Андрій Рева: за п'ять років Зеленський і Ко. зламали систему державного управління

 

Андрій Рева: - ...Вони ж ламали все, що вони перед собою бачили. Вони не прийшли, щоб щось створювати, — вони прийшли ламати. Хочу нагадати, що в них була ідея взагалі продати приміщення на Банковій і орендувати десь офіс прозорий, щоби президент працював, а навколо нього якісь инші фірми орендували, щоб він із ними тусувався. Ви уявляєте рівень державного розуміння цих людей? Це була їхня ідея! Що б сьогодні вони робили, якби вони продали це приміщення на Банковій — з бункером, з усіма системами зв’язку, і перебували б зараз в якомусь прозорому офісі? Це ж у людей клепки нема, що ворог може підслуховувати, що вони можуть працювати і знімати інформацію! Вони себе уявляли, що от ми сюди приїхали, тут наша компанія... Під вагоном територія, у вагоні Директорія!

За п’ять років вони зламали систему державного управління. Усі конституційні органи управління, які є в нашій країні, знецінені, вони втратили свій політичний статус, перетворилися в ніщо. Вони без вказівки, без телефонного дзвінка з ОП не можуть кроку ступити. І кадрова політика відповідна: хто повинен бути на посадах — повинні бути виконавці. Я сказав — і він побіг, не думаючи, чи правильна команда, чи неправильна. І хай спробує хтось сперечатися! Я ж пам’ятаю, як розповідали, що перед вторгненням рашистів, у січні 2022 року, Зеленський проводив нараду — мовляв, у нас все на замку, і один з генералів почав був розповідати про проблеми, що їх треба вирішити. Реакція президента — він повертається до Єрмака й каже: “Андрєй, почєму етот воєнний мєня пуґаєт?”

...Олександр Близнюк: - Мені цікаво, куди вони всі будуть тікати? Чи будуть вони тікати з країни, чи залишаться тут — після закінчення війни?

Андрій Рева: - Пам’ятаєте, як у тому анекдоті про Штірліца? “Не одному вам, Штирлиц, хотелось на родину», - сказал Мюллер, тяжело усаживаясь в уходящую советскую подводную лодку. Отак і ці. Тільки закінчиться щось якимись серйозними проблемами, з’ясується, що вони всі були росіяни і мають російські паспорти, я в цьому впевнений. До речі, про це говорив Арестович. Після того, як його вигнали з ОП, він почав розповідати, що там одні росіяни. І справа не тільки у прізвищах — Єрмак, Смірнов, Татаров і іже, справа в їхній ментальності. Вони, каже, мислять, як росіяни, говорять, як росіяни. І найголовніше — що вони будують росію 2.0 в Україні! Ту, яка їм ментально ближча. Чому Залужного зняли? Він ментально далекий від Зеленського, а Сирський — ментально ближчий. Залужний говорить українською мовою, тому [нерозбірливо].

Олександр Близнюк: - Так вже й Сирський не подобається! Треба ж на когось собак повісити!

Андрій Рева: - Для того Сирського і брали, щоб усіх собак повісити. Але з погляду спілкування, Зеленському легше із Сирським спілкуватися, тому що вони, в принципі, мають однакову ментальність, там немає такого ментального бар’єра, який у нього був із Залужним. Залужний — українець за своїм етнічним походженням. Оця хитрість наша українська, оцей спосіб мислення український — він вступає в суперечність із криворізьким менталітетом. В деяких людей взагалі нема ніякої національности. Запитайте, хто вони такі, вони вам не скажуть. Мислять вони абсолютно не так, як мислить той же Залужний. Патріотами [про людське око] вони стали тільки вимушено, бо до цього головне їхнє гасло було “а какая разніца?”. Ви ніколи не задумувалися, чому путін такі надії покладав на Стамбульські угоди? Скажімо, там був пункт “відмовитися від української мови як державної”. От скажіть, для Арахамії, який брав участь у перемовинах, яку цінність має українська мова? “Ви хочете, щоб була російська мова? Я ж і так па-рускі гаварю, зачєм мнє ваш укрАінскій язик!” Лише потім до них дійшло: стоп, хлопці, нас це влаштовує, путіна це влаштовує, але ж ми матимемо колосальні проблеми всередині країни, тут люди готові померти за це діло, і вони нас просто знесуть, якщо ми це підпишемо! Сьогодні вони розповідають: ми ніколи не підемо на Мінські угоди, ніколи не підемо на Будапештські! Звісно, не підете, ви навіть на Стамбульські угоди не пішли, ми ж читали! А там не було ні того, що є в Мінських угодах, ні того, що є в Будапештських — там просто капітуляція, і ви готові були її підписати!

