«Нас визволили, і нема на то ради...»
За переказами, маестро сказав це під час "урочистого" засідання у Львівській опері у "золотому" вересні 1939-го.
Станіслав Людкевич
* 24 січня 1879, Ярослав — † 10 вересня 1979, Львів
„По моїй смерті робитимете зміни, а не тепер!”
"Коли жменька справжніх звеличників таланту Людкевича сипала квіти, а з ними теж якби клала свої гарячі серця повні любови і подиву під ноги найбільшого сина України, тоді то саме з фоє та з вулиці понеслось справді могутнє: „Многая літа" Ювіліятові з грудей тих, які не могли дістатися на залю, шоб бути присутніми на неповторнім святі. Це були ті, які не мали партійних запрошень на Ювілей."
Теодор Терен-Юськів*
100-ЛІТНІЙ ЛЮДКЕВИЧ І ОБЛУДНІСТЬ МОСКВИ
"Свобода", числа з 29 і 30 червня і 3 липня 1979 р.
Недавно мені поставлено питання, чи, бува, я не чув про "красний" ювілей Людкевича у Львові?
Я відповів, що про Львів, то я чув, але нічогісінько не міг дізнатися про ювілеї нашому велетневі ані в столиці України Києві, ані в Харкові, ні в Одесі, ні хоч би в Полтаві, чи в якомусь іншому, хай і меншому місті. Хібащо знову таки, в сусідстві того ж Львова, згадаємо менший Ювілей... у Дрогобичі. А щодо отого „красний", то вже залежить, як хто його...бачить; у нашому розумінні, на кожний випадок, той Ювілей у Львові ніяк не міг бути „красним", бо від нього віяло невимовним трагізмом поневоленого народу з його музичним патріярхом Станіславом Людкевичем. Ювілей виїмковому композиторові, - теж і в історії світової музики, вже хоч би просто через своє сторіччя, - Москва зустріла тепер, подібно до попередніх його ювілеїв, як malum necessarium, себто як конечне зло, яке через свою особливу вагомість і чудову нестрічність не можна було нічим обійти, ні виминути; був бо натиск на Кремль, не тільки українських музичних кіл, але і свідомої нашої інтеліґенції. І коли під тихим, але постійним напором української загальної опініі, а теж з огляду на попередні відзначування річниць композитора, треба було конче таки такий ювілей відбути, Москва постановила, старим і випробуваним звичаєм учинити з нього місцеву дію, зльокалізувати його до міста Львова, щоб - не дай Боже - національно-музичні, грімко-дзвінкі хвилі не відлунали і в інших містах, зокрема Східньої України.
Так як Микола Лисенко, це батько української музики, що поклав певні і цінні основи під її розбудову та вказав напрямні її розвою, так Людкевнч же знову, це найвизначніший український композитор. Він зі своїми понад тридцять, ґрандіозними, героїко-драматичними симфонічними творами, до яких належать симфонічні поеми, кантати, симфонії, опери, увертюри, скрипковий і фортепіянові концерти, а дальше тріо, квартет, квінтет, композиції для фортепіяна і скрипки, релігійні пісні (про них ні згадки в совєтів), сольоспів та опрацювання народних пісень, як на хори так і на сольо, вповні заслуговує на цю назву. А цієї саме назви Москва страшенно боїться і уникає її. Бо і як же ж міг би найбільший український композитор вийти не з-під... їхньої руки? А насправді Людкевич створив свої найвизначніші композиції (“Кавказ", “Заповіт") далеко перед приходом большевиків до Галичини.
Тим чим був Франко в літературі, тим став Людкевич у музиці для нас. Він цікавився усім і робив усе, що мало якийнебудь зв'язок із музикою і національно-культурним поступом українського народу. Був він композитором, педагогом, дириґентом, критиком, редактором, видавцем, організатором, доповідачем, збирачем українських народних пісень і їхнім дослідником. Коло зацікавлень Людкевича було дійсно безмірне. Він один із основників Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Ціле своє життя цікавиться творчістю, виконавством, музикознавством та фолкльористикою. Був ініціятором заснування філій Музичного інституту ім. Лисенка в містах Західньої України, а пізніше їхнім музичним інспектором. Був дійсним членом Наукового Т-ва ім Шевченка. З приходом большевиків стає завідувачем катедри теорії музики і композиції у Львівській консерваторії.
Однак, правду кажучи, Людкевич був дуже не наруку Москві від самого початку поневолення Західньої України. Проте, він раз що був заважливий і завеликий, щоб його можна було знищити, а друге, що Кремль сподівався, що все таки, може творчість Людксвича дасться тісно пов'язати з комуністичним Молохом. Але сподівання не здійснились. Людкевич залишився собою. Крім кількох неважливих масових пісень, як примусова данина московським ханам, він не піддався. А коли змушувань партії не можна було дальше уникнути, він покинув писати до своїх улюблених поезій-текстів і перейшов зовсім на симфонічну музику, де слова були зайві.
Людкевич був високого росту, чорнявий, гарний на вигляд, тихої і дуже благородної удачі. І тепер же при своєму столітті тримається напрочуд добре, тільки не дуже то дописує його зір.
- Пригадуєте? - казав, інколи дивуючись, наш - не в живих уже - незабутній музиколог д-р З. Лисько, - Людкевич ніколи не був кріпкого здоров'я людиною. A пepeжив він не тільки 80-ку і 90-ку, але — на подив усіх - уже і 100-ню літ. Хто не знає Людкевича особисто, тому важко повірити, що ця добряча і лагідна людина була спосібна викресати зі себе такі монументальні, бойово-патріотичні музичні твори.
А повертаючи до Львова, де ж то відбувся отой Людкевичів ювілей? У невеликій залі Консерваторії? Хто ж там міг бути присутнім? Делеґати і... делеґати та дехто з музичного світу. А деж українська культурна публіка, де народ, де люди на святі свого улюбленця? Ми ж навіть за часів польської окупації могли дістати Великий театр на важливі національні імпрези. А тепер ювілей столітньому Людкевичеві не мас права відбутися у тому ж Великому театрі? Бож, мовляв, театр тепер відновлюють, саме тепер, у цей час. А хіба ж не можна було пляново вчасніше почати ці роботи, шоб власне якраз на Ювілей Людкевича був він відновлений? Це був би справжній доказ пошани. Та треба вважати, що кремлівським безкультурникам ця віднова театру була таки на руку: щоб не звеличати нашого композитора надто торжественно навіть у самім тільки Львові.
Ніщо хіба не ілюструє краще ворожости московського відношення до Людкевича, як приклад із прапрем'єрою опери композитора на власне лібретто: „Довбуш". У 1954 році в 75-річчя Ювілята, совєтська преса розтрубіла, що під наглядом композитора, оперу ,,Довбуш" успішно виставлено у Львові. Однак, якось не було в пресі великого одушевлення, як то буває, ні надзвичайних похвал. Щось там „не грало", як то кажуть. Аж пізніше виявилось, що це не була ціла опера поставлена, а тільки виїмки з неї. Бо КҐБ жадало, щоб автор поробив „деякі зміни" в опері, себто щоб наблизив її до комуністичного хламу. І ось це вже майже леґендарний вислів Людкевича, про що і досі люди розказують собі. Обурений композитор затріснув партитуру і рішучо сказав: „По моїй смерті робитимете зміни, а не тепер!” На цьому і стало. Оперу зняли зі сцени Великого театру. Тепер же знову, з наближенням сторіччя, друзі Ювілята заповзялися поставити таки цілого „Довбуша". І вже чотири роки... підготовляють оперу, та куртина так і не може піднятися угору. Так і проминув час уродин композитора, місяць січень, а „Довбуша" ніхто не побачив. Зате коли йшлося про постановку „опери" промосковського большевицького шпигуна останньої війни німецького роду, Зорґе, то за кілька місяців цей „шедевр" на огиду людям був готовий на сцені Великого театру.
Підходячи ближче до самого Ювілею-концерту, то це не було свято, якого так щиро і сердечно бажав собі український народ. Це була місцева парада під ганебним московським караулом. Це була довжелезиа ланка безконечности безглуздих промов, які, поперше, безмежно втомлювали столітнього Ювілята, а, подруге, це було нахабне намагання, таке чисте, велике і високоідейне життя та творчість нашого музичного Титана пов'язати, за всяку ціну з комуністичною тванюкою. Однак, не можна ніяк не згадати моменту, який був найяснішим променем серед тьмяности партійної урочистости. А саме, коли жменька справжніх звеличників таланту Людкевича сипала квіти, а з ними теж якби клала свої гарячі серця повні любови і подиву під ноги найбільшого сина України, тоді то саме з фоє та з вулиці понеслось справді могутнє: „Многая літа" Ювіліятові з грудей тих, які не могли дістатися на залю, шоб бути присутніми на неповторнім святі. Це були ті, які не мали партійних запрошень на Ювілей.
