„Буду те говорить, що у серці записано мною." Пам'яті Миколи Понеділка

„Ой, не будіть мене!"

МИКОЛІ ПОНЕДІЛКОВІ

Писала Ліна Костенко:
„По небу розсипані зорі,
По світу розкидані друзі..."

Який жаль, яка шкода, коли розсипані по небу зорі зараня згоряють, а ще більший жаль, коли розкидані по світу друзі так чacто і так зараня нас покидають, — ніби в заклятому фатумом хороводі, відходять один по одному...

Так несподівано й передчасно покинув нас і Ти, Друже Миколо, в самому розквіті молодого, творчого життя, не закінчивши останнього розділу нової книги... Смерть вистукала за Тебе на машинці кістлявим пальцем фатальне слово — “кінець", — як вистукала перед Тобою Гайдарівському, Кравцеву, СофроновуЛевицькому, Волкову та іншим друзям - „слов'янам". Так безмилосердно рідшають наші ряди ,так cтpaхітливо розростається “слов'янська" колонія на npaвославному цвинтарі в Бавнд Бруці!

В цю суботу і Ти, Друже Миколо, приєднаєшся до когорти колег, що їх дім уже за зорею, — як передавав свою передсмертну адресову картонку наш львівський колеґа, Богдан Ігор Антонич... Ти так часто писав і мріяв, і снив про зорі, в Тебе і книга зоряна єсть, зветься — “Зорепад". Широкорозплющеними оченятами малого Грицька, Ти вдивлявся колись в зоряне небо рідної Херсонщини, вслухувався душею в симфонію літньої української ночі і питав, бувало, діда-баштанника:

„Діду, а хіба зірки наших пісень знають?..

"Знають, Микольцю, знають! Ти спитай їх тепер caм у своїм далекім домі — за зорею, та й попроси їх, хай заспівають тобі улюблену, херсонську:

„Ой, попливи, утко,
Проти води прудко,
Та й розкажи моїй неньці,
Що я умру хутко..."

І хай буде Тобі ця пісня любистком на рани душі, розболілої гарною тугою по втраченій Соняшній Батьківщині!

А якщо вона, ця пісня, принесе спасенне упокоєння і ласкавий спокій утомленому Твоєму серцю, Ти передай нам, живим ще Твоїм друзям, з позазоряних світів:

— Мені так xopoшe-xopoше! О, не будіть мене!

Ікер [Іван Керницький]
"Свобода", 31 січня 1976

З книжки Микола Понеділка "Смішні сльозинки", Нью-Йорк, 1966

Дружній шарж Едварда Козака

Микола Понеділок
ПОСИВІЛА ЖІНКА

Я її інакше не можу собі пригадати. Вона врізьбилася у моїй пам'яті лише такою - худенькою, в скромній сірій кохтинці, а чорна спідниця ось ледь-ледь землі черкнеться. Лице її було блідим-блідим, а невмолимий час вже встиг на її чолі провести-скласти безліч ліній. В її очах вже горіли, не палахкотіли вогники, а тільки ледь-ледь жевріли маленькі згасаючі вуглинки - вуглинки якогось жалю, якоїсь невисловленої туги за тим, що пішло і вже ніколи до неї не повернеться. Коси в неї були світліші від стиглої пшениці — здавалось, хтось її коси обсипав щедро сивим інеєм - і той іней вже ніколи з її голівки не розтопиться. Вона виглядала змученою, втомленою - але і крізь втому, і крізь зморшки на чолі, і крізь інеєм усіяні коси можна відразу було здогадатися, що колись вона була напричуд вродливою.

І вона цілий день працювала в полі, а вечером, як на вулиці гомонілося від співу, гулянок, вона накидала на себе убогу хустинку і йшла...

- Пішла знову...

- Вона майже щодня на могилу ходить.

- Сива, зістарена, а його не забуває.

