З фронту за дроти. У бритійському полоні. Спогад дивізійника Романа Долинського

#Дивізійники
75 років тому

З ФРОНТУ ЗА ДРОТИ ПОЛОНУ
Пполк. Роман Долинський*

...Трьома більшими групами прямували дивізійники назустріч бритійським збройним силам в Австрії, в сторону південного перевалу австрійських Альп. Перша й найбільша група, на чолі з тодішнім — полковником М. Кратом і полк. Б. Барвінським, складалась із Запасового та Першого й Другого полків. Ця група встигла проскочити в районі Юденбурґу і дістатись у район Удіне в Італії ще до появи совєтських танків біля Юденбурґу. Друга за чисельністю колона з пполк. П. Силенком, автором цих рядків і пполк. Є. Нікітіним, зустрінувши чоло бритійських танкових частин біля місцевости Пак в австрійських Альпах, одержала напрямок до міста Біллях у підніжжя австрійських Альп, а там — у сторону Удіне. В склад цієї колони входив відділ бойового постачання Дивізії, окремі частини всіх трьох полків і технічних частин. Під Віллях наша колона одержала кілька днів для перепочинку та поповнення харчів, після довгого й томлячого переходу через перший альпійський хребет, з постійним бойовим забезпеченням від тітовських і австрійських комуністичних партизанів. Біля Віллях долучилась до нас третя по числу група, на чолі з сот. Гончаренком, пок. сот. А. Саковичем і пок. пор. С. Тищенком. У групі було коло 2,000 вояцтва.
Не буде зайвим зазначити, що бритійські військові окупаційні власті в Австрії й Італії виявили прихильність і зрозуміння для нас, дивізійників, трактуючи нас радше, як військово-інтернованих, а не як полонених. При зустрічі з бритійськими частинами, від нас зажадали здати в найближчому пункті важку зброю, залишаючи нам легку, для самооборони перед „мародерами", що вештались у той час Альпами. У Віллях ми здали й легку зброю, все ж залишено нам по одному крісові на кожних 10 стрільців, а старшини могли затримати при собі пістолі. Таке ставлення бритійців у великій мірі допомогло нам зберегти високий моральний рівень вояцтва в тих критичних днях. В обличчі невідомого майбутнього, нас кріпило на дусі те, що бритійці нітрохи не огірчували нашої долі та йшли назустріч нашим потребам, наскільки це було в їх компетенції, а іноді й поза компетенцією.
Таке відношення бритійців до нас можна зілюструвати отаким фактом: по дорозі до Віллях ми зустріли десятитисячну колону кінного корпусу Донських козаків під проводом генералів Краснова і Вранґеля (мол.). Вони прямували під відносно малою ескортою в тому напрямку, з якого ми від ступали. Один із їхніх осаулів звернувся до нас зі словами: „Куди ж ви прямуєте, брати-українці? Для нас війна ще не закінчена! Ми їдемо на охорону австрійської границі перед Тітом, так чому б вам не податися з нами?" В розмові з тим молодим, веселим осаулом я старався переконати його, що їх „місія" викликає в мене деякі підозріння, але мої намагання були даремні. Згодом, перебуваючи в Ріміні, ми довідались про сумну долю козачого корпусу. На югославському кордоні рядових козаків відокремили від старшин і всіх передали совєт-ській репатріяційній місії. Відома нам дальша їх доля: Старшин і багато підстарший перестріляно, генералів повішено публічно в Москві, козаків запроторено в табори на повільне конання. Хоч як боляче згадувати цей факт, все ж згадка про нього наводить думку, що з нами могло статися подібне. Якщо ставлення до нас бритійців було інакше, ніж до козаків, ми мусимо вірити, що на нас спочило тоді ласкаве око Провидіння...

***

В половині червня 1945 р. стягались автоколонами з Удіне до Белярії всі головні та дрібні групи дивізійників на призначену пляном тимчасову площу концентрації Дивізії. Так назбиралось нас понад 10.000. Починався другий етап нашої одисеї, в сусідстві совєтської репатріяційної місії, що притемнювала наші й без того невеселі гороскопи. Знову відрадним явищем була те, що бритійці не добавляли нічого злого до нашої невеселої долі. Скоро ми завважили, що вони респектують постанови міжнародних конвенцій про трактування осіб із ворожих армій, а в випадку нашого табору — вони дали нам дуже широку автономію, не вмішуючись зовсім у внутрішнє життя табору. Забезпечивши нас харчами, дечим із одягу й шатрами, вони спостерігали з-зовні нашу внутрішню дисципліну, чистоту й порядок. З сусідніми таборами німецьких полонених ми мали зв'язок настільки, що могли користати з деяких запасів із їхньої технічної й культурної бази, якої в нас зовсім не було.
Для повнішої характеристики духового стану Дивізії в описуваний час треба хіба ще додати, що бритійці, не маючи змоги розбудувати табір, постачали нас сухим харчем, і тисячі вояків варили собі при помочі примітивних засобів якусь консервну „зупу"; в вечірні години тисячі синіх димків підіймались угору і творили фантастичні взори на тлі синяви італійського неба. Вийняток становили фюзиліри, які, на чолі з командиром першої сотні пор. Зарицьким, якось ухитрились перетягнути свою польову кухню через Альпи та притягнути її з далеких гір Каринтії аж до Белярії в Італії. Це могли зробити справді лише фюзиліри, вибірні, добре вишколені, здисципліновані, свідомі хлопці, що не раз вкрили себе славою, про яку в час війни не було часу говорити. Ця кухня обслуговувала частину табору, а головне — шпиталь, що був повний хворих з невилікуваними як слід ранами. Про моральний стан 10-тисячного табору легко створити собі образ, коли пригадати, що за останні місяці фронту люди не дохарчовувались, або харчувались нерівномірно, припадково, доривочно, і гарячковим маршем у дуже короткому часі покрили віддаль Каринтія — середня Італія і опинились у Белярії в червні-липні, коли почав дути гарячий африканський вітер (сірокко). Цей вітер робив враження, що з напаленої печі дише полум'я, а деяка полегша наступала тільки пізньою ніччю. Люди шукали облегшення, де хто міг: у тіні вбогої рістні цього простору, хоч це небагато помагало, копали ями, рови, окопи, щоб у вологості землі охолодитись. Однак і це допомагало тільки на пару годин, бо земля швидко висихала та тріскала. Все те спричинювало повільне байдужіння до всього довкола, до власної долі. Вдень табір виглядав, мов вимерлий, і тільки зрідка порухувались тут і там, наче оп'янілі втомою та спекою, постаті. Лише вечором табір оживав, тут то там зривалась пісня, творились гурти, дискусії, а то й розваги. Дискусії йшли навколо незмінно того самого питання: Що буде далі?
В той час назовні, „у світі", життя плило своїм порядком. В Японії продовжувалась далі гаряча війна. З того деякі гарячі уми висновували здогад, що нашу Дивізію вжиють, після деякого перевишколу, на японських фронтах. Гаряча віра в правоту своєї справи, віра в міжнародну справедливість, недавній змаг із ворогом — все те окрилювало надіями нашого вояка, і його уява малювала йому його власну сильвету, як активного воїна, не допускаючи думки про можливість прожити в заперті довший час. Особливо заворушились думки нашого загалу, коли бритійська команда дала нам наказ перевести документацію таборовиків, тобто скласти картотеку з усіми даними, в першу чергу з датою та місцем народження. Не зразу, а трохи згодом, ми зрозуміли, що це був справжній привілей — робити цю картотеку нам самим.
Документація переводилась комісією, призначеною українським штабом табору, в присутності старшини та булавного підстаршини кожної сотні. Бритійська команда приділила зі свого боку, як інструктора, сотника ізраїльської бриґади Левіна, що 1925 року втік зі совєтської України до Палестини. Він добре знав англійську, німецьку, російську, польську й українську мови. Зразу виявляв до нас загальну прихильність, але скоро став доволі небезпечним. Ми розпізнали його тоді, коли документація стосувалась дивізійників із підсовєтських теренів. Із зрозумілих причин подавали вони себе за волиняків. Тоді Левін приділював їм особливу увагу, „розшифровував" їх, а то й дотепно розпізнавав по говіркових особливостях полтавців, київлян чи харків'ян. Коли настоювання Левіна на те, щоб у картотеці подавати правдиві дані про походження цих людей, ставали все дошкульніші, полк. Крат, тогочасний командант табору, пожалувався в бритійців, що Левін тероризує таборовиків. Негайно його відкликано. Ми мали нагоду зустрінутись ще один раз з кап. Левіном, а саме при екзамінації таборовиків бритійсько-совєтською комісією для встановлення, хто з нас бажає репатріюватись. Він був перекладачем з бритійської сторони. На цей раз він сидів мовчки, бо з боку бритійців не було питань, а нам бритійці дозволили вільно висловлюватись. У випадках гострих дисонансів між нами й совєтськими членами комісії, встрявав присутній бритійський майор, що володів німецькою мовою.

Надійшла осінь, а там — зима, що була як рідко гостра та сніжна. Для зимового становища белярійські поля не надавались, і табір перенесено на площу колишнього летовища біля міста Ріміні. Через кілька місяців до початку властивої зими, на площі біля одного квадратового кілометра розкинулось шатрове містечко з десятьма тисячами населення, з двома головними вулицями — Київською та Львівською, двома церквами, великим театром, лазнею, поштою, школами, товариствами, власною пресою, мистецькими гуртками, спортовими дружинами... Дивізійники проявили велику майстерність у різних ділянках ремесла й мистецького виробництва, користуючись невеликою зразу кількістю приладдя, або примітивними саморобними інструментами, при відсутності потрібних матеріялів. Все треба було зробити самим, і треба подивляти винахідливість і працьовитість майстрів, коли на кожному кроці чогось бракувало, чогось недоставало. Пізніше бритійці почали доставляти деякі матеріяли, навіть цемент, що його мусіли привозити з Англії, разом із харчами. Дивізійники постійно дбали про те, щоб створити на просторі табору ілюзію рідної землі. Біля церков були дзвіниці, біля шатер, замість квітників, кломби з узорами, виконаними на зразок вишивки піском, глиною та товченою цеглою; деякі шатра прямо тонули в зелені соняшників. Ці дрібні на перший погляд елементи об'єднували всю громаду, додавали їй сили перетривати незавидні дні неволі.

