Орест-Іван Корчак-Городиський. До п'ятих роковин відходу.

Орест-Іван Корчак-Городиський, 

пластун, курінь “Лісові чорти”; перекладач при 17-й армії Вермахту, десятник Волинського леґіону самооборони (Українського шуцманшафт батальйону число 204), в його складі 1945 року перейшов до 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії - як писав про себе згодом, “колишній бунчужний 1 УД УНА”; історик, публіцист, дійсний член НТШ, співзасновник і перший голова Братства колишніх вояків диві­­зії "Галичина", лицар Воєнного Хреста.

* 15 липня 1918 - † 30 березня 2014

Третій ліворуч - десятник Орест Корчак-Городиський. 204 Український шуцманшафт батальйон (Schutzmannschaft Bataillon - "Schuma"). 

Орест Корчак-Городиський
ЩОДЕННИК „СВОБОДА" В ТАБОРІ ПОЛОНЕНИХ В РІМІНІ 

Чи не забагато у нас всяких ювілеїв, кожнорічних відзначувань річниць і інших святкувань? Вони переходять у буденщину, а багато наших громадян проходять мимо цих ювілеїв, не раз навіть не звертаючи на них уваги. Є однак деякі річниці, які не відмічуємо величавими бенкетами й академіями, а вони в історії американських українців мають своє значення. До таких річниць-ювілеїв належать “уродини" Українського Народного Союзу й його пресового органу „Свободи".

Теперішні читачі „Свободи", які прибули до ЗСА вже після Другої світової війни, ставши членами УНС і „автоматично" одержуючи „Свободу", не дуже то вглиблюються в суть і значення того поважного віку тепер найстаршого українського щоденника. Сьогодні „Свобода" для нас буденна справа, хоч очікуємо її приходу у наші доми кожного дня. Кожне число можна взяти під критичну люпу, але і найбільш вибагливі читачі знаходять у ній щось цікавого.

Не так було 39 років тому, коли „Свобода", як заблукана ластівка, час до часу потрапляла до табору полонених вояків Дивізії „Галичина" в Ріміні, Італія. В тому часі — ті перші числа, що потрапили до табору, були у святочній пошані.

Табір полонених, дроти, рефлектори, зовнішня варта, щоденні перечислювання, жарке сонце Італії, недостатні харчі, туга за рідними, брак вісток з дому, совєтська репатріяційна комісія, непевність завтра — оце були наші будні.

Ми скоро знайшли великого опікуна над усіми нами в особі Владики єпископа д-ра Івана Бучка та його вірних помічників — о. д-ра І. Біланича, о. д-ра М. Ваврика, ЧСВВ; о. д-ра І. Прашка (тепер єпископ в Австралії), а згодом покійного вже о. д-ра Дзьобу, о. д-ра М. Любачівського (тепер архиєпископ-коад'ютор в Римі), які поборювали великі перешкоди повоєнного часу, щоб прийти нам з моральною допомогою. Хто зазнав тієї опіки й помочі — напевно ніколи про неї не забуде.

Владика д-р Іван Бучко, без ніякої просьби якихнебудь українських громадських чинників, людина з великим почуттям громадської відповідальности, поінформував про існування частини Дивізії „Галичина" за дротами не тільки Апостольську Столицю, але й українські громадські чинники в ЗСА і Канаді. Особиста канцелярія Владики Скитальців у Римі перетворилася на секретаріят Допомогового Комітету, головство над яким перебрав сам Владика.

Можна було б написати окрему статтю на тему: „Що принесли вояки Дивізії зі собою за дроти?" Багато наших вояків, ідучи до Дивізії, взяли з собою адреси своїх рідних і знайомих за океаном, з якими, при допомозі римського Допомогового Комітету, а також українців-вояків II Польського Корпусу, нав'язали контакт, а інші при допомозі оголошень в американській і канадській пресі віднайшли своїх рідних.

З датою 1-го вересня 1945 року появився в таборі полонених у Беллярії, з ініціятиви референта зв'язків і преси Студентської Громади бунчужного Ореста Городиського, спочатку двотижневик, а згодом, уже в Ріміні, щоденник „Життя в таборі". Наклад перших чисел був дуже малий — всього 50 примірників на 10 000 вояків. Не було паперу, не було восковиків, але навіть таким малим накладом „Життя в таборі" сповняло велику інформаційну службу. Від самого початку існування „Життя в таборі" висилано до Преосвященного Владики єпископа д-ра І. Бучка, до Римського Комітету, Жіночого табору в Річіоне, Міжнародного табору, шпиталю в Цезенатіко, українцям у Польському Корпусі по два примірники, і один до проф. Євгена Онацького.

