Манявський Скит, останнє пристановище Гетьмана Івана Виговського...

Скит Манявський, в'їзна брама. Поштівка бл. 1930 р.

Микола Кокольський
МАНЯВСЬКИЙ СКИТ
"Свобода”, 26 жовтня 1952

Кому ж не знана Підгірська країна,
Где понад рівень Бескид ся спинає,
Где крута Клива і Попадя синя
З боків норами дві річки пускає?

„Скит Манявський" А. Могильницького

Між бескидськими горами, що відокремлюють одну від одної дві річки-близнючки, дві Бистриці — Солотвинську і Надвірнянську, серед вічної зелені шумливих ялиць, оподалік від людських осель, від їхньої повсякденної зам'ятні...

Думка зайти туди, поклонитися святим руїнам виникла в мене ще на шкільній лавці, коли ми читали поему А. Могильницького про цю старовинну святиню, що тепер лежала в руїнах. Молоду уяву розбурхали особливо дві небуденні події, зв'язані з існуванням цього храму. Перша трагічно-сумна, як доля цієї обителі, як доля цієї землі. Це похорон колишнього гетьмана України Івана Виговського, що впав в місті Корсуні, розстріляний польськими кулями. Печальна гетьманова дружина перевезла скривавлене тіло в далеку галицьку землю та поклала його в тихе скитське підземелля на вічний сон. А друга радісна, велична, що підносить духа на піднебесні висоти. Це мистецтво, що цвіло в манастирських мурах. (“Скитський іконостас — це вершок українського мистецтва, мабуть, нема йому рівного на всьому просторі українських земель," — гр. Войтіх Дідушицький). 

Знимка 1907 року 

Довго довелося ждати здійснення мого заміру. Чотирилітня, світова війна та її епілог на українських степах загородили мандрівницькі шляхи. Розбурханий Арес збирав тверду данину з нашої землі. Та мандрівницький дух не погас навіть під подувом воєнного страхіття. Тож тільки-но спопеліли останні пожарини на побоєвищах, тільки-но замовкли жерла гармат та цівки рушниць, давня мрія зайнялася яскравим полум'ям. І повела вона у зелений Бескид нашу сердечну трійку, мене, мою дружину і нашого друга о. Д. П., гуцула з Маняви, що виростав у тіні скитських руїн.

Станиславів — столиця Підгір'я, Богородчани — напівзруйноване повітове містечко, що в своїй церковці колись примістило славний манявський іконостас, нічліг на гостиннім приходстві, Солотвина — дрібне містечко над химерною Бистрицею і Манява — просторе, гуцульське село, що розсілося здовж сріблистоясної річки Манявки. По той бік річки зелені, гірські хребти розходяться в одному місці на боки та обрамовують невеличку, подовгасту закутану, ціль нашої мандрівки. Довкруги видолинка біліють ще добре збережеш рештки колишніх мурів давньої, манастирської оселі. Понад мури з долішнього боку видолинка зводиться поверхова башта — дзвіниця. Крізь неї вела колись в'їздова брама на манастирське подвір'я. Тепер замість неї широке провалля в мурі. В горішньому кінці розсипаються ледве помітні рештки другої башти. Праворуч поза муром ярок, а в ньому невеличкий, бистрий потік. Розбивається об каміння криштальночиста вода, шумить-виспівує свою відвічну мелодію. 

Входимо до середини. Мури святині давно вже розсипалися в груз, що вріс у землю. Тільки де-не-де стирчить він своїми гострими ребрами з-під зеленого покрову оксамитних мохів, широких віял кущів папороті та лапатих листків ластовиного зілля. В горішньому кінці невеличкий залізний хрест, мабуть, із колишньої бані, заткнутий прямо в груз, відзначує місце, де колись ченці-священослужителі при престолі стояли, службу Богові служили. Наш зір зупиняється на мурах дзвіниці. В розколині понад брамою зелена яличка з мертвим каменем змагається. А на вищому поверсі, на ясній білі стін, цвітуть лагідні, пастелево-стоновані фрески, образи святих. Уперто протиставляться всякій силі, що більш як півтори сотні літ намагається стерти їх. Так, як господар цієї землі, що цілими століттями бореться з ворожими силами і не здається. 

Іван Виговський. Невідомий художник XIX ст.

