"Чи існує на Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх."
Іван Дзюба
1965
Фраґмент знимки з кримінальної справи 1973 р.
Знимка 2009 р.
Пан Іван щойно, 26 липня, обходив своє 90-ліття.
Щасти йому Боже на многії благії літа!
Іван Дзюба,
дисидент совєтських часів, Герой України, академік НАНУ
ПРИВІД НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ НИКАЄ УКРАЇНОЮ…
От про що мені найменше хотілося б писати, то це про національну ідею.
По-перше, м’яко кажучи, не дуже знаю, що це таке (приміром, бути українцем — це ж, здається, не ідея, а просто факт, і щоб виконувати такі-сякі громадянські обов’язки або працювати для спільної справи, теж не треба спеціяльної ідеї). По-друге, уже скільки про неї говорено, уже скільки є чудових формул, які мали її вловити та запровадити якщо не в життя, то бодай у свідомість народу, а вона собі залишається незалежною. Криється на папері. Та ще десь здогадно й тьмяно ширяє понад аурою мітинґів. Реальне буття суспільства якось оминає. Ну то що ж: обходимося без неї. Не ми перші, не ми останні. Подивіться на світ. Яка національна ідея в сучасних німців, французів, англійців, іспанців, шведів, італійців, португальців? Не спостерігається. Не чути. Мовчать. І збірників не видають, ні наукових, ні популярних. А нібито ж була колись чи не в усіх своя національна ідея! Тепер її позаганяли в минущі передвиборчі гасла політичних партій і президентів («Франціє, вперед!» — гукає Макрон. «Brexit!» — долинає з-за Ла-Маншу)… Ближче до нас: що в сучасних литовців, латишів, естонців? Здається, вони зосереджуються на своїх конкретних проблемах і на тому, як із допомогою НАТО убезпечитися від великого миролюбного сусіда-визволителя. Може, тепер національна ідея в усіх найпростіша — бути собою? То цього б і нам!
А от у Росії є національна ідея, і вона вічна: «освобождать соседние народы». У північноамериканців, може, і не ідея, а мрія, знаменита «американська мрія» (свобода ініціятиви, за якої кожен може досягти того, чого хоче) і дух першости у світі, що його Дональд Трамп задля обіцяного відновлення величі Америки блискуче вивершив галицьким гаслом столітньої давности «свій до свого по своє». (У Трампа: «Купуй американське», «Бери на роботу американця» і так далі — плаґіят!) Натомість у бритів від давньої національної ідеї залишився рядок у гімні: «Прав, Британіє, морями», а ще ностальґійні спогади й клопоти, бува приємні, а бува не дуже, у відносинах із колишніми колоніяльними народами. Щось схоже і у французів, і в іспанців, і в португальців. Натомість німці, мабуть, хотіли б викреслити з історії та зі своєї пам’яти Deutschland-Deutschland űber alles та Drang nach Osten: у всякому разі кілька поколінь німців спокутують гріхи творців звабливої національної ідеї.
У цьому контексті ризиковано згадувати про невдалі, але незгаслі претензії на великість (територіяльну! переважно чужими силами!) деяких інших европейських народів, зокрема й сусідніх із нами. Це окрема, складна й не зовсім ще вичерпана тема. Я в цьому не фахівець, як і в розмові про національні ідеї взагалі. Можу тільки сказати, що, на мій непрофесійний погляд, ці ідеї нині актуальні або для великодержавно налаштованих націй (агресивний варіянт), або для націй, які ще тільки формуються (захисний варіянт). А для націй, які вже «дійшли свого зросту і сили», вже себе реалізували або успішно реалізують, вони не цікаві. Такі нації просто живуть своїм життям, а власні проблеми вирішують в інших координатах.