Завдяки контактові з українцями з 2-го Корпусу, а головно енергійному мґ-ові Теодорові Данилову й одному нашому колишньому воякові Дивізії інж. Юрієві Шульмінському, який в пригодницький спосіб вже після капітуляції Німеччини потрапив до Польського Корпусу (таких було ще декілька), наша редакція почала реґулярно одержувати польську пресу — головно „Орел Білий". Цю газету дуже докладно перечитував член редакційної колегії Володимир Ґоцький (зараз в Англії) і найцікавіші вістки подавав до нашого двотижневика чи згодом щоденника.

Українці — вояки 2-го Польського Корпусу, були помічними для багатьох з нас в наладнанні зв'язків з рідними, а також з організованою громадою в ЗСА і в Канаді.

Не появилась ще ніяка згадка в американській чи канадійській пресі, як зареаґували наші земляки на їхніх рідних — хоч членів ворожої армії, які опинилися в англійському полоні. Варто було б ще й сьогодні, з перспективи минулого, про це написати. Дотепер не появилися також спогади українців, колишніх вояків Американських чи Канадських збройних сил, які відразу, в післявоєнний час, зустрічалися з нашими вояками та приходили з моральною і матеріяльною поміччю віднаходити своїх братів чи рідних.

Українці, які знайшлися в Польському Корпусі, а перед тим перейшли через большевицькі тюрми, заслання, Сибір, найкраще орієнтувалися, чого потребує людина за дротами. Хоч з самого початку з харчами не було надто добре, то згодом ситуація поправилась. Натомість із вістками зі „світу" було гірше. Туга за домом і думки — як з рідними, як іде боротьба в краю, що буде з нами — видадуть чи ні, чи буде „завтра війна", чи для нас привезли вже зброю тощо — турбували нас. Всі ці „паролі" — нормальне явище в таких умовинах.

Не дивниця, що всі ми тішилися пресою, що нам її привозили українці з 2-го Корпусу. В одній такій посилці мґр Т. Данилів передав нам також, між іншим, „Свободу" з 30-го червня 1945 року. Це було перше число „Свободи" в таборі полонених у Беллярії. Треба було мати таки „протекцію", щоб у нашому редакційному шатрі її бодай коротко почитати.

В числі третьому часопису „Життя в таборі", з 30-го вересня 1945 року, на сторінці 13-ій подано за „Свободою" вістку: „За повідомленням українського щоденника ,Свобода' з дня 30-го червня 1945 р. до Львова прибуло 4 000 українських родин, які рішились переселитись з Польщі до Радянського Союзу". Ця вістка викликала велике зацікавлення серед вояків, що походили з Лемківщини чи Посяння.

Моєю сталою рубрикою в „Житті в таборі" була „Хроніка". Переглядаючи сьогодні пожовклі листки, натрапляю дуже багато цікавих записів, які інакше пішли б у забуття. Вів я також і щоденник, який зберігся до сьогодні, однак в обох випадках забув я відмітити прізвище того таборовика, який ще в Беллярії одержав був пакунок від рідних з ЗСА, а в ньому — кілька чисел дорогоцінної для нас „Свободи".

„Свобода" переходила в полку з сотні до сотні, де культурновиховні референти провадили голосне читання. Зрозуміло, серед таборовиків почало зростати зацікавлення Америкою. Ще ніколи одне число „Свободи" не мало такого великого числа слухачів змісту її статтей, бо майже 10 000. Робити оцінку української американської преси з перспективи минулого важко, бо бракує того психологічного побутового середовища вояка за дротами. Після кожного голосного читання чи оглядання газети слідували запити. Найбільше запитів було, хто є ті погребники, що їх оголошення були часті в газеті. Пригадую собі, що одного разу запитав мене один із стрільців, після чергової моєї доповіді з рамени культурноосвітнього відділу, чи ті погребники — це те саме, що гробокопателі. Не знаю, що я відповів, бо й сам не мав ясного образу про їхнє зайняття.

Наші земляки в ЗСА і Канаді, які нав'язали контакт зі своїми рідними в полоні, крім практичних посилок, як цивільне убрання (щоб могти скоріше втекти з табору) і харчів, — все долучували по декілька чисел української преси, а найчастіше „Свободу".

Наша редакція за посередництвом УДК в Римі нав'язала безпосередній контакт зі „Свободою" та іншими заморськими редакціями, висилаючи їм наші видання в заміну за їхні.

Втікаючи 1-го жовтня 1946 року з табору в Ріміні, взяв я всі дотогочасні числа „Життя в таборі", оправлені „Цюхою" Ференцевичем, а член редакції Володимир Ґоцький „Панцьо" досилав мені дальші числа, як і інші видання до Мюнхену.

Щоб читачі бачили, що нас у таборі цікавило із сторінок „Свободи" і що ми передруковували в нашому щоденнику, подаю короткий перегляд:

Число 4 з 14-го жовтня 1945 року, на сторінці 13-ій, у рубриці „Вісті з Краю", подані такі вістки: „Свобода" з 23-го червня 1945 за „Ню Йорк Таймсом". „Совіти дораджують урядам молодих держав східньої та середущої Европи винищити якнайскоріше ,неспокійні елементи'. Найсильніші неспокої є в балтійських державах і в Україні. Це явище зрозуміле, бо населення ‘визволених' країв почуває себе розчарованим..." „На терен західньоукраїнських земель вислано 38 000 спеціяльно вишколених аґентів з доповідями по селах і містах. Крім того вислано 13 000 учителів для комуністичного виховання в школах." До цього ми додали коментар, що, на нашу думку, числа дещо переборщені.

В тому самому числі „Свободи" є згадка про виступ депутата львівської области І.С. Грушевського, який заатакував українськонімецьких націоналістів за намагання розсварити галицького робітника й селянина з таким же братом з-над Дніпра, а також з росіянами. Вони, мовляв, вбивали в голови галицьким українцям, що їх найбільший ворог — росіяни.

В цьому ж числі „Життя в таборі" подано також короткі інформації про українців у Канаді: посол А. Глинка, професор інж. Андрій Михайленко, д-р Кость Андрусишин - українська мова, д-р Т. Павличенко - професор рослинности, й інші. Такими інформаціями наші таборовики спеціяльно цікавились.

„Життя в таборі" ч. 5, з 21-го жовтня 1945 року, подає за „Свободою", що 26-го травня відбулася конференція Українського Допомогового Комітету в Ню Йорку в справі допомоги українцям, що потерпіли від воєнних дій. Предсідником був д-р В. Ґалан, а секретарем д-р С. Демидчук. Постановлено вислати делегацію до Вашінґтону, щоб узгіднити акцію допомоги українським біженцям в окупованій альянтами Европі.

„Життя в таборі" ч. 9, з 25-го листопада 1945 року, в рубриці „З українського життя" передрукувало за „Свободою" з 4-го вересня 1945 року, що українці вислали листа до президента Трумана і міністра Бирнса, в якому говориться про жахливі відносини, які запанували на українських землях під комуністичною окупацією; протестують проти насильної репатріяції українських збігців. У „Житті в таборі" ч. 10, з 2-го грудня 1945 p., є згадка, що з листів, які приходять із ЗСА до наших таборовиків, довідуємось, що кореспонденція з „Старим краєм" (Україною) дуже нереґулярна, хоч до Болгарії і Румунії листи доходять нормально.

„Життя в таборі" ч. 11 з 9-го грудня подає вістку, що посол А. Глинка виступає в обороні українських скитальців.

„Життя в таборі" ч. 8 (21), з 24-го лютого 1946 p., подає за „Свободою" з 2-го січня 1946 року, що в Швайцарії відбулися збори українських студентів Бернського університету. Засновано Студетське Т-во „Сокіл", голова — М. Вус; секретар — Н. Микитюк; скарбник — Г. Зуб.

Американські українці склали на допомогу скитальцям 100,000 долярів.

В Дітройті відбулась публічна дебата між двома американськими і двома канадійськими українцями на тему: Чи українці поза Україною повинні позитивно ставитись до сучасного уряду в Україні, чи ні? Перемогла думка, що ні!

За „Свободою' ч. 255 подано деякі вістки з Східньої України, про продукцію вина в Одесі, про знайдення великих покладів манганової руди в Путивльському районі, про доповнення Української Академії Наук новими членами „українцями", як О. Лєбєдєев , К. К. Хрєнов, О. І. Душечкін... І що Третій Конґрес Американських Українців відбудеться у Вашінґтоні в днях 31-го травня і 1-го червня. „Життя в таборі" ч. 14 (27) з 27-го березня 1946 року помістило репортаж про приїзд о. д-ра В. Кушніра з Канади до табору (автор О. Го.), а в ч. 15, з 31-го березня, подано за „Свободою", що Правління Спілки Радянських Письменників України має намір видати книжку „Дружба двох культур" (російської і української). „Свобода", покликаючись на опінію американської преси, подала, що є надії, що в СССР може наступити часткова свобода преси, тобто декілька прихильних до совєтів журналістів дістане дозвіл побувати в Україні.

За „Свободою" поінформовано таборовиків про випуск нових фільмів в Україні: „Ярослав Мудрий", „Ватутін", „Чорна Рада"...

„Свобода" ч. 38/1946 р. повідомляла про появу книжки А. Д. Марґоліна в англійській мові „Україна". В першій частині автор багато місця присвячує українському визвольному рухові, в другій частині обговорює американську закордонну політику і її відношення до Східньої Европи за останніх 25 років. А. Д. Марґолін був головою місії УНР у роках 1918-1920 до Англії; був делеґатом на Міжнародну мирову конференцію, переговорював з Вільсоном, Клемансо й іншими державними мужами світу.

З англомовної „Свободи" передрукували ми вістку, що серед американських спортовців подибується відносно багато українських прізвищ. Ця вістка була спеціяльно цікавою для наших спортовців.

У Великодньому числі „Життя в таборі", ч. 20-21, передрукували ми за „Свободою" з 16-го березня, що 22-го лютого відбулися в Пітсбурзі наради представників головних допомогових організацій Америки в справі спільних метод боротьби з комуністичною аґітацією. Нарадами проводив С. Ткач (Закарпаття). Рішено створити організацію Злучені Американські Організації проти комунізму. До цієї організації увійшли представники усіх національних груп в Америці, рідні країни яких опинились під совєтською диктатурою. Ціль організації — боротьба з комунізмом в Америці та з большевицьким імперіялізмом в Европі. Вислано протест до Конгресу проти віддання України, Словаччини, Польщі, Угорщини, Балтійських держав, Югославії та Болгарії під панування комунізму.

Ми спеціяльно передрукували відносно багато, щоб поінформувати таборовиків, що представники повеволених народів організуються до спільних акцій проти комуністичної агентури в ЗСА.

Зі „Свободи" з 22-го березня подали ми, що в нарадах УНРРА в Атлантік Ситі брав участь як повноправний член нарівні з іншими допомоговими організаціями ЗСА, З'єднаний УДК Америки (ЗУАДК). Його делегат д-р В. Ґалан вручив президії Конференції меморандум у справі українських втікачів у Европі. В загальній дискусії в справі біженців всі американські організації, що брали участь в конференції, виступили проти насильної висилки скитальців до країв їх походження. Рішено подбати про переміщення цих втікачів. Вістка спеціяльно врадувала наших таборовиків. Тож, коли за кілька місяців відвідав наш табір д-р В. Ґалан, мусів він додатково пояснювати таборовикам про можливості еміґрації. Для полонених проблема еміґрації наразі не була актуальною.

„Життя в таборі" ч. 25 подало відносно багато вісток зі „Свободи" ч. 43. Поширене злочинство в американській зоні Німеччими німецька преса приписує скитальцям, а не німцям. В. Павлович у київській „Літературній газеті" писав, що письменники Західньої України мають перед собою важке завдання — „викрити і знищити фашистську пропаганду"; газета теж передрукувала з совєтофільської „Карпатської Руси" листа лемка з села Крампна Андрія Дичка про поступ совєтської репатріяційної комісії на Лемківщині. Подається статистика. Редакція „Життя в таборі" спеціяльно вишукувала в різних доступних нам джерелах вістки з Лемківщини, бо в таборі було відносно багато таборовиків з тих теренів.

З „Свободи" ч. 45 подали ми вістку про появу чергового числа „Українського Квартальника". В цьому випуску були, між іншим, такі статті: „Україна і ООН"; „Свідчення совітських втікачів"; Р. Олесницький — „Український кооперативний рух"; М. Чубатий — „Московська церковна політика в Україні"; С. Шумейко — „Огляд голосів американської преси про українську справу в час і після останньої світової війни ".

Ці вістки спеціяльно цікавили тих таборовиків, які хотіли бачити українську заокеанську еміґрацію в аванґарді інформування англосаксонського світу про комуністичну дійсність в окупованій Україні.

„Свобода" в ч. 66-му повідомила, що до ЗСА прибула перша українка з Центральних українських земель, яка вийшла заміж за американського вояка. На жаль, не подано прізвища.

„Свобода" ч. 63 інформувала про вибори до Верховної Ради СССР. Вибрано Максима Рильського з Житомирської округи, С. Тарасова з Ізмаїльської округи, Філіпова з Миколаївської округи (дійсно українські прізвища) й інші. „Життя в таборі" подало свій коментар, що, згідно з виборчим законом СССР, депутати не мусять походити з своїх виборчих округ, можуть бути накинені прямо з Москви...

За „Свободою" поінформувало „Життя в таборі" таборовиків про зорганізування в Парижі хору „Пісня Рідного Краю", про появу у Львові суспільно-політичного журналу „Радянський Львів". Відповідальний редактор — Микола Бажан, а в склад редакції ввійшли: П. Козланюк, М. Возняк, І. Вільде та інші. В. Беляєв розписувався про приїзд письменників Харкова, Москви, Ленінграду до Львова, про зустріч з Алексєєм Толстим та ще з кимсь. Старий член КПЗУ Б. Дудикевич (побував у ЗСА як член т. зв. „бригади" Колосової) написав статтю „Українські націоналісти на службі загарбників''. Сьогоднішні читачі не відчувають вагомости цих вісток-інформацій, але мусимо собі усвідомити, що в полоні — за дротами — багато освічених колишніх вояків були цікаві довідатись про культурне життя Львова.

Передруковано за „Свободою" ч. 29, з 22-го травня 1946 року, в нашім часописі теж інформацію про конференцію у Вашінґтоні представників поневолених Москвою націй. З українців брали участь Рогач, Мурашко, Катамай. Хоч таборовики не здавали собі справи, яку силу й значення має ця організація в американському політичному житті, то сам факт, що наради відбулися у Вашінґтоні, давав підстави робити позитивні здогади і висновки. Не знали в тому часі таборовики, що українські впливи на американську політику майже ніякі.

Хочу зазначити, що „Життя в таборі", нав'язавши контакт з іншими пресовими органами у вільному світі, передруковувало також матеріяли і з іншої преси, все ж таки найбільше користувалися ми вістками зі „Свободи".

За „Свободою" ч. 76 „Життя в таборі" ч. 31, з 29-го травня 1946 року, повідомило про появу на американському книжковому ринку книжки Вілліяма Генрі Чемберліна (англійською мовою) "The Ukraine: A Submerged Nation ". В книжці були подані правдиві дані про Україну, а здобуття незалежности зв'язується з перемогою і тріюмфом демократії.

„Життя в таборі" ч. 34 в рубриці „З українського життя" подало, що „Свобода" помістила 1000 оголошень у рубриці — розшуків рідних.

За „Свободою" ч. 103 поінформовано читачів, що в Києві помер на 57-му році життя відомий український історик літератури, критик Олександер Дорошкевич, не відомо було, чи своєю смертю...

„Життя в таборі" ч. 56 з 9-го липня — подало репортаж О. Городиського про відвідини д-ра Володимира Ґалана із ЗСА у нашому таборі.

Хоч цей мій репортаж не має безпосереднього відношення до 90-річчя „Свободи", то посередньо таки має, бо це була перша наша зустріч з представником американської України, а з тим і з „Свободою".

До табору д-р В. Ґалан завітав 8-го липня в товаристві отців д-ра В. Ваврика, ЧСВВ, і д-ра І. Прашка. Після вступних розмов у команді скликано нараду всіх командантів полків, поодиноких частин, референтів та представників преси. Д-р Ґалан відвідує українські еміґраційні осередки в цілій Західній Европі і є не тільки представником Комітету, але і представником Американського Уряду.

