До Уродин Олеся Гончара

“Понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина…”

Олесь Гончар
* 3 квітня 1918

„Собор" Олеся Гончара був весільним подарунком нашого друга-художника. Пам'ятаю передосінню прохолоду тих спраглих днів, сині вечори в сільських околицях поблизу Львова. Прозорі острови туману лежали в полях і над рікою, в нічному небі спалахували срібні дуги серпневого зорепаду. У безвітряних садках глухий шелест трави і листя, там сяяв свій зорепад із рум'янозолотих яблук...

У хатніх сутінках, коло вікна, ми розгорнули дарунок. На білій обкладинці книги летів у простори силует старовинного храму. Малюнок вражав майстерністю. Здавалося, ви чули далекий передзвін і вітер, що рвав хмари під його високими куполами.

Це було перше, а в наступні 20 літ останнє в СССР видання „Собору" (1968 р.) з тиражем всього 25,000, що на величезну авдиторію читачів, — як крапля в морі. „Вони не подарують йому цього твору", — говорив наш друг. Слова його стануть пророчими. Втім, так могли сказати тисячі з тих, хто тихо, а хто в голос горював над долею нещасливої України. Дуже скоро роман занесли в „чорні" списки, і жадібна зграя найманих псів загарчала, завила, вгризаючись у горло тій пісні й тій високій правді, якою був „Собор".

Правозахисник і поет Євген Сверстюк, першій оборонець зацькованого письменника, в своєму есеї „Собор у риштованні" писав: „... Куди ж іде життя? Чи людина ще щось значить у цьому потоці житія? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? Якщо вона нічого не значить, то що ж тоді може значити корабель? Нині, як ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, мусить почувати себе органічною частиною великого собору людської цивілізації, бути пружним каменем у цьому соборі — єдиному храмі людського духа. Нам його добудовувати, а не будувати на новому місці..."

Роман Олеся Гончара „Собор" став сяйвом моєї юности. Він був як ковток живої води на дурманному болоті. То ми були на його мертвому березі! Там заросли травою забуття зруйновані наші святині. Але під руїнами — ви чуєте? — наче кричала осліплена птаха-пам'ять —під тими руїнами лежить золоте вруно — золота наша доля! І тільки народ єдиний охоронець і руїн, і безцінного скарбу... 

Усі наступні романи „Берег любові", „Далекі вогнища", „Твоя зоря", „Спогад про океан", „Геній в обмотках" продовжували цю генеральну тему. А які Галактики поезії відкривав О. Гончар в навколішнім бутті! На мою думку, поетичність світогляду, глибина філософського мислення набула своєї найвищої концентрації в романі „Твоя зоря". За одну лише фразу „Забіліли сніги та й забіліли сині..." можна стати клясиком літератури, вважають критики.

У червні Олесь Гончар прибув до Едмонтону. Албертський університет присвоїв видатному майстрові слова почесний докторат з літератури. Без захисту наукової дисертації. Бо, посуті, вся творчість Олеся Гончара, його громадськополітична діяльність і були захистом дисертації на тему Соборної України.

Напередодні врочистостей письменник мав зустріч з українською громадою. Виглядав трохи втомленим, в очах пригасав смуток. „Навесні Олесь Терентійович знову тяжко хворів на серце, — бідкалась його дружина Валентина. — Лікарі заборонили працювати, багато говорити. Та де його втримати..." 

Вдома я часто включаю магнітофонний запис, але до кінця так і не можу збагнути, що зустрічалась, розмовляла з моїм найулюбленішим письменником. Які ж то зоряні сади любови розцвітали в душі, читаючи його твори! Великої любові до рідного краю: і до найменшого струмка в сухих степах, і до кам'яної скитської баби, біля древніх курганів, і до простої забитої працею селянки, для якої навіть меморіяльна дошка із зруйнованого храму як свята ікона. Тронкою бринить в мені ця любов...

Валентина Моравецька
“Свобода”, 9 липня 1992

 "Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків…"

Олесь Гончар
“Собор”

Знимкувала 1989 року Валентина Гончар.