На цьому й вичерпуються мої обмежені уявлення про національну ідею, і я ладен замовкнути. Та ж ні. Виявляється, ти собі не належиш. Алярмує телефон. Дуже не люблю телефонних дзвінків, боюся їх: нічого доброго від них не жди. Влипнеш у якусь історію, не тобою запрограмовану. Ось і тут. Телефонує відомий апологет живого слова, борець зі жлобізмом (?) і невтомний продуцент позитивних (чи тільки?) провокацій Антін Мухарський — той, якого ото довго не могли вижити з телебачення (і правильно: нащо «нам» якісь експромти «укрохохмачів», якщо є в «нас» «простые весёлые ребята» на «Інтері» й «1+1»). Отож саме він, тобто Антін Мухарський, оце й озвався. Так і так, каже, я ваша дядина, готую керівний науково-виховний збірник «Українська національна ідея», що має нарешті просвітити й згуртувати наш народ (націю), уже озвалося писати двісті авторитетів, які знають, що таке національна ідея та як її запровадити в народ (націю). Не вистачає двісті першого — вас. (Тобто мене.) Як же без вас… (Тобто без мене.) Пробував заперечити: я ж, мовляв, не маю авторитету. Але він відверто наступає обома ногами на мою задавнену патріотичну мозолю: треба! А мене в такому разі бери хоч голими руками. Однак ще намагаюся відрятуватися. Яка національна ідея, кажу, подивишся оце, що твориться, пригадаєш, що творилося, то в нас була і є одна національна ідея: «Бий своїх, щоб чужі боялися». А оскільки чужі не боялися, а своїх усе одно били, бо треба ж було когось бити, то й маємо те, що маємо.
Сказав це, сподіваючись, що Антін Мухарський збентежиться і відступиться від мене. Але він не тільки не злякався, а, навпаки, наче аж зрадів: то ви (тобто я) саме так і пишіть! От тобі й маєш…
Добре йому радити. А що ж писати, коли давно вже і написано, і мовчки сказано. І сама примовка та про самобиття ще з яких віків у народі й неспроста ж… І «Велика руїна» (тобто велике побивання себе яко чужих) — це ж іще зразу після Богдана Хмельницького (та й він сам, «недомудр», словами Шевченка, кажуть, дещо започаткував). І що «самі себе звоювали» — це ще з часів Івана Мазепи відомо. І Тарас Шевченко казав про «Велику руїну»: «Сини твої тебе уб’ють // Оперені… А злозачаті // Во чреві згинуть, пропадуть, // Мов недолежані курчата…» І Пантелеймон Куліш, аж страшно цитувати: «Народе без пуття, без чести, без поваги…» І Леся Українка:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи сонця-світу не видав: За ворогів іде в вогонь і в воду, Катам своїх поводарів віддав. Й Іван Франко: Чому у нас відступників так много? І чом для них відступство не страшне?
Пізніше буде вже не тільки наочна руїна, а всюдисущий дух руїни, про який писатиме Олег Ольжич. А Евген Маланюк скаже про «демона руїни» і ще: «Дух руїни — це був старий, навіть древній дух цієї безверхої землі».
Ну це, сказати б, дещиця (тільки дещиця!) з «того» боку, від тих, хто боровся за Україну і втратив її з гіркотою поразки. А ось дещиця (тільки дещиця!) з «нашого» боку, від тих, хто залишився в Україні та сподівався будувати її за умов більшовицької українізації. Микола Куліш у листі до Аркадія Любченка 19 жовтня 1925 року пише: «Од тупих Майських, од гарячих і холодних утік на десяток день і тут до сумних прийшов висновків: не має майбутнього Україна. Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний… І ляжемо ми трупом безславним, і загородимо двері в Европу…»
Дякувати Богові, здається, не до кінця справдилося. Але слова моторошні й не зовсім випадкові. Їх треба пам’ятати. Як і не менш зболені й щирі слова тих багатьох видатних українців, які виступали проти пораженства, песимізму, дефетизму, проти «плачів» і «сліз». Треба намагатися зрозуміти «причини й наслідки» того, що сталося, бачити полюси, що визначають історичний обсяг нашої національної проблеми, а радше трагедії.
Щодо «наслідків», то вони дуже наочні й промовисті. А от «причини»… Їх намагалися дослідити видатні мислителі й у ХIХ, й у ХХ століттях, нерідко боляче суперечачи одні одним або й самим собі. Говорилося про вроджений чи геополітично зумовлений індивідуалізм українців (хоч Юрій Липа водночас підкреслював і їхній солідаризм); про вплив степу на їхню ментальність («Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби», — стверджував Олег Ольжич, але він сам і зазначав, що деструктивній енергії протистоїть творча); В’ячеслав Липинський «чисто звірячу антипатію» українських політизованих людей одне до одного розглядав як крайній вияв браку громадянської культури та політичної зрілости (хоч Богдан Цимбалістий, тонкий аналітик-соціопсихолог, у брошурі «Тавро бездержавности» не був таким катеґоричним, знаходив в українській історії й окремі приклади розважної політичної поведінки).
