неділя, 23 червня 2019 р.

Спогади про Рогатинську українську гімназію




До 110 річниці її заснування
Серед викладачів Гімназії були, зокрема, славетний історик Іван Крип'якевич; січовий стрілець, вояк Дивізії "Галичина", письменник Микола Угрин Безгрішний (Венґжин); вояк УГА, майбутній професор Іван Галущинський. Директором Гімназії був педагог, командант Леґіону УСС - отаман - Михайло Галущинський.
Разом з автором вчилися пластун Іван Озаркевич, видатний актор Йосип Гірняк, композитор Борис “Бусьо” Кудрик*, видавець Іван Тиктор, усусус, голова видавництва "Червона Калина" Іван Поритко, інші січові стрільці і вояки УГА.

Василь Волицький**
ДЕЩО ПРО РОГАТИН І ПРО РОГАТИНСЬКУ ПРИВАТНУ УКРАЇНСЬКУ ГІМНАЗІЮ
(Жмут спогадів з приводу 60-річчя заснування гімназії)
"Свобода", червень 1969
З Рогатином пов'язала мене українська приватна гімназія. Я вчився в ній від початку вересня 1910-го до 28 червня 1914-го року. Закінчив чотири кляси. Хоча в роки першої світової війни довелося мені вчитися у філії Академічної гімназії у Львові (1916 р.), опісля в українській приватній гімназії в Городенці — я завжди відчував і відчуваю, що я — вихованець Рогатинської гімназії.
Правда, мої національні почування виростали з духа пам'яток української старовини, що зберігалися головним чином в останках городищ і в стареньких дерев'яних церквах з давніми іконами та книгами з хронікарськими записами на марґінесах — „Тріоді Цвітної" з 1637 р. та інших книг у рідному Волцневі, сусідньому Жидачеві, у Київці та в інших місцевостях Жидачівського повіту. Формували мої почування розповіді моїх батьків про барвну бувальщину, а відгомін політичної боротьби в краю будив хлоп'яче бажання стати великим і зогрівав думками-мріями про чини молодечі.
Ці мрії-почування юних літ кристалізувалися в моїй душі у ясні державницькі прагнення, коли р став учнем Рогатинської гімназії.
На українських: землях у монархії Габсбурґів тривала тоді перманентна боротьба українців з всевладною польською шляхтою за українські школи, український університет у Львові, виборчу реформу до галицького сойму, за конституційні права. В ході тієї боротьби українці полудневого Опілля створили 1909 р. приватну українську гімназію в Рогатині.
Для ясности треба згадати, що гімназію започаткували гімназійні курси, що їх восени 1906 p. зopгaнізував у с. Заланів тамошній парох, о. Ваньо. Провадив курси, а властиво допомагав провадити о. Ваньові — абсольвент Львівського університету, Семен Демидчук, що, осягнувши незабаром докторат пpaвничих наук, працював до 1914 р. в Українському Педагогічному Товаристві у Львові, поширюючи й реалізуючи рідношкільні ідеї в краю. В справі зорганізування матеріяльної допомоги для „Рідної Школи" він був делеґований від того ж Товариства до українських організацій в ЗСА у 1912-му і другий раз у 1914 році, де й захопила його перша світова війна. Залишився в Ню Йорку, в якому своєю працею злобув собі ім'я видатного українського громадського діяча.
Разом з С. Демидчуком учителювали на Заланівських курсах студенти Степан Олійник і Степан Кузик, що теж у скорому часі здобули докторати правничих наук у Львівському університеті і розвинули широку громадську роботу: д-р Ст. Олійник — в Тернопільщині, а д-р Ст. Кузик — в Рогатинщині, що й обрала його під час польської окупації послом до варшавського сейму.
До 1909 р. Заланівські курси розвинулися в три повні гімназійні кляси, і тоді перенесли їх до Poгaтина.
