вівторок, 28 грудня 2021 р.

Андрій Мельник у спогадах Евгена Маланюка

 


Одна з останніх знимок Андрія Мельника, початок 1960-х
Евген Маланюк
АНДРІЙ МЕЛЬНИК
Осадний Корпус зайняв Київ у грудні 1918 року, і з того приводу Директорія УНР надала ранґу отамана — цебто в номенклятурі Центральної Ради генерала — таким трьом старшинам нашої Армії:
Василеві Тютюнникові як генерал-квартирмайстрові Військ Директорії, Євгенові Коновальцеві як командирові Осадного Корпусу і Андрієві Мельникові як начальникові штабу того ж корпусу.
Наказ Директорії, як кожен наказ, сприйнято в війську як річ само собою зрозумілу, тим більш за «взяття столиці», і в моїй, тоді «поручницькій» свідомості ті три нагороджені особи вже назавжди залишилися генералами нашої Армії. І я, властиво, досі не знаю, чому пізніш і Євген Коновалець, і Андрій Мельник, ставши на чолі революційної організації, самі себе неначе здеґрадували на рангу нижче*.
Особисто Євгена Коновальця прийшлося побачити на одній з нарад у Генеральному Штабі ще тоді ж у Києві. Натомість його найближчого співробітника, Андрія Мельника, побачити довелося значно пізніше, а саме по тім, як з Генерального Штабу виділено і сформовано т. зв. Штаб Дієвої Армії УНР. Це сталося десь у лютім — березні року 1919.
Василь Тютюнник, ще в Києві призначений перщим помічником начальника Генерального Штабу, автоматично ставав помічником начальника Штабу Дієвої Армії. Начальником якийсь час був генерал (отаман) Олександр Осецький. Але наказом Головного Отамана на місце Осецького раптом призначено саме Андрія Мельника.
Як тодішній ад’ютант помічника начальника Генерального Штабу, я знав, що несподіване призначення Андрія Мельника мало характер «політичний», що цю кандидатуру мав висунути Осадний Корпус «ін корпоре» — Стрілецька Рада — з уваги на значення Формації Січових Стрільців з часу 1-ї світової війни.
Проблема ранґів тоді вже втратила на актуальності: буяла революція і на ранґові тонкощі просто не ставало часу. В цій справі була, може, лише та незручність, що новозорганізований Штаб Дієвої Армії, щось як штаб головного командування, завдяки спеціяльним заходам Василя Тютюнника мав характер максимально в тих обставинах фаховий, отже, кваліфікований і майже не різнився від нормального Штабу Армії з часів 1 -ї світової війни**.
Першим генеральним квартирмайстром був Володимир Сінклер, Генерального Штабу генерал-майор та один з найздібніших штабовців колишньої російської армії. Начальником оперативного віддіду був Микола Капустянський — тієї ж армії Генерального Штабу полковник. Начальником розвідки був теж Генерального Штабу полковник — Липко. Ба навіть чергові старшини в оперативнім відділі були колишні сотники (капітани) — кандидати Генерального Штабу. Щоправда, Василь Тютюнник, фактичний начальник штабу Армії, був не штабовцем, підполковником колишньої російської армії, але старшиною великого досвіду і як бойовий командир, і як оперативний ад’ютант корпусу за першої світової війни. До того треба додати яскравий воєнний талант і немалу політичну інтуїцію, що тоді мало величезне значення в обставинах фактично революційної війни.
Тож не дивно, шо на першу появу нового начальника чекали в штабі Дієвої Армії з немалою цікавістю, може, навіть не без певного скептицизму. Та хутко прийшло несподіване «розчарування» всуміш зо здивуванням, а в мене особисто — з подивом. По певній події, що про неї мова нижче, подив цей перейшов у своєрідну навіть закоханість, що згодом прийняла форму тривалої симпатії. Вона залишилася до кінця наших що далі, то й рідших зустрічей.
До вагона штабу Армії, де звичайно відбувалися доповіді Головному Отаманові, увійшов високий, моложавий, але на вигляд неокресленого віку старшина, в зграбно скроєнім мундирі-«френчі» кольору хакі. Увійшов упевнено-просто, привітався так, якби те саме чинив щодня, і зайняв своє місце. Доповідь звичайно робив Тютюнник. Чисто технічні доповнення давав Сінклер. Симон Петлюра або схвалював рішення, або, навпаки, оспорював його досить темпераментно, з типовою для нього арґументацією «так мені чомусь здається».
Новий начальник штабу, уважно прислухаючись, мовчав. Але, коли він вкінці забрав голос — рівно, скупо і точно, — то якось блискавично всі присутні, від генерала Сінклера до такого «безсловесного» поручника, як я, зрозуміли, що Андрій Мельник — далеко не фіґурант, не недавній поручник, що лише виконує призначену йому політичну ролю, а таки справді людина на своїм місці. Це враження, згодом переконаність, годі зараз аналізувати чи вияснювати, але кожен військовик зрозуміє сенс моменту, що його тут блідо й коротко подаю. Можу лише додати, що Василь Тютюнник був людиною і старшиною занадто вимогливою і для себе, і для других, отже, особистістю не дуже «легкою» в співпраці. Але між ним, ніби підлеглим, і його новим формальним зверхником відразу ж встановилася повна службова гармонія без жодного дисонансу «непорозумінь», «ріжниць поглядів» чи яких-будь напружень у відносинах.
ІІ
Строго кажучи, Андрій Мельник як постать і характер являє особисто для мене і досі велику таємницю. Знаю з досвіду, що чудесні появи людей, появи раціонально нічим ніби не умотивовані, наприклад, т. зв. самородки, появи якби протиприродні,— вже ж були фактами безсумнівними. Це має місце переважно в області волі і здібностей, таланту й обдаровання — «природного розуму не може замінити жодна школа».
Але у випадку Андрія Мельника якось донині не можу зрозуміти й погодитись, що цей чоловік, який мав обличчя і постать справжнього родового аристократа, був у дійсності сином галицького селянина. Добре знаю аристократичність нашого селянства, але й не менш добре знаю всі від’ємні сторони нашого національного характеру... Не можу сказати, що Андрій Мельник був ідеал воїна, мужа, лідера, вождя, напевно, вдача його мала свої вади чи й браки. Але є властивості вдачі, яких не може дати ані школа, ані характер, ані самодисципліна, лише — подобається нам це чи ні — походження, дідичність, раса.
Він був справжній геній такту, куди входили такі складники, як природна вихованість — в його випадкові вона просто вражала! — природна вроджена інтеліґенція і якийсь цілком природно згармонізований з ними естетизм. Вони в нім були безпомилкові, а цього не можуть дати ні Ітон, ні Оксфорд — вживаючи цих назв символічно — в такій природній формі. їх дають лише родина й раса. Або, може, тут джерел їх треба шукати в сфері надприродній? В області віри? Бо Андрій Мельник, як знаю, був людиною і релігійною, і церковною.
Ці властивості Андрія Мельника, цей, не вагаюся сказати, чар його особистости — «єдвабна криця» — відчували, певно, всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в «Мині Мазайлі», не могла приховати захоплення поведінкою і мовою — панночка була в періоді немилої їй «українізації» — і якось несподівано сказала мені «в таємниці»: «От якби такі були українці, то я б перша українізувалася». Не здивувався я цією «сповіддю» тоді, як не дивуюсь і тепер: це був психологічний відрух юначки, що побачила й відчула тоді досить уявний український «вищий світ» серед примітивізму, простацтва, а то й хамства довкільної щоденности... Справді, навіть мовно цілком природна органічність її у Василя Тютюнника та шляхетна вишуканість в Андрія Мельника могли зробити враження не лише на панночок.
***
Контакти військових з цивілями були рідкі, властиво, ніякі: війна, отже, часу на те не було. Але пригадую випадок, коли цілком несподівано, і завдяки саме Мельникові, така зустріч — перша в моєму житті — притрапилася.
