"Людина флюгер. Так. Людина флюгер..." Нецензурний Стус

Василь Стус
† 4 вересня 1985

* * *
Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш навпомацки — i тiльки.
Самопiзнання — самозагасання.
Триматися у власному сiдлi —
такi химери юностi, що шкода
i часу i себе i бога — теж.
I вже. Вкипiла пiд ногами магма,
й ствердiла товщ i магма почувань,
i прагнення ствердiлостi — повтори.
…А змучений повторами, натрудиш
з’ятрiлу душу. I нема тобi
рятунку: прохромити твердь змертвiлу
I в море неспокiйно увiйти,
щоб борсатися i, немов вiтрило
порожне, виповнитись шалом дня
i вже покореному, порiднитись
з безумством свiту бiлого. Пливи
i погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як — цуратися душi
i навертати й повнитись. I вiчно
летiти в сонмi самопочезань.

Портрет пензля Володимира Слєпченка

Юрій Журавель. Василь Стус

Євген Сверстюк

Врізаючись ґранітним профілем
він йшов на повний зріст
вразливий і беззахисний
під градом націлених
очей об’єктивів магнітофонів
знав це автомати затриманої дії
але йтиме поки судилося богом
Здавалось він остерігався шептати
щоб не впасти у фальш
він остерігався кривити й обминати
бо це початок блудної дороги
він остерігався тихо говорити правду
а голосно говорити пусте і дрібне
бо це початок великого злочину
перед Істиною перед Богом перед собою
початок духовного самогубства
Слухати його незвично і страшно
був у голосі якийсь виклик
читати листи було щемно
вручали їх з якоюсь ціллю
і важко було узгодити акцептовану прямоту
з делікатністю і лагідністю його серця
У тюремному дворі
де слугувались підлим шепотом і фіглями
Стус не прийняв правил тихого шепоту
у таборах де залишилось відсиджувати
Стус стояв або закривавлений падав
Було клопітно всім з його непримиренністю
І лоскотала тиха радість за цілість Особи
Стус пробивав головою
ватяну стіну опущену на наші голови
що зжились з нею
навіть навчились робити
міну самоповаги
Стус пробивається головою вище
І здивованими очима поета
вітає рідне вічне небо
і тихо усміхається
Слово поета-страдника
стає тихим-прозорим
як осінній птах у відльоті
І жодна нотка надриву
не порушує чистоти храму
де читав свої молитви-думи Шевченко
де яснів високим духом Ґете
Де Рільке і Пастернак
ловили промінь світла
і відтворювали узори життя
на тлі синього куполу
Слово Василя Стуса
тихе як любов до рідного краю
де він знаходив зерня
з якого виріс

7 вересня 1985 р.

Визвольний шлях
Суспільно-політичний і науково-літературний місячник
Квітень 1989
Лондон

Віктор Жмак. Сосни

Василь Стус

* * *
Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя – занадто довге задля нас.
Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч – ніде тобі нікого,
лише й живого – шлюбна служба псів.
Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.
Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння,
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.
Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.
Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй на пнях.
Добутися б до п’ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.
Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут –
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищує покари до покор.

