"Він іде, поглинений пітьмою, яка огорнула його. ...Іде, похитуючись, самотній і покинений, по глухій незнаній дорозі, обсадженій вербами, і дощ шмагає йому обличчя! І йому все одно, все це байдуже, все ніщо, і цей дощ, і цей пронизливий вітер, і це болото, що важкою вантагою налипло йому на черевики!.. Утомна байдужість володіє ним, і він тягнеться, безсилий і вичерпаний, в порожнечу життєвої пустелі. Самотній мандрівник чвалає по самотній дорозі." *
В. Домонтович
“Домонтович якістю своїх творів за себе постоїть. Читати його легко, приємно і збуджує співтворчу думку. Якби він не був так довго вилучений і неприступний, можливо вся наша література була б привабливішою й цікавішою.”
Юрій Шевельов
1989
Віктор Петров,
він же Віктор Бер і В. Домонтович,
археолог, літературознавець, прозаїк, філософ
* 10 жовтня 1894, Катеринослав — † 8 червня 1969, Київ
* Віктор Петров (Домонтович)
САМОТНІЙ МАНДРІВНИК ПРОСТУЄ ПО САМОТНІЙ ДОРОЗІ
Вінсент Ван Ґог (1853—1890). Біографічна новела
I
Бідна країна. Болотяна низина. Пустоші, порослі чагарником. Кривий сосняк.
У нерухомій воді дренажних канав відбивається туманна слизота неба. Прямі лінії каналів чітко, як графічна схема кресленика, прорізають низьку площину болотяної країни. Темніє худорлявий сосняк. За сірою дощовою сіткою чорними велетнями підносяться лискучі вежі млинів з кістяками крил, простертими в знебарвлену каламуть простору.
Рудаві плями корів полум’яніють на тлі зеленої міді лук. В невеличких садах, стиснених каменем стін, на масних грядках угноєної землі пишаються в своїй урочистій вроді дбайливо плекані тюльпани з їхніми холодними й чистими барвами.
Його превелебність домінус Теодорус Ван Ґог, протестантський пастор в Ґроот-Зіндерті, невеличкому селі Брабанту на самій межі бельгійського кордону, зберігає завжди в своєму поводженні з парафіянами поважний вигляд. Сповнений самовизнання, свідомий своєї священицької гідності, він тримається дуже респектабельно й імпозантно. Довгий чорний сурдут, застебнутий на темні ґудзики, білий комірець, круглий капелюх!.. Але — що робити? — він майже зовсім позбавлений проповідницького дару, з нього жаден промовець, і тому ціле життя своє він лишатиметься пастором у маленьких і бідних сільських парафіях.
Родині, що з року в рік зростає, доводиться жити на дуже скромні достатки, завжди відчуваючи тиск матеріальної скрути. Нічого зайвого. Жадних легких витрат. Кожен гріш на суворому обліку. Усе стиснено. І все ж таки дім ведеться з великою упорядкованістю, в наполегливих зусиллях, майже з екзальтованою ретельністю. Чистота, що викликає подив. Блиск ладу. Нестатки, що стверджують себе як добробут.
З шістьох дітей сільського пастора Вінсент найстарший. Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати роботу ткачів.
Широкі штанці залатані на колінцях. З розрізу ззаду трикутником стирчить край сорочки. На ногах у нього червоні вовняні панчохи й дерев’яні черевики. Вони великі, важкі й незграбні, ці черевики, але в них всередині можна видовбати діру, встромити перо або вітрильце й пускати, замість кораблика, на чорній воді дренажної канави. Вінсент часто робив так, хоч це й було йому суворо заборонено.
Стукочучи своїми дерев’яними черевиками по камінню бруківки, він біг до матері, яка сиділа на стільці перед входом до дому, й, тулячись до колін, задивлявся, як швидко миготіли в її руках металеві спиці і химерні взори брабантського мережива білими струмками піни збігали вниз по вбранню з її терплячих, теплих і лагідних рук.
Він досягає 16 років, не виявивши ні виняткових здібностей, ні особливих нахилів. Час знайти для нього якусь професію!.. Один з його дядьків домігся великих успіхів у торгівлі картинами. Перепродавши своє комерційне підприємство, картинну галерею, засновану ним в Ля-Е [Гаазі], відомій паризькій фірмі "Гупіль", він живе відтоді як рантьє у власному маєткові. Багата й незалежна людина, він має багато грошей, власний дім, коні, карету.
Чи не годилося, щоб і Вінсент пішов тим самим шляхом, що й його дядько, присвятив себе торгівлі картинами? Що кращого можуть залагодити батьки для свого сина за цієї ери, яка на пишному фасаді свого часу золотими літерами пише сакральні слова: "комерція й індустрія"?
Пан Терстееґ, директор філіалу в Ля-Е, згоджується прийняти Вінсента продавцем.
В межах вузького родинного кола відбулося скромне свято. Гості вітали Вінсента. Він сидів за столом разом з дорослими в новому вбранні, що ще зберігало пах кравецької майстерні, напружений і розгублений.
Дядько поцілував Вінсента в чоло й сказав:
— Тепер, юначе, для тебе принаймні забезпечений шматок хліба, здобутий власною твоєю працею. Тепер ти зможеш сам прогодувати себе. Ти повинен почувати себе щасливим, чи ж не так?
— Так, я щасливий! — безпомічно прошепотів зніяковілий юнак.
На службі в фірми "Гупіль" Вінсент виявив себе як добрий продавець, сумлінний у виконанні своїх обов’язків. Пан Терстееґ хвалив його: кмітливий, точний, ревний. Протягом кількох років він здобувається на те, що починає одержувати 50 франків на місяць.
Але щасливий від того він не став. Ля-Е, Брюссель, Лондон, Париж! Фірма "Гупіль", поважна фірма з великим торговельним обігом, має скрізь свої філіали. Змінювались міста, змінювались директори, змінювались філіали, доля Вінсента від того не змінювалась. Директори філіалів могли бути суворі, педантичні, в’їдливі, або, навпаки, м’які, ласкаві й поблажливі, Вінсент лишався той самий. Він не уявляв собі, щоб щось могло бути інакше. Він корився, бо все було так, як було. Він бачив світ таким, яким визначили його йому батьки на пораду дядька.
З дня в день Вінсент лишався прикутий до прилавка. З ранку до пізнього вечора він був на ногах. Він міг почувати себе стомленим, знемогти, тремтіти від люті, зненавидіти себе й цілий світ. Сповнений внутрішньої тривоги й невгамовної нудьги, він міг вищати, як заблуканий пес, у глухій самоті своєї комірки під дахом, куди його загнали, щоб він мав лігво, куток, де спати, але що з того?
Його муштрували. Од нього вимагали, щоб він був люб’язний, послужливий, постійно привітний до всіх і кожного. Він не належав собі. Він не уявляв собі, що він міг би бути собою. Бути собою — що це значило? Цього він не знав і найменше. В спазмі примушеної усмішки, в машкарі зобов’язаної приязні, новітня "людина, що сміється", продавець у крамниці, він був жертвою модерних компрачикосів.
Іноді він не витримував. Відчуваючи себе нездібним зносити далі тягар, накладений на нього, надмірність знущання, він тікав. Він тікав до батькового дому — останнє його пристановище протягом цілого його життя.
Деякий час він перебував дома. Тоді, піддаючись умовлянням родини, він знов повертався до збриднілої праці і знов кидав. Задля чого повертався і задля чого кидав? Цього він ще не знає.
Він не певний себе. Він ще не знає, де, як і в чому мусить ствердити себе.
Йому 20 років. З Брюсселя його переводять до Лондона, і це означає для нього велике підвищення. Він дуже гордий з того. На нього вважають, з ним рахуються! В ієрархії службовців фірми "Гупіль" він уже не ніщо, а щось! У нього прокидається віра, що, може, справді праця в фірми "Гупіль", торгівля картинами, то й є правдиве його життєве покликання.
У нього є перспективи. Торгувати картинами, стати заможним буржуа, комерсантом, з продавця в фірми "Гупіль" засновником власного підприємства, — чому ні? Він фантазує. Він матиме лаковану карету, елегантнішу за дядькову, коней — справжніх арабських, дім — кращий і більший, ніж той, що його має дядько в своєму маєткові.
Він мусить одягнутись, як справжній комерсант. Він купує собі високого круглого капелюха, якого носять ділові люди з Сіті, золотого годинника, модні рукавиці кричущого цитринового кольору.
Годі тулитися по убогих комірках під дахом. Він винаймає собі кімнату з блакитними шпалерами й зеленим бордюром. На стінах кімнати він вішає Гравюру з "Анґелюса" Мілле, малюнки Мейсоньє, картину Еміля Бретона.
— Життя чудесне і багате!.. Це твій дар, о великий Боже!.. — пише він у листі до свого молодшого брата Тео, з яким він відтоді починає стале листування.
Блакитна кімната, блакитні мрії, блакитний світ. Вінсентові здається, що він домігся того, чого повинен був прагнути. Він виправдовує сподівання батьків. Так, він стане зовсім такий самий, як і його дядько.
САМОТНІЙ МАНДРІВНИК ПРОСТУЄ ПО САМОТНІЙ ДОРОЗІ
Вінсент Ван Ґог (1853—1890). Біографічна новела
I
Бідна країна. Болотяна низина. Пустоші, порослі чагарником. Кривий сосняк.