- Один у неї був (у війні куля його у землю навічно положила). Ото вона могилу барвінком обсадила, дві берізки коло неї своїми руками викохала - і вечорами не до сусідів йде, а до берізок, щоб їм, берізкам про свого єдиного все чисто порозповідати.

Мені тоді перебігло лише шіснадцять років. І мені жалко-жалко тітки було, як вона до могили прямувала. У вечірні присмерки вона у сірій кохтинці і з сивими косами видавалася згустком жальливого туману, що вулицями на край села безшумно рухався.

- Добрий вечір, тіточко!

- Добрий!

- Вже пізно.

- Я довго не буду. Незабаром повернуся.

Але одного вечора вона пішла і довго-довго не верталася.
Пішли люди до хати - в хаті не світиться. Гукають - ніхто не відзивається. І тоді мені серце з грудей не вискочить - так мені прикро, тяжко, жалко стало. Що робити? Я боюсь один на край села іти. Ех! беру двох товаришів.

Приходимо. Місяць світить. Вона біля берізки сидить.

- Тьотю.

- О, це ви прийшли...

- Еге, - утрьох прийшли. Вже пізно, ходімо додому.

- Ходімо. Сьогодні минає тридцять років, як його не стало. Я тут засиділась...

- Він, ваш... мабуть хоробрим був вояком.

- А хіба я знаю. Він воював...

- А він у вас один лише був?

- Один був. Один лишиться.

- Гарний, мабуть, був ваш син?

- Гарний. Але тут лежить не мій син, а мій любий, мій наречений...

Я поглянув на постарілу жінку - і ми мовчки пішли додому…

“Свобода”, 11 липня 1979

Микола Понеділок,

письменник

* 24 вересня 1922, Новомиргород, Херсонщина — † 25 січня 1976, Нью-Йорк

Микола Понеділок народився на Херсонщині в родині заможного господаря. Маючи всьоrо 11 років, він вже пережив із своїми рідними часи страшного голоду. Після закінчення середньої школи Микола Понеділок учився в Одеському університеті, а від 1944 р. був на еміґраціі в Німеччині. Від 1949 р. - у США. Заробляв спочатку фізичною працею — мив посуд у ресторані, морозиво продавав, працював у м'ясара, фармера. Біля трьох років працював на радіостанції «Голос Америки», коли вона була в Нью-Йорку. У 1955 році, почав працювати в Стечерт-Гафнер, при адресі 31 Іст 10 вул. (Stechert-Hafner, 31 East 10th Street), одній із найбільших американських книгарень у Нью-Йорку, в слов'янському і німецькому відділі. Жив у Нью-Йорку при адресі 210 Іст 10 вул. (210 East 10th Street), де й помер. Поховали його на цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку, Нью-Джерсі.

Свою літературну творчість почав у 1947 році перекладами на українську мову творів німецьких і французьких драматургів. З 1945 р. працював як актор у двох українських театрах під керівництвом В. Блавацького і Йосипа Гірняка. Написав три п'єси з підсовєтського життя: "Знедолені", "Ляйтенант Фляєв" та "А ми тую червону калину". У 1957 р. вийшла перша збірка гумористичних оповідань М. Понеділка "Вітаміни", а в 1960 р. "Соборний Борщ". Чимало різних оповідань, нарисів тощо надруковано в різних еміґраційних журналах, альманахах і часописах. Твори перекладалися англійською мовою.

Ярослав Климовський

НАЧЕБТО ЖИВИМ УВИЖАЄТЬСЯ МЕНІ МИКОЛА ПОНЕДІЛОК
(Згадка про нього, як майстра слова, актора й людину)
“Свобода”, 3 січня 1979

Mотто: „Я не жив ці літа за глухою, важкою стіною. Буду те говорить, що у серці записано мною." А. Малишко. Це, очевидно, стосується Миколи Понеділка.

Почну з його сценічної діяльности, до речі з цього він і починав. Рік 1946, рання осінь. Шукаю імпрези для виступу в таборі „СС-Касерне" в Мюнхені; якраз Театр цього табору (під кер. О. Урбанського) був в об'їзді. Іду до поблизького табору Шлєсгайм, у якому є Хор Городовенка і місцевий Драматичний Театр (тобто Український Таборовий Театр у Шлєсгаймі. Вибираю театр, бо він може виступити декілька разів, ще й тому, що в репертуарі цього театру переважають народні п'єси, які запевняють „касу".

І саме в цьому театрі я вперше зустрівся із молоденьким тоді Миколою Понеділком. Був талановитим актором і, якщо може не дуже тоді досвідчений, мав дар відчуття, як себе повести в складній сценічній ситуації, бо режисер цього театру — ніде правди діти - не мав змоги кожну п'єсу докладно опрацювати на протязі менш-більш трьох тижнів. На долю Миколи припало грати перші ролі. Треба було подивляти, як він зразково співдіяв із партнерами. Не мав проблем ні з монологом, ні з діялогом, дикція й його артикуляція слова була на професійному рівні. У комічних ролях не вдавався до дешевих сценічних ефектів, тобто до т.зв. шаржування. Мав дуже тонкий смак, тому ніколи не був у конфлікті зі сценічною естетикою - не зловживав ні рухом, ні жестом. Був актором творчим, тобто мав багато своєї інвенції і сценічної вигадливости. Мав великий успіх у публіки.

На протязі декількох днів симпатяга-Микола вспів багато розповісти мені про себе, про своє життя-буття і своїх рідних, які силою обставин залишилися на рідній землі.

Між іншим, він висловив свою втіху, що живучи поблизу Мюнхену може досхочу відвідувати німецькі театри. Про такі часті, а то й зачасті Миколнні відвідини одного німецького драматичного театру в Мюнхені, хочу розповісти. У цьому театрі саме йшла „Антігона" Ануї. На цьому спектаклі, не переборщивши, був Микола принаймні з двадцять разів і далі ще ходив день-у-день аж звернув на себе увагу акторів, мистецького керівництва й адміністрації театру. Уявіть собі: приходить якийсь глядач „ікс" разів на один і цей сам спектакль, сідає на одне і це саме місце (у другому ряді посередині) дуже уважливо вп'яливши очі не лише на кожен персонаж, але на кожний сценічний нюанс. Чи не зверне на себе уваги? І коли ці кожноразові відвідини театру впровадили адміністрацію не те, що в подив, але й у підозріння, одного вечора, зараз же після вистави підходить до Миколи елеґантний мужчина, прохаючи його зайти в канцелярію адміністрації театру. Збентежений Микола наскільки вмів розговоритись, признався, що ходить на кожну виставу „Антігони" тільки тому, що хоче цю п'єсу зглибити до цієї міри, щоб міг її відтворити на українській сцені. Присутній на цьому допиті директор театру сказав: „Зайво ви трудились, пане! Я дуже радо подарую вам один примірник ,,Антігони" й бажаю вам успіху в перекладі на вашу матірну мову".

Безмежно врадуваний Микола не знав, як дякувати за цю прислугу і наче на крилах полетів домів. Підшукавши скритку на дорогоцінний скарб, заховав його, а на другий день кинувся у пошуки за німецькими словниками. Роздобувши, ними обклався, зробивши знаменитий переклад, що його згодом запропонував режисерові Володимирові Блавацькому. Очевидно, керівник Ансамблю Українських Акторів у Реґенсбурзі, Володимир Блавацький радо прийняв перекладену Миколою „Антігону", виправивши декілька місць, у яких ідіоми замінив українськими еквівалентами.

Осінню 1947 року Ансамбль В. Блавацького ставить „Антігону" в Мюнхені. На спектакль запрошено акторів німецького театру, директор якого подарував Миколі примірник ,,Антігони" для перекладу. ,,Антігона" у виконанні українських акторів, згідно опініі німецького театру, була мистецьким тріюмфом, а радість перекладача з цього приводу неописана.