Олександр Близнюк: - Та Мінські угоди — це перемога була для України! Дві третини Донецької та Луганської областей тримала Україна під контролем! Маріуполь був наш! Бердянськ! Херсон! Волноваха! Ізюм! Сіверськодонецьк! Усі міста були тут!

Джерело:

https://www.youtube.com/live/8Vlzlz0MWng

Остання добірка Леоніда Талалая

 

* * *

І тих... і тих... уже немає,

І чуженіють небокраї,

стоїть облогою зима.

Печаль німа. Німують віти,

І м’яко стелить, мов навіки,

М’яким вкриваючи, туман.

А над туманом перекатом

із лісу котиться «е–гей!»,

немов запрошуючи в хату,

в якій ні вікон, ні дверей.

І холод душу дістає.

Але надвечір, слава Богу,

ще є у мене світлий спогад

і, щоб зігрітись, чарка є.

Зберу усіх... І буде свято,

як це було вряди-годи…

А потім, ніби проводжати,

я разом з ними вийду з хати

і вимкну світло назавжди.

Леонід Талалай

† 18 червня 2012

Пом'янімо...

Леонід Талалай і Раїса Талалай (Харитонова)

ОСТАННЯ ДОБІРКА ЛЕОНІДА ТАЛАЛАЯ

1.

З`явилася вона у «Літературній Україні» 26 квітня 2012 р. А вночі проти 19 червня поета не стало.

За концентрацією трагізму, за нещадністю самооголення – добірка рідкісна, єдина у своєму роді. Сумарно – майже крик за однойменною картиною Едварда Мунка. Історія вібрацій і конвульсій душі.

Боюся, Господе, боюся,

що я на манівці зіб`юся, –

і Муза не подасть руки,

перо забуде, що крилате,

що допалю чорновики

і не зігрію ними хати…

Але найбільше я боюся,

що все це я переживу

не уві сні, а наяву

іще до того, як зіп`юся…

Боюся, Господе, боюся…

Дякуючи мобільному зв`язку, відстань між Островом Водників, де він мешкав у своїй хатині-дачі, і «моєю» Глевахою, де я рятувався від міської товкучки, скорочувалася до ілюзії її відсутности. Позаяк перемовлялися ми, за поодинокими винятками, щодня. Тому більшість його віршів останніх літ спершу апробовувались у телефонному режимі.

Він любив читати і читав без афектації і педалювання. Завдяки цій природності, вірші набували додаткової сили, діймали і зворушували.

Добірка в «ЛУ» пов`язана із важкою смугою у його житті. Піднесення, що було перед тим, заступив затяжний морок.

Знову з тим же ходиш болем,

біль тамуєш алкоголем,

вниз ідеш, а потім – вгору,

і доходиш до собору,

потім знову навпаки

йдеш і йдеш через роки,

крізь чистилище неначе,

йдеш і йдеш. А пам’ять плаче.

Йдеш до рідних і знайомих,

йдеш, неначе уві сні,

як іде з війни додому,

йде убитий на війні.

Невлаштований побут останнього часу загострив його залежність від чарки. Він і раніше, як і більшість письменників, був не байдужий до неї. Але до того це мало вигляд звичної, освяченої традицією, а тому цілком виправданої слабкости. Тим паче, що зовні він досить стійко витримував застільні навантаження і видавався тверезим у товаристві й тоді, коли в инших заплітався язик. Припускаю, що відсиджуючи обов`язкові, за його словами, години, якщо й не писалося, він вдавався до «наркомівської» стопки як живильного засобу активізації уяви. Але кого з творчих людей цим подивуєш?

