Наталка Поклад
* * *
Серед розгуби й розбрату,
неправедності й втоми,
коли покрила овид каламуть,
любовними сиропчиками
світ не опритомниш, –
потрібні дзвонарі, що тишу рвуть.
* * *
Як тихо помирає мій народ –
ще тихше, аніж листячко вербове...
Хвала, хвала, премудрії богове,
за днів бедлам
і безгомінь висот.
За яру віру у минущість зла
і благодатну силу покаяння...
Оголиш серце – й знов дзвенить стріла:
та чи ж остання?..
* * *
Це час ганьби. Пророки ялові,
тріумф облуди.
Новий Шевченко не об’явиться
і не розбудить.
Епоха тільки вдосконалила
машину знищень.
А ми? Приречені сигнальники
на бойовищах.
Між самотин своїх загублені
герої драми.
Річки підземні, що вимулюють
печери-храми.
Ексклюзив
Звідки і куди? І хто ми? Хто ми?
Із яких верхів’їв-повелінь?..
Мій народ – великий невідомий,
сили молодої клекотінь.
Він ще прорече своє наймення,
виповість, яка його мета...
Мізин, і Трипілля, й Кукотенія
безконеччя скиба золота.
А у ній – зернятко благовісне,
щоб любов і хліб здолали зло, –
і вогненна діадема – пісня –
часові новому на чоло.