Майже такий самий трагізм, завдяки тільки тій же Москві, тяжів і над всіма попередніми ювілеями Людкевича, що відбувались у невеликій залі Консерваторії і застрягли вони там же у Львові, без всеукраїнського продовження і відгомону. А тоді Великий театр зовсім не... відновлювано.
Короною безмежної лицемірности Москви тепер, було вручення Людкевичеві в сторіччя його довговікової працьовитости, ленінської бляшки-медалі і відзнаки праці. Інші дістають ці глупенькі цяцьки в молодім віці. Наш Ювілят мусів дожидатися сотню літ, щоб... удостоїтись цієї реклямно-циркової казенщини. Взагалі всі ті совєтські відзначення, що ними обтяжувано Людкевича, надавав йому їх Кремль так нерадо і майже проти своєї волі, що завжди спізнювався на яких 20-40 років. Та це тільки одне, ми зовсім не сердимось на нього.
Людкевич не потребував тих фарисейських і неправдивих вихвалювань у своє сторіччя. А бажав він з усієї душі, щоб укінці заговорила-задзвеніла його безсмертна музика по всій Україні, щоб наш народ слухав її і кріпився нею. У Львові, не деінде, а тільки в Великому театрі повинні були бути виконані принаймі його найцінніші твори. З них, на превеликий жаль, була виведена тільки кантата-симфонія: „Кавказ (за Шевченком). Цю чолову композицію Людкевича, Москва мусить ще хоч-нехоч якось стравити (але тільки у Львові). А на це існує, хоча зовсім неістотна, причина. Бо саме в 1905 році Людкевич мав би був написати на обгортці першої частини „Кавказу", що присвячує її російським революціонерам. Оскільки наш композитор і написав би таке, то воно ніколи не відносилось до большевиків-комуністів. Та це вже дає причину дещо потурати “Кавказові", чого не зазнає ніякий інший твір Людкевича. Тому то „Заповіту" не почути нам ні у Львові, ні по всій Україні: навіть за ціну архитвору і столичного ювілею композитора.
А з Києва саме ми повинні були б почути і „Заповіт" і всі інші його композиції. Бо якраз в Києві ювілей Людкевича повинен би розгорнутися до наймогутнішого крещенда. Це столиця України, тут найкраша філармонія з найліпшим нашим дириґентом Стефаном Турчаком (до речі: сином підльвівського дяка). І Турчак, без найменшого сумніву, відтворив би велич Людкевичівських композицій своїм талантом та глибиною інтерпретації краще, як хтонебудь і колинебудь досі. Звідтіль повинна б була ця музика линути почерез радіо і телебачення золотим гомоном по всенькій Україні. Яка радість, яке піднесення було б для цілого народу! Та шовіністична Москва до цього ніколи не допустила. Одначе, все ж таки, хоч може це вже буде і по ювілеї та теж і по большевицькім пануванні, але той золотий гомін Людкевичевої музики прийде, напевно прийде... Ми рішучо в це віримо.
А покищо поневолювачі не допускають влаштовувати ні ювілейних академій, ні концертів. Вони панічно бояться Людкевичівських святкувань і героїчних звуків його музики.
У культурних і вільних народів, з приходом такого поважного ювілею. - як - скажім - 75-річчя. видають всі чи більшість творів композитора. Людкевичевих партитур і менших композицій, за весь час його довгого життя, було видано дуже мало. Москва просто не дає дозволу. А як уже і дасть дозвіл, то твір появляється у такій малій кількості примірників, що з хвилиною появи, річ зразу стає rara avis, себто білим круком. Ось, наприклад, один із найкращих творів Людкевича, партитуру „Прикарпатської симфонії”, надруковано в числі... 190 примірників. Чи це не цинізм? Як може іти музика Людкевича в світ і бути виконувана, коли його партитури лежать невидані. А як деякі і видані, то в смішно чи радше трагічно невідповідній кількості підручників. Розвідок про творчість Людкевича і досі немає.
Ми це добре розуміємо, що про таку національно-патріотичну музику не так воно і просто писати. Жадноі поважної біографії Ювілята - на copoм – теж і досі ще не видано. Бож брошурка Софії Павлишин з 1974 р., видана „Музичною Україною" в Києві - це радше хіба рід пониження, як прославлення композитора.
З награнням творів Людкевича на платівки, приблизно така сама невесела історія. Награння: „Кавказу" і „Заповіту" не найкращі та зовсім перестарілі. „Наймит" і “Вільній Україні” добрі, стереофонічні, проте як одних, так і других не можна дістати ні тут, ні там. Що ж тоді з такого награння? Є ще теж награна одна з перлин світової фортепіянової музики: „Там де Чорногора" (варіяції на старогалицьку пісню), та її теж не знайдете. Це ж навіть не пропаґанда, а просто обман. А в той час скільки московських видають платівок.
Композиції Людкевича, хоч офіційно незаборонені, в дійсності і практично їх виконують тільки дуже виїмково. І то за стараннями львівських друзів. А через це теж твори Людкевича не можуть бути відомими і популярними. Мистці не мають таки відваги виконувати їх зі страху перед владою. Кольоратурне сопрано Бела Руденко співала пісню Людкевича: „Ой співаночки мої "(лемкіська). Теж тріо сестер Байко виконують його обрібки лемківських пісень. А одна з цих сестер, Марія, наспівала дуже вдало на платівку декілька його власних композицій - звичайно не патріотичних. І власне єдине Людкевичівське ювілейне святечко в Києві, був конверт пісень композитора в виконанні саме згаданої сопраністки Марії Байко. Лемкиня, принаймні до деякої міри, рятує славу Ювілята. А вона офіційно і навіть рахується не першорядною співачкою, бо не співає в опері. Існує виїмок теж у хорах. Львівська “Трембіта” наспівала на платівку, невимовно прекрасну „Ой, Морозе, Морозеньку" та “Гагілку", але не „Хор подземних ковалів" чи „Присягу батави". До надзвичайних виїмків треба зарахуватв виконання одеською Філармонією, під дириґентурою молодого Р. Сімовича (син композитора), найсвіжішого твору Людкевича, симфонічної поеми: „Подвиг". Було це кілька років тому; на жаль - не в Ювілейний рік. І так через московську кормигу, безцінні композиції Ювілята мусять ждати аж воскресення України, щоб їх колись виконано.
Навіть українсько-совєтська преса є, а радше була (в січні) страшенно скупою на всякі вістки про цей великий Людкевичівський час. Наприклад, композитор Колесса в 90-річчя Ювілята написав був довжелезну гарну статтю про Людкевича. Тепер, у 100-річчя обмежився до короткого заподання, як то Людкевич допоміг йому по студіях, як початкуючому композиторові. В усьому видно темну гру Кремля.
Найбільше ще матеріялів про Людкевича появилось у січневому числі журналу „Музика". Воно і самозрозуміло. бо це ні масовий, ні загальнопочитний журнал, а мистецтву музики, більше чи менше, повинен він таки служити. І там можна ще спокійно читати музичні аналізи знаменитої кантати: “Наймит" чи капітальних: „Конкістадорів" (майже зовсім невідома, вокально-симфонічна поема на чоловічий хор до слів Франка). Однак політичні заключення цих статтей чи ще двох інших, це блекотна писанина безоглядних кар'єровичів. Наприклад, Людкевич мав просити допомоги Франка при перекладі „Комуністичного маніфесту" (Sic!). Aбo: по 20-их роках: ”... сили Польщі при підтримці українських буржуазних націоналістів... з жорстекістю придушують все передове" (себто і музику). Чи: „...мистецтво композитора є глибоко інтернаціональне своїм змістом". Тут коментарі зовсім зайві.
