“…і прошу громаду, до титла / долюбити мою вітчизну, / як звідтам я сам не могтиму…” Борис Нечерда

«Я жив як міг, я не лукавив…»
Борис Нечерда

* * *
...Живіте, братове,
Розкошуйте, сестри,
у найвисокій жазі та малостІ,
най вас проведе прощальним жестом
Господь…
і майте, що маєте.

Борис Нечерда,
поет-шістдесятник з Одеси, якого піддавали остракізмові за совєтських часів і який друкувався переважно в закордонних еміґрантських виданнях і став лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка 2002 року посмертно.
* 11 липня 1939 – † 11 січня 1998

* * *
Сходило сонце. І мисль
з ним підіймалась.
Як змолоділися ми!
Як нас вже мало.
Друзі позгибли хто де.
Любок не стало.
Тільки несмертний халдей
вірує в сало.
Тільки судьбі навзаєм
через нестачу
друзів — устав Віфлеєм…
Пізно, одначе.
Гляньте, які береги
по той бік ріки та світу!
На відстані (тільки!) руки —
наші батьки та діти.

* * *
Був чоловік… Ну й
що із його грищ?
Слава для нього — нуль.
Він уподобав гріш.

Доповнення до заповіту
Більшого сволочизму,
ніж той, що в мені, немає.

Я не потрібен вітчизні.
Був я потрібний мамі.

Три крапки по слові погань.

Три літа і більш, як агжо
мати говорить із Богом.
Бог не про все їй каже.

Ледь оббулася в сяйві,
навикла до співів у кущах,
то що дрянцею взайве
ятрить материнську душу?

Пощо їй знатись на втечах,
на зсохлу його семижил,
і як йому там ведеться,
самішому з найсаміших:

міняє миро на мило,
а журавля на жандарма,
і неба сягти наміривсь
не так, як вона жадала…

Все правильно в сумі чисел
і в крові з аорти чи пальця.
У мами вже інша вітчизна,
а я ще за цю чіпляюсь —
односердь, обіруч, усуціль!

Вітчизні те все настільки
до лямпи… — мов квітка сучці
в солодкий період тічки.

Більшого сволочизму!..

P. S.
“…і прошу громаду, до титла
долюбити мою вітчизну,
як звідтам я сам не могтиму…”

РАЙДУГА

Доля мені годила.
Оком на неї важу.
Гляньте: котра година
на золотому вашому?

Довго ходив на прощу,
збився з числа та міри,
то підкажіте, прошу,
що за пора, допіру.

Що за пора гадюча
з ножиком просто серця…
Тільки-но не годуйте
пряником екстрасенсів!

Кручений мій паничу,
не відцвітай нерідно,
а помилуймось ніччю
просто із підворітні!

Райдуги дивен висяв —
з чого вродивсь так легко?
(Хтось із нас помилився —
я чи вона, сердега…)

В задумі непорочна,
нехтуючи провалом —
райдуга серед ночі!
Цього ще бракувало…

Мало набідувався?
Наслідки — препаршиві,
бо за мої дивацтва
дано мені ж по шиї.

Все — по заслузі більше!
Долю за дужки виніс.
Марно метати бісер
перед умиті свині.
Мова про інше…
Справді:
райдуга — із нічого?
(Серед порядних райдуг
ще не було нічної).

Радощам навдогоду
яро горить, настільки
красна і прохолодна —
мов кавунова скибка!

Пробуйте дивовижу
духом, а не перстами.
Н е б а ч и т е?
А я — виджу,
отже, і не постарів.
Мисль не учора виникла,
стверджувана заледве:
яблуко без червивинки —
тільки коли зелене.

…Темрява в узороччі.
Зірка шукає шпарку.
Перша година ночі? —
Перша година ранку!

Тарас Федюк

Дуже давній вірш. Борис ще був живий. Країна була інша. Ми були...

* * *

                                              Борисові Нечерді
На захід ці птиці,
на захід, Борисе, летять.
Незатишні птиці, тривожні і темні ворони.
В Карпатах старих
їхні гнізда столітні стоять
Над світлі річки
і над чорні зруйновані схрони.

Зриваються з місця,
із міста, в якому вони
Всю зиму кричали
вночі на платанах лапатих.
Перезимували – і ось дочекались весни.
І ось відлітають. А нам іще довго чекати.

Ще поки проб’ється курортне світило між хмар,
Ще поки розквітнуть
у скверах сумних
абрикоси…
Прощайте птахи! Проведе у степу вас вівчар,
А інший зустріне
у хмарнім гірськім безголоссі.

Ви там закружляєте і заспіваєте там,
«Аркан» затанцюєте –
крила на крила –
по колу…
Над світлі річки, чорні схрони,
сільраду і поле…
Перезимували – і ось дочекались.
А нам…

Борис Нечерда

УЗДОРОВ ЇХ, ГОСПОДИ...

Для багатьох друзів я вже вмер.
Щойно був, а допіру й немає.

Попри знічені мої спростування чи майже протести,
ніхто нічого не хоче й чути про навпаки:

хтось десь читав був урядового некролога;
декотрі – ті взагалі власнопліч несли труну
з незабутнім небіжчиком; інший
злапав мої щоденники й має шанс, оприлюднивши,
заробити сіль до оселедця;
аж (нарешті!) ще інші – причому якраз непитущі –
за південною брамою міста здибали мою
золотозубу вавилонську блудницю в жалобі,
що зі сміхом у голосі страждала моє ім´я.
Отже, мене закопано… Належно спожито колива;
суглинок горбка запечатано; відтак мені звідтоді
згадані вище хорові співання з прибамбасами
нічим крити, овва… Їхній верх,

і
замість чебрецем русальним, ковилою
а чи рутою-м'ятою на сон пошанувати –
з козячого волосу подушка мені!
а плащаниця ж і пелени мені з повсті…
й об обніжок
збито з узуття мойого задавнені крем´яхи багон,
що ними тинявсь я, відпоки було новомісяччя
і лишень юдине дерево стояло,
як на те було заповідано.

Пробі! на Бога! рятуйте! –
цей мій (подумки) лемент на людські зори невидющі
насиляється, мовби метелик на голку, й не годен
засвідчити власну наявність живу,
оскільки те ремство
належить такому собі мемуарному персонажеві,
об'єкту посмертних домислів, анекдотів і,
що теж імовірно, прослави.

Та цур їм...

На позаміському звалищі вітер освіжує покидьки,
дух іржі бадьорить, а гниття дозоляє не більше,
ніж би згарок церковного воску та лою на кітлах…
звалище функціонує на доброчинних засадах:
уперемішку з пір'ям на морді –
нечупари,
а проте з рештками давнішої шляхетности чайки
чинять учту, либонь, за упокій душі;
а тамтешній Сократ із бомжів –
прапорщик спецназу, зух і дока розвідок боєм –
крилатий вислів сера Френсіса Бекона про те,
що hope is a good breakfast, but a bad supper,
поглибив напучення суто практичним, а саме:
отвага по незнанию вредна для здоровья
не хуже, чем пуля на полный желудок.
(Щодо кулі: не знаю, то – з його досвіду).

Ми пили з ним вино натщесерце
просто з пляшки, червоне, і просто неба,
з ощадливістю, близькою до самопожертви
(якщо в світі ця панночка ще животіє) –
двоє чоловіків, що вони, всяк по-своєму, мертві:
вбивця з примусу, потім кавказький бранець,
а затим – дезертир із тамтешньої м'ясорубки,
ну і я, прости Господи, теж не абищо...
ми хиляли мовчма, тільки бульк,
таж і як могли мовити будь-що поважне
під брутальні (десь близько, в жасмині)
джоломії, ріжки й міліцейські сюрчки соловейків;
тож долали курне, ніби наші шляхи, каберне,
– на коня? – на коня! –
наостанок,
щоб світало не знати навіщо...
і коли ненароком наша з ним слина
потрапляла по краплі до пляшки з вином,
гей, і слина ставала вином... бо воістину:
велике, згідно писань св. Миколая Кавасили,
все одно оволодіває малим.

Але всьому є край.

Утім, про це до оскоми вичерпно уже сказано все,
і не вчора, й не нами.

Той, хто потрапив до постійно минулого часу
(не самохіть, а з примхи чи кривосвідчень
або способу думання друзів), той може
за накиненим, як оброть, статусом потойбічника
не перейматися перемінами вітру
з одного на другий; а також він вільний
від: чехарди властей о порі зміни ладу, нагло
державницьких утисків з боку
любосної батьківщини
й ira
усіляких там сраних любовей і щирозлотих зрад.
Ширяю собі в воздусях, легший за пилок
з металевих крилець; а коли б мав плуганитись пішкі –
постоли мені вислані шовком і оксамитами,
і хода була б пружиняста й ледь лінькувата,
мовби в того голівудського ковбоя, що злазить з кобили
й іде до салуну з нудьги побитися навкулачки,..
або ж як в архангела з трубою під пахвою,
що насурмився до чортиків, а кінця світу
щось не видко й не видко... може, й Страшного суду
більш не буде, він стався вчора в селі Ярешки:
згоріла криниця.
У підсумку:
попри неминучі втрати й певні прикрощі,
спричинені переходом до рангу небіжчика,
я розживсь на залізне, комар носа не підточить, алібі:
єсть непричетний до всіх неподобств, що вони нині...
(й так далі, так далі, et cetera).
От і жну мою нивку, збираю мед з кропиви,
а не перебуваю, як цар той у війську.
Є, є свої переваги в тому,
що для багатьох я вже вмер; передовсім – це
всяк раз улягання довготерпінню. Бо хто я такий,
щоб судити людей?

Уздоров їх, Господи, хай живуть. Довго.

Нота бене:
Від цього і почнемо.

Михайло Слабошпицький

Фрагмент з моєї третьої мемуарної книжки «З пам’яті дзеркала», де йдеться про поета Бориса Нечерду.
...Спекотного червня 1972 року в Чорноморці побіля Одеси проходив семінар театральних критиків, на котрий і мене невідь як занесло. ...Тодішні дні, окрім вакаційної вольниці, подарували мені три приємності. Перша: зустрічі після довгої перерви з другом дитинства Володимиром Шевченком, який працював у тамтешній обласній лікарні. Володимир показував мені Одесу й водив по книжкових точках, звідки ми поверталися з порожніми кишенями, але з книжковими раритетами.
Друга приємність: знайомство з Людмилою Лємешевою, що також була учасницею семінару. Колишня журналістка з «Кози» (так ми називали поміж себе «Комсомольское знамя», що згодом стало «Независимостью», а далі безслідно зникло, як і чимало інших газет, Лємешева вже тоді була знана як авторка кіносценаріїв та кінооглядів – згодом з’ясувалось, що вона – людина з того кола, в якому оберталися покійний Леонід Кисельов, Вадим Скуратівський, Майя Брусиловська (вона ж Каганська), Мирон Петровський та інші відомі інтелектуали й фрондери.
Лємешева запитала, чи знаю я одеського поета Бориса Нечерду. Звичайно ж, я знав його книжки «Материк», «Лада» і «Барельєфи! Я тоді скуповував усі поетичні збірки, й Нечерди, який мені дуже подобався, в мене просто не могло не бути. Я до того навіть щось похвальне про нього писав у «Молодій гвардії». Але особисто з поетом ніколи не зустрічався.
І ось Лємешева знайомить нас.
Невисокий, сухорлявий, динамічний, жвавоокий, він видається згустком енергії, яка може будь-коли вибухнути, як міна.
Йдемо відзначати знайомство тим же дешевим молдавським вином. На більше і в нас немає грошей – ми вже геть проциндрилися і поет, як я зрозумів, не може похвалитися статками. Людмила ще до знайомства з ним сказала мені, що він бідний, як церковна миша, бо намагається прожити «на творчих сухарях», тобто ніде не перебуваючи на службі. А ще має на шиї дружину-інваліда і репутацію не дуже благонадійного елемента, що ускладнює можливість якихось підробітків. Подеколи згодом у нього виходило стати десь до роботи, але стосунки його з нею здебільшого не складалися так, щоб у них була взаємність. Як оце нещодавно сказав мені один із його приятелів, Нечерда не був створений для постійної рутинної роботи чи сім’ї. Анархічно-богемна натура. Вільний птах, який не має витерпу довго всидіти на одному місці.
Природно, що ми говорили про свої літературні симпатії та антипатії. В Нечерди в симпатіях були Микола Вінграновський і Григір Тютюнник. Стриманіше висловлювався про тодішніх лідерів «шістдесятників», за публікаціями яких він пильно стежив. 

Я тоді не знав, що він починав писати і російською. Як мені згодом розповіли, двадцятитрирічний поет приніс до одеського видавництва «Маяк» рукопис збірки російських віршів. Чомусь «білінгварний» неофіт надав перевагу «общепонятному языку» (може, тому, що так натхненно писав тоді «під Андрія Вознесенського»?). Анатолій Качан стверджував: холодним душем для Нечерди стала розмова з поетом Володимиром Гетьманом, що тоді редакторував у «Маяку». Гетьман докоряв Нечерді: ти, українець, а чому віршуєш російською? Інші мені казали, що то був не Гетьман, а Євген Бандуренко. Гоноровий Нечерда забрав свій рукопис і, переклавши вірші, приніс за кілька місяців уже українською. Вона й стала його дебютною.

Іван Задоя опублікував юнацькі листи й вірші Нечерди, які він надсилав Максимові Рильському. Відверто кажучи, в тих римуваннях нічого особливого не вражає. Вірші як вірші – таких тоді була повінь. Я свого часу був літературним консультантом у сьогодні вже забутому журналі «Україна». Перед моїми очима пропливло сотні таких гладеньких, не позначених індивідуальністю автора, строф. Очевидно, делікатному Рильському ніяково, було писати правду про ці твори, і він відповідав Нечерді дипломатично, подекуди щось зауважуючи, а подекуди (рідше) прихвалюючи початківця.

І раптом у Нечерди стався якісний прорив. Хай це була й «вознесенщина», однак не можна не зауважити, скільки динаміки й вольового пориву з’явилось в його строфах, яким експресивним стало його слово. Нечерда відмовився від своєрідного «літературного етикету» (дефініція Дмитра Ліхачова) й став писати «некаліграфічно», шукаючи суто свою поетичну мову без зуживаних поетизмів.

… І гнав , як лезо вздовж лекала,

свої закручені рядки.

Саме такі «закручені рядки» й виключно оригінальне римування стали «паспортною» ознакою його поезії. У видавництвах незмінно бралися «причісувати» Нечерду – так багато було тоді редакторів, абсолютно глухих на поезію й тих, хто навіть у самих натяках на естетичне дисидентство бачив загрозу дисидентства політичного.

Вже після знайомства з Нечердою, я прочитав його своєрідний поетичний автопортрет, написаний ще 1965 року:

Доблесно пишучи «Ладу»,

Мушу докласти ума:

Якось прожить на зарплату,

Котрої в мене нема.

От і кручуся відважно –

вкупі з бичами в порту

зброю на Кубу вантажу,

цитрус (на продаж) краду.

Статки копичаться! Сиріч

загодя, вже восени,

справлю нові мокасини

і, якщо вдасться, штани.

Якщо інші шістдесятники, фаворизовані владою, легко респекталізувалися й увішли до касти достойників, на яких поширювалися всі державні блага СРСР, то Нечерда проти них мав вигляд майже бомжуватий. Мов Франсуа Війон, він десь поневірявся, ховався, ухилявся і за щось притягався. Регалії, посади, високі гонорари, статусність – усе це було не для нього.

Що тут удієш-поробиш,

випав козирний гаразд:

начеб існую в природі ж,

наче й нема воднораз.

Власті таких – от не люблять,

власне, за віщо – могли б?..

Ланець! Норушник! Люмпен!