Х. 1968

Віктор Зарецький. Василь Стус

Богдан Підгірний
НЕЦЕНЗУРНИЙ СТУС
У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів.
Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю. Натомість літературні критики не схильні з цим погоджуватися. Вони намагаються витлумачити принаймні важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння, нездатності знайти ключик до Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою обра­зною системою, тематичною обмеженістю, незвичною лексикою. Рятівну ду­мку Юрія Шевельова, що «героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на пере шкоді розумінню його як поета», підхопили усі стусознавці. Дослідники вбачають в його творчості «великий світопояснювальний міт про кінець світу», знаходять у його світогляді низку суперечностей (між «кшталтуванням» своєї душі і покірністю долі, у ставленні до християнства, у розумінні ролі поета), пояснюють його бунт дитячими психічними травмами, проекцією особистих проблем на соціум тощо.
Стусові вірші здавалися мені зовсім незрозумілими. Спочатку я вважав їх адресованими не розумові, а почуванням. Пізніше, зіставивши події його життя з поетичними образами, помітив, що він, як азійський акин, співає те, що бачить. Кидається в очі і вражає «безперечна біографічна цінність раннього рукописного доробку. За словом — поетично перевтілені життєві фак­ти. [...] Та головне — біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, до­ зрівання — емоційне, світоглядне, мистецьке, етичне» (М. Коцюбинська «Поет»).
Вкотре перечитуючи спогади про В. Стуса, я звернув увагу на його поведінку, коли він з якоїсь причини втрачав самовладання, і те, що було у ньо­го на душі, вихлюпувалось назовні. Таких свідчень дуже мало.
І. Дзюба згадав єдиний випадок, коли Стус не контролював себе. «Була якась цікава виставка в Музеї українського мистецтва. Якесь нове явище від­кривалося. Дмитро Горбачов запросив мене і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п’яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення. Я не пригадую, як це конкретно було, але пригадую, що трошки чіплявся, трохи так різко реагував. І навіть трохи, що мене здивувало, з мов­ним моментом це було пов’язане. Хтось по-російському відповідав, і він різ­ко реагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерант­но до цього ставився».
Очевидно, десь глибоко в душі у Стуса відбувалися якісь потужні нурти, пов’язані з «мовним моментом».
Якщо простежити за поведінкою Стуса, пов’язаною з «мовним момен­том», який так здивував Дзюбу, то виявиться інший цікавий «момент» — світоглядний.
У родині Стуси послуговувались українською мовою, яку вони привез­ли в Донецьк з вінницького села. Цю подільську говірку зберегла його мама їлина Яківна. Вона знала багато українських народних пісень. Батьки Василя не проводили жодної спеціальної «мовної політики», на відміну від інших, які, опинившись у такому ж становищі, наполягали на зросійщенні своїх ді­тей. Наприклад, батько Олега Орача (Комара), директор сільської школи, на­полягав, щоб його син навіть удома намагався розмовляти російською. Мати іншого Василевого товариша, Івана Калиниченка, постійно вихваляла радян­ську владу, бо дуже любила свого сина і боялася, щоб та влада його не зни­щила, як усю її родину.
Василь Стус пішов до школи в шість років. Школа була російською. Про те, що можуть існувати українські школи, він, мабуть, не здогадувався, хоча недалеко ще животіла українська школа, але вона вважалася гіршою і непрестижною. Василь з охотою ходив до школи, гарно вчився, був улюбленим учнем усіх вчителів, його посилали на літературні та математичні олім­піади. На канікулах їздив у піонерський табір.
Його старша сестра Марія згадує, що Василь «любив виступати на зльо­тах юних піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх придумував. Ще й ру­чку піднімав і кричав: «За Леніна! За Сталіна!» Люди дивувалися:
— Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?
— Да нет, — відповідала вчителька, — отец у него простой слесарь, а мать — домохозяйка».
Грав у футбол. Любив історію. Багато читав. Грав на гітарі.
Разом з однокласником Ніколаєм Галкіним випускав шкільну стінну га­зету. Той хлопчик гарно малював, а Василь придумував віршовані підписи. Не побоявся написати віршик навіть про сина директора школи:
У нашего Лени неприятность — опять двойку получил,
потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.
Василь Стус закінчив школу зі срібною медаллю. Він ішов на золоту, але комісії видалося, що у творі з російської літератури Василь замість літери «о» написав «а».
Медаль дозволила йому вступити без іспитів до Сталінського педінсти­туту на українську філологію. Чому він поступив саме на українську філоло­гію? Раціональної відповіді на це запитання нема. Пояснень треба шукати в тих самих підсвідомих нуртах. Очевидно, цей «мовний момент» уже давався взнаки. Слід зауважити, що мовна стихія мала міцні корені в родині Стусів.
Це можна проілюструвати конкретними випадками. Наприклад, сестра Стуса Марія розповіла, що вона живе в російськомовному оточенні і українською мовою розмовляє лише з найріднішими людьми — своєю матір’ю їлиною Яківною та дочкою Тетяною. «З Танею я ніяк не можу російською розмовля­ти. Хоч вона з чоловіком і дітьми російською розмовляє. Колись вона в ліка­рні лежала. Я думаю, в лікарні буду російською розмовляти. А треба було по телефону говорити, бо в неї була інфекційна хвороба. Я з нею розмовляю ро­сійською по телефону, а вона каже: «Мамо, чому ти зі мною так говориш, що, ти мені не рідна?» І ми почали українською. А всі ж дивляться, коли україн­ською говорити».
Стус закінчив інститут з відзнакою і тому мав можливість отримати роботу в рідному місті, але він за власним бажанням поїхав на роботу в село. Чому? А тому, що в Сталіне він почував себе чужим, не міг там «прижитися», не знаходив «ґрунту». Саме життя його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика» (з листа до В. Дідківського, вересень 1959).
Може, йому був потрібен «мовний ґрунт»?
Вчителював Стус у селі Таужні Гайворонського району на Кіровоградщині. Там він також «ґрунту» для себе не знайшов. Ось рядки з листів (до В. Дідківського та А. Лазоренка за серпень-вересень 1959):
«Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, сло­вом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Мова, як на Вінниччині, бага­та і співочо-яскрава. Рай і ад».
«Прогулянки з першими знайомими не рятують од нудьги, бо вони дуже тупі і дуже доброчесні».
«Часто нападає «хандра», як говорить М. Рильський. Від того, що я да­леко од дому, більше — од того, що умови для праці несприятливі, ще більше — од того, що я, зробивши вилазку в село, якимось бар’єром а чи відгороджуюсь од людей, а чи вони від мене».
«Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю його і зараз, бо наперед знаю — даремно».
Стус не пропрацював там навіть одного навчального року, але колеги- вчителі до сьогодні згадують його з теплотою. Спогади самого Василя трохи інші. Ось, наприклад, які враження залишились у нього від шкільного турис­тичного походу до околиць Гайворона, на берег Південного Бугу:

Аж і Гайворон!
Темніє поруч синього,
пахне меливом, олією, селом.
Спали табором,
співали про Росію
і міщанський берегли апломб.
Дітлахи, тугі, як головастики,
піонервожаті, як кроти,
а в наметах — червонясті ластівки
і пухкі вгодовані коти.
Тут пожий, коли й земля не крутиться.
У патріархальнім барлозі,
все тут спить!