Чим же заслуговує музика Людкевича і його особа на таку всенародну пошану? Він, так як і Лисенко, це виїмкові постаті в нашій музиці і національному житті. Людкевича талановитість і обдарованість величезна. Від ранньої молодости починає він високий лет своєю монументальною і одноразовою творчістю. Цей високий лет творять, як у нікого іншого, композиції великих форм, де вже у заголовку композицій, говорять проречисто самі за себе. Від першого могутнього твору дев'ятнадцятнлітнього юнака в 1898 році „Вічний революціонер" на хор і симфонічну оркестру (скомпонований ще перед Лисенковим твором), почерез: „Хор підземних ковалів", „Присягу батави", „Наша дума, наша пісня", „Ой, вигострю товариша", „Останній бій", “Вільній Україні", “Кавказ", “Заповіт", “Каменярі", “Наймит", “Стрілецька рапсодія" (змінена большевиками на „Галицька"), „Дніпро", „Наше море", „Мойсей, „Пісня юнаків", „Баляда про Довбуша", „Прикарпатська симфонія" та - покищо остання — симфонічна поема „Подвиг", це композиції безцінної вартости. В цих саме творах запалав творчий вогонь отого Людкевича - вічного революціонера, що все своє довге життя віддав ідеї і праці на музичному полі для визволення рідного народу. Ось лише кілька найбільших вагомих і пророчих девіз його творчости, яка дає: “Дух, що тіло рве до бою", „Україна звалить царя", „Не скує душі живої", “Борітеся, поборете", “Вставайте, кайдани порвіте!", „Кріпися мов лев, бо народ твій ожив", та вкінці: „І вольний, власний лан, ти знов оратимеш, властитель свого труду". — Немає чого боятися, що Москва може використати ці рядки проти Людкевича, він бо через свій вік уже — як казав Ніцше - стоїть поза межами добра і зла.
Наш Ювілят, либонь, єдина людина поза залізною греблею, що має цінний докторат із музикознавства Віденського університету старої Австрії. Про це большевики мовчать у своїй пресі, але в їхньому „Гу із Гу", по-англійськи, дуже чваняться цим докторатом. І навіть його оперою на жидівську історичну тему: “Бар Кохба".
М. Колесса пригадує, що будучи хлопчиною на концерті творів Людкевича, зі своїм славнозвісним батьком, етнографом і теж композитором, Філяретом Колессою, який навчав, щоб його син пам'ятав, що з музикою Людкевича, ми, українці, можемо показатись у кожній концертовій залі Европи. Коли італійський композитор Р. Леонкавалло був на початку 1900 років у Львові і почув симфонічний твір Людкевича „Капріччо", дав йому високу мистецьку оцінку. Отже, музична творчість нашого Ювілята потужнієтю свого таланту пepexoдить межі рідної культури і збагачує скарбницю всесвітньої музики. Він вносить туди своєрідність власного музичного характеру, цікаву і глибоко мистецьку побудову своїх композицій, опертих на контрасности та українську стихійність, яка є притаманна тільки нашій музиці. В гармонії Людкевич послуговується модерними сучасними, хоча не атональними засобами техніки. Насиченість його партитур розпоряджає - головно в пізніших творах - великим, потрійним оркестровим складом. Сама композиція починається, звичайно, задумливо, сумовито, мінорно, в інструментах низьких реґістрів. А дальше переходить у живіше темпо, стає чіткішою, і закінчення, у всіх інструментах, головно мідних, звучить мажорно, героїчно, пepeможно.
Людкевич через свою унікальну, безконкуренційну в нас музичну творчість, а теж і довженний вік - це наш найбільший композитор. Він тепер і найважливіший живучий українець. А беручи під розгляд всі роди мистецтва та їхніх творців, він теж, під цю пору, і наш найвизначніший мистець. Його ювілей триває цілий 1979 рік, від січня до грудня. Однак Кремль уже в місяці народження Ювілята, себто в січні, рішив місцевою імпрезою у Львові, покінчити з прославою нашого композитора. І хоча це нас проймає найбільшим болем, то проте... уже не дуже дивує. Може дасть Бог, і Ювілят доживе до визволення українського народу, визволення, до якого повсякчасно завзиває його музика.
Ми свідомі того, що тільки в майбутньому, у вільній Україні зможе бути належно оцінений, пошанований і прославлений талант нашого Ювілята. Бо лише, коли залопочуть синьо-жовті прапори і засяють золоті тризуби - задзвенять фортіссімо його героїчні кантати і симфонічні поеми на прославу українського народу, а передусім вічного революціонера - Людкевича.
___________
* Теодор "Терен" Юськів (* 12 березня 1911 — 7 липня 2010) — співак-баритон, музичний критик, автор праці «Національно-державна мотивація творчости С. Людкевича» (Лондон, 1984)
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/15023/file.pdf
Могила маестро Людкевича на Личаківському цвинтарі, поле 3. Пам'ятник з'явився через 10 років після смерти композитора. Автори надгробка - львівські скульптори Микола Посікіра, Ярослав Скакун і Любомир Яремчук.