Дурно змарновує хліб…

Тоді, коли ми пили за наше знайомство тепле й надто солодке вино, Нечерда розповів про такий казус: московський журнал (здається, «Дружба народов») опублікував добірку перекладів української поезії. Йому, як це часто бувало з його публікаціями, і тут не пощастило: він у журналі значився «Борис Нечереда». Звичайно ж, він був амбітний, але вміло маскував амбітність самоіронією. І в цьому був якийсь особливий шарм. Та ще легкість спілкування. Бо це ж так нестерпно, коли поет (мабуть, половина з усіх, кого знаю!) велемовно розводиться про свою неперебутню творчість та про своє чільне місце в сучасній літературній ієрархії. І нудярить тобі без угаву, бо не може загнуздати синдром агресивного пупоцентризму. А Борис скривився, реготнув – і «проїхали». Розповідає портові анекдоти й веселі одеські небилиці. Типовий тобі одесит. Тільки україномовний. Парадокс: часто буває так, що іногородній, який справді зріднився з містом, де осів, справляє набагато переконливіше враження за «тутешнього», аніж «тутешній» од самісінького народження. Син патріархального житомирського села Ярешки – «найодеситніший» одесит. Очевидно, бунтарській, трохи авантюрній і піжонській натурі Нечерди не просто імпонував самий дух Одеси. В цьому у них була цілковита суголосність. Тому Борис був тут справді своїм. Сіверянин став пристрасним мореманом. Міг легко сповзти на биндюжницьке арго. В автобусній штовханині, коли спалахували традиційні пересвари вистрелював у відповідь суто одеською фразеологією. І – його поезія: там повно моря. Як скажімо, Юрій Яновський, Олекса Влизько, діти безнадійного суходолу, чи як земляк Нечерди Дзозеф Конрад (він же Теодор-Юзеф-Конрад Коженьовський), що, також вибравшися з пущ Сіверщини, писав про загадкову «душу» моря і його містичну, немов гіпноз, владу над людиною. Море – одна з «дійових осіб» поезії Нечерди і – сама поезія.

Звичайно, окрім моря, були в поезії Нечерди й сучасне місто (найчастіше в ньому вгадувалася Одеса), а також рідне село (його розлогий епічний твір у свою назву взяв наймення того села – «Ярешківський роман»). Роман вражає багатством лексичної партитури. Нечерда тут – колекціонер питомо народних слів, «що в глибині бездонній пролежали глухі віки». (М. Драй-Хмара). В усіх інших поезіях Нечерда демонструє примхливий лексичний коктейль: архаїзми, неологізми, арго, техніцизми – все це його «будівельний матеріал», з якого він вибудовує оригінальні строфічні споруди. Щось подібне робив у російській поезії Андрєй Вознесенський, од якого з усіх сил намагався віддалитися – й віддалявся – Борис Нечерда, що прагнув іти в літературі справді своєю дорогою.

Хоч і як він остерігався ідейного офіціозу, однак і він оддав данину віршованому комсомолізму мусив й революційній романтиці поклонитися. Гадаю, продиктовані ті рядки були не вірою й переконаннями, а прозаїчною потребою вижити. То більше, що був спокусливий приклад учорашніх лідерів генерації «шістдесятників» Бориса Олійника, Віталія Коротича й Івана Драча, які трохи повагавшись і пофрондерствувавши, «поцілували пантофлю» режиму, і на них посипалися всі гонорарні блага, ордени, премії, закордонні поїдки в статусі високопоставлених осіб. До літературного істеблішменту його не допустили. Хоча талантом він значно переважав не одного з тих, кого призначили «гордістю української радянської поезії». Інший вибір зробили Василь Стус, Іван Світличний, Ігор Калинець і Тарас Мельничук. Нечерда не став дисидентом, хоча був близький із тими, хто опинився в ув’язненні, але й не заплив він у затишну гавань конформізму. У видавництвах каструвалися або геть розсипалися набори його книжок, у пресі автора висміювали за «дешевий епатаж», за прояви богемщини. Одне слово, йому не вистачало «серйозності». Він ніяк не міг – чи й не вмів – респекталізуватися. І дуже дратували присяжних критиків усі ці «кросворди» у його «закручених» рядках: «Снігом хурделило, віком хурдило, щось воно гірше, ніж перше хотілось, ночі огидніли, а решта краси – тільки в дужках, як цитатний курсив». Отак автор натякав на кінець хрущовської «відлиги» й наступ політичної реакції.

Іван Світличний, Алла Горська і Борис Нечерда

Образ із реальності у Нечерди домежно оречевлений, фактурно важкий, завжди пронизаний спалахом світла й омузичений. Він у слові й музикант і живописець. До речі, кілька його книжок вийшло в авторському оформленні. Його книжкова графіка характерна такою ж експресивністю й не «каліграфічністю»; в ній виразно відчутний авторський порив у деформаційний хаос. Одне слово, Нечерда чистописом гидував і майже брутально відгетьковував його від себе. Хоча кілька традиційних сонетів та прозорих, стилістично не скаламучених елегій засвідчують, що він легко міг би писати в різних техніках. Але йому органічна була саме ця, в якій, мов у себе вдома, почувався його вибуховий темперамент. Він не форсував емоції – він саме такий був.

Це була його карма: кожна книжка Борисова зустрічала важкі перепони. Коли «Молодь» вирішила видати томики вибраного всіх шістдесятників, яких уже перевели в ранг кандидатів у класики, то легко пройшли книжки Драча, Вінграновського, Бориса Олійника, Коротича, Роберта Третьякова. А з Нечердою стався скандал. Валерій Гужва, що тоді працював у «Молоді», розповів, яких цензорських атак та редакторських вівісекцій зазнав худенький томик «Поезії» Бориса Нечерди з передмовою Маргарити Малиновської. Його поява в світ стала для автора подією майже безрадісною. Показова й історія «Танцю під дощем». Її видавничі пологи в одеському «Маяку» були надзвичайно болісними. Борис надіслав мені гарно видану з яскравою обкладинкою (на ній – репродукція відомої картини Анрі Матісса). Я швидко написав для «Літературної України» рецензію. Але редакторат одразу ж її мені завернув: у Держкомвидаві великі претензії до цієї книжки. Виявляється, «підсвічників розуму» з Держкомвидаву розлютила Матіссова робота. Вони розцінили її майже як політичну диверсію. Були й традиційні претензії до Борисових «закручених» рядків. Книжку завернули в друкарню, де відривали обкладинку й пришивали нову, вже не крамольну. А також чистили та обстругували особливо «закручені» поетові рядки. Як при цій нагоді не згадати відому сентенцію Станіслава Єжи Лєца про те, що стовп – це відредаговане дерево?