Майже всі, хто писав на цю тему, великою або й вирішальною мірою пов’язували травми національного характеру та спотвореність громадянського життя українців із тривалою бездержавністю та розтлінним упливом чужих гнобительських режимів. І, власне, українські історики й публіцисти Микола Костомаров, Михайло Драгоманов (як і Тарас Шевченко та Іван Франко, як Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Архип Тесленко та інші українські письменники) ще в ХIХ столітті показали механізми деморалізації та денаціоналізації, що їх запускають чужинецькі влади задля розкладу підкорених народів, — ті механізми й процеси, які вже в ХХ столітті на новому історичному матеріялі дослідила Сімона Вейль у своїй класичній праці «Укорінення». Цю працю 1998 року (через півстоліття!) переклали й видали в Україні, але й досі мало хто прочитав. А в ній і про наші справи! Укорінення, пише Сімона Вейль, — це найважливіша потреба людської душі. «Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього». Укорінена людина — основа нації. Знекорінена — матеріял для асиміляції та винародовлення (ми могли б додати: для руїни). Знекорінення відбувається через завоювання, чужоземне панування, політичне чи економічне, спотворені соціяльні стосунки й нерівність, владу грошей («Гроші руйнують коріння скрізь, куди вони проникають»), зрештою, остаточно через освіту, «як її розуміють сьогодні» («Те, що сьогодні називають «освічувати маси», означає взяти сучасну культуру, розроблену в цьому закритому, зіпсованому, байдужому до істини середовищі, позбавити її тієї частки чистого золота, яку вона ще може вмістити (операція, що називається популяризацією), і запхати отримані залишки в пам’ять тих нещасних, які бажають навчатися, на зразок того, як вкладають їжу в дзьоб пташеняти»).
Це універсальні процеси знекорінення. В Україні вони мали ту специфіку, що були частиною осмисленої системи політичного, адміністративного, економічного, культурного, освітнього випалювання будь-яких залишків національної самобутности. Усе це більшою чи меншою мірою потрапляло в поле зору й роздумів українських мислителів-патріотів. І важливо пам’ятати, що в аналізі дезінтеґраційних і руйнівних процесів в Україні вони на перше місце ставили соціяльний чинник, про який наші сучасні патріоти не дуже охочі говорити: думають, що це зловредний «марксистський» підхід. Але ж не можна ігнорувати того, що українські історичні пісні, думи й увесь фольклор засвідчують антагонізм між біднотою й «дуками». Національне зрадництво й політичний розбрат незмінно пояснюються ганебним житейським зиском: «Ради панства великого, ради лакомства нещасного». У поезії Тараса Шевченка національний зрадник постає як страхітливий перевертень — цілком у дусі народних уявлень, але крім цієї містифікованої версії маємо й абсолютно соціяльну: землячок із циновими ґудзиками серед тих, хто «з матері латану сорочку знімає». І Микола Костомаров також бачить у національному перекиньстві соціяльний аспект. У праці «Дві руські народності» він, високо оцінюючи моральні якості та побутову культуру українців, народу «глибоко демократичного», з інстинктом соціяльної рівности, водночас каже про те, що з цього народу, «рівного правами і станами», щоразу виходили «спанілі особи», які ставали ненависними масі. Та й «доля українського народу складалася так, що люди, котрі випиналися з маси, звичайно, тратили й народність, перевертаючись — колись на Поляків, а тепер на Великорусів…»
Як Україні бути Україною, не ставши ні Польщею, ні Росією попри їхні зазіхання? Ось тут і зародилося в колі Кирило-Мефодіївського братства, що гуртувалося навколо Шевченка, Костомарова й Куліша, те, що можна назвати українською національною ідеєю, можна — українською мрією, а можна ніяк не називати, а тільки спробувати уявити величезний історичний зміст цієї формули: «Україна без холопа і без пана». У ній заперечення і польського, і російського шляхів розвитку; свого роду синтез народних уявлень про ідеальне суспільство та відгук традицій київських віч і досвіду Запорозької Січі; нарешті, цілковита співзвучність із духом европейських соціяльних теорій того часу. Це останнє я мушу особливо підкреслити тому, що за умов нашого нинішнього інтернетного передовізму стало модним ганьбити «народницьку» традицію української суспільно-політичної думки, не читавши ані її засадничих документів, ані творів письменників-народників, які обставали за права свого народу й за особисту гідність української людини. (А епігонство — то вже інше, від нього не застрахована жодна ідея.)