Перед виїздом до ЗСА ми зустрічались з Миколою ще декілька разів і тоді він читав мені свої перші нариси й оповідання, які заповідали йому певний шлях у літературу. У ЗСА ми зустрічалися вже частіше, а коли Микола почав виступати зі своїми монологами, наші зустрічі були дуже часті; нагодою до них була його участь в імпрезах, які я організував, або коли він виступав з Язичинською (моєю дружиною). Виступи - мушу сказати - дуже його втомлювали, можливо тому, що він переплітаючи свої гумористично-сатиричні монологи лірично-сантиментальними вставками, переходив із одного настрою в інший, тобто екстремні переходи, в які вкладав цілу свою душу, ціле своє єство не виходили йому на здоров'я. До речі всі т.зв. актори нутра (а Микола таким був) мали до діла з надвразливістю. За дружні „сам-на-сам поради" по відношенні до чисто-технічної сторінки виконання, був дуже вдячний.

Микола, як у цілісних сценічних текстах, як персонаж, мав цілковиту контролю над собою, так у своїх монологах, підбадьорений спонтанними оплесками, інколи її тратив, чого очевидно (за відсутністю професійного театру, в якому є нагоди для публіки виробити собі справжній естетичний смак) авдиторія не помічала. Роблю це для повного об'єктивного образу знаменитого моноло– гіста, бо виключно ентузіястичні, похвальні пеани справжній образ-характеристику притьмарюють. Також між ним, як виконавцем, учасником в імпрезі, а мною, як організатором концертово-театральних й естрадних імпрез щодо гонорару завжди було повне порозуміння; До речі його гонорар був звичайно найвищим. Не без цього, що не було такого випадку, щоб Микола не запитав: „Ну, а ти, голубе, як нині...?". Словом Микола був зразковим колеґою в праці, дружньо відносився до всіх колеґ, усіх любив і всі його любили.

Не раз бувало ми мали з ним багато радости і втіхи. Одного разу приїжджає наш Микола до Вайлдвуду, щоб гостинно виступити в Літньому Театрі, як гуморист– сатирик. Звичайно, заночував у нашому апартаменті, в якому з дружиною ми мешкали враз із Шашаровськнми. На другий день після сніданку зник Микола, як то кажуть, „мов камфора". Заметушились наші жінки, де дівся „Перелесник", як його назвала моя дружина. Шашаровський і я спершу шукаємо його — саме собою - в околиці нашого пансіону, а коли його не найшли, поспішили шукати його над морем. Безуспішно витративши годину часу, вкінці ми довідалися, що Микола прибіг над море і бігцем, ще й підскакуючи, шубовснув у воду, скупався, - попливав і там же зустрівши знайомих нюйоркчан, поїхав з ними до Ню Йорку. Нашим жінкам стало маркотно, що „Перелесник" від'їхав без „до побачення" (читай поцілунків, чей була якась причина, що його прозвано „Перелесником"), а найважливіше, що не взяв із собою „кер пакета", що вони приготовили для нього на дорогу.

Подібне могло і частіше трапитись; я певен, що йому всі вибачали і крізь пальці дивились на його невинну диваковатість. Не без цього, що брали це на карб його старопарубоцтва.

Не можна також забути, яким він був у товаристві; можу сказати, що його розповіді були більш навіяні щирим козацьким гумором, ніж його монологи. Не забуду однієї такої зустрічі з нагоди його 50-річчя в Асторії (до речі цей ювілей з „дарами любови" добрі люди влаштовували йому декілька разів). Після ювілейного спектаклю влаштовано прийняття, на якому ювілят розповідав різні свої пригоди. Присутні гості на прийнятті, на чолі з проф. І. Вовчуком, заходилися із сміху. У моєму житті я знав двох, що - я сказав би — так майстерно вміли розповідати. Перший - Микола Бенцаль, другий - Микола Понеділок.
[...]