Не знаю, хто ще, окрім нього, так одчайдушно експериментував буквально в усьому. Мовна партитура його віршів, домежна демократичність авторового словника – тема для дисертацій. Винахідливість і зухвальство в римуванні – також матеріал для студій відповідного характеру. Шкода, що Нечерда не потрапив у поле зору допитливого й доскіпливого Ігоря Качуровського, який написав неоціненні «Метрику», «Фоніку» й «Строфіку». Як на мене, то саме Нечерда разом зі Стусом та Вінграновським (що також майже пройшли повз увагу Качуровського) – це справжні революціонери саме у творенні нової поетичної мови й оновлення всього того, що узагальнено називається поетичним арсеналом. Дослідники мають тут багату емпірику для вивчення римованого коефіцієнту та коефіцієнту звукової організації, оригінальних консонансів, емоційної експресії рими – луни естетичної вартості рими, емоційні функції евфонії та какофонії.

«Закручені рядки» Нечерди мовби спеціально писалися для того, щоб дати поживу дисертантам, які досліджують сучасне українське віршування. Про його новаторство цікаво пише Валентина Саєнко – сьогодні, певно, найбільший знавець поезії і прози Нечерди.

Звичайно, твердження треба ілюструвати цитаціями. Тим більше, що вірші Нечерди з усіма їх екзотичними чеснотами хочеться цитувати й цитувати.

«Плач полонянок» із його оригінальним строфічним малюнком і справді «нечердинівським» римуванням, що виразно відлунилося в усій нашій тодішній поезії:

Я – купець. А купці – то скупці або сиві.

В мене купа грошви, я чекаю ясиру.

В половецьких степах догоряють сторожів поліняки.

Полонянки…

У-у-у, помацаю вас, полонянки!

А одній, найрусявішій,

З тілом пахучим, як персик,

винаградинку стиглу

вкочу прохолодно між перси,

Напою, обніму, покорю –

На колінах крутись!

Під цнотливу зурну

Танцювати примушу стриптиз…

Гей, опудало лисе, долий молодечому кави!

Я – гуляю! І слухаю плач полонянок у Кафі.

Ой хто нам білі рученьки розв’яже

голівоньки похилені розваже

ой вже хліба молочено ціпами

ой нас уже толочено ногами.

ой гаю-гаю

біду нараю

в чужому краю

серце розкраю

ой…

Тут – весь Нечерда з усією його віртуозністю в інтонуванні – важкі, зі рваністю баладної канви, кінематографічною виразністю і його своєрідним римуванням. І ці «паспортні ознаки» дедалі більше увиразнювалися в його поезії.

Ось із «Шекспіріади»:

Виявляється, ти не дуже

любиш, якщо хтось (я б сказав,

навіть з ніжністю: дольче-дульче)

дивиться на тебе бокаса.

Скорумпована твоя душе!

Справжкоти насолод збувся сам…

Так, без звільнення в місто, курсант

онанує під душем… –

почепивши по той бік води

фото майбутньої генеральші – тещі,

що вродливіша на один

грам од Маргарет Тетчер.

Так огидніш курсанту, ну ж

і мордує себе, й неславить зокрема

за неминучу олігофренку жону

й офіцерську швидку кар’єру…

Тут є всі «періодичні елементи» поезії Нечерди: іронія, гротеск, гірке прозріння ліричного героя на його роль у світі, його прихований бунт, глум із тих, хто заганятиме його в нелюбу йому роль, а ще – блиск версифікаційної майстерності, котра допомагає до фізичного виразно передати калейдоскоп настроїв і почувань.

А ось – уривок зі стораз кастрованої цензурою і редакторами поеми «Шевченко», котра в кінцевому підсумку після всіх вівісекцій, мов шагренева шкіра, зменшилася обсягом та обкрадена на двозначні й одверто крамольні місця до циклу «Чотири слова про Шевченка» (таким явився той текст у «Вибраному» («Дніпро», 1991). Навіть «перестроєчна» відлига й демократизація настроїв та видавничої політики не порятували знану з книжки «Лада» цю сміливу поему.

Ось тодішній Нечерда, в якого дедалі відчутніше обважнювалася строфа й виразнішала авторська установка на спрозаїзацію тексту, але незмінним лишалося вигадливе римування й трагічна карнавальність зображуваного:

смутку безпричальний, хіба зарадиш

чи знімеш з того часу тягар вини…

… Через поле й верби падало сім райдуг

в бабині криниці і комини.

Падало сім райдуг. Ніяких подробиць,

крім…

ой, за возами і хлопчиком самим –

безумно й ризиковано, мов на дроті,

бігли українські його мами.

Виляскували п’яти. Влучно, неподільно

вигукували відлунням, котилися назад.

Як бабине літо, зірване з бадилля

цідилося волосся в небеса.

Мами повідставали не знати коли саме.

Не тямили, до чого себе притулить.

І спорожнілі руки все ще колисали

надію, що ввижалась тринадцять літ:

«А візьмемо піску жменю

посіємо на каменю

очі холодний білий камінь

полиємо слізоньками

зійди піску зіллям добрим

аби син дістався дому…»

Усе це писалося впродовж сімдесятих-вісімдесятих, коли поет, розтерзаний побутовими проблемами, часто безпритульний, домежно вигрошений, хоч як дивно, перебував у добрій творчій формі. Бувають такі парадокси: людина має тоскно думати, а як же їй далі виживати і як заспокоїти себе через те, що облягатиметься спати без вечері і які злигоди долі впадуть ще на неї завтра. (А вони сипалися на нього, так густо, мов із рогу достатку). Я певен, що переважна більшість із нас не витримала б такого життя, і наша муза, зрозпачена й перелякана, покинула б нас. Загальновідоме ж – і досі, не спростовано! – що творчій людині необхідний душевний комфорт, котрий сприяє самозосередженню, самовглибленню і творить оту особливу ауру, коли в людини виникає прекрасна ілюзія, що оті «Найкращі слова в найкращому порядку» (Семюел Тейлор Колрідж) їй надиктовує не хтось інший, а самі янголи небесні.

Нечерда ословив свою Одесу. Створив свій поетичний її міф. Очевидно, ні в кого з усіх тих українців, хто писав про Одесу, вона не дорівняється живописній екзотичній Одесі Нечерди. Щодо самого моря в його поезії, то тут у нього є попередники і творчі суперники («Морські балади» Олекси Влизька, «Майстер корабля» Юрія Яновського, поезії Леоніда Чернова-Малошийченка…). Так, є парадна Одеса. Дюк Рішельє. Приморський бульвар. Кафе «Гамбрінус». Вогні на рейді. Парад кораблів у порту. Розмай прапорів різних держав на кораблях. Це Одеса для листівок і полотен у дусі соціалістичного реалізму. І є ще інша Одеса. Одеса Бориса Нечерди. Багатолика, контрабандна, биндюжницька, босяцька, совково-безнаціональна, брудна, невиправно блатна, жаргонно колоритна, позерськи-бундючна, пупоцентрична, мультикультурна, пропахла рибою й провіяна морськими вітрами, ксенофобська до чужинців, толерантна до місцевих злодіїв і декласованих елементів, спочутлива до ізгоїв та переслідуваних і покривджених, місто комічних одесофілів та одесонарцисів – така Одеса є тільки в Бориса Нечерди. Мені неоднораз здавалося, що він, не одесит од корення і начебто не «одесоцентричний» видається «одеситнішим» за самих одеситів. Він вигадав свою Одесу – й вона в нього магічна й містичніша, і він легко інфікував її образом тих, хто приїхав побачити Одесу «як вона є». Принаймні, я бачив її в інтерпретації Бориса Нечерди.

Докладно аналізуючи структурні особливості цієї поезії, місце і значення в ній мови, котру Базилевський дотепно називає одським варіантом української, але надто безапеляційно твердить про майже перманентну залежність Нечерди від Вознесенського й про рецидиви з нього силоміць привнесеними в поезію Нечерди. Щодо Вознесенського – питання абсолютно дискусійне. Як уже мовилося, в дусі Вознесенського була дебютна книжка Нечерди. А далі в поетичній оркестрації його вчуваються й Гео Шкурупій, і Семенко, й Вітмен, і Пабло Неруда, й Поль Елюар, яких жадібно читав Нечерда, який, не маючи систематичної філологічної освіти, спрагло накидався на суголосну його літературним смакам лектуру. Мені розповідав про це Володимир Рутківський, який дружив із Нечердою.

«Мова Нечерди не схожа на мову його ровесників. Це стосується і синтаксису, і лексики. Він творив нові слова, вкорочував їх у свій спосіб, розставляв у такій послідовності, що це спричинялося до темнот, цілеспрямовано вводив непоетизми, не цураючись при цьому ні ускладненої понятійності, ні техніцизмів», – така думка Базилевського. А щодо привнесених силоміць лексем і зворотів, то хто й коли уклав реєстр тих лексем, котрі дозволено, а котрі не дозволені для вживання в поезії? Як тут не згадати відомі слова Оскара Вайлда з його передмови до «Портрета Доріана Грея» про те, що не можна приписувати авторові недозволені тенденції. Поетові можна все. І в плані мовному. Всі слова – якщо це не обсценізми (і то дехто вважає це дискусійним) – існують для того, щоб вони озивалися до нас у поезії.

Гадаю, спротив Базилевського поезії Нечерди спричинений головно тим, що Базилевський «рівний» поет і по-своєму «каліфрагічний», і цього шукає в інших, маючи це за важливу чесноту. А Нечерда належить до тих, хто міг би слідом за російським колегою повторити: «Я с детсва не любил овал – я с детства угол рисовал». Тому він і кутастий, почасти домежно спрозаїзований, епатажний і, як вогню, боїться ліричної розсиропленості. Може, саме тому ним часто захоплюються сьогоднішні молоді поети, які й на дух не переносять поетів старших поколінь. Його поезія – це один із видів тієї поезії, котру вони культивують. Скажімо, Борис Гуменюк, який написав такі шедеври, як «Останній заповіт української літератури» чи «Благословенна будь, жінко», здається, «вийшов» із Нечерди. Саме через оту домежну спрозаїзованість і послідовне відгетькування всіх традиційних поетизмів та гарнот, що вже видаються сьогодні замшілими анахронізмами. Інший – особливо жорстокий і несентиментальний – час вимагає в поезії іншої образної «сигнальної системи». Молоді бачать у ньому свого. Мабуть, саме тому Нечерда рішуче «виламувався» з того часу, ніяк не вписувався в ряд його сучасників. Це мовби в солдатському строю опинився індивід, одягнений не в уніформу.

«Остання книга» – це справді остання книга.

І не в тому сенсі, що вона була фіналом його земного існування. Він писав її, прощаючись із життям. А взяти до рук уже надрукованого не встиг.

Гортаю сторінки книжки і чую глухуватий голос Бориса:

І

Для багатьох друзів я вже вмер.

