Теодор Оберлендер — професор аґрарної політики, військовик, політик. Політичний керівник у батальйоні «Нахтіґаль» і начальник його штабу. Дехто називає його “архітектом єдиної Европи”.
1 травня 1905 — 4 травня 1998
Агроном за освітою, навчався в Мюнхенському університеті Людвіґа Максиміліяна, в Університетах Гамбурґа і Берліна. У 1928 захистив докторську дисертацію. Професор Ґданського університету (з 1934), Кеніґсберзького університету (1937), Університету Ґрайфсвальда (1938), Німецького університету у Празі (1940). У 1928 вступив на службу в змішану німецько-совєтську фірму, що займалася продажем насіннєвого зерна. У 1930-1934 неодноразово відвідував СССР. Член NSDAP з 1933. З 1937 - офіцер Абвера (фото), з 1939 - у Abwehrstelle Breslau, в Дивізіоні II (саботаж і диверсії). З червня 1941 в ранзі обер-лейтенанта - політичний керівник і начальник штабу спеціяльного батальйону «Нахтіґаль» (одного з двох підрозділів ДУН, або групи “Північ”
http://esu.com.ua/search_articles.php?id=21916), сформованого з українських добровольців. Влітку - восени 1941 в розпорядженні Райхскомісара України Еріха Коха. З осені 1941 до літа 1942 командир з'єднання спеціяльного призначення «Горець»
https://ru.wikipedia.org/wiki/Батальон_особого_назначения_«Бергманн» Написав меморандум «Як поводитися зі східними народами, щоб створити єдину Европу». Значний час працював військовим кореспондентом у полку військ СС «Курт Еґґерс»
https://ru.wikipedia.org/wiki/Полк_СС_«Курт_Эггерс». З березня 1945 в ранзі капітана став начальником школи пропаґандистів РОА генерала Власова в Дабендорфі. 23 квітня 1945 здався в полон американцям.
По війні обіймав посади у Баварії. У 1953 був обраний до Бундестаґу. За канцлера ФРН Аденауера був федеральним міністром у справах переміщених осіб, біженців та інвалідів війни.
У той час почалася скоординована акція КҐБ з дискредитації Оберлендера, якого звинувачували у вбивствах євреїв та польських професорів влітку 1941 у Львові разом із вояками батальйону «Нахтіґаль». У 1960 Верховний Суд НДР навіть засудив його заочно до довічного ув'язнення. Однак згодом, після падіння СССР, з'явилися докази спланованої спроби фальсифікації документів та дискредитації Оберлендера, а через нього й усього тогочасного німецького уряду. У своєму власному розслідуванні 26 вересня 1960 року суд Бонна виправдав Оберлендера й відкинув усі звинувачення проти нього.
Від 1961 не займався федеральною політикою, працював у громадських об'єднаннях, провадив наукову діяльність. У 1962 звинувачувався совєтською владою у вбивстві Степана Бандери на противагу судові над Богданом Сташинським.
Помер у Бонні.
https://en.wikipedia.org/wiki/Theodor_Oberl%C3%A4nder
МОСКВА, „СОЛОВЕЙ" І ОБЕРЛЕНДЕР
За кілька тижнів перед виїздом Хрущова до ЗДА Москва розгорнула широку пропаґандивну кампанію проти Західньої Німеччини, обвинувачуючи її уряд, зокрема канцлера Конрада Аденауера в небажанні ліквідувати холодну війну і в намаганні розбудовувати збройну силу й індустрію для аґресії проти Совєтського Союзу. Більшість закидів Москви проти Бонну зводилась до того, що Західна Німеччина продовжує націонал-соціялістичну аґресивну політику, що в німецькому уряді і військовому командуванні сидять гітлерівці й реваншисти і т. ін. Щоб підірвати престиж уряду Аденауера, пущено в рух і справу д-ра Теодора Оберлендера, західньо-німецького міністра у справах переселенців. Московські пропаґандисти одержали доручення зробити з Оберлендера за всяку ціну не тільки гітлерівця, але й фактичного керівника гітлерівсько-ґестапівського терору на окупованих Німеччиною під час війни землях, зокрема, в Україні.
