"Він приніс нам у Київ зразок шляхетного галичанина, некорисливого, доброго і відданого понад усе — ідеї."
І його ім'я Києву належить вшанувати.
І його ім'я Києву належить вшанувати.
ГАЛИЧАНИ В КИЄВІ
Пам'яті Мирона Луцького
Пам'яті Мирона Луцького
“Свобода”, 24 березня 1961
Серед спаленої за сталінським наказом української землі, в гуркоті гарматніх пострілів, в самому розпалі другої світової війни відбулася ще одна зустріч галичан з наддніпрянцями і знову в Києві. Про цю зустріч ще ніхто, фактично, не написав, а її варто не тільки описати, але й добре проаналізувати, щоб зробити відповідні висновки.
Серед спаленої за сталінським наказом української землі, в гуркоті гарматніх пострілів, в самому розпалі другої світової війни відбулася ще одна зустріч галичан з наддніпрянцями і знову в Києві. Про цю зустріч ще ніхто, фактично, не написав, а її варто не тільки описати, але й добре проаналізувати, щоб зробити відповідні висновки.
До Києва — де Братський монастир спалили матроси річкової фльоти, де крамниці були розграбовані, а електрівня висаджена в повітря, де люди збирались купками й чекали, що „вже йде Україна", називаючи як можливих керівників то Винниченка, то Скоропадського, то навіть покійного Петлюру — до цього Києва невідомо як просочувалось дедалі більше молодих, заклопотаних галичан, які метались по вулицях, шукали українців, організували установи. Німецька військова машина котилася своїм шляхом, а ці меткі галичани й волиняки вже видавали газету, створили Міську Управу, зорганізували Т-во письменннків.
Вони дуже поспішали — ці перші галичани, які прийшли одночасно з військом, часто ховаючись від німців, часом співпрацюючи з ними. Вони знали, чому їм треба було поспішати, бо коли воєнна машина відкотилась за Дніпро — до Києва прийшли цивільні німці, партаймани із свастиками на рукавах, а з тими — російські еміґранти з Німеччини, які не стільки боролися з комуністами, як поборювали українців. Створився спочатку Штадткомісаріят, де вже в грудні 1941 року позасідали російські „баришні", що української мови „нє понімалі". Після Штадткомісаріяту приїхав так званий ґебітскомісар, який створив величезний комісаріят, де засіла ціла зграя російських еміґрантів–україножерів, як лікар Новосельський, який кричав на лікарів, щоб вони це сміли говорити українською мовою.
І тоді стало ясно, що єдина українська установа, яка приїхала з німцями, це — Цукерцентраля, розташована на Бульварній вулиці, на чолі якої стояв Мирон Луцький.
Ми не знали тоді, що бл. п. Мирон Луцький був старшиною УГА, та це й не мало для нас значення. Для нас важило те, що він був українець, що він брав на працю українців і цим урятував від заслання до страшної Німеччини багато нашої молоді. Для нас важило те, що Цукерцентраля — це була хата, де можна було спокійно говорити про те, що роблять німці, де можна було бодай трохи зорієнтуватись, чому це нацисти, прийшовши після війська, почали розстрілювати українців, і вже розстріляли першого голову Міської Управи Багазія, розстріляли першого редактора „Українського Слова" Рогача і кількох його співробітників, розстріляли Олену Телігу з її чоловіком і розігнали цілком Український Червоний Хрест. Для нас, наддніпрянської, підсовєтської публіки, від якої большевики ховали дійсну суть нацизму, так, що тисячі жидів лишались, чекаючи Гітлера, як порятунку, яка не розуміла і просто не могла повірити, щоб з Німеччини, філософського центру Европи, могла вийти така безглузда, ідіотська теорія і система, як нацизм, — для нас бл. п. Мирон Луцький був тим, хто пояснював і бодай трохи орієнтував нас у реальній дійсності.
Положення Покійного було трагічне. Він їхав на Україну, щоб рятувати залишки інтеліґенції, щоб допомогти українській справі, а над ним незабаром стали такі самі ж нацисти, як і в Ґебітскомісаріяті, які пильнували, щоб постачання і виробництво цукру не припинялись, щоб дорогоцінна бензина не витрачалась марно, щоб в Цукерцетралі якнайменше затруднювали місцевих людей, які мають їхати до Німеччини. Йшла тиха, непомітна на око, але невпинна війна між українцями і німцями, між бл. п. Мироном Луцьким і нацистівськими „ляйтерами" та „гавляйтерами".
