Леонід Перфецький. "Бій під Крутами", акварель
Герась Соколенко
БАЛЯДА
Пам’яті крутянських лицарів
Скільки днів пропливло
І ночей,
Скільки сліз
Із блакитних очей.
В небі косим серпом
Молодик.
І встає 18 рік.
Віє січень.
Снігів океан.
Незабаром світання.
Туман…
А з туману,
Що з пітьми тече,
Юний лицар встає
Із мечем.
Грізний клич пробива
Далечінь,
І підноситься
300 мечів.
300 гострих мечів
У руках.
А над ними
Палаючий стяг.
Він горить,
Він розносить пожар.
Та круг нього
Збіговище хмар.
Темносірі обгортують
Край.
«… — Українці,
На бій уставай!..» —
Це синів
батьківщина зове.
Чорна туча
Зі сходу пливе.
Її ім’я страшне –
Більшовик.
І встає 18 рік.
Віє січень.
Снігів океан.
Незабаром світання.
Туман…
А з туману,
Що з пітьми тече,
Юний лицар встає
Із мечем.
Його клич пробива
Далечінь.
І підноситься
300 мечів.
Це виходить загін
Юнаків
Проти хижих
Дикунських полків
І вмирають
В нерівнім бою
За вітчизну
Любиму свою.
За степи
І за шелест дібров
На світанку
Проллялася кров,
Про яку пам’ять житиме
Вік.
І встає 18 рік.
Віє січень.
Снігів океан.
Зарум’янене небо.
Туман.
А з туману,
Що струменем б’є
Юний лицар з могили
Встає.
Його клич
Потрясає віки.
І з могили встають
Юнаки,
Що боролись
В нерівнім бою
За вітчизну
І славу свою.
Вони зір повертають
На схід
І крокують
В незборний похід.
Голубими просторами
Йдуть
У далеку тернистую
Путь,
А за ними встає
Весь нарід
І в повстанні хитається
Світ.
Це катам
Час відплати прийшов
За руїни,
За муки,
За кров!
1941
Евген Маланюк
КРУТИ
Народження нового українця
Прага, українське видавництво "Пробоєм", 1941
І.
Наші національні свята, назагал, невеселі. Склалося на те багато причин, і то не лише зовнішніх, об’єктивних, бо ж остаточно дійсність є в значній мірі такою, якою її ХОЧЕМО бачити, чи якою її бачити ПРИЗВИЧАЇЛИСЬ. Ні, є тут, може, передовсім причини субєктивні, що кореняться в нашій психіці, вірніш у ТРАДИЦІЇ нашої психіки, почасти і психіки реліґійної. Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Панахида чи голосіння, особливо мистецьке, нам припадає більш до смаку, до нашого естетичного смаку, аніж найбільш навіть радісна чи там найбільш двозначна весільна пісня.
Багатющий збір наших народних та історичних пісень має щодо цього цілком виразний характер, що не до 90 згруба % їх — це пісні сентиментально-ліричного суму чи смутку. Епічного елементу в них майже цілком бракує. Навіть жартівливі пісні звичайно є журливо-жартівливі, до яких найбільш підходить класична формула малороса Гоголя: видимий світові сміх крізь незримі світові сльози. Навіть уславлений національний гумор проривається в них зрідка, хоч і дуже драматично, як в єдиній у своїм роді пісні про Байду. Героїчний первень, коли й виникає деінде, то він завжди або повязаний з традиційним зітханням, або в той чи інший спосіб прикритий неодмінною “червоною китайкою”. Таке явище, як несмертельна пісня перемоги “Гей, не дивуйтесь, добрії люди” — зроджена аванґардними боями загонів Кривоноса р. 1618 — належить до блискучого й єдиного винятку, який дорівнює найвищим такого роду музичним феноменам европейського світу.
На цей фатальний “мінор”, на брак “мажору” в українській пісні, літературі і ментальності, скаржився талановитий співець Полісся Дмитро Фальківський.