Головну атаку проти Оберлендера поведено із сторінок офіційного совєтського зовнішньо-політичного тижневика „Новоє Врємя", видаваного російською, англійською, французькою, німецькою, естонською, польською, чеською, румунською і шведською мовами в Москві. У 25-му числі цього тижневика (з 28 серпня ц. р.), отже за два тижні перед виїздом Хрущова до ЗДА, появилася велика стаття п. н. „Справа боннського міністра Оберлендера", написана Л. Безименським на підставі матеріялів, зібраних і доставлених йому співробітниками совєтського центрального архіву, а також „львівським'' журналістом В. Бєляєвим, “литовськими" журналістами К. Демскісом, С. Рукшенасом, М. Лозинським та східньо-німецькими „публіцистами" В. Гольдштайном і В. Поробкою, що вліті 1959 року їздили навіть до Львова в розшуках матеріялів про ...Оберлендера. Після цієї статті посипалися випади проти Оберлендера із сторінок совєтської щоденної преси, зокрема, київської „Радянської України", яка надрукувала про нього (в числі з 5 вересня ц. р.) статтю якогось Ю. Роботи п. н. „Про „солов'їв”-розбійників та міністра-вбивцю". Згадав про Оберлендера „не злим, тихим словом" і міністер закордонних справ Української ССР Лука Паламарчук під час свого виступу в Об'єднаних Націях, 30 вересня 1959 p., називаючи Оберлендера „одним з катів українського народу" і пригадуючи його і слова, виголошені колись у Гамбурґу: “В Росії нас чекає земля! Ми повинні пустити там коріння”.
Д-р Теодор Оберлендер, німецький учений-агроном й економіст, в рр. 1933-1940 професор різних німецьких інститутів й університетів (востаннє в 1940 році був професором у Німецькому університеті в Празі) — особа сама по собі, як німецький економіст і теперішній міністер у справах німецьких переселенців, далека до українських справ і започаткованої проти нього московської кампанії можна б і не згадувати, якби не те, що Москва докладає всіх заходів і зусиль, щоб пов'язати цього німецького професора не тільки з гітлерівськими злочинами, довершеними за другої світової війни в Україні, але навіть і з українськими військовими формаціями часу другої світової війни. Крім закиду співучасти в гітлерівських погромах в Україні Обрелендера обвинувачують Совєти ще й у тому, що він був прихильником ...ліквідації колгоспів.
Атакуючи Оберлендера, Москва намагається за одним разом вдарити й українських націоналістів, пришиваючи їм так само, як Оберлендерові, злочини, заподіяні гітлерівцями після зайняття німцями України, навіть злочини, доконані самими Совєтами.
„У Львові пам'ятають, — пише „Новоє Врємя" в названій вище статті, іменувавши перед тим професора Оберлендера політичним керівником батальйону ,,Нахтіґаль" („Соловей"), — що перші до міста вдерлися диверсанти з жовто-блакитними петельками (уніформа „Нахтіґаль"). Вслід за цим почалися погроми і бешкети, грабунки і розстріли. Першими були знищені совєтські службовці і жиди, які залишилися в місті. Після того, 4 липня 1941 p., була започаткована спеціяльна акція для знищення польської інтеліґенції. Поблизу Кадетської вулиці були розстріляні видатні діячі науки і культури — професор, колишній польський прем'єр-міністер Казимир Бартель, професори Володимир Круковськнй і Роман Ренський, письменниця Галина Гурська. відомий юрист Аллерганд — всього понад 30 осіб. Ці факти потім були зареєстровані в актах Надзвичайної державної комісії (СССР — О. P.). В роки окупації були знищені у Львові десятки тисяч людей. Початок цій кривавій різні поклав батальйон Теодора Оберлендера. Разом з ним погромами керував інший офіцер розвідки — професор Ганс Кох, приятель і співробітник Оберлендера в Кеніґсберґу".
Стільки ревеляцій про перебування Оберлендера у Львові подало „Новоє Врємя". А поширив, розгорнув і побільшив їх Ю. Робота у своїй цитованій вище статті в „Радянській Україні" (з 5 вересня ц. p.).
„Вісімнадцять років тому, — пише цей совєтський робот чи Робота, — в ніч з 29 на 30 червня 1941 року, в місті Львові фашисти зробили страшний злочин. За сім годин до початку наступу першої гірської дивізії гітлерівців у місто вдерся диверсійний батальйон „Нахтіґаль" („Соловей"), укомплектований затятими головорізами з української буржуазно-націоналістичної наволочі. Гітлерівські „солов'ї" за наперед складеними списками арештували сотні комуністів, комсомольців і безпартійних і по-звірячому знищили їх на тюремному дворі на колишній Замарстинівській вулиці. Кожної ночі із свого штабу — палацу Митрополита Шептицького — ,,солов'ї" чинили свої розбійницькі напади на квартири мирних громадян. В ніч з 1 на 2 липня жертвою кривавого терору впали три тисячі юристів, лікарів, інженерів.та інших представників львівської інтеліґенції. Та особливо відзначились бандити, одягнені у фашистську військову форму з жовто-синіми погонами, в ніч з 3 на 4 липня, коли по-звірячому були закатовані 36 вчених, письменників, професорів Львівського університету та інших вищих учбових закладів міста".