Один поважний колеґа запевняв мене, що Гуцало не починав роботи без пляшки червоного вина. Чи так це – не знаю, але тому, хто прочитав «Алхімію слова» Парандовського, відомо, на які вибрики здатна психіка письменника. У цьому зв`язку запам`ята­лося якось побіжно кинуте Леонідом: «Я ніколи не сідаю за стіл, не помивши підлоги». Факт для тих, хто цікавиться психологією творчости.

Та повернемося до публікації. У добірці 12 віршів. Не всі вони рівноцінні. Як ось вірш «До середини Дніпра», у якому мотив гоголівської калюжі стає символом перманентної провальности зусиль українців мати свою, українську Україну. «Вже віддали чужинцям дзвони, свою історію і час… Уже не ми перед іконами – ікони моляться за нас». Летить гоголівська тройка-птиця, а з нею й сам Гоголь, але шлях її «обривається…в калюжі». Поет чи то забув, що в Гоголя «птица-тройка» символ росії, чи то свідомо прив`язав її до України. Далі йде текст і зовсім не прив`язаний до теми, плутаний, де «Гоголь втомлений куня, видзьобуючи носом яйця». Я висловив поетові свої зауваги. Він вислухав, але відбувся фразою, що мав намір написати поему або ж цикл віршів про Гоголя. Тому «вийшло як вийшло».

Гадаю, повернутися до цього вірша Леонідові завадив той побутовий вир, у який він невдовзі потрапив. Симптоматично, що побіжно кинута фраза у вірші першому про таку аномалію як яничарство, доповнюється безрадісною загальною картиною у вірші останньому. До особистих негараздів додалися негаразди занепалої України й озвалися одним сплеском болю, що й пришвидчило поетову смерть. Смерть, яку він накликАв як можливість одним махом розрубати гордіїв вузол суперечностей.

У сон, у сон, у забуття

від безпросвітного життя.

У сон, у сон… Але не спиться,

і біль такий, нудьга така,

неначе я лежу на глиці

із надмогильного вінка…

Леонід Талалай – больовий поет. Мало хто з наших віршників впадав так безоглядно у ризик вивертання своїх душевних ураз, як він. Це те, що видиме. Внутрішні ж зв`язки його поезії з поезією сучасників, а надто ровесників, швидше загального характеру.

Я підійшов, сказав, як гримнув:

– Чого стоїш? Чого ревеш?

Я хліба виніс – не береш,

я сала виніс – не береш,

і відвертаєшся від гривні?

Звідки це відчуття знайомости? інтонаційної упізнаваности? Чи не з пафосних декламацій «маршала Вінграновського»?

Та я сказав: що хочеш, часе,

Усе віддам тобі по край –

І юність, й молодості чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!

Леонід Талалай і Микола Вінграновський у колі друзів

Авжеж, вони різні – Талалай і Вінграновський. І все ж перегук невипадковий. Попри готовність на людях пристати на користь чиєїсь високої думки про того чи того поета, Талалай у довірливій розмові різко критикував в и з н а н и х і в і д о м и х. Незрідка – несправедливо.

Єдиний, чию владу він визнавав, – Вінграновський. А якщо й кепкував, то добродушно. І не з віршів, а з деяких його звичок та химер. Вірш-присвята Вінграновському – чудовий, але…

Владика степу! Навпростець

простує зібраним баштаном,

і, наближаючись, росте

плечима, усмішкою, станом,

і розсіває навкруги

очей петрові батоги.

За петрові батоги я його розкритикував, нагадавши, що вони блакитні і аж ніяк не ув`язуються з очима «владики степу». Він погодився, але правити не став: надто вже ефектний образ і він зріднився з ним.

Вони дружили і Талалай не без ревнощів ставився до кожного, хто намагався «примазатися» до його кумира. До слова, синдром цей повторився і з поетом иншого покоління. По смерті Вінграновського Леонід ремствував: обіцяв присвятити вірша і забув. Вони разом їздили «на Дон», «на рибалку» і він, Талалай, озвучував забавні придибенції з тих вояжів.

«Коли ж ти нарешті, усе це запишеш ?» – напосівся я на нього. І він таки почав писати прозу про Вінграна. З м`якою іронією, з мальовничими подробицями. Де зараз ці його записи? чи збереглися? – не знаю. Принагідно зауважу: мене засмучує, що сьогодні в тлумаченні спадщини Вінграновського превалює іконостас, а не вдумлива аналітика.