У нерухомій воді дренажних канав відбивається туманна слизота неба. Прямі лінії каналів чітко, як графічна схема кресленика, прорізають низьку площину болотяної країни. Темніє худорлявий сосняк. За сірою дощовою сіткою чорними велетнями підносяться лискучі вежі млинів з кістяками крил, простертими в знебарвлену каламуть простору.
Рудаві плями корів полум’яніють на тлі зеленої міді лук. В невеличких садах, стиснених каменем стін, на масних грядках угноєної землі пишаються в своїй урочистій вроді дбайливо плекані тюльпани з їхніми холодними й чистими барвами.
Його превелебність домінус Теодорус Ван Ґог, протестантський пастор в Ґроот-Зіндерті, невеличкому селі Брабанту на самій межі бельгійського кордону, зберігає завжди в своєму поводженні з парафіянами поважний вигляд. Сповнений самовизнання, свідомий своєї священицької гідності, він тримається дуже респектабельно й імпозантно. Довгий чорний сурдут, застебнутий на темні ґудзики, білий комірець, круглий капелюх!.. Але — що робити? — він майже зовсім позбавлений проповідницького дару, з нього жаден промовець, і тому ціле життя своє він лишатиметься пастором у маленьких і бідних сільських парафіях.
Родині, що з року в рік зростає, доводиться жити на дуже скромні достатки, завжди відчуваючи тиск матеріальної скрути. Нічого зайвого. Жадних легких витрат. Кожен гріш на суворому обліку. Усе стиснено. І все ж таки дім ведеться з великою упорядкованістю, в наполегливих зусиллях, майже з екзальтованою ретельністю. Чистота, що викликає подив. Блиск ладу. Нестатки, що стверджують себе як добробут.
З шістьох дітей сільського пастора Вінсент найстарший. Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати роботу ткачів.
Широкі штанці залатані на колінцях. З розрізу ззаду трикутником стирчить край сорочки. На ногах у нього червоні вовняні панчохи й дерев’яні черевики. Вони великі, важкі й незграбні, ці черевики, але в них всередині можна видовбати діру, встромити перо або вітрильце й пускати, замість кораблика, на чорній воді дренажної канави. Вінсент часто робив так, хоч це й було йому суворо заборонено.
Стукочучи своїми дерев’яними черевиками по камінню бруківки, він біг до матері, яка сиділа на стільці перед входом до дому, й, тулячись до колін, задивлявся, як швидко миготіли в її руках металеві спиці і химерні взори брабантського мережива білими струмками піни збігали вниз по вбранню з її терплячих, теплих і лагідних рук.
Він досягає 16 років, не виявивши ні виняткових здібностей, ні особливих нахилів. Час знайти для нього якусь професію!.. Один з його дядьків домігся великих успіхів у торгівлі картинами. Перепродавши своє комерційне підприємство, картинну галерею, засновану ним в Ля-Е [Гаазі], відомій паризькій фірмі "Гупіль", він живе відтоді як рантьє у власному маєткові. Багата й незалежна людина, він має багато грошей, власний дім, коні, карету.
Чи не годилося, щоб і Вінсент пішов тим самим шляхом, що й його дядько, присвятив себе торгівлі картинами? Що кращого можуть залагодити батьки для свого сина за цієї ери, яка на пишному фасаді свого часу золотими літерами пише сакральні слова: "комерція й індустрія"?
Пан Терстееґ, директор філіалу в Ля-Е, згоджується прийняти Вінсента продавцем.
В межах вузького родинного кола відбулося скромне свято. Гості вітали Вінсента. Він сидів за столом разом з дорослими в новому вбранні, що ще зберігало пах кравецької майстерні, напружений і розгублений.
Дядько поцілував Вінсента в чоло й сказав:
— Тепер, юначе, для тебе принаймні забезпечений шматок хліба, здобутий власною твоєю працею. Тепер ти зможеш сам прогодувати себе. Ти повинен почувати себе щасливим, чи ж не так?
— Так, я щасливий! — безпомічно прошепотів зніяковілий юнак.
На службі в фірми "Гупіль" Вінсент виявив себе як добрий продавець, сумлінний у виконанні своїх обов’язків. Пан Терстееґ хвалив його: кмітливий, точний, ревний. Протягом кількох років він здобувається на те, що починає одержувати 50 франків на місяць.
Але щасливий від того він не став. Ля-Е, Брюссель, Лондон, Париж! Фірма "Гупіль", поважна фірма з великим торговельним обігом, має скрізь свої філіали. Змінювались міста, змінювались директори, змінювались філіали, доля Вінсента від того не змінювалась. Директори філіалів могли бути суворі, педантичні, в’їдливі, або, навпаки, м’які, ласкаві й поблажливі, Вінсент лишався той самий. Він не уявляв собі, щоб щось могло бути інакше. Він корився, бо все було так, як було. Він бачив світ таким, яким визначили його йому батьки на пораду дядька.
З дня в день Вінсент лишався прикутий до прилавка. З ранку до пізнього вечора він був на ногах. Він міг почувати себе стомленим, знемогти, тремтіти від люті, зненавидіти себе й цілий світ. Сповнений внутрішньої тривоги й невгамовної нудьги, він міг вищати, як заблуканий пес, у глухій самоті своєї комірки під дахом, куди його загнали, щоб він мав лігво, куток, де спати, але що з того?
Його муштрували. Од нього вимагали, щоб він був люб’язний, послужливий, постійно привітний до всіх і кожного. Він не належав собі. Він не уявляв собі, що він міг би бути собою. Бути собою — що це значило? Цього він не знав і найменше. В спазмі примушеної усмішки, в машкарі зобов’язаної приязні, новітня "людина, що сміється", продавець у крамниці, він був жертвою модерних компрачикосів.
Іноді він не витримував. Відчуваючи себе нездібним зносити далі тягар, накладений на нього, надмірність знущання, він тікав. Він тікав до батькового дому — останнє його пристановище протягом цілого його життя.
Деякий час він перебував дома. Тоді, піддаючись умовлянням родини, він знов повертався до збриднілої праці і знов кидав. Задля чого повертався і задля чого кидав? Цього він ще не знає.
Він не певний себе. Він ще не знає, де, як і в чому мусить ствердити себе.
Йому 20 років. З Брюсселя його переводять до Лондона, і це означає для нього велике підвищення. Він дуже гордий з того. На нього вважають, з ним рахуються! В ієрархії службовців фірми "Гупіль" він уже не ніщо, а щось! У нього прокидається віра, що, може, справді праця в фірми "Гупіль", торгівля картинами, то й є правдиве його життєве покликання.
У нього є перспективи. Торгувати картинами, стати заможним буржуа, комерсантом, з продавця в фірми "Гупіль" засновником власного підприємства, — чому ні? Він фантазує. Він матиме лаковану карету, елегантнішу за дядькову, коней — справжніх арабських, дім — кращий і більший, ніж той, що його має дядько в своєму маєткові.
Він мусить одягнутись, як справжній комерсант. Він купує собі високого круглого капелюха, якого носять ділові люди з Сіті, золотого годинника, модні рукавиці кричущого цитринового кольору.
Годі тулитися по убогих комірках під дахом. Він винаймає собі кімнату з блакитними шпалерами й зеленим бордюром. На стінах кімнати він вішає Гравюру з "Анґелюса" Мілле, малюнки Мейсоньє, картину Еміля Бретона.
— Життя чудесне і багате!.. Це твій дар, о великий Боже!.. — пише він у листі до свого молодшого брата Тео, з яким він відтоді починає стале листування.
Блакитна кімната, блакитні мрії, блакитний світ. Вінсентові здається, що він домігся того, чого повинен був прагнути. Він виправдовує сподівання батьків. Так, він стане зовсім такий самий, як і його дядько.
Вінсент Ван Ґог, автопортрет, 1887. Зберігається в Музеї Ван Ґога в Амстердамі
Певне, що йому для повноти здійснення добробуту й достатку годилося б одружитись. До одруженого молодого чоловіка зовсім інше ставлення, ніж до якого-небудь парубка. Це надає людині поважності, певності, солідності.
Блакитна кімната, золотий годинник, лискучий циліндер з твердими крисами, цитринові рукавички, прогулянка в неділю по обіді під руку з молодою й гарною дружиною по алеях парку. Мереживом габована блакитна парасолька кладе м’який відблиск на юне обличчя жінки, в яку він ніжно й віддано закоханий.
Він не шукає надто довго, він не чекає на яку-небудь особливу нагоду. Свій вибір він спиняє на панночці Урсулі Лоєр, доньці своєї мешканевої господині, репрезентативної дами, яка здає кімнати для клерків і, окрім того, утримує ясла для немовлят при "Домі для підкидьків".
Дівчина на перших порах охоче йде назустріч Вінсентові й охоче відповідає на його залицяння. Зустрічі на східцях. Задута свічка й раптова пітьма в коридорі. Шепотіння в кутку. Пристрасні клятви. Смішки. "Ха-ха-ха! Хі-хі-хі!" Їй подобається гра в кохання.
Дівчина не відмовляється бавитися в кохання, і у Вінсента витворюється ілюзія, що вона так само залюблена в нього, як і він в неї. Він п’яніє від любови, мліє, втрачає притомність, не володіє собою.