Щойно був, а допіру немає.

Попри знічені мої спростування

чи майже протести,

ніхто нічого не хоче й чути про навпаки:

ІІ

Хтось десь читав урядового некролога;

декотрі – ті взагалі власноплач несли труну

з незабутнім небіжчиком; інший

усобічив мої щоденники й має шанс.

оприлюднивши

заробити на сіль до оселедця;

аж (нарешті!) ще інші – причому якраз непитущі –

за південною брамою міста здибали мою

золотозубу вавилонську блудницю в жалобі,

що зі сміхом у голосі страждала моє ім’я.

Крізь це химороддя і саркастично змальовану похоронну метушню та напозірну жалобу за небіжчиком (який аж ізвідти все те бачить!) проривається хрипкий голос людини, яка нічого не може змінити. Бо з цієї дороги ані збочити, ані пригальмувати на ній – мовлячи словами Нечерди, немає тут викруту.

А ось – «Доповнення до заповіту».

Мабуть, найгіркіший у нього вірш.

Більшого сволочизму,

ніж той, що в мені, нема. Ні?

Я не потрібен Вітчизні.

Був я потрібен мамі.

Три крапки по слові погань.

Три літа і більш, як агжмо

Мати говорить із Богом.

Бог не про все їй каже.

Він думає, як матері там, у тому бутті чи позабутті ведеться. І має хоч якусь утіху від того, що мати не знає про синове лихо.

У мами вже інша вітчизна.

А я ще за цю чіпляюсь –

односердь, обіруч, усуціль!

Вітчизні те все настільки

до лямпи… – мов квітка сучці

в солодкий період тічки.

Більшого сволочизму!

P.S.

«..і прошу громаду: до титла

долюбити мою вітчизну,

як звідтам я сам не могтиму».

Такі вірші, принаймні в нас, пишуться дуже рідко. Чи то поети в цю судну годину так вигасають на дусі, що просто вже не мають сил на відверті слова. Чи є якесь потаємне табу на такі одкровення. Хто на те відповість?

Й ось останній вірш із «Останньої книги».

Наводжу його повністю.

Вірю, що читач зрозуміє: чому?

Відгоготіли, відлинули й геть одплакали

плавтами й іншими істориками

зрання

понад уставленими (давно) планками

наше знання.

Замовте за мене золоте слово

на рівні лавреата В.Базилевського,

аби до вас я вернувсь знову

бодай то одненькою думкою –

кепсько.

Живіте, братове,

Розкошуйте, сестри,

у найвисокій жазі та малость,

най вас проведе прощальним жестом

Господь…

і майте, що маєте.

Отаке його останнє «прощай». Чи «прощайте».

Як жив без сентементалізування, так і відходив без нього і без істерик. Погамовував у душі те, про що можемо хіба що здогадуватися.

Його відданий друг Анатолій Глущак розповів мені про те, чого я не знав.

Лиха звалювалися на нього одне за одним – мовби хтось наврочив.

Його вперше прооперували. Онкологія.

Вже після лікарні, коли в ньому ледь теплів живий дух і коли йому було суворо наказано потриматися дому і з нього ані на крок – вийшов звідти і пішов. І зламав ногу.

Він так і прожив в Одесі при тотальному безгрошів’ї.

Коли зрідка на нього падав гонорар, то він швидко вигрошувався. Роздавав борги, купував якусь непотрібну (недешеву!) річ, комусь щось дарував, чаркував із друзями. Його щедрість була невиліковна. І знову – звичайний стан: вітер у кишенях.

Добре, що був на світі добрий чоловік Борис Дерев’янко, що редакторував у «Вечерней Одессе». Звідки беруться такі світлі істоти? Він зарахував Нечерду на посаду кореспондента, і поетові йшла щомісячна платня. Ніхто жодного разу не ремствував, що він у редакції – «мертва душа», бо ж його ніколи не бачили на роботі. За словами Глущака, саме на гроші «Вечерней Одессы» купували всі ліки для Нечерди. А ціни на них, як відомо, майже захмарні. Добре, що допомагали коштами і відданні друзі.

Від декого з них довелося чути прикрі слова про його дружину. Вона вже тоді махнула на Бориса рукою. Дочасно поховала його. Незмога рухатися, нестерпний біль, відсутність саме дієтичного харчування, котре йому прописали лікарі, цілоденна самотність – здебільшого так минали його тодішні дні. Хіба що подеколи заскакували віддані йому Анатолій Глущак чи Тарас Федюк. Посмертно значився Борис в «Вечерней Одессе». Ніколи не бачений мною Борис Дерев’янко, якого також уже немає серед живих, лишився для мене синонімом благородства та відданості. Того, чого не виявилося в дружини.

Цю дружину я бачив. Коли Нечерда, здається, тільки пошлюбився з нею, і приїхав в Ірпінський будинок творчості з банапартськими намірами взятися за прозу і нарешті розбагатіти. «Бо поезія, братику, то гіркий заробіток!» Йому вималювалися в уяві просто каскадерські сюжети, там будуть екзотичні герої. Одне слово, крута проза, котру відразу ж помітять у потоці сиропних романів і повістей, де діють персонажі, в яких, здається навіть немає статевих органів.

З Нечердою та його дружиною приїхав Анатолій Глущак, який обережно обмовився мені, що вона – дуже серйозне Борисове захоплення. Говорив Глущак про це чомусь зовсім сумно. Причину Анатолієвого тодішнього суму я зрозумів аж тоді, коли Глущак розповів мені про те, як Борис ішов назустріч смерті і хто тоді коло нього був.