Щировідданими опікунами гімназії, крім о. Ваня, були: о. Залужний з Потока, о. шамбелян Ст. Городецький з Вербиловець, о. Йосиф Яворський з Лучинець, з Рогатина: о. Павло Кудрях - парох, радник суду Когут, подружжя старших учителів — Ґурґули, лікар д-р Терлецький і вислужений поштовий урядник Верб'яний; з Пукова — селяни Теодор Соломка і Ст. Свирида, Петро Вігус, управитель школи в Підгороддю і багато інших з довколишніх сіл.
Директор Михайло Галащинський, о. Теодозій Кудрик, д-р І. Крип'якевич, Іван Галущинський, Гнат Мартинець, Теод. Романишин, Теод. Закалата, Галькевич, кооператор Микола Капуста (руханка) і судовий урядник Поташник (спів) - створили першу когорту учительського збору.
Завдяки знанню навчально-виховної справи учителів і їхній ідейній посвяті навчання в гімназії стояло на рівні державних шкіл, і у висліді — на пpoпoзицію Львівської Шкільної Ради Крайової австрійське Міністерство освіти навесні 1910 р. признало гімназії право прилюдности, і гімназія задержала це право до вибуху першої світової війни. На основі цього учні Рогатинської гімназії могли в потребі nepeходити до державних гімназій, а майбутні матуранти — студіювати в університетах.
Про успіхи навчально-виховної праці гімназії заговорила вся українська Галичина. Гімназію зapaxували до найкращих у краю.
Наприкінці серпня 1910 p., в речінці записів, вписав мене до цієї гімназії мій батько. - „В Рогатинській гімназії, - потішав він мене, - професори вчать так добре, як у жадній іншій!"
Станцію-кватиру за 30 корон місячно знайшов мені батько на Бабинцях Долішніх, у судового урядника Володимира Канопади. У невеликій з трьома ліжками кімнаті, з вікном до повітової дороги Пуків-Бережанн, примістилося нас п'ятеро: я і Дм. Угрин —з І кляси, Василь Мацук з Конюшок — з ІІ кляси і Василь Угрин та Тит Долинський — з ІІІ кляси. Обидва Угрини були синами посесора з Якторова, пов. Перемишляни, Т. Долинський — син учителя з Виписк того ж повіту, я і Мацук — селянські сини.
Гімназія по-тодішньому називалася “руською” і була під патронатом Руського Товариства Педагогічного у Львові. У чотирьох відділах І кляси того року було 220 учнів. Вищі кляcи чисельно були менші: ІІ і ІІІ кляси мали по два відділи, а ІV кляса, найвища, оскільки не помиляюся, налічувала 26 учнів, в тому числі одну ученицю, Віру Кудрик і двох жидів - Шварца і Цірлера.
З учительського збору того року відійшли: І. Крип'якевич, І. Галущинський і Галькевич. Прийшли: Микола Бабин – історик, д-р Антін Борис — математик, Вол. Занько – природник, україністи - Василь Ляхович і Лев Смулка, Олег Калитовський — природник та Микола Щуровський — фізик.
В числі учні в були уродженці майже всіх повітів Східньої Галичини. 3-поза її меж — учень І кляси Сендецький з Кракова , син запротореного туди українця.
Рогатин, у той час типове галицьке містечко, хоча в ньому зберігалися ще польський кляштор Сакраменток і костьол з ХVІІ ст., своєю прастарою назвою***, архітектурними пам’ятками у вигляді чотирьох церков з старовинними огорожами-мурами, цінними іконами з ХVIІ ст., ставропіґійськими братськими традиціями серед парохіян церкви Різдва Пресв. Богородиці, українськими звичаями і мовою в устах міщан — мав виразний український характер.
Всієї людности було 6-7 тисяч. В тому числі поважний відсоток жидів, що скупчувалися довкруги заболоченого ринку. Але зараз же за ринком, а далі на його окраїнах і на передмісті “За водою” - жили сукупно українці. Між ними губилися поляки — двірські офіціялісти і дрібні урядовці. Міщани — Гриники, Горечі, Крупки, Ляльки, Пелиховські Пироги — втішалися серед співгромадян особливою пошаною.