В циліндрі, сурдуті, хрещатих ясних панталонах, з золотим годинником у строкатій камізельці, тримаючи в руці рукавиці, Вінсент урочисто освідчується. Але Урсула рішуче одкидає зроблену їй пропозицію. Вийти за нього заміж?.. Вона не має жадного наміру зробити це. Вона шукає першого-ліпшого приводу, щоб відмовити. Вона каже Вінсентові, що вона вже заручена і в неї є наречений.
Відмовлення вразило Вінсента. Воно потрясло його. Спопелило, як удар блискавки. Але він ще не втрачає надії. Він продовжує благати дівчину. Він сподівається переконати її, зламати її опір. Він благає, лютіє, плаче. Між ним і нею доходить до несамовитих, страшних, катастрофічних сцен.
Дівчина уперта.
— Ні, ні, ні! — вона тупає черевиком і, грюкнувши дверима, зникає за порогом своєї кімнати.
В одчаї, потрясений, Вінсент кидає Лондон і їде до батьків.
Додому він приїхав чорний, як земля. Він похмурий і роздратований, як ще ніколи. При найменшому приводі й без жадного приводу він спалахує нестримним гнівом. Він замикається в своїй кімнаті, майже не виходить з хати, майже не доторкається їжі й лише безмежно багато, без перерви, курить.
Людина — міра всіх речей. Але коли речі переступають всяку межу людської міри? Коли нелюдський, безмірний біль пронизує людину? Коли в людині не лишилося вже нічого людського, нічого за людською мірою, що тоді? Як тоді?
Можливо, нам нелегко сприйняти його почуття, зрозуміти його переживання в цей період! Невдале освідчення в коханні, розбите серце в двадцять років? Але який молодик не переживав цього, у кого вже тричі не бувало розбите серце в цьому віці?
Так є, звичайно, але так не є з ним. Він людина суцільної натури. Вінсент Ван Ґог людина крайніх становищ. Він людина кінцевих, безкомпромісових ситуацій. Він знає лише "або-або", ніколи "і-і". Він не шукає узгоджень. Він не залагоджує, а розсікає, розрубує. Хоча б це було власне його серце, власне його тіло, власне життя.
Любовна поразка приходить для нього, як суцільна катастрофа. Він переживає кризу. Зі своїх життєвих рахунків він скреслює все те, чим він жив досі, він перекреслює все своє попереднє життя. Він більше ніколи не мріятиме ні про лаковану карету, ані про свій дім, про те, щоб стати добрим буржуа, торгувати картинами або полотном чи рибою, бути таким, як його дядько. Більше ніколи в житті він не носитиме лискованого циліндру.
Разом з поразкою в любові в ньому прокидається огида до дальшої праці, нехіть до торгівлі, служби, професії продавця. Витворюється своєрідний психологічний поріг, через який він ніколи не зможе переступити. Виростає стіна, в якій він не знайде жадного проходу. Минуле затемрюється.
Ворожий до минулого, гидуючи з сучасного, окрадений щодо майбутнього, він живе без споминів, але й без надій. Індивідуальна воля губить свій розум супроти становища, в якому він опинився. Він ніколи не переборе того, що сталося. Він житиме під примусом, без можливості вільного рішення або вибору.
Перша поразка в любові вичерпала його назавжди, позбавила сил для відродження. Вона визначила для нього весь дальший тип його любови. Відтоді любити означатиме для нього лише одне: зазнавати поразки. Усі дальші його кохання стануть досвідами любовних поразок. Любити це й значить: бути нещасливим.
Бувають люди остаточних потрясінь, він належить до їх числа. Він примушений почати своє життя знову. Вмерти й народитися вдруге.
З Лондона від директора тамтешнього філіалу, Вінсентового шефа, приходить лист. Шеф викликає його повернутись, але батьки вагаються. Вони не наважуються відпустити Вінсента самого. До Лондона він їде з сестрою, давши обіцянку, що він не робитиме ніяких спроб побачитися з Урсулою.
Але що таке слова, що таке обіцянки й запевнення супроти любови, яка поглинула його цілком?
Свою подорож до Лондона, перебування в Англії він використовує, щоб зустрітися з дівчиною, яку він кохає. Він її бачить. Він говорить з нею. Але все ні до чого.
Урсула знає лише одну відповідь:
— Даремно настоювати!.. Покиньте!..
Покинути?.. Якби це було можливо!..
В родині відчувають щирий жаль до нещасливого юнака. Батьки хотіли б допомогти юнакові. Чи не слід було вирвати Вінсента з Лондона?.. Заходами дядька Вінсента в жовтні 1875 року переводять у Париж до централі.
Батьки сподіваються, що зміна місця й обстанови, службове підвищення принесуть Вінсентові користь. Мавши добру посаду, поглинений новими враженнями, можливо, він забуде про Урсулу. Любовний сум мине, і він знов поверне собі внутрішню рівновагу.
Поверне рівновагу? Забуде про дівчину? Уже наприкінці другого місяця, в грудні, він не витримує. Буря його несе. Він виривається з Парижа, їде ще раз до Лондона, щоб ще раз зробити спробу. Однак Урсула категорично відмовляється бачитися й говорити з ним.
Нещасний юнак повертається до Парижа розгублений, прибитий, в цілковитому одчаї. Щось тріснуло в ньому, щось всередині урвалося. Він остаточно вибитий з колії.
Він живе, агонізуючи. Не живе, а животіє. Знемагає. До праці він цілковито нездібний. Як службовець, він стає зовсім неможливий. Він не відчуває найменшого інтересу ні до праці, ні до Парижа. Дуже часто він зовсім не приходить на роботу або, з’явившись на мить, зникає без сліду.
Він живе, немов очманілий, в безбарвних присмерках, відсутній, сповнений глибокого суму. Єдине, на що він ще здібний, це блукати по Лувру. Він переходить по залах, з зали до зали, від картини до картини. Але й це не може розважити його, не приносить йому ні відради, ані втіхи.
На запитання батьків централя відповідає:
— Вінсент не надається бути продавцем!
Перед Різдвом, не питаючи дозволу, не беручи відпустки, він їде додому й лишається до січня.
Коли на початку січня 1876 р. він повернеться до Парижа, фірма "Гупіль" (тепер "Буссо й Палядан") скористається з цієї нагоди, щоб відмовитися від його послуг.
Між паном Буссо й Вінсентом відбувається розмова.
— Чи можу я гадати, що я лишатимусь на роботі цей рік? — запитав Вінсент пана Буссо при зустрічі.
Але Буссо заявив йому:
— З першого квітня ви можете вважати себе вільним. Будьте вдячні за те, чого ви мали змогу навчитися в нашій фірмі.
Вінсент не перепрошує.
Прийшла весна, березень. М’який вітер приносив солоний пах моря. Промені сонця ніжною долонею жінки пестили йому обличчя. Синява димка затягала далечінь Сени. Кам’яні мості, втрачаючи свій тягар, тремтіли в коливаннях блакитного світла.
Вінсент нездібний витримати свій одчай і свою нудьгу. Нікого не попередивши, нічого не сказавши, він раптом виїздить до Голландії. Щось всередині штовхає його прийняти рішення, й воно остаточне.
Вдома він каже:
— З мене жаден крамар!
У нього погляд затравленого звіра. Ґрунт вислизає з-під його ніг.
Батьки прикро вражені, але їм здається, що не все ще загублено. Вони сподіваються, що їм пощастить переконати Вінсента й перепросити фірму за необачний вчинок неврівноваженого юнака. Але централя категорично відмовляється тримати Вінсента у себе на службі, навіть коли дядько клопотатиметься за свого небожа. Вони пишуть найчемніші листи, але… Усе лишається без змін.
Родині стає ясним: становище з Вінсентом заплуталося як ніколи ще досі.
Вінсент переступив через поріг свого 23 року. В минулому за ним сім змарнованих років, у прийдешньому жадних перспектив на улаштоване майбутнє. Вінсент не має жадної освіти, жадного практичного досвіду, ніякої професії.
Як важко людині пізнати себе й як ще важче відкрити в собі правдиве своє покликання. Понад півтора року, з липня 1874 року до березня 1876 р., тривала агонія.
Брат Тео, який заступив Вінсента на його посаді в брюссельському філіалі фірми "Гупіль", знаходить у Вінсента дивовижні здібності до малювання. Він подивляє його талант мистця, радить у своїх листах до брата серйозно зайнятись малярством, але Вінсент не хоче бути чимсь. Він хоче бути нічим.
Він глибоко нещасний. Він хоче бути з нещасними, зі знищеними, з такими, як він. Не стверджувати себе, а заперечити себе.
Він зрікається торгівлі, посади, улаштованого й забезпеченого життя, власності, добробуту й достатку. Усе це не має жадної ціни в його очах. Усе знецінене для нього, навіть і власна особа.
Приниження — ось про що він мріє. Не придбати щось, а не мати нічого. Він не потребує нічого. Він намагався жити для себе, задля земного, прагнув стати в суспільстві чимсь, і це була помилка з його боку. Не підвищувати себе треба, а принизити.
Він жив лише для себе, тоді як він повинен був жити для інших. Досі він служив багатим, тепер він служитиме бідним. Не фірмі "Гупіль", не панам Буссо й Палядану, а Богові.
Ця жага самозречення, це прагнення віддатись Богові, служити приниженим, поставити себе на одному рівні з найнижчими проривається в ньому з нестримною силою.
У нього з’являється певність, що його правдивим покликанням є релігія.