А тоді, в Ірпені, я уважно придивився до Борисової обраниці. Це була породиста жінка. Трохи вища за нього, тілиста, крупноголова, з погордливим поглядом і з красивим розльотом брів над тими особливими очима, які відверто промовляють, що жінка добре знає собі ціну й ніколи нізащо не продешевить у житті. Поряд із нею тендітний Борис видавався задрібним. Боксер-мухара проти середньоваговика.

Нікому не дано вгадати, який зигзаг життя готує йому на завтра чи позавтра доля. Веселий (може, навіть щасливий тоді) Борис із надією та впевненістю дивився в майбутнє. Йому вірилося, що ось уже починається свято і на його вулиці, до нього прийшли благовісні переміни. Він нанорушнився, налузерувався і наковтався гіркоти невдач. Має ж бути нарешті якась сатисфакція.

Роман надрукували в «Молоді». Він легко читається, жвава оповідь позначена інтригою й вигадливо оркестрована на індивідуальні мовні партії. Читаючи його, розумієш: Нечерда міг би стати першокласним прозаїком. У ньому дрімав цей талант. Тодішні напівкласики (класиків, як скажімо, Сіменон чи Крісті в нас не було) Ростислав Самбук та Володимир Кашин проти нього – це наївні аматори, що невпевнено опановують ази жанру. Заробив купу грошей. Як тут не згадати рядки молодого Бориса Олійника: «Реготали фізики до сліз! // Усміхались доктори облислі: // У поета гроші завелись? // Гроші? У поета? Та облиште!» Але – хоч і ненадовго – завелись. Я радив йому переробити прозу на кіносценарій, бо легко уявляв усе те на екрані. Борис роздумливо похитував головою. Вагався чи привчав себе до такої ідеї. Здається, нарешті все пішло йому на лад.

Одне слово, Нечерда взяв старт. Йому тільки був потрібний час. Він навіть заїкнувся, що марнував себе у віршуванні, котре прирекло його на бідування. Проза йому дасть те, на що він сподівався від поезії.

Але часу в нього вже не було.

Звістка про діагноз. Нокаут.

Не знаю, що творилося в його душі. Але тримався він мужньо. Ще раз показав, яка він сильна людина. Не нарікав на долю. Те, що тоді писав, упорядкувала в «Останню книгу» донька Ольга.

Перед смертю його було висунуто на здобуття Шевченківської премії. Головою Шевченківського комітету тоді був Володимир Яворівський, що вважався близьким приятелем Нечерди. Але Нечерді премію не дали. Вже не пригадую, яка тоді була ситуація з номінантами – знаю лише, що за будь-якого розкладу Нечерда був абсолютно конкурентноздатний. Але…

Коли відданий приятель Нечерди Анатолій Качан організував його вечір пам’яті, я напав там на Яворівського: чому ти не подбав, щоб Борисові була премія?! А ще ж вважався його другом! Він заспокоював: от наступного року дамо Борисові премію посмертно. (Тоді ще була така практика). І наступного року покійному Нечерді таки присудили Шевченківську премію. Мій друг Шева саркастично сказав: «Передали премію йому на той світ!»

На тому вечорі я, роздратований відповіддю Яворівського про те, що Нечерді присудять премію посмертно, згарячу сказав: «Доки ви там присудите йому Шевченківську, я засновую літературну премію імені Бориса Нечерди!» Вже потім обдумав: це буде премія для тих поетів, які культивують «закручені рядки», тобто активно шукають нову поетичну мову. Як шукав її Борис Нечерда. Відтоді ця премія була присуджена таким авторам: Сергій Жадан, Анатолій Кичинський, Теодозія Зарівна, Валентина Давиденко, Василь Кухта, Василь Слапчук, Любов Прозь, Світлана Антонишин, Олена О’Лір, Павло Щириця. Анатолій Качан був удостоєний цієї премії за популяризацію імені Нечерди й упорядкування його творчої спадщини. Він уклав том поезії і прози Нечерди, що побачив світ у серії «Бібліотеки Шевченківського комітету».

Я вже не раз із гіркотою допевнювався: егоїстичні, нігілістичні й пупоцентричні молоді письменники, свято вірячи, що і література, і все на світі починається з них, що там, у минулому, де їх ще не було, – пустеля Сахара і тьма кромішна, а тому вони відгетьковують книжки старших. Прикро, образливо, а подеколи то навіть обурливо. Це нагадує щось на взір печерного канібалізму. Я певен, що колись ці молоді стануть старими, хтось із них виб’ється в корифеї і лавреати всіх можливих премій, але на них, іронічно, як анахронічний мотох, дивитимуться нові молоді, й отой бумеранг, котрий сьогодні запускають сьогоднішні молоді, через десятиліття влучить саме в них. Є важливий філософський зміст у відомій англійській сентенції: «Наші внуки віддячать нашим дітям за нас». Але – це тема вже для іншої розмови.

Мене радувала така ситуація. Коли ми вручали молодим премію імені Бориса Нечерди (а разом із дипломом та грошима давали том його поезій), мені кілька разів захоплено казали: «Якого неймовірного поета ви мені відкрили. Навіть тільки заради цього відкриття треба було ставати лауреатом премії його імені».

Отож існування такої премії – не тільки нагадування імені Нечерди. Це щось трохи більше за данину його пам’яті.

Це – культ неймовірно молодої за духом поезії, в якій слова палахкотять вогнем благородної пристрасті, і душа шукає свого місця в стотривожному й мільйонолунному світі, де ніхто нікого не чує. Але поет, як Сизіф камінь, несе своє слово і вірить: усе одно знайдеться той, хто його почує.

Це тримало віру Бориса Нечерди.

Це тримає віру й тих, хто, прочитавши його, перейде в його віру.