Портрет Романа Шухевича роботи Петра Андрусева
ЗУСТРІЧ З БАТЬКОМ
Разом із батьком ми жили дуже мало. Це були переважно короткочасні зустрічі. Може, тому вони і запали мені в пам’ять.
Перше, що запам’яталося, то було побачення з батьком у в’язниці на Бриґідках.
Пам’ятаю, як ми з мамою зайшли до кімнати побачень. То було велике приміщення, в якому давали побачення відразу кільком в’язням. Там уже було багато людей.
Нараз я побачив, як з протилежних дверей увійшов батько в супроводі польського поліціянта. Я добре затямив, що батько був у сірому вбранні, усміхнений.
Батько обняв маму. Хотів узяти мене на руки, але я чомусь настрашився поліціянта. Той мене заспокоював, та даремно. Тоді батько взяв мене на руки, і я заспокоївся.
Наступна наша зустріч відбулася приблизно через рік, у 1939 році. Батько щойно вийшов із в’язниці. Приїхав до Оглядова, де ми мешкали з мамою.
Він був пристрасний кіннотник. Любив коней, добре їздив верхи. У мого діда Романа Березинського були гарні коні, були й сідла. Батько одного з перших днів осідлав коня, щоб проїхатися верхи. Посадив у сідло й мене. Я, малий, не втримався і скотився. Можливо, трохи й перелякався, але то не відбило в мене охоти їздити на коні. З часом я став таким аматором верхової їзди, як мій батько і брат матері Юрко Березинський.
Потім було ціле літо на Дністрі, в селі Раківець (там був парохом отець Руденський), де живе наша далека родина.
Наступного разу мені довелося зустрітися з батьком уже в Кракові 1939 року. Щойно впала Польща. Большевики зайняли Галичину по Буг і Сян. По той бік були німці. Ми з мамою перейшли кордон коло Томашева і через Ярослав поїхали до Кракова. Приїхали раненько. Ідемо коло університету. Нараз бачу: назустріч їде батько. Я дуже втішився. Кинувся йому на шию. Він повів мене з мамою на нове помешкан ня, яке щойно підшукав. Там, на вулиці Урядничій, мешкали ми близько року (який там номер, не пригадую. Наосліп і нині потрапив би).
Життя на Урядничій запам’яталося мені особливо тим, що моя мама тоді їздила з поворотом до Галичини. Хотіла забрати свїх батьків. Вони не погодилися, і вона повернулася назад до Кракова. Потім вона їздила на курси до міста Бреслява (тепер Вроцлав). Вчилася там місяців три. Увесь цей час ми проводили з батьком удвох. Яке то було райське кавалерське життя!
Ранком ми вставали. Батько готував сніданок – переважно яєшню і каву або чай. Потім ми йшли: я – до школи, він – у справах. Обідали ми в “Українському касині”, яке було тоді своєрідним осередком української еміґрації в Кракові.
Потому в мене домашні завдання, забави та інше, а в нього – праця.
Вечеряли також у касині, крім тих днів, коли у батька були зустрічі й він затримувався до пізньої ночі. Тоді я вечеряв удома і залишався на господарці.
Батько в ті часи був провідником ОУН на Генеральне Губернаторство. Йому підпорядковувалися західноукраїнські землі – Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя. У часи того кавалерського життя батько привчив мене до двох речей – пунктуальності та зброї. Коли я кудись ходив, він визначав годину, на котру я маю повернутися додому, і я не мав права спізнитися ні на хвилину. У батька була пістоля. Він витягував з неї набої і вчив мене користуватися нею. Пояснював відмінності між різними системами. Відтоді у мене з’явилася любов до зброї.
У 1940 році ми переїхали з Урядничої на Зелену, 22. Поруч у будинку № 20 був Провід ОУН (бандерівців), а в будинку 26 – Український Центральний Комітет (УЦК). Цей був мельниківський. У тому ж будинку, ч. 26, розміщалась і Краківська філія мельниківського Проводу Українських Націоналістів (ПУН).
Ми займали велике мешкання на п’ятому поверсі. Властиво, у нас була одна кімната. В іншій кімнаті жив член Проводу Іван Равлик. Його дружина Мирослава була сестрою у перших моєї мами. Там також мешкали Ярослав Стецько і Степан Ленкавський. Деколи приходив Степан Бандера. Збиралися в їдальні, вели неофіційні розмови переважно на політичні теми. (А то ж були 1940 – 41 роки. Франція, Бельгія, Голляндія, Норвегія, потім були Югославія і Греція. Відчувалося наближення війни з СССР). Обговорювалися ни нішні й завтрашні проблеми. Я крутився поміж них, слухав ті розмови, дихав тим повітрям. І хоч мені було 7 – 8 років, я вже задумувався над політикою. Для мене то була своєрідна школа. В 10 – 11 я вже читав Макіявеллі.
Навесні 1941 року зорганізувався Український Леґіон. Мій батько став одним із його командирів, і ми досить довго не бачилися, за винятком двох короткочасних зустрічей, коли він мав перепочинок.
Ми не бачилися до Різдва 1943 року. Тоді розв’язали Леґіон. Демобілізували рядових і підстаршин. Старшин Леґіону відвезли до Німеччини. Батько зрозумів, що йому не минути арешту, як членові Проводу. Тому ще в однострої німецького старшини вийшов із вагону на пероні львівського двірця, пройшов непомічений коло варти і зник.
По короткім часі він очолив новоутворену Українську Повстанську Армію. Його головна квартира була тоді, 43-го, недалеко від Бібрки біля Львова. Але батько часто їздив в організаційних справах до Львова, і я ходив на зустріч із ним. Переважно то були Погулянка та Личаківський цвинтар. Надзвичайно цікаві то були зустрічі, і дали вони мені дуже багато.
На Личаківському цвинтарі була частина (тепер вона майже зруйнована), яка тоді називалася цвинтарем оборонців Львова. Там були могили поляків, які загинули у боях з українцями в листопадові дні 1918 року та в боях з армією Будьонного у 1920-му. Серед інших там були поховані гарцери (польські пластуни) – 14-15-річні підлітки, які загинули в листопадові дні.
Мій батько привів мене до тієї могили і сказав, що це є свідчення високого патріотизму поляків, їхньої молоді і шкода, що ми у ті дні не мали таких.
Відвідини того цвинтаря змусили мене задуматися й над проблемою патріотизму взагалі, й над тогочасними подіями. Тим паче, що батько оповідав мені якось, що в ті листопадові дні він плакав гіркими сльозами, що він, 11-річний хлопець, надто ще малий, щоб узяти до рук зброю.
Ще пригадую такий випадок. У 1944 році був оголошений набір до “СС-юнаків” – протилетунських формувань, до яких набирали юнаків з 14 років. З плякатів дивилися на нас хлопці в сірих одностроях з нашивкою “СС” та золотим левом з коронами на блакитному тлі, тим самим, який носила дивізія СС “Галичина”. Мене вабили однострій, зброя, яку мали взяти до рук ті юнаки, і я не дуже задумувався. Як на свій вік я був рослий, сильний. Вирішив, що на потрібних посвідченнях легко зроблю з 1933 року народження рік 1930 і мені повірять. Я рішуче сказав мамі, що піду до “СС-юнаків”. Мама поскаржилася батькові. При наступній зустрічі батько велів мені розповісти все.
Я виклав свої міркування. Сказав, що большевики наближаються до Галичини, і я буду воювати з ними. Такий настрій був тоді не тільки в мене, але в переважної більшості галичан. Батько вислухав усе і сказав, що підемо всі, багато з нас загине, а коли, скажімо, за воюємо перемогу Німеччині, український селянин буде читати, очевидно, по-німецьки про велич і славу тої імперії. А чи подумає він, що й ми, українці, можемо мати щось подібне? Не подумає, бо він буде рабом тої імперії й не зможе себе уявити в іншому стані. Запитав, чи я за це піду проливати свою кров. Потім додав, що я сам маю право вирішувати, як мені бути далі, бо він тільки висловив свою думку й не хоче мені накидати якогось рішення.
Характерним було у наших взаєминах те, що в поважних питаннях він говорив зі мною не як батько, а як старший досвідчений товариш. Після певного роздуму я приходив у такому випадку до переконання, що слушність все-таки має він. І тут я опустив голову й тихо сказав: “Добре, татусю, я не піду до “СС-юнаків”.
