П'ять років тому, 17 грудня 2014-го, пішов за горизонт Олег Лишега.
Пом'янімо...
Пом'янімо...
"Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись.. Мабуть, колись давно – дуже давно ненароком торкнувся вогню.. Уже й не пригадую той найперший дотик.. Аж раптом десь тепер – сниться мені сон: хтось, не знаю хто – а може, й сам вогонь – підійшов і пече мені руку – десь трохи вище зап'ястя.. Кажу "пече" – бо так би мало бути.. Насправді зовсім не відчуваю болю.. Лагідний дотик, і звідти приємна ніжна хвиля піднімається вгору рукою і по всьому тілу.. Те, що мало повторити мої знання, – насправді зовсім інакше, зовсім незнане мені.. Наче інший бік вогню.. Прихована суть вогню.. Лагідна, м'яка, зовсім не пекуча суть полум'я.. І на дотик, і на колір воно інакше.. Те, що знаємо про нього, – це одне – а насправді, безсторонньо – зовсім інакше.. Інший бік стихії.. А може, так само його відчув Прометей.. Але так я відчув його вві сні – і повірив.. Саме такий він є – у собі, поза нами, у світі чистої ідеї".
З книжки Олега Лишеги "Тепла вохра"
З книжки Олега Лишеги "Тепла вохра"
Пісня 2
Це містечко вночі по мені...
Заграє на губній гармоніці..
Мене тут не буде..
Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах
Мої слова, мою покручену ходу..
По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..
Ця застигла лава під ногами
Змушує тверезіше дивитись вперед,
Роздирає повіки..
Я відчуваю, десь під ногами
Вночі щось сталось, може, вчора..
Глибинний, неясний гул..
Щоб почути його,
Щоб розбудити в серці
Голос далекого пробудження,
Мусиш заснути,
Вдати глибоку втому..
Кінь з дощаною будкою
Вперто бореться з часом:
Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..
Колись і я змагався з часом..
Він підхоплював мене смерчем,
І крутив як хотів високо над дахами..
Тепер я знаю, він замкнутий, темний,
Тісний, як хліб у будці,
Дощанім серці..
Це містечко вночі по мені...
Заграє на губній гармоніці..
Мене тут не буде..
Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах
Мої слова, мою покручену ходу..
По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..
Ця застигла лава під ногами
Змушує тверезіше дивитись вперед,
Роздирає повіки..
Я відчуваю, десь під ногами
Вночі щось сталось, може, вчора..
Глибинний, неясний гул..
Щоб почути його,
Щоб розбудити в серці
Голос далекого пробудження,
Мусиш заснути,
Вдати глибоку втому..
Кінь з дощаною будкою
Вперто бореться з часом:
Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..
Колись і я змагався з часом..
Він підхоплював мене смерчем,
І крутив як хотів високо над дахами..
Тепер я знаю, він замкнутий, темний,
Тісний, як хліб у будці,
Дощанім серці..
КІНЬ
...Дійсно, я вдячний тому,
Хто колись на згадку
Обвів наші тіні
Червоною і чорною землею,
Підмішавши туди крові,
Щоб хоч трохи скрасити
Перед собою дикий камінь.
Але не лише вдячність тримає
Мене сьогодні коло стійла -
І зовсім не рана, що не гоїться
З того часу в горах,
Коли, вдоволено відступивши від стіни
З долонями в закривавленій глині, -
Він раптом зрозумів,
Що по горбатій стіні печери
Наш невеликий табун гнідої масті,
Легко перескакуючи з виступу на виступ,
Втікає від нього назовсім -
І саме тоді злякався, не витримав
І чимось гострим ударив -
Може, побачивши пораненого,
Інші впадуть на коліна?
Так воно й сталось..
Роз'ятрена рана ниє ночами,
Змушує плекати втечу..
Але як лишу його тут самого?..
...Дійсно, я вдячний тому,
Хто колись на згадку
Обвів наші тіні
Червоною і чорною землею,
Підмішавши туди крові,
Щоб хоч трохи скрасити
Перед собою дикий камінь.
Але не лише вдячність тримає
Мене сьогодні коло стійла -
І зовсім не рана, що не гоїться
З того часу в горах,
Коли, вдоволено відступивши від стіни
З долонями в закривавленій глині, -
Він раптом зрозумів,
Що по горбатій стіні печери
Наш невеликий табун гнідої масті,
Легко перескакуючи з виступу на виступ,
Втікає від нього назовсім -
І саме тоді злякався, не витримав
І чимось гострим ударив -
Може, побачивши пораненого,
Інші впадуть на коліна?
Так воно й сталось..
Роз'ятрена рана ниє ночами,
Змушує плекати втечу..
Але як лишу його тут самого?..
З добірки "Снігові і вогню"
* * *
Спи, моя люба, усе засинає,
Попивши на ніч з ріки молока..
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом, дрімає.....
Колиска твоя, всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом,
Загойдалась на вітрі,
Підвішена до неба снами..
Я заплету твої коси до завтра,
Ранком нахилюсь над тобою в інеї —
Стрічки яскраві, багряні..
Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,
Запалена мною, бездомним..
Крига над тобою, крига під тобою..
Полум’я відігріє пам’ять..
Спи, моя люба, усе засинає,
Попивши на ніч з ріки молока..
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом, дрімає.....
Колиска твоя, всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом,
Загойдалась на вітрі,
Підвішена до неба снами..
Я заплету твої коси до завтра,
Ранком нахилюсь над тобою в інеї —
Стрічки яскраві, багряні..
Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,
Запалена мною, бездомним..
Крига над тобою, крига під тобою..
Полум’я відігріє пам’ять..
Кость Москалець:
"Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до ...вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину.
...Лишега писав собою."
З есею "Пам'яті Олег Лишеги". Читати цілком: https://moskalets.wordpress.com/2015/03/27/%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D1%96-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%B0-%D0%BB%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B3%D0%B8/
"Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до ...вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину.
...Лишега писав собою."
З есею "Пам'яті Олег Лишеги". Читати цілком: https://moskalets.wordpress.com/2015/03/27/%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D1%96-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%B0-%D0%BB%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B3%D0%B8/
Пісня 551
Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..
Victor Morozov
...відлетів у ті світи, де "так багато суперзірок", Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі "б'ються головою об лід". Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх...
І ще... майже місяць тому мене попросили поділитися спогадами про Олега для "Газети по-українськи". Я поділився, але щось не певний, чи ці спогади надрукували, тому подаю їх тут:
“І ми залишили по собі слід...”
У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки. Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари☺), опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: “О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...”, і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.
Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом “Скриня”. Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням “генерал”, й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, “генеральського” в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його “генералісімусом” або “фельдмаршалом”☺), ну, але так цього й не дочекався.
Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш “богемній” квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читалі найновіші поеми і вірші, я виконував щойнонаписані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини... Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного “совдепівського” мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші “богемні” посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплену слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні☺).
Та невдовзі ця наша доволі безтурботна “богемність” зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах “Скриня”, і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу. Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-печерської лаври. Я тоді працював у ВІА “Смерічка” й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його “моцартіанський” сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні. Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): “Я чую, як ззаду проростає трава”, хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: “Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці”. Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.
Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: “Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...”. Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, “нормальних” людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння. Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук (“Ніколи більше не матиму справ з тими геніями”☺), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега). Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – “А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...”☺). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб☺).
Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.
Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні минулого року, а “замикав” води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: “Ну, от і ми залишили по собі слід...”, які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...
Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...
(26 листопада 2015) Віктор Морозов
...відлетів у ті світи, де "так багато суперзірок", Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі "б'ються головою об лід". Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх...
І ще... майже місяць тому мене попросили поділитися спогадами про Олега для "Газети по-українськи". Я поділився, але щось не певний, чи ці спогади надрукували, тому подаю їх тут:
“І ми залишили по собі слід...”
У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки. Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари☺), опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: “О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...”, і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.
Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом “Скриня”. Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням “генерал”, й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, “генеральського” в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його “генералісімусом” або “фельдмаршалом”☺), ну, але так цього й не дочекався.
Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш “богемній” квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читалі найновіші поеми і вірші, я виконував щойнонаписані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини... Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного “совдепівського” мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші “богемні” посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплену слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні☺).
Та невдовзі ця наша доволі безтурботна “богемність” зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах “Скриня”, і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу. Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-печерської лаври. Я тоді працював у ВІА “Смерічка” й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його “моцартіанський” сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні. Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): “Я чую, як ззаду проростає трава”, хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: “Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці”. Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.
Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: “Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...”. Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, “нормальних” людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння. Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук (“Ніколи більше не матиму справ з тими геніями”☺), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега). Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – “А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...”☺). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб☺).
Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.
Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні минулого року, а “замикав” води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: “Ну, от і ми залишили по собі слід...”, які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...
Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...
(26 листопада 2015) Віктор Морозов
ps Замикання вод-2014 з Олегом Лишегою: https://www.youtube.com/watch?v=l9Nx5vWCbq8&feature=youtu.be
Першу знимку взято з цього щемкого спогаду Віктора Морозова.