Тарас Федюк
* * *
дощі листопад заштрихований простір
дерева оспівані прустом ні – фростом
і нашим якщо вже на те нечуєм
і ми що помалу пейзажем стаєм
люблю листопад він втрачає останнє
як мову і славу поет у вигнанні
де пруст не рятує і фрост і нечуй
і той що віщує віщуй не віщуй
до обрію – дощ він чорніє як плавні
посохлі поламані і православні
церкви понад степом здіймають хрести
неначе літають питають а ти?
люблю коли з неба осіннього мряка
і качка – у мряці заплутана – кряка
і я – в ній заплутаний – з качкою вдвох
і в темній іконі ворушиться Бог
і мокра човнів почорнілих кора
які перевернуті вже бо пора
і море чорніє і кілька століть
пожовкла маршрутка на трасі стоїть