Мій начальник послав мене до нової столиці, Кам’янця, з якимсь дорученням до міністерства. По приїзді туди вияснилося, що комендатура міста приділила мені помешкання разом з отаманом Андрієм Мельником, шо теж мав справу до Кам’янця. До речі, це була досить гарна вілла на т. зв. Новім Пляні, де пізніш надовше замешкав Симон Петлюра. Як виявилось, таке «співзамешкання» сталося за ласкавого згодою самого Андрія Мельника. Коли я поладнав свої справи, десь надвечір повернувся Андрій Мельник і своїм стримано-дружнім тоном зробив мені пропозицію; сьогодні річниця II Універсалу, є парадний спектакль з Садовським у театрі — чи не схотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ, але велика дистанція на становищах зробила так, що ту пропозицію я прийняв звичайним «слухаю». І ми пішли, чи поїхали, разом.
Спектакль був вийнятковий — «Останній сніп» Людмили Старицької-Черняхівської з ґеніяльним втіленням Миколи Садовського в ролі полковника Нещадима, з чудовою обсадою і прекрасною режисурою. Враження і від Старицької, і від Садовського було незабутнє. Ще й досі бачу, як у жупані пшеничного кольору Садовський падав справді, як останній сніп. Була якась офіційна частина, промова, але нічого не запам’яталося. При закінченні програми знову — тим же тоном пропозиція-наказ: «Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати?» І з усмішкою: «Будьте вже сьогодні ад’ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти».
Ми опинилися в клюбі, що носив обов’язуюче ім’я. Клюб був, либонь, соціялістичний, лівий. Недавно відбулася зміна кабінету, уряд пішов, як то кажуть, направо. І, коли ми сіли за стіл, я зараз же зорієнтувався, що поруч нас сиділи представники попереднього уряду. І справді, опріч члена Директорії Макаренка, там були самі «бувші»; колишній прем’єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Андрій Мельник тримався якось офіційно, видно було, що ці люди були йому або мало знайомі, або й зовсім чужі. В розмовах він не брав участи. Та й розмов, властиво, поза конвенціональними, не було. Але коли подали закуску і перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв’язалися... І ми, два нерівні своїми становищами військові, почули — не знаю, як Мельник, але я — вперше — такі квіти й виквіти політичного красномовства, що, сяк-так зліквідувавши м’ясну печеню, на знак отамана встали, подякували і по вибаченні з його покликанням на від’їзд до Армії опинились на свіжім повітрі. Андрій Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягару, і вже зовсім неслужбово, і зовсім не по-начальницьки, а скоріше як старшина старшин сказав: «Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер».
Не варто пригадувати мови й розмови осіб, що адже ж волею долі мали вести національний корабель у часах Нентральної Ради й пізніш. Формально то мав бути виквіт народу. В дійсності рівень і формат тих осіб не переходив за виміри загальноімперської т. зв. інтеліґенції, хіба з виразним співчинником кольоніяльности, отже, провінціялізму, південної емоційности та національного «кордоцентризму». Але при тім факт іх партійної приналежности давав їм, у їхній свідомості, право на становища, далеко не співмірні з їх характером і знанням.
Можливо, що військовики того часу назагал теж носили на собі печать кольоніяльної дійсности. Але військові, поза випадками отаманщини, силою самої лише приналежности до Армії, мали ту психологічно-вояцьку перевагу, що посідали: 1) інстинкт ієрархічности, отже, служіння і 2) здібність ясніше й гостріше бачити й оцінювати. Тих властивостей у тодішніх цивільних політиків або не було, або замутнилися вони психологічною зрусифікованістю, та ще й спацифіковані наївно-ідилічним фантомом, в суті речі, антидержавної драгоманівщини. Вони сприймали, наприклад, большевизм розумово як «соціялізм!» іт. п., адо війська і військових відчували дивне відштовхування, нехіть і майже ворожість.
Припускаю, що Андрій Мельник пережив той вечір у кам’янецькому клюбі ім. Франка більш спокійно, може, вже мав попередній досвід, але я, політичний ляїк*** і підрядний старшина, для котрого прізвиша Грушевського і навіть Винниченка звучали майже сакрально, а титул прем’єра чи міністра сприймався як щось бездискусійне, пережив той вечір як важке потрясіння, як своєрідну духову катастрофу... До наших політиків з того незабутнього вечора стратив я довір’я надовго, якщо не назавжди.
Цим, може, пояснюється неймовірний, на перший погляд, випадок, коли в інтимній вечірній розмові з Василем Тютюнником вліті 1919 року я, завжди слухняний ад’ютант, висунув був ідею — страшно сказати — військової диктатури. Час був назовні ніби безпечний, ми йшли на Київ, але очі Тютюнника вже бачили зиму, неодягнену Армію, брак набоїв і медикаментів і той похідний шпиталь, в який обернулася Армія в листопаді того ж року. Цікава була репліка Тютюнника: «Згода, але чи можете мені підказати, кому мав би доручити скарбницю?» На те я відповів тідьки заклопотаним мовчанням, і справа диктатури перестала бути темою наших роздумів.
***
По переході Української Галицької Армії в липні 1919 року наступило нове переформування керівництва військом. Василь Тютюнник став Командуючим Армією УНР з підпорядкуванням т. зв. штабові Головного Отамана, якому одночасно підлягав би також штаб Галицької Армії, її Начальна Команда. Андрій Мельник — думаю, на власне бажання— вернувся до Січових Стрільців: тоді вже не корпусу, а групи.
Час і події летіли скаженим чвалом. І от — остання зустріч. Ще «в полі».
Грудень 1919-го. Непритомного в тифі Василя Тютюнника несемо до поданого на станції Миропіль малого сальонового вагона, того самого, в котрім ми з Тютюнником виїхали з Києва в лютому того ж року — доля часом любить поглузувати. А в вагоні вже лежать у тифозному маячінні Андрій Мельник, Євген Мєшковський... Потім рівненський шпиталь. Смерть Василя Тютюнника 19 грудня 1919 року. Зимовий похід. Рік Двадцятий... Інтернування. Розпорошення. Еміґрація.
Побачити Андрія Мельника довелося аж року 1932, коли, перемагаючи немалі пашпортові труднощі — «нансеністам» не вільно було перебувати в Галичині, — ми з дружиною поїхали на літній місяць до Гребенова, І там ціпком несподівано побачив я Андрія Мельника, вже не вищого старшину нашої Армії, лише інженера-лісовика. «От коли й де прийшлося побачитись», — це були його перші слова. Ми ходили лісовими стежками понад бурхливим Опором і згадували. Були зустрічі зо студентами, з громадськістю, навіть фотографування. Боляче було і радісно. Може, більш боляче... Потім знову кількалітня павза. Раз зустріч — очима — у львівському трамваї. І знову павза...
Року 1941 -го, в розпалі літа, мене розбудив телефон у моєму варшавському помешканні. Знайомий голос сказав; «Почалось. Пане сотнику, ваше місце в Києві». Відповідати було трудно й незручно. За двадцять літ еміґрації я зовсім інакше собі уявляв поворот до Києва. Прийти туди ніби півлегально, але разом з чужим військом і з чужою силою, якої цілі були надто одверті,— це не вкладалося в мою, хоч би тільки вояцьку, свідомість. І тому я не був у стані відповісти.
* * *
Насмілюся тепер домислюватися, що коли Андрій Мельник по вбивстві Євгена Коновальця став на чолі революційної— до речі, тоді вже підмінованої — організації, то не тому, щоб почував себе революціонером або політиком. Рішальним, на мою думку, було тут чисто військове почуття вояцького обов’язку: заступити полеглого товариша і колишнього командира.
_________________
* Можливо, тому, що слово «отаман» було вже звульґаризоване як ранґа і викликало не дуже приємні асоціяції. В Українській Галицькій Армії ранґа «отаман» відповідала «майорові».
** Легко можу порівнювати, працювавши весною і початком літа 1917 року в штабі XI російської армії.
*** Профан (польськ.).