Протягом дворічного перебування в Італії більшість дивізійників була постійно зайнята якимсь корисним ділом. Це вможливила добра та господарна розбудова табору, яку треба завдячувати май. С. Яськевичеві, що найдовше займав пост українського команданта табору. Цей незвичайно енергійний і відданий загалові старшина вмів дібрати собі великий штаб добрих помічників, фахівців свого діла і разом з ними він завів взірцевий лад у нашому таборі. Табір став фактично однією великою школою для всіх, починаючи від неписьменних, що їх була незначна кількість на початках табору, через усякого роду фахові школи, матуральні курси, гімназію, до університетських викладів включно. Одночасно табір був школою громадського вироблення, бо в численних установах, організаціях і гуртках дивізійники набували таких умілостей і громадських чеснот, яких — внаслідку політичних особливостей — Дивізія не могла їм дати.
Але ні дбайлива рука команданта й його помічників, ні заспокоєння фізичних потреб табору бритійцями, не мали б такого успіху, якщо б табір не мав був опори в своїй рідній Церкві. Дивізійні духовники, що опинилися з нами в Ріміні, подбали про те, що загал наших дивізійників у Ріміні користав з духових благ, що їх дає нам наша внутрішня віра та що їх Церква уділює своїм вірним у своїх чудових обрядах. А вже безцінні заслуги для рімінського табору поклав його великий приятель і опікун, їх Ексцеленція Архиєпископ Кир Іван Бучко.
З повною відповідальністю можна ствердити, що Дивізія не змарнувала тих двох років, проведених у Ріміні, навпаки: вона використала їх максимально в межах тогочасних можливостей. Накінець прийшло рішення про нашу дальшу долю. Бритійський уряд визнав, що Дивізія не була ворогом західніх альянтів і що ,,... українці вибрали найменше зло з усього злого в час лихоліття війни". Рішення це забрало багато часу, але воно було справді джентелменське і справедливе. Бритійський парлямент виділив спеціяльну п'ятичленну комісію з тод. ген. МекМіленом на чолі, і ця комісія перебувала в нашому таборі два місяці. Вона вела розмови з кожним 25-им вояком, вивчала нашу психологію, спосіб думання і поступовання. Наші вояки не закривали своїх поглядів перед членами комісії, зокрема ясно висловлювались на тему совєтського союзника західніх альянтів. Ця переконлива одвертість мусіла заімпонувати комісії. Комісія винесла рішення рекомендувати бритійському урядові поселити дивізійників на Бритійських островах.
У своєму рішенні бритійський уряд не завівся, а дивізійники, що поселились у Великій Британії, не завстидали нашої національної спільноти. Свідоцтвом цього хай буде заява міністра внутрішніх справ Британії, виголошена в парляменті в 1949 році. В своєму звідомленні він сказав між ін. таке:
„З усіх національних груп (включаючи польський Корпус ген. Андерса), що поселились у Британії, українська група показала себе найбільш здисциплінованою, зорганізованою та моральною і за два роки поселення не мала випадку злочину чи порушення права".

Нью Йорк, США, грудень 1960.

_______________

* Роман В. Долинський,
єдиний старшина Дивізії, який був теж старшиною - хорунжим - Української Галицької Армії і офіцером Червоної Армії. В Дивізії служив у ранзі сотника, а в полоні Верифікаційна комісія признала йому звання підполковника, яке визнала англійська команда. У Червоній армії в часі його служби військових ранґ не було.
* 30 квітня 1900, село Глушків, Городенківщина — † 13 березня 1961, Нью-Йорк

Про Романа Долинського https://joanerges.livejournal.com/1165837.html

Знимка табору і малюнок - з книжки дивізійника Евстахія Загачевського "Белярія - Ріміні - Англія", Мюнхен, 1968, видавництво Братства колишніх Вояків 1 УД УНА

Нескорений. Світлій пам'яті Богдана Климчака, останнього українського політв'язня совєтських часів

Богдан Климчак між ув’язненнями

"Так шкода, що їх стає все менше й менше, а ми не можемо навіть забезпечити їм нормальні умови життя, бо вони, як правило, не жаліються і нічого не вимагають для себе... Хай Господь милосерний прийме їх у своїх оселях."
З коментарів

"На його долю випали дві депортації, 17 років у таборів і в’язниць, а ще 7 років спецпоселення на Далекому Сході. Проте він залишився нескореним. Він був останнім українським політв’язнем, хто залишив стіни таборів ҐУЛАҐу. Це було 11 листопада 1990 року."*

22 липня панові Богданові Климчакові мало би сповнитися 83 роки. Він упокоївся вранці 22 червня 2018 року у Львові. Пом'янімо...

Богдан Климчак (верхній ряд, другий праворуч) серед учнів 6-А класу на спецпоселенні, станція «Дурмін», район Лазо, Хабаровський край, 1952

Студент Маґаданського технікуму, 1954 рік

На перевалі у Карпатах, між тимчасовою волею

Богдан Климчак народився в селі Себечеві на Львівщині.
Упродовж двох років навчався у місцевій початковій школі. 20 травня 1946 був вивезений разом із родиною в Тернопільську область (рідне село Богдана та інші села, що належали до Забузького (тепер Сокальського) району відійшли до Польщі, а мешканці були вивезені у «вагонах-телятниках» і розселені в сусідній області). Родина оселилася у селі Гримайлові. Восени 1946 Богдан знову пішов до 2 класу початкової школи, позаяк не встиг отримати табелю про закінчення у Себечеві.
1949 року Богдан разом із матір’ю та двома сестрами як родина члена ОУН (старший брат Мирон був засуджений до 25 років концтаборів за співпрацю з ОУН) упродовж місяця перебували в нелюдських умовах у пересильній тюрмі у Копичинцях. Із пересильної тюрми сім’ю разом із сотнями инших сімей етаповано, за словами пок. пана Богдана, "у телятниках, натовпом" на спецпоселення до Хабаровського краю («посьолок Ударний», р-н ім. Лазо). У 1950 з дозволу спецкомендатури родина переїхала на станцію «64 км» того ж району, де хлопець продовжив навчання у місцевій школі до 5-го класу; в 1952 – на станцію «Дурмін» («61 км»), де Богдан закінчив 7 класів. У 1953–1957 навчався в гірничому технікумі у Маґадані. 1957 брат Богдана був звільнений, родині скасували режим спецпоселення. Проте Богдан додому не повернувся. Наступного дня після закінчення навчання він був заарештований і засуджений за «антисовєтську аґітацію» до 5 років позбавлення волі. Йому було тоді 20 років... Покарання відбував у Маґаданській області, на Тайшетській трасі в Іркутській області, в Мордовії. 15 червня 1962 був звільнений. З 1962 до 1978 перебував на волі, проте під постійним наглядом КҐБ. Спробував був втекти через територію Ірану на Захід з метою просити політичного притулку. Перейшов совєтсько-іранський кордон у районі ст. Такир (Туркменістан), однак через 9 днів, 1 жовтня 1978, унаслідок домовленостей між Іраном та СССР, його примусово повернули до Совєтського Союзу. 18 червня 1979 був засуджений Львівським обласним судом за «антисовєтську агітацію та пропаґанду» і «зраду Батьківщини» до 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у Пєрмських таборах. За 12 років ув’язнення провів 590 діб у штрафному ізоляторі, 10 місяців у ПКТ (табірна тюрма). У 1981–1984 перебував у спецв’язниці м. Чістополі (Татарстан).
У 1987 катеґорично відмовився підписувати будь-який документ, що став би умовою звільнення. 11 листопада 1990 був звільнений: постановою пленуму Верховного Суду УССР засудження Климчака за політичними статтями визнали безпідставним, а його дії перекваліфікували у незаконний перехід кордону без антисовєтської мети, за який передбачено три роки позбавлення волі.
Загалом пок. п. Богдан Климчак відбув за ґратами 17 років і 40 днів і ще вісім років — на спецпоселенні. У числі його співв’язнів були, зокрема, ідеолог ОУН Петро Дужий, Герой України Степан Хмара, відомий російський демократ Сєрґєй Ковальов. Під час ув’язнення у Мордовії у сусідній з ним “зоні” карався Василь Стус.
Отримавши свободу, пан Богдан демонстративно відмовився від совєтського паспорта. Не реабілітований: коли у прокуратурі йому запропонували подати заяву на реабілітацію, не зробив того, пояснивши відмову так: “Я не хочу отримувати подачку з рук тих, хто мене позбавляв волі за мою любов до України”.
Після звільнення деякий час мешкав у Києві, Тернополі, згодом оселився у Львові. Самотньо виживав на свою мінімальну пенсію: станом на 2000 рік вона становила 46 гривень...
Він звик до дуже скромних умов. У невеликій кімнаті було багато вазонів із рослинами, за якими він любив доглядати, і книжок, серед них і видані його спогади про минуле життя за колючим дротом.
Не шанував він і сучасної політичної еліти, а нинішні націоналістичні партії України називав “коляборантами злочинної влади”. У 1999 році Богдан Климчак вийшов із Товариства політв’язнів та репресованих — саме через співпрацю з владою.
Письменник, автор книжок «Оаза-гора», «Оновлений Декалог поневоленого Українця».
В останні роки пок. п. Богданом Климчаком опікувалися члени релігійної організації “Берегиня-1” Рідної української віри, він був їхнім одновірцем.