В дальшому Ю. Робота стверджує, що пригадати тепер всі ці ліквідаційні акції спонукала його чи його повелителів буцімто недавно виявлена обставина, що „політичним керівником бандитських операцій батальйону ,.Нахтіґаль" був ніхто інший, як нинішній міністер боннського уряду у справах переселенців Теодор Оберлендер і що це він “разом з професором славістики Кеніґсберзького університету Гансом Кохом, катом польського народу Франком та іншими майстрами “заплічних справ", розробив за дорученням фашистських ватажків пляни колонізації українських земель . . ."
Всі ці довгі цитати наведені для того, щоб показати, якими неправдоподібними нитками шиті і як неузгіднені всі ці ревеляції з подібними ревеляціями, поданими зовсім недавно в совєтських публікаціях. Не зважаючи на те, що консультантом і співробітником автора статті про Оберлендера в тижневику .,Новоє Врємя" був “львівський" письменник і журналіст Володимир Бєляєв, що в співавторстві з Михайлом Нудницьким написав книжку “Під чужими прапорами” (Київ, 1956), факти і дані, подані ним у цій книжці, цілком суперечать фактам і подіям, поданим тепер у тижневику “Новоє Врємя” і в щоденнику “Радянська Україна”.
Поданих тепер ревеляцій про батальйон “Соловей” (насправді це був так званий “український батальйон”, зорганізований німецьким командуванням в рямцях операції “Нахтіґаль" проти волі націонал-соціялістичного проводу) в книжці Бєляєва і Рудницького зовсім не згадується. Немає там ніякої згадки про винищування членами батальйону львівських комуністів і комсомольців. Якщо ж іде про відому акцію знищення польських науковців і письменників в днях 3-4 липня 1941 p., то в книжці ,,Під чужими прапорами" стверджено виразно, що започаткували й перевели цю нищівну акцію „німецькі офіцери у формі СД із зображенням черепів на чорних обводах", які зайняли "для своїх загонів декілька будинків між вулицями Кадетською і Вулецькою", а ув'язнення перевели „оперативні групи гестапівців" (стор. 112 і 113).
Щождо вбивства польського професора політехніки і кол. польського прем'єра Казимира Бартля, то твердження "совєтських журналістів із “Нового Врємєні", нібито винен у цьому батальйон ,.Нахтіґаль", — теж свідома брехлива видумка, бо загально відомо, що українці не були причетні до цього злочину хоч би тільки тому, що проф. Бартель згинув не з З на 4 липня 1941 року, але як стверджено на підставі свідчень його родини і близьких, був розстріляний 22 липня 1941 р. за особистим наказом Гімлера, після спроби останнього намовити Бартеля пристати на “коляборацію" з гітлерівськими окупаційним режимом в Польщі.
Так само цілком суперечні і недостовірні колишні і теперішні твердження про наявність якихось „чорних списків", за якими мала бути винищувана польська і жидівська інтеліґенція у Львові влітку 1941 р. Згідно з ревеляціями Бєляєва і Рудницького, подаваними в їхній книжці „Під чужими прапорами" на стор. 112 „чорний список нібито був складений Організацією Українських Націоналістів (ОУН) ще „задовго до початку другої світової війни” і його „влітку 1940 року Мельник і Бандера передали керівникам фельдґестапо в Кракові". Тепер же, згідно з твердженням Ю. Роботи в “Радянській Україні”, “чорні списки смертників, куди були занесені імена найбільш видатних і поважаних представників інтеліґенції Львова" були складені „ще задовго до нападу фашистів" Теодором Оберлендером. Гансом Кохом, катом польського народу Франком та іншими...
Український батальйон ніякого відношення до німецької екстермінаційної політики супроти поляків і жидів у Львові і в Західній Україні влітку 1941 року не мав. Цей батальйон перебував усього один тиждень у Львові і потім, після переходу на Вінниччину, був відкликаний і зліквідований. Єдиним. що міг зробити у Львові цей батальйон, що йшов під проводом пізнішого командира УПА Романа Шухевича, було розкриття жахливих злочинів, заподіяних совєтами перед їх відступом зі Львова у тюрмах, зокрема, у Бриґідках і на Казимирівській. Цього розкриття Совєти не можуть забути українським націоналістам, і тепер приписують їм погроми та ліквідаційні акції, що їх командування і вояки цього батальйону не мали ні часу, ні змоги, ні навіть права переводити.
Саму ж особу Оберлендера використано тепер не для того, щоб доказати його співучасть у недоконаних ним і батальйоном, у проводі якого він справді в той час був, “злочинах”, але щоб сфабрикувати з нього „одного з катів українського народу" в той час, як „катом українського народу" проголошено в американській і в світовій пресі Нікіту Хрущова, справжнього спричинника мільйонових душогубств в Україні. Тим більше, що, б'ючи Оберлендера і представляючи його як керівника гітлерівського терору в Україні, Москва водночас хотіла вдарити Аденауера і Західню Німеччину, і знеславити ще раз українських націоналістів в опінії світу.
О. Р.