Пригадую, що таки на Личаківському цвинтарі він одного разу в розмові сказав: “Ми погодимося і на большевицьку Україну, якщо то буде дійсно самостійна”. Довго я не міг зрозуміти і навіть прийняти тих слів. Мусила минути війна, мусили ми побачити ту національну руїну, яку маємо нині, порівняти її з тим, що мають нині поляки, чехи, мадяри у сфері національній, щоб переконатися, що й тут він мав рацію.
Прихід совєтів до Галичини на довший час перервав мої зустрічі з батьком. Був арешт цілої нашої родини, дитячі будинки у Чорнобилі й Сталіно (нині Донецьк). Була втеча з Донеччини. У Галичині я зумів через підпілля встановити зв’язок із батьком. І ось нова зустріч у лісі коло села Підгороддя на Рогатинщині. Був кінець вересня або початок жовтня 1947 року. Майже цілу ніч ми говорили про нашу родину, її арешт, дитячий будинок, втечу з нього, мандри по Україні та інше. Тоді власне батько мені сказав, що вони, тобто підпілля, борються не за те, щоб помститися за жертви, а за те, щоб подібне не могло більше повторитися. Згодом додав, що я, очевидно, мрію про підпілля, збройну боротьбу, але тепер не ті часи. Я повинен вчитися, бо воно, старше покоління, приречене загинути у цій збройній боротьбі, бути фізич но винищеним. Мине час, і, ми, моє покоління, маємо піднімати народ на боротьбу за нашу державність. А хто буде це робити, коли ми такі молоді будемо знищені? Інша справа, якби склалась така ситу ація, що можливе повстання проти окупантів. Тоді він не мав би нічого проти того, щоб я пішов воювати. Він благословив би мене на такий чин, і навіть якби мені довелося загинути в цій боротьбі, то, як би йому не було тяжко, сприйняв би мою смерть як гідну смерть за свій народ. І я знов, хоч і з неохотою, попрощався з думкою іти в УПА: не міг не признати його слушности.
Наступна зустріч відбулась у Львові на Замарстинові, у помешканні Ярослава Давидовича. Були ми разом кілька годин. Розмовляли про те, що треба буде поїхати і забрати з дитячого будину в Сталіно мою семирічну сестру Марію. Поговорили і про моє життя-буття, про плани на майбутнє. Під вечір розійшлися. То було 17 січня 1948 року. Живим батька мені вже не довелося бачити…
Я був уже досить “старим” в’язнем. Прецінь, відбув два роки у слідчих в’язницях МҐБ. Сидів у той час один. На допити брали вночі. Переважно допитували до 2 – 3 години ночі. Під ранок в’язниця затихала. Змучені допитами в’язні міцно спали.
Спав тої ночі і я. Спав неспокійно, снилися примарні сни. Над ранок прокинувся. Якась невідома тривога мучила мене. Сам не міг пояснити, що таке. Сів, закурив. Тривога не покидала. Ліг, аби ще трошки подрімати, але сон не йшов до мене. Та вже й не було часу. Шоста година ранку – ранкова зоря. Мусимо вставати. Починається звичайна в’язнична метушня.
Минув сніданок, спливло ще 2 – 3 години, і десь об одинадцятій по мене прийшли. Повели не на допит у кабінет слідчого, а в приміщення адміністрації. У кімнаті чергового стояв мій слідчий майор Гузєєв, із ним ще якісь незнайомі каґебісти в цивільному. Серед них вирізнявся один у шапці, солдатській тілогрійці, ватяних штанах, кирзових чоботах., підперезаний широким старшинським ременем, на якому пістоля. Попри все було видно, що то не рядовий: так одягнені їздили ґебісти на операції, облави.
Мені веліли дати руки, закували в кайдани, але не назад. Вивели на подвір’я, посадили до авта. Ґебісти сіли поруч. Гузєєв дав мені заку рити, і з Лонцького поїхали в управління МҐБ на Пелчинській. Завезли на подвір’я. Чекати довелося з годину. Всі вийшли. Зі мною залишився один. Потім прийшов Гузєєв з іншими. Мене вивели. (На тому місці тепер нові забудови, а тоді там стояли гаражі МҐБ). До нас приєднуються інші ґебісти. Цілою групою, осіб 8 – 10, заводять мені до гаража.
Іду просто. Нараз мене повертають наліво. Роблю кілька кроків і мимоволі зупиняюся: в одну мить зрозумів усе, що сталося. Коло стіни гаражу солома. На соломі лежить людина, вкрита цельтою. Цельта закриває все тіло, крім ступнів. Одного погляду на ті ступні було досить, щоб зрозуміти, що я не помилявся. Переді мною лежить батько! Це його ноги з характерним високим підбиттям.
Хтось із чекістів здіймає цельту. Батько лежить у білій вишиваній сорочці, райтках. Ноги босі. Видно, що його роззули, бо ноги чисті, незабруднені. Сорочка розщеплена. На груди спустився ланцюжок з медальйончиком Богоматері. Ліва рука витягнена вздовж тіла, права – на грудях. На сорочці під грудьми вище пояса видніють закри вавлені сліди від куль. На правій скроні обпалене волосся, а на щоці запікся струмок крові. Обличчя спокійне, без найменшої гримаси болю чи страху. Сірі очі розплющені й задивлені в далечінь.
Я вклякаю на коліна. Гузєєв питає, чи пізнаю. Відповідаю легким нахилом голови. Чую голоси інших ґебістів: “Відіш, доходілся, догулялся!”. Я мовчки схиляюсь, щоб поцілувати батькову правицю. Один із ґебістів хапає мене за плече. Скидаю його руку з плеча, і мені дають спокій. Цілую батька в руку. Спазми стискають горло, але стримуюся, щоб не заплакати, щоб вони всі тут не побачили моїх сліз, і тут-таки відчуваю своєрідну радість: не дався батько живим. Знаю, що то значило б для нього в ті часи. Мене підхоплюють, зводять на ноги, випроваджують...
І ще роками мені снитиметься батько – молодий, усміхнений, живий, а на правій скроні червоніє струмок крові...
Минуло сорок років. Село Білогорща, хата, де була криївка мого батька, де це все сталося. Зі мною мої сестра і син. Кладемо квіти коло хати. Здіймаю капелюха, щоб помолитися за упокій душі полеглого.
Перше, що запам’яталося, то було побачення з батьком у в’язниці на Бриґідках.
Пам’ятаю, як ми з мамою зайшли до кімнати побачень. То було велике приміщення, в якому давали побачення відразу кільком в’язням. Там уже було багато людей.
Нараз я побачив, як з протилежних дверей увійшов батько в супроводі польського поліціянта. Я добре затямив, що батько був у сірому вбранні, усміхнений.
Батько обняв маму. Хотів узяти мене на руки, але я чомусь настрашився поліціянта. Той мене заспокоював, та даремно. Тоді батько взяв мене на руки, і я заспокоївся.
Наступна наша зустріч відбулася приблизно через рік, у 1939 році. Батько щойно вийшов із в’язниці. Приїхав до Оглядова, де ми мешкали з мамою.
Він був пристрасний кіннотник. Любив коней, добре їздив верхи. У мого діда Романа Березинського були гарні коні, були й сідла. Батько одного з перших днів осідлав коня, щоб проїхатися верхи. Посадив у сідло й мене. Я, малий, не втримався і скотився. Можливо, трохи й перелякався, але то не відбило в мене охоти їздити на коні. З часом я став таким аматором верхової їзди, як мій батько і брат матері Юрко Березинський.
Потім було ціле літо на Дністрі, в селі Раківець (там був парохом отець Руденський), де живе наша далека родина.
Наступного разу мені довелося зустрітися з батьком уже в Кракові 1939 року. Щойно впала Польща. Большевики зайняли Галичину по Буг і Сян. По той бік були німці. Ми з мамою перейшли кордон коло Томашева і через Ярослав поїхали до Кракова. Приїхали раненько. Ідемо коло університету. Нараз бачу: назустріч їде батько. Я дуже втішився. Кинувся йому на шию. Він повів мене з мамою на нове помешкан ня, яке щойно підшукав. Там, на вулиці Урядничій, мешкали ми близько року (який там номер, не пригадую. Наосліп і нині потрапив би).
Життя на Урядничій запам’яталося мені особливо тим, що моя мама тоді їздила з поворотом до Галичини. Хотіла забрати свїх батьків. Вони не погодилися, і вона повернулася назад до Кракова. Потім вона їздила на курси до міста Бреслява (тепер Вроцлав). Вчилася там місяців три. Увесь цей час ми проводили з батьком удвох. Яке то було райське кавалерське життя!
Ранком ми вставали. Батько готував сніданок – переважно яєшню і каву або чай. Потім ми йшли: я – до школи, він – у справах. Обідали ми в “Українському касині”, яке було тоді своєрідним осередком української еміґрації в Кракові.
Потому в мене домашні завдання, забави та інше, а в нього – праця.
Вечеряли також у касині, крім тих днів, коли у батька були зустрічі й він затримувався до пізньої ночі. Тоді я вечеряв удома і залишався на господарці.
Батько в ті часи був провідником ОУН на Генеральне Губернаторство. Йому підпорядковувалися західноукраїнські землі – Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя. У часи того кавалерського життя батько привчив мене до двох речей – пунктуальності та зброї. Коли я кудись ходив, він визначав годину, на котру я маю повернутися додому, і я не мав права спізнитися ні на хвилину. У батька була пістоля. Він витягував з неї набої і вчив мене користуватися нею. Пояснював відмінності між різними системами. Відтоді у мене з’явилася любов до зброї.
У 1940 році ми переїхали з Урядничої на Зелену, 22. Поруч у будинку № 20 був Провід ОУН (бандерівців), а в будинку 26 – Український Центральний Комітет (УЦК). Цей був мельниківський. У тому ж будинку, ч. 26, розміщалась і Краківська філія мельниківського Проводу Українських Націоналістів (ПУН).
Ми займали велике мешкання на п’ятому поверсі. Властиво, у нас була одна кімната. В іншій кімнаті жив член Проводу Іван Равлик. Його дружина Мирослава була сестрою у перших моєї мами. Там також мешкали Ярослав Стецько і Степан Ленкавський. Деколи приходив Степан Бандера. Збиралися в їдальні, вели неофіційні розмови переважно на політичні теми. (А то ж були 1940 – 41 роки. Франція, Бельгія, Голляндія, Норвегія, потім були Югославія і Греція. Відчувалося наближення війни з СССР). Обговорювалися ни нішні й завтрашні проблеми. Я крутився поміж них, слухав ті розмови, дихав тим повітрям. І хоч мені було 7 – 8 років, я вже задумувався над політикою. Для мене то була своєрідна школа. В 10 – 11 я вже читав Макіявеллі.
Навесні 1941 року зорганізувався Український Леґіон. Мій батько став одним із його командирів, і ми досить довго не бачилися, за винятком двох короткочасних зустрічей, коли він мав перепочинок.
Ми не бачилися до Різдва 1943 року. Тоді розв’язали Леґіон. Демобілізували рядових і підстаршин. Старшин Леґіону відвезли до Німеччини. Батько зрозумів, що йому не минути арешту, як членові Проводу. Тому ще в однострої німецького старшини вийшов із вагону на пероні львівського двірця, пройшов непомічений коло варти і зник.
По короткім часі він очолив новоутворену Українську Повстанську Армію. Його головна квартира була тоді, 43-го, недалеко від Бібрки біля Львова. Але батько часто їздив в організаційних справах до Львова, і я ходив на зустріч із ним. Переважно то були Погулянка та Личаківський цвинтар. Надзвичайно цікаві то були зустрічі, і дали вони мені дуже багато.
На Личаківському цвинтарі була частина (тепер вона майже зруйнована), яка тоді називалася цвинтарем оборонців Львова. Там були могили поляків, які загинули у боях з українцями в листопадові дні 1918 року та в боях з армією Будьонного у 1920-му. Серед інших там були поховані гарцери (польські пластуни) – 14-15-річні підлітки, які загинули в листопадові дні.
Мій батько привів мене до тієї могили і сказав, що це є свідчення високого патріотизму поляків, їхньої молоді і шкода, що ми у ті дні не мали таких.
Відвідини того цвинтаря змусили мене задуматися й над проблемою патріотизму взагалі, й над тогочасними подіями. Тим паче, що батько оповідав мені якось, що в ті листопадові дні він плакав гіркими сльозами, що він, 11-річний хлопець, надто ще малий, щоб узяти до рук зброю.
Ще пригадую такий випадок. У 1944 році був оголошений набір до “СС-юнаків” – протилетунських формувань, до яких набирали юнаків з 14 років. З плякатів дивилися на нас хлопці в сірих одностроях з нашивкою “СС” та золотим левом з коронами на блакитному тлі, тим самим, який носила дивізія СС “Галичина”. Мене вабили однострій, зброя, яку мали взяти до рук ті юнаки, і я не дуже задумувався. Як на свій вік я був рослий, сильний. Вирішив, що на потрібних посвідченнях легко зроблю з 1933 року народження рік 1930 і мені повірять. Я рішуче сказав мамі, що піду до “СС-юнаків”. Мама поскаржилася батькові. При наступній зустрічі батько велів мені розповісти все.
Я виклав свої міркування. Сказав, що большевики наближаються до Галичини, і я буду воювати з ними. Такий настрій був тоді не тільки в мене, але в переважної більшості галичан. Батько вислухав усе і сказав, що підемо всі, багато з нас загине, а коли, скажімо, за воюємо перемогу Німеччині, український селянин буде читати, очевидно, по-німецьки про велич і славу тої імперії. А чи подумає він, що й ми, українці, можемо мати щось подібне? Не подумає, бо він буде рабом тої імперії й не зможе себе уявити в іншому стані. Запитав, чи я за це піду проливати свою кров. Потім додав, що я сам маю право вирішувати, як мені бути далі, бо він тільки висловив свою думку й не хоче мені накидати якогось рішення.
Характерним було у наших взаєминах те, що в поважних питаннях він говорив зі мною не як батько, а як старший досвідчений товариш. Після певного роздуму я приходив у такому випадку до переконання, що слушність все-таки має він. І тут я опустив голову й тихо сказав: “Добре, татусю, я не піду до “СС-юнаків”.
Пригадую, що таки на Личаківському цвинтарі він одного разу в розмові сказав: “Ми погодимося і на большевицьку Україну, якщо то буде дійсно самостійна”. Довго я не міг зрозуміти і навіть прийняти тих слів. Мусила минути війна, мусили ми побачити ту національну руїну, яку маємо нині, порівняти її з тим, що мають нині поляки, чехи, мадяри у сфері національній, щоб переконатися, що й тут він мав рацію.
Прихід совєтів до Галичини на довший час перервав мої зустрічі з батьком. Був арешт цілої нашої родини, дитячі будинки у Чорнобилі й Сталіно (нині Донецьк). Була втеча з Донеччини. У Галичині я зумів через підпілля встановити зв’язок із батьком. І ось нова зустріч у лісі коло села Підгороддя на Рогатинщині. Був кінець вересня або початок жовтня 1947 року. Майже цілу ніч ми говорили про нашу родину, її арешт, дитячий будинок, втечу з нього, мандри по Україні та інше. Тоді власне батько мені сказав, що вони, тобто підпілля, борються не за те, щоб помститися за жертви, а за те, щоб подібне не могло більше повторитися. Згодом додав, що я, очевидно, мрію про підпілля, збройну боротьбу, але тепер не ті часи. Я повинен вчитися, бо воно, старше покоління, приречене загинути у цій збройній боротьбі, бути фізич но винищеним. Мине час, і, ми, моє покоління, маємо піднімати народ на боротьбу за нашу державність. А хто буде це робити, коли ми такі молоді будемо знищені? Інша справа, якби склалась така ситу ація, що можливе повстання проти окупантів. Тоді він не мав би нічого проти того, щоб я пішов воювати. Він благословив би мене на такий чин, і навіть якби мені довелося загинути в цій боротьбі, то, як би йому не було тяжко, сприйняв би мою смерть як гідну смерть за свій народ. І я знов, хоч і з неохотою, попрощався з думкою іти в УПА: не міг не признати його слушности.
Наступна зустріч відбулась у Львові на Замарстинові, у помешканні Ярослава Давидовича. Були ми разом кілька годин. Розмовляли про те, що треба буде поїхати і забрати з дитячого будину в Сталіно мою семирічну сестру Марію. Поговорили і про моє життя-буття, про плани на майбутнє. Під вечір розійшлися. То було 17 січня 1948 року. Живим батька мені вже не довелося бачити…
Я був уже досить “старим” в’язнем. Прецінь, відбув два роки у слідчих в’язницях МҐБ. Сидів у той час один. На допити брали вночі. Переважно допитували до 2 – 3 години ночі. Під ранок в’язниця затихала. Змучені допитами в’язні міцно спали.
Спав тої ночі і я. Спав неспокійно, снилися примарні сни. Над ранок прокинувся. Якась невідома тривога мучила мене. Сам не міг пояснити, що таке. Сів, закурив. Тривога не покидала. Ліг, аби ще трошки подрімати, але сон не йшов до мене. Та вже й не було часу. Шоста година ранку – ранкова зоря. Мусимо вставати. Починається звичайна в’язнична метушня.
Минув сніданок, спливло ще 2 – 3 години, і десь об одинадцятій по мене прийшли. Повели не на допит у кабінет слідчого, а в приміщення адміністрації. У кімнаті чергового стояв мій слідчий майор Гузєєв, із ним ще якісь незнайомі каґебісти в цивільному. Серед них вирізнявся один у шапці, солдатській тілогрійці, ватяних штанах, кирзових чоботах., підперезаний широким старшинським ременем, на якому пістоля. Попри все було видно, що то не рядовий: так одягнені їздили ґебісти на операції, облави.
Мені веліли дати руки, закували в кайдани, але не назад. Вивели на подвір’я, посадили до авта. Ґебісти сіли поруч. Гузєєв дав мені заку рити, і з Лонцького поїхали в управління МҐБ на Пелчинській. Завезли на подвір’я. Чекати довелося з годину. Всі вийшли. Зі мною залишився один. Потім прийшов Гузєєв з іншими. Мене вивели. (На тому місці тепер нові забудови, а тоді там стояли гаражі МҐБ). До нас приєднуються інші ґебісти. Цілою групою, осіб 8 – 10, заводять мені до гаража.
Іду просто. Нараз мене повертають наліво. Роблю кілька кроків і мимоволі зупиняюся: в одну мить зрозумів усе, що сталося. Коло стіни гаражу солома. На соломі лежить людина, вкрита цельтою. Цельта закриває все тіло, крім ступнів. Одного погляду на ті ступні було досить, щоб зрозуміти, що я не помилявся. Переді мною лежить батько! Це його ноги з характерним високим підбиттям.
Хтось із чекістів здіймає цельту. Батько лежить у білій вишиваній сорочці, райтках. Ноги босі. Видно, що його роззули, бо ноги чисті, незабруднені. Сорочка розщеплена. На груди спустився ланцюжок з медальйончиком Богоматері. Ліва рука витягнена вздовж тіла, права – на грудях. На сорочці під грудьми вище пояса видніють закри вавлені сліди від куль. На правій скроні обпалене волосся, а на щоці запікся струмок крові. Обличчя спокійне, без найменшої гримаси болю чи страху. Сірі очі розплющені й задивлені в далечінь.
Я вклякаю на коліна. Гузєєв питає, чи пізнаю. Відповідаю легким нахилом голови. Чую голоси інших ґебістів: “Відіш, доходілся, догулялся!”. Я мовчки схиляюсь, щоб поцілувати батькову правицю. Один із ґебістів хапає мене за плече. Скидаю його руку з плеча, і мені дають спокій. Цілую батька в руку. Спазми стискають горло, але стримуюся, щоб не заплакати, щоб вони всі тут не побачили моїх сліз, і тут-таки відчуваю своєрідну радість: не дався батько живим. Знаю, що то значило б для нього в ті часи. Мене підхоплюють, зводять на ноги, випроваджують...
І ще роками мені снитиметься батько – молодий, усміхнений, живий, а на правій скроні червоніє струмок крові...
Минуло сорок років. Село Білогорща, хата, де була криївка мого батька, де це все сталося. Зі мною мої сестра і син. Кладемо квіти коло хати. Здіймаю капелюха, щоб помолитися за упокій душі полеглого.
Опубліковано у книжці П. Арсенича “Рід Шухевичів”. Івано-Франківськ, Нова зоря, 2005
Роман Шухевич в однострої батальйону «Нахтіґаль»
"Нахтіґаль" у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху
Євген Побігущий
СПОГАДИ ПРО ГЕНЕРАЛА РОМАНА ШУХЕВИЧА
(1970)
Скромність Великого Командира
Пізно восени 1941 р. зустрілись вони оба у Франкфурті — Роман Шухевич, сотник з найвищим військовим стажем з ОУН, і Євген Побігущий, майор, з практикою активного старшини за першої війни 1918-1920 рр.
Більшість Леґіону знає, або догадується, про стаж Шухевича. Вже в тій першій зустрічі виявляє Шухевич незвичайно рідку в українців прикмету — дуже велику скромність. Він може так повести справу, що майор Побігущий «захворіє» і т. і., а властивим командиром Леґіону ДУН-у в разі потреби буде він сам. Про формальності для того було неважко зговоритись. Але Шухевич знає, що активний старшина має багато практики у вишколі, що варто використати для вишколу Леґіону. Тому він не чинить так, як на його місці зробило б багато інших українців, не радить своєму майорові Побігущому перейти на інше місце, до якоїсь іншої функції, яких тоді так багато треба було на Україні, але прохає таки перебрати командування Легіоном, а сам залишається лише його заступником і сотенним першої сотні. В Леґіоні майже всі — члени ОУН. В кожного іншого, на місці Шухевича, знайшлися б різні арґументи і спроби залишитись самому командиром. В тому власне його велич. Знаємо всі добре українську вдачу — гонитву за всякою «ота манією», за почестями, за тим нещасним у нас командуванням...
Шухевичові залежало на праці. Йому байдуже було — на якій формальній функції він буде записаний юридично, він радий прийняти кожну, аби лише працювати для загальної ідеї, він відступить кожному свої почесті, коли це потрібне для справи. Як мало має він у тому наслідників!
Співпраця з командиром Леґіону
Більше ніж рік тривала співпраця Шухевича з Побігущим, командиром Леґіону, і ніде перед тим і ніколи потім не знав Побігущий такої гармонійної співпраці між двома старшинами. Побігущий уникав з розмислом усяких так зв. культосвітніх імпрез (академій тощо), щоб дати змогу Шухевичеві виступати там як господареві, натомість у вишколі останнє слово було його, і він провадив усякого роду курси для старшин і молодших та старших підстаршин. На фронті ж обидва часто радились, як краще розв'язати деякі тактичні питання, бо Шух мав дуже добре розвинену тактичну інтуїцію. Кожний командир знає, скільки то доводиться мати всяких непорозумінь не лише з заступником, а часто і з адьютантом. Хто з командирів того не переживав і не мусів часто приводити до порядку навіть свого адьютанта? Зі Шухевичем навіть у характері заступника командира, була така гармонійна праця, що за ввесь час не було ні однієї розбіжної думки, ні одного іншого проекту, були лише доповнення думок. Співпраця така була в нечувано важких умовах тодішнього наставлення німецьких властей до Леґіону, до українських націоналістів, а особливо гнітюча атмосфера була створена так зв. «авзіхтсофіцером», що мав компетенції зв’язкового старшини, гавптманом Мохою. Його функція не була обмежена жодним правильником і він уроїв собі, що є зверхником Леґіону.
Перед тим і опісля доводилося авторові цих споминів співпрацювати з різного ступня німецькими старшинами, і всюди він зустрічав людей інтеліґентних, часом також зарозумілих щодо свого стану й нації, але чогось подібного як гавпт. Моха, не доводилось більше в житті бачити.
Мушу підкреслити, що попередні зв'язкові, як от сам Нойман, як ляйт. Оберлендер, були людьми високих військових прикмет і прекрасного характеру. Майор Шредер, пізніший командир полку в бойових діях, та інші старшини Вермахту були незвичайно інтеліґентні, працьовиті та вирозумілі для українців. Старшини і всі добровільці Леґіону ставились до них з великою пошаною. Приємно нині їх згадуємо. Про Моху хай говорять самі факти. Відразу він хотів усунути всіх українських старшин, щоб сотнями командували німецькі підстаршини. Це йому не вдалося. На вишколі він так розумівся, що раз на вишколі майора Побігущого вмішався і почав доводити, що бойову сітку, замість виставити на краю малого лісу, слід виставляти в середині його і тоді навіть наймолодший старшина Ковальський з обуренням сказав йому, що це абсолютно нелогічно. На Білорусії він зорганізував старшинське касино, і коли всі українські старшини їли з кітла, вкупі з бійцями, ту саму страву, Моха з німецькими шоферами мали «старшинське касино» і т. і. На Білорусії він заборонив співати по-українському, щоб населення не знало, яка то частина квартирує. Навіть на вишколі ручними ґранатами не дозволив нікому з сотенних старшин бути присутнім при меті гострими ґранатами, і лише сам майор Побігущий і він могли наглядати таке гостре кидання, хоч всі бійці були вже на війні. Доходило до таких абсурдів, що часом хотілося сміятися. Але це були часи, коли чужинці не сміли казати правду... Отже важкі умовини праці були з таким Мохою. Та за хитрими радами Шухевича лагіднили ми такі напружені умовини. Видумувалося всякого роду ім’янини, уродини, зашлюбини на віддалі і т. і., набиралось таких, що можуть більше випити, а тоді запрошувалось його — того ж Моху — на співучасть у такому прийнятті, і на кілька днів був спокій.
Гарт Шухевича. Дуже часто трапляються командири, що живуть по спартанському, але стараються про кращу «долю» своєї частини, «воюють» за кращі квартири, за кращі по змозі завдання. В тому є захований егоїзм: засадниче вони стараються здобути собі популярність тим, що ніби дбають про свою частину. Шухевич ніколи не дбав про таку популярність. Він був найстрогішим сотенним у Леґіоні. На Білорусії, коли наділювано сотні усякого роду завданнями, одна сотня мала бути в місті при штабі, і там мав бути заступник командира Легіону, щоб завжди був готовий до наступу. Заступником командира був Шухевич і він міг тоді запропонувати залишитись із своєю сотнею в місті. Це було б логічне і зовсім виправдане. Однак він пішов зі сотнею на місце, де були умовини найважчі під кожним оглядом. Він вибрав для своєї сотні найважчу службу, серед пралісів, багон, де було повно большевицьких бандитів, де вперше з’являлися німецькі остережні таблиці, мовляв, терен небезпечний. І нічого дивного, що першим поляг вояк із його сотні.
З його сотні поляг перший вбитий чотовий, його сотня мала найважчі втрати. Але його сотня не була лише числом перша, вона було дійсно першою сотнею, під кожним оглядом.
Він незвичайно пильно бував увесь час особисто на всякого роду курсах і зайняттях для старшин, всюди шукав удосконалення набутих військових знань.
Тип командира. Характеристичний зразок, як його оцінювали чужинці: співпраця з Мохою дійшла врешті до того, що вмішався до його заряджень і командир полку, і спір про компетенцію в командуванні пішов аж до найвищого командування середнього відтинка фронтової смуги. Отже раз літаком приїжджає отой командир для «збунтованого» — за повідомленням Мохи — Леґіону, щоб рятувати справу. Це приїжджає фон Бах. Довго треба ладнати спір. Побігущий переконує його, що це не бунт, а лише невміння Мохи і його незнання своїх компетенцій. Фон Бах заспокоєний від’їжджає до літака і прохає, щоб там були присутні також інші старшини, щоб він міг з ними ще побачитись і поговорити. При літаку зібралося більше вояків. Між ними є і Шухевич, також без старшинських відзнак, бо старшини не носили тоді жодних дистинкцій. Фон Бах приглядається Шухевичеві і говорить: «О, цей стрілець — то зовсім германський тип». Розуміється, що в його понятті такий тип — це була незвичайна інтелігентність і енергія, щось командне у виразі обличчя. Шух усміхнувся. Шухевичеві не треба було відзнак командира, в ньому розпізнавали і чужинці, що це вроджений командир. Майор Побігущий представляє Шухевича, і той каже: «І в нас є типи подібні до ваших».
До того ж таки згаданого командира середнього відтинку треба було їхати на відправу командирів. Майор Побігущий прохав Шухевича поїхати туди, бо сам він захворів і мусів від’їхати на операцію до Полоцька.
До того часу всі старшини Леґіону (і підстаршини) були майже рік без відзнак. Німецьких не хотіло німецьке командування дати, а українських і поготів, десь опрацьовувано якісь інші, а що це йшло «службовою» дорогою, то майже рік по існуванні Леґіону були ми ще без відзнак.
Командир фон Бах, коли побачив, що «германський тип», Шухевич, приїхав до нього без старшинських відзнак, наказав негайно нашити всім старшинам німецькі відзнаки.
Шухевич правдивий друг-товариш зброї
Командир Леґіону нагло мусить бути оперований у прифронтовій лічниці, віддаленій від штабу Леґіону на яких 200 км. Командування на той час він передає Шухевичеві. Всякий зв’язок з Леґіоном дуже трудний, бо коротша дорога — без мосту, і тому треба дуже далеко об’їздити великими лісами, де повно большевицьких бандитів та підмінованих доріг.
Операція ця не легка. Ніхто з вояків не мав вишколу боротьби з бандитизмом, а тут що крок — саме такий спосіб большевицької боротьби. Ось недавно було затруєне масло. На щастя, харчовий під-старшина в час про це підозріло «несвіже» масло зголосив і дістав наказ відіслати його до аналізи. Це врятувало життя багатьох вояків. Майор не дуже сподівався пошти від Леґіону, бо Шухевич має так багато зайнять, тепер аж чотири функції, коли зможе він написати листа? Зрештою, дуже важко посилати когось із поштою, бо це велике ризико.
Так лежать і інші в тій лічниці, і також не надіються мати якусь пошту від своєї частини, хіба аж польовою поштою, що триває досить довго. Хворий дрімає, нараз стук у двері, вони широко відчиняються і входить аж кілька учасників Леґіону. Один із них сотенний Сидор, другий — Шухевич та інші. Це вояк прийшов відвідати оперованого друга. В таку хвилину забувається про біль, недугу, всякі шпитальні неприємності. Майор довго стискає руку Шухевича, довго дякує очима іншим друзям за такий вчинок у таких незвичайних умовах подорожі. Тодішні відвідини — це не лише християнський вчинок, це ж з нараженням гіршим, ніж на фронті: треба було пройти довгу, небезпечну дорогу просякненими большевиками пралісами. До цього вчинку були здібні такі командири, такі вояки, як Шухевич. Можна б написати цілу довжезну статтю про тодішню подорож: тих друзів. Отаких друзів мав тодішній Леґіон, такий то був Шухевич. Він і на це знайшов час.
Майор хоче говорити, Шух дає знак не дразнити рани, а сам розповідає не про небезпечну подорож, а про вояків з Леґіону, про події в Леґіоні, про те, як знову розбійницьким способом замордував москаль-большевик «ножем у спину» одного з наших бійців.
Ніколи незабуті відвідини кінчаються. Щоправда, сестра не перешкоджає таким дорогим гостям посидіти довше, але зовуть їх обов’язки, там жде праця. Там треба помагати молодим бійцям, не вивченим так воювати з бандитами, бо вояки мали лише реґулярний вишкіл.
Коротке прощання, і знову важка подорож тої «чвірки» до Леґіону. З-за кожного дерева жде смертоносний постріл, на кожному кроці сподіватися треба міни і розриву на дрібні кусники в повітря...
Про ці відвідини не писатимуть часописи, воєнні звітодавці, не подадуть їх до фільму та радіо; навіть у денному наказі Леґіону не згадав того Шух, бо він лише «по дорозі», звиджуючи частини Леґіону, вступив на 400 км віддалі до одного з вояків того Леґіону. Не буде згадки ніде навіть про те, що ІПухевич їздив відвідати недужих. Та все ж таки, а може якраз тому, ця згадка виростає на гігантний пам’ятник по його смерті.
«Помста» одного з вихованців Шухевича
Із згаданих у попередніх розділах причин бійці Леґіону ненавиділи цілою душею Моху. З фронтових дій знані часті випадки, що якась заблукана куля на фронті, під час боїв, потрапляє в того зненавидженого всіма вояками осібняка. Варт тому згадати цікаву подію з Мохою під час одного наглого бою в лісі, де зовсім несподівано наткнулись частини Леґіону — а був присутній і Моха — на большевицькі банди.
В лісі сутичка з ворогом. Бій зблизька, бож у лісі далеко не видно. Тому всі дещо поденервовані, як часто в таких боях буває. Треба кидати ручні ґранати на ворога, який є на віддалі рукопашної боротьби. Моха також відбезпечує свою ручну ґранату і вже розмахується кинути її в бік ворога. Треба швидко її кинути, бо час до розриву — по відбезпеченні недовгий. До того ж така віддаль від ворога, що кожний постріл рушниці цільний, або і смертельний, отже розрив ґранати має подвійне значення: нищить ворога і, даючи дим, заслонює йому і не дає цільно стріляти. Кілька кроків від Мохи наші хлопці також у боротьбі, і один помічає, що Мосі вимкнулась ручна ґраната з руки і впала йому під ноги. Моха блідне, ще секунда — і біля стіп розірветься власна ґраната, рознесе його на шматки. Можна б вправді зігнутись і ще вхопити її та кинути, але це ризико — тепер наближати голову до неї. Можна б скочити вбік, та чомусь Моха того не робить і, здається, «втратив голову», забув про таку можливість. А біля нього ті ж українці, яким він заборонив співати їхніх українських пісень, яким кидає лише по три цигарки на день, коли німецькі вояки одержують по шість. В українському Леґіоні мають він і кілька німецьких шоферів «окрему кухню». Ось той Моха вилетить за хвилину вгору.
... Блискавкою пролинули такі думки в голові найближчого бійця, і рівночасно інші — що він вихованець Шухевича, що він навчений був про товариськість і дружбу, правдиву, вояцьку, а в тій хвилині той же Моха вкупі з українцями в бою проти большевицької банди; отже суд належить до Бога, а зараз треба дати поміч загроженому співборцеві проти большевизму. Цього короткого аргументу досить, український герой кидається одним спортовим стрибком, він вже біля Мохи, вже блискавкою хапає ґранату і має ще щастя її кинути в бік ворога. Українець отак «мститься», за навчанням Шевченка і Шухевичевих гутірок.
Товариськість і гумор
Лише кількох було таких українців в Леґіоні, що пережили страшну трагедію, — бачити на власні очі змасакровані по звірячому тіла когось із своїх рідних. До таких, на жаль, належав Шухевич. По здобутті Львова побачив він, між тисячами нещасних змасакрованих куп людського м’яса, також свого брата. Хто його добре знав, той розумів, що перед очима Шуха часто пересуваються червоні опирі, які тортурують його безборонного брата. Страшний біль пережив і переживав часто Шухевич.
Але він сказав собі, що власне тому «не плакати нам і сліз не лить...» — а ще з більшим завзяттям треба братися до визвольних змагань, до праці, а до того треба здоров’я, сил, енергії, отже не можна попадати в мелянхолійний настрій, бо то не вояцький настрій. І тому був він часто усміхнений, і тому на вечірках, про які ми згадували, що відбувались так часто з конечности (задля Мохи), він був повний темпераменту, знав велику кількість різного роду жартів, цікавих оповідань, часом оповідав і про свої переживання із визвольних змагань, як от перехід через Карпати на Прикарпатську Україну, але не чули ми в тому найменшої нотки самохвальби. Це було таке природне, таке щире, а перш усього таке інтересне, що навіть Моха слухав цікаво. Він мав невичерпний запас проектів розваг для найближчого оточення і Леґіону.
Часом верталися ми втомлені із вправ, і всі старшини завжди маршували пішки разом із бійцями. Так тоді власне Шухевич оживав і починав злегка «натягати» тих, що були втомлені; і оживали і вони.
Найбільш характеристичне було прощання коша. Завжди так буває, що кожне військо, коли опускає вишкільний кіш (який би то не був), дещо з жалем його опускає. На це складаються різні причини, а головно те, що від’їжджається в незнане, отже, правдоподібно, в гірші умови життя. Дехто мусить розстатись із знайомими. З обсервації знаю — такі прощання коша бувають дуже сумні, або пройняті неприродним гумором. Ми прощали увечорі наш кіш, коли на весні 1942 р. мали виїжджати на фронт. Я обсервував обличчя і гумор наших вояків на прощальному вечорі. Різні були настрої у різних старшин, але у Шуха я ствердив стовідсоткову радість, радість щиру, що знову йде на схід. Він тішився, що може таки поїдемо на Рідні землі і там буде сповнятися наша мрія — боротись на рідних землях за наш народ. Хоч ми й не були певні, чи туди поїдемо, тішився він, що може буде змога розправлятися з катом України.
І нічого дивного, що він був душею товариства наших і гостей, які приїхали з Берліну на прощання. Настрій був справді веселий. Шухевич радів не лише сам, а й свою радість вмів суґерувати й найменшим ентузіястам. Поволі в його оточенні запанував в усіх подібний настрій.
Дуже часто замало розрізняємо між правдивим патріотизмом і шовінізмом. Часто ворожі виступи Мохи до нас всіх мимоволі мусіли переходити на нехіть до всіх німців. До того, такі політичні трагічні для обох націй потягнення тодішнього правлячого кола в Німеччині могли нас шовіністично настроїти супроти німців. Того в Шуха не було... Ми всі, здавали собі з того справу, що не всі німці винні, але тодішні урядові кола і їх політика, а шовінізмом ніщо не будується. Своє він любив, а чуже шанував.
Коли ми приїхали на Білорусію і в одному дитинці застали повно заморених голодних дітей, між якими було багато й московських, то всі вояки Леґіону віддали кусок свого харчового приділу для рятування здоров'я тих дітей.
Останнє Різдво з Шухевичем
Особливо нагадується Різдво 1943 року. Наш Леґіон був тоді на Білорусії. Перед Різдвом 1943 р. його розв’язали, а 22-ох старшин Леґіону арештували за відмову добровільно залишитися в Леґіоні ДУН. Правда, форма арештування була ще досить делікатна, ми мусіли віддати лише зброю і під ескортою одного з старшин поліції, їхали ніби на вільній стопі до Львова (де вкинено нас до тюрми на Лонцького).
В дорозі до Львова, в Бахмачі, недалеко від Крут, ми мусіли задержатися, бо на довгий час не було дальшого получення. Здається, що прийдеться ждати і цілісіньку ніч... І дивний збіг обставин... Це якраз ніч Різдва Христового, ми недалеко Крут. Ми старшини Леґіону Українських Націоналістів, Леґіону який постав, щоб мстити Крути, боротися за вільну Україну і тому відмовився боротися за «Нову Европу», щоб запротестувати такою відмовою проти всього того, що діялося в Україні.
Формально ще ніхто не заявив нам тоді, що ми арештовані. Ми здавали собі справу, що означала така відмова в той час. З невеселими думками віддавали ми тоді свою зброю, не добра нам за це надіятись. Важкі думки в політичного провідника Леґіону — Шухевича, важка відповідальність. Тим більше прикрі ці думки в надвечір’я Різдва, коли нагадуються наші, такі прекрасні, традиції того свята, такі глибоко релігійні звичаї, яких не має ніхто, крім нашого народу.
Чи більш оживають такі думки з наближенням вечора — тим більш прикро дивитися на сірі вагони, брудні бараки ждальні. Прикрий контраст нашої подорожі з перспективою завтрішнього ув’язнення, з непевною долею наших родин, нашого цілого народу. В тих умовах пропонує однак Шухевич таки не забути про нашу гарну традицію і за звичаєм, по змозі, відсвяткувати тут в дорозі Свят-Вечір. Святкувати його по-нашому. «По-нашому?» Як, де, чим, з ким? Це ж сотні кілометрів від дому, серед непривітної чужинецької обслуги станції і поліційного ескорту. Та чого не може вдіяти українська фантазія, імпровізація, вояцька енергія? Незабаром знайшлися дрова, потепліло в бараці — як в хаті... Деякі друзі старшини мали вже прислані різні «добра» на Різдво від дорогої мами, сестри чи кароокої дівчини. Так накрили стіл і закрили його всячиною. Ялинку прикрасили, свічечки роздобули і засвітили. Запалюючи кожну нову свічечку, згадували когось із помордованих червоним Іродом. Сірий непривітний барак замінився на святочну кімнату. З неописаним почуванням радости засіли ми до спільної Святої Вечері. Одна старшинська родина, одна українська рідня, з одною спільною завжди думкою-мрією — боротися проти кожного окупанта України.
Почались традиційні побажання всього «найкращого» та «Веселих Свят». Короткі бесіди, не шабльонові, а щирі — сердечні. Це бажає брат-братові. Говорить друг-другові і бажає сповнення всіх мрій.
Промовляє Шухевич. Як звичайно, по-вояцьки, коротко, але з таким багатим змістом. Згадує наших рідних, більшість яких тепер у холодній хаті, у голоді святкує Різдво Христове на найбагатшій землі світу... Це кульмінаційна точка війни, її напруження. Згадує поляглих друзів Леґіону і всіх нам дорогих... А так важко йому згадувати про тих всіх помордованих большевиками, бо сам, по здобутті Львова, бачив у тюрмі змасакроване по-звірячому тіло свого брата. Була хвилина, коли здавалося нам, що всі попадемо в сумний настрій. Та ні, це говорить завжди молодий, усміхнений Шухевич. Він пригадує, що й Дитятко-Христос прийшов на світ у час панування лютого Ірода, і вже тієї ж ночі мусіло іти в далеку дорогу... але ідея правди перемогла. Завжди починає світати по найтемнішій ночі. Тому й нам, говорив Шухевич — не можна в жодній ситуації заломлюватись, а треба радісно зараз заспівати «Бог Предвічний» ...
Важко описати дальші наші тодішні переживання, ще трудніше було б змалювати маляреві той образ нашої тодішньої Свят-Вечері, коли ми з глибокою вірою співали про перемогу правди над злом. В тому співі оживали всі найкращі спомини щасливих років Різдва вдома. І тоді тихше співали, щоб не зігнати тих гарних споминів із наших душ та не вертатися гадками в прикру дійсність. Але слова «Ірод лукавий» ... грімкіше звучали з уст вояків, які заприсяглися були боротися з кожним окупантом України. Це вже співали ті, що готові піти й на муки, але не скортися бажанням окупантів, хто б вони не були.
«Глянь оком милим, о Божий Сину, на нашу землю, на Україну...», — понеслось знову такою щирою мольбою, що не треба було знати присутньому чужинцеві нашої мови, щоб зрозуміти, що це моляться козацькі правнуки — за долю, за волю України, за своїх рідних і за свій народ. Вдома так само молились наші батьки про поміч Божу для нас у нашій долі й недолі.
Але, де ж дівся сум, де ділось пригноблення?
Невже так можуть святкувати ті, що завтра будуть, може, розстріляні? Святкувати при чашці «ерзац-кави», і при цьому бути в такому святковому й радісному настрої?
Дивується дуже з того присутній тут поручник-поліцист-конвоїр. Що ж він винен, що доручено саме йому конвоювати тих старшин? Він дивується трохи з того настрою і дещо його ще не розуміє... Починаємо з ним розмову, зокрема Шухевич оповідає йому про Крути, їх значення, про наші визвольні змагання, про зміст деяких наших колядок, про зміст та значення наших обрядів.
Чи варт отакому «параграфові» оповідати такі речі? — говорить один з наймолодших старшин, — де ж він зрозуміє нашу традицію, наші переживання?
Співаємо далі наші гарні колядки, настрій кращає ще більше. По годині такої спільної вечері встає той чужинець і виходить на довший час. Дивно нам, але вияснюємо собі, що йому досить наших слов’янських звичаїв, української традиції і тому він вийшов. Так воно, однак не було. Несподівано вертається із сестрою Червоного Хреста і приносить велику вазу пуншу і велику тацу тістечок... Просить він тепер :— дозволити йому, як приятелеві, засісти з нами до спільної Свят-Вечері і, за нашим звичаєм, також передати нам скромний подарунок. Він хоче мати нас гістьми. Наша традиція, наші звичаї, а перш за все — наші коляди й оповідання про нашу історію визвольних змагань, особливо за останніх років, все це перемінило того «параграфа» з твердим, невразливим серцем на вирозумілу людину з щирим серцем.
Пізніше казав він, що бачив, що ми не злочинці, бо боремось за волю своєї батьківщини, ми, що маємо такий релігійний пієтизм, що тут його «гора» (зверхники) роблять шалену помилку в боротьбі проти большевиків, не використовуючи такого національного руху, і що це спричинює шкоду не тільки для нас, а й для його народу. Він жалує, що так мало знає нашу історію, що знав її тільки з фальшивих московських джерел і тому ідентифікував нас із «руссами». Але тепер він зрозумів, хто ми і за що боремось.
Наше традиційне святкування Свят-Вечора зробило диво. По двох днях ми у Львові. Всі не могли втекти, лише вирвався Шухевич із декількома старшинами. Якби всі пробували втікати, було б нікому не вдалось, бо крім явної була й таємна ескорта.
В тюрмі нас мали розстріляти, ми були вже в сутеринах, де містяться всі призначені на «пісок», як тоді говорилось; але той самий конвоїр-чужинець інтервенює телеграфічно в тодішніх відповідальних чинників і вимагає розглянути справу. Так справа затяглась, а пізніше зміна політичних умовин вирятувала нас. Рятунок цей мусимо завдячувати нашому обрядові, нашій традиції святкування Свят-Вечера. Це спричинило тоді можливість втечі для Шухевича. Тому з таким оживленням згадуємо ми, всі учасники того Різдва, того Свят-Вечора, ті наші традиційні святкування, що потрапили розтопити найтвердше серце.
На жаль, той Свят-Вечір був останнім, на якому сиділи всі друзі, старшини ДУН-у, вкупі з Шухевичем при спільному столі, співали й молили Боже Дитятко про ліпшу долю України і її народу. Вірили, що наші молитви будуть вислухані, хоч Провидіння Боже хоче, щоб ми ще якийсь час гартувались.
(«Дружини Українських Націоналістів у 1941-42 роках»)
Визвольний шлях. – 1970.– Кн. 3 (264) – С. 338-346.
Портрет Романа Шухевича роботи Василя Василенка
СЛАВНИЙ СИН СВОЙОГО РОДУ Й РІДНОГО НАРОДУ
Пам’яті покійного командуючого генерала УПА Романа Шухевича
Василь Лаба, душпастир УГКЦ, митрат, начальний духівник Дивізії "Галичина"
Рід Шухевича належав до визначних галицьких українських родів. Його нащадки відiграли видатну ролю в культурно-національному розвитку галицьких українців і в боротьбі за самостійну Українську Державу. Декотрі з них, як проф. Володимир, отаман Степан, командуючий генерал УПА Роман, увійшли в альбом світлих мужів народу.
З трьох останніх поколінь роду Шухевичів ясніють ось які постаті:
Володимир Шухевич, син у Відні вихованого священика Йосифа, перекладача чужомовних творів на українську мову, професор реальної гімназії у Львові, громадський діяч і етнограф, знавець Гуцульщини і автор великого твору “Гуцульщина”.
Його брат священик, який побудував величаву церкву в Підберізцях коло Львова, де був довгі роки парохом, і подбав про стилеве розмалювання тої церкви артистом-малярем Сосенком. До Підберізької церкви часто їздили на прощі зі Львова (між іншим, теж відділи пластунів) і захоплювалися виглядом церкви та були сердечно гощені в приходському домі висококультурного о. пароха. Син того ж о. пароха др. Степан Шухевич, львівський адвокат, отаман УСС і УГА, персональний референт Начальної Команди УГА, автор воєнних “Споминів” і оповідань “Видиш, брате мій”; “Гіркий то сміх”, знаний оборонець у великих політичних процесах. Помер на еміґрації.
Тарас і Дарія (замужна Старосольська) Шухевичі, діти Володимира, піяністи, професори Українського музичного інституту ім. Лисенка у Львові.
Судовичі Шухевичі: оден в Долині, а другий у Львові. Дітьми того останнього були: інж. Роман, студент університету Юрій і гімназистка Наталія. Вони всі троє були теж дітьми Українського Пласту. Ціла та родина Шухевичів – батьки і діти – зложили на жертвенику України своє родинне щастя, волю і життя. Це родина борців, страдальців і мучеників за Україну – Мученича Макавейська родина українського народу. Батьків і їхню доню-одиначку Наталію вивезли большевики у глиб Росії, і їхня дальша доля незнана. Юрія большевики закатували в поліцейських казармах при вулиці Лонцького у Львові, положеній якраз напроти того музичного інституту ім. Лисенка, у якому він, прекрасний тенор, вчився сольового співу. Роман, командуючий генерал УПА, згинув в геройському бої з відділами НКВД, оборонюючи свою воєнну квартиру в білогорському лісі коло Львова під весну 1950 р. Мученича родина Шухевичів, нині, може, вже вся покійна включно до ніжно молоденької Наталії, пригадується усім нам, що ту родину знали, стрічалися або й дружили з батьками чи їхніми дітьми-небожатами, скільки разів під весну завертаються роковини геройської смерти сл. п. командуючого генерала УПА Романа Шухевича. Шухевичів поодиноко знали ті, що жили колись у Львові, що були шкільними товаришами когось з трійки рідні Шухевичів, були з ними разом в одних пластових частинах, літних таборах, організаціях, а вкінці ті, що оставалися під командою сл. п. генерала УПА Романа Шухевича та однаково, як Він, або й разом з ним поклали голови в боротьбі за волю України.
