Іван Керницький
МАТИ
МАТИ
"Львівські вісті", 13-14 червня 1942
Влодко, той, коли вийшов з польського гарешту, то бодай ще пів року дома побув, аж тоді його взяли, а Василя, то таки зараз: поляки випустили, а żиди замкнули.
...Гей, синки мої, синки, горе моє, щастя моє, мої ночі непроспані, мої сльози недоплакані, на те-ж я вас ховала, годувала, у барвінковім листі купала, в мережані сорочечки убирала, щоб ви літа свої буйні, свою молодість калинову в панських та żидівських криміналах скоротали?
..Гей, синки мої, синки, не добрі ви діти, не маєте серця для старої матері, — та з польських гарештів бодай по пам'ятці мені лишили, касетки на Святім Хресті із хліба виліпили, та коралинами і cоломками штудерно вирізьбили і тризубцем украсили та й до дому прислали, — з большевицької тюрми — нічо.
"Гей, синки мої, синки, якби сила моя та міць моя — я б світ широкий перейшла, здовж, впоперек і навхрест, я б в колючім терні босими ногами стежку таку протоптала, як битий гостинець, я б ріки перебрила, море переплила, щоб вісточку про вас розпитати!
Але що-ж, синки мої, я тепер — пані велика, з постелі не зводжуся, на білих подушках лежу і пальцем не кивну. Та й не кивну я пальцем, та й не кивну рукою та й не кивну ногою, та й бік цілий мені відняло, цілий бік зимний, як лід, а все те, синки мої, і та з тих гульків попід Бриґідки, попід Генкаведе. А ліве плече мені впало доземлі, а на правому горб виріс, як гурман соли, а то, синки мої, від тих пакуночків, що я за вами надвигалася цілих десять років та до Львова, та до Кельців, та до Грудзьондза, та Св. Хреста, та Пан-Біг не знає де. А там, уві Львові, на тратуарах, куди пани ходє, — ями поробилися, а то їх не німецькі бомби повидирали, ні, то сліди, куди я ходила, вас, синки мої, шукаючи, шукаючи-побиваючись та по тюрмах, та по судах, та по прокурорах, та по бісах, та по чортах дивних, світ їх не знав би та земленька їх більше не носила б!
Ой, прийшли наші визволителі, прийшла до нас чума, прийшла ота голодна саранча та й нас визволила: визволила нас від наших дітей, наклала нашого квіту, мов трави-листу по тюрмах, по льохах, у підвалах.
Прийшли наші освободителі та й принесли нам свободу: за Польської був у Львові один гарешт битком набитий нашим народом українським, а ці душегуби напакували аж чотири, а решту вже не знали куди діти, тай повезли на край світу, в Сиберію, на каторгу.
А нас обоїх з татом також були втягнули на тоту чорну книжку та й записали на вивіз. Поле забрали, худібку розграбили, збіженько розкрякали, та й ще казали, що ми — куркулі. А наш тато заздалегідь зв'язав собі сірачину у клунок, назув теплі онучі і з дня-на-день вичікував тої години. Бувало, серед ночі, собака на подвірю злементить, а тато вже до вікна припадає. Ого! Ідуть по нас!
— Михайле, — кажу я нераз, — та куди ж нас, старих, оті гаспиди прокляті повезуть, яка там їм по нас користь буде?
— Га, що ж, небого, — відвічає тато. — Тебе, може, і не візьмуть, бо ти — неміч одна, з постелі не зводишся, а я таки помандрую в Красноярський край, де сосни шум'ять, а сосни там — май-май, до самого неба і морозець в п'ятдесят градусів, знаю я, знаю, бо у плену був за царя, у Пермской губернії... А я вже і сокиру собі вигострив і на точилі підточив і нового обуха набив, щоб зручніше було для батька-Сталіна сосни спускати. Отак, як лише котрий з них у хату, а я ізза вугла — тарах! — Сокирою по лобі, та в морду, та по носі горбатому — на! А тепер бери мене і веди, сучий сину!
Але був ще Господь на небі та й відняв від нас тоту кару, тоту заразу, тото нещастячко гіреньке; як надлетіли німецькі оропляни з хрестами божими на крилах та як згуркотіли, то могучі і непереможні не знали куди тікати, куди і як: лісом, чи полем, житом, чи пшеницею, днем, чи ніччю.