Хтось з молодших публіцистів наших уже часів підносив питання, чому у нас святкують Полтаву і Берестечко, а не Жовті Води чи Конотоп, чому доба 1917-1918 рр. — це не Київський “Арсенал” чи Мотовилівка, а саме, невідмінно, Крути? Ці питання можна продовжувати без кінця. Ми твердо знаємо, що князь Олег умер від гадюки, що виповзла з черепа його коня, і що з черепа Святослава Завойовника зробив собі чару печенізький хан, але вже слабше памятаємо про щит Олега на брамі Цар-города і що Святослав, справді, був забитий, але саме в часі творення ним світової імперії — від Тьмутороканя до Болгарії. Ми захоплювалися і захоплюємося “Словом о полку Ігоревім”, захоплюємося естетично, особливо “Плачем Ярославни”, що ним захоплювався сам Шевченко, але забуваємо при тім, що є це твір, пронизаний траґічною нотою упадку київської великодержави, ґеніяльний твір цей оспівує, остаточно, поразку і що є, взагалі, твором схилку доби, закінчення, а не розквіту, твором, що в нім іскряться лише відблиски минулого, повного боротьби, перемог, героїзму, брязкоту зброї, словом, отого, саме, “мажору”. Може тому співець “Слова” з таким зітханням згадує про Бояна, що жив у часи, коли не було ще траґічних роздвоєнь почуття, коли вистарчило покласти свої “віщії персти” на струни, що вони “самі славу князем рокотаху”.
Число поразок в нашій історії, напевно, не є вже таким разючим у стосунках до числа перемог. Але тому, що досить різко відділені від себе окремі періоди нашої історії кінчалися, розуміється, упадками, цебто тими чи іншими поразками, а історія наша, хвалити Бога, все ж не кінчалася й не кінчається — то нові доби, в історичній свідомості поколінь, починалися, силою речей, зі спогадів про поразку. Пам’ять людська не сягає далеко. Спогад поразки передавався з покоління до покоління й той суммарний спогад поглинював і пригашував спогад про всі попередні перемоги.
Так в лірично-чуйній і чуттєвій ментальності народу закорінювався і розростався природній смуток, сформувалася та, а не інша, психічна ТОНАЛЬНІСТЬ історичної пам’яти. В поміч цьому процесові прийшла ще й вражлива національна ЕТИКА з її вірою в універсальну правду і в абстрактну справедливість, в священну силу права. З такою етикою народ наш зустрічав історичні події і мірилом тієї етики міряв їх, та — на жаль чи на щастя — міряє їх до сьогодні. Звідсіль — традиційне почуття КРИВДИ, що ще міцніш поглиблювало тон жалю і смутку в його душі.
Неварто тут скаржитися на те чи нарікати: є саме ТАК, а не інакше. Історична ж ментальність і психіка народу не є чимсь легким до раптових метаморфоз. Варто лише це знати, спостерігати й направляти та виправляти, з вірою, з певністю, що найліпшим ліком на всі національні недуги буде здорове підсоння власного життя.
Подія, вірніш явище, що називаємо його Крутами, є чимсь, до чого треба й варто підходити інакше, підходити повз окреслену вище властивість національної психіки і мимо неї.
ІІ.
Від того, що називаємо сьогодні коротким і майже емблематичним словом Крути, часово ділить нас 23 роки. Доба — для історика ще замала, для сучасного покоління — завелика, щоб дивитись на Крути як на певну подію в ланцюгу інших подій. А події, як відомо, тривають — крізь нас, через нас...
Можна — чому ні — спробувати подивитися на Крути, як то кажуть, обєктивно, з певною, доступною для живих синів нашої Батьківщини тверезістю, критицизмом, розважністю.
Але ж є ще живі люди — їх залишилося кілька, що брали участь у бою під Крутами. Вони — назагал — маломовні і не люблять ані про свою участь, ані про самий бій оповідати. Коли ж пробують оповідати, слухач залишається незадоволений: оповідають про недостачу амуніції, резервів, слабий вишкіл, брак артилерії і старшини, помилку команди... Пам’ятаю, один з учасників, людина сувора і тверда, пізніш на еміґрації учений-біолоґ, просто казав, що Крути — це тактична помилка та непорозуміння і все намагався в такім сенсі написані спогади десь видрукувати. Крути — помилка. Крути — непорозуміння, щось більш парадоксального і просто блюзнірчого трудно вигадати, а одначе така точка погляду може існувати. Самовидець, тим більш учасник, не можуть, силою річи, охопити подію в цілості, історично, тим більш усвідомити собі її позаматеріяльний, метафізичний сенс.
А, власне, ЦЕЙ зміст і сенс Крути мають в більшій мірі, аніж якась інша подія тієї ж катеґорії.
Повторюю, можна вже тепер, на підставі відповідного, хоч і не дуже скупого, матеріялу, спробувати подивитись на Крути історично. І тоді ми побачимо в них траґічний фраґмент, майже епізод, певної військової операції, що називалася обороною Бахмачського вузла на залізничній лінії Конотоп-Київ, чи стисліше — оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29. січня 1918. року, цебто в тиждень по оголошенні IV. Універсалу, який змусив ворога розкрити карти і перейти до нормального воєнного наступу на Україну.