Бл. п. Мирон Луцький не був подібний до інших. Не був подібний до метких молодиків, які почали пізніше наїздити з Галичини із якимись партійними паперами, а одночасно з панчішками та жіночою білизною, щоб міняти все це на золото та шкіру. Не був подібний і до тих галичан, що приходили на Україну далекими шляхами, так, щоб про них не знали німці — тих, що влаштовували на Печерську друкарню і відстрілювались від німців, коли ті прийшли арештувати їх, отих, що за ними ганялись есесівці по вулицях і стріляли їх на пішоходах.
Ні, трагедія бл. п. Мирона Луцького була в тому, що він мусів боротися проти одних і других, а в той же час, вже з самого свого становища, почував себе зобов'язаним обороняти їх від німців, ховати їх, допомагати їм тікати, давати місця на цукроцентральському транспорті або виділяти якісь харчі, щоб вони могли існувати. Він це робив, відчуваючи удари з трьох сторін, тримаючись однієї, твердо заложеної в ньому норми поведінки — чести. Отієї старомодної чести, про яку тепер людям навіть ніяково згадувати, але яка для нього була єдиною зіркою, за якою Він йшов.
Мирон Луцький найбільше нагадував мені адвоката Mapтіяна Лесі Українки — отого скритого християнина, який не смів одверто признаватися до своєї віри, бо мусів боронити інших христіян на суді. Звичайно, адвокат Мартіян був людиною більш трагічної долі, бо не було коло нього дружини, якою була Люба Луцька біля свого чоловіка, що його розуміла і йому помагала. За час війни дехто нажив собі маєтки, а бл. п. Мирон Луцький — збіднів. Не умів і не хотів спекулювати, не умів і не хотів наживатися на недолі народу, віддавав, що міг — і так пішов у світ. Пішов у світ, щоб раптом, в ході диких викрутасів тоталітарної війни, опинитися під арештом у англійців під закидом „коляборацїї" в той час, як справжні коляборанти — росіяни і російські поплічники, виїздили до Америки, що б і тут боротися не стільки проти комунізму, як проти українців.
Звичайно, справа з'ясувалась і Його випустили - але яке ж гірке пониження довелося Йому пережити за той час! Треба було чисто Мартіянівської посвяти і віри, щоб витримати ці іспити долі.
Багато киян заплаче, довідавшись про смерть бл. п. Мирона Луцького. Не тільки тому, що Він допоміг, врятував чи дав своєчасно харчі або змогу виїхати, а тому, що Він приніс нам у Київ зразок шляхетного галичанина, некорисливого, доброго і відданого понад усе — ідеї.
Вічна Йому пам'ять!
Вічна Йому пам'ять!
Людмила Коваленко*
________________
* Людмила Коваленко-Івченко (*1898, Маріюполь — † 1969, Трентон, шт. Нью-Джерсі) — письменниця, драматург, перекладачка, радіожурналістка.
________________
* Людмила Коваленко-Івченко (*1898, Маріюполь — † 1969, Трентон, шт. Нью-Джерсі) — письменниця, драматург, перекладачка, радіожурналістка.
Мирон ЛУЦЬКИЙ
* 29 вересня 1891, село Лука, Самбірщина – † 10 березня 1961, Торонто
військовик, кооперативний діяч. Молодший брат знищеного большевиками Остапа Луцького, поета, публіциста, сотника УГА, ад'ютанта ерцгерцога Вільгельма Ґабсбурґа (Василя Вишиваного). Мирон вивчав право у Львові, сільське господарство – у Відні. Під час Першої світової війни мобілізований до австро-угорської армії. Від 1918 – в УГА: начштабу групи «Схід», 1-ї бригади УСС, учасник Листопадового Зриву; 1920 – начальник оперативного відділу 2-ї бригади Червоної УГА. Деякий час перебував у польськім таборі для інтернованих вояків УГА в Тухолі. Після звільнення брав активну участь у діяльності УНДО та українських господарських і кооперативних інституцій, зокрема 1930–39 – голова крайового товариства «Сільський господар», водночас 1933–39 – заступник голови Львівської хліборобської палати; 1941–43 – директор цукрового тресту. 1944 виїхав до Німеччини (очолював Український допомоговий комітет у Берліні), 1948 – до Канади. Член відділу Українського Народного Союзу в Торонто, член українських ветеранських організацій.