Такий «патріархальний барліг» з «тупими й доброчесними» «кротами», «котами», «червонястими ластівками», що співають про Росію, не є тим ґрун­том, якого шукав Стус.
Навесні Василь отримав повістку до армії. Колектив школи влаштував гарні проводи і подарував книжку з написом: «В день проводу в армію...».
Стус не мав великого бажання служити в Радянській армії. Щоб уник­нути служби, він намагався влаштуватися інструктором в Гайворонський райком комсомолу. «Одержав я повістку у військкомат, у райкомі ж захотіли взяти до себе інструктором. Приїхав я пізно в Гайворон. Якби на 2-3 дні ра­ніше, то, можливо б, і не служив. А так — в райкомі пройшло бюро, а в військкоматі теж якась єрунда: коли ви, мовляв, уже розрахувались, то йдіть служити» (з листа до В. Дідківського, 19. 11. 1959).
В армії Стус зайнятий переживанням свого першого кохання. Ось вірш з фрейдівськими еротичними образами, в якому ліричний герой

самотній — на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
коли ти така далека-далека.
Та як тільки його кохана скаже «люблю»,
Одне-єдине, кругле, вологе,
соковите, як плід біля вишневої кісточки.
червоне слово,
холодна зброя відреагує ерекцією,
і він розглядатиме набряклу колодочку
караульного ножа.

Але це кохання виявилось нещасливим. В армії наприкінці 1960 року Стус пережив дві втрати: після нещасного випадку йому ампутували дві фаланги на лівій руці і від нього пішла його ко­хана дівчина.
«Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить за­між. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:

Будь самой горькой из моих потерь,
Но только не последней каплей горя.
(в листі до В. Дідківського від 5. 10. 1960).

В наступному листі (до В. Дідківського, 4. 11. 1960):
«...палець мені був зіпсував настрій тільки при перев’язках... (...) Інший удар був трохи сильнішим, і він вирвав мене з тихої гавані, куди я приходив частенько стомленим, покірним і люблячим, усе забуваючи і так само усе прощаючи. Тої гавані нині нема, згадок нема, але це не розпач і не крик, про­сто стало трохи важче там, де так хотілося мати щось полегше».
В армії Стус пише менше віршів, зате більше спостерігає і думає.
Погортаємо його армійські листи до В. Дідківського за I960 рік.
«Зі мною кілька литовців. [...] Для 3 млн литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно — за цей інтересний і свідомий народ».
«Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені у «Правді» за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі — сама цифра — 37 млн — мене ввела в розпач. А які ми малі, їй-богу! Продивившись проценти для різних народів — білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням. Це, звичайно, робить нам честь.
Але це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи».
Після служби в армії Василь Стус влаштувався викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 міста Горлівка. Зайве казати, що й там його любили учні і поважали вчителі. Учні — за те, що він ніколи їх не ображав і не ставив двійок, а колегам по роботі імпонувала його незалежна постава стосовно начальства та офіційної ідеології.
У Горлівці Стус пережив ще одне велике кохання. Він зустрічався там з дівчиною, яка працювала на Новогорлівському азотно-туковому заводі. Василь написав про неї вірш і помістив його у збірці «Зимові дерева».

Я знаю —
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотно-тукового заводу,
чути постріли па мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям —
вечірньою школою, чергами, перукарнею,
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене, самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам’яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все — до найменшого паніггя,
щоб, затиснена в себе, як в кулачок,
ти ставала цільною і неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо —
відчути визубрені
твої підбори самотні.

Поезія стверджує, що Василева дівчина була комсомолкою, навчалась у вечірній школі, жила у гуртожитку, мала 160 см зросту. Змовчав Василь про те, що звали її Ольгою і на заводі вона працювала старшою лаборанткою. Жодне мило не могло знищити стійкого запаху хімреактивів, який ішов від її тіла. Вона грала на гітарі й гарно співала. У неї було російське прізвище і бу­ла вона людиною російськомовною, може, росіянкою. Мабуть, вона справді кохала Василя, бо дуже непокоїлась його незрозумілою прив’язаністю до українства.

Рідну мову мою
Ти мені пробачала, немов дивацтво...
Ти, напевно, мене любила,
Бо тільки морщилась,
Коли я говорив про любов,
Яку мої предки назвали коханням.
А я вірив — Серцю не треба слів,
Серце ж саме
Навчає нас розмовляти...
Так, ти, напевне, любила мене,
Коли якось промовила:
— Навіть мову твою.
Здається, змогла б полюбити...
Усім подобалось,
Коли ти доплітала вкраїнський гумор,
Жертвеннице!
...А потім
Ти сказала, що жертви були
Зовсім даремні.
Я ж не бачив, сліпий, доброти
І не бачив пожертви твоєї.
Ти пробачиш мені сліпоту?
Мені важко за неї, важко,
Я не можу забути про неї,
хоч ти
мені вже
пробач.