Глянець відчужує, заступає живу постать з усіма її суперечностями. Він такий же прісний і неприйнятний, як, скажімо, і радикальне неприйняття Кошелівцем поетового «…Наливайка».

Талалай:

Все не так, не туди і не в тон,

і підштовхує вітер у спину

аж до моря, яке по коліна,

аж до білих над морем ворон.

То оглянешся, як біля ями, –

і розмотує пам‘ять клубок

від почутого вперше «синок»

до «прощай і прости мене, мамо».

Перед тим, як завішене буде,

глянеш в люстро, де ти і не ти

дотліваєш на тлі самоти

після довгих ночей самосуду.

І хитається твердь під тобою,

ніби став не тією ногою

і почув, як в небесну блакить

в білім савані ангел сурмить.

З Василем Шклярем і Ігорем Римаруком

...Якось він поскаржився: «Уявляєш, Ірка (Ірина Жиленко – В.Б.) закинула мені, що я пишу «під Сосюру».

Я зрозумів цей внутрішній спротив: Сосюра-лірик брав переважно те, що лежить на поверхні. Зрілий Талалай рухався вглиб. Він – д у м а ю ч и й лірик. І в цій своїй ролі, не втративши на емоційності, що трапляється вкрай рідко, перебуває до сьогодні.

Його відлякували неокласики формальною заданістю і холоднуватим раціо. За винятком Рильського, у прихильності до якого освідчувався, можливо, ще й тому, що скидався на нього зовні. Принаймні, я був свідком таких, приємних для нього зауваг колеґ.

Мене ж відлякувала його байдужість до Михайла Ореста з його метафізикою, що виокремлювала цього поета з-поміж инших «лебедів» неокласицизму. Складалося враження, що він його просто не читав, бо при згадці про нього переважно відмовчувався. Але ще більше дивувало, що він не вельми переймався Свідзінським і Плужником, хоча й не заперечував їх значущости, надто останнього.

Він писав про багатьох. Але більшість його статтей написані не з внутрішньої спонуки, а з вимушеної необхідности, яка часто водить нашим пером. Не в останню чергу – з можливости заробити якусь копійку. При тій частині злиденної пенсії, яка лишалася на його долю після змін, що сталися у його житті, йому, острівному самітнику, не раз – надто у рік останній – випадало перебиватися «з хліба на воду». Це при тому, що до харчів, як і до одягу, він був невибагливий до аскези.

У кращих його статтях чимало точного й свіжого. Але мало стриманого захвату з приводу чужої удачі, який вгадується за рядками чутливого аналітика. В усних оцінних його характеристиках інколи вражало небажання визнати за талантом права на инакшість. Втішання поезією сучасника за ним не водилося, похвала мала вигляд підозрілої поблажливости. Але «на публіці» його поетичний егоцентризм мав фірмовий захист – усміхнену доброзичливість, яка відчутно втратила на привабливості, коли він поголив вуса.

2.

Його раптова смерть приголомшила всіх. Хоча перечитуючи його добірку сьогодні, усвідомлюєш: не вона, а він ішов їй назустріч. Вписував себе у біблійний контекст: «ані доріг, ані стежок, ні зірки, що вели б до Сина». Вірш, що сприймається як передчуття неминучого.

…І погоничем вітер свистить,

і стьобає оголена віть,

і в дощу заплітаються ноги,

і твої заплітаються теж,

ще два кроки – і ти упадеш

і лежатимеш серед дороги.

І підійде до тебе водій,

переверне до неба обличчям

з відчуттям, що поміг у біді.

Таке відчуття, що оце «з відчуттям» не на місці. Бо переакцентовує увагу на психологічний стан водія. Та мова не про це. Такі вірші не можна писати безкарно. Я вже казав колись, як розплачуються поети за своє накликАння смерти. Не вдаватимусь до трансцендентного і не посилатимуся на психологів. Обмежуся нагадуванням про самонавіювання чи самогіпноз як гальмування вітальної енергії душі. Глибокі поети – надчутлива субстанція. Тому за крок до прірви у багатьох випадках спрацьовує інстинкт самозахисту. Та мить протверезіння, коли поет, усупереч всьому, хапається за соломинку – а може? Ні, це не те, що називають здоровим глуздом. Це сигнал психіки про небезпеку.