Мрія про Україну без холопа й без пана не була вигадкою купки ідеалістів-книжників. Вона відбивала соціяльне мислення народу, який хотів визволитися з накиненого йому ярма панщини, щоб жити вільною працею на вільній землі. У цій мрії і ситуативне, і вічне. І конкретно-національне, і загальнолюдське. Тому чи не в усіх наступних соціяльно-політичних програмах українських визвольних та демократичних рухів і партій за теоретично модернізованими концепціями неважко відчути оцю посилку: Україна без холопа і без пана. Він був — так чи інакше, на поверхні чи в глибині — і в національній революції 1917–1919-го, і в спротиві більшовицькому наступу на село в 1920-ті роки, і (латентно) в культурному відродженні 1920-х, і в настановах УПА, і — уже в наші часи — цілком очевидно в Рухові за перебудову та в духові Майдану (і Майданів). І він буде завжди, як той ідеал, якого неможливо досягти, але без якого не буває руху вперед. Цей ідеал сміховинний для принципових панів і холопів, які не сумніваються в природності своїх статусів і які були, є і завжди будуть джерелом та резервом національної деструкції та руїни. Але він — своєю первісною чи новонабутою, історично трансформованою сутністю — надихав і надихатиме всі соціяльно конструктивні зусилля українців. Бо в ньому вічна людська потреба правди й справедливости, які ніде ніколи не були й не будуть абсолютними, але без потреби в яких ніде й ніколи не було й не буде ні надії на краще, ні суспільного поступу.
Може, громадян України це сьогодні стосується більше, ніж будь-кого. Живемо в атмосфері разючої соціяльної нерівности; безробіття для одних і неоплаченої роботи тисяч і тисяч трудівників; брутальної влади великих грошей, які не тільки отруюють усі ланки суспільного устрою, а й спотворюють обличчя міст і нищать природу України; руїнницьких імпульсів «політичного класу», у якому різні партії та клани нещадно воюють одні з одними, обстоюючи не державні інтереси, а власні пропаґандистські ходи зрештою холості; безвідповідальности конкретного громадянина, який на кожному життєвому кроці, навіть голосуючи на виборах за «гречку», або викидаючи сміття в річку, або випльовуючи недопалки під ноги на асфальт, сміливо звинувачує у своїй дикуватості й усіх негараздах «систему», а не себе; розмитости етичних критеріїв, що дає можливість кожному спійманому на гарячому хабарникові й корупціонерові оголошувати себе жертвою політичних репресій, героїчно проводити викривальні прес-конференції або й вигравати суди.
Це лише деякі з тих чинників, що в супрязі із зовнішньою аґресією й підступами «п’ятої колони» вже призвели б до чергової (може, остаточної) РУЇНИ, якби їм не протистояла воля тих громадян і рухів, які консолідуються навколо конструктивних українотворчих дій.
…У нашій історії, на жаль, багато що повторюється через цілі історичні періоди — і в не дуже бажаний, швидше, докірливий та тривожний спосіб. Три чверті століття тому, грізного 1941-го, митрополит Андрей Шептицький звертався із посланням до духовенства: «Навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою її хоче мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! [...] Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи неґативні? [...] Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України».
Це було сказано в конкретній ситуації Другої світової війни, німецької аґресії й боротьби між бандерівцями, мельниківцями та іншими «політичними силами», як тепер люблять казати наші діячі. У ситуації, яка, здавалося б, нічого спільного не має з нинішньою в незалежній Українській державі. Але в нашому політичному житті майже те саме: взаємна ненависть, боротьба на знищення під заклики до єднання, звісно, єднання під самим об’єднувачем, саме ним і ніким іншим. Важить не те, чи буде Україна, а те, чи я в ній буду зверху. А як ні, то нащо вона мені? У згаданій праці «Дух руїни» Олег Ольжич писав: «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».
Можуть сказати: авжеж, віра — це останнє (і єдине), що «вам» (чи «нам») залишалося і залишається. Але ж ні. Були героїчні сторінки в нашій історії. Були перемоги, мирні й бойові. Маємо державно незалежну Україну як мислимий простір для творчих зусиль її громадян. Маємо тих, хто цей простір уважає своєю рідною землею і ладен його впорядковувати.
Ми вже не станемо Україною без холопа і без пана. Не той час світової історії. І цілковитої рівности ніде у світі немає й не буде. Однак має бути справедливість. Це взаємопов’язані поняття, але не тотожні. Люди можуть бути в чомусь нерівними, але за умов справедливости ця часткова нерівність не травмує та не пригнічує, навіть може стимулювати енергію змагальництва.