Енциклопедія сучасної України
У 3-му томі праці "Українська Галицька Армія: Матеріяли до історії" (Вінніпеґ, 1966) вміщено спомин сотника Мирона Луцького "Останні бої у Львові і відступ 21 листопада 1918 р.". http://diasporiana.org.ua/istoriya/3779-ukrayinska-galitska-armiya-materiyali-do-istoriyi-t-3/
У Торонті помер Мирон Луцький
“Свобода”, 15 березня 1961
Торонто. — В минулу п'ятницю 10 ц. м. помер тут на 69 році життя Мирон Луцький, колишній сотник Українських Січових Стрільців, президент Т-ва Сільський Господар у Львові, власник маєтку Янчин біля Перемишлян, видатний кооперативний і громадський діяч. За німецької окупації він жив у Любліні, а після війни переїхав до Канади, Він був молодшим братом відомого політичного і громадського діяча, кол. посла і сенатора до Варшавського сойму, директора Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові, Остапа Луцького. Мирон Луцький залишив дружину Любу, брата Володимира й дві сестри — Ольгу Білинську та Наталію Стернюк. Покійний сотник Мирон Луцький був членом 432-го Відділу Українського Народного Союзу в Торонті.
“Свобода”, 15 березня 1961
Торонто. — В минулу п'ятницю 10 ц. м. помер тут на 69 році життя Мирон Луцький, колишній сотник Українських Січових Стрільців, президент Т-ва Сільський Господар у Львові, власник маєтку Янчин біля Перемишлян, видатний кооперативний і громадський діяч. За німецької окупації він жив у Любліні, а після війни переїхав до Канади, Він був молодшим братом відомого політичного і громадського діяча, кол. посла і сенатора до Варшавського сойму, директора Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові, Остапа Луцького. Мирон Луцький залишив дружину Любу, брата Володимира й дві сестри — Ольгу Білинську та Наталію Стернюк. Покійний сотник Мирон Луцький був членом 432-го Відділу Українського Народного Союзу в Торонті.
Роман Купчинський
СОТНИК УСС МИРОН ЛУЦЬКИЙ
Спомин у 10-ліття смерти
“Свобода”, 7 червня 1971
Десять років... Для малого — як п'ятдесят, для середущого — як десять, для старого — як два, а найвище три.
Десять років минуло в березні 1971 p., як зійшов з цього світу сотн. УСС Мирон Луцький, знаменитий вояк австрійської і української армій, визначний громадянин, чесна людина і добрий друг. Зійшов зі світу не в своїм родиннім маєтку Янчині б. Перемишлян у Галичині, не в своїм ріднім краю, а далеко за морем — у Канаді. Залишив свою дружину Любов з Карановичів, свого молодшого брата Володимира і його родину, своїх сестер і їхні родини. А крім них — товаришів по зброї, співробітників у громадській праці та людей, які його знали і цінили.
Мирон Луцький...
Встають передо мною образи минулого, почавши від 1916 року...
Село Тудинка над Ценівкою, допливом Стрипи. Засніжені поля, а за Ценівкою, на сході, російські війська. В Тудинці, виселенці з цивільного населення. полк УСС...
Одного дня з'явився в Тудинці четар 41 австрійського полку (Чернівецького) і зайшов на квартиру „Артистичної Горстки" (Іван Іванець, Теофіль Мойсейович, Лесь Новіна Розлуцький, Лев Ґец, Лев Лепкий, Василь Варобець, Роман Купчинський, Михайло Гайворонський). Користаючи з часового спокою, “Артистична Горстка'' продовжувала там свою мистецьку діяльність. Хлопці малювали, писали, компонували пісні, фотографували. 41 полк прийшов на фронт над Ценівку, а Мирон Луцький використав це і навідався до нас. Цікавився образами, піснями і фотографіями та провів з нами кілька годин. Від тоді залишився в моїй пам'яті: приємний, чемний, інтеліґентний, цікавий в розмові.