Після того, як комендант табору представив гостеві всіх представників та привітав його в імені цілого табору, д-р Ґалан короткими словами переповів свої спостереження та зауваги відносно теперішнього положення української еміґрації на американському й європейському континентах. Прелеґент заявив, що досі, за виїмком Параґваю, ніодна країна не відкрила своїх кордонів для масової еміґрації. Багато держав погоджуються прийняти тільки поодиноких еміґрантів. Про нас, як про колишніх вояків І Української Дивізії, знає Американська Україна, вона про все добре поінформована і робить всі старання, щоб прийти нам з допомогою. Ворожі чинники усіма силами намагаються шкодити, однак перші льоди проломані. Стремлінням українських Комітетів Америки було тоді не приймати нову еміґрацію на американський континент, а розмістити, в міру можливости, в Европі. Америка — говорив д-р Ґалан — є останньою дошкою рятунку.

Дуже гарно висловився про наш табір і про нас, українців, колишній англійський комендант полковник Філіпс в особистому листі до д-ра Ґалана, як рівнож і теперішній англійський генерал. У розмові з д-ром Ґаланом цей генерал підкреслив, що наш табір найкращий з-поміж усіх інших, що молодь не тратить часу, а використовує його на доповнення свого знання. Ми, як полонені, здобули вже собі багато приятелів як серед американців, так і серед англійців, і українці Америки й Канади горді з нас, коли ми приносимо славу й честь українській нації.

Ми могли мати оправданий жаль до української еміґрації ЗСА і Канади (тепер ми їх називаємо поселенцями, не еміґрантами) за недостатню опіку, але в цьому еміґрація не винна, бо ще рік тому український еміґрант не міг одержати дозвіл на виїзд до Европи. Щойно о. д-рові Кушніреві і д-рові Ґаланові, як представникам своїх урядів, вдалося відбути офіційну подорож по Европі. Всі дані кажуть вірити, що відносини поправляться і зв'язки українських еміґраційних центрів Америки і Канади ще краще наладнаються.

Д-р Ґалан заявив, що комітет, що його він репрезентує, задумує відкрити в найближчому часі свої філії в Парижі та Римі, і приобіцяв поробити нам окремі полегші в наладнанні поштового зв'язку. Втеча з табору, — говорив достойний гість, — рівняється дезерції. Наша доля у великій мірі залежить від нас самих, не сміємо вірити різним поголоскам, підшептам, бо всі вони позбавлені будьяких підстав. Тут треба додати малий коментар: про втечу з табору — дезерція — (право кожного полоненого) просив згадати д-ра Ґалана тодішній комендант табору майор С. Яськевич. До сьогодні не можна зрозуміти логіки того твердження, бо для багатьох, що втекли таки пізніше, забракло часу на закінчення студій, а в деяких випадках дійшло і до родинних трагедій. В зв'язку з перебуванням д-ра Ґалана в таборі гумористичний тижневик ,,Оса" помістив відповідну карикатуру на першій сторінці.

Редакція „Життя в таборі" одержала листа від однієї жінки А. К. з Пітсбурґу з подякою за прислані таборові газети, з яких вона багато цікавого довідалась.

За „Свободою" ч. 101 ми подали вістку, що при американському військовому командуванню у Франкфурті працює проф. Володимир Тимошенко із Стенфордського університету в Каліфорнії як офіційний дорадник для справ господарських і прохарчування.

„Свобода" ч. 113 інформувала про атаку газети „Ізвєстія" на українське католицьке духовенство.

„Життя в таборі" писало за „Свободою" про відбутий Конґрес УККА у Вашінґтоні в днях 31-го травня і 1-го червня.

„Життя в таборі" ч. 66, з 21-го липня, подало за „Свободою" 15-го червня (Юнайтед Пресс з Праги) про наступ частин совєтської армії на українські націоналістичні з'єднання — „бандерівців, які носять різні мундури й є різно узброєні, навіть американською зброєю, яку купують на чорному ринку, та які перешкоджують совєтському постачанню на Балкани". Далі була вістка, що понад 100 000 жидів втекло з Карпатської України.

За „Свободою" з 10-го серпня повідомлено, що комуністичні елементи мають доступ до установ УНРРА в Німеччині і роблять перешкоди українським студентам в одержанні стипендій. У висліді 500 студентів втратили стипендії УНРРА.

Такі вістки про інфільтрацію комуністичних аґентів у західньоальянтські установи турбували таборовиків, головно тих, що приготовлялися до втечі з табору. Правда, спорадичні вістки від тих, які щасливо дібрались до Німеччини, не були аж надто песимістичними.