На пароплаві до Маґадана. Богдан Климчак - праворуч

Студенти технікуму. Богдан Климчак у капелюсі. Маґадан. (Так написано в матеріялі https://www.radiosvoboda.org/a/29194089.html, проте, як на мене, Богдан Климчак — перший ліворуч)

НЕ ПОБОЮСЯ ЗЛА
Натан Щаранський
Державний і політичний діяч Ізраїлю, дисидент і колишній політв’язень згадує про Богдана Климчака, з яким вони разом сиділи в камері спецв’язниці у Чістополі (Татарстан) на початку 1980-х:

«Богдан Климчак зненавидів совєтську владу ще в ранньому дитинстві. Для цього у нього були вагомі причини. Народився Богдан на Західній Україні. До війни їхнє село належало Польщі, а незабаром після війни стало совєтським. Це й визначило долю Климчака: західній кордон він вже не зміг перейти.
Українські націоналісти виявляли шалений опір совєтській владі. Проте поступово, крок за кроком, відступали під натиском армії та військ НКВД. Богдан тоді був дитиною і в цій боротьбі не брав участи. Але коли в найближчому районному містечку підірвали пам’ятник котромусь із вождів, то в числі підозрюваних був заарештований і його старший брат Мирон, внаслідок чого всю сім’ю «ворога народу» виселили на Сибір. Як найбільший жах дитинства згадував Климчак цей переїзд: переповнений людьми та закритий ззовні вагон, де одні люди випорожнювались перед іншими; де трупи померлих відтягували в куток і складали щаблями; де жінки народжували дітей на обгидженій підлозі…
Їх привезли в тайґу й викинули в сніг.
- Ось бачите бараки? – сказали їм. – Там пили та сокири. Рубайте ліс, здавайте державі – боріться за життя.
Багато хто не витримував і помирав, але сім’я Климчаків вижила. Через декілька років, у хрущовську «відлигу», був звільнений з табору брат: виявилось, що його заарештували помилково. Очевидно, його родина також постраждала безпричинно. Тепер вони могли повернутися додому. Вся сім'я зібралася їхати в рідне село, лише Богдан, який навчався на геолога в якомусь сибірському технікумі, затримався з від'їздом. Богдан, в чому після знайомства з ним я переконався, був людиною орґанічно не здатною до фальшування, він не вмів приховувати своїх почуттів. Тому в технікумі незабаром стало відомо про його антисовєтські настрої. В результаті він був вже «законно» заарештований і відсидів 6 років у політичних таборах за звинуваченням в антисовєтській аґітації та пропаґанді.
У шістдесяті роки Климчак врешті повернувся до рідних країв, мріючи осісти на землі, завести господарство. Проте фермерів в Україні до того часу вже знищили. Вже сама думка про совєтські колгоспи була ненависною Богданові. Російська мова, що все більше витісняла українську, викликала у нього напади люті. Виникло бажання втікати якнайдалі звідси – в Америку, Канаду, куди завгодно, де він зможе вирощувати овочі, розводити худобу і… писати. Так, цей селянський син, який не отримав систематичної освіти, багато читав і сам писав фантастико-політичні новелі українською мовою.
Багато років виношував Богдан план утечі, їздив на розвідку до кордонів совєтської імперії, вивчав карти, розклад поїздів, хронометражував рух патрулів у прикордонних районах і, нарешті, наважився. На котрійсь Богом забутій середньоазійській станції він зістрибнув з підніжки вагона і протягом двох днів ішов пустинею до іранського кордону. Точніше: дві ночі. Вдень він заривався, як ящірка, в пісок, аби його не побачили з повітря. Дійшовши до першого ряду загороджень, Климчак просто підняв дріт і проліз під ним. Шаленець! Він не знав, що електричний сигнал миттєво полетів до найближчої прикордонної застави. Зараз там заведуть машини й перехоплять його на п’ять кілометрів південніше, біля другого ряду перегороджень. Він не знав цього, він робив дикі вчинки – і тому йому щастило.
«Знову лисиця прошмигнула», - сказав на заставі черговий офіцер і байдуже вимкнув сигнал тривоги (про це Климчак дізнався пізніше, під час суду).
Пройшовши ці п’ять кілометрів, Богдан кусачками перекусив дріт і опинився в Ірані. Нарешті! Сорок років він прожив у рабстві – і ось вона, свобода! Він вже не переховувався; прийшов у найближче село, сказав відвести його в міліцію і там заявив:
- Я втік з СССР через політичні мотиви. Допоможіть мені потрапити в Тегеран, в американське консульство.
Климчака привезли в Тебриз, посадили в тюрму; харчування було нормальним, умови – чудовими. З ним почав розмовляти офіцер шахської міліції, якому Богдан відверто розповів про всі свої митарства. Тим часом совєтські прикордонники дізналися від своїх іранських інформаторів про те, що хтось перейшов кордон. Вони надіслали в Тегеран телеграму: «До вас втік небезпечний злочинець. Вимагаємо його повернення». «Нам нічого не відомо. Повідомте точно, хто перебіжчик і який злочин він вчинив в СССР», – відповіли іранці. Але совєти й самі не знали, хто це, лише повторили вимогу (все це Климчак прочитав пізніше у своїй справі). Все ж таки псувати стосунки з СССР шах не захотів. Врешті ввічливі поліцейські посадили Богдана в машину, відвезли до кордону й передали своїм грізним сусідам. Коли Климчакові сказали, що його повертають до СРСР, він не повірив: адже Іран – друг Америки! Вільний світ зраджує його?! Простий селянський розум не міг зрозуміти хитрої азійської політики. Проте коли Богдана повели через кордон до каґебістів, що посміхалися, він повернувся до іранського офіцера, який супроводжував його, плюнув йому в обличчя і сказав по-українськи:
- Будьте прокляті ви, ваша земля і ваша країна!
Климчакові дали максимальну після смертної кару – термін за статтею «зрада Батьківщини»: 15 років ув’язнення і 5 років заслання.
Коли ми сиділи разом у камері Чістопольської в’язниці і слухали по радіо нове повідомлення про масові розправи хомейністів над лівими і правими, над мусульманами і атеїстами, над військовими й політиками, Богдан підкидався і говорив зловтішно:
- Ось, діє моє прокляття, діє!
Проте взагалі-то радіо йому остогидло. Слухаючи російську мову, слова совєтської пропаґанди, він корчився, наче від болю.
Понад усе йому подобалося малювати селянську хатину зі всім господарством: корівником, свинарником, городом… Те, що йому не вдалося побудувати в житті, він створював на папері. Богдан те й робив, що щось змінював в цьому плані, постійно «перебудовував» свою ферму. Іншим його заняттям було створення словника синонімів української мови. Цей безцінний для нього рукопис пізніше конфіскували в зоні як такий, що «не підлягає зберіганню».
Коли я приїхав до табору, Климчак працював там днювальним у майстернях: збирав відходи металу навколо станків, підвозив деталі… Він розлючено врізався гострою лопатою в купу стружки й довбав її так, ніби уявляв собі замість неї чи то совєтських чекістів, чи іранських поліцейських…»

Богдан Климчак у центрі Маґадана, 1950-ті

Політв’язні Богдан Климчак і Павло Терпак за читанням "Кобзаря". Маґаданська область

Родина Климчаків із сусідами на спецпоселенні , станція Дурмін, р-н Лазо, Хабаровський край, 1952-1956 рр.

Вигляд на виправно-трудовий табір “Вєтрєний”, Маґаданська обл.,1950-ті рр. На передньому плані — русло річки Колими

Весілля Мирона, старшого брата, і Марії Климчаків, 24 лютого 1957

На спецпоселенні. Богдан Климчак - четвертий праворуч, в першому ряді. 1956 р.

Богдан Климчак згадує... Авдіозаписи : https://www.pametnaroda.cz/en/klimchak-bogdan-1937

Інтерв'ю з Богданом Климчаком, записане Василем Овсієнком 2000 року: http://museum.khpg.org/index.php?id=1203669813

Джерела:

* Процитовано статтю Галини Терещук "Богдан Климчак – останній український політв’язень ҐУЛАҐу", опубліковану ще за життя пана Богдана https://www.radiosvoboda.org/a/29194089.html

Натан Щаранський. "Не побоюся зла"  http://www.territoryterror.org.ua/uk/witnesses/biography/?ci_personid=75&fbclid=IwAR1bUosqUp_M1ko_ohIYxXHkCIfGG04DwUrsZenOw0_cIo73QTgSzufSOJE

Помер відомий політв'язень Богдан Климчак
http://gazeta.lviv.ua/2018/06/22/u-lvovi-pomer-vidomij-politv-yazen-bogdan-klimchak/?fbclid=IwAR0xlNKT0DjGJaeXsP4cSUL3zIaX0QbprZrewAOWatkBFnvfKQ-yN-G02W8

Світлини з архіву пана Богдана опублікували Галина Терещук і сайт "Територія терору".

"Вилім з Брідського кітла". Зі спогадів поручника Любомира Ортинського

Фраґмент прориву.

Після прориву. Населення допомагає воякам.

22 липня 1944 року вцілілі у Битві під Бродами дивізійники з боями виривалися з оточення... Вічна їм слава! Вічна слава і пам'ять полеглим.

В теплу липневу нічку,

Як грали зловіще гармати,

По брідськім побоєвищі

Проходила Божая Мати...*

д-р Любомир Ортинський,
пор. 1 УД
ВИЛІМ З БРІДСЬКОГО КІТЛА
Уривки з споминів

"Там за горбком польове авто. Зникай звідси, бо під'їжджають большевицькі танки. Може ще застанеш головний перев'язочний пункт в Олеському", - говорив, стискаючи на прощання руку, хор. Чучкевич, сотенний протитанкової сотні 29 полка. Він знову переглядав далековидом передпілля і видавав накази своїм гармашам, що з двома протитанковими гарматками становили одиноку запору большевицьким танкам на дорозі коло Загірець. Большевики від світанку старалися прорватися на Олесько, але, як дотепер, без успіхів. Свідчили про це нерухомі, перевернені в рові два большевицьких танки. Зараз знову під'їжджали два Т-34 й протитанкові гарматки приготовлялися їх прийняти.

Прощаюся з воєнним звітодавцем М. Л-им, що поміг мені після мого поранення зійти зі становищ, й з трудом всідаю в польове авто, що саме під'їхало, їдемо головною шосою в напрямі на Олесько. Пражить липневе сонце, млоїть повітря, насичене солодкавим запахом спаленого людського тіла й надпсованих-розгнилих, набряклих кінських туловищ по придорожніх ровах. Вздовж дороги сліди відступу. Поперевертані вози, порозкидані порожні амуніційні скрині, пасуться в збіжжях безпанські коні, деякі ще в упряжі.

В Олеську тихо. Тільки тут і там проходять вояки. Питаю за головним перев'язочним пунктом. - Перед годиною перенісся до Підлисся, - інформує санітар, що залишився спрямовувати ранених і просить взяти раненого в черево стрільця з 7/29. З трудом вдається вкласти важко пораненого на задньому сидженні й помалу ідемо до Підлисся. В половині дороги зустрічаємо розтягнену гусаком обабіч дороги німецьку сотню, що йде в напрямі Загірець, цебто до фронту.

На зарослих, давно вже немитих обличчях і в червоних від непроспаних ночей очах - виснаження й байдужість, їм теж припало те саме завдання, що й куреням нашої дивізії: якнайдовше тримати північний фронт, т.зв. брідського кітла, щоб таким чином уможливити решткам XIII Корпусу прорватися на південь. Незавидна доля арієрґардних відділів... З ліса, яких 1000 м від шоси, відзивається звільна большевицький скоростріл, т.зв. "максим". По полі розриваються гарматні стрільна, фонтанною летять вгору стовпи землі, в повітрі свистять тисячі залізних відламків стрілен.

Приспішуємо їзду. Стогне з болю ранений в черево, чую в моїй рані кожний камінь на дорозі, кожну ямку. З головної шоси з'їжджаємо на бічну дорогу в напрямі на Підлисся. Вже здалека видніє Маркіянова гора й залізний хрест на ній: Славна Біла Гора, святість Галицької Волости, місце рік-річних паломництв непроглядних мас українського люду, синів західної вітки великого народу, вдячних своєму пробудителеві й співцеві національного відродження. Нині - німий свідок смерти тисячів вояцтва Першої Української Дивізії.

Вже видно столітні дуби, а перед ними, на широкім оболонні непроглядні ряди возів, авт, гармат. Між ними гуртами порозкидане військо. Так, це майже і все, що осталося з XIII Армійського Корпусу, а втім і рештки І Української Дивізії. Головно її важка зброя, протилетунська артилерія, постачання. Замкнені на цім малім клаптику землі ворожим перстенем, що з кожною годиною стає все вужчий, їхній зір звернений на південь, звідкіля чекають помочі, вихід на волю, до життя.

НА ГОЛОВНОМУ ПЕРЕВ'ЯЗОЧНОМУ ПУНКТІ

Польовий жандарм спрямовує, кудою їхати до головногo перев'язочного пункту. Велика сільська хата, може школа, може громадський дім, перед нею велика яма метрів чотири на п'ять, а в ній вояцькі мертві тіла. Так, як постигла їх смерть в уніформі, так теж і складені. Над відкритою могилою, в уніформі й епітрахилі, читає німецький священик молитву, а санітарі помалу засипають могилу. "Ці вже мають спокій, а що ще чекає нас?" - говорить півголосом до себе мій сусід, німецький старшина, важко ранений в руку, з закривавленим обличчям, перев'язаним брудною ганчіркою. За чергою підходять чи підносять ранених до двох лікарів-операторів. Тільки важко ранені, а такими уважають тут поранених в голову, черево й легені, йдуть поза чергою. На двох операційних польових столах, майже на очах черги, відбуваються найскладніші операції ока, ампутації ніг і рук. Тих, що не видержують під ножем, несуть до недалекої ями, вже свіжої. Там теж черга, та тільки менша. Скінчили засипати одну яму, вже копають нову. Укладають тіла, священик поступається кілька кроків, знову відчитує молитву, знову закривають могилу...

Зарослі, виснажені обличчя хірургів. Щоб зберегти притомність духа і не впасти від виснаження, щораз підкріплюються коняком і чорною кавою. Вже ледви стоять на ногах, а черга все більшає. Хто з ранених ще може й має що, курить або попиває з польової пляшки. Тільки поранених у черево пильнують, щоб не пили. Зойки й стогони тут звичайна річ, ніхто на них навіть уваги не звертає. Кричить занадто голосно, - ін'єкція морфіюму й вже стих.

За параваном кінчить хірург якусь складну операцію, санітар каже, що операція ока. Після цього на чергу приходжу я. Оглянув ногу, похитав головою - "зараз годі оперувати, до лазарету".

Свіжо перев'язаного несуть до кімнати поруч, а тому, що вона переповнена, переносять до сусідньої хати.

ВИ НАШІ?

Простора, чиста, з двома великими вікнами українська селянська хата. Прикрашені рушниками образи, оправлені в рямці родинні знімки, вирізьблений стилевий тризуб. В куті на залізному ліжку лежить з перев'язкою на голові й на обличчі старшина. Годі впізнати, хто це. Але є на лівому рамені "лев", значить з нашої дивізії. "Де вас поцілило, хор. О.", чую захриплий голос раненого і впізнаю командира мойого 29 полка полк. Дерна. Переповідаю останні вісті з фронту, хто вбитий, хто ранений, де зараз головна бойова лінія, згадую про шофера Самбора, що лежить зараз розчавлений в ярі, де останньо був полковий командний пункт.

Полковника ранило якої півгодини переді мною. Відламок ґранати попав у щоку й йому важко говорити. Клеяться очі, хоч спати не дає біль, палить спрага. Ледви чутно входить до кімнати літнього віку господиня. На пальцях скрадається до мого ліжка, дивиться на лівий рукав уніформи й несміло питає шепотом: "Ви наші, пан?" Притакую головою. "Боже, Боже, стільки наших вже нині поховали, стільки ранених. Мій син теж пішов, стояв коло Кадлубиськ, може знали. Чи жиє ще моя дитина, а може вже в сирій землі?" - і дві великі сльози покотилися по шляхетному обличчі української селянки. "А може вам молока?" - і вже біжить принести. Вертається з горням теплого молока, п'ю жадібно до дна. "Дасть Бог якось то буде, все в Божих руках, витримав наш нарід стільки, ще й це перенесемо, а Україна таки буде", - каже усміхаючись селянка. - "Що вона каже?" - питає полковник; переповідаю - "хоробра жінка", - каже полковник, - "я вже її подивляю кілька годин, як вона помагає раненим, а яке інтеліґентне в неї обличчя, годі повірити, що це селянка. Як маєте багато таких матерів-селянок, осягнете вашу ціль". Перемагає сон і я засинаю.

ДА БУДЕТ ВОЛЯ ТВОЯ...

Дзенькіт розбитих шиб, звук від близького розриву стрільна, здригається в основах хата. Знову експльозія, отворами, що на місці розбитих шибок, вривається до кімнати дим. Летять відламки дерева, ревуть у прольоті над хатою літаки. Сухий, пронизливий тріск розривних стрілен бортових гарматок, знову детонація, клуби диму й пороху, і летять зі стін образи, трясеться в посадах хата... "О, Боже, хай вже кінчиться, ми пропали, ми не вийдемо звідсіля. Кінець". - Кричить полковник. Молюся, голосно повторяю такі звичні, а зараз такі цілющі і величні слова молитви "...да будет воля Твоя...". Котрі інші слова, які земські кличі і закляття в силі прошепотіти в годині смертельного жаху уста вояка? Його, тільки Його Святе Ім'я вимовляють в обличчі смерти тисячі і мільйони , байдуже, вірні визнавці вони Його Євангелії, чи перед хвилиною зарозумілі безвірники.

Щасливий той, хто ввесь час носить Бога у своєму серці і все сміло і повний віри може звернутися до Його милосердя.

В САНІТАРНОМУ АВТI

"Зараз рушає колона санітарних авт з важко раненими. На півдні, десь коло Золочева вдалося пробити прорив, прошу приготовитися до від'їзду", - зголошує санітарний підстаршина і додає: "Кажуть, що до Олеська прорвалися вже большевицькі танки". При допомозі санітарів виходимо перед хату, попрощавшись перед тим з господинею. Кидаю оком навкруги, де ще перед двома годинами стояла переповнена раненими хата, зараз велика яма-кратер, а довкруги звалища. Дотлівають рештки підліг, згребують до ями лопатами порозкидані експльозією навкруги куски вимішаного з болотом людського тіла. Тошнить від солодкавого запаху спаленого людського тіла. Чим скоріш сідаємо в санітарні авта. Два санітарні авта зсунулись в рів і затримують цілу колону. Гуде літак, все розбігається, залишаються тільки ранені. Тим разом це тільки перегляд заподіяних знищень і підготовка до нового налету. Знову рушає колона. Так з 15 санітарних авт, а в кожному двічі стільки ранених, скільки місця. Для полковника і для мене немає прічі і ми тиснемося в кутку авта. Третій, ранений в рам'я сотник вермахту, теж без прічі дотримує нам товариства. Щораз сковзаються ґумові автошини і авто опиняється в рові. Стогони ранених, немило дхне від давно неперев'язуваних ран. Трьох важко ранених в черево лежать на долішніх прічах. Один з них молодий не більше 19 років стрілець безугавку просить води.

Як немовля скиглить за крапелькою напитку, але ніхто йому не дає, бо це смерть для нього. В гарячці маячить середнього віку підстаршина. Розмахує руками, щось викрикує і нагло впихає брудні пальці під перев'язку в рану. Стихає. Наглим рухом схоплює дев'ятнадцятилітній у сусіда пляшку і вже проковтує холодної води, ще заки встиглося йому вирвати пляшку з рук. І цей втихає, може й навіки.

Крізь вузькі шибки санітарного авта видно вздовж дороги військо, що відступає, вози, авта. Щораз зупиняється колона, десь впереді затарасована дорога і треба чекати поки не витягнуть авта, або як це не вдається, не зіпхають його в рів і не зроблять проїзду. Знова зупинка. Налет. Все розбігається і вмить остається на дорозі тільки санітарна колона з раненими. Десь здалека чути такий добре відомий проразливий тріск від бортового обстрілу. Постояли хвилину, вертаються з криївок шофери і їдемо. Ми в якомусь селі. Сотник дивиться на мапу і каже, що це Білий Камінь. Всі городи й доріжки повні возів, авт, війська. Слимаковою ходою просувається колона. Знову все розбігається. Рев літаків, що пролітають понад нашими автами, експльозії легких бомб, розривні стрільна. Перед нами горить поцілений у збірник бензини санітарний віз. Викарабкуємося з авта. Крик, божевільний крик ранених, що горять у санітарному возі. Знову вертаються літаки і знову розривні стрільна. Заповзаємо з полковником у глибоку придорожну протипанцерну яму, - по пояс в воді, але сховали голови. Ще раз й ще раз завертають літаки, ще два санітарні авта стоять в полум'ї. Горить хата, сполошені з переляку коні скачуть з возами, замотуються в упряж, знову кидаються, перевертають вози. Кругом стогони, кров, калюжі крови, а в них з повириваними від розривних стрілен глибокими ранами на тілі, конають вояки.

СПАСАЙСЯ, ХТО МОЖЕ...

І знову втихає на обрії. Вечоріє. Може вже більше не прилетять. Дотлівають вигорілі санітарні авта, а в них їхні жертви. Заки промостять дорогу мине година або й більше. При допомозі полковника й сотника волічусь до чола колони. Скупана в болоті ранена нога покищо не дуже й болить, тільки важко йти.

І знову все заворушилось. "Руські ззаду!". Стрімголов біжить усе вперед, на містку збились три авта й не можуть проїхати. Використовуємо момент і ми вже в полевому возі. Протестує підстаршина шофер, мовляв він має десь там забрати свого командира, підносить голос: "Висідайте". Витягнена пістоля полковника заспокоює його: "про мене" й їде дальше. Стемніло. Серед гамору просувається колона, флянкована обабіч дороги панцерними возами. Світять ракети, десь з боку чути завзятий скорострільний вогонь, напереміну тріскотить "Максим" і "42". Знову постій. Тим разом довший. Направляють міст, що заломився під тягаровим автом. Прийдеться зачекати з годину або й більше. Десь біля 1-ої вночі направили. Приходять наслідки купелі ноги - гарячка. При помочі добрих друзів дістаю місце у вигідному "Мерцедесі" і звільна, зупиняючись що хвилини, посувається вперед колона авт і вози.

В авті, крім мене, двох воєнних звітодавців і українець-шофер. Вже світає, коли виїжджаємо на край села Почапи й за колоною повертаємо направо. Там десь має бути це вимріяне місце пролому, куди вирвемось з кітла. Враз бачимо, як завертає чоло колони, біжать вояки. Що сталося? "Спереду руські танки, - говорить один, - тудою не проб'ємося". Грузнуть на оболоні важкі авта, їх серед поспіху покидають. Вже чути стріли від танків, є свіжі ранені. Обидва воєнні звітодавці, забравши свої наплечники, відходять. Прошу шофера, щоб не покидав авта і старався навернути воза. "Вже для вас це зроблю, так вас не лишу! Щоб хоч до села вдалося підвезти, може там хтось заопікується раненим". При допомозі кількох стрільців з нашої дивізії вдається врешті навернути авто, попри опустілу колону авт і возів виїжджаємо швидко на головну шосу.

В ПРИДОРОЖНОМУ РОВІ

На краю села Хильчич йде завзятий бій. Розривають ранню мряку ясні вистріли з большевицьких танків і нашої протилетунської артилерії, що б'є прямим прицілом; безперерви тарахкотить "Максим", гупає польова артилерія. Стаємо автом під дерева, оподалік хат зараз коло шоси. Більшими й меншими гуртами відходять в напрямі місця прориву наші й німецькі вояки. Коло одної хати гурт большовицьких полонених, людей з 20; недалеко біля мене йде голосна суперечка між німецькими вояками. "Кінець, кінець з війною. Бодай для мене. Не йду до наступу, здаюся". Вперше за два останні тижні боїв в кітлі чую такі слова вояка. Зле. Це початок розкладу військової дисципліни, без якої годі думати про прорив. Вертається з розвідки шофер. Про дальшу їзду нема мови. Мусить зірвати мотор й пробуватиме пробиватись. "Прикро мені - що вас так покидаю, але годі".

Сердечно прощаємося, вилажу з авта і волічусь до придорожнього рова. З гуком вилітає в воздух висаджений ґранатою мотор нового "Мерцедеса". Скінчилася для мене можливість рухатися, хіба рачки. Тут таки прийдеться й закінчити. Глупе закінчення: чекати в придорожньому рові того, що прийде. А що може прийти? Розривна куля, або бомба з большевицького літака. Це було б ще не зле. Ще є можливість попасти в руки большевикам. Весела перспектива. Щораз вище підходить сонце. Заповідається гарний день. На небі ні хмаринки. Десь зараз появляться літаки. Будуть мати жниво. А може таки вдасться зробити прорив, може надійдуть заповіджені з півдня танки. Може свої літаки заберуть, як це було під Сталінградом. Марні сподівання, ілюзорні надії. Кого ще можуть цікавити постріляні "кріплікаліки"? "Абґешрібен" от і все. Так, але хочеться жити, годі так вичікувати в рові певної смерти.

НЕМОЖЛИВЕ СТАЄ ДІЙСНІСТЮ

Сонце вже піднялося вгору, а літаків ще немає. З недалекого боєвища несеться дика симфонія запеклого бою. Рев гармат, громовий розрив стрілен танкових гарматок, клекіт протитанкових і летунських гарматок, фонтани землі й заліза і знов суха тріскотнява розривних стрілен, гахкання ґранатометів, гук ґранат і безперервне татакання "Максима". І все це спрямоване на вузьку шийку прориву. Як на долоні, бачу, як ідуть, стріляють, кидають ґранати й падають. А як часто падають, щоб більше не піднятися... Вже осягнули залізничну лінію. Скаженіє ворожий вогонь. Звідусіль: спереду, ззаду, зліва, справа сиплеться смертоносне залізо на тих нечисленних, що осягнули насип залізниці. А літаків ще не видко. Звідкілясь взялось на краю села польове авто зі знаком дивізії. Підношуся на коліні й махаю рукою.

Помітивши, під'їжджає молодий шофер з 13/29. Він дотепер стояв в селі і саме виїхав на його край, щоб, як промостять дорогу, виїхати з машиною й раненим товаришем. Молоденький бойко з Турчанщини, служив при сотні легкої польової артилерії 29 полка, зараз шофер. Конче хотів би вивезти з кітла машину й свого раненого друга, тішиться, що віднайшов свого старшину. "Може щось скомбінуємо, щоб вирватися звідси", - каже він, дивлячись мені у вічі. Хутко працює думка. Знову є авто, значить, можу рухатися, хоч в поле виїхати, як стануть бомбити. Рішаюся і, спершися на рам'я стрільця, всідаю до воза. "Їдь в напрямі отого села направо". Польовою доріжкою їдемо в поле. Обабіч високе, вже майже достигле жито. Перед нами видніє на віддалі 800 м село чи присілок; з краю - церква. Під'їжджаємо ближче. При в'їзді до села, зараз коло першої крайньої хати перевернені дві легкі большевицькі протитанкові гарматки, порозкидані амуніційні скрині, ані живої душі. Дивиться на мене переляканий шофер. До горла підлізає серце, я відбезпечую пістоля й ґранати. Що далі? Де ми і хто тут є, свій чи ворог? А може ми вже давно на мушці і зараз натисне на язичок "фінки" чи "Максима" замаскований в житі "боєць"? Минають хвилини, повні напруженого очікування. Що буде? Далеко, наліво від Хильчич, з непослабленою натугою йде битва. Перед нами - широка сільська вулиця, зараз без життя, перевернені дві гарматки. От і все. "Їдемо", - рішаю. Рве з місця польове авто. "Скрути на перше подвір'я праворуч, от там". Гострий скрут і ми коло стодоли. Поквапно вискакує шофер, щоб відчинити двері. Ми скрилися. "В стайні є люди, піду запитаю", - каже шофер. Вертається за хвилину. "Свої. Кажуть, що ще досвіта пішли большевики". Вилазимо з авта і йдемо до стайні. Кілька жінок, діти, старий дідусь. Переляканими очима дивляться на нас діти, шепоче молитву їхня бабуся. Просять сідати. З раненим стрільцем кладемось на солому. Розпитую про обстановку. Вдосвіта забралися звідси большевики. Де вони зараз, - не знають. "На другім кінці села", - каже одна жінка, - "а може вже знов підійшли". Прошу щоб хтось з жінок пішов розвідати. Стягаючись, іде на звіди старенька бабуся. Вертається. Була коло якогось там подвір'я. Не видно большевиків. Далі боялася йти.

Виринає питання, що далі? Чекати тут в стайні, доки не прийдуть? Їхати далі? Куди? Ще раз і ще раз передумую, і ніякої розв'язки. Розпитує шофер про большевиків, що робили, чи були наші полонені , що з ними робили. "Та що робили? Мучили", - каже одна з жінок й починає змальовувати жорстокі картини тортур, що їх завдавали нашим полоненим. "Була одна совєтська з ожелком на шапці, говорила по-польськи. Та найбільше збиткувалася над нашими". Мимоволі падає погляд на відбезнечену пістолю, і блискавкою мигнула думка: - "А може скінчити з собою? І так немає виходу, а проходити те, що ось почув так не хочеться..." Підношу пістолю, от тільки потиснути й вмить спокій; раз і назавжди. Перед моїми очима ще раз оживають жорстокі сцени щойно почутото оповідання. Може таки покінчити з собою? Не маєш права. Хай діється Його воля. І знову, як у Підлиссі, шепочу слова молитви. Ні, ніколи не піднесу на себе руки. Стає легше на душі. "Поручнику, в напрямі нашого села йде від Хильчич якесь військо і танки", - каже шофер. Зриваюся з соломи й далековидом переглядаю передпілля. Від сторони Хильчич посувається розстрільною група людей, біля 80, їде панцерне авто чи танк. Добре приглядаюся. Так, наші ешелони. Значить, свої.

Виринає думка: "А може долучитися до них і пробувати щастя?" Так і робимо. Виїжджаємо з села й долучаємось до групи. Вже здалека розпізнаю полкового секретаря м-ра М-ія. Разом із розстрільною посуваємося до насипу залізниці. Видно, ще не прийшли ми на чергу, бо тільки тут і там паде заблукане гарматне стрільно. Але не довго. Вже плює вогнем там з-поза кущів гарматка большевицького танка, густіше й густіше падають стрільна важкої зброї, татакає "Максим". Зіскакує з воза М. "Поручнику, це самогубство їхати автом, я ще хочу спробувати щастя й вам раджу: киньте авто". Кидати авто? А що тоді? Лишатись тут в житі і чекати, доки не прийдуть большевики? Мої ноги - авто. Нема його, - сиджу. "Їдемо, поручнику", - каже шофер і ми поволі посуваємось житом. Скородять поле большевицькі стрільна, залишаються за нами зойки ранених. Перед нами щораз ближче насип залізниці. Відриваємось від колони і ми вже на дорозі, що веде попід залізний міст. Ліворуч і праворуч розриваються ґранати. Знову ґранати. На щастя пролітають понад нами. Ще 200, ще 100 метрів, і ми під мостом. Метрів 300 ліворуч лізуть під гору ті, що саме пройшли коло залізничної будки.

Долучитися до них, а там ліс. Густі кущі. Може, вдасться. З'їжджаємо з польової доріжки і пнемось автом під гору. Від права б'є "максим". Блискає з кущів вогонь і вже прорізує повітря громовим ударом стрільно гарматки танка. Ще трохи, ще. Ні, не йде. Збираю рештки сил і вискакую з воза. Помагаємо раненому і підповзаємо до кущів. Тут вже є наші. "Петре, наш поручник, поможемо!" Спираюсь на кремезне рам'я вояка. Другий з шофером бере раненого, - і ми зникаємо в гущавині. Ще десь стріляє "максим", ще багато небезпеки, перешкод перед нами, але ж найголовніше зроблено: ми вирвались із брідського кітла.

Надруковано у липневому й серпневому 1951 року числах "Вістей Братства кол. Вояків 1 УД УНА".

_________________
* Так починається вірш І. Божемської:

ДОТИК ПРЕЧИСТОЇ

(Тим, що впали в брідському колі смерти - присвята)

В теплу липневу нічку,
Як грали зловіще гармати,
По брідськім побоєвищі
Проходила Божая Мати.

Тому згорнула волосся,
Тому рани перев'язала,
Подала ковток водиці,
Іншому щось лиш сказала.

Тому сльози з очей втерла,
До того тільки всміхнулась.
Тамтого перехрестила,
Як біля нього зігнулась.

Тому шолом з чола зняла,
З тим проказала молитву.
Нікого не оминала
І не зважала на битву.

Холодну клала долоню
На згарячені скроні.
Від дотику того ніжного
Зникали враз усі болі.

Хто тільки міг ще піднятись,
Той цілував краєць шати.
Кожний шептав ледве чутно:
Спаси, рятуй, Божа Мати!

У ту пропам'ятну нічку
Постать біла, імлиста -
По брідському полі бою
Мов привид ішла Пречиста.

Очі горіли стражданням,
Серце здригалося з болю.
Одежа побагряніла
Від крови, що плила рікою.

З утоми згиналися ноги,
По лицях сльози спливали.
А битва шаліла довкола,
А кулі мов оси літали.

В теплу липневу нічку,
Як грали зловіще гармати,
По брідськім побоєвищі
Проходила Божая Мати.

Д-р Любомир Ортинський, Любко,
член ОУН від молодих років, старшина Дружини Українських Націоналістів, а згодом поручник Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, відзначений Залізним Хрестом Другої Кляси, член-основоположник Братства кол. Вояків Першої Української Дивізії УНА, довголітній голова його Головної Управи, головний редактор „Вістей Братства", а останньо „Вістей Комбатанта", улюбленець українських комбатантів.

* 6 червня 1919, Михалевичі, Дрогобиччина - † 22 липня 1961, Гантер, графство Ґрін, шт. Нью-Йорк

Про славної пам'яти Любка Ортинського - тут: https://lesinadumka.blogspot.com/2020/06/blog-post_8.html

Обкладинка липневого 1951 року числа журналу "Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА". Автор - правдоподібно Мирон Білинський  http://esu.com.ua/search_articles.php?id=40094


Любомир Ортинський
МИ ПОВЕРНЕМОСЬ!
12 - 22 липня 1944. З військового щоденника
https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_77.html

Битва під Бродами. Прорив з оточення. Спомин сотника Дивізії Порфірія Силенка

Фраґмент прориву. Броди, липень 1944 (з фондів Львівського історичного музею)

Битва під Бродами, 13 - 22 липня 1944

...Чужинче, йди, скажи Вкраїні,

Що звершено наказ,

Хай не сумує на руїні.

Збудуємо нові твердині

І в бій підемо в другий раз!

(Уривок улюбленої пісні 14-ої протитанкової сотні 29-го полку Дивізії)*

ЗА ПРОРИВ З ОТОЧЕННЯ
Порфірій Силенко**,
підполковник Армії УНР, сотник Дивізії "Галичина"

Ми йшли до бою темної ночі,

а ясні зорі сіяли...

На 7-8 липня вся Дивізія зайняла бойові становища першої лінії. На значній довжині відтинку в час перебрання становищ наші сотні застали їх порожніми або навіть зайнятими ворогом, з яким без підготови мусіли вступати в бій. Відділи "Вермахту" залишили їх далеко раніше перед наказаним часом, однак наші частини втримали ті становища на всій лінії. З цього моменту починається безпереривна боротьба проти переважаючих сил ворога. Завзяті атаки вдень і вночі чергувалися з неустанною пропаґандою через гучномовці, що закликали стрілецтво до піддачі. Ні одно, ні друге не принесло ворогові успіху. Наступ на фронті ХІІІ корпусу почав ворог спершу на відтинку Дивізії, намагаючися відрізати дно мішка, в якому вона опинилася.

Хоча засадничо Дивізія втримала свої становища до 16-17.7., однак вона мала серйозні втрати вбитими, а головно раненими, зокрема з причини бойової недосвідчености вояків.

Вночі з 19 на 20 липня корпус під переважаючим натиском стягався до ще вужчого перстеня, пересуваючи його центр на Білий Камінь. Цілий день 20.7. замкнутий ХІІІ корпус був скаженно бомбардований, а особливо завзято бомбардовано безпосередні шляхи відступу Дивізії і скупчення недобитків і таборів, що концентрувалися в лісі Гавареччина. Одночасно ішов сильний натиск піхоти, що відсував оборонців в півд.-західньому напрямі на Білий Камінь. Цей день був днем остаточного розпорошення частин Дивізії, разом з розпорошенням цілого корпусу. Німецькі частини, за винятком артилерії і танків, які більш за все піклувалися вивезенням лише німецьких ранених (ніби то за браком амуніції, бо свої амуніційні засоби німці вивезли раніше або покинули, тоді як наші мусіли ввесь час стояти до розпорядження), - майже без спротиву відходили. В селі Кути залишено Дивізійний шпиталь із 400 раненими. Центр бойового відтинку Дивізії під час цієї операції було перекинуто на півд.-схід від шляху Підгірці-Золочів, тоді як на терен розташування Дивізійного шпиталю було зіпхнуто з півночі частини "Вермахту". Ніхто з німців і не думав про долю Дивізійного шпиталю, а ні перед замкненням перстеня, а ні в час відступу. До часу остаточного замкнення Дивізії не залишилося при частинах майже ні одного командира німця, а молодші німецькі старшини пропали теж в переважаючій більшості під різними претекстами. Залишилися з вояками лише українські старшини, з яких дуже багато впало, а важко ранені дострілювалися. Від 16.7. не існувало вже майже ніяке загальне Дивізійне наказодавство, а зв'язок між частинами перервався ще раніше. Поведінка частин "Вермахту" в цій ситуації здавалася дуже дивною і незрозумілою.

Недобитки окремих частин тяглися безупинно в напрямі Золочева цілий день 20-го і найбільше вночі з 20 на 21 липня разом з розпорошеними частинами "Вермахту". Тим групам досить легко вдалося вирватися з оточення. Більшість недобитків, виснажених зусиллям останніх трьох діб, разом з легко раненими, гуртувалися в лісі Гавареччина при обозах, не випускаючи зброї і забезпечуючись амуніцією та протитанковою зброєю. Тут українські старшини організували легкі проривні групи. Всі дороги, що вели в напрямі на Білий Камінь, були за останні дві доби так загачені всякими колонами, що треба було чекати на можливість вирушити з лісу. Щойно на світанку 21.7. була деяка змога вирушити в напрямі Білий Камінь-Белзець-Почапи. На світанку того дня почався дальший розгром непроглядних колон ворожими літаками. А що терен майже аж до Почап незалісений, жниво ворожих літаків було жахливе. Всі шляхи і поля були повні вогню, палаючих машин і возів та були встелені людськими й кінськими трупами. Особливо обабіч невеликого мосту в Білому Камені. Тут я простояв від 6-ої ранку до 1-ої дня, стоячи з конем вище колін у воді, пильнуючи переправи моїх людей, що мусіли розпорошитися по полях перед Білим Каменем, вказуючи їм дальший напрям. Все, що заціліло, поволі посувалося далі так, наче не було ніякої небезпеки. Коло 5-ої дня всі згуртувалися в лісі перед Почапами, чекаючи темряви, а ще більше якихнебудь наказів чи вказівок. Відчувалося швидке розв'язання становища: або продертися, або загинути. Літаки припинили свою нищівну роботу, і це принесло помітне відпруження, але старшини знали, що коли літаки, що можуть атакувати, не роблять того - тоді танки й піхота стискають ще більше перстень і замикають єдину дорогу відступу через Почапи-Княже. Це значило також, що перстень вже, мабуть, дуже вузький.

Я радився з кількома українськими старшинами щодо плянів на майбутню ніч. Тоді несподівано появився німецький старшина із штабу Дивізії, що було тим дивніше, що вже кілька днів штаб Дивізії і корпусу не давали знаку життя, і скликав старшин на відправу до командирів корпусу нашої Дивізії. Нас пішло троє.