о

Битва під Толваярві і перша здобута фіннами перемога у Зимовій війні

 


Фінські військові повідомляють про захоплення совєтського танка. За перший місяць совєтсько-фінської війни червона армія втратила понад 300 танків


СУОМІ - КРАСУНЯ
До річниці битви під Толваярві і першої здобутої фіннами перемоги у Зимовій війні

У Фінляндії завжди розуміли, що таке росія, і знали криваві звички цієї тварюки, а тому, будучи під її окупацією, завжди тримали в думці формулу звільнення від гніту цього монстра. Коли люди начальника генштабу німецьких сухопутних військ Еріха Людендорфа допровадили дідуся Лєніна та його червоних соратників, а заразом і казну, призначену «на революції», від дядечка Еріха до Швеції, фінни погодилися прийняти цю бриґаду і провести таємними стежками аж до Пітера. А самого дідуся Лєніна – зберегли в цілості та безпеці, поки оперативники Тимчасового уряду намагалися знешкодити це шпигунське угруповання.
І треба зауважити, що, перебуваючи у фінському Разліві, Ленін справді був у безпеці, оскільки фінни охороняли його не за страх, а за совість. Їм було зрозуміло, що відчалити від імперії можна в той момент, коли та битиметься в корчах і харкатиме кров'ю, а цей лисий вірус міг влаштувати це росії якнайкращим чином. Тому, коли настав час Лєнінові перебиратися до Пітера, фінни його туди понесли б на руках, якби того вимагали обставини, навіть не роздумуючи.
Але такого екстриму не знадобилося, оскільки дідусь ще жваво сукав своїми короткими ніжками, і треба було лише забезпечити його охороною. Фінни її й забезпечували аж до захоплення большевиками влади. У большевицькій історіографії цей епізод окреслено лише кількома штрихами, мовляв, жив товариш Лєнін у курені, а потім його до Пітера супроводжував фінський робітник, де й охороняв його на конспіративній квартирі.
Нікому навіть на думку не спадало спитати про те, як у глухому селі, а точніше – за його околицею, в курені опинився той самий фінський робітник і як цей робітник зміг «охороняти Лєніна». Адже якби це був місцевий селянин – усе було б красивіше і зрозуміліше. Але ні, саме робітник звідкись приїхав у глушину й узявся охороняти Ілліча.
Усі, хто знайомий зі статутом караульної служби, знають, що будь-який пост - а охорона лєнінської халабуди, як не крути , це пост – потребує трьох вартових на добу, які міняються що дві години. Це тому, що, якщо треба справді охороняти пост і робити це пильно, то дві години - це максимум, протягом якого вартовий може забезпечити пильність. Потім його треба міняти. Звісно, можна тримати на посту й довше, але тоді треба обирати з двох одне: або шашечки, або їхати.
І от, замість одного фінського робітника ми отримуємо щонайменше трьох, а то й більше. Адже в такому разі має бути розвідни́й або начальник варти, котрий провадитиме зміну варти і, в разі нападу на пост, забезпечуватиме його охорону і оборону всім особовим складом варти. Це до того, що в Разліві дідуся охороняли десятеро «фінських робітників», не менше.
А потім була організована операція переходу до Пітера. Це ще складніша операція, якщо треба допровадити цінний і вразливий вантаж, оскільки крім безпосередньої охорони тіла, мають бути люди, які йдуть попереду і перевіряють безпеку проходу, прикривають тил і так далі. Далеко не треба ходити, а просто подивитися на кортеж янелоха. Технічно це виконано інакше, але принцип – той самий. Тоді виникає питання про те, що ж це за угруповання таке й чому дідусь Лєнін довіряв власну безпеку не російським охоронцям, а фінським? І згодом його безпеку забезпечували латиські стрілки. Могло виникнути питання, чому немає докладних описів саме цих аспектів. Адже йшлося безпосередньо про шкурку Ілліча.
Але якщо на все це поглянути з позиції розуміння того, хто такий Лєнін і навіщо німці його закинули до імперії, то все стає на своє місце. Тим же фіннам було зрозуміло те, що от зараз відкривається вікно можливостей здобуття незалежности без бійки і кровопролиття. Тому забезпечуючи безпеку Лєніна, фінни виборювали свою незалежність і майбутню державність. Такий приз був вартий усіх витрачених зусиль, масштаб яких досі до ладу не описано.
Між іншим, саме ця колаборація фіннів та латишів з товаришем Лєніном – дуже показова, але вона не знайшла відображення в історіографії, втім – зрозуміло чому. Річ у тім, що й фінни, і латиші чудово розуміли, з якою поганню вони мають діло. Це випливає з того, що, здобувши незалежність, вони майже цілком придушили своїх «червоних», і, коли згодом вибухнула війна, вони особливо не роздумували, на чиєму боці їм воювати.
Тобто там і близько не було «класової солідарности», але був холодний розрахунок на те, що большевики спричинять ґіґантські потрясіння в імперії, під гуркіт яких звідти можна вийти по-англійськи, не прощаючись і не грюкаючи дверима. І ось усе це, нехай і без подробиць, большевики описують у позитивнім аспекті, а між тим українські націоналісти робили те саме, і, коли у 41 році Вермахт ступив на нашу землю, вони теж чудово розуміли, яке це зло проте, підтримали німців у боротьбі з куди страшнішою чумою – большевизмом.
Наслідком дій фіннів, які безпечно доставили до Пітера смертельну бацилу на прізвисько «Лєнін», став один із перших декретів большевиків. Ось його повний текст, із іменами підписантів:
«Декрет о государственной независимости Финляндии
18(31) декабря 1917 г.
В ответ на обращение финляндского правительства о признании независимости Финляндской Республики Совет Народных Комиссаров, в полном согласии с принципами права наций на самоопределение, постановляет:
Войти в Центральный Исполнительный Комитет с предложением:
а) признать государственную независимость Финляндской Республики и
б) организовать, по соглашению с финляндским правительством, особую комиссию из представителей обеих сторон для разработки тех практических мероприятий, которые вытекают из отделения Финляндии от России.
Председатель Совета Народных Комиссаров В.Ульянов (Ленин).
Народные комиссары: И.Штейнберг. Карелин. Сталин.
Управляющий делами Совета Народных Комиссаров Бонч-Бруевич.
Секретарь Совета Народных Комиссаров Н.Горбунов».
Ми не даремно навели повний текст цього декрету, його справді ухвалено одним з перших. Йому передували декрети, якими затверджувалася нова влада та її нова структура, а от саме цей декрет і саме такого міжнародно-правового характеру був найперший. Крім того, у перші дні совєтської влади видано безліч дивних документів, які потім канули в Лету, - йдеться про “воззванія” аби до кого, їх справді було вельми багато, значно більше, ніж декретів.
Зокрема, рівно за 10 днів до Декрету про державну незалежність Фінляндії, 8(21).12 був ухвалений дуже промовистий документ під назвою «Воззвание к украинским рабочим, солдатам, крестьянам, ко всему украинскому народу». Що характерно, окрім типових большевицьких гасел, у тексті звернення є й такі слова:
«Братья-украинцы! Вас уверяют, будто мы выступаем против самоопределения Украины. Это – ложь. Ни на минуту не помышляем мы покушаться на права Украины. Революционный пролетариат один только заинтересован в том, чтобы за всеми нациями было обеспечено право на самоопределение, вплоть до отделения». Звідси виникає запитання до Вови Путіна: якщо він так сякається і тре сльози, ридаючи за совком, чи він взагалі читав першоджерела?
Це звернення написано від імені вождя світового пролетаріяту. Навіть у самій назві документа він звертається до українського народу, якого Вова Путін не бачить. А в тексті документа, одного з перших, виданих за совєтської влади, чітко написано, що дідусь Лєнін не ставить під сумнів право українців на самовизначення. Тобто, дідусь Лєнін ВИЗНАЄ це право, а не дарує його, як цар. Але цього невіглас Путін не знає й розповідає, що немає України і не було ніколи. Звідси випливає ще одне запитання, прямо за Фаїною Раневською: «Вова, как же так, слова нєт, ж*па єсть?».
Але повернімося до декрету про Фінляндію. Тут треба звернути увагу не лише на самий текст, але й на перелік підписантів. Якщо уважно до нього придивитися, то через два підписи від вождя світового пролетаріяту Лєніна стоїть підпис “отца і учітєля”, друга балерин і вівчарів Сталіна, від котрого підпису, втім, він дуже скоро відмовився. І загалом, фінни досить добре розуміли, що вікно можливостей вони вдало використали, й це допомогло їм уникнути бійки за здобуття незалежности, але також розуміли, що бійку цю лише відкладено, але уникнути її в принципі - не вийде. “Si vis pacem, para bellum”, що аналогічно нашому “зберігаємо спокій і чистимо зброю”. Тобто Фінляндії вдалося виграти час, щоб підготуватися до неминучої бійки. Нічого не нагадує?
У цей час, наскільки це дозволяли ресурси, Фінляндії посилено готувалася до оборони від вторгнення большевиків. Прийдешня війна обіцяла бути моторизованою і маневреною, але місцевість Фінляндії не давала змоги розвернутися ні тому, ні другому. Ліси та болота сковували будь-які масштабні маневри, а на найнебезпечніших напрямках споруджено масштабні фортифікації, відомі як «Лінія Маннергейма». Тому, щоб мати хоч якусь свободу маневрів, большевики призначили вторгнення на зиму, коли більшість водних перешкод скуто льодом.
І тут треба зауважити, що військово-політичне керівництво совка хвилювали саме ці питання, суто технічного характеру, і їх абсолютно не хвилював підпис Лєніна на декреті про незалежність Фінляндії. Ба більше, Сталінові було начхати на власний підпис під цим документом — оце й усе, що треба знати про будь-які договори з Московією тим, хто забув слова Отто фон Бісмарка про вартість будь-якої угоди з росією. Ну, а сфабрикувати привід було зовсім неважко: Майнільський, як і Ґляйвицький інциденти стали класикою провокацій і прологом до великої війни.
Коротше, наскільки це було можливо, фінни підготувалися до совкового вторгнення, а після ультиматуму Москви, аналогічного тому, який був поставлений країнам Балтії, на лінії оборони висунуто приписані фінські війська. Як згодом показав перебіг подій, оборону фінни влаштували грамотно, й там, де вони очікували большевиків, ті зазнавали жахливих втрат. Але, за початковим оперативним планом командування червоної армії, передбачалося розсікти лінію оборони фіннів ударом у напрямку великого залізничного вузла Вяртселя.
Атака мала на меті просування на 80 кілометрів углиб території Фінляндії та вихід на місцевість, яка більш-менш дозволяла маневрувати механізованими з'єднаннями. А крім того, цей удар, завданий з метою розсічення, дозволяв зайти в тил фінським оборонним позиціям, уводячи в цей пролом нові сили. Загалом, воно так і було, бо поки передові частини рухалися вперед, прибували нові сили, що їх планувалося ввести у пролом фінської оборони вже другою хвилею.
Особливість цієї частини наступальної операції полягала в тім, що фінська армія вважала цей напрямок неможливим для атаки великими силами саме через пересічену місцевість і практичний брак доріг. Те, що совкові планувальники надумали здійснити, Вермахтові через півроку вдалося реалізувати у значно більших масштабах у Франції, на ділянці фронту, яка вважалася непридатною для цього. Німцям це вдалося, і вони зайшли у тил оборонних споруд Лінії Мажино. То був приблизно той самий задум, тільки в иншому виконанні і в инших умовах.
Коротше, призначені для наступу частини 139 дивізії досить швидко пройшли перші шістьдесят кілометрів просто тому, що на своєму шляху майже не зустрічали фінських військ, за винятком прикордонників та ополченців з місцевих мешканців. 17-тисячній дивізії, з танками і важким озброєнням, протистояли тут максимум кілька сотен фінських бійців, які не належали до реґулярної армії й не мали нічого, крім легкої стрілецької зброї.


Околиці Толваярві

Перші реґулярні частини фінської армії большевики зустріли біля населеного пункту Толваярві. Напоровшись на незвично сильний зустрічний вогонь, дивізія зупинилася для того, щоб серією обхідних маневрів збити противника з позицій. Задля цього були виділені три батальйони з двох полків дивізії, але ці маневри не принесли успіху. Щобільше, рейдові групи вперше зазнали великих втрат, а тому були змушені не просто відступити, а бігти без нічого, кинувши важке стрілецьке озброєння.


Фельдмаршал Карл Ґустав Еміль Маннергейм, 1940 р.


Генерал-майор Пааво Талвела, 1939-1940 рр.

Приблизно в цей же час до місця подій прибула особлива бойова група фінської армії під командуванням генерал-майора Пааво Талвели, який особисто Маннергеймові сказав, що для стабілізації ситуації в районі Вяртселя немає сенсу йти у глуху оборону, бо, на відміну від інших місць, тут оборонні позиції були підготовлені, й тому треба контратакувати. На це Маннергейм відповів генералові, що противник має п'ятиразову перевагу в живій силі й повну – в бойовій техніці та озброєннях, на що Талвела відповів, що в цьому разі треба піднімати бойовий дух своїх військ, а сидячи у глухій обороні цього досягти неможливо. Бійці мають побачити спини ворога, який біжить. І Маннергейм погодився.
Ми коли-небудь детальніше напишемо про цю подію, а тут лише зазначимо, що пізно ввечері 8 грудня 1939 року рейдова група фіннів здійснила вилазку в тил противника, і той, не розуміючи, що відбувається, влаштував бій між двома власними батальйонами. Ну, а фінський наступ був призначений на 12 грудня. Фінни не знали, що на той самий день був призначений і наступ червоних армійців, і, по суті, оскільки місцевість дозволяла наступати лише у вузьких проходах між озерами та заростями лісу, почався зустрічний наступ, в якому червоні армійці мали чисельну перевагу, але не витримали натиску й почали відступати, а відтак почали відверто драпати.

Під час бою під Толваярві

Коротше, перебіг бою ми залишимо на «потім», а тут важливим є те, що червоні армійці згадали досвід «Походу на Варшаву» під проводом майбутніх маршалів Тухачевського, Будьонного та комісара Йосипа Сталіна. Тоді червоні армійці виявили здатність добігти до Східної Пруссії, де героїв інтернували і відпровадили додому пароплавами. У фінських лісах цю здатність продемонстровано ще раз.
Власний кордон був поруч, а дорога була вузька, й військо, що драпало, вперлося у підкріплення, яке йшло їм на поміч. Воно теж побігло, а дороги на всіх не вистачало. При цьому фінни розжилися численними трофеями, кинутими «визволителями»: 20 танків, 60 кулеметів, 6 75-мм гармат, 4 45-мм протитанкові гармати, 3 міномети та 1,5 тис. гвинтівок.


Совєтська гармата, захоплена фіннами під Толваярві

До того ж вдалося захопити штаб 609-го стрілецького полку, і, оскільки штабники оборонялися, він був цілком знищений. Щоправда, командир полку таки встиг змитися. При цьому фінни втратили 103 вояків вбитими, 250 отримали поранення різного ступеня тяжкости і 6 бійців зникли безвісти. Червоні армійці втратили до 5 тис. убитими. 139-а стрілецька дивізія була розгромлена й деморалізована, а 75-та, що йшла для здійснення наступу вже через проломлену оборону, дивлячись на 139-ту, що бігла, й собі драпанула .
Цей, загалом не найбільший, бій Фінської війни показав фінській армії, що ворога можна і треба бити попри несприятливе співвідношення сил. Він бадьоро воює проти прикордонного загону та груп добровольців, але тікає, коли стикається з реґулярною, вмотивованою й дисциплінованою армією. Крім того, фінни виявили ще одне джерело поповнення озброєння та боєприпасів - шляхом їх вилучення в противника.


Фінський офіцер гордо позує поруч із захопленим совєтським танком

Ця перемога вселила впевненість у бійців фінської армії, а їхній бойовий дух зашкалив. Багато хто вирішив для себе, що, якщо вони змогли, то зможемо й ми. І справді, далі фінські вояки шматували большевиків із таким ККД, що у це було важко повірити. Дивізію, що йшла лісовою дорогою, вони різали на сеґменти, як ковбасу, багато меншими силами, після чого, навалювалися на один відрізаний сеґмент, маючи локальну чисельну й вогневу перевагу, і двохсотили його начисто, відтак переходили до наступного сеґменту, аж поки дивізія не кінчалася. Що характерно, ті сеґменти дивізії, що їх належало одвохсотити не в першу чергу, чули, як закінчується бій із попереднім сеґментом, і чекали на невідворотну смерть під ці самі звуки. І вона приходила. Але ті, кому дивом вдавалося врятуватися з цієї м'ясорубки, вже знали, що «от тайґі до брітанскіх морєй красная армія – всєх сільнєй» і додавали – лягає в землю або, як тут, – у сніг.
Коротше, цього дня ми вітаємо фіннів із днем ​​Єдности нації, ну, а нам не те, щоб треба брати з них приклад, адже в нас вже маса власних прикладів і не менш яскравих, просто в нас про це писати нікому, оскільки преса наша – наскрізь кротяча, але просто треба знати або не забувати про те, як треба діяти, і що це вже неодноразово успішно спрацьовувало. І - так, ми переможемо!
ANTI-COLORADOS 13 ГРУДНЯ, 2021

Джерело знимок:
The Battle of Tolvajärvi – The First Victory
Битва під Толваярві - перша перемога


Зимова війна: Червоні рушили визволяти Фінляндію... від фіннів, але фінни показали зуби

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/11/30-1939.html



о

неділя, 12 грудня 2021 р.

Саґа про Гогілашвілі. Чого вартий народ, який обирає, а потім спокійно терпить таку владу?!!

 


Баба і кіт - про це фото: - Треба гарний коментар.
- Раденькі, що 73% - дурненькі. (с)

Karl Volokh: От прикро, що його одразу міністром не призначили. Тоді б ми з упевненістю називали його «наш нарком внутрішніх справ»

Клубочок розкручується з божевільною швидкістю. Виявляється, що помічниця Зеленського Марія Левченко, яка має незаконний, але реальний найвищий доступ до всього масиву таємної інформації та навіть була на засіданні, після якого злили справу ваґнерівців, навіть не працює в Опі! Принаймні, за 2020 рік у декларації її чоловіка бика Гогілашвілі записано, що вона продовжує працювати в Кварталі 95!!! Ні, ви вчитайтеся: у надсекретних засіданнях бере участь особа, яка не лише не має офіційного найвищого допуску до державної таємниці, яка не є причетною до підготовки операції (простий допуск не дає право на таку інформацію) і навіть не є працівником Опи та, відповідно, не проходила спецперевірки та навіть формально не може підписати зобов'язання про нерозголошення інформації, бо не має права на її отримання, а працює в комерційній структурі!!! Ви розумієте, що це вже повний ...... А потім інформація успішно зливається росіянам...

Ну, щодо її чоловіка все зрозуміло. В мене інше питання. Марія Левченко є помічницею Зеленського, президента країни, яка вже восьмий рік воює з РФ. Вона оформлена за попереднім місцем роботи (?) і зарплатню отримує в 95 кварталі. При цьому вона дотична до багатьох державних таємниць. Яким чином вона проходила спецперевірку і отримувала доступ до держтаємниці, якщо вона офіційно не є помічником керівника держави. На якій підставі Зеленський дозволив їй бути присутньою під час доповіді щодо "ваґнерівців" та, мабуть, і не тільки під час цієї. Хто відповідатиме за кричуще порушення режиму секретности? Де ґарантія, що саме тут не "протікає"? Гадаю, що звільнення "вельможного бика" - не кінець, а тільки початок історії. Такого відвертого ..... в Адміністрації і близько не було. От повірте, знаю, що кажу, бо був усередині процесу.

Фіґуранта з жінкою треба перегнати через поліграф (і навіть під гіпнозом) щодо того, чи не працюють вони на ПУ.


Це вже якийсь просто фантастичний треш стосовно Зеленського та його зграї. Бо це навіть не банда, а якась осатаніла зграя виродків, наркоманів, бандитів, зрадників. Ви тільки уявіть собі: один кретин і самовпевнений князьок почав бикувати на блок-посту, засвітився й знайшлося достатньо багато людей, які забажали розкрити деякі таємниці його біографії. І тут таке полізло!.. І це ж лише дрібна шістка й просто побикував, коли, ймовірно, їхав до каналу з ОРДЛО за наркотою для Зеленського. А які деталі почнуть розкручуватися, коли знайдемо кінчики ниточок Єрмака, Зеленського, Татарова, Трухіна та інших центрових у цій зграї? А щодо нікчеми Гогілашвілі - вже чималий букет назбирався. І, звісно ж, полізли переходи до інших персонажів та справ. Чи буде це початком кінця Зеленського? В якій завгодно країні будь-чого із сотень злочинів цієї істоти та його оточення вистачило б на імпічмент та швидкий суд і довічне. У нас це ще трохи протриває. Просто треба розуміти, що з кожним днем виринатиме щось нове й ще дикіше.
Повернімося ж до цього бикуватого князька. А тут уже купа обставин:
1. Більша частина життя- у кримінальній столиці РФ Ростові. Антинаркотична діяльність там - примітивне прикриття саме для постачання й розповсюдження наркоти.
2. Був помічником Russian-боксера та депутата путінської Єдінай расєі Валуєва. Як виявилося, формальна прив'язка до місця праці в Ростові була фікцією - гастролював уже в Петербурзі. А політичний дах від депутата путінської фракції - найкраще прикриття.
3. В Україну потрапив у 2010 й почав займатися тим самим тут. Але у 2012 році ще залишався громадянином РФ, того року оформляв там російський закордонний паспорт. Даних про вихід з російського громадянства не встановлено.
4. Тривала робота в такій чутливій сфері під прикриттям формально антинаркотичної організації - це навіть для Раші занадто. Там таких поліція вичисляє швидко. Недоторканні лише ті, хто під ФСБ (для поліцейських прикриття організації Гогілашвілі занадто круте). Чи міг він не співпрацювати з спецслужбою? Навряд, бо вже б давно сидів.
5. Переміщення до України з рашистського ринку - це ж ніби пониження. Якщо приймати до уваги лише тему наркотиків, а не ширше коло послуг.
6. Дружина Гогілашвілі Марія Левченко зафіксована з ним і депутатом Ґосдуми Валуєвим на фотографії ще 2012 року, коли він точно був російським громадянином. Ця особа є найближчою після Шефіра довіреною особою Зеленського, має можливість вивідувати будь-які таємні дані без оформленого доступу до державної таємниці. Саме вона була присутня під час скандальної наради в кабінеті Зеленського, після якої злили операцію по вагнерівцях. Зрада набирає ще ширших обрисів.
7. Гогілашвілі, який ні дня не працював у органах (навпаки, був у їхній розробці як організатор злочинної схеми постачання наркотиків) та на держслужбі, був негайно після формування першого уряду Зеленського призначений на посаду замміністра, про що знав наперед і похвалявся іншим злочинним ділкам. У цей же час в нього у віці 45 років звідкись появився запис про вищу освіту в маловідомому вузі.
8. Одразу ж після призначення свого дружка та ймовірного дилера Зеленський поспішив нагородити орденом За заслуги. За які саме заслуги? Питання риторичне.
9. У той самий час, коли в Кабміні вже опрацьовували документи про призначення даного суб'єкта заступником міністра, поліція надала докази його злочинної діяльности, виклавши це у відповідній доповідній начальству. Аваков та Гончарук, котрі офіційно ухвалювали рішення про дане призначення, повідомлення зіґнорували. А як інакше, коли наказ іде від самого Зеленського.
10. Причиною призначення злочинного елемента в МВС стало його одруження з подружкою та помічницею Зеленського та, ймовірно, постачання йому наркотичних речовин.
11. На останок. Бикував поблизу зони ООС, фізично напав на поліцейського при виконанні, коли той попросив надати документи. І схоже, що це було не просто від звичайного хамства. Припускаю з тексту, що проблема виникла, коли патрульні не задовольнилися документом замміністра й забажали побачити документи інших осіб в авто. Схоже на те, що цілий замміністра з боротьби проти наркотиків не лише кришував наркодилерів, але й постачав якийсь особливий товар особисто Зеленському. Ця вся історія неофіційного виїзду в зону ООС нагадує рейд за наркотиками, які для Зеленського (може не тільки для нього) проходять каналом з ОРДЛО. Звісно, що світити контактерів Гогілашвілі не хотів і почав бикувати.
12. Це, як виявилося, не перше його бикування проти правоохоронців. У мережу вже потрапив попередній запис із листопада в Києві. Не здивуюся, що незабаром випливуть і зовсім шокуючі речі. Хоча, хіба цього мало?
Тут лише кілька пунктів, а їх у цій історії в рази більше. І тягне все це на десяток статтей Кримінального Кодексу. Не лише для озвірілого князька, але й для помічниці Зеленського, самого Зєпрідєнта, тих, хто незаконно призначали цього типа замміністром (Гончарук та Аваков дуже біленькими зараз забажали стати?) та ще багатьом причетним персонажам. Натомість, коли політтехнологи пояснили Зеленському, що це якраз той прокол, на якому може згоріти його електорат, він дав команду на сміховинні дисциплінарні розслідування замість арешту. Заява в соцмережі з вимогою звільнення лише смішить. Кадра зберігатимуть будь-якою ціною, навіть, якщо доведеться трошки попереховувати поза системою, як Мецгера. І це лише верхівка айсберґа.

Тут доповідна якраз із того часу, коли Гогілашвілі призначали заступником міністра внутрішніх справ, вирок російського суду, фото з 2012 року, коли допущена до всіх таємниць помічниця Зеленського тусувала на Росії з путінськими персонажами. Шикарна кадрова політика! Чи ж не правда?
Довідку на Гогілашвілі як кандидата на посаду замміністра [див. нижче] й вирок з РФ запозичив у Борислава Берези, а перше фото в Андрія Дзиндзі. І в доповнення до попереднього тексту: можете доповнити ще один пункт: у кінці 90-их був там засуджений за шахрайство, а потім раптом виринув у специфічній сфері та в оточенні знаного єдінороса Валуєва. Претензій від правоохоронців більше не виникало. Нічого не нагадує? І це ж ще тільки початок клубочка лише однієї шістки Зеленського...






Після зливу трьох відео з биком і персональним наркопостачальником Зєпрідєнта Гогішлавілі чекаю нових серій. Матеріял точно зливали з поліції. Принаймні, київське бикування більше ніде не світилося. Знаю, що поліцейських реально обурило те, як їх дотискали, щоб приховати матеріяли щодо Трухіна. А зйомка з камер була. Це точно. Якщо записи не вилучили внаслідок незаконних обшуків, то вони скоро появляться, думаю, що копій встигли наштампувати. А там реальний кримінал.
Тут же додам нову серію з бравим персональним наркодилером Зеленського, російським аґентом та за сумісництвом замміністра внутрішніх справ. Це Київ 24 листопада. Відео злили до УПячки:


У повній версії бикоко Машиного Гогілашвілі мене вразили два моменти.
Перший. Неґативний. Як це понаіхавше грузинське бикоко з роспаспортом, яке влучно прилаштувало сперматозоїди в «Квартал», почало кричати полісменові про «нєсоблюдєніє субордінаціі». Я таке уперше чую — це щось чисто росіянське, не наше. Царь і хлопи какієто.
Другий. Приємний. Коли інший полісмен спитав свиту Гогілашвілі, чи знають вони українську мову і попросив показати документи згідно ст. 18 частини 3. Спойлер — не знають ні першого, ні другого. І як ця свита попливла, коли полісмен відмовився вимкнути телефон.
Оці два краматорських полісмена прям дуже гуд. Надіюсь, що їх не оштрафують і не виставлять придурками, як тих, що Брагаря з Юрченком під наркотою ловили. Круті мужики, завдяки таким мої знайомі з Краматорська сплять і працюють спокійно. А за «наш» Донбас трохи спокійніше.

Пам’ятаєте, в Ільфа та Петрова: «бывший горский князь, а ныне трудящийся Востока гражданин Гигиенишвили»?
З нетерпінням очікую схожого повідомлення щодо заступника міністра ВС, котрий вирішив повимахуватися перед копами на КП.
Ми вже не та країна, шановний громадянине князь. Ви запізнилися зі своїми блатними понтами років на 7-8.

Два важливих моменти по цій довідці:
1. Я перевірив - це не фейк, а реальний документ.
2. Інформація про цього кадра була відома керівництву держави ще коли його щойно зібралися призначати. Як бачите, це ні на що не вплинуло, бо статус чоловіка помічниці Зеленського легко перекриває участь у наркоторгівлі.
Хотіли нових облич? Жеріть!




Ну, якщо ви вже подивилися документ, який я навів у попередньому пості щодо заступника міністра ВС Гогілашвілі, який є центральною особою в наркотрафіку України, дозволю поставити декілька логічних питань щодо цієї історії.
1. Судячи з усього, якби гарячий грузинський хлопець не був записаний на відео під час бикування на блокпості, цей громадянин РФ і найвисокопоставленіший наркос продовжував би й надалі свою плідну діяльність?
2. Давайте припустимо, що він, проживши більшу частину життя в РФ і дотичний там до політики, не є засланим козачком і в Україну потрапив за «велінням серця». Але який є шанс, що його, громадянина РФ, колишнього помічника народного депутата ГД Валуєва та чоловіка особистого секретаря президента Зеленського, котрий (Гогілашвілі), до того ж, є наркоманом і замішаний у наркоторгівлі, могли не завербувати згодом спецслужби РФ?
3. Як думаєте, чим могла займатися така особа на лінії розмежування і чому він так нервово зреагував на абсолютно законну вимогу поліцейських?
4. Чого варта влада, котра призначає на посаду заступника міністра, який опікується боротьбою з незаконним обігом наркотиків, громадянина ворожої держави, неприхованого наркоторгівця, котрий, до того ж, не має жодних компетенцій для цієї роботи - навіть вищу освіту здобув уже під час роботи в МВС?
5. Головне: чого вартий народ, який обирає, а потім спокійно терпить таку владу?


Что произошло на блок-посту «Долина»? Замминистра МВД Гогилашвили напал на капитана полиции Васенкова используя охрану спецназа ГУР МО и бронеавтомобиль посольства США
Источники Цензор.Нет сообщили о деталях происшедшего на блок-посту Операции объединённых сил с замминистра МВД, согласно опубликованному видео.
Это случилось в 16.00 8 декабря на блок-посту «Долина» Краматорского района Донецкой области. На блок-пост со стороны Харьковской области заехали две машины с гражданскими номерами - Toyota Land Cruiser 200 серого цвета, и Volkswagen Tuareg чёрного цвета, в которых находились люди в гражданской одежде.
Машины были остановлены для проверки документов капитаном полиции полка особого назначения «Киев» Константином Васенковым. Вместо предъявления документов согласно требованию Васенкова, и ожидания результатов проверки, люди выскочили из машины и начали выяснять у Васенкова почему их не пропускают немедленно. Оказалось, в сером джипе передвигался заместитель министра МВД Александр Гогилашвили, а в чёрном джипе его вооруженная охрана, которые представили документы только после того как вышли из машин с личным оружием в руках. Гогилашвили требовал беспрепятственный пропуск потому что считал, что полиция обязана пропускать его мгновенно, и что полицейские обязаны узнавать его в лицо. Гогилашвили действовал под охраной людей, вооруженных автоматическим оружием, и судя по видеозаписи скандала, осуществил нападение на капитана Васенкова, пытаясь схватить либо самого полицейского либо завладеть его оружием.
Заместитель министра МВД не подчинился законным требованиям полицейского, в нарушение статьи 23 закона о Нацполиции и закона «Об особенностях государственной политики на временно оккупированной территории Донецкой и Луганской областей», согласно который осуществляется контроль транспорта на блок-постах. Нападение на полицейского - это прямое нарушение закона о Нацполиции, статьи 46, о порядке применения оружия и приказа номер 70 министра МВД о мерах безопасности при несении службы. Гогилашвили спровоцировал конфликт, и полицейские на блок-посту имели право применить оружие на поражение против замминистра.
Напарник Васенкова старший сержант полка «Киев» Евгений Довгалюк, увидев вызывающее и незаконное поведение замминистра, начал вести видеозапись на телефон. Это именно Довгалюк говорил, что он на фронте с 2014 года.
Но не менее скандальным является не только незаконное и опасное поведение Гогилашвили, но и наличие у него машин и охраны.
По закону заместителю министра Гогилашвили не полагается по статусу бронеавтомобиль и личная охрана.
Однако по данным источников Цензор.Нет, вот эти загадочные люди в чёрном - охрана скандального замминистра МВД, это шестеро военнослужащих, офицеров спецназа Главного управления разведки Министерства обороны, воинская часть 2245. Наши источники сообщают, что на видеозаписи узнают лица офицеров ГУР МО Петра М. и Михаила Я.
Но не менее резонансно, что по данным источников в ГУР МО, для передвижения Гогилашвили используется бронеавтомобиль, предоставленный посольством США для обеспечения безопасности сотрудников военной разведки Украины, и конкретно эта Тойота перевозила ранее командира спецназа ГУР МО Юрия Семенюка - того самого разведчика, который выступил недавно по Вагнергейту с разоблачением о наличии российских «кротов» в офисе президента, и которого уволили после провала спецоперации по захвату вагнеровцев.
На каком основании замминистра МВД использует для обеспечении своих поездок спецтранспорт военной разведки, почему Гогилашвили охраняют офицеры спецназа Минобороны? У МВД есть свои задачи, свой транспорт, своя охрана. Либо эти люди на видеозаписи и эта машина уже не числятся в ГУР МО? Предоставление охраны и машин Гогилашвили может быть прямым нарушением закона - или он одновременно тайный спецагент, выполняющий диверсии в российском тылу?
После незаконных действий Гогилашвили выяснились и другие детали его биографии. В разделе биография на сайте МВД указано только одно место работы - социальный работник общественной организации по лечению наркоманов на протяжении 11 месяцев 2018-19 годов. Других деталей биографии Гогилашвили кроме работы в общественной организации нет, прошлое почти полностью покрыто тайной. Одновременно выяснилось, что Гогилашвили получил диплом о высшем образовании только в 45 лет - непосредственно перед назначением замминистра МВД в сентябре 2019 года от какого-то малоизвестного университета, что даёт основания предполагать, что обучение было фиктивным и диплом мог быть куплен специально для оформления на высокую должность.
Гогилашвили большую часть жизни работал в России, где был помощником боксера, а ныне депутата Госдумы РФ Николая Валуева. Обстоятельства его жизни и переезда в Украину неизвестны.
По сути, достоверно известно про Гогилашвили только одно - прибыв в Украину по одним данным в 2010-м, а по другим в 2013 году, он женился на личном секретаре Владимира Зеленского Марии Левченко. И Гогилашвили, судя по многочисленным фото, лично дружит с Зеленским. Этого оказалось достаточным, чтобы человека с неизвестной биографией, прибывшего из России, с непонятно как нарисованным дипломом назначили на высокую государственную должность. И это достаточно, чтобы Гогилашвили пользовался привилегиями, охраной и машинами, которые государство не предоставляет большинству министров.
В связи с этим важно вспомнить, что секретарь Мария Левченко находилась на совещании в кабинете президента, где Зеленский заслушал доклад начальника ГУР МО Василия Бурбы о готовности захватить вагнеровцев.
Каковы должны быть результаты данного скандала:
1. Капитан полиции Васенков и старший сержант Довгалюк должны быть представлены к ведомственной награде, премии и внеплановому отпуску за достойное поведение в условиях незаконных действий замминистра.
2. Гогилашвили должен быть уволен и привлечён к ответственности за нападение на сотрудника полиции, ДБР обязана немедленно открыто дело и муж секретаря президента должен понести наказание по приговору суда.
3. Президент Владимир Зеленский обязан пояснить обстоятельства назначения своего друга Гогилашвили на высокий пост в МВД при таких весьма странных обстоятельствах. И дать поручение другому своему другу главе СБУ Ивану Баканову провести проверку законности назначения Гогилашвили. СБУ обязано сообщить - является ли Гогилашвили гражданином России в настоящее время, действительны ли его российские документы, поддерживает ли какие-то контакты с российскими государственными структурами и должностными лицами?
4. Министр обороны Алексей Резников обязан дать пояснения, использовались ли военнослужащие ГУР МО и машины для перевозок Гогилашвили? Если да, то должно быть проведено служебное расследование о законности таких действий в интересах замминистра МВД.
5. Министр МВД Монастырский обязан назначить служебную проверку деятельности Гогилашвили, о происшедшем скандале, и сообщить обществу о результатах.
Выводы:
Человек без профессии и без образования, в недавнем прошлом, а не исключено, что и в настоящем - гражданин
России, благодаря личной дружбе с президентом Зеленским получил одну из высших должностей в государстве. Никто не проводил проверку его жизни, прошлого, образования и профессионализма. Гогилашвили не является участником боевых действий, но он смеет нападать и высказывать претензии к полицейским - участникам боевых действий, которые добросовестно несут службу и выполняют обязанности.
К сожалению, мы прекрасно понимаем, что какое-либо расследование деятельности в отношении друга Зеленского власти проводить не будут, наоборот, Гогилашвили будут всячески отмазывать, чтобы снять ответственность с президента. Зеленский и его окружение демонстрируют, что они выше закона, и ведут себя соответственно.
Резонанс в этой постыдной для государства истории необходим хотя бы для того, чтобы защитить от дискредитации и незаконных преследований достойных полицейских - капитана Васенкова и сержанта Довгалюка, которые продолжают и сегодня нести службу на блок-посту «Долина».


о