— Я почуваю себе призначеним до релігії! — каже він.
Звернення до релігії не прийшло до нього ні випадково, ані раптом. Воно не прийшло до нього ззовні, але зсередини, зі звички й потреби, виплеканої в ньому з дитинства. Відмалку він був вихований у побожності, юнаком він зберіг свою віру.
Улюблена його картина в ці роки це "Анґелюс" Мілле. Гравюру з цієї картини він завжди возить із собою. Вона висіла в нього на блакитних шпалерах лондонської його кімнати, він її повісив на стіні своєї кімнати на Монмартрі, він взяв її з собою до Голландії.
В тиші вечірнього повітря на борознах зораної землі, склавши побожно руки, стоять нерухомо, перервавши працю, бідні люди. Згуки далекого дзвону доходять до них із сільської дзвіниці. Уста шепотять слова молитви:
— Ave Maria, gratiae plena…
Як часто Вінсент простоював перед цією ґравюрою в глухі години свого душевного потрясіння. В розкрите вікно його монмартрської кімнати з саду стриміло тепловогке повітря. Вітер перегортав листи Біблії, що розкритою лежала в нього на столі. [...]
Новела цілком тут: https://osvita.ua/school/literature/p/81446/files.html
Marko R. Stech
ВОЄННИЙ ВТІКАЧ?
8 квітня 1949 року до домівки українського воєнного втікача, науковця й письменника Віктора Петрова на вулиці Файліцштрассе в Мюнхені зайшло двоє чоловіків. Незабаром Петров вийшов разом з ними, аби на тривалий час зникнути без сліду. Його зникнення та остаточне замовкнення як філософа, майстра інтелектуальної прози і літературознавця було чи не найбільшою людською втратою для української культури 40-х і 50-х років. Дарма, що на відміну від інших репатрійованих чи викрадених совєтами земляків, Петров не загинув і не опинився в концтаборі. Мало того, в 65 році, коли йому вже дозволили повернутися до Києва, влада навіть нагородила його орденом «Вітчизняної війни першого ступеня» й дала можливість працювати в науці, правда, лише у «невтральних» ділянках археології і етнографії. І водночас за ним постійно стежили і йому не надали привілеїв, якими користувалися вислужники режиму.
Яке пояснення такої дивної ситуації? В чому таємниця особливої долі Віктора Петрова? По суті, ми досі не маємо відповіді на це питання. Майже безперечним здається факт, що під час війни Петров якимось чином співпрацював із совєтськими спецслужбами. Однак дослідникам його життя і творчости досі не вдалося знайти в архівах КҐБ справи Петрова. Чи вона знищена? Чи лежить у недоступних, засекречених фондах? А якщо так, тоді чому звичайна, здалося б, діяльність письменника і науковця оберігається державною тайною?
Ті, які знали Петрова в еміґрації у німецьких таборах ДіПі, настоюювали, що він не мав змоги бути совєтським шпигуном, зокрема й тому, що він особливо, ніби зумисне, уникав контактів з політичними силами, якими цікавилося НКВД. Зате дехто в СССР натякав, що на війні Петров був спеціяльним розвідником із дорученням нібито вбити самого Гітлера. Та хіба таке відповідальне завдання могли доручити правда витонченому інтелектуалові, але людині в практичному житті незарадній і неділовій, яка не раз викликала своєю життєвою непрактичністю поблажливі посмішки у знайомих? Поки що це та багато інших аспектів життя Петрова залишаються для нас таємницею.
Зате незаперечними і очевидними, незалежними від поворотів особистої долі, є реальні плоди його праці: подиву гідні досягнення Віктора Петрова у декількох різних ділянках та його вагомий вклад в українські науку та культуру.
Уродженець Катеринослава, сьогоднішнього Дніпропетровська, на початку 20-х років Петров став однією з відомих фігур київського інтелектуального середовища, а зокрема ерудитом-літературознавцем, близько пов’язаним з Миколою Зеровим і неокласиками. По суті, він був шостим членом «ґрона п’ятірного» неокласиків, яке оспівав у сонеті «Лебеді» Михайло Драй-Хмара. Водночас він працював в Академії Наук як дослідник-етнограф. У 25 році він деб’ютував як прозаїк під псевдонімом В. Домонтович, при чому деб’ютував одразу як повністю сформований, дозрілий письменник, без жодного періоду учнівства.
Але його перший роман «Дівчинка з ведмедиком», виданий три роки пізніше, появився уже в час наступу на незалежну, вищого польоту українську культуру з боку сталінських комісарів, а зрештою також із боку когорт українських графоманів, які радо вичищували для себе місце в культурній єрархії, витісняючи й знищуючи непересічні таланти, з якими не могли конкурувати. Роман Домонтовича був гостро засуджений партійною критикою.
Змінивши тактику, за наступні роки Петров друкує наукові студії та дві белетризовані біографії: Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова, якими заявляє про себе як про майстра цього недостатньо розвиненого в нашій культурі жанру. В страшних 30-х роках він повністю замовкає як письменник і літературознавець, шукаючи прихистку в менш політизованій ділянці етнографії. Однак, навіть в найгірших часах, в жодному різновиді творчости він не йде на компроміси, не знижує високих інтелектуальних стандартів на догоду ідеології, не стає ані соцреалістом, ані партійним псевдонауковцем.
До прози і літературознавства він зміг повернутися щойно у 40-х роках у таборах ДіПі в Німеччині, де видає, між іншими, знаменитий інтелектуальний роман «Без ґрунту». Тут він починає теж, під ще іншим псевдонімом: Віктор Бер, публікувати філософські есеї. І саме у тій сфері зникнення Петрова у квітні 49 року було особливо великою втратою для нашої культури.
Адже в своїх філософських та історіософських есеях другої половини 40-х років Петров у багато чому випередив на майже 20 років ідеї славетних французьких структуралістів та постструктуралістів 60-тих і 70-тих років, а зокрема таких класиків сучасної філософської думки, як Мішель Фуко чи Ролан Барт. Недарма американський літературознавець Іван Фізер назвав есей про Петрова: «Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів».
На жаль, блискучі есеї Петрова і більшість його наукових творів досі не видані в Україні і відомі лише жменці спеціялістів. Краще виглядають справи його літературної спадщини, особливо що ним зацікавилися вдумливі інтерпретатори, від Соломії Павличко, Романа Когородського, В’ячеслава Брюховецького до Віра Агеєвої. З-під пера Агеєвої вийшла монографія «Поетика Парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», яку вам щиро рекомендую.
А найкращим і найповнішим на сьогодні (хоч не зовсім повним) виданням літературних творів Петрова-Домонтовича залишається тритомник, виданий наприкінці 80-х років у Нью-Йорку другом Петрова, найвизначнішим українським мовознавцем ХХ століття і одним з провідних наших інтелектуалів, Юрієм Шевельовим.
Якщо вам пощастить придбати це раритетне видання, щиро його рекомендую. А проза Домонтовича дуже читабельна і зрозуміліша, ніж твори модерністів 40-х років, таких як Ігор Костецький. А водночас під поверхнею врівноваженого, логічно послідовного стилю й за фасадом мало не класичної прозової форми ховаються глибини змісту і думки, які збагне далеко не кожен. Тому ця проза, як мало яка в нашій літературі, викликає бажання раз-у-раз повертатися до неї, перечитувати наново.
“Очима культури”, випуск 10, 2011 р.
Цікавий біографічний нарис:
Родіон Хом'яков
ТАЄМНІ ЖИТТЯ ВІКТОРА ПЕТРОВА
Віктор Петров, він же Домонтович, він же Бер. Літератор, археолог, автор кількох інтелектуальних романів, претендент на звання першого українського постмодерніста. А також: зрадник, чекіст, колаборант. А також: незалежний мислитель і жертва режиму. Невловима особистість, що відкидала довгу і густу тінь.
ЖЕРТВА
Прохолодного весняного вечора 18 квітня 1949 року невисокий чоловічок в окулярах на ім'я Віктор Петров спускався сходами з третього поверху будинку 12 на Файлітцштрасе в богемному мюнхенському районі Швабінґ. При виході він розминувся із сусідкою, привітально здійняв капелюха, вийшов за двері і назавжди зник. Напередодні вранці Петров отримав листа, про зміст якого можна лише здогадуватися, і, за його ж власними словами, планував на вечірньому потязі заїхати до Міттенвальду — в табір для переміщенних осіб, де до 1951 проживала велика спільнота українських «неповерненців», включно із соратниками Петрова по Мистецькому українському руху Ігорем Костецьким і Тодосем Осьмачкою. Але в таборі його ніхто так і не побачив.
Коли зникнення Петрова — на той момент професора Українського вільного університету і діяльного співробітника видавництва «Українська трибуна» — стало очевидним, перша ж думка була про «руку Москви». Повоєнні роки у Східній Европі для нашої діяспори пройшли під дамокловим мечем примусової репатріяції до СССР, яка подекуди (як у випадку із генералом УНР Грековим) набувала форм таємного викрадення. Так, влітку 1947 із свого будинку в Гамбурзі було викрадено першого українського перекладача Шерлока Холмса Миколу Іванова, а 28 грудня 1948 із британської зони окупації в Берліні вивезли редактора Олександра Зайцева разом із дружиною. За найгрубішими підрахунками еміґрантської преси, у такий спосіб із підконтрольної союзникам території совєтськими «людоловами» було викрадено понад 250 людей.
