* * *
Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!
Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!
* * *
"…Якось в останній рік свого земного, ба, шевченківського 47-річного віку, вже на Уралі, в таборі особливого режиму Кучино, у моїй присутності Василь питав глибоко віруючого діда Семена-Покутника:
– А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
– Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається."
Зі спогадів Василя Овсієнка
"…Якось в останній рік свого земного, ба, шевченківського 47-річного віку, вже на Уралі, в таборі особливого режиму Кучино, у моїй присутності Василь питав глибоко віруючого діда Семена-Покутника:
– А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
– Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається."
Зі спогадів Василя Овсієнка
* * *
Земля гойдається під нами
і небо, ніби маячня,
накликана нічними снами
і необачно, й навмання.
Нема ні вишу, ані долу
бо долі кривокрилий птах
вергає душу нашу голу
то проміж зір, то по тернах.
Людино, щó твої воління,
віками значені сліди,
оце впокоєне струміння
прозрінь, радіння і біди?
І що усі твої напасті
і сподівання, і жалі,
як по Вітчизні довгі страсті
ряхтять, мов рани на чолі!
Земля гойдається під нами
і небо, ніби маячня,
накликана нічними снами
і необачно, й навмання.
Нема ні вишу, ані долу
бо долі кривокрилий птах
вергає душу нашу голу
то проміж зір, то по тернах.
Людино, щó твої воління,
віками значені сліди,
оце впокоєне струміння
прозрінь, радіння і біди?
І що усі твої напасті
і сподівання, і жалі,
як по Вітчизні довгі страсті
ряхтять, мов рани на чолі!
ЗАКРАЙСВІТУ
Весь ранок сонце світить справа,
на північ їдемо глуху.
Яка тяжка ти, чорна славо,
що перестрілась на шляху.
Взяла за руку, осоружна,
і в бездоріжжя повела.
Дорога в вічність – тільки кружна,
по той бік і добра і зла –
веде крізь нетрі та крізь хащі
і хрестиком гаптує ніч.
До болю рідні й запропащі,
тополі тужать потойбіч.
Весь ранок сонце світить справа,
на північ їдемо глуху.
Яка тяжка ти, чорна славо,
що перестрілась на шляху.
Взяла за руку, осоружна,
і в бездоріжжя повела.
Дорога в вічність – тільки кружна,
по той бік і добра і зла –
веде крізь нетрі та крізь хащі
і хрестиком гаптує ніч.
До болю рідні й запропащі,
тополі тужать потойбіч.
* * *
Сховатися од долі - не судилось.
Ударив грім - і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти - все, що снилось
як смертеіснування й життєсмерть -
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть - бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття...
Та відчайдушне пролягла дорога
несамовитих. Світ весь - на вітрах.
Ти подолала, доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.
Сховатися од долі - не судилось.
Ударив грім - і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти - все, що снилось
як смертеіснування й життєсмерть -
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть - бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття...
Та відчайдушне пролягла дорога
несамовитих. Світ весь - на вітрах.
Ти подолала, доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.
* * *
І що кигиче в мертвій цій пустелі?
Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра.
О семигори горя, цвинтар велій,
і я тут згину, як прийде пора?
Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?
Киги-киги — й тобі своя біда?
Потерпимо іще — бодай і тяжко,
тут наша кров — солона і руда.
Сюди ми йшли — займанщину обсісти,
козацькими кістками облягти.
Живцем, як кажуть, в землю ж не залізти —
Сибіру, Магадану чи Ухти.
Кигикнуло — і далі полетіло.
А, може, все причулося меніі?
І вже болить душа, на дуб здубіла,
в цій чужаниці, чужбі-чужині!
І що кигиче в мертвій цій пустелі?
Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра.
О семигори горя, цвинтар велій,
і я тут згину, як прийде пора?
Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?
Киги-киги — й тобі своя біда?
Потерпимо іще — бодай і тяжко,
тут наша кров — солона і руда.
Сюди ми йшли — займанщину обсісти,
козацькими кістками облягти.
Живцем, як кажуть, в землю ж не залізти —
Сибіру, Магадану чи Ухти.
Кигикнуло — і далі полетіло.
А, може, все причулося меніі?
І вже болить душа, на дуб здубіла,
в цій чужаниці, чужбі-чужині!