З першого дня перебування в Рогатині мою думку насторожила барвна романтика. “Рогатин — Галича побратим”, чванилися мої рогатинські однолітки. Не без гордощів оповідали вони історію-драму про Роксоляну, небувалої краси дочку священика з церкви св. Духа, що її “давно-давно, 300 років тому, татари ще малою дівчинкою схопили в ясир, а коли вона виросла — султаншою грізного володаря Туреччини, Сулеймана І (1496 -1566) стала і йому козацьку Україну заборонила воювати...”
І про Ставропіґійське Братство при церкві Різдва Пресв. Богородиці, що в ХVІ-ХVІІ ст. піклувалося церквами у місті й околиці та й обороняло їх перед напастями з боку поляків; і про друкарню в недалекому Стрятині та й про церкву св. Миколая, що на цвинтарі Бабинець Горішніх ховалася в затишку старезних лип, оберігаючи у своїх стінах цінний іконостас, вміли мої однолітки цікаво розповідати.
А в неділі і свята ми з нетаєним пієтизмом переступали пороги прегарної ренесансової брами у старих оборонних мурах тієї ж церкви РПБогородиці що на товстезних, двометрових мурах підняла висико-високо понад довколишні доми своє склепіння-баню, внутрі церкви підперту двом масивними стовпами.
В масивах мурів цього Божого храму, що побудований на переломі ХІV-ХV століть — ми вичували духову могутність його фундаторів того часу, що внутрі храму гармонійно єдналася з погідною ренесансовою величчю релігійних картин і постатей Святих на прегарному іконостасі , що зберігся як одна з небагатьох дорогих пам’яток українського малярства ХVІІ ст.
Підсвідомо в нас розбуджувалося бажання нашим вмінням і трудами послужити в майбутньому справі, що відновила би давню могутність і давню славу рідної землі.
У навчальному році 1910-1911 гімназія починала другий рік існування. Я був учнем І „г " кляси. В числі 55 учнів того відділу було 6 дівчат — Константина Яворська , Олена Малянюк і Мальвіна Ґой з Рогатина; Параня Качала з Руди, Олена Шпакович з Черча і Оля Кравців з Явча. Чемно сидів у першій лавці Андрій Гривнак з Данильча, пізніший провідник радикалів Рогатинщини.
Не без заздрощів, бувало дивилися ми, “пepшaки", на нашого клясного товариша Романа Бенця, що від батька з Америки дістав гарний одяг і срібний годинник. З жалем прощалися з Іваном Яцентим, що по трьох місяцях покинув нашу клясу і поїхав до Америки. Через 2-3 місяці після того дістали від нього листа, що він називається вже „Джаном".
Опікуном кляси був Теодор Романишин , що вчив нас математики і географії. Отець Теодор Кудрик вчив релігії, Гнат Марганець — української мови, латини і німецького, М. Щуровський викладав історію України, п-і Дудкевич — рисунки.
Батьківське ставлення вчителі в викликало у нас невимушену пошану.
Нове, до того часу невідоме мені внутрішнє життя гімназії, оформлене в самоуправі, полонило мене всеціло. Учнівська самоуправа, що спиралася на виборній клясній і всієї гімназії старшині, підвищувала учнів до ступня повноправних громадян шкільної „республіки". На окремих сходинах ми разом з нашими клясними опікунами обмірковували і виносили постанови в усіх важливих питаннях клясних громад, а на сходинах учнівської старшини, “екзекутиви" всіх кляс — життьові питання всісї гімназії, з питаннями порушення шкільної дисципліни включно.
Одним із таких питань учнівсько-громадського характеру була напровесні 1914 року справа зневажливої постави до наших учнів збоку обслуги новоявленого в Рогатині кіна. Обслуга не хотіла відповідати на наші запитання, коли ми зверталися до неї по-українські, а власник кіна, жид-аптекар, відмовився повісити у вестибюлю і в залі таблички з українськими написами. В палких словах, як глибоко вичуту зневагу, зреферував справу на учнівських зборах Михайло Дорошенко з VII кляси і у висліді збори винесли однодушну постанову кіно бойкотувати, доки в ньому не буде української обслуги і українських написів.