На запит командира Дивізії, що ми думаємо про дальші пляни, була відповідь, що треба було б не триматись всіх машин і возів, бо це все й так пропаде і спричиняє людські втрати. Треба залишити все, посадити на коней рештки, що можуть сидіти, далі навантажити слабших і амуніцію, а із сильніших творити проривні групи, і, не тримаючись ніякої дороги, пробиватися ніччю коло Золочева. На це відповів командир, вказуючи на командира корпусу, що, мабуть, лише дорога через Почапи-Княже вільна. Тому з усім, що маємо, підемо далі. Здорових вислати вперед, аж до чола колони, а решта лишиться при майні. Знаєте, мовляв, як коштовне військове майно і як трудно його поповнити. Піонери збудують коло Княжого місток до 1-ої год. ночі, а бриґада танків "Тіґер" забезпечить марш.

На це один з українських старшин відповів, що більше половини, що було найсильнішого, а саме: артилерія, санітарні моторизовані колони і коні вже пропали разом з людьми. Нашого шпиталя не вивезено, танки вивозять і забирають лише німців, а українські вояки не вірять уже в товариськість німців. Майна пильнувати й боронити вони не будуть, отже шкода побільшувати жертви. Все майно частин, де командирами були німці, давно вже покинуте або понищене. Натомість тут стоїть майже все майно частин, що ними командували українці. Німецькі амуніційні бази залишилися, а наші повні, і тепер наші і німецькі вояки забезпечуються амуніцією. Це можна перевірити на місці.

Генерал Фрайтаґ відповів, що про все це буде мова пізніше, а тепер: наказ!

Можна було з наказом не погоджуватися, але це був наказ, а ми вояки. З тим ми й відійшли, задумуючи забрати якнайбільше людей вперед, а при майні залишити лише небоєздатних. Старшинам, що залишилися при майні, наказано: в критичний час намагатися передусім рятувати людей, а майно знищити. У випадку, коли вдасться прорив, в першу чергу висилати вози з раненими.

До темряви залишалося ще коло 3 годин. Можна було організувати проривні групи, пояснити воякам становище, забезпечитись найкращою зброєю й амуніцією, переглянути карту тощо. Тим часом польова дорога на Почапи загачувалася щораз більше всякого роду возами, від найважчих гармат аж до малих амуніційних возиків. Це були обози цілого корпусу, що повзли в чотири-п'ять рядів. Через сільську вулицю в Почапах не можна було пересунутися ні пішо, ні верхи. Наші обози теж влилися до того потоку, забравши тих ранених, що їх вдалося підібрати. Перед заходом сонця проривні відділи почали минати колону, прямуючи на її чоло. А на шляху перед і за Почапами велася перестрілка з передовими ворожими відділами, що хотіли її перетяти на шляху Бузьк-Золочів. Ще перед повною темрявою ворога відкинуто, і колона сунулася поволі, прямуючи просто на південь, між Княже і Хильчиці подекуди ще не скошеними ланами. Коли надійшла повна темрява, все затихло.

В цілковитій тиші щораз більше бачилось несамовиту красу, повну апокаліптичного змісту, насичену атмосферою страхіття цього походу. По обох боках колони густо палахкотіли ясні вогні ворожих вогнищ, ніби очі потвори, що чигає. Часом вистрілювали догори червоні й зелені ворожі ракети. До того вмішувався сніп ворожого прожектора з-боку Хильчиць. Все це разом творило не ширший за 1 км. коридор. По дорозі допалювалися наші вози, вказуючи, що цим шляхом пройшли сьогодні, а може ще й раніше, такі самі, як ми. Мимохіть насувалася думка: яка доля спіткала їх та яка чекає нас. Як око сягне, значився густими вогнями возів, що допалювалися, гостинець Почапи-Белзець-Красне, так само, як за нами горів шлях Білий Камінь-Почапи.

Цього видовища і рефлексій, викликаних ним, я не забуду до кінця днів. Ніби на екрані проходив весь час мого життя. Пригадалися подібні переживання, коли я лежав нерухомо, поранений, безпомічний, обезкровлений в одній з долин далекого Іраку в липні 1916 р. Нагадалася теж безнадійна ситуація під Рогатином у липні 1920 р. Закінчилися роздумування приповідкою: "До трьох разів штука". Я тлумачив собі тишу, що панувала у величезній колоні тим, що, мабуть, усі так само роздумують і переживають.

Час-до-часу порушували тишу вигуки: "Панцер-фавсти, вперед! Протитанкові гармати, вперед!" і т.д. Тоді боком швидко, майже без галасу поступали покликані наперед. За Почапи аж до Княжого охороняло колону кілька "Тигрів", що посувалися взад і вперед колони.

За годину перед північчю я, їдучи верхи на чолі моїх ста вояків, досягнув голови колони, що спинилася півкілометра від Княжого при давніше вже зруйнованих аж до землі будинках фільварку. Тут стояли лише дві маленькі хатинки "на курячій ніжці". Побіч них стояло в найбільшому порядку й готовості кільканадцять "Тигрів" із залогами і коло цих сотня піхоти, складена переважно з балтійців. Вона робила враження винятково дисциплінованої і була в справжній бойовій готовості. Командир сотні, балтійський німець, з'ясував мені, що тут штаб ХІІІ корпусу, командир нашої Дивізії і командир бриґади "Тигрів". Через малий багнистий потічок, що пропливав під крутим спадом горбка, стояв нашвидку збудований піонерський місток. Через цей місток мала йти і пробиватись далі колона шляхом, що вів спочатку на захід, пасовиськами, з поступовим скрутом на південь через мішаний ліс. По цей бік потічка стояли два "Тигри", а декілька з них на горбку, звернені на північ і захід. Перед танками здовж горбка мали бути нові становища ударних груп.

Балтійський сотник повідомив мене, що перед самим вечором прийшов ранений український підстаршина в товаристві кількох вояків, що відстав від більшої групи українських вояків, яка пробилася минулої ночі коло села Хильчиці. Мабуть, ця сама група вела ранком 21-го двогодинний бій на горі проти Хильчиць і, мабуть, прорвалася.

З розповідей селян і вояків, що переховувалися позад Княжого, виходило, що в Княжому, мабуть, дві ворожі сотні. Обсаджені й узгір'я над залізницею. На північ, на віддалі до 2 км., в корчах багато піхоти, ґранатометів і протитанкових гармат. На захід, у віддалі до 3 км., здовж польової дороги, в лісі багато танків і піхоти. При усіх залізничих переїздах танки. З цього виходило, що лісиста гора на південь від залізниці забезпечена найслабше і що там пробилися недобитки корпусу, і то виключно вночі. Балтієць був переконаний, що безнадійно було б намагатися перейти з так великою колоною таборів і масою людей долиною, хоч би й з танками, тим більше, що вони майже не мали запасу гарматних набоїв. Але він дістав наказ пробувати перервати перстень.

Час до атаки, прориву, призначено на ранній світанок, на сиґнал світляних ракет зі штабу, що стояв в кількадесятьох метрах на горбку. А, після отриманих інформацій, ще більше утвердився в переконанні, що зі спроб вивести цілу колону нічого не вийде, крім винищення людей. А навіть якби ми з великими втратами пробилися, то далі, в районі Золочева, решта вигине або попаде в полон. Тому вже не шукав більше штабу, а посадив своїх вояків за румовищами фільварку, недалеко мосту, щоб мати свободу рухів залежно від становища, що виявиться ранком. Так і повідомив своїх вояків, показуючи їм, куди мають прямувати на мій знак, коли почнеться бій або рух колони, або якби мене не стало. Вони мали минати Княже зліва, а до села не втягатися. Збиратися під самою горою, на південь від залізничого шляху, а далі вже діяти згідно зі становищем, не чекаючи взаємно на себе, прямуючи там, де верхи можна легше проскочити. До українських частин колони я пішов з наказом до якогонебудь з українських старшин, щоб, не чекаючи ні на що, вислати якнайбільше людей на південь, в напрямі лісу, минаючи Княже зліва, де чекати в доброму прикритті дня і ні в якому разі не в'язатися з рухом колони.

Минала 1-ша година ночі. Несподівано загорівся "Тигр", що стояв праворуч містка, а опісля зараз другий, що стояв більш на північ. На це, ніби на даний знак, почалася пекельна стрілянина з ворожих ліній навколо Княжого та з самого села. Заграли кулемети, а все це покрив крик "ура". "Тигри", що стояли в лінії, пішли вперед, а наша піхота за ними, відбиваючи атаку. З "Тигрів" били лише кулемети. Не знати, з якого боку треба було боронитися, бо з усіх боків свистіли густо кулі. Але цей вогонь був нешкідливий, він ішов горою, а за півгодини він послаб і крики "ура" припинилися. Ворога відкинуто, і до штабу приведено трьох полонених, що, мабуть, підпалили перші танки. Натомість в Княжому і близько нього, коли судити по обабічній стрілянині і вибухах ґранат, боротьба посилювалася. Від заходу, з боку пільної дороги, куди за пляном мала прямувати наша колона, чувся гуркіт щораз більшої кількости моторів - мабуть, ворожих танків. Щойно починало сіріти, як я наказав своїм воякам відходити, так як попередньо запляновано. В нашій колоні запалилися, мабуть, деякі машини. Світало щораз більше, і ворожий вогонь згущувався. З напряму гори, на південь від залізниці, чути було завзятий бій, кулеметний, рушничний і гарматний вогонь і час до часу вибухи "панцер-фавстів". Щораз частіше били ворожі ґранатомети і часом гармати. З заходу з-поміж мряки, що уступала, висувалися контури ворожих танків. Звідти стріляли гармати по нашій колоні і по танках, що стояли серед горбка.

Тим часом до авта командира корпусу приведено кількох полонених з одним командиром, який, як на совєтів, був дуже елеґантно одягнений, мабуть, вищий старшина. Вся громада танків посувалася в напрямі Княжого, а в колоні побільшувалося замішання. Зате в самому Княжому і на схід від нього все затихло, а скоро й над Княжим запанував спокій. Але всетаки не можна було зорієнтуватися, як здійснювався плян командування корпусу - прорив на захід. Я хотів якраз сісти на коня і прямувати згідно з моїм пляном, коли побачив командира корпусу, що стояв у авті, а на ступені того ж авта ген. Фрайтаґа, що вказував рукою на південь і дуже голосно та виразно вигукував.

"Майне камераден, аллес нур дізе ріхтунґ! Майне геррен, шнеллер, нур дізе ріхтунґ!" Все, як електризоване, кинулося в південному напрямі на Княже. Ворожі ґранатомети щораз більше обсипали з півночі колону та ціле пасовисько аж до залізниці. Над нами появився ворожий літак, який однак не стріляв, бо, мабуть, не було відстані поміж обома сторонами. Миттю всі вулички Княжого заповнилися машинами, запрягами, піхотинцями, кіньми й вершниками, і все це мусіло спинитися, бо твердої дороги в напрямі залізниці не було. Весь терен - це грузькі торфовища, пасовиська і сіножаті. Туди поспішали врозсип маси вояків, прямуючи до залізниці. Щойно за залізницею вони ховалися поміж високим, не скошеним ще, збіжжям. Потім їх закривав зовсім густий бучняк на горі. Весь той терен був щораз густіше обстрілюваний вогнем ґранатометів, легкої артилерії і кулеметів, спричиняючи великі втрати людей. В Княжому було вже відносно тихо, за винятком окремих пострілів з пістоля, якими прикорочували свої муки важко ранені. Час-від-часу одзивався ще ворожий кулемет з горища, стріляючи на північ, на горбок, де вже нікого небуло. Вулички були загачені возами, машинами, кінськими трупами, а найбільше трупами вояків обох сторін. Подвір'я були повні свіжих трупів, особливо під будинками, переважно большевицьких, а часом і селян. Грузький багнистий потічок, що перебігав півн.західнім краєм села, був теж загачений переважно ворожими трупами. З положення трупів, з покинутої зброї й інших ознак можна було добачати, як драматично велася тут боротьба. Тут, мабуть, стояла тверда і стійка ворожа частина.

Перед самим селом догорали два ворожі танки і два "Тигри", а з одного ще чути було людський стогін. Перелази, паркани, все було поламане ґранатами. В хатах вікна повибивані. Драбини на горища повалені і поламані. Але ні одна хата не горіла. Трупів було, мабуть, коло 300, переважно ворожих. Живих мешканців не було видно, мабуть, повтікали. Худоби теж не бачилося.

Я подумав, чому я так спокійний і чому так довго затримався їздячи по селу, ніби чогось шукаючи. Може, я шукав місця, щоб найвигідніше перескочити багнистий потічок, але, мабуть, я підсвідомо вичікував, щоб перестав набільший вогонь ґранатометів, що якраз лежав на пасовиську. Побачивши, що вогонь зменшується, я подався, що кінських сил в напрямі запізниці. Після півгодини, а може й більше, заболочений вкрай, на заболоченому коні, з повними халявами рідкого болота, я зупинився коло залізниці. Тут було дуже круто, і кінно не можна було з'їхати. Я швидко зсів і пустив коня, бо ж він краще зійде без вершника. Коло залізниці було теж багато трупів, в більшості наших вояків. Вгорі, на заході, чути було негусту перестрілку. Перейшовши залізницю, я йшов уже густим збіжжям. Осягнувши край лісу, я і мій кінь відпочили, тим більше, що тепер починалася важка дорога догори з нахилом до 45 ступнів заячою стежкою через дуже густий бучняк. Я оглянув через далековид терен, що я його перейшов, пасовисько і нашу колону. Вона стояла нерухомо і майже на цілій довжині горіла. Коло неї ворог ще не господарював. За горбком було видно в хвилинах випалів ворожі становища ґранатометів. З боку хаток "на курячих лапках" видно було дим. Мабуть, вони горіли, підпалені залогами "Тигрів". По пасовиськах ішли, переважно поволі, розпорошені вояки, мабуть, ранені або до краю виснажені.

В лісі приставали вояки і просили дозволу долучитися, щоб іти разом. Час-до-часу досягали й сюди гарматні набої і показувалися високо ворожі розвідувальні літаки. Але це вже не робило більше враження, як муха на людину.

Треба було попасти коня.

_______________

* Так цей уривок подано в журналі "Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА", число 7, 1951.
У книжці "Пісні, що Дивізія співала…", виданій 2003 р. у Нью-Йорку під ред. Мирослава Скорика https://diasporiana.org.ua/mistetstvo/10925-pisni-shho-diviziya-spivala/, зазначено, що автор слів - Володимир Янів, дано ноти мелодії, а текст пісні подано в такому вигляді:

ЗОРІЛА ЗОЛОТА ЗАГРАВА

Зоріла золота заграва,
Здригався світ під звуки сурм.
Повсюди залунала слава,
Що нам воскресла вже держава,
Що Україна стане з тюрм.

Гоїлися столітні рани,
Бо не царив кволий жах,
Лежали в поросі тирани,
Розірвемо важкі кайдани,
Стеливсь в майбутнє ясний шлях.

І знову “що це, що це” чути
Це знову наїзд диких орд.
Покаже бій, покажуть Крути,
Покажуть бути чи не бути
Без війська, без своїх когорт.

Невже побідять супостати
У відповідь паде наказ:
Хто любить волю, в ряд вставати,
Книжки зміняти на гранати,
З вогню творити славний час.

Нас триста шлях загородили
У Київ своїми грудьми,
Життя віддали Україні
Створили нові Термопіли
Без війська без своїх когорт.

Юначе, йди, скажи Вкраїні,
Що ми готові на приказ,
Що ми збудуєм на руїні.
Нові святині і твердині
І в бій підемо другий раз!

(Щось тут негаразд із передостаннім куплетом - поставлено не той рядок при наборі?)

Це, очевидно, змінений і скорочений текст пісні Володимира Янова "Бій під Крутами". Її повний текст див. тут:  https://www.pisni.org.ua/songs/144725.html

Сотник Дивізії "Галичина", 31 грудня 1944 р.

** Славної пам'яти Порфірій Силенко-Кравець,

підполковник Армії УНР, сотник Дивізії військ СС "Галичина",
лицар Залізного Хреста 2-ї кляси - за відвагу в боях під Бродами, лицар Хреста Воєнних заслуг 2-ї кляси

* 10 лютого 1893 — † 20 липня 1977

Народився в Черкасах на Київщині в лютому 1893 року. Батько Андрій, канівський козак, а мати Анна, з дому Кіяшко, кубанська козачка. Козаком і остався наш полковник. Комерційну гімназію закінчив в місті Владикавказ, а Козацьку Старшинську Школу в Оренбурґу в червні 1914 року, з якої приділено його до Нерчинського полку Забайкальського Козацького Війська. В складі того війська перебув цілу І-шу світову війну на Турецькому фронті — до вересня 1917 року. За відвагу був нагороджений високими бойовими орденами, а замість Ґеорґівського хреста піднесено його ранґою до осаула(ріт-майстра).
З вибухом революції переходить на службу до українських збройних сил, виконуючи різні доручені йому функції, як-от: старшини для спеціяльних доручень Військового Секретаріяту, начальника оборони сектора столиці в часі оборони Києва (1918), сотенного Лубенського Сердюцького полку, старшого адьютанта Штабу Чернігівського Козацького Коша, члена Комісії для організації управлінь міністерства війни, члена групи старшин спеціального призначення у запілля большевиків, старшого адьютанта Штабу Дієвої Армії, начальника Штабу Окремої Кінної дивізії, яку помагав тоді формувати її командармові — полковникові Іванові Омеляновичеві-Павленкові та разом з ним вести її до блискучих перемог у славнозвісній "кампанії" 1920 року. Ці вийняткові заслуги були відзначені наказом Головного Отамана в серпні 1920 року, яким підвищено полковника Омеляновича-Павленка до ранґи генерал-хорунжого, а осаула Силенка до ранґи підполковника.
По катастрофі 1920 року переходить з рештками наших військ до Польщі. Виривається з таборів і, працюючи фізично на лісових роботах, студіює екстерністом на лісовому факультеті Аґрономічно-лісового інституту в Дублянах коло Львова, де осягає диплом інженера-лісника. Здобувши тяжкою працею деякі матеріяльні засоби стає промисловцем і тоді фінансово помагає на різних ділянках національної боротьби українства в Польщі. Особливо опікується і помагає незаможнім українським студентам.
Коли ж прийшов момент творення нашої Дивізії, полковник Силенко (тоді вже 50-тилітній) не вагається залишити дружину і одинокого сина та голоситься до служби у Дивізії. Переходить з нами всі ясні і темні сторінки нашої Дивізії, включно з Бродами. Бере дуже активну участь в переформуванні Дивізії з недобитків з-під Бродів і поповнень, стягаючи теж свойого одинокого сина, Миколу. Микола, йдучи за прикладом батька, хоче вчитися військового діла і дістається до підстаршинської школи. В тому часі большевицькі війська проломали німецький фронт на Познанщині і вища німецька команда кинула всі старшинські і підстаршинські школи, між ними і школу, де був Микола, латати і відбивати прориви ворога. Під Малином на Познанщині, стримуючи большевицьку навалу, ранений в голову, погиб геройською смертю. Не на своїй рідній землі, але в боротьбі з тим самим смертельним ворогом, з яким боровся його батько в Україні в часі Великого Зриву. В гордому смутку сприйняв полковник Силенко батьківський біль і носить його донині.
По капітуляції у 1945 році попадає зі своєю частиною до табору полонених у Ріміні, де бере дуже активну участь в побудові таборового життя, особливо організуючи різного роду промислові курси, як килимарство, керамічні вироби тощо. З переїздом до Англії активізується в Союзі Гетьманців і протягом 3-ох років був особистим секретарем Гетьманича Данила. В 1951 році переселився до Канади, де став надалі активним членом Гетьманського Руху. Кількакратно вибирали його на голову Крайової Управи Братства Дивізійників на Канаду, а за його працю і заслуги для Братства обрали його на досмертного почесного голову Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді.
Богдан Підгайний, поручник, сотник Дивізії
"Вісті комбатанта"

Підполковник Порфірій Силенко помер у Торонто, похований на торонтському цвинтарі Park Lawn.