"Був такий леґінь..." Роковини за Василем Портяком

Вже рік минув без Вас, пане Василю...
Сумуємо!
Досі не віриться.
Ехх...

Світлої пам'яти Василь Портяк

† 2 березня 2019

ГУЦУЛЬСЬКИЙ РІК

Головосіки. Насварив сьогодні Настуню — або не рви яблука, бахуре пустий! Скільки то можна вчити?.. Ще би урвала маку, або, сохрань Боже, капусту на самі Головосіки врубала! Боже, таке на світі твориться, а цій дітві хоч кіл на голові теши.
Богородиця. Знову приходив Городов, забрав "Псалтир" і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, пане-товаришу Городов, що мені тої книжки треба, й так уже Біблію сте забрали, "Треба, — скривився, — із тєбя тєпєрь дьяк, што із… карабін. Поп твой сбєжал в банду, тєпєрь о церкві ми позаботімся". А солдати, псяюхи, вкрали тютюнець, що я насік і сушив на припічку. Прости їх, Господи!
Здвиження. Гаддя сьогодні в землю ховається, а людині хіба йому завидувати — нема перепочівку.
Вбили голову сільради в Зеленому, а з Красника вчительку з собою в ліс забрали. Кажуть, Заведія.
Покрова. Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах.
Прийшли діти зі школи, а Михайлик годину упослідь, забився в кут і плаче. Давали в школі одежину бідним і з багатодітних, хотіли і йому куфаєчку дати, але чоловік з району вчув, що син дяка, і заказав то.
Луки. Забув сказати сьогодні Парасці, аби часник-лук посадила під зиму. Як бабі не напімни, то не здогадається до самого пришестя.
Найшли в Черетові сховок, але всі повтікали, тільки сестра Жвавого, що з ними була там, не умклася від пса — догнав її в чагарях, — то розбезпечила гранату й лягла на неї. Загинув також один солдат. Упокій їх, Господи, душу!
Дмитрія. Сьогодні капітан повіншував Дмитрика з іменинами. Перестрів коло школи й допитувався за отця Ординського. "Поп, каже, бандіт, отєц твой пріхвостєнь і ти бандеровскоє отродьє…"
Михайла. Таки прибув Михайло на білім коні — вчора Кострича забілілася, а сьогодні й у нас зима приймилася. Люд ще не весь буришку[174] впораїв, будуть тепер ватри на городах палити, лопатами ряди відкопувати. Біда.
Михайликові на свято купив куфаєчку, аби за тою не кривдував, та й решті п’ятьом щось мус було дати.
Пилипа. Буде й душі моїй піст, а не лиш тілу. Прийшов учора Заведія з трьома боївкарями, та й баба з ними. Бійтеся, кажу, Бога — до мене Городов, як у корчму, ходить, за "связі" з отцем допитує. А вони мені — не бійся, вже не буде, Ординський вмер у Космачі на тифус.
Прости, Боже, його душу, але чи пастиреве то діло — збрійно по лісах блавучити?
Андрія. Баба сидить у кутку й лиш очима світить, а ми в одно ворота дозираємо. Лиш би хто намкнувся — бабу під піл, у тьму єгипетську. Це ж бо смерть моя!
Вчора ще раз набігав один із тих боївкарів, приніс харчів для баби, автоматом помахав — дивись, дяче, впаде хоч волосок із голови старої!.. Ніби я без нього, йолупа, не розумію, що то є — мама Заведії.
Миколи. Забув сьогодні діточкам від святого Николая дарунки покласти.
Такий мені Заведія, Бог би ’му заплатив, дарунок залишив!
А вони, сарачата, попросиналися, мац кожне ручкою під подушку, та й… по яблучку в кожній! Вже мало я в дари Николая сам не повірив, коли дивлюся — баба із запічка тихонько беззубим ротом оскиряється.
І розтопився мені лід у грудях.
Різдво. Перший раз у життю не хотів пускати колядничків до хати, аби баба була не впросила. Таж, кажу, хоч на святу вечерю не лізьте у яму. А вона мені, — мой-мой, то вже послідний раз! Я собі буду відти слухати й гадати, що то мене віншують. Своїх не пустив з хати. У школі за коляду зицирують, а мені це тепер ні до чого.
Василія. Йванко і Михайлик просиділи цілий вечір коло вікна, хотіли видіти, як небо отворяється. Так, бідачата, на підвіконні й позасинали.
Маланок не було. Тепер інші маланки в білому по горах лавустять. Одні вдень, другі вночі. Смертей багато, а псалми читати нема по кому, ото як умерла стара Васильчучка з осени, то більше мене й не кликано.
Водохрестя. Хто по водичку свячену, а Юричко старий — у ліси, в Костричу. Забрали Василя Юричкового уночі на вчора, а дідо, сиротисько, спозаранку, як пес, сліди по снігу розпутував. Гай-гай, чи хто коли найшов, як вони до лісу взяли…
Баба чула нашу з жінкою бесіду й молилася від полудня до смерку, поклони била.
Трьох святих. У горах сніги, у снігах хати, а в хатах слабують і вмирають люде. Тифус таки вихопився з-поміж тих бідаків і шибнувся по селах. Умерли в нас Нявчук, та й Бедзюк, та й син його Дмитро вмер. Читав псалми, котрі вмію напам’ять, а хтось то Городову розказав. "Нєбось, дьячок, пєрєвіраєшь? Нєпорядок! — та бух на стіл мій "Псалтир". — Дєржі свою кніжіцу!" А я — по хаті бігаю, та шемраюся, та "спасібо!" кричу як на ґвалт, та ніяк місця не нагрію… "Совсем, дурак, спятіл", — буркнув уже з порога, а я лиш собі сів, та й сидів так, без духу й без слова, аж доки баба з ями не вилізла.
"Ти, — кажу, — сліпото порохнява, не можеш тихо обернутися, таже в мене діти!" Баба в плач, Михайлик з Дмитром собі, жінка бідочиться — то я винна, відро з бураками лишила на приступці… А бий вас, сила Божа! Мені здавалося, що від гуркоту в ямі щось у мені самому вибухло. Як воно обійшлося?!
Власія. Так що мені до своїх шістьох іще одного дітвака підсунули. Тільки й того, що йому за вісімдесят.
Вертаюся рано зі стайні в хату — всі семеро труть буженицю. Мої м’ясо рвуть, як вовченята, а баба одним зубом поре та тішиться, на них позираючи. Агій! Таже най — малі, але старші добре знають, що на Власія м’ясо їсти — вірний спосіб на літо вовка до своїх овечок кликати. Ніколи того в моїй хаті не робилося.
Але! Ти їй толкуй, а вона: "Бійтеся Бога, ґаздику, через три дні піст, а діточки ростуть, м’яса хочеться…" Та й знову за новим шматком до своєї торби сягає. А в дітви очі блищать — ми вже другу зиму без свіжини — а, думаю собі, вже й так пропало. Лигнув слину й пішов із хати. "Один законодавець і Суддя, який може спасти й погубити". А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?
На Ільцях сеї ночі завісили Йвасюка, а з Прислопа дві родини в Сибір загриміли.
Тифус помалу втихає.
Середопістя. Здулася чорна земля, де вчора ще сніг був утоптаний — буде в цей рік великий урожай і біда на злодіїв. Все потайне виявиться й наверху стане.

Знимка з ФБ-сторінки "Будинок-музей Тараса Шевченка" в Києві

Василь Герасим'юк

Василеві Портяку

Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину з-під хати, –
убити її.
Була така гадина,
яка ховалася від холоду в печі
і серед ночі цокала, як годинник.
Була така година вдосвіта,
коли змія ота зігрілася на литці легіня,
який спав на печі,
і вжалила його у п'яту,
коли придавив її у сні.
Був такий леґінь,
який мав силу богатирську,
але боявся своєї п'яти,
бо в ній залишилася глибока діра,
звідки око лиховісне блимало.
Була така ніч,
коли зліз леґінь отой з печі,
бо ноги самі понесли його в ліс
за пацьоркою із небесної голови
найвродливішої і наймудрішої
повелительки,
за короною,
в яку опівночі
дмухало все її зміїне царство,
видуваючи крижаний холод,
звиваючись і скублюючись,
обплітаючи, стискаючи цю землю.
Була така земля…

Цього свого вірша Василь Герасим'юк назвав "Ахіллесова п'ята (версія)".

Галина Крук

Помер Василь Портяк, один із найкращих сучасних прозаїків, глибокий, небагатослівний, справжній. В українській літературі справжньому треба померти, щоб його почали цінувати. Шанувати мертвих простіше, ніж живих.
Колись Василь Герасим'юк розповів мені про хлопчика, який малим бігав у гори шукати слідів свого загиблого батька, історію Василя Портяка, якого сьогодні не стало:

останній патрон

як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
хтось для власної скроні

за межею, що ділить своє і чуже
женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні

заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці
щоб тебе відшукати

у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
"батьківщина" і "тато"

батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен

"але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він - мій насправді останній патрон
бережи його, Боже..."

Світла пам'ять!

2 березня 2019