Дарма, що власник кіна шукав компромісу і перепрошував — ніхто з учнів винесеної постанови не порушив.
Між учнями вищих кляс, як провідники, вирізнялися: Анна Залужна з VІ кляси; з VІІ кляси: Юліян Соколовський****, Мих. Дорошенко***** — „трибун" нашої учнівської ,,республіки", та Іван Озаркевич — душа Пласту; з VІ кляси — невідлучний друг Соколовського Йосип Гірняк, Остап Данкевич — незаступний дириґент гімназійного хору, Дмитро Галичин — по визвольній війні голова УНСоюзу в Америці; д-р Борис Кудрик - „Бусьо", учень-першун VII кляси з відблисками творчих променів у темних очах. Завжди сердечно ввічливий, завжди осторонь розбавлених гуртів, зосереджений у світі музики, заслуханий в чужу для звичайного вуха симфонію довкілля. Пригадується: підбіжить, бувало, Бусьо під час перерви до будь-котрого з учнів і — „Товаришу, кусок, кусочок паперу дайте! Надзвичайний тон запишу!" — і. відвернувшись, зараз же записує, компонує. Від 1926 р. він професор музикології в Музичному інституті ім. Лисенка у Львові і в державній Музичній консерваторії. Помер на засланні в Мордовії 1950 р. на 53-му році життя. Залишив багато композиторських творів, наукових праць з музикології і кілька монографій про видатних композиторів.
Петро Шеремета з Пукова, з VІІІ кляси, від 1914 р. УСС, в 1918-1920 pp. старшина УГА. В 1921 р. польський воєнний суд у Чорткові присудив його до розстрілу за керування групою нескорених вояків УГА, що рейдувала по окупованому поляками західньому Поділлю. Тоді ж пропав безвісти учасник того рейду Петро Лежогубський з VІІІ кляси.
Іван Тиктор з VІІ кляси — відомий видавець і засновник концерну „Українська Преса" у Львові, видавництва, що в добу „українізації" в підсовєтській Україні та ширення в тому ж часі радянофільства в Західній Україні вирішально заважив своїми виданнями на формуванні націоналістичної думки західньо-українських селянсько-робітничих мас, паралізуючи серед них розкладові дії большевицького консула Лапчинського і його секретаря Григорієва, що діяли зі своєї ячейкн при вул. Наб'єляка.
Іван Поритко з VII кляси, від 1914 р. УСС, підхорунжий, опісля чотар. По визвольній війні — кооператор, директор ПСК у Рогатині, діяльний член Повітової і Міської рад там же. Тепер член Управи Братства УСС у Філядельфії і голова ОбВУА, автор статтей на кооперативні теми і розвідок з історії УСС та УГА.
В історії кооперації Рогатинщини записані також імена ідейного кооператора Дмитра Холтяка з VI кляси, багатозаслуженого в усіх ділянках громадського життя і неструдженого працівника — Ярослава Сенчини з VII кляси.
У Ходорові з пошаною згадували ім'я Антона Сохана з VII кляси, співзасновника в тому місті Рідної Школи, активного члена всіх українських установ і Ходорівської Міської Ради.
3 молодшоклясннків Ст. Хабурський з V кляси, до 1920 р. бойовий фронтовик УСС, опісля студент теології в Духовному Семінарі у Львові. Як священик співпрацював у львівському релігійному-суспїльному журналі „Нива". Тепер невтомний опікун хворих українців у торонтських лікарнях.
Ілля Баран-Витанович ІV кляси, бойовий січовик учнівської промілітарної організації „Молода Січ" ім. гетьмана Івана Мазепи. Від 1915 р. УСС, в 1918-1920 pp. чотар УГА. В 1930 pp. учителював в торговельному ліцеї РШ у Львові. Студіюючи в Українському Таємному Університеті, навесні 1922 р. у 300-річчя смерти гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного дебютував у „Ділі" своєю першою науковою статтею-розвідкою про Хотинську баталію. Тепер він відомий науковець-економіст.