В другій половині 1946 року „Життя в таборі" й інші таборові органи передруковували цікаві вістки також з інших часописів, що їх редакція одержувала в заміну.

Найбільше цікавились таборовики подіями вдома, в Україні.

„Життя в таборі" ч. 142, з 3-го листопада 1946 року, подало за „Свободою" вістку про творення Дивізії „Галичина" таке: „Організація цієї військової частини відбувалась під проводом тих українських кругів, що в політичній боротьбі послуговувалися не революційними, але леґальними засобами. Упадок німців було можна вже тоді передбачити, тому інтерес українського народу вимагав, щоб українська патріотична молодь дістала в руки зброю. Оце правдиві обставини, серед яких організовано цю Дивізію, яка, не маючи змоги боротись на Рідних Землях, зложила зброю в руки альянтів і сьогодні перебуває в Ріміні — Італія — в полоні; хто зустрівся з тою патріотичною молоддю, набрав переконання, що її ідеалом є боротись за визволення України".

Хоч ця вістка в „Свободі" не була підписана, можна припускати, що її писано на підставі слів д-ра В. Ґалана, який під час відвідин табору мав змогу розмовляти не тільки з командою табору, але з представниками преси, організацій і з поодинокими таборовиками і мав змогу пізнати настрої таборовиків.

В 1947 році „Життя в таборі" в будні дні мало дві-чотири сторінки, крім передовиці найчастіше авторства недавно померлого в Чикаґо Любомира Рихтицького (ЛР), містило часом „підвал", а в більшості — радіові вісті, що їх з радіопересилань віднотовував Орест Марків. Військовий радіоприймач одержала редакція з німецької Головної Кватири таборів полонених в окрузі Ріміні.

Коли одне число газети мало більше ніж дві чи чотири сторінки, а головно — в недільному виданні, у рубриці ,,3 українського життя" завжди віднотовувано цікаві для таборовиків вістки із „Свободи". У числі 8-му (190) з 14-го січня 1947 року передруковано, що 3’єднані Українські Комітети ЗСА і Канади вислали своїх представників на пленум Об'єднаних Націй у Ню Йорку з відповідними меморандумами в справі захисту людських і правних інтересів українських скитальців у Европі. Делеґації розмовляли з представниками окремих держав, давали їм пояснення та переконували у справі необхідности переселення українських скитальців. Особливу допомогу делеґації подавала Перша Пані ЗСА Елеонора Рузвельт, яка рішуче виступала проти заяви заступника міністра закордонних справ СССР Вишинського, який сказав, що всіх скитальців треба повернути до їх „рідних" країв. Елеонора Рузвельт підкреслила, що така заява є фальшуванням основних деклярацій прав людини і громадянина, проголошених Об'єднаними Націями. Всупереч різним намаганням окремих прихильників СССР, переселенцям зараз не загрожує небезпека бути насильно вивезеними до батьківщини.

Такі вістки для таборовиків були дуже цінними і цікавими, бо багато повіднаходило рідних у Німеччині чи Австрії, а вістки про насильну репатріяцію всіх дуже турбували. Одне число з лютого подало такі вістки: В польському таборі Валіваде в Індії живе приблизно 20 українців. Від довшого часу заокеанська преса висилає до них часописи на адресу директора табору — польського священика. Жодної посилки українці не одержали, а часописи побачили вперше в гіндуській крамниці, як у них купець завивав товар. Продавець заявив, що якийсь польський „пан" продає йому на вагу такі часописи.

У французькому чужинецькому Леґіоні в Індо-Китаї є також горстка українців. Відчувають брак української преси та літератури.

Для інформації хочу згадати, що в тому часі в Чужинецькому Леґіоні в Індо-Китаї (теперішній В'єтнам) перебувало кілька колишніх вояків Дивізії. Два із них проживає сьогодні в Чикаґо.

За „Свободою" подало до відома „Життя в таборі", що при Каліфорнійському університеті постала заходами професора університету В. Тимошенка, Скегара й інших українських заокеанських діячів українська науково-історична бібліотека. Це єдина, мовляв, українська бібліотека на американському континенті, яка збирає історичні матеріяли, зокрема про визвольні змагання. 