Минуло з того часу два роки. Австро-Угорщина розлетілася, українці проголосили самостійність східньої Галичини, почалися бої за Львів, а далі вибухла українсько-польська війна.
Третього вересня 1918 р. приїхав я з моєю сотнею під Львів з-під Хотина. Вивагонувагся в Посухові і бачу - підходить до нас поручник в австрійській уніформі, жовті вилоги, на грудях багато медалів, а на першому місці “Кронен-Орден", одне з найвищих військових відзначень в австро-угорській армії. Приглядаюся до старшини - Мирон Луцький! Пізнав він і мене. Щиро привітались Питаю, звідки він тут узявся. Прийшов зі Львова, з цитаделі. Прилучився до відділу сотн. УСС Осипа Букшованого і став його адьютантом. Відділ обсадив цитаделю, а його вислав Букшований по інші частини УСС, що приїздили під Львів. Але ми зараз не пішли. Зробили cпepшу з іншими двома сотнями наступ на головний двірець і Стрийський парк і аж після невдачі, на другий день помаршували до Львова, а там розділились на різні позиції.
Після відвороту зі Львова сотн. Букшований став командантом новоствореної бригади УСС, а Луцький — шефом штабу. Відтоді були ми з Мироном Луцьким разом аж до розвалу Української Галицької Армії. Після того розвіялись хто куди. Я опинився в 1920 р. в Кам'янці Подільськім. Там ген. Мирон Тарнавський дістав від сотн. Володимира Бемка підводу, бо задумав переїхати нею через Галичину на Закарпаття. Поїхав з ним його син-підросток, я і мій брат, хор. УСС, Богдан.
Але не заїхали ми далеко. В селі під Рогатином застукала нас вночі на квартирі польська поліція, заарештувала і завезла до Рогатина. Там генералового сина звільнили, а нас через Львів повезли до табору полонених у Тухолі на Помор'ї. Коли ми приїхали, нас запровадили до польської команди табору, за якої півгодинн увели за дроти, де на таборовій площі стояли в рядах виструнчені галицькі старшини і вояки на привітання свого генерала. До генерала підійшов командант — хто? — Мирон Луцький! Засалютував і здав звіт. Генерал, хоч не в уніформі і в якімсь старім кашкеті, але віддав салют і пішов з Луцьким поміж рядами вояків. На хвилину здавалося, що це не табір полонених, а звичайний військовий перегляд, там, у вільній Україні. З того часу ми зажили за дротами. Мирон Луцький був внутрішнім командантом полонених. Він увесь час щиро опікувався генералом, ходив часто в його справах до польської команди і часто зазнав прикрощів, як і за клопоти полонених старшин та стрільців. Але не здавався і поляки шанували його.
Після кількох місящів нас поодиноко випустили з табору і кожний поїхав у Галичину. Мирон Луцький вернувся до свого маєтку в Янчині і там зразу включився в громадське життя: мав постійний зв'язок з б. українськими військовиками, був членом хору „Бандурист" та їздив з ним з концертами (мав гарний теноровий голос) і був довший час головою „Сільського Господаря". Коли в 1939 р. ринула на Галичину большевицька армія, застукала його разом з дружиною в Янчині. Одного дня він і його дружина з'явилися у Львові. Мали з собою пару валіз і кілька клунків. То все, що могли потайки вивезти з Янчина. Їхали під німців. Побажав я їм всього доброго в тій небезпечній виправі і сердечно попрощав їх. Бог дав, що щасливо проїхали границю. Знайшлися, хоч не у вільному, але все таки у вільнішому світі.
В 1941 р. німецько-большевицька війна вможливила Луцьким поворот до Янчина. Пізніше економічна праця в Києві, а там знову відворот, виїзд до Німеччини, переселенчі табори, а після пару років виїзд за океан, до Торонта в Канаді.
В Канаді праця, яка трапилася. Важко було, здоров'я ниділо... Все таки брав живу участь в товариствах і організаціях, у першу чергу - військових.
В березні 1961 р. сотник Мирон Луцький попрощався з цим світом. Залишив за собою глибокий смуток і щирий жаль і не тільки рідних — дружини, брата, сестер і сестрінок, але й товаришів зброї, співробітників і громадян.
Нехай ці слова будуть сердешньою грудкою на могилу незабутнього Мирона Луцького!