З тієї ж кляси Дмитро Герич, старшина булави „Молодої Січі". По війні, від 1927 р. він у Вінніпезі. Ман. нотар, співзасновник Стрілецької Громади і ентузіяст її ідей.
У Вінніпезі живе також д-р Федь Мучій з VII кляси, колишній асистент проф. Маріяна Панчишина, декана Медичного виділу і ректора Українського Таємного Університету у Львові. Від 1941-1944 pp. професор на Медичному виділі Львівського ім. Ів. Франка державного університету.
З пошаною дивилися учні на сеньйора нашої учнівської громади Петра Волоса, "цуґсфюрера" (десятника) австрійської артилерії, що у вересні 1913 р. записався в нашій гімназії до V кляся. Було нам відомо, що за похвалу чинові Мирослава Січинського (в квітні 1908 р. Січинський застрелив у намісничій палаті у Львові цісарського намісника графа А. Потоцького) наш сеньйор мусів покинути львівську Академічну гімназію і шукати захисту у війську.
Органом самоуправи був журналик „Вісник", що його у форматі 8" відбивали на циклостилі. У ,,Bicнику" містив свої поезії Олекса Притика з V кляси, завжди замріяний, гарний наш друг. Дмитро Білик з VІІ кляси пробував у тому ж “Віснику" своїх письменницьких сил у психологічній повісті “Не буде з його геній". Гарними рисунками прикрашував сторінки журналика учень VІІ кляси Турчин.
В клясах під проводом учителів-опікунів працювали літературно-наукові гуртки. Мабуть, чи не на першому місці було Товариство ім. Івана Франка, що його восени 1912 р. в громаді учнів ІІ „в" кляси зорганізував опікун Лев Смулка. Товариство придбало гарну бібліотеку, закупивши її за гроші, зароблені копанням буряків у пароха о. Павла Кудрика. Бібліотеку прикрасили в першу чергу видавані львівською „Просвітою" за редакцією Юліяна Романчука твори Івана Франка і інших українських клясиків. Поруч стали кращі видання творів Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, І. Н.-Левицького, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка, А. Кащенка, Дмитра Яворницького, історичні повісті А. Чайківського, „Тарас Бульба" М. Гоголя у перекладі М. Садовського. „Хіба ревуть воли, як ясла повні" П. Мирного та ін. Запренумерували київську „Раду", літературно-мистецький журнал „Українська Хата" і ,,Сяйво” , а з галицьких проф. Лев Смулка визичав нам „Діло” і „Свободу".
Товариство подбало також про прикрашення клясної кімнати. Придбали у великих різьблених рамах портрет Івана Франка, ікони Ісуса-Вчителя та Божої Матері, і завісили їх на розкішному гуцульському килимі, у тіні двох гарних олеандрів; вікна прислонили легкими прозірними прислонами. Між вікнами красувалися у різьблених рамах „В'їзд Богдана Хмельницького до Києва”, картина М. Івасюка і його ж ,,Богун під Берестечком". Добродушно всміхався до засоромленого хлоп'яти запорожець на картині Ф. Красицького „Гість з Запоріжжя".
Авторові цих рядків судилося бути першим головою Товариства і цей обов'язок виконувати до кінця червня 1914 р.
З почину Товариства в листопаді 1913 р. була зорганізована прогулянка до Львова з метою познайомити нас, „провінціялів", з українським Львовом. Проф. Смулка показав нам дім І. Франка, а в книгарні НТШ на Ринку ч. 10 ми побачили й самого поета. Після повороту до Рогатина не без гордощів оповідав про це наш клясний товариш Гнат Баранюк.
Під керуванням проф. Смулки успішно працював теж гімназійний Драматичний гурток. В ньому перші лаври здобував Йосип Гірняк, майбутній корифей театру „Березіль" у Києві, українського оперового театру у Львові в pp. 1941-1944 та на еміґрації „Театру в п'ятницю".
Багато нового в життя гімназії вніс учитель Микола Венґжин, у літературі — Угрин Безгрішний, Козак Нитка. Він щойно закінчив Черновицький університет, і в Рогатині була його перша вчительська посада.