Що там про запас на денці долі,

на узбіччі траси у майбуть,

де стоять повії, як тополі,

і матюччя, ніби арфи, гнуть?

Що там про запас? Які події?

Може, подолавши манівці,

ще твоя повернеться надія,

як повія з пляшкою в руці?

Вип`єш і завиєш від розпуки

при широкій трасі у майбуть,

і тобі, як милостиню, в руки

за виття нашийник покладуть.

...Публікація у квітневому номері «Літературної України» – це документарій душі, яка б`ється в судорогах, шукає рятівного виходу із замкненого кола і – не знаходить.

Не раз він запевняв мене, що не вірить у Бога. Про себе я називав це грою в побіжний настроєвий атеїзм. Казав йому, що його поезія спростовує ним сказане. Що невіруючий поет – спрощений варіянт поета. Посилався на Паскаля: якщо Бога немає і ми в нього не віримо, то не втрачаємо нічого. Якщо ж він є, а ми в нього не віримо, то втрачаємо все. Та минав час і все повторювалося.

Показово, що найболючіша з публікацій «ЛУ» завершується, як мовилося, картиною відворотної дійсности, де

…постають, мов на екрані,

бритоголові, як раби,

opдинcькi вибл..дки доби.

Куди не глянь і не ступи

Кричать: – Купи! Купи! Купи!

В нас цілі гори барахла

від оберега до свитини,

які зі шкірою зняла

держава з неньки України…

Особиста драма і трагедія національна переплелися і стали одним нерозв`язним вузлом. Коли, зневірений і спустошений, цитував він мені Баратинського, поета з кола його улюбленців, я необачно нагадав йому, як «весело» обійшовся той зі смертю в однойменному вірші, яким захоплювався Л.Толстой. Задекларувавши, «смерть дверью тьмы не назову я», поет наступальним ямбом виголосив оду смерті.

Зав`язався неоднозначний діалог. Зійшлися на тому, що велика література немислима без теми смерті. Що грубий матеріялізм у його большевицькому варіянті, табуюючи цю тему, наклавши на неї свою ідеологічну лапу, украй збіднив українську поезію тих літ.

Розмови, довірливі зізнання – скільки разів це було? «Комора пам`яті» (Л.Проць) набита й таким начинням, що виносити його на люди не випадає. Наважусь опублікувати свій запис «по свіжих слідах». З незначними уточненнями й опусканням деяких подробиць.

19.06.2012 р. Телефонний дзвінок з Чернігова від Дмитра Іванова: «Володимире Олександровичу, чи знаєте? Немає Льоні…»

Я-а-ак? Перед цим я викачував воду з колодязя: упало відро, якого так і не витягнув, кілька годин не заходив до хати. Поглянув на «Life» – 5 пропущених дзвінків. Дзвонити міг тільки він, Л. Учора говорив з ним кілька разів. ...

Згадую учорашній вечір. 10-та година. Я біля телевізора: дивлюся матч «Італія – Ірландія». Дзвінок від Л. Каже: їздив у Корчі і забув у магазині «Приму». Голос засивушений: «Не поминай лихом».

Цю фразу я вже чув. Можливо, вона й заколисала. Але ще більше, гадаю, кинуте ним заспокійливе: «Завтра (цебто сьогодні, 19-го – В.Б.) маю бути в Києві, отримати пенсію».

…Сідаю на велосипед і їду до лісу. Зупиняюсь в затінні сосен, при ґрунтовій дорозі. Люта спека. Простір в напрямку Малютянки. Зелена хвиля вівса. За ним експериментальне поле Академії: ячмінь та пшениця, що почала половіти. Небо – ніжна блакить з розрідженою бавовною хмарин. Стукіт дятла над головою уривається телефонним дзвінком. Рая! Ридання: «Я з Острова…голова розтрощена…ляда…міліція…тіло забирають до моргу…»

Гостре відчуття непоправности. Зблиском – безглуздя думки: «Life», який призначався тільки для н ь о г о, німуватиме…

Його «Безпритульна течія» завершується рядками:

Зберу усіх… І буде свято,

як це було вряди-годи…

А потім, ніби проводжати,

я разом з ними вийду з хати

і вимкну світло назавжди.

Він сам вимкнув світло чи йому допомогли вимкнути? Важка ляда останньої його публікації зі знаком фатальности.

Тим, хто підштовхував його до катастрофи, нести свій хрест. Спробуймо повірити, що вони не відали, що творили.

Леонід Талалай був і лишається світлим печальником української лірики.

Інколи хочеться пісні простої,

пісні такої,

що зовсім без слів,

пісні земної

на вічний мотив

тільки про те,

чим насправді ти жив,

пісні, що плине

повільно-повільно,

повільніше хмари,

повільніше часу,

тремтливі, як марево

степом Донбасу

сплива, не спливаючи,

перед тобою

то хвилею синьою,

то голубою,

пісні такої,

що – мов колискова,

впівголоса пісні,

без жодного слова,

сумливої пісні

на вічний мотив

про те, як любила,

про те, як любив,

про те, що життя наше –

пісня без слів.

«Безпритульну течію» він підписав мені так: «Володі Базилю (як я тебе інколи називаю) з любов`ю. Будь, друже, рідніших у мене немає. Твій Л.Талалай».

Занурююся в книжку і потроху відходжу: переймаюся світлом.

Світло залишається, навіть коли поет його вимикає.

© Володимир Базилевський.

З книги «Талант і талан»

(«Український письменник», 2021 р.)

Леонід Талалай

* * *

Я ще й до себе не дожив,

а зір померк і пам'ять меркне,

втрачаю і живих, і мертвих,

кого люблю, кого любив.

І вже нічого не змінить,

мов обривається дорога,

і пізно щось просити в Бога

і навіть соромно просить.

 

Ігор Римарук

Леонідові Талалаю

В рипучих снігах, як у древнім ридвані,

хитається вік,

і гості неждані в оселі різдвяні

спішать звіддалік.

Здаля, із далека, в якім до одвірка

чужої землі

тулили чоло і продихали зірку

в сосні, мов у склі.

А те, золоте, що з народження плаче

в тутешній імлі,

черкнуло склорізом по небу – неначе

крилом по землі…

Світлини з архіву Раїси Талалай (Харитонової)

Про реальну мету Єрмака і Зеленського на так званому "саміті миру"

 

... Юрій Луценко: - Щодо “саміту миру”. Передусім, хочу вибачитися: я був не зовсім точним, говорячи про перспективи цього “саміту”. Я вважав, що Єрмак, який тримає Зеленського не просто в теплій ванні, а в такому ситному теплому бульйоні — от він плаває в цьому бульйоні і йому розповідають, що він найбільша акула у всесвіті, що він найвеличніший лідер, від інтерв’ю якого залежить обрання чи необрання президентів, прем’єрів, голів урядів і т.д., він абсолютно переконав у цьому Зеленського. Я говорив, що Зеленский заскучав за аплодисментами і Єрмак просто організовує йому велике шоу, де йому точно будуть аплодувати. Це тільки наполовину правда, бо, як стало зрозуміло напередодні саміту і вже сьогодні, коли ми маємо опубліковану резолюцію цього саміту, Єрмак пішов далі. Він справді привіз Зе для отримання найбільшої з можливих сцен з найбільшим представництвом, у тому числі (сміється) з Всесвітньою боксерською організацією і (сміється) з міністром зі справ ув’язнених одної з азійських країн. Окей. Проте, там було й серйозне представництво, Зеленський там виступив, йому поаплодували, але там розглядалися не 10 пунктів “формули зеленського”, а лише три: продовольче питання, яке цікавить Африку, енергетично-атомне питання, яке цікавить всі країни світу, і обмін полонених, що його підтримує будь-яка нормальна людина, тим паче, що йдеться про дітей. Все! Там немає ні територіяльної цілісности України, ні виводу окупаційних військ, ні жодних инших речей, які могли би означати закінчення війни. Зате там є пунктик про те, що наступний форум має бути за участи росії. Це все означає, що Зеленський сам себе загнав у пастку в той період, коли ЗСУ впевнено наступали, коли здавалося, що ми зламали хребет російській окупаційній армії, Зеленський до того сам себе переконав у переможності, у своїй величності, що заборонив будь-кому вести переговори з путіном, а все його оточення і він сам 100 разів повторили, що він із путіном ні про що не збирається домовлятися, доки той не виведе всі війська. Й тому треба було якось витягнути його з глухого кута, в який він сам себе загнав. І ось для цього Єрмак зібрав усю цю величезну “бригаду” президентів, прем’єрів та їхніх представників, які тепер просять найвеличнішого лідера Зеленського: “Ну, будь ласка, бо ми вже в Новій Зеландії, в Кабо-Верде й у Східному Тиморі не можемо — скасуй свій указ і говори з путіном!” Але ж це потрібно не тільки Зеленському — це потрібно також і путіну, він постійно хоче повернутися в ситуацію 22 року і Стамбула. І хай нікого не обманюють виступи Зеленського в Берліні, де він знову, в традиціях переможної частини 22-го року розповідав, що, мовляв, ми не підемо на жодні перемир’я, на жодні переговори, війна до кордонів 1991-го, і те саме тут повторювала вся його тусовка.