Щоправда, невдовзі виникла й інша версія — за зникненням Петрова стоїть ОУН (бандерівців). Надто вже непевною була слава шановного професора, особливо після виголошеної на Шевченківській конференції у 1946 промови, в якій він наголошував на «позитивних аспектах» заслання Кобзаря (той, мовляв, зустрів багатьох цікавих людей). До того ж, ходило чимало чуток про діяльність Петрова під німецькою окупацією і його можливу співпрацю з совєтськими спецслужбами. Першим запустив інфу про причетність бандерівців до «убивства» дехто Яровий — перебіжчик з лав ОУН і відомий у повоєнні роки хейтер руху. Цю теорію радо підхопила преса, наближена до одвічних супротивників бандерівського проводу — ОУН (мельниківців). Поет Яр Славутич написав навіть цілий сонет, уквітчаний рядками «Тебе довіку, дикий братовбивче, // пектиме Віктора Петрова кров» (адресований з невідомих причин Дмитрові Донцову). Коротше кажучи, українська інтеліґенція й тут не втрималась від взаємного зведення рахунків.
Репутації Петрова його таємниче зникнення пішло на користь. У паризькому журналі «Україна» вийшла ціла серія компліментарних матеріялів і спогадів. Так з'явилися основи того позитивного міфу, який протягом останніх 40 років постійно контрастує із «чорною леґендою»: про незалежного інтелектуала, «одну з найбільших інтелектуальних постатей серед української еміґрації». Тоді ж серед нотаток Петрова було знайдено рукопис невеликої, але ґрунтовної праці «Українська інтеліґенція — жертва большевицького терору». Вперше вона вийшла друком в 1955 році в мюнхенській «Українській вільній газеті» і для багатьох еміґрантів стала чи не єдиним джерелом про культурні репресії в СССР. Здавалось би — яких ще доказів вам треба. Віктор Петров сказав своє викривальне слово і розплатився за нього життям.
ЗРАДНИК
Але менш ніж за рік посеред ясного неба пролунав грім. На шпальтах бандерівського «Шляху перемоги» археолог Міллер повідомив сенсаційну новину. Восени 1955 у Москві вийшла друком праця А. Монгайта «Археология в СССР». В ній був поданий огляд стану археологічних досліджень по періодах (від палеоліту до Давньої Русі), а наприкінці містився більш-менш вичерпний вказівник совєтських археологів. І от в цьому списку Міллер з подивом натрапив на ім'я «розстріляного у застінках» Петрова. При тому, що прізвища «неповерненців» і репресованих на десятиліття стирали зі сторінок офіційної науки. Виходить, професор не був викрадений, а повернувся до СССР добровільно? Одразу прийняти цю інформацію було складно, але з Москви надходили нові і нові повідомлення — Петров живий і працює в Інституті історії матеріяльної культури. Коли ж у 1956 році він повернувся до Києва, жодних сумнівів уже не залишалося.
З тих пір Віктора Петрова в еміґрантських колах інакше, як «шпигуном», «зрадником» і «чекістом» не називали. Патріотична громадськість не могла пробачити йому ані повернення до Союзу, ані шлюбу (в 1957 він одружився із удовою поета-неокласика Миколи Зерова Софією), ані смерти з урочистим похованням на військовій ділянці Лук'янівського цвинтаря («Коли розповідали про його похорон, то дивувались, що генералів КҐБ було на цвинтарі більше, ніж археологів, не кажучи вже про українських письменників» — Іван Драч). Весь його творчий спадок, як письменника, історика і археолога був зневажений і підданий сумніву. В українському літературному каноні, де кожен другий був жертвою, а кожен третій — мучеником, місця для таких, як Петров, не було.
Лише після отримання Україною незалежности в літературознавчих колах почалось щось схоже на дискусію про місце Петрова в історії українського модернізму. Щоправда, доволі полярну і нетерпиму. Ліволіберальна частина дослідників на чолі з Соломією Павличко спробувала реабілітувати хоча б альтер-его Петрова — Домонтовича, — вдавшись до метафори «роздвоєної особистости», яка вимушено співпрацювала з режимом, але зберігала внутрішню духовну свободу. На противагу, традиціоналісти й далі висували на передній план етичний арґумент. Доходило до відкритих звинувачень Петрова у причетності до загибелі Зерова та інших неокласиків. Там, де Павличко бачила «европеїзм, інтелектуальність, заряд парадоксальних думок», історик Ярослав Дашкевич розгледів лиш «писанину» «провокатора і російського комуністичного шпигуна, закамуфльованого під третьорядного літератора і вченого».
Слід наголосити, що ця риторика не була чимось виключним. Схожі дискусії розгортались довкола інших письменників еміґрантів, запідозрених у симпатіях до СССР, таких як Юрій Косач чи Ігор Костецький, не кажучи вже про класиків українського соцреалізму. Але все ж саме Петров став своєрідним символом протистояння між модерном і традицією — між «каноном» і «дискурсом». Щоб збагнути, у чому полягає феномен цього непоказного, за словами Івана Драча «слизуватого» чоловіка, слід поглянути на його творчість і біографію, переплетені надивовижу химерно.
СИН УЧИТЕЛЯ
Петров народився в 1894 в Катеринославі (проте все життя ідентифікував себе, як киянина). Походив із родини духівництва: батько Платон Петров був богословом, викладав Закон Божий у різних містах. Родина скрізь переїжджала за батьком. Віктор закінчив Холмську чоловічу гімназію і вступив на історико-філологічний відділ Київського університету. Навчався з майбутніми неокласиками (Драй-Хмарою, Зеровим, Филиповичем) у знаменитого професора Володимира Перетця.
Петров захистив диплом про «поета пушкінської плеяди» Язикова, за який здобув срібну медаль, і залишився в університеті як «професорській стипендіят» (аспірант, простіше кажучи). Це були перші післяреволюційні роки. У своїх філософічних спогадах «Болотяна лукроза» Петров згадує їх як час, коли місто «вмирало з невблаганною послідовністю». Але все ж запитує елеґійно, «чи буде ще колись на світі друга така соняшна незрівнянно прекрасна весна, як ця голодна весна 20 року».
Духовний сан батька (в 1920 році висвячений на єпископа Уманського, помер за нез'ясованих обставин у 1922) після революції міг стати суттєвою перешкодою на шляху кар'єрного зростання, тому Петров скрізь називав себе «сином учителя», що формально не було брехнею. Втім, як випливає із матеріялів справи 1938 року, органи держбезпеки були чудово обізнані з його справжнім бекґравндом.
В 1921 він починає працювати в новоствореній Етнографічній комісії ВУАН, і уже у 1927 стає фактичним керівником. Його наукові інтереси у 20-ті можна було б описати, як антропологічні: не просто горщики і колядки, а «Вогнезрубна система хліборобства та хліборобський культ вогню», «Обрядовий фольклор календарного циклу та його общинно-виробничі основи». Петров очолює низку етнографічних експедицій. Наприклад, на Придніпров'ї, де метою було вивчення професійної субкультури «дніпровських лоцманів», які проводили човни через пороги. В цей час велась підготовка до спорудження Дніпрельстану (сучасний ДніпроГЕС), і професія ця мала незабаром зникнути. Петрову вдалось не лише зібрати цінний матеріял, але і познайомитись із Дмитром Івановичем Яворницьким, який очолював паралельну археологічну експедицію на землях козацького «Великого лугу» (їх мало затопити водосховище). Пізніше він дещо анекдотично зобразить Яворницького у своєму романі «Без ґрунту».
Кінець 1920-тих був часом найбільшого творчого піднесення для Петрова. В 1928 році він публікує у київському видавництві «Сяйво» свій дебютний роман «Дівчинка з ведмедиком» (вперше звернувшись до псевдоніму Домонтович), а в 1930 захищає врешті дисертацію про Пантелеймона Куліша. Українська література — друга головна сфера наукового інтересу Петрова, і до неї він повертатиметься майже до кінця життя. На матеріялі, зібраному для дисертації, він пише дві романізовані біографії — «Аліна і Костомаров» і «Романи Куліша». Паралельно працює над своїм другим і найвідомішим романом — «Доктором Серафікусом». Здавалося б усе, складається якнайкраще.
КОХАНЕЦЬ
А що із особистим життям? Коханням, яке займало стільки місця в творах Домонтовича? В біографічній літературі його часто описують формулою любовного трикутника. Нібито Петров підступно крутив роман із Софією Зеровою, за спиною її чоловіка, а тоді ще й завів останнього на смерть. Однак ця проста схема більше вводить в оману, аніж пояснює.
Справді, їхні стосунки зародились іще на початку 20-х років, коли Петров із Зеровим учителювали в технікумі в містечку Баришівці на Київщині. Баришівку Петров згадує іронічно, однак тепло: після голодного Києва вона могла здатися справжнім «чинбарським раєм», що вцілів недоторканим із самісінького барокового XVII століття.
Там серед садів і вибілених хат склалася група неокласиків. Там же почався й цей недовершений роман. Але понад 10 років він жеврів у більш-менш платонічній формі, не даючи виходу почуттям. Так що Зерову, який і сам з часом охолов до дружини (в цей час він заводить «платонічний роман» із харків'янкою Людмилою Куриловою, якій слав проникні листи із засушеними фіялками), не було особливо на що нарікати. Хіба у 1934, коли їхній сині Костик помер від скарлатини, поета охопив розпач і частину «символічної відповідальности» він спробував покласти на дружину і її коханця.
