Ніколи його не забуду його голосу...
Радіо Свобода під його керівництвом - то була ціла епоха в житті багатьох із нас, тих, хто мав честь працювати з ним, і тих, хто, як-от я, щовечора не відходив від радіоприймача. Як на мене, найпотужнішою й найпереконливішою висильня була саме за часів Романа Купчинського.
Пригадую свою розмову на десь початку 90-х з однією з керівничок російської служби БіБіСі, англійкою, яка тоді саме займалася організацією на БіБіСі української служби. Від моєї захопленої згадки про Романа Купчинського англійку аж пересмикнуло: “Він такі речі, такі неможливі речі каже про Росію!” Схоже, дехто його відверто побоювався. Й це добре. Що російська БіБісі, що українська завше були порівняно зі Свободою Купчинського цілком веґетаріянськими...
Пригадую свою розмову на десь початку 90-х з однією з керівничок російської служби БіБіСі, англійкою, яка тоді саме займалася організацією на БіБіСі української служби. Від моєї захопленої згадки про Романа Купчинського англійку аж пересмикнуло: “Він такі речі, такі неможливі речі каже про Росію!” Схоже, дехто його відверто побоювався. Й це добре. Що російська БіБісі, що українська завше були порівняно зі Свободою Купчинського цілком веґетаріянськими...
Роман Купчинський, лейтенант Збройних Сил США, командир стрілецького загону під час війни у В'єтнамі. Член Пласту, курінь "Чорноморці". Журналіст. Розвідник. Директор Української служби Радіо Свобода (1991–2002).
Небіж усусуса, поета і журналіста Романа Купчинського.
Служба безпеки України посмертно нагородила Р. Купчинського Хрестом Доблести.
† 19 січня 2010, Вашинґтон
Небіж усусуса, поета і журналіста Романа Купчинського.
Служба безпеки України посмертно нагородила Р. Купчинського Хрестом Доблести.
† 19 січня 2010, Вашинґтон
В'ЄТНАМСЬКИЙ ЩОДЕННИК
Роман Купчинський, поручник
1st Air Cavalry Division
Роман Купчинський, поручник
1st Air Cavalry Division
9 лютого 1968. На поляні в джунглях 15 кілометрів від Джейн.
Нарешті я дістав призначення, як командант чоти в сотні Ц (кампані С) і, стоячи серед вояків, говорив:
— Перш за все хочу вам сказати, що називаюся Роман Купчинський з Ню Йорку. Я закінчив старшинську школу в травні 1967 р. і маю 23 роки. Від сьогодні я буду командантом вашої чоти. Маю надію, що за короткий час ми одні одних пізнаємо і будемо приятелями. Так само я хочу вас попросити, щоб ви мені представилися і сказали своє ім'я і прізвище та звідки хто походить. Сьогодні вечером в годині 2000 я разом із сержантом зробимо перевірку зброї. При цьому хочу звернути вам увагу, що тут у джунглях не треба формальностей і тому не бажаю собі, щоб хто із вас салютував тут. Моєю метою у цій чоті є, щоб кожний з вас вернувся назад живий і здоровий додому. Це можливе тільки тоді, коли буде між нами співпраця і взаємне довір'я. Якщо цього не буде — нам грозить смерть.
Коли я скінчив, усі хлопці представились мені, нав'язуючи теплі товариські відносини.
Нарешті я дістав призначення, як командант чоти в сотні Ц (кампані С) і, стоячи серед вояків, говорив:
— Перш за все хочу вам сказати, що називаюся Роман Купчинський з Ню Йорку. Я закінчив старшинську школу в травні 1967 р. і маю 23 роки. Від сьогодні я буду командантом вашої чоти. Маю надію, що за короткий час ми одні одних пізнаємо і будемо приятелями. Так само я хочу вас попросити, щоб ви мені представилися і сказали своє ім'я і прізвище та звідки хто походить. Сьогодні вечером в годині 2000 я разом із сержантом зробимо перевірку зброї. При цьому хочу звернути вам увагу, що тут у джунглях не треба формальностей і тому не бажаю собі, щоб хто із вас салютував тут. Моєю метою у цій чоті є, щоб кожний з вас вернувся назад живий і здоровий додому. Це можливе тільки тоді, коли буде між нами співпраця і взаємне довір'я. Якщо цього не буде — нам грозить смерть.
Коли я скінчив, усі хлопці представились мені, нав'язуючи теплі товариські відносини.
2 квітня 1968. Лист додому.
Дорогі Батьки,
Дякую Вам за листи, за папір до писання і за «Кул-ейд». До-сьогодні я одержав від Вас один пакунок і багато листів, але відписати на них не мав часу. Не журіться, коли листи не приходять від мене на час. Тут, у джунґлях, немає поштових скриньок. Пишу, коли є на це можливість, а вона трапляється доволі рідко. Три тижні ми оперували в джунґлях, де нам доводилось перебувати страшну горяч, а також треба було носити всякі тягарі. Найгірше те, що людина тут живе нервами і нема часу писати листів. Минулого тижня нас обстрілювали мінометним вогнем, кожного вечора мусимо бути дуже обережні. Здебільшого перебуваємо у викопаних ямах, в яких доводиться і спати, а в таких «вигодах» не все можна писати листи.
Завтра вирушаємо до бази Кей Сан, де тепер знаходиться морська піхота. Думаю, що Ви про ту базу читали в пресі. Вчора ми слухали на радіо промову президента Джансона, в якій він казав, що американці перестануть бомбардувати Північний В'єтнам. Що в Америці про це говорять?
Пишіть, бо це одне піддержує мене на дусі.
Здоровлю всіх,
Роман.
Дорогі Батьки,
Дякую Вам за листи, за папір до писання і за «Кул-ейд». До-сьогодні я одержав від Вас один пакунок і багато листів, але відписати на них не мав часу. Не журіться, коли листи не приходять від мене на час. Тут, у джунґлях, немає поштових скриньок. Пишу, коли є на це можливість, а вона трапляється доволі рідко. Три тижні ми оперували в джунґлях, де нам доводилось перебувати страшну горяч, а також треба було носити всякі тягарі. Найгірше те, що людина тут живе нервами і нема часу писати листів. Минулого тижня нас обстрілювали мінометним вогнем, кожного вечора мусимо бути дуже обережні. Здебільшого перебуваємо у викопаних ямах, в яких доводиться і спати, а в таких «вигодах» не все можна писати листи.
Завтра вирушаємо до бази Кей Сан, де тепер знаходиться морська піхота. Думаю, що Ви про ту базу читали в пресі. Вчора ми слухали на радіо промову президента Джансона, в якій він казав, що американці перестануть бомбардувати Північний В'єтнам. Що в Америці про це говорять?
Пишіть, бо це одне піддержує мене на дусі.
Здоровлю всіх,
Роман.
3 квітня 1968. У вертолеті над базою Кей Сан.
Над нами вгорі безжурно світить круглолиций місяченько, а під нами, де не глянути, земля переорана бомбами великих американських літаків Б-52. Ніде немає ні одного оцілілого дерева. Все спалене, а саме село Кей Сан — цілковита руїна. На північ від нас видніє колишня база «зелених беретів» «Лонґ Вей», котру в січні знищили північні в'єтнамці з допомогою совєтських танків. Багато із них ще й сьогодні стоять там попалені, як свідки тих боїв. Сама база Кей Сан окружена ворожими військами, які встигли вже побудувати собі бункри і рови, що кручено підходять аж до самого колючого дроту, яким обведено цілу базу. Ми летимо формаціями по 20 вертолетів, а за нами ще 20, і так без кінця. Нашим завданням є опанувати ворожі рови, що перстенем окружають базу, і прочистити терен в сторону самого Кей Сану. Завдання не легке, бо тут скупчені найкращі дивізії північного В'єтнаму під проводом ген. Во Вин Хіяп (міністер оборони Північного В'єтнаму і головнокомандуючий їхніх збройних сил), які мають тяжку артилерію, танки і добре наладнану комунікацію.
В мене трясуться руки і відчуваю голод. Наша артилерія також не дармує. Вона безупину обстрілює гору, на якій маємо осісти. Два дні впоряд бомбовики Б-52 лупили ту саму гору, а сьогодні призначена нам брудна робота пішки ходити по тій горі і заложити там базу для дальших наших операцій. З вертолета видно, як з Лаосу ворожа артилерія бомбардує базу Кей Сан, що знаходиться тільки б кілометрів на схід від кордону Лаосу. Але на нас ніхто не стріляє і ми без перешкод летимо на захід.
Вертолети сідають на гору по три нараз. Ми вискакуємо, творимо на поспіх розстрільну і для певности стріляємо в кущі. Ми творимо коло довкруги поля, призначеного на осідок наступних вертолетів.
Над нами вгорі безжурно світить круглолиций місяченько, а під нами, де не глянути, земля переорана бомбами великих американських літаків Б-52. Ніде немає ні одного оцілілого дерева. Все спалене, а саме село Кей Сан — цілковита руїна. На північ від нас видніє колишня база «зелених беретів» «Лонґ Вей», котру в січні знищили північні в'єтнамці з допомогою совєтських танків. Багато із них ще й сьогодні стоять там попалені, як свідки тих боїв. Сама база Кей Сан окружена ворожими військами, які встигли вже побудувати собі бункри і рови, що кручено підходять аж до самого колючого дроту, яким обведено цілу базу. Ми летимо формаціями по 20 вертолетів, а за нами ще 20, і так без кінця. Нашим завданням є опанувати ворожі рови, що перстенем окружають базу, і прочистити терен в сторону самого Кей Сану. Завдання не легке, бо тут скупчені найкращі дивізії північного В'єтнаму під проводом ген. Во Вин Хіяп (міністер оборони Північного В'єтнаму і головнокомандуючий їхніх збройних сил), які мають тяжку артилерію, танки і добре наладнану комунікацію.
В мене трясуться руки і відчуваю голод. Наша артилерія також не дармує. Вона безупину обстрілює гору, на якій маємо осісти. Два дні впоряд бомбовики Б-52 лупили ту саму гору, а сьогодні призначена нам брудна робота пішки ходити по тій горі і заложити там базу для дальших наших операцій. З вертолета видно, як з Лаосу ворожа артилерія бомбардує базу Кей Сан, що знаходиться тільки б кілометрів на схід від кордону Лаосу. Але на нас ніхто не стріляє і ми без перешкод летимо на захід.
Вертолети сідають на гору по три нараз. Ми вискакуємо, творимо на поспіх розстрільну і для певности стріляємо в кущі. Ми творимо коло довкруги поля, призначеного на осідок наступних вертолетів.
ПАМ'ЯТАЄМО РОМАНА
Кожного року, в День пам'яти загиблих у війнах*, друзі залишають американський прапор і маленькі пляшечки віскі Jack Daniel's на надгробку Романа Купчинського на Арліґтонському національному кладовищі.
Купчинський був воїном як на полі бою, так і поза ним. Людина пристрасти, яка боролася за свої ідеали з надзвичайною рішучістю, він присвятив своє життя тому, щоби побачити Україну вільною. Він досяг повноліття на полях битв В'єтнаму, але здебільшого його бої були ненасильницькими — вони були словесними.
Він народився 1 листопада 1944 року у Відні в родині біженців з України. Він втратив батька під час одного з бомбардувань, що їх місто зазнало наприкінці Другої світової війни. Із матір'ю він жив у таборі Ді-Пі до 1949 року, а відтак вони еміґрували до Сполучених Штатів. Мати Купчинського активно працювала в українсько-американській громаді в Нью-Йорку і прищепила йому любов до України та надію на те, що одного дня її буде звільнено від совєтів.
Життя Купчинського визначалося службою: спочатку у війську США у В'єтнамі, а потім у Центральному розвідувальному управлінні, де він боровся із совєтами. Коли він навчався в Лонг-Айлендському університеті, де вивчав політологію, вечорами він працював у Prolog Research Corporation - орієнтованому на Україну центрі пропаґанди “Пролог”, що його фінансувало ЦРУ, про що Купчинський тоді ще не знав. Війна перервала його навчання. Проте навіть у В'єтнамі його політична освіта продовжувалася, бо президент "Прологу" Микола Лебедь надсилав йому книжки та статті, що їх Роман читав, сидячи навпочіпки у вологих джунглях. У В'єтнамі він відслужив два терміни, був підвищений у ранзі до лейтенанта й був нагороджений медаллю "Пурпурове серце"**, двома медалями "Бронзова зірка"*** і Авіяційною медаллю****.
Коли він повернувся з війни, його причетність до діяльности “Прологу” поглибилася. Станом на 1976 рік він вже був важливим членом команди "Прологу", що займалася збиранням і розповсюдженням інформації про Україну і СССР. Будучи вже повноцінним офіцером ЦРУ, Купчинський мав за завдання підтримувати постійний потік публікацій та книжок про Україну, взаємодіяти з дисидентами та підтримувати зусилля для підриву совєтського режиму. Після того як 1981 року він став президентом "Прологу", організація розширилася, відкрилася її філія в Лондоні і розширилася її спрямованість: матеріяли "Прологу" почали висилатися до Росії та інших країн Східного блоку. Завдяки своїй праці у "Пролозі" і в щомісячному журналі "Сучасність", який видавався “Прологом” і розповсюджувався в СССР, Купчинський створив собі ім'я в діяспорі і в підсовєтській Україні.
1990-го року Купчинський залишив “Пролог” і приєднався до Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода (RFE/RL). Завдяки своїй репутації в Україні, 1994 року він створив у Києві бюро цієї радіостанції. Як голова її Української служби він виховав покоління українських журналістів, прищепивши їм раніше нечуваний в Україні публіцистичний метод. Ті, хто працював під керівництвом Купчинського, згадують про нього із побожністю й захопленням: «Він одноосібно був мозковим центром ... мав багато ідей ... і знав, як реалізувати ті ідеї», - сказала журналістка Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода Богдана Костюк в інтерв'ю у Києві.
За часів директорства Купчинського, Радіо Свобода озвучувало викривальні матеріяли про Кучму і безжально провадило розслідування, що їх інші ЗМІ боялися торкатися. Навіть після переходу до більш аналітичної ролі на RFE/RL, пишучи спочатку на теми боротьби з корупцією та злочинністю, а згодом зосередивши увагу на питаннях, пов'язаних із енергетикою, він продовжував крититично оцінювати те, в який спосіб демократія розвивалася в Україні, часто приходячи у відчай від зловживань, що їх, на його думку, чинили політики та оліґархи у політичній сфері, при укладенні енергетичних угод і в економіці. 2008 року він залишив свою посаду на RFE/RL і став консультантом AZEast Group і Jamestown Foundation*****. Проте він і далі писав про Україну, навіть протягом своєї короткотривалої, але мужньої боротьби з раком, який спричинився до його смерти 19 січня 2010 року.
Купчинський був не лише воїн "холодної війни" й затятий дослідник. Він любив куховарити й не раз запрошував своїх колеґ до себе на шашлики; він часто казав, що якби він не пішов у журналістику, він би відкрив ресторан. Щовеликодня він готував паску з горіхами та родзинками.
В нього були і свої демони. В'єтнамський досвід давався взнаки: навіть через багато років він часто прокидався в жаху, молячись про прощення й забуття. Він забагато пив, але міг швидко протверезитися, якщо обставини того вимагали.
Купчинський мав добре серце. Він не дуже любив котів, але через кілька місяців після того, як його дружина Оксана Скуб'як****** померла, він підібрав на автобусній зупинці неподалік будинку в Києві, де він мешкав, безпритульну кішку. Він назвав її Маркізою, й вона залишалася з ним до кінця його життя. Часто він казав, що погано спить через те, що боїться уві сні повернутися й завдати Маркізі шкоди.
Над усе він любив Україну й покладав великі надії на її майбутнє, але він не мав ілюзій щодо масштабу її проблем. Ми можемо говорити про мертвих, але не за них. Проте, оглядаючись на боротьбу, що сформувала Купчинського, і на його битви, ми не помилимося, сказавши, що він хотів би бачити Україну зверненою на Захід і такою, що є частиною Европи.
Вічна Йому пам'ять!
Мелінда Гарінґ, редакторка UkraineAlert, Атлантична рада*******
Саймон Геллербавер, стажер Центру “Евразія” Атлантичної ради
Саймон Геллербавер, стажер Центру “Евразія” Атлантичної ради
_______________
* Memorial Day, відзначається щороку 30 травня.
** Purple Heart, нагорода, якою відзначають від імені президента США вояків, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.
*** Bronze Service Star, нагорода за участь у військовій кампанії.
**** Air Medal, медаль за видатні досягнення в повітряних операціях.
***** Jamestown Foundation https://en.wikipedia.org/wiki/Jamestown_Foundation
****** Оксана Скуб'як-Купчинська (1948-1995) Grave Site https://billiongraves.com/grave/Оксана-Скубяк-Купчинська/32055198
******* Atlantic Council https://en.wikipedia.org/wiki/Atlantic_Council
Roman Kupchinsky – The Creation of a ‘Cold Warrior’
Dedicated to Roman’s son Markian
Dedicated to Roman’s son Markian
Роман Купчинський - творення воїна Холодної війни
Присвячується Романовому синові Маркіянові
Зен ЧМ* (Зенон Стахів)
(Спомини про пластову юність)
(Спомини про пластову юність)
Commemoration
If deeds be in question, those who are here interred have received part of their honors already, and for the rest, their children will be brought up till manhood at the public expense: the state thus offers a valuable prize, as the garland of victory in this race of valor, for the reward both of those who have fallen and their survivors. And where the rewards for merit are greatest, there are found the best citizens. (Pericles’ Funeral Oration for Athenian Citizens., 430BC)
If deeds be in question, those who are here interred have received part of their honors already, and for the rest, their children will be brought up till manhood at the public expense: the state thus offers a valuable prize, as the garland of victory in this race of valor, for the reward both of those who have fallen and their survivors. And where the rewards for merit are greatest, there are found the best citizens. (Pericles’ Funeral Oration for Athenian Citizens., 430BC)
A single bugle sounded out the last solemn notes of taps as nine uniformed soldiers smartly escorted Roman’s cask to his final resting place at Arlington National Cemetery. There’s nothing more memorable than a military funeral. And military funerals at Arlington are special because of traditions accumulated over two centuries of combat that reflect the unique sacrifices that our soldiers have made for their country and the world. The military bearing and precision, alone, demands respect –for these are tributes to citizen soldiers and warriors alike. The solemnity of the ceremony evokes the core meaning of the ultimate sacrifice that a soldier offers for his country, to preserve those intangible principles of liberty.
There were no orations on this day. None were needed–we were standing on hallowed ground, whose genesis could be found in the commemoration by Abraham Lincoln, in his Gettysburg Address. The funeral oration of Periclesto his fellow Athenians (430 BC) on the sacrifices of Athenian soldiers for their state and their countrymen was among the first, and still stands as the most eloquent exposition of what the ultimate sacrifice of a soldier means to all citizens. We exist and prosper because they sacrificed for us. This soldier, and all those buried under the white snows, fought for our freedom and our comfortable lifestyles. We owe them all a debt –for they secured everything we value in life. They defended our core principles. To understand that debt, oneneeds only to walk among the rows of graves and pause just at one. Slowly read the names, the dates and ponder when and where, and why it all came to an end. It is because his life came to an end that I stand and ponder our respective fates. Roman Kupchinsky was laid to rest among our nation’s most distinguished warriors and heroes, amongst privates and Presidents. He had the distinct honor of serving both his adopted country, America, and his native Ukraine - both in the ‘hot war’- Vietnam, and the long ‘cold war’ against the ‘evil empire’.
The deep snows of successive record blizzards in Washington, DC blanketed the gravesites of America’s heroes under a panorama of blinding white purity. Alas, the snows also prevented us from having the traditional ceremony, with a horse-drawn caisson to the gravesite. Roman would have been proud and happy that everything worked out as well as it did. Near the end, he talked openly of his plans for burial at Arlington, and shared them with his 21-year old adopted son, Markian (shown receiving the ceremonial flag that draped Roman’s coffin).
He didn’t plan on the two feet of snow, though, but even that worked in his favor, for it was a truly unique scene. Roman was proud of his service in Vietnam, even though he had second thoughts about the overall strategy, execution and purpose in his later years. A young soldier rarely asks ‘why’ in the heat of battle –the survival instinct takes over and obliterates any philosophizing. The philosophizing came later, with the maturity of many years –well after he came back. He had time to reflect and digest what happened behind the scenes; why and how all the noble hopes and dreams deteriorated into bitterness and cynicism. As a decorated soldier of the Vietnam War, and a frontline warrior in the subsequent cold war,Roman deserved to be laid to rest here, in the hallowed grounds of Arlington, alongside the Nation’s war heroes. Better to have his name inscribed here, on a gravestone in Arlington cemetery, than on the Vietnam War Memorial Wall. In Roman’s case, the difference between the two inscriptions was 40 years of additional service in the ‘cold war’, which he devoted to the ‘cause’ of Ukraine’s freedom.
Roman had some remarkable accomplishments that we were not fully aware of, since his return from Vietnam on New Years day, 1969. Over 80 of his close friends and professional colleagues showed up to pay their last respects and to let the rest of us know how much Roman meant to each one of them. Markian was able to see, perhaps for the first time, the great esteem in which his father was held by his numerous old Plast friends from New York and New Jersey, and his larger professional circle of colleagues from Radio Free Europe/Radio Liberty and Voice of America –some of whom flew in from Europe to be at the service. While he was growing up in Prague, Markian probably saw Roman simply in his role as a single parent, a jovial, disheveled, grizzled and somewhat eccentric dad who was always traveling somewhere and cursing whomever was in the news that day. For Roman, being a father was outside the norms of his colorful and carefree personality –so, he had to work extra hard to bring up a son as an only parent. By all accounts, Roman did a terrific job, and his adopted son Markian, is a thoughtful, dutiful and polite son. As is generally the norm for young people, though, they typically think that their parents are out of touch with much of contemporary life. Roman’s nature was such that he was always modest about his work and accomplishments, and in fact mostly minimized his activities and role in the long unfolding history of Ukraine’s independence by joking and belittling just about every aspect of his work. In fact, few of us knew of his substantial accomplishments –though a few suspected what he was up to in his secretive ways.
* ЧМ - пластовий курінь "Чорноморці"
19 січня у Вашинґтоні після тяжкої хвороби відійшов у вічність на 66-му році життя колишній довголітній директор української служби Радіо Свобода Роман Купчинський.
Роман народився у Відні. 1949 року п’ятилітнім хлопчиком він потрапив до Америки, його родина поселилася в Нью-Йорку. Активний в українській громаді та Пласті, Роман студіював політологію, закінчив університет Лонґ Айленд. Він служив у збройних силах США, був командиром стрілецького загону у В’єтнамі. За участь у боях під час В’єтнамської війни Роман отримав різні нагороди, в тому числі й відоме Пурпурове серце (Purple heart) – нагороду, яку надають від імені президента США воякам, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.
У 1978-88 роках Роман був президентом «Прологу», відомого українського видавництва та дослідницького центру в Сполучених Штатах. «Пролог» опублікував численні матеріяли самвидаву українських дисидентів. Упродовж довгих років найпрестижніший український науково-публіцистичний журнал «Сучасність» виходив саме у видавництві «Пролог». Роман був редактором двох вагомих книг самвидавних матеріялів: «Проблема національности в СССР» та «Погром в Україні».
1991 року Роман став директором української редакції Радіо Свобода, коли ця радіокомпанія ще містилась у Мюнхені. Під його керівництвом українська «Свобода» розбудувала широку мережу журналістів на Заході й в Україні. 1992 року, за ініціятиви Романа, в Києві був відкритий корпункт Радіо Свобода, згодом, завдяки його зусиллям, «Свобода» встановила партнерські стосунки з радіокомпанією «Довіра», і Радіо Свобода почало промовляти до свого українського слухача в ФМ-діапазоні.
2002 року Роман перейшов на аналітично-дослідницьку роботу в Радіо Свобода і став головним редактором «Звіту про організовану злочинність і корупцію». Його статті про українсько-російські відносини, російську енергетику й корупцію в енергетичній царині постсовєтського простору були опубліковані в цілій низці наукових видань.
Останнім часом Купчинський працював в американському фонді «Джеймстаун», де зокрема досліджував діяльність російського Газпрому. Купчинський є автором звіту «Російський зріджений газ – майбутнє поле геополітичної битви».
Як експерт, Купчинський неодноразово брав участь у слуханнях в Конґресі США.
Роман мав чудове почуття гумору, його пародії та «підпільні писання» про радійні внутрішні справи користувалися величезною популярністю і передавалися з рук у руки, як колись це було з самвидавом в Україні. Він любив пожартувати й добре поїсти. Був неперевершеним кухарем. В нього завжди гарно росли кімнатні квіти, а його орхідеї ніколи не переставали цвісти.
Коли Роман довідався про свою хворобу, він передав нам, що не відомо, чи там, куди він прямує, існують ФМ-приймачі чи інтернет, але обіцяв дізнатися і одразу нам повідомити. Будемо чекати від нього повідомлень.
Його синові Маркіянові шлемо свої молитви, щиру любов і співчуття. У наших серцях Роман залишиться вічно живим, завзятим, дотепним і великодушним, із цигаркою в руці й чаркою на столі. Вічна йому пам’ять.
Радіо Свобода, 19 лютого 2010
Похорон Романа Купчинського