Тому якщо і є сенс говорити про українську національну ідею (у чому я особисто не дуже переконаний), то це могла би бути ідея творення суспільства справедливости (якийсь сучасний варіянт мрії про Україну без холопа і без пана). Із дуже простих і, на мій погляд, очевидних причин. Оминаю тут критерії можливої (?) світової престижности, можливої (?) національної гордости (он ми які в сім’ї людства!), можливого (?) прикладу для когось, кажу про реальніше й тому важливіше. Якщо оглянути всі нескінченні конфлікти й колотнечі масового масштабу на всіх рівнях суспільного життя, всі негаразди, драми й нещастя конкретних людей, а цьому немає ліку, то за хаосом пояснень, мотивів, плутаниною виправдань і звинувачень найчастіше побачимо в підспудді одне: нестерпну несправедливість. Людина, чи група людей, чи й цілий соціяльний, професійний прошарок або стали жертвою кричущої несправедливости, або такими себе безпідставно вважають, втрачаючи здатність до адекватних суджень і дій, упадаючи в деструктивне, руїнницьке мислення й поведінку. Отож питання про критерій справедливости, соціяльну структуру справедливости набуває доленосного для нашого суспільства значення.
Справа це така, що суб’єктивізму й домислів не уникнути, бо кожен має свій інтерес і тлумачитиме все на свій розсуд. Але є й об’єктивні критерії. Соціяльні науки, громадські інституції, «розвідувальний» журналістський корпус у спеціяльному дослідному проєкті можуть укласти карту больових точок і напрямів найхарактерніших порушень соціяльної справедливости, зокрема й прихованих та непідсудних законові, але підсудних суспільній моралі. Структура цих порушень виводитиме на певні закономірності, які має взяти під свій контроль держава. Перша функція соціяльної держави — недопущення соціяльної несправедливости. Це має бути її послідовною, упертою й системною роботою. Брак чи неефективність цієї роботи не компенсують жодні перекриття доріг, публічні вивезення ненависних чиновників у сміттєвих баках, протестні голодування. Хоч уся ця й інша самодіяльність часом здається і неминучою, і потрібною, але хіба що тільки епізодично. А ввійшовши у звичай, вона вестиме до анархії та деструкції. І тоді ми прийдемо не до соціяльної держави (мрії про Україну без холопа і без пана), а до нашого знаного і вічного: «Бий своїх, щоб чужі боялися» (або варіянт: «Бий усіх, хто не такий, як ми»).
2017
У 2006 році на запитання, яким чином він би писав «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» у наші дні, Іван Дзюба відповів:
– Ми сьогодні на зовсім новому і набагато небезпечнішому етапі русифікації, ніж це було, скажімо, 50 років, навіть 30 років, навіть 20 років тому.
Чому? По-перше, тоді була перспектива або ілюзія перспективи: здавалося, що вся справа в тому злочинному режимі, і коли буде змінений режим, коли ми доб’ємося демократії, то ці проблеми поступово можна буде розв’язати.
Виявилося, що ця хвороба зайшла настільки далеко, і цей маховик русифікації вже такий розкручений, що він має колосальну знищувальну силу інерції і його вже майже неможливо зупинити. Тобто, його можна було б зупинити, коли сильна державна воля цьому протистояла б і якісь енергійні, цілеспрямовані і системні дії держави.
Але, як ви знаєте, за ці 15 років (за станом на 2006 рік – ред.) не тільки нічого не робилося, хоч декларацій було багато, говорилося багато, але реально нічого не робилося, – і цей маховик ще більше зміцнів. А демократія, та, яка у нас є, за умов цього дикого капіталізму і дикої анархії... Виявилося, що ця псевдодемократія не допомагає нам, а навпаки, вона стає дуже небезпечною в тому сенсі, що вона розв’язала руки і можливості всім українофобським, русифікаторським силам, які раніше сповна, може, не могли себе виявити, сьогодні вони в умовах цього розуміння демократії просто розперезалися, вони мають можливість все робити.
А можливості у них колосальні, тому що в їхніх руках фактично й основні важелі влади; у них увесь час були і фінансові можливості, і колосальна допомога з боку російської держави, і дуже очевидна активна, хоч і прихована, діяльність російських спецслужб, і повне панування російських ЗМІ, діяльність московської церкви і так далі – все це такий сильний наступ, якого Україна ще, по-моєму, раніше не знала.