До того часу він кілька разів на час вакацій виїздив у Наддніпрянську Україну. Бував у Києвi, Чернігові, Полтаві, Харкові; гостював у Олександри Куліш — Ганни Барвінок на хуторі „Мотронівка", б. Борзни на Чернігівщині, нав'язував дружні взаємини з пнсьменниками-громадянами — Гриціком Чупринкою, Оленою Пчілкою, Павлом Богацьким, Христею Алчевською, Миколою Вороним, Іваном Липою та ін. а деякі їх листи, наприклад, Ів. Нечуя-Левицького, як ціннощі, зберігав у засклених рямцях.
__________________
* Д-р Борис "Бусьо" Кудрик, відомий композитор-музиколог, син пароха Рогатина о. Павла. Помер на засланні в 1950 році. https://lesinadumka.blogspot.com/2019/06/blog-post_23.html
** Василь Волицький - вояк УГА, педагог, на еміґрації - інспектор шкіл.
*** Рогатин — на думку проф.В. Сімовича і проф. І. Крип’якевича — це староукраїнська назва укріпленого тином-частоколом города і його основника Рога. (Гутірка на тему походження українських місцевих назв відбулася в лютому 1942 р. в кабінеті проф. В. Сімовича у Львові.)
**** Юліян Соколовський, уродженець Стрятина, голова міжклясовоі самоуправи. Від вересня 1914 р. в боях УСС в Карпатах, хорунжий УСС. Поляг 3-го вересня 1916 р. на Лисові б. Бережан.
***** Михайло Дорошенко, уродженець с. Руди б. Рогатина. Хор. УСС, полонений на Лисові 3. ІХ. 1916 p., втопився у Волзі б. містечка Дубівка 1917 року.


“Свобода”, 9 грудня 1980
Ділимося сумною вісткою з Рідними. Приятелями й Українською Громадою що в середу. 3-го грудня 1980 року, відійшов у ВІЧНІСТЬ. прийнявши Найсвятіші Тайни сл. п. мґр ВАСИЛЬ ВОЛИЦЬКИЙ.
Покійний народився 27-го серпня 1897 року у Волцневі біля Жидачева. 18-пітнім юнаком вступив в ряди УГА та перейшов чотирокутник смерти. Педагогічні студії почав в Українському Тайному Університеті у Львові та закінчив на Університеті в Ґрацу. Австрія. Вчитель Українських Гімназій в Рогатині й Золочеві в pp. 1931 1939, завідуючий Педагогічного Кабінету в Жидачеві в pp. 1939-1941, посадник міста Жидачева в pp. 1941-1944, вчитель середньої школи у Браншвайґу. Німеччина 1945-1947, директор Курсів Украінознавства їм. Юрія Липи в Торонто 1959-72, інспектор Українських Шкіл в Онтаріо, голова Крайового Шкільного Осередку при КУК, Онтаріо, почесний член та представник УМХС на Канаду від 1949 р.
ПОХОРОННІ ОБРЯДИ відбулися в суботу, 6-го грудня 1980 р., з церкви св. о. Миколая в Торонто, на цвинтар Йорк.
В глибокому смутку:
ЛІДА з БАЧИНСЬКИХ - дружина
Діти:
ХРИСТИНА ФЕРЕНЦЕВИЧ з мужем ЮРІЄМ і дітьми ЯРИНОЮ і ТАРАСОМ
MAPTA ВИННИЦЬКА з мужем ЛЕВОМ і дітьми ЛЕВЧИКОМ. ХРИСТЕЮ і МАРКОМ
НЕСТОР з дружиною КАРОЛЕЮ
сестра АННА та брати ІВАН і ГНАТ з родинами в Україні
брат - МИКОЛА з дочками ІРКОЮ і МАРУСЕЮ в Чікаґо
інж. ТЕОДОР ЗУБРИЦЬКИЙ з родиною – кузен. 

Василь Волицький. На Львів і Київ. Спогади. Торонто, 1963  http://diasporiana.org.ua/memuari/386-volitskiy-v-na-lviv-i-kiyiv/