[…]
Читати далі: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/14801/file.pdf
Малюнок невідомого автора. Львів, 1937 рік
Олесь Бабій
ПІД КРУТАМИ
Ще тільки вчора упали тюрми,
Ще тільки вчора родилась воля;
А нині сурмлять на сполох сурми:
«Йдуть дикі орди з чужого поля».
І знов з півночі градові тучі
Падуть на наші ниви народні;
Сумує Київ, руїни ждучи:
«Спасуть хіба нас чуда Господні!»
Крамоли, чвари в краю цілому,
По війнах нарід впав у знемозі,
Гей скиглить чайка в степу німому,
Що гніздо звила та при дорозі.
Зібралось триста юних, сміливих:
«Браття, не купиш волі сльозами!
Не треба смутків ні слів журливих,
Ходім, як Ігор, у бій з мечами!»
І загриміли далеко стріли,
Аж у Чернігів котяться громи;
їх кров червона на снігах білих,
Та хто вбив тіло, духа не зломить.
Кріси з утомлених рук упадають,
В ворога сила - в них лиш завзяття;
І впав під вечір вже крик одчаю:
«Дайте хоч сотню підмоги, браття!»
Чому ж ті браття в хатках, салонах
Лиш про братерство мріють і волю,
А не приходять в борців загонах
Здобути волю в битві, на полю?
І що хвилина - все більше вбитих...
Все більше крови, все менша сила.
«Вороже, в Київ будеш входити
Хіба по наших трупах, могилах!»
Бились день Божий, бились до ночі;
Аж тоді втихли зойки з пальбою,
Як впав останній кріс з рук діточих,
Як впало триста воїв за волю...
Всі ви спочили в темній могилі.
Та нас в неволю не завернути:
Нас в бій провадить тінь Термопілів,
Тінь тих, що впали ген там, де Крути!
1931
Володимир Окаринський, Тернопіль
БІЙ ПІД КРУТАМИ: ПРО МІФИ І ПРО ПРАВДУ
Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо.
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся бій між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва.
Учасників бою з української сторони було близько 600 осіб: 1-а імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька Військова школа, яка складалася з 4-х сотень (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто загалом один курінь (батальйон). Це й була основна частина оборонців Крут. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців в числі 115-130 людей. Сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (бл. 30 осіб) сотні складалася із школярів, навіть підлітків 14-16 років. Студенти пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти, а юнаки школи, або юнкери, вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками. Дехто з них пройшов фронти Першої світової війни.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи було призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу світову війну.
На з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, з Ніжина виступив український полк ім. Шевченка. І взагалі через непродуману політику Центральної Ради (тодішньої “верховної ради”) у військових та інших питаннях, українська армія була фактично розпущена. Залишилось тільки декілька боєздатних добровільних формувань (полк Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений відомим Муравйовим, ішов як на парад, але наштовхнувся на сильний опір юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням 600 українців було протриматися день. Увечері під загрозою оточення більшовиками та вже згаданим “українським” полком ім. Шевченка з Ніжена, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, вирішено відступити з бою на станцію. Організований відступ відбувався холоднокровно уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямі Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
Після бою під час перегляду в студентській сотні не виявилося цілої чоти чисельністю 35 людей. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз надійшли. 28-ро студентів було закатовано, їх не розстрілювали, а кололи багнетами (може, щоб не створювати шуму стріляниною), 7 поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти.
Серед них наприклад Ігор Лоський, син міністра. Іншому – сину міністра, студенту Володимиру Шульгину не поталанило. Саме цих 28 загиблих і було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків.
Не відповідає дійсності звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які мовляв “сиділи у вагоні і пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли”, не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 10, а один помер у шпиталі (сотник Омельченко). Сотник Лощенко навіть виготовив саморобну гармату, яка на дрезині переміщалась вздовж колії, обстрілюючи більшовиків.
Втрати українців становили близько 250 юнаків, одна чета студентів (28 осіб) і 10 старшин, тобто близько 300 осіб із 600 учасників бою – половина.
Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Інша половина, ті хто не загинули, взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві і у всіх визвольних змаганнях. А окремі учасники бою пізніше опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А сам А. Гончаренко, хоч і наддніпрянець, був сотником у Дивізії “Галичина” під час Другої світової…
Ворога було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків. Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців.