15 червня 2008 року на Личаківському цвинтарі врочисто поховали полковника Армії УНР, генерал-хорунжого на еміґрації Романа-Миколи Дашкевича гербу Корибут.
12 січня 1975 року сл. п. генерал помер у Куфштайні в Австрії, де його й поховали. Від 13-го червня 2008 домовина з прахом генерала Дашкевича перебувала у львівському греко-католицькому соборі Св. Юра, там відправили поминальні Богослужіння. 15-го червня Архиєпископ Львівський Ігор Возьняк очолив парастас і виголосив слово про українського політичного та військового діяча Романа Дашкевича. Зокрема зазначив: “Коли привезли тлінні останки цієї людини до нашого Львова та залишили їх у соборі Св. Юра, багато хто запитував: ким був цей чоловік? Інші цікавилися, звідки привезли його та чому тепер хоронять? Де й коли він помер? Ось так часто ставалося з історією наших героїв, гідних синів України, мудрих борців за її волю, самостійність і незалежність” . Архиєпископ Ігор Возьняк пригадав віхи біографії генерала та наголосив на його заслугах в Українському Січовому Стрілецтві й у війську Української Народньої Республіки.
Після винесення з храму домовину з прахом сл. п. Романа Дашкевича встановили на військовий лафет, і процесія рушила вулицями міста на Личаківський цвинтар. На перепохованні були присутні родичі генерала Дашкевича, зокрема його син — професор Ярослав Дашкевич, представники влади, військові, численна громадськість...
Могилі генерала можна вклонитися на Полі почесних поховань.
Після винесення з храму домовину з прахом сл. п. Романа Дашкевича встановили на військовий лафет, і процесія рушила вулицями міста на Личаківський цвинтар. На перепохованні були присутні родичі генерала Дашкевича, зокрема його син — професор Ярослав Дашкевич, представники влади, військові, численна громадськість...
Могилі генерала можна вклонитися на Полі почесних поховань.
У спогадах св. п. Ярослава Корибута-Дашкевича про батька і маму, Олену Степанів, є сумна, коли не трагічна, недоговореність, якась таємниця, котра мені давно не дає спокою: чому в кінці 1943 р. генерал подався на еміґрацію сам, залишивши родину у Львові? Що трапилося між ними? Пишучи про "радянський період" життя Олени Степанів, Ярослав Романович побіжно, непрямим чином торкається цього, але не пояснює:
"Кілька днів тому я зустрів у Львові давню ученицю мами, пізніше відому українську діячку в Канаді, пані Ірину Книш. Вона передала мені останню розмову, яку мала з мамою тоді, коли в період - зрештою, цілком оправданої паніки 1944 р. - східноукраїнська інтеліґенція кидала свої рідні місця, починаючи важкий шлях еміґраційних скитань. «Я залишаюся з своїм народом», - так сказала їй Олена Степанів. Так заявляла
вона багатьом і, незважаючи на ті всі лихоліття, що випали на її голову, ніколи не шкодувала зі свого рішення. Я мав тоді вже також свободу вибору і ніколи не каявся ні перед самим собою, ні перед іншими, що не пішов шляхом на Захід - і що цей ефемерний шлях довелося міняти на цілком реальну і не без тернів дорогу на Схід."
Пояснити від'їзд Романа Дашкевича вже нема кому, й питання так і залишиться без відповіді... (
Згадаймо...
Син - про батька:
Син - про батька:
Ярослав Корибут-Дашкевич
ГЕНЕРАЛ РОМАН ДАШКЕВИЧ
ГЕНЕРАЛ РОМАН ДАШКЕВИЧ
Життєвий шлях Дашкевича не був простим і легким, як, зрештою, у більшости видатних патріотів XX ст. Народився Роман-Микола 6 грудня 1892 року в містечку Тустановичі (тепер це частина міста Борислава) в родині священика Івана. В сім’ї зберігалися давні традиції роду: князі Дашкевичі (Дашковичі) відомі в Києві XV-XVI ст.; з цього роду вийшов один з організаторів козаччини, черкаський староста 1514-1535 pp., Остафій Дашкевич. Безпосередній предок Романа - скарбник (від 1769 р.) Галицької землі Руського воєводства Олександр Корибут-Дашкевич - отримав у 1782 р. підтвердження свого дворянства від австрійської влади.
Роман Дашкевич закінчив 1911 р. українську гімназію в Перемишлі. Тоді ж разом з товаришами відбув у подорож на Східу Україну, кінчаючи свою мандрівку в Криму. Важке становище українства під російською владою надихало його на громадську працю. 1911 р. він вступив на юридичний факультет Львівського університету - й одночасно очолив просвітній гурток при Львівській філії товариства «Просвіта», культурно-освітню комісію Українського студентського союзу. Обидві організації вели широку лекційну працю по містах і селах Галичини. Дашкевич відіграв значну роль в організації західньоукраїнських «Січей» - товариств молоді, що мали допомогти оволодіти військовою справою, стати зав’язком української армії в пору, коли для всіх стало ясно: війна не за горами і під час цієї війни рішатиметься доля також України. 1912 р. був обраний кошозим повітової «Січі» у Львові; у січні 1914 р. - головою воєнізованого товариства Січові стрільці II. Січові стрільці II гуртували львівських робітників та ремісників, давали їм підофіцерську підготовку. В складі Січових стрільців II була й жіноча чета, якою командувала студентка Олена Степанівна - майбутня дружина Дашкевича. Вже тоді він проявив себе добрим організатором і дуже чутливою та жертовною людиною. За власні кошти і кошти батьків, що добре розуміли вимоги часу, Дашкевич озброїв «свій» відділ крісами та кулеметами (австрійська влада робила перешкоди, коли намагалися придбати легкі гармати), одягнув стрільців у одностайні голубі мундири. Так починалися легендарні Українські січові стрільці.
З вибухом Першої світової війни Р. Дашкевич - офіцер артилерії австрійської армії на фронті проти Росії. Романтична леґенда розповідає: на вістку про те, що Олена Степанівна, дівчина-вояк, підхорунжа Українських січових стрільців, потрапила до російського полону, Дашкевич здався в полон, щоб шукати її по таборах полонених на широких просторах Росії. Та О. Степанівна потрапила до Середньої Азії, а Р. Дашкевич опинився в Сибірі й на Забайкаллі. Після Лютневої революції 1917 р. йому вдалося роздобути цивільний одяг і втекти з табору Подолавши різні пригоди, молодий артилерист добився до Києва.
Тут він став одним з організаторів військових частин з колишніх військовополонених галичан та буковинців. Так виник Галицько-буковинський курінь Січових стрільців (листопад 1917 p.), який незабаром (січень 1918 р.) перетворився у найбоєздатнішу військову частину Центральної Ради - в І курінь Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. У Січових стрільцях Дашкевич очолив Стрілецьку Раду; як військовий фахівець очолив 1 гарматну батарею. Під час большевицького заколоту керував операціями на Подолі, здобув Фролівський монастир. Потім пройшов шлях бойового відступу з Києва через Житомир на Сарни-Маневичі й подібний зворотній шлях наступу на Київ у лютому-березні 1918 р.
Після роззброєння Січових стрільців німецькими окупаційними військами (травень 1918 р.) Дашкевич став командиром 4 батареї Запорізького корпусу, яким командував генерал Натіїв. Батарея розташувалася на Харківщині. У вересні 1918 р., коли було відновлено формацію Січових стрільців, що концентрувалися у Білій Церкві, Дашкевич переїхав туди для організації артилерійських частин.
Імпровізований сотником Дашкевичем бронепоїзд та кулеметники сотника Федя Черника відіграли вирішальну роль у бою Січових стрільців з гетьманськими військами біля станції Мотовилівка. (Під прізвищем Пушкевича сотник виведений у поемі-епосі Василя Пачовського «Золоті ворота»). Шлях на Київ було відкрито.
Роман Дашкевич закінчив 1911 р. українську гімназію в Перемишлі. Тоді ж разом з товаришами відбув у подорож на Східу Україну, кінчаючи свою мандрівку в Криму. Важке становище українства під російською владою надихало його на громадську працю. 1911 р. він вступив на юридичний факультет Львівського університету - й одночасно очолив просвітній гурток при Львівській філії товариства «Просвіта», культурно-освітню комісію Українського студентського союзу. Обидві організації вели широку лекційну працю по містах і селах Галичини. Дашкевич відіграв значну роль в організації західньоукраїнських «Січей» - товариств молоді, що мали допомогти оволодіти військовою справою, стати зав’язком української армії в пору, коли для всіх стало ясно: війна не за горами і під час цієї війни рішатиметься доля також України. 1912 р. був обраний кошозим повітової «Січі» у Львові; у січні 1914 р. - головою воєнізованого товариства Січові стрільці II. Січові стрільці II гуртували львівських робітників та ремісників, давали їм підофіцерську підготовку. В складі Січових стрільців II була й жіноча чета, якою командувала студентка Олена Степанівна - майбутня дружина Дашкевича. Вже тоді він проявив себе добрим організатором і дуже чутливою та жертовною людиною. За власні кошти і кошти батьків, що добре розуміли вимоги часу, Дашкевич озброїв «свій» відділ крісами та кулеметами (австрійська влада робила перешкоди, коли намагалися придбати легкі гармати), одягнув стрільців у одностайні голубі мундири. Так починалися легендарні Українські січові стрільці.
З вибухом Першої світової війни Р. Дашкевич - офіцер артилерії австрійської армії на фронті проти Росії. Романтична леґенда розповідає: на вістку про те, що Олена Степанівна, дівчина-вояк, підхорунжа Українських січових стрільців, потрапила до російського полону, Дашкевич здався в полон, щоб шукати її по таборах полонених на широких просторах Росії. Та О. Степанівна потрапила до Середньої Азії, а Р. Дашкевич опинився в Сибірі й на Забайкаллі. Після Лютневої революції 1917 р. йому вдалося роздобути цивільний одяг і втекти з табору Подолавши різні пригоди, молодий артилерист добився до Києва.
Тут він став одним з організаторів військових частин з колишніх військовополонених галичан та буковинців. Так виник Галицько-буковинський курінь Січових стрільців (листопад 1917 p.), який незабаром (січень 1918 р.) перетворився у найбоєздатнішу військову частину Центральної Ради - в І курінь Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. У Січових стрільцях Дашкевич очолив Стрілецьку Раду; як військовий фахівець очолив 1 гарматну батарею. Під час большевицького заколоту керував операціями на Подолі, здобув Фролівський монастир. Потім пройшов шлях бойового відступу з Києва через Житомир на Сарни-Маневичі й подібний зворотній шлях наступу на Київ у лютому-березні 1918 р.
Після роззброєння Січових стрільців німецькими окупаційними військами (травень 1918 р.) Дашкевич став командиром 4 батареї Запорізького корпусу, яким командував генерал Натіїв. Батарея розташувалася на Харківщині. У вересні 1918 р., коли було відновлено формацію Січових стрільців, що концентрувалися у Білій Церкві, Дашкевич переїхав туди для організації артилерійських частин.
Імпровізований сотником Дашкевичем бронепоїзд та кулеметники сотника Федя Черника відіграли вирішальну роль у бою Січових стрільців з гетьманськими військами біля станції Мотовилівка. (Під прізвищем Пушкевича сотник виведений у поемі-епосі Василя Пачовського «Золоті ворота»). Шлях на Київ було відкрито.
Симон Петлюра (у центрі), Євген Коновалець (праворуч) та Роман Дашкевич під час проголошення Акту Злуки на Софійській площі, 22 січня 1919.
Полковник Дашкевич командував 1 гарматною бригадою Січових стрільців і пройшов з нею важкий бойовий шлях на різних фронтах Української Народної Республіки, оточеної звідусіль ворожими силами - арміями червоних і білих росіян, поляків. На початку грудня 1919 р. корпус Січових стрільців саморозпустився. Настала перша еміґрація - дорогою через Румунію та Угорщину до Австрії, до її столиці Відня.
У Відні на весну 1920 р. зібралися майже всі члени колишньої Стрілецької ради корпусу Січових стрільців. Обмірковували плани продовження - всіма можливими засобами - боротьби за незалежність України. Таким чином поступово дійшло до заснування Української військової організації під керівництвом Є. Коновальця. Дашкевич взяв участь в утворенні УВО, в поширенні її діяльности на землі Галичини, загарбаної Польщею.
14 липня 1920 р. у Відні Дашкевич одружився з Оленою Степанівною (Степанів), що завершувала в Австрії університетські студії. На шлюбній фотографії - поруч з молодими - видатні суспільно-політичні й наукові діячі: полковник Євген Коновалець, керівник галицьких радикалів Кирило Трильовський, відомий географ професор Степан Рудницький.
У Відні 1921 р. Дашкевич видав під псевдонімом «Р. Давний» історико-військовий нарис «Про Січових стрільців» - перший огляд історії цього важливого збройного формування.
Старшина Львівської повітової "Січі". Сидять зліва праворуч кошовий Роман Дашкевич, осавул Михайло Царевич, стоять обозний Микола Никорак, командант Жіночої чоти Катря Пацулівна, четарі Іван Тучапський, Микола Липка, Семен Безпалко та писар Гриць Ничка. З книжки Романа Коваля "Ой На Горі На Маківці…"
1921 р. Дашкевич повернувся до Львова, закінчив навчання в університеті, в якому отримав звання доктора прав, почав адвокатську кар’єру. Не забуваючи про громадські обов’язки, згідно з цілями, накресленими УВО, заходився відновлювати мережу товариств «Січ». Після заборони цих організацій польською окупаційною владою утворив нову мережу парамілітарних товариств «Луг» (1925-1939 pp.). Він вірив, що знову надійде пора, коли молодь, що пройде напіввійськовий вишкіл у рядах «луговиків», виявиться потрібною для нового етапу боротьби за волю України. Дашкевич рішуче виступав за позапартійний характер очолюваного ним формально спортивного товариства «Луг». Це не раз приводило до конфліктів з різними партійними угрупованнями. 1926 р. він вийшов зі складу Української соціал-радикальної партії, відмовляючись підпорядкувати їй «Луги». За намагання всіма силами зберегти організацію, в якій здійснювалася б фізична і, частково, військова підготовка десятків тисяч її членів (що й примушувало «Луг» рахуватися з новозапровадженими польськими законами), Дашкевича неодноразово і часом різко критикували як зліва (західноукраїнські комуністи), так і справа (націоналісти). Свої погляди на завдання українського воєнізованого руху Дашкевич часто висловлював на сторінках львівських журналів, яких був редактором - «Січових вістей» (1921-1925 рр.) та «Вістей з Лугу» (1926-1939 pp.).
Другу еміґрацію (1939-1941 рр.) Дашкевич перебув на Лемківщині, в містечку Романові. На коротко (1941-1943 рр.) повернувся до окупованого німцями Львова, де працював за своїм цивільним фахом - адвокатом. Від пропозицій піти на співпрацю з тими українськими колами, що колаборували з окупаційною владою, він категорично відмовився. В перемогу Німеччини у війні ніколи не вірив, та й на жодне добро для українського народу від гітлерівської махіни не розраховував.
В кінці 1943 р. почався третій і вже остаточний еміґраційний етап, що через Лемківщину (знову Романів) довів його до табору для переміщених осіб у Куфштейні, в Тиролі (Австрія). Після розпуску табору залишився у цій же гірській місцевості, жив самітньо в невеликій хатині, плекаючи квіти та вишневий садок, віддаючись улюбленому з молодих років бджільництву. Високого, стрункого генерал-хорунжого, доки йому дозволяли сили, можна було побачити на національних святкуваннях в Австрії та поза її межами. Зберіг вірність давнім ідеалам, підтримуючи зв’язки як з середовищем спадкоємців уряду УНР, так і з послідовниками лінії УВО-ОУН, її революційної течії. Багато писав, листувався з приятелями, яких ставало все менше; з сином, що повернувся до Львова 1956 р. після ув’язнення у таборах Казахстану; з дальшими родичами. Згадував минуле. Так виникли його мемуарні записки, порозкидані по діаспорній пресі, й досі, по суті, не зібрані докупи. У газеті «Народна воля» (Скрентон, США) 1954 р. друкувалися «Початки Українських січових стрільців»; у газеті «Вільне слово» (Торонто, Канада) у 1961 р. публікувався перший варіант «Артилерії Січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота». Видавництво «Червона калина» надрукувало ці останні спогади окремою книжкою в Нью-Йорку 1965 р. (208 с.). За вдалою характеристикою І. Дурбака: «Безпосередність, щирість, скромність, інформації з першої руки, як учасника подій, цікавий спосіб розповіді, легкий стиль - роблять цю історію артилерії Січових стрільців дуже вартісним причинком і першорядним джерелом до історії українського війська під час наших визвольних змагань 1917-1919 рр.» (Дрогобиччина - земля Івана Франка / Під ред. Л. Луціва. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто,
1973. -С . 676-677).В Австрії Р. Дашкевич залишався до кінця життя. Від дальших еміґраційних мандрівок, як і від повернення в невільну Україну (були й такі можливості), він твердо відмовлявся. Помер у Куфштайні 12 січня 1975 р.