Не маємо змоги відмітити якихось спеціяльних передруків із „Свободи" в 1947 році, бо колонка „З українського життя" майже в нашому часописі не появлялася, а вістки про боротьбу в краю подавано за Українською Пресовою Службою, яка мала найсвіжіші вістки.

Уважний читач-таборовик багато дечого довідався про життя українців у ЗСА та у світі з передруків із „Свободи".

На цьому можна закінчити звітування про „Свободу" в таборі полонених в Італії. Хочу зазначити, що й інші таборові пресові видання поміщували на своїх сторінках часті передруки зі „Свободи", бо вона була завжди цікавим і надійним джерелом відомостей і новин.

Джерело: Альманах УНС, 1984

Орест-Іван Городиський гербу Корчак народився у Станиславові в родині Івана, залізничника, та Анастазії Городиських. Початкову освіту здобував у народній школі ім. Маркіяна Шашкевича (1924 -1928), продовжив навчання в Українській Державній Гімназії (1928-1939). Брав активну участь у діяльності «Студентської гро­­мади», «Сокола», «Просвіти». У вересні 1939, разом з иншими українцями, потрапив під суд - останній політичний процес, що відбувався вже під час вторгнення німецьких військ на територію ІІ Речі Посполитої. Скориставшись тимчасовим безладом, пов’язаним із евакуацією польської влади, юнакам вдалось уникнути покарання. Опинившись на території Лемківщини, учителював у селах Согорів Горішній та Одрехова, водночас брав лекції на однорічному адміністративно-торговельному курсі в Станиславові. У травні 1940 проходив військовий вишкіл у Команчі та Кракові. Звідси переїхав до Ярослава, де працював секретарем у місцевій Українській державній гімназії (від 1 листопада 1940 до 15 червня 1941). У червні 1941 мобілізований до німецької армії, служив перекладачем при 17-й армії Вермахту, разом із військом побував у Жмеринці, Гайсині, Умані, Лозовій, Полтаві, Кременчуку, Нових Санжарах, Таганрозі, Мар’їнці і дійшов до Одеси. Тоді ж познайомився й заприятелював із відомим Освальдом Бурґардтом (Юрієм Кленом). У 1943 повернувся до Станиславова. Вступив до Волинського леґіону самооборони, у його складі – до дивізії «Галичина». Потрапив у полон до англійців, перебував у таборі для полонених у Ріміні (Італія), де видавав щоденник «Життя в таборі». У вересні 1946 року разом з кількома полоненими, перейшовши два кордони, прибув до Мюнхена. Тут закінчив студії історії та географії зі вченим ступенем маґістра в Українському вільному університеті. У 1950 переїхав до США й оселився в Чикаґо. Аби утримувати родину, працював не за фахом. Брав активну участь в культурно-громадському житті діяспори. Співорганізатор Музею і 1-ої Станиці Братства колишніх вояків 1-ої дивізії УНА «Галичина», згодом — перший голова Крайової управи. Нагороджений пластовими й військовими нагородами.
Автор близько 150 історичних досліджень з питань новітньої історії України, зокрема, мо­­нографій «Іван Васильович Турчин – особистий приятель Президента Лінкольна» (Нью-Йорк, 1971), «Замість вигадок: Українська проблематика в західних політико-дипломатичних джерелах» (Ів.-Ф., 1994), мемуарів «Спогади з життя» (Л., ч. 1, 2000; ч. 2, 2003). Також автор дописів про видатних служителів церкви і українських патріотів - адвоката Михайла Степаняка, Дмитра Лушпака-Баглая, оо. Мирослава Проскурницького та Михайла Ганушевського, отців-мітратів Михайла Василика та д-ра Івана Гриньоха (члена Президії УГВР), владику Василя Величковського, крайового провідника Юнацтва ОУН Всеволода Лемеху-„Бориса“, педагога-філолога проф. Івана Ґолембйовського. Брав участь у виданні «Альманаху Станиславівської землі» (Нью-Йорк, 1975–85). Значну частину книг та інших матеріялів зі своєї колекції передав до бібіліотек Івано-Франківсь­­ка, Львова та ін. міст.
Член Союзу українських філателістів і нумізматів у США. Зібрав значну філателістичну колекцію (відзначена нагородами на багатьох виставках), написав низку статей відповідної тематики.
Похований на цвинтарі Св. Миколая в Чикаґо.