«Потерей сына страшно заплатила // Судьба неверной и моей жене // Ее, больную, весть почти убила // Так для чего же жить теперь и мне?» — один із небагатьох віршів, написаних Зеровим російською. Він явно не відповідає високим неокласичним стандартам, проте виразно передає усю глибину страждання автора. Софія й сама тяжко перехворіла, поетові довелось ховати сина самотужки. На похоронах Зеров виголосив абстрактну промову латиною, із якої випливало, що життя його скінчене.
Як ставився до всього цього сам «Домонтович», сказати важко, але особливих підстав приписувати йому демонічну роль не лише перелюбника, але і донощика немає. Зеров спершу переїхав до Москви, розбитий горем, а вже потім був заарештований. Сам Петров уже в повоєнні роки зробив чимало для збереження пам'яти про поета — посприяв зокрема публікації збірки «Вибраних» віршів у 1966. Але хіба могли скептики повірити в чистоту його намірів? Особливо після тієї самої статті про Кримського.
КОЛАБОРАНТ
Справді, у 1928 році Петров працював над статею «Науково-політична діяльність А. Кримського», яка була витримана у чорнушно-викривальному тоні. Кримський в ній проголошувався «буржуазним націоналістом», а його теорії — «перекрученнями» марксистської науки. Захисники Петрова підкреслюють, що, попри усю недвозначну огидність цього пашквілю, він так і не був опублікований. А критики нагадують, що викривальна промова на засіданні секції все ж була виголошена, нехай і в скороченому вигляді.
Можна ставитись до цього по-різному, взаємні викриття і публічне таврування були органічною складовою «коропоративного духу» совєтської науки в ті роки. Фактом є, що попри всі «прогиби» перед партійною лінією, у 1930 над самим Петровим нависла загрозлива тінь. На показовому процесі «Спілки визволення України» (1930) у свідченнях опального віце-голови ВУАН Сергія Єфремова прозвучало прізвище Петрова. Його одразу ж зняли із посади голови Етнографічної комісії, піддали різкій критиці його літературознавчі праці, які назвали «буржуазно-ідеалістичними». Скажімо, у провину досліднику поставили «демократизацію» образу Куліша, який насправді був нічим іншим, як середньомаєтним поміщиком, а відтак його хуторянські погляди не личило б називати інакше, як «буржуазно-поміщицькими»!
Попри усю критику, Петров залишився на свободі. І це після того, як один за одним заарештували майже всіх неокласиків (крім Рильського і Юрія Клена-Бургардта, який виїхав як етнічний німець до Німеччини в 1932), а також більшу частину керівного складу ВУАН. Сам Петров волів віджартовуватися чи просто змінювати тему, коли хтось заводив розмову про політику. В цей час він максимально дистанціюється від будь-якої мистецької активности, ховає у шухляду рукопис «Доктора Серафікуса», забуває про літпсевдонім і замість небезпечної в ідейному плані української етнології переключає фокус уваги на археологію. В наступне десятиліття його мало що цікавитиме, крім стоянок Черняхівської і Зарубинецької культур.
Якими були в цей час стосунки Петрова із органами держбезпеки, можна лише здогадуватися. Показовим в цьому плані є один епізод: в 1938 році його заарештовують... і відпускають, менш ніж через два тижні. Матеріяли цієї справи є у відкритому доступі, і з них випливає, що від початку Петрову інкримінували контрреволюційну діяльність, шпигунство і саботаж в інтересах буржуазно-націоналістичних кіл. Досить серйозні обвинувачення, сухим після такого не виходив ніхто. І все ж Петрову вдалось. Резолюція молодшого лейтенанта держбезпеки Латкова на папці не лишає місця для сумнівів: «следствием не добыто достаточных материалов для привлечения его к судебной ответственности». Слідством не добуто матеріялів. Сталінським слідством. Цілковитий нонсенс для всіх, хоч би поверхово обізнаних із діяльністю репресивного апарату. Зрозуміло, що в цього була прихована причина.
Петров повертається до роботи. Відтепер у неї завжди буде таємний бік. Наприклад, у 1939 він їде на нещодавно анексовану Галичину. Право на такі поїздки мав лише обмежений континґент службовців, спеціялістів, який відбирали із особливою пильністю. На запитання Докії Гуменної (письменниця і журналістка, в 1938 разом із Петровим працювала на розкопках поселення трипільскої культури у Халеп'ї) про зміст поїздки, він відповів украй абстрактно: «Вино пив».
В січні 1941 Петрова призначають тимчасовим головою Інституту фольклору АН УССР, в цій якості він керував евакуацією Інституту до Уфи, де і перебував до жовтня 1941. А тоді одного дня... професора Петрова покликала Батьківщина.
Із наступних трьох років життя Петрова до нас дійшли лише уривки — вихоплені із темряви кадри на фотоплівці. Ось зима, лютий 1942 року, одягнений в шинель худорлявий чоловік переходить лінію фронту десь під Орлом — хальт, руки вгору. Літо 1942 — Харків. Перша зустріч з Юрієм Шевельовим. На той момент Петров уже ходив у німецькій уніформі лейтенанта. Яка, за словами Шереха, «виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки».
Яку роль він насправді виконував при окупаційній адміністрації? Передають невиразні свідчення про участь Петрова в «антропологічній конференції», на якій йому нібито вдалося довести нацистам, що караїми — не євреї, а окремий народ (бо на відміну від євреїв мають аристократію). Наскільки реальним є цей факт — судити складно. В Харкові Петров редаґував пропаґандистську газету «Український засів», саме в ній уперше вийшов роман Домонтовича «Без ґрунту». В 1944 Улас Самчук зустрічає нашого героя у Берліні, досі у німецькій уніформі. Схоже, що він проходив у ній до самого кінця війни, після чого спокійнесенько виїхав у Баварію — до американської зони окупації.
Може видатися дивним, що до 1949 майже ні в кого подібна карколомна кар'єра не викликала запитань. Але варто пам'ятати, що у таборах для внутрішньопереміщених осіб було чимало вільних-невільних колаборантів із нацистським режимом, тож власне і чуже минуле вони для безпеки воліли не ворушити.
ДОКТОР СЕРАФІКУС
Кінець 40х — другий найбільш плідний етап творчої біографії Петрова-Домонтовича. Цього разу до його роздвоєної особистости додається третя іпостась — Віктор Бер, автор історіософьких «роздумів над руїнами».
В традиції Освальда Шпенглера, Бер-Петров намагається дошукатися причин морального краху людства. І доходить висновку, що такою є сама сутність історії: епохи змінюють одна одну дискретно і катастрофічно, тяглости між ними нема; людині, якій випало жити на переламі, суджено побачити, як всі цінності та ідейні першопочатки однієї епохи розвіюються; поняття та навіть фізичні закони втрачають зміст. Щоправда, «Бер» із обережністю висловлює думку про можливість духовного Ренесансу. На зміну збанкрутілим ідеям раціональности епохи Модерну має прийти нова духовність, нове «Середньовіччя», яке діялектичним шляхом заперечення вирішить нагальну кризу (хоча й неминуче породить нову). Сучасні критики знаходять у поглядах Петрова паралелі із роботами Фуко. Дискретність часу, тимчасовість «вічних цінностей», критика модерністського проєкту — можливо, Віктор Бер і справді міг би стати першим із постмодерністів, якби жив у дещо сприятливіший історичний момент.
Можна багато говорити про діяльність Петрова в 40-ві роки, роботу над часописом «Арка», участь у дискусіях Мистецького українського об'єднання (МУРу). Але все ж найважливішим, що сталось у 40-ві з перспективи 70 років здається видання двох «інтелектуальних романів» Домонтовича — перше і до 1980-х єдине. «Доктор Серафікус» був виданий в 1947 Українською трибуною, «Без ґрунту» у 1948 — приватним видавництвом Михайла Борецького.
«Доктор Серафікус» є мабуть найбільш досконалим із формальної точки зору романом Домонтовича. І також найскладнішим в плані ідейного змісту. Окреслення роману, як «інтелектуального» не є маркетинґовим прийомом, а цілком реально відображає його структуру, в якій зовнішня сюжетна канва лише оздоблює інтелектуальну начинку. Роман є в повному сенсі цього слова модерністським. Він повністю позбавлений тієї важкої наративної структури, успадкованої від критичного реалізму (селянського реалізму, як ущипливо б зазначила Соломія Павличко), від якої не зміг у «Місті» звільнитися Валер'ян Підмогильний. Роман цей є в повній мірі урбаністичним. Він не критикує місто, не «завойовує» місто і не пробує «втекти» від міста. Герої роману органічно живуть у місті.
Головний протагоніст, професор Василь Хрисанфович Комаха, взагалі не може існувати поза ним. Він є уособленням штучности, антиприродности, яка на думку Петрова (чи скоріше Бера) мала стати неминучою ознакою нової доби — розчарованої в реалізмі, позитивізмі, добі новітніх міфів і ритуалів. Ось як автор описує свого героя: «Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавався абстракцією й фікцією». І далі: «У ньому було щось од гомункулуса, колби, лабораторії, од леґенди про Фауста, од планківських теорій, од химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м'яса, обличчя не переконували в реальній правдоподібності його існування».