Це тільки й лишилося з старовинної святині. Тієї святині, що славилася на все широке Підгір'я, на ввесь Бескид. Адже це тут, у тихій, манастирській келії, скромний чернець, незрівнянний мистець палети (палітри) Йов Кондзелевич, напаханий пахощами рідної землі, воскресив святі постаті, що прикрасили цю святиню і всю Україну. І це тут, у манастирських підземеллях року Божого 1664, поклали на вічний сон трагічну постать української історії — гетьмана Івана Виговського. І тільки. В полум'ї пожеж, що в них згоряла українська земля, спопеліло чимало її минулого. Ось так спопеліло і минуле цієї обителі. Хто це і коли у своїй мандрівці бескидськими плаями, зупинився в цій закутані? Хто це й коли зносив сюди каміння та клав оборонні мури й башти, мурував святиню? Хто це й коли наставляв тут свої груди для оборони рідної землі? Ні одного свідка, жодної записки. Навіть леґенди немає. Тільки мертві руїни. Та ні! Є одна безсумнівна дата в історії цієї святині — рік 1785-ий, дата смерта скита, коли цісарський наказ замкнув ного брами назавжди.

Мистецький іконостас із цієї святині, по деякій мандрівці знайшов пристановище в львівському Національному Музеї. Богослужбові книги й церковні ризи потонули серед добрих людей, та й дотлівають десь у мрячних церковних закамарках. І руїни, що розсипаються та вростають в землю. Це все з давньої слави. Та ще царство манастирського підземелля. Десь там, під зеленою паполомою, глибоко під землею, тліють благородні кості священослужителів, ктиторів і доброчинців храму, а серед них, на почесному місці, лицар у гетьманській киреї, колишній господар цієї землі, спадкоємець важкої Богданової спадщини, хоробрий витязь з-під Конотопу гетьман Іван Виговський. Прямолінійний, твердий характер і світлий ум, який знав, куди прямує. Його політичний ідеал — наш ідеал, “вольний, нікому не підданий народ".

Іван Бєльський-Стеценко. Гетьман Іван Виговський під Конотопом 1659 року 

Виговський бачив ясно, що найбільша небезпека для державної самостійности України грозить зі сходу, від ненаситної і підступної Московії. І тому він вирішив твердо і невідклично цього ворога поконати. І доконав цього на конотопських полях, де лягли тисячі москвинів від козацької шаблі. Триста років української історії, триста років московської неволі свідчать яскраво про те, яку рацію мав переможець під Конотопом. Зокрема свідчать про це три десятки останніх років, що червоніють від невинної української крови, що її виточив з українського народу дикий варвар із Сходу.

Благородні задуми гетьмана звели внівець не вороги, а таки свої рідні. Знищили їх шанолюбні Пушкарі, короткозорі Безпалі, буйні Сірки, що далі власного носа не бачили, та в цей важкий час точили українську кров у страшній, братовбивчій боротьбі. Стара українська отаманщина. Кулі польського полковника Маховського, що закінчили життєвий шлях гетьмана, — це був уже трагічний епілог серед цього „вавилонського замішання" на рідних землях, епілог, запечатаний, кров'ю, що все своє життя горіла любов'ю до рідної землі.

Тліють у манастирських підземеллях благородні козацькі кості і тліє в повсякденній турботі пам'ять про колишні, великі події, про криваву боротьбу за долю господаря цієї землі. Тепер сини її далі в наймах, зрізують ялиці в бескидських зворах, звозять їх у долину до річки дорогою, втоптаною через середину святої обителі, та й погейкують понад тлінними останками прадідів у підземеллях. У тому місці, де колись, на сизих хвилях кадильного диму підносились сердечні зідхання розмеленого люду…

Тихо шумлять бескидські ялиці, щебече пташина на розваленім мурі і дзюрчить манастирський потік — відвічна мелодія рідної землі тепер, і в сиву дажбожу давнину, і в часи роздзвоненої манастирської тиші, і в далекім, замріянім майбутнім. І немає сили, яка задушила б цю мелодію, яка поконала б та зруйнувала життьову міць цієї землі. Вона непоборна. Рідна руїна для неї — не смерть, а цілюще джерело, з якого відроджується рідна земля в новій красі.

Цьогоріч, 27 березня, минули 355 роковини за Гетьманом Іваном Виговським.