Здавалося, В. Стус повністю інтегрувався в радянське суспільство, став звичайним його членом. Та несподівано в Горлівці з ним трапилась подія, та­кож пов’язана з «мовним моментом», яка його дослівно шокувала, поставила на межу вибору, примусила його сумління працювати і реагувати на виклик. Восьмого грудня 1962 Василь Стус із вчителем тієї ж школи Василем Шиманським після уроків зайшли пообідати до робітничої їдальні № 20, яка містилася на території шахти недалеко від школи. Стали в чергу. Стус був високого зросту, а Шиманський — невисокий. У школі з них по-дружньому кепкували, прозиваючи Штепселем і Тарапунькою. Коли підійшла їхня черга до віконця роздачі, Шиманський замовив:
— Будь ласка, на перше борщ, на друге — шніцель з картопляним пюре.
За ними в черзі стояли шахтарі, не зовсім тверезі, бо якраз в той день їм видали аванс. Раптом один з них зробив дуже нечемне зауваження:
— Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Ты почему говоришь «на першэ»? Ты что, не можешь по-человечески сказать «дайте нам на пер­вое»? А ты говоришь «на першэ, на друге»!
Власне, те ж саме говорила Василеві його кохана дівчина Ольга, але, звісна річ, в набагато приязнішій формі.
Жінка, яка видавала страви, спробувала отямити шахтарів:
— Как вам не стыдно, это ж учителя нашей школы.
— А нам плевать, что они учителя. Это бандеровцы. Мы их в сорок пя­том не добили, мы их сейчас добьем.
Мало сказати, що ці слова Стуса обурили. Він втратив над собою контроль, нестямився, на якийсь час скинув із себе «кольчугу». (Василь Стус об­ мовився якось, що йому дуже заважає те, що він завжди повинен перебувати в кольчузі.) Він взяв того нещасного шахтаря за барки і почав ним трясти. Тут підскочили інші шахтарі і відборонили свого товариша-«інтернаціоналіста».
Василь спочатку списав усе на нетверезий стан шахтарів і вирішив не відвідувати шахтарську їдальню восьмого та двадцять четвертого числа, в дні, коли шахтарям виплачували гроші.
Та це його не заспокоїло. Прийшовши додому, Стус почав писати лист до свого хрещеного літературного батька Андрія Малишка. Народжувався текст у великих муках. Завершивши роботу, Василь відіслав лист 12 грудня 1962 року.
Процитуємо кілька цікавих моментів:
«У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянсь­ким» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про ар­мію, про всі інші канали русифікації».
«Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який мо­же призвести до згуби цілої духовної одиниці людства?»
Андрій Самійлович отримав цей зойк враженої душі, але відповіді не дав.
Стус не розумів, що з ним діється. Якщо подумати, то ця затія з листом до Малишка була абсурдним вчинком і в ньому виявилась не сила і мужність, а слабкість і розгубленість, бо шукав він розради і захисту. Чому він звертав­ся до Малишка, зрозуміло — більше не було до кого. Нам зараз ясно, що Ма­лишко нічого відповісти не міг, та й запитання були риторичні. Через два мі­сяці це розумів і Стус, бо 16.02.1963 написав Малишкові таке: «Шановний Андрію Самійловичу! Зо два місяці тому я надіслав вам лист, в якому, вили­вши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких «чому», я прохав Вас зара­дити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сувору відповідь. Пробачте». Можна стверджувати, що у грудні 1962 року закінчився перший етап творчості, чи період «щедрого белькотання душі» (В. Стус «Феномен доби»), і розпочався новий, коли автор віч-на-віч при повній притомності зіткнувся з твердим реальним фізичним світом. І він виявився аж ніяк не матеріальною копією того духовного, що був у його душі. «Поет увіходить у незбагненний для себе світ» (В. Стус «Феномен доби»).

Неначе в сні було моє дитинство,
неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.

Викладати українську мову в горлівській школі на тлі загину «цілої одиниці людства» було «недоумством». Василь Стус аж ніяк не був «недоум­ком», він добре розумів ситуацію і почувався зобов’язаним її виправити. Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Він уже облишив пошуки «ґрунту», бо впевни­вся, що його нема. Поселився в аспірантському гуртожитку в Академмістеч­ку і відчув себе дуже самотнім в цьому світі:

Емігрантом. Їй-Богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон грати.

Він відчував себе елементом українського етнічного організму, клітин­кою «духовної одиниці людства» (з листа А. Малишкові). Але він був сам.

О кара земле, окрай гри,
бери мене, бери.
Або в іншому вірші:
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.

Показовим є часте вживання слова «гра». Гра є винятково людським ви­дом діяльності. Вважають, що тільки у процесі гри відбувається творення соціальних структур.
До того ж відбувся розрив з коханою людиною:

Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?
Не можеш вибачити? Клянеш?
Не можеш вивіритись розлуці?
Серцю — довіритися?
Мовчиш, як покинута вагітна?

Поетичним чуттям, інтуїтивно Стус відчув, що він інший, що він не мо­же стати гвинтиком радянського суспільства, елементом чужої, протиприродної йому структури.
Стус шукає виходу за допомогою розуму, логіки:
Погляньмо, що він пише в дослідженні «Дещо з думок наших попере­дників про національне питання на Україні та про її сьогоднішнє буття»:
«...за переписом населення 1959 року маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації».
«Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично до­ступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову».
«...міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян».
«...видно при простих арифметичних підрахунках, що (...) тільки через росіян 4 227 769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються ро­сійською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31% неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів укра­їнців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користу­ватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті порівняно з помешкан­ням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п’яти мільйонів гине щодня, що­ години безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!»
«...понад одна чверть [...] співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Гудзя, тобто «живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною», аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх «генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства». Про це ж Стус пише і до першого секретаря компартії України П. Ю. Шелеста вже після першого арешту:
«Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного хара­ктеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає не­ потрібним тягарем, більше того — гріхом і мало не тавром. [...] ...населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовля­ється від своєї мови» (лист до Шелеста 1972).
Василя Стуса добре розумів, як не дивно, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль, який виступав на його захист. На запитання кореспондента ра­діо Західної Німеччини, у чому полягає злочин Стуса, пан Белль відповів:
«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по- українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність. Існують давні суперечності між українцями і росіянами, що виявляються також у питаннях мови. Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також дуже легко застосовують, а виклю­чно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяль­ність».
Та це було уже в 1985 році, за кілька місяців до загибелі поета. А в дру­гій половині 1960-х років, як вважають упорядники багатотомного видання творів В. Стуса, в його зошиті з’явився цікавий документ під назвою «Пам’я­тка для українського борця за волю». Це поради борцям за вільну Українську національну державу:
«Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам’ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту».
Далі Стус радить, як переховувати підпільну літературу, добирати но­вих людей, як поводитись при арештах тощо.
Цей документ зберігався в архівах КДБ і був повернений родині Стуса в 1991 році. Він, здається, не фігурував у матеріалах обвинувачення на жодно­му суді над Стусом.
Якось у розмові Стуса з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим зайш­ла мова про письменника Миколу Лескова з приводу того, що Лесков — українізований російський письменник. Новиною було те, що не тільки укра­їнці стають росіянами, а й росіяни можуть стати українцями. Стус тоді силувався українізувати свого сусіда по аспірантському гуртожитку Владислава Табєлєва, який приїхав зі Свердловської області. Владислав Дмитрович зга­дує: «На меня лично произвело впечатление, что он говорил всегда только по-украински. Мне было неудобно не пытаться разговаривать с ним по-украински. Он меня часто поправлял, заставлял повторять несколько раз оп­ределённые трудные для меня украинские слова. Но я на него нисколько не обижался, хотя я был в те времена несколько гордый. [...] Он пытался сделать так, чтобы я тоже говорил по-украински. Другие смеялись надо мной, потому что я не всё мог выговорить. Но Василь никогда надо мной не смеялся. Он всегда меня поправлял. Я уже тогда читал по-украински. Много слов не по­нимал и спрашивал, не стесняясь. Но стеснялся говорить. Не стеснялся гово­рить с Василем по-украински, зная, что он надо мной никогда не посмеётся». Дружина В. Табєлєва Вікторія Казимирівна, українка, вдячна В. Стусові за виховання чоловіка: «Мені на початках нашого знайомства доводилось на політичні теми воювати зі своїм чоловіком. Перше моє відвідання його кімнати почалось з того, що я зірвала портрет Петра Першого, який висів у ньо­го на стіні, і сказала, що якщо він буде висіти, то я до тебе не прийду. Він спершу образився, але потім зрозумів мене. В плані навіть не політичного становлення чи дозрівання, а хоча б розуміння української проблеми, Василь зробив дуже багато для мого чоловіка. І зараз він розуміє наші події, наші бі­ди, наші проблеми більше, ніж багато хто з українців».
Про те, що Стус бачив принципову різницю між українським і російсь­ким етносами, свідчить, наприклад, присутність в його блокноті вірша, запис якого датують 1970-1972 роками.

Утро серое в тумане — я раскрыл окно,
баба серет за дровами, серет уж давно,
полупьяненький солдатик девку еть ведёт,
прислонившись у забора, мужичек блюёт,
вижу лужу, в луже тёлка тихо-тихо ссьгг,
вот вам русская сторонка, деревенский быт.
(В. Стус. Твори у чотирьох томах. — Том 3. — Книга друга. — С. 448.)

Тоді ж Стус написав у передмові до збірки «Зимові дерева»: «Ненави­джу слово «поет». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі, як на мене, путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Та­кою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насампе­ред добродій».
Чому Стус не вважає себе поетом? Він же пише вірші і, навіть, «путя­щі». Чому йому навіть слово «поет» ненависне? Відповідь міститься у вищенаведеному уривку. Тому, що поет — «це насамперед добродій», який звільнюється від «почуття зненависті». Стус відмежовується від таких поетів-добродіїв. Він не може відмовитися від «природного почуття зненависті». Його самоцензура не дозволяє виповісти це прямо. Та й, крім того, Сту­са ніхто не зрозумів би, бо тоді найрадикальніші інтелігенти мали смертель­них ворогів свого етносу за найщиріших братів. Тому після вбивства Алли Горської Стус дозволить собі тільки сказати:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

Лише в період заслання, «убивши цензора в собі» і, не зважаючи на те, як його зрозуміють (бо розуміти вже не було кому), він напише:

Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученої
нам на всечас відпусти.

У відсутності «гніву пречистого» Стус звинувачував православ’я, «пасеїстичний дух» якого «тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу наро­ду [...]. Може, це одна з причин нашої національної трагедії».
Либонь, Стус до своєї боротьби не зміг зрекрутувати жодного бійця. Таких людей в Україні вже не було. Побутував лише «патріотизм», про який Стус був дуже невисокої думки: «чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм».

Горде тіло моє нецензурне!
Що мені з тобою робити?
Куди податися?
Як узаконити тебе?
Щоб узвичаєне предками,
круглим моїм дитинством,
гострою молодістю моєю
назвати своїм!
Тіло моє!
Четвертоване ерою.
Заборонене, та моє,
що мені з тобою робити?
Відпадають руки мої.
Відпадають ноги мої,
голова моя відпадає.
Як багряний кавалок —
моє серце диміюче.
Горде тіло моє нецензурне! Я
тебе, як молитву беріг,
а ти якесь дивне:
не пристосоване до життя.

В цьому вірші Стус говорить одночасно і про свою власну духовну структуру, і про тіло свого народу.
Говорячи про дитинство і юність, Стус має на увазі ранні періоди етногенезу. «Кругле дитинство» асоціюється з давньою керамікою, солярними знаками чи із круглолицими камінними бабами. «Гостра молодість» — це пе­ріод княжої доби і козацької держави. «Гостра» вона тому, що зіткнулася з жорстоким зовнішнім світом. Австралійський дослідник Марко Павлишин розтлумачив нам, що у Стуса коло завжди символізує природність, органіч­ність, святість,

бо надто кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати дивиться свята,
(«Посоловів од співу сад»),

а «гострота» означає страждання, насильство, зло:

Квадратура
таємних бід і ромби самоти,
і прямокутники старих напастей,
і лінії спадні усепокори.

Пізніше розвиток етнічного організму було жорстоко припинено, і він, не досягши зрілості, почав розкладатися.
Тепер стають зрозумілими інші Стусові образи. Прочитаймо наприклад, такий вірш зі збірки «Веселий цвинтар»:

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є жити,
і що є світ, і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
а ти ще сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

В. Стус «пригадав», що є життя, що є світ і що є він. Він увійшов у тіло власного народу, як жива клітина входить у тіло біологічного організму. Василевим тілом є тіло його народу. І він з жахом усвідомлює, що його людське тіло зможе проіснувати довше, ніж тіло його народу. Такий результат його не влаштовує, і він має намір померти, коли відчує, що він живий, а народне ті­ло уже скінчило тернистий шлях («помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй»).
Таке його світобачення підтверджується спогадом його друга зі студентських часів Віктора Дідківського: «Ставлення Стуса до національного пи­тання випливало з його філософії життя. Своє філософсько-національне кре­до Василь обґрунтував мені у 1978 році, коли приїздив на похорон батька у Донецьк. Нація — це спосіб існування людства. Інакше, як у формі нації, людство існувати не може. І тому порушення прав нації, а тим більше полі­тика знищення націй (лінгвоцид, етноцид, екоцид) є брутальне порушення прав людини, злочин проти людства. Тому збереження прав нації на існуван­ня, захист і боротьба за її нормальне буття (збереження культури, мови, зви­чаїв) — це є боротьба за збереження людства» (Василь Стус у своїх листах // Вітчизна. — 1995. — № 7-8).
Невідомо, чи Стус захоплювався ідеями Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі чи Льва Гумільова, але образи поета відчутно перегукуються з їхніми уявленнями.
У 1965 році Василь Стус познайомився з поетом старшого покоління Миколою Омеляновичем Самійленком, який тоді працював майстром будіве­льної бригади дослідного господарства Українського науково-дослідного ін­ституту садівництва. Знайомі попросили Миколу Самійловича взяти на робо­ту Василя Стуса, який після звільнення з аспірантури не міг працевлаштуватися. Стус працював спочатку в будівельній бригаді, а потім — у котельні. Іноді Василь залишався у Миколи Омеляновича на ніч, і між ними відбували­ся довгі розмови. Самійленко згадує: «Настрій у нього був розбитий. Це я зразу помітив. Він більше скаржився. Я його, в перші дні особливо, спиняв. Кажу: «Василю, відімкнися! Не закаламучуй розум усяким злом чи ненавис­тю». М. Самійленко ділився зі Стусом своїм невільницьким досвідом. Він провів десять років у таборах за участь в УПА. У Карлазі Микола Омеляно­вич чотири з половиною місяці спав на одних нарах з Львом Гумільовим. Во­ни багато розмовляли сам на сам. «То була справді Божа милість наді мною. Я забув, що находжусь в концтаборі». М. Самійленко розповідав Стусові про те, що Гумільов порівнював етноси з живими організмами.
Пізніше М. Самійленко через свого колишнього однокурсника, заступ­ника міністра будматеріалів, влаштував В. Стуса на роботу у відділ реклами та інформації, де він працював до першого арешту.
З уявленням про національний організм пов’язані образи, взяті Стусом зі статевої сфери. У листі до Б. Гориня, характеризуючи українську інтелігенцію, Стус пише: «Нічні полюції замість діянь — це наше», а трохи нижче: «Всякий (навіть український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків».
Ці ж образи присутні в розмові, яка відбулася між В. Стусом і Р. Корогодським у день, коли стало відомо про трагічну загибель сина В. Коротича. (Син Віталія Коротича Андрійко впав у трансформаторну будку і згорів.)
Стус і Корогодський сиділи на лавці і журились з приводу цього жахли­вого трагічного випадку. Мимо них пройшов молодий поет Григорій Кири­ченко, який продався більшовикам — пішов служити в їхню пресу.
— Це великий поет, — сказав Стус. — Але зараз він мрець, і ніякий це вже не поет. [...] Зрозумій, що від кожного з нас хочуть, щоб ми відмовилися від себе, від нашого спілкування між собою і від того, що ми робимо. — Це ти дуже складно, — відповів Корогодський, — Я думаю, що все простіше. Ми, напевно, робимо не те, що в цьому суспільстві прийнято. Вони цього не хочуть. Це їм вороже.
— Ну, може, так. Ти надто спокійно про це говориш.
— Так. А чого нервувати?
— Та нервувати тому, — заводився Стус, — що нам варто тільки збочитись, тільки від себе відмовитись — і все! Тут от вирви! — він показав на свій пах. — Отут вирви! — він зробив жест, ніби відривав собі геніталії. — І вся чоловіча сила... Вже нема поета, вже нема людини, вже нічого немає! Вирви!
«Вирви» він повторив три чи чотири рази. На весь голос. І ще й показу­вав. Ще він казав, що вся історія працює на те, щоб ми зникали. Що ми практично позбулися своєї історії, і нам накинули іншу історію. І ми продукти не своєї історії. І люди наші не свої, не наші люди. І Гриць не наш.
— Я інакше сприймаю все це, — сказав Корогодський. — Ти якось як особисту образу. — Так! Ти шо, не вважаєш, що він нас зрадив?
— Ні, — відповів Корогодський, — я не вважаю. Він зробив свій вибір. Ти ж уже стільки начитався тої екзистенціальної філософії. Чому ти не хочеш визнати, що всі мають право на вибір. [...] Кого він зрадив? Я думаю, що найбільше він зрадив самого себе. А ти вважаєш, що він нас зрадив. Я не вважаю, що він мене зрадив. Він мені сьогодні чужий.
— Ну, я не знаю. Може, ти й правий. Але я все одно відчуваю велику прикрість, велику втрату.
Стус порівнював чоловічу потенцію зі здатністю бути повноцінною творчою людиною. Адже живий організм творять окремі клітини, які несуть однаковий генетичний код, певну інформацію. І якщо цю інформацію спотворити, то клітини уже не зможуть збудувати досконалий організм. А почи­нається організм зі статевих клітин, які містять спадкову інформацію.

Все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки значу
і якою барвиться сльоза.

Стус вважає вітчизну втраченою. Процес розпаду зайшов надто далеко. У листі до Богдана Гориня він писав: «...уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?»
— Вы знаете, кто такой Стус? — казали друзям на співбесідах кагебісти. — Он же эк-зи-стен-циалист!
Життя і творчість Стуса дають багато підстав для того, щоб після втра­ти ним Вітчизни зарахувати його до табору екзистенціалістів. Може навіть видатися, що він був найпослідовнішим практикуючим екзистенціалістом. Можна багато сперечатися про те, до якої з течій він належав, чи був екзистенціалістом у «вужчому» чи в «ширшому» розумінні.
Якщо екзистенційною вважати кожну вихідну ситуацію, коли людина починає мислити самостійно від початків, «самасобоюнаповнюватись», «прямостояти», то в цьому сенсі Стус, безперечно, найпослідовніший екзис­тенціаліст.
У моменти найбільших душевних потрясінь до його віршів з максима­льною прямотою прориваються незвично яскраві образи, навіяні такою настановою. Наприклад у вірші, присвяченому пам’яті Алли Горської, дорогої для нього людини, по-звірячому вбитої:
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Щоб ці рядки стали зрозумілішими, випадає «взятися за вкрай невдячне завдання перекладати поезію прозою». Якщо наважитись здійснити таке «блюзнірство супроти поезії» (Ю. Шевельов), то ці поетичні образи прозовою мовою можна перекласти так:
«Якщо ти самотній в цьому чужому світі, намагайся знайти острівець, який є лише тінню твоєї далекої невідомої ідеальної батьківщини (образ М. Пруста, який пізніше підхопив М. Мамардашвілі). Червона тінь калини на чорних водах — це тінь вічності на плині часу. Ми, громадяни далекої невідомої батьківщини, зібралися тут, але нас дуже мало і можливості наші дуже обмежені.

Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка. як кров у наших жилах.

Ми — громадяни далекої невідомої батьківщини, у наших жилах тече її кров. «Калинова кров» — ознака, образ спорідненості (як група крові, генетичний код, побратимство). Ми не зможемо довго прикидатись іншими, жити за чужими законами,
вічно потерпаючи, що світ тебе помітить і уб’є.
(«Між світом і душею виріс мур»)
Нас викриють і знищать».
Одних вбивали. Інші зрікалися своєї недавно віднайденої далекої неві­домої батьківщини під тиском обставин. Комусь ціннішим здавалося власне життя і здоров’я, комусь — дорожчою любов до дружини, дехто не зміг залишити напризволяще дітей, а інші просто втомилися жити поза суспільст­вом.
[...]
Настав січень 1972 року. Почались арешти. Прийшов момент найвищо­го вибору: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи», як зробив Тичина, чи залишитись собою. Піти служити більшовикам означає зрадити далеку неві­дому батьківщину. Тичина зрадив. Стус — ні. Можливо, що й завдяки Тичи­ні, на прикладі якого він зміг змоделювати свою ситуацію і підготуватися до моменту вибору.
Цікаво, що на момент арештів можна було передбачити, яку долю обе­руть собі люди. Генріх Дворко розповів такий епізод.
Після арештів 1972 року у професора Генріха Дворка зібралися дружи­ни заарештованих Івана Світличного та Євгена Сверстюка, а також Михай­лина Коцюбинська. Щоб поговорити, вийшли на вулицю. Обговорювали пи­тання про те, хто з заарештованих може зламатися, піти на співпрацю з режимом. Всі стали на тому, що першим може зламатися Дзюба. Другим назвали Івана Світличного. Цікаво, що це сказала Леоніда, його дружина. Вона по­яснила, що він учений, і тому може піти на розумний компроміс. Якщо буде розумний компроміс, то чому не піти на нього? Третій, кого вони назвали — Євген Сверстюк. А четвертий, і навряд чи це колись станеться, на їхню дум­ку, був Василь Стус.
Для того щоб стати повноцінним громадянином СРСР і уникнути переслідувань, заарештованим треба було лише підписати документ про те, що вони зрікаються громадянства далекої невідомої батьківщини, і зробити від­повідні зміни на пергаменті своєї душі.
Стус дуже гостро і боляче переживав кожну втрату і обов’язково на ко­жну реагував або листом, або телеграмою, наприклад, такою: «Фе, як негарно».
«...той, кого я знав, — помер, — писав В. Стус до І. Дзюби. — Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє».
Не пішовши на співпрацю з режимом, Стус зберіг себе (на відміну від тих, хто «самознищився»), і після арешту в слідчому ізоляторі на нього зійш­ло осяяння:

а все ж буття твоє — у леті,
і в ньому — порятунок твій.
Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь.
(«Блажен, хто тратити уміє»)

Воно було нагородою за те, що він зберіг здатність до «лету», не обтяживши себе звичним житейським непотребом.
Стус набув здатності прямо контактувати з незримою «найвищою духівною сферою» буття. Поетичну збірку «Час творчості», написану тоді в ізо­ляторі КДБ, дослідники вважають вершиною Стусової творчості.
Михайлина Коцюбинська так згадує спілкування зі слідчими: «Стра­шенно примітивні люди розмовляли з нами. Іноді навіть не злі, але примітив­ні неймовірно. Ми проходили під рубрикою «націоналісти». Це значить — ріж москаля, ні слова по-російськи — тільки по-українськи. Я пригадую, як страшенно здивувався один з тих, що зі мною вів бесіду. Він вийшов, а зі мною розмовляв слідчий у справі Леоніда Плюща. В нього на столі знайшли мою книжку про поетику Шевченка. Справа Плюща велася російською мо­вою. І той слідчий так обережно мені каже, що оскільки у нас російською мо­вою ведеться справа, то може б ви... Я кажу, ну давайте, щоб швидше. І я по­чала з ним говорити. А цей мій слідчий заходить — і остовпів, вражений тим, що я сиджу і спокійно розмовляю по-російському. От на такому зоологічно­му рівні!»
Роман Корогодський розповів, що в приміщенні КДБ один працівник запитав щось у нього російською, а той відповів по-українськи.
— Вот вы и попались! — закричав кагебіст, — я к вам обращаюсь по- русски, а вы мне как отвечаете?!!
При тому він так верещав, як різаний, ніби я йому не знати що зробив (мабуть, від радості, що нарешті побачив справжнього націоналіста. Б.П.). Я весь сполотнів, напевно. Але я сказав, що я в українському КДБ українською мовою розмовляю, це нормально».
Здається, кадебісти краще знали, якими мають бути захисники України, ніж самі борці.
В очах кадебістів недолугими виглядали представники національної інтелігенції, які в ситуації смертельної загрози, коли їхній етнос пожирається чужим, протиставляють цьому якусь безпорадну писанину, а коли їх затри­мують, то вони, в більшості випадків, негайно зрікаються своєї боротьби і дбають лише про власні інтереси. А найбільше такі борці обурюються, коли кадебісти їм натякають, що оскільки вони борються за існування своєї нації, то, очевидно, є націоналістами.
Насамкінець останній епізод з «мовним моментом».
Останнє побачення з рідними В. Стус мав навесні 1981 року. Наступне побачення дозволили в 1984-ому. До воріт Кучинського табору приїхали його дружина Валентина та сестра Марія. Побачення мало бути не «особисте», а «загальне». При такому побаченні розмовляють по телефону крізь скло або через стіл, якщо телефон не працює. Розмовляти треба російською мовою.
Стус не вийшов побачитись із дружиною та сестрою. Він відмовився від побачення. Дружині та сестрі сказали, що Стус не захотів виконати звиклу формальність при виході з зони (назвати свої прізвище, ім’я, по батькові, строк та статтю) та відмовився розмовляти з рідними російською мовою.
У вересні наступного року Василь Стус помер. Ми знаємо, що сталось далі. Він прочинив двері і ввійшов у «вертикальний склеп, куди живущим заказано ходити», рушив вгору — «аж до зірок у найпевнішу ніч, в ту геть за­литу чорнотою вічність» і став перед Богом. Та зовсім не для того, щоб

Упасти Господові в ноги
і відмолити всі гріхи,
і попалити всі дороги,
і загубити всі шляхи.

Не діжде, - проклятий, не діжде.
Я стану з Господом на прю!
Перечекаю ніч і вижду
чи вирву з посмерку зорю
і почеплю її на небо:
хай світить, бісова, як слід!
Бо тільки так, бо так і треба
людський виховувати рід.
Я на зорю не обернуся.
Я, може, завтра пропаду,
та, може, з правнуків діждуся —
хтось піде й піде по сліду,
і розпізнає серед снігу
серед глибокого мій хрест,
і, може, зіб’є з нього кригу,
аби, померлий, я воскрес
і пробудився жити знову,
щоб стати з Господом на прю,
і не поранню — вечорову
чіпляв над обрієм зорю.

Зрозуміло, про яку зорю йдеться в цьому вірші і чому вона має бути не «поранньою», а неодмінно «вечоровою». Вранішня зоря уже не раз сходила над нашою «ембріонною Україною», а «зорю вечорову», яка світить націям, що дійшли свого розвитку, Господь не поспішає почепити над нами.

2002

Джерело: http://chtyvo.org.ua/authors/Pidhirnyi_Bohdan/Netsenzurnyi_Stus_Chastyna_2/