Я буду одним з небагатьох нині, що мали честь знати всіх осіб славної родини борців, страдальців і мучеників за Україну, всіх до одної. Тихих батьків, таких, як та Кадетська вулиця на вигоні міста, при якій вони жили у Львові, я правильно видав на неділях в їхній парохіяльній церкві св. Юра.
Від своїх побожних батьків сл. п. командуючий генерал УПА Роман Шухевич перейняв сильну віру в Бога. Він був зразковим практикуючим християнином, у якого трійця основних християнських чеснот в’язалася у таку низку: віра в Бога, любов до Батьківщини, надія на визволення рідного народу з вікової неволі. Діти всі троє були моїми учнями в львівських школах: Роман і Юрій – в Українській ака демічній гімназії, Наталія – в школі вправ ІІІ Державної учительської семінарії. Талановиті, виплекані діти знакомих мені батьків, всі гарні з вигляду (русяві, подібні одно до одного), мусіли видніти мені на очах, коли я глядів на ряди лавок в клясі і на тих, що у них сидять.
Ще нині, по довгих від 1923 р. промину роках, наче бачу перед собою у першій лавці восьмої кляси головного заведення Української академічної гімназії у Львові молоденького учня Романа Шухевича. Він чомусь-то ще з кількома товаришами в послідньому році середних студій перейшов з філії до головного заведення. Не знаю чому. Але тому, що це був 1923 рік, у якому Рада амбасадорів своїм рішенням від дня 15 березня видала українську Східну Галичину на поталу Польщі, вслід за чим з української сторони пожвавилася організація самооборони перед ясно передбачуваною полонізацією краю, не безосновним буде здогад, чи Роман Шухевич і його товариші не були переведені, як небажаний і неблагонадійний елемент, на інший для них ґрунт.
Роман Шухевич зробив на мене вражіння неспівмірно до його віку задумчивого молодця. Завжди здавалося мені, що в його легко кучерявій головці снуються думки, які сусідуючими з ним входовими дверми до кляси викрадаються кудись поза клясу і поза школу. Він теж пам’ятав, переживав і розумів трагедію рідного народу, якого буде програна визвольна війна, та терпіння і упокорення українського жовніра і всього українського народу, ось те горе побідженим, що послідувало за програною.
Роман Шухевич перейшов по скінченні середної школи і зложенні іспиту зрілости на інженерські студії до Данціґу. Побічним його заняттям у Данціґу був військовий вишкіл “для усякого случаю”. А сей случай висів у воздусі і зголосився у скорому часі.
З дальшого мені і усім відомого бігу життя Романа Шухевича нетяжко відгадати, про що він так думав ще серенькошкільним учнем.
Думав про те, що опісля з такою залізною послідовністю і геройською посвятою робив.
З трьох останніх поколінь роду Шухевичів ясніють ось які постаті:
Володимир Шухевич, син у Відні вихованого священика Йосифа, перекладача чужомовних творів на українську мову, професор реальної гімназії у Львові, громадський діяч і етнограф, знавець Гуцульщини і автор великого твору “Гуцульщина”.
Його брат священик, який побудував величаву церкву в Підберізцях коло Львова, де був довгі роки парохом, і подбав про стилеве розмалювання тої церкви артистом-малярем Сосенком. До Підберізької церкви часто їздили на прощі зі Львова (між іншим, теж відділи пластунів) і захоплювалися виглядом церкви та були сердечно гощені в приходському домі висококультурного о. пароха. Син того ж о. пароха др. Степан Шухевич, львівський адвокат, отаман УСС і УГА, персональний референт Начальної Команди УГА, автор воєнних “Споминів” і оповідань “Видиш, брате мій”; “Гіркий то сміх”, знаний оборонець у великих політичних процесах. Помер на еміґрації.
Тарас і Дарія (замужна Старосольська) Шухевичі, діти Володимира, піяністи, професори Українського музичного інституту ім. Лисенка у Львові.
Судовичі Шухевичі: оден в Долині, а другий у Львові. Дітьми того останнього були: інж. Роман, студент університету Юрій і гімназистка Наталія. Вони всі троє були теж дітьми Українського Пласту. Ціла та родина Шухевичів – батьки і діти – зложили на жертвенику України своє родинне щастя, волю і життя. Це родина борців, страдальців і мучеників за Україну – Мученича Макавейська родина українського народу. Батьків і їхню доню-одиначку Наталію вивезли большевики у глиб Росії, і їхня дальша доля незнана. Юрія большевики закатували в поліцейських казармах при вулиці Лонцького у Львові, положеній якраз напроти того музичного інституту ім. Лисенка, у якому він, прекрасний тенор, вчився сольового співу. Роман, командуючий генерал УПА, згинув в геройському бої з відділами НКВД, оборонюючи свою воєнну квартиру в білогорському лісі коло Львова під весну 1950 р. Мученича родина Шухевичів, нині, може, вже вся покійна включно до ніжно молоденької Наталії, пригадується усім нам, що ту родину знали, стрічалися або й дружили з батьками чи їхніми дітьми-небожатами, скільки разів під весну завертаються роковини геройської смерти сл. п. командуючого генерала УПА Романа Шухевича. Шухевичів поодиноко знали ті, що жили колись у Львові, що були шкільними товаришами когось з трійки рідні Шухевичів, були з ними разом в одних пластових частинах, літних таборах, організаціях, а вкінці ті, що оставалися під командою сл. п. генерала УПА Романа Шухевича та однаково, як Він, або й разом з ним поклали голови в боротьбі за волю України.
Я буду одним з небагатьох нині, що мали честь знати всіх осіб славної родини борців, страдальців і мучеників за Україну, всіх до одної. Тихих батьків, таких, як та Кадетська вулиця на вигоні міста, при якій вони жили у Львові, я правильно видав на неділях в їхній парохіяльній церкві св. Юра.
Від своїх побожних батьків сл. п. командуючий генерал УПА Роман Шухевич перейняв сильну віру в Бога. Він був зразковим практикуючим християнином, у якого трійця основних християнських чеснот в’язалася у таку низку: віра в Бога, любов до Батьківщини, надія на визволення рідного народу з вікової неволі. Діти всі троє були моїми учнями в львівських школах: Роман і Юрій – в Українській ака демічній гімназії, Наталія – в школі вправ ІІІ Державної учительської семінарії. Талановиті, виплекані діти знакомих мені батьків, всі гарні з вигляду (русяві, подібні одно до одного), мусіли видніти мені на очах, коли я глядів на ряди лавок в клясі і на тих, що у них сидять.
Ще нині, по довгих від 1923 р. промину роках, наче бачу перед собою у першій лавці восьмої кляси головного заведення Української академічної гімназії у Львові молоденького учня Романа Шухевича. Він чомусь-то ще з кількома товаришами в послідньому році середних студій перейшов з філії до головного заведення. Не знаю чому. Але тому, що це був 1923 рік, у якому Рада амбасадорів своїм рішенням від дня 15 березня видала українську Східну Галичину на поталу Польщі, вслід за чим з української сторони пожвавилася організація самооборони перед ясно передбачуваною полонізацією краю, не безосновним буде здогад, чи Роман Шухевич і його товариші не були переведені, як небажаний і неблагонадійний елемент, на інший для них ґрунт.
Роман Шухевич зробив на мене вражіння неспівмірно до його віку задумчивого молодця. Завжди здавалося мені, що в його легко кучерявій головці снуються думки, які сусідуючими з ним входовими дверми до кляси викрадаються кудись поза клясу і поза школу. Він теж пам’ятав, переживав і розумів трагедію рідного народу, якого буде програна визвольна війна, та терпіння і упокорення українського жовніра і всього українського народу, ось те горе побідженим, що послідувало за програною.
Роман Шухевич перейшов по скінченні середної школи і зложенні іспиту зрілости на інженерські студії до Данціґу. Побічним його заняттям у Данціґу був військовий вишкіл “для усякого случаю”. А сей случай висів у воздусі і зголосився у скорому часі.
З дальшого мені і усім відомого бігу життя Романа Шухевича нетяжко відгадати, про що він так думав ще серенькошкільним учнем.
Думав про те, що опісля з такою залізною послідовністю і геройською посвятою робив.