Не треба себе дурити. Насправді, ситуація — я скажу про неї з притаманним, надіюся, мені гумором. Якось, коли я працював в МВС, мені донецький начальник УВС подарував ориґінал рапорту участкового Донецької області 1944 року. Донеччина, 1944 рік, пораненого червоноармійця роблять участковим, і він пише рапорт:

“Объезжая на казенной кобыле вверенную мне территорию колхоза имени Калинина, услышал издалека женские крики о помощи. Прибыв в район 3-й фермы, обнаружил бригадира Степанова, без брюк, активно лежащим на колхознице Сидоровой. При этом колхозница Сидорова громко кричала о помощи, но движения ее рук и ног выказывали обратное. В связи с чем постановил отказать в возбуждении уголовного дела.»

Так от, ця смішна історія дуже нагадує переможні крики команди Зеленського, яка насправді має на меті почати прямі переговори з путіном. Як написав сьогодні прекрасний розумний оглядач Магда, Альпи родили три миші: продовольство, енергетика, полонені, але це благі побажання, там нема жодного механізму їхнього виконання! Ніхто ж не вірить, що путін завтра вийде з Енергодара, віддасть всіх полонених включно з дітьми і Азовом і перестане обстрілювати Миколаївський та Одеський порти. Але під тими мишами є ще кротяча норка: п’ята колона, як організовувала все — щоб не стати членом НАТО, щоб роззброювати країну, щоб розвести війська, щоб не готуватися до нападу, щоб підписати стамбульську хр..нь, оця п’ята колона сьогодні заклала в шоу, де був присутній цілій президент України, кротячу міну - кріт притяг цю міну під назвою “наступний форум миру з путіном”.

Ігор Лапін: - Про цю кротячу міну було відомо ще до початку “саміту” - про “певні формати участи росії в наступному форумі миру” говорив на каналі “Ми — Україна” помічник Єрмака Жовква.

Західні медія опублікували текст Стамбульських угод, Стамбульської капітуляції, отже владі вже немає сенсу щось приховувати, і їхня перша реакція — “валити” Мінські угоди. Поки ми з тобою харкали кров’ю десь під Києвом, кожен на своїй ділянці фронту, поки ми бігали по лісах, по хащах біля Гостомеля, у Стамбулі йшли перемовини.

Юрій Луценко (тримає в руках текст Стамбульських угод, опублікований NYT напередодні “саміту миру”): - Це капітуляція української делеґації, створеною згідно з указом президента, номер якого є на його сайті, але сам текст не відкривається, бо є секретним. Скажімо основне: нам кажуть, що це була обманка, що це ми тягнули час. А до чого ми тягнули час? Ну, кажуть, поки нам не нададуть допомогу. Усі хто воював, знають, що першу допомогу від Заходу, маленьку, ми отримали перед війною у вигляді Джевелінів, Стінґерів...

Ігор Лапін (сміється): - Які лежали на Яворівському складі!

Юрій Луценко: - А вже коли приїхав Джонсон як представник колективного Заходу, щоб зупинити оцю (трясе текстом Стамбульських угод) проституцію і бл..дство капітуляції, і нашому артистові запропонував зовсім инший сценарій — не капітулянтський бункер, а роль усесвітнього героя Марвела, який рятує світ, і пообіцяв зброю, - так це було ПІСЛЯ цієї х..рні (знову трясе Стамбульськими угодами)! Так от, та зброя прийшла в наші війська десь не раніше травня-червня, і це знає кожен, хто воював. Тому розповідати, що оцим фіґовим листком капітуляції ми, мовляв, хотіли прикритися, щоби наші Збройні Сили набрали темп, - це брехня.

Друга брехня — що, мовляв, це ж просто проєкт, там нема підписів. Там є підписи української делеґації, і про це прямо говорить колишній міністр закордонних справ пан Пристайко. І він говорить, що підпис внизу на сторінці, навіть якщо це віза, означає парафування. Я впевнений, що московити скинули оцю хр..нь через американську пресу, поки що без підписів, щоби підірвати швайцарську зустріч. А от вже коли ми — за рекомендацією, нібито, цього швайцарського саміту — підемо на переговори з росіянами, вони цей документ покажуть із підписами. Єдине, у що вони вперлися, - у питання нейтральности, цитую початок документа: “Украина обязуется поддерживать свой постоянный нейтралитет, который провозглашается и закрепляется в Конституции Украины» - це стаття 1. І от у цей момент політика Порошенка і депутатів — 380 осіб, які в 2018 році проголосували за шлях України до НАТО, — стала поперек цієї капітуляції. Вона не була остаточно просунута, попри позицію президентської делеґації, тільки тому, що Конституція Порошенка і Верховної Ради того скликання їм того не дозволила. Саме тому капітуляція не відбулася так, як вони планували, чи, радше, як планувала п’ята колона, яка сидить в адміністрації президента. А тепер поговоримо про імена. Вже всі знають, хто був у тій делеґації, це вже опубліковано.

Ігор Лапін: - Так, Умєров, Резніков, Арахамія...

Юрій Луценко: - Але одне прізвище чомусь весь час забувають. Членом делеґації, активним у засобах інформації і тоді, й десь останні пів року, був Олександр Чалий. Не плутати з Валерієм Чалим, колишнім послом України у США, з чітким прозахідним і проукраїнським курсом, розумним і стабільним. А от Олександр Чалий — це його хоч і однофамілець, але антипод. У часи Януковича він був першим заступником міністра закордонних справ, який підготував проєкт закону про позаблоковий статус України, проголосованого регіоналами й комуністами. Його протягнули 2014 року, одразу після Севастопольської капітуляції, коли вони продовжили перебування Чорноморського флоту в Криму, фактично налагодивши міст майбутнього вторгнення. Вони також проголосували за закон про позаблоковий статус. Таким чином, Україна станом на 2010-2014 рр. не була у стадії походу до НАТО, вона була офіційно позаблоковою, на законній основі, що не завадило путіну захопити Крим і 2/3 Донбасу. Тобто, розмови про те, що, якщо Україна відмовиться від шляху до НАТО, то все буде добре, - це все брехня. Наш парламент скасував цей закон уже після анексії Криму.

Повернімося до Олександра Чалого. Він — фаховий дипломат, який працював в юридичному управлінні Кравчука і Кучми. Саме на цьому управлінні лежав обов’язок готувати український текст Будапештського меморандуму. А тепер ясно? Тепер усі пазли зійшлися. Тобто ця людина позбавила нас ядерної зброї без жодного захисту навзамін, причому люди, які були у процесі, кажуть, що американці навіть не надіялися, що ми здамо тактичну ЯЗ, а ми її також здали. Потім ця людина при Януковичі проводить т. зв. позаблоковий статус, щоб обрізати нам шлях до реальної підтримки західного світу й НАТО, і потім ця людина стає потрібною в ОПі! Саме його вписують у делеґацію, яка готує вже оцю, Стамбульську капітуляцію! Тепер ясно? Тому нинішний швайцарський “саміт”, в якому ті самі кроти витягують ту саму міну про зустріч з росіянами, які неодмінно почнуть от з оцього (трясе текстом угоди) як з нульового варіанту, мене дуже турбує!

Джерело:

ЛУЦЕНКО: спливла РЕАЛЬНА МЕТА Єрмака і Зеленського на Мирному саміті!

https://www.youtube.com/watch?v=Lf88_Gq1J2U&ab_channel=%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%9F%D1%80%D1%8F%D0%BC%D0%B8%D0%B9