А як повиходили наші хлопці з лісів, та як повісили на школі шовковий прапор український, то ввесь народ слізми радости умився, мов світанок недільний — весняний вранішними росами. Та й пішли люди під стару церковцю, та й вдарили в усі дзвони, гей на Великдень та й впали навколішки під церквою, цілували її миршавий поріг, цілували кам'яні плити на могилах батьків і дякували Милосердному, що дозволив їм пережити той рай і залишив і їх живими на прадідній землі. А по підправі наш пан-отець скинули світлі ризи та й кажуть до тата:
— Ну, Михайле, тепер підемо до Львова шукати по криміналах наших дітей.
А тато каже:
— А вже ж, підемо, єгомость, підемо. Косарів-же мені треба, хоч гинь, сінокоси он почалися, луги зелені стоять, трави запашні перецвили, на людських — коси дзвенять, а на моїх — чайка квилить. Підемо, єгомосць, підемо.
Пішов наш тато до Львова, та й нема день, та й нема другий, а на третий день вранці прийшов тато — сам, а синів не привів.
— Михайле, — питаю, — а де ж наші косарики, де ж наші легіники, де вони забарились? Скажи? Може котрий по-дорозі до своєї любки вступив і там засидівся... Ой, не красно воно, не красно, що старою ненькою понехтували.
А тато — звалився грудьми на одвірок та й хлипає, та й стогне, аж сум бере.
— Михайле, — питаю, — а чого ти плачеш?
А він каже:
— Не плачу я, мамо, не плачу, бо як мені плакати, коли в мої очі хтось грані насипав, а потім їх цементом засклепив?... Бо мої очі дивилися на таке, чого світ не бачив і до суду-віку не побачить. Як би, мамо, у ці льохи, в ці казамати заглянуло сонце, то воно з жаху счорніло б на попіл; як би звір лютий туди попав, то завив би, заплакав би з тривоги; а як би сам найстарший люципер сюди заблукав, то не знав би де він, він метався б по тих кервавих келіях, по тих страшних коридорах і кричав би: Гей, а — гей, а де ж поділися тоті славні майстри, тоті спеціялісти, що такі муки людям повигадували? Та най я їх зобачу, та най прийдуть до мене, до пекла, та я їм перша кляса посаду обсталюю, та я їм велику пенсію назначу, щоб тільки прийшли, бо в мене таких нема!
... — Прийшли ми, мамо в одну салію, а там люде на стінах хрестом розп'яті, а з очей їм кров тече. А наші єгомость як стояли, так і впали ниць та й обімліли. А я мамо таки твердший був, бо далі пішов. А прийшов я в другу салію, а там люде зварені. А прийшов я в трету салію, а там люде згорені. А прийшов я в четверту салію, а там малі діти на дрібен мак посічені. А хто тільки сюди ввійде, тому волос дубіє, і з чорного робиться як сніг білий. А вийшов я, мамо, на такий гоф широкий, на подвір'я, а там, під плотом людей помучених, як снопів лежить один на одному. Ходжу я, мамо по тому подвір'ю, спацерую та й кожному верхному в лице зазираю. Га, може то ти, Василю?... Може то ти, Влодку?... Ходив я, мамо, ходив та й синів твоїх, соколів, ніде не найшов. Прости мене, мамо, та й гніву на мене не май. Я і кликав їх, справді так, гукав за ними; став, врешті, серед того лячного подвір'я, та й кличу на весь голос: Василю!! Влодку!! Сини мої, де ви?... Де ви?... І ніхто мені, мамо, не подивувався. Ніхто. А де ж би!... А хто ж тобі подивується, коли ти — батько, коли ти шукаєш своїх дітей поміж людськими, а людських — лежать цілі гори?...
Вислухала я його бесіду, та й кажу:
— Цить, тату, цить, не гомони. Вже то я бачу, що мені синів моїх не женити та й невісток їм не сватати. Вже то я бачу, що сини мої найшли собі іншу матір, що їх до шлюбу поблагословила, та й не таку стару і немічну, як я. А та їх друга Матінка, як зірниця ясна, як весна красна, уся в перлах, та в квітах, та в намисті дорогому. А куда вона ступить ніжкою — там сніги-леди, мов віск тануть, а куди вона гляне — там солов'ї щебечуть, світ божий і людей радують, а куди вона майне вишитим рукавом — там найкращі квітки цвітуть, а то не квітки, а гарячі серця цвітуть великою любов’ю до неї, до Матінки єдиної. Вона, ця Матінка — Україна. Для неї людські діти кидають все — і своїх батьків, і своє життя молоденьке та йдуть на люті муки так радо і охітно, якби в танець ішли.
...Цить, тату, цить, не бий сивою головою до одвірка, гамору не роби. Синки наші сплять на колінах тої Матінки ясної, а їм сни золоті сняться. Цить, тату, не буди їх.
Липень, 1941 р.
Львів, в'язниця Бриґідки, початок липня 1941