Саме ім'я «Серафікус» — серафічний, себто належний до вищих сфер, натякає на «неземну природу» професора. В основі драматичного конфлікту твору — фатальна неспроможність доктора Серафікуса знайти кохання. Найбільш природне і емпіричне із усіх почуттів. Власне (досвідчений критик-постмодерніст із розумінням підважить бровою), єдиний, з ким у Комахи допіру вибудовується щось схоже на любовний зв'язок, нехай і платонічний — це його найближчий друг, художник Корвин. Це вважають чи не першим описом в українській літературі гомосексуальних стосунків, але постать Серафікуса надто хитка і примарна, щоб давати цьому настільки однозначне трактування. Для своєї маленької подруги — дівчинки Ірці — він ніщо інше, як велетенська комаха, Комашиний тато (який ховається в дірочку в землі). Єдина, хто змогла розгледіти в ньому чоловіка — femme fatale Вер Ейснер. Жінка нової антиприродної доби, сучасна, витончена, артистична вона починає настільки ж сучасний і антиприродний роман із серафічним професором. Проте зрештою сама ж обриває його, втомившись від умоглядности. Адже, натякає Петров, якою б витонченою і піднесеною не була жінка, їй все одно треба від кохання дечого набагато людянішого, ніж слова і абстракції.
Складно визначити, наскільки образ Комахи співпадає із духовним портретом його автора. Петров однозначно не був соціопатом, не демонстрував гомосексуальних нахилів, не був також і «кабінетним ученим». Однак історія його кохання із Софією Зеровою і справді несе на собі відбиток тієї прикрої умоглядности, якій стільки уваги приділено в романі.
Мало пройти майже 30 років, перш ніж Петрову надали дозвіл повернутися до Києва і кохані воз'єдналися. Тридцять років і сотні листів, витончених, справді літературних — ось підсумок цього дивного роману. Хто зна, чи не кохання завернуло Петрова на хистку стежину співпраці із спецслужбами. Чи не воно назавжди протиставило його Розстріляному відродженню (він опинився за спинами розстрільної команди). Але можна бути певним — саме через нього Віктор Петров-Домонтович-Бер 18 квітня 1949 року покинув своє мюнхенське помешкання і розчинився у прохолодному квітневому вітерці.
В. Домонтович
РОЗМОВИ ЕКЕГАРТОВІ З КАРЛОМ ҐОЦЦІ
Оповідання
Од Венеції в Екегарта назавжди лишилося враження вечірньої прозорої ясности й блідо-зеленого шовку неба.
Рожеві й перламутрові палаци, збудовані в стилі Ломбарді, відбивалися у затишній воді каналів.
Самотня ґондола з червоним підвищенням посередині, подібним на труну, і з серповидно вигнутими постатями двох ґондольєрів, здавалось, не рухалась і, не рухаючись, стриміла в блакитну безмежність затягненої туманною димкою затоки.
У Венеції Екегарт годинами мовчазно просиджував на лаві набережної Ск'явоні.
Рибалчі човники з глухим гуркотом раз-у-раз ударялись об палі, до яких вони були прив'язані.
Вітер Адріятики, оспіваний Верґілієм, був такий же ніжний і лагідний, як і за тих днів, коли цей поет мріяв про доброчинність перших латинців.
Вітер приносив з собою пахощі соли й згуки далекого Анґелюса.
З тих пір, коли Екегартові доводилося почути дзвони, вони викликали в ньому гадку про венеціянські аромати солоного й теплого, насиченого морською вогкістю повітря.
Поринувши в підсвідому солодку дрімоту, забуваючи про те, що було, є й буде, він, самотній мандрівник, натомлений життєвими блуканнями, віддавав себе й своє обличчя пестощам сонця й вітру.
Байдужий і млявий, він стежив за ґондольєрами що, простягнувшись, спали на каміннях, розпечених сонцем, або ж, сидячи за столиками під полотняними навісами каварень, гуляли в карти й, після недовгої лайливої сварки, з погрозами витягали короткі гостронаточені "татарські" ножі і в скаженому шалі кидалися один на одного.
Приятелі відносили пораненого до цирульника. Кров швидко засихала на сонці. І дощ, який перепадав майже щодня в пообідні години, змивав калюжі крови, проллятої на брукові перед каварнею.
Повз нього проходили жінки: повії в чорних сукнях черниць і черниці в блискучих шовках повій. Вони затримували на мить свої кроки й зводили звабливо на нього очі.
Він чув шепотіння, що могло бути словами молитви, запросинами слідувати або ж п'яним і стомленим прокляттям собі, Богу й людству.
Там, у Венеції, сидячи на прибережній Ск'явоні, самотній вигнанець уперше почув про революцію у Франції.
Европа здригалась, і Екегарт, з подивом і сподіванкою, стежив за наближенням великої революційної бурі.
Чутки про події в Парижі порушили його рівновагу й вивели його з тієї мрійливої заспокоєности, в якій він досі перебував.
Гасла революції, виголошені на майданах Парижа, що доходили до нього, хвилювали його, як колишній напівзабутий солодкий сон, що снився в далекому дитинстві, а тепер перетворювався нарешті в дійсність.
Філософські принципи, стверджені революцією, були такі прості, звичайні й зрозумілі, що кожен міг збагнути їх і перетворити в дійсність: свобода всіх, загальна рівність і щире братерство!.. Бог, промовляючи в громі й блискавиці на Синаї, не міг би нічого змінити в них, щоб зробити їх досконалішими й величнішими, аніж вони були. Устами-бо Марата й Робесп'єра — устами революції! — промовляла надія людства на визволення. Марат і Робесп'єр мали мужність доповнити бездоганність розумових теорій Гольбаха й Жан-Жака Руссо сміливістю їх застосування до двадцятип'ятимільйонового народу.
* * *
Своє мовчання, свою замисленість і думки Екегарт не раз у ті дні ділив зі славетним маестром Карлом Ґоцці.
Церемонно й чемно вони здіймали при зустрічі капелюхи; урочисто стискували один одному руки й, сівши поруч на лаву, мармур якої ще зберігав прохолоду ночі, в ранковій свіжій тиші мовчки слухали плюскіт моря.
Звичайно Екегарт перший починав розмову. Революція вщерть переповнювала його серце, щоб він міг довший час мовчати, зберігаючи дрімливий спокій. Він оповідав Ґоцці про останні новини — Ґоцці принципово не читав газет! — і в ентузіястичному піднесенні розлого декламував, наводячи уступи з промов Марата.
Смерти й офір — ось чого потребувало людство.
Стверджуючи це, Екегарт посилався на гуманність. Він цитував Марата.
— Для порятунку людства, — твердив Екегарт, — потрібна смерть двохсот тисяч чоловік. Принесіть в офіру майбутньому життя двохсот тисяч чоловік, і ви повернете світові щастя. Світ знов стане щасливим, яким він був колись. 200 тисяч життів аристократів, і Францію врятовано!
Екегарт говорив про Францію, але думав про людство. В його уявленні Франція ставала втіленням людства!..
— Що з того, — зауважував Екегарт, — що під зашкарублим нігтем санкюлота трісне й засмердить аристократична блощиця? Ми не шкодуватимемо з приводу того!..
Славетний автор "Принцеси Турандот" і "Любови до трьох помаранч", актор, фантаст і вигадливий мрійник, що з театральности акторської гри робив собі повсякденну манеру триматися, граф Карло Ґоцці з вишуканою повагою вислуховував Екегарта, але при тому робив ґримаси, немов Арлекін, якого на підмостках сцени б'ють галками (правопис оригіналу. — Прим.верстальника.) з ганчірок.
— Нісенітниця! — відповідав зневажливо Ґоцці, відмахуючись руками. — Цілковита нісенітниця!.. У мене досить власних своїх тривог і особистих неприємностей, щоб звісткам з Парижа надавати перебільшеної ваги, як це з незрозумілих причин за останній час роблять скрізь люди.
Ґоцці був певен, що на терезах світової долі його особисте життя важило далеко більше, ніж усі події, які відбувались у Парижі.
Низкою прикладів він намагався довести Екегартові, що революція у Франції — то лише ворожа примха злих відьом, наслідком особистої до нього ворожнечі з боку феї Морґани.
— Кажу вам, — запевняв Ґоцці, — що все це підготовано заздалегідь. Усе це сталося лише задля того, щоб зробити мені особисту прикрість. Це помста з боку лихих демонів, ображених моїми п'єсами, їх дратує огидство, яке я завжди відчував до філософії Гольбаха й Вольтера.
Революція, доброзичливо застерігав Ґоцці, то не остання капость, яку вигадали феї й демони, щоб порушити мир його самотніх споглядань, спокій його ранкових годин на лаві набережної Ск'явоні.
З тривогою він озирався довкола і, знизивши голос, казав:
— Повірте мені, синьйоре Екегарте, дуже необережно зв'язувати свою долю з долею всесвіту й втручатись у суперечки між добрими й лихими духами.
— Ще сьогодні вранці, коли я одягався, фея Морґана підштовхнула мені руку, і я перекинув чашку кави на мої нові шовкові штани. Подивіться, синьйоре Екегарте, на цю палеву пляму. Можливо, — казав старий, витягнувши ногу й трохи відставивши її вбік, з жалем поглядаючи на атлас, — воно й красиво, та все ж таки прикро, до того ж, шкода й збитки. Я став нещасною людиною внаслідок постійних пакостей лихих демонів. Ось, приміром, сьогодні я вийшов без парасольки й запевняю вас, що йтиме дощ. Ви побачите!..
В голосі його відчувалася гіркість. Він скаржився.
Екегарт не заперечував.
Театральність слів і вчинків пана Ґоцці могла дорівнюватись хіба лише їх щирості.
Високим фальцетом старої сухорлявої людини він виливає щодня перед Екегартом свої жалі.
— В найсухішу погоду, якщо де-небудь між камінням бруківки заховалась калюжа, фея Морґана обов'язково суне туди мою ногу. Коли одна з сумних потреб, що на неї засудила нас природа, примусить шукати самотнього кутка, ворожий дух, немов навмисне, примусить пройти повз мене вродливу жінку. Ще позавчора, ви уявіть собі, я спинився — одчиняються двері й ціла компанія приводить в одчай мою скромність. Ви мусите, синьйоре Екегарте, визнати, що владар демонів падає дуже низько в своїй до мене ненависті!
Коли по Венеції, спочатку як глуха й невиразна чутка, поширилося повідомлення, що в Парижі судять короля й мають йому стяти голову, а, певне, це вже й трапилося, і короля вже страчено, Ґоцці, охоплений жахом, ніяк не згоджувався припустити це.
— Невже ж у Франції знайдеться такий бузувір, що наважиться торкнутися голови помазаника? До якої міри морального падіння повинні були дійти Робесп'єр і Марат, щоб не визнавати священного таїнства миропомазання, яким намісник Христа стверджує державця владарем у його державі!.. І все це наслідки читання творів Гольбаха, кажу я вам!..
Екегарт обминав питання про таїнство миропомазання і находив, що в справі з королем Марат і Робесп'єр, ці щирі друзі розуму, виявили правдиву мудрість.
— Під час суду над королем, — твердив Екегарт, — вони піднеслись до найвищої філософії.
Він висловлював певність, що удар кинджала в серце Цезареві оберне розтлінний Париж старого режиму в той доброчинний і суворий республіканський Рим, що про нього колись розповів Тіт Лівій. Він не сумнівався, що бездоганна будова періодів в історії Тіта Лівія є так само довершена, як досконала була свого часу бездоганність моралі давнього республіканського Риму.
— Мораль зарахує нову перемогу в світі, коли аристократичний Париж буде знищений!
Різким бляшаним голосом — так брязкотить бляха, падаючи на камінь! — Екегарт піднесено говорив про новий Париж і революцію санкюлотів.
Він говорив про те, що революція змінить достоту хід світової історії, знищить багатих і бідних, забезпечить загальну рівність і зробить для всіх приступними ті тайни людського життя й щастя, що їх він шукав пізнати протягом років свого життя. Задля чого він так багато страждав, трудився й мандрував, зголоднілий, бездомний і нужденний!.. Змінений хід історії розв'яже загадки безперервного двигуна, еліксиру життя й квадратури кола, геометрії, медицини й механіки. Поверне людству й йому улюблених Плутарха й Філона, а може, й більш далеких Орфея й Зороастра, давні містерії жерців Халдеї й Єгипту, Каменярів Соломонового храму.
Занепаде Захід. Зруйнуються королівства. Зітруться з лиця землі великі міста Европи. Людство знов, як колись, повернеться обличчям на Схід. Теби й Вавилон розкриють початкову істину в пізнанні природи, яку загубило, зіпсоване західньою цивілізацією, людство. У білому одязі з пальмою в руках, несучи двох голубів, нова, оновлена людина увійде в знов відбудований храм Соломона, де щасливе людство цілого світу вільно славитиме єдиного Бога.
Революція — тільки революція! — створить можливість для людства ввійти в двері вічности!..
Венеція обернулася в ті дні для Екегарта новим Патмосом. З побожною вірою священика, що підносить святі дари перед олтарем, Екегарт пророкував катастрофічну загибель старого світу.
— Зникнуть країни, забудеться їх ім'я, в знищених містах завиє вовчиця, але натомість цілий світ стане для народів Европи їх батьківщиною.
На руїнах столиць розквітне блакитна квітка нового вільного й справедливого життя.
Маестро Ґоцці міняв свої ґримаси на ліричний сум, жести Арлекіна на скарги П'єро і з легким зідхненням казав:
— Я дивуюсь, слухаю і мовчу!.. Не без жаху захоплююсь істинами, які зі зброєю приходять з того боку Альп!.. Але моє старе венеціянське серце обливається кров'ю й розривається на шматки, коли я згадую, що моя вітчизна рокована загинути й саме ім'я її зникне без сліду. Ви скажете, що я дріб'язковий, що я мушу пишатись новою, величнішою й могутнішою батьківщиною, яка несе людству волю й істину. Та в мої роки важко мати молоду мінливість думок. Ось тут на набережній Ск'явоні є оця лава, де я сиджу з більшою приємністю, як деінде. Мені тут добре. Ви не наважився сказати, що я зобов'язаний любити цілу набережну такою любов'ю, як і це улюблене мною місце! Чому ж ви вимагаєте од мене, щоб я розсунув межі мого патріотизму?!..
Була осінь. Було тепло й ясно. Зелена вода лаґун мляво плюскотіла й хлюпала коло сходинок кам'яних східців. Хмари, пропливали над вежами Сан Джорджо, танули над банями Джудеки.
Осінь нагадувала весну. Венеціянська, по-весняному ніжна осінь так м'яко обіймала, так лагідно пестила, що здавалось, ось зараз тут у щілинах камінців, порослих зеленим мохом, засиніє прозорий підсніжник.
У відповідь Екегартові старий граф, загортуючись у свій червоний неновий плащ, немов од холоду або внутрішнього нервового тремтіння, казав:
— Я консерватор, синьйоре Екегарте, і католик. Моя причіска не змінювалася від 1735 року, хоч люди з тих часів змінилися принаймні сто разів. Я не зношу Гельвеція й безвірництва, як мій предок, римський сенатор, за часів Веспасіяна не зносив християнства й християн. Як і вони, ви хочете, синьйоре Екегарте, знищити все, чим жило й досі трималося людство протягом тисячоліть, ви хочете відмінити всі канони й догмати. Але трохи послідовности, мій друже! Вам подобаються мої п'єси, чи ж не так?
Екегарт хитнув головою в знак згоди.
— Так, вони вам подобаються, — казав Ґоцці далі. — Проте ж вони теж канон і догмат. Як щирий католик, я вірю в вічну привабливу незмінність Труфальдіно й Коломбіни так само, як і в святу непогрішність папи. Театр і театральний блазень повинні керуватись такими ж непорушними законами, як і катехізм нашої святої церкви. Якщо ви вимагаєте од блазнів і акробатів, щоб вони дотримувалися доґматів, то як ви можете заперечувати необхідність непорушних канонів для держави й церкви? Адже ж кардинали й міністри, щоб керувати людьми, повинні проявити не менше зусиль і мистецтва, ніж Арлекін або Панталоне, щоб вивчитися стрибати або стояти на голові. Я заклинаю вас, синьйоре Екегарте, будьте логічні й послідовні. Французи були ґаллами, варварами, які споконвіку ненавиділи сталий лад і законних владарів, такими вони лишилися й досі. Що ж до мене, то в моїх жилах тече кров начальників леґіонів.
Ґоцці змахнув у повітрі своєю тростиною з жовтою слонової кости кулею й, почувши якісь згуки, повернувся вбік.
У кількох кроках від нього, спираючись на парапет набережної, стояв худий і довгий молодий чоловік. Він похитувався і щось невтямно белькотів, і його намагалася підтримати дівка, хоч вона, здавалося, була не менше п'яна, як її супутник. П'яний, відсутній, з блідим обличчям, з пасмами волосся, прилиплого до спітнілого лоба, він ледве міг встояти на ногах.
Ґоцці смикнув Екегарта за рукав камзола й, показуючи пальцем, уїдливо сказав:
— Ось вам сценка, з якої Ґольдоні охоче зробив би цілу п'єсу. Сценка зовсім у його дусі!..
Екегарт побіжно глянув у той бік, куди показував Ґоцці. Молодий чоловік відштовхнувся від парапету й, ухопившись за руку дівчини, хитаючись, непевними кроками, пішов до таверни. Хлюпнувся на стілець і крикнув: "Вина!"
Екегарт одвів очі. Його не цікавили ці дрібні подробиці побуту, життя, яким воно було й є у своїй незмінності. Він бачив в уяві нове, інше, змінене життя. Життя таким, яким його творить революція.
— Я, — казав Екегарт, повертаючись до урваної теми розмови, — мушу теж вимагати од вас логічности й послідовности. Ви вимагаєте непорушности державних канонів, посилаючись на те, що вони потрібні навіть для театру. Але ж, щоб бути послідовним, чому ви не вимагаєте од міністрів і кардиналів, щоб вони вміли добре стояти на голові й кукурікати, як того, приміром, вимагають од своїх ватажків американські ірокези? В людині, що вміє стояти на голові або стрибати через трамплін, ви хочете бачити людину, що репрезентує вищий сенс моралі й філософії?.. Не заперечую, мені може подобатися різнобарвне мигтіння плижків і сварок Арлекінів. Я можу почувати себе закоханим по черзі в кожну з ваших чарівних Коломбін, але я ненавиджу канони попів і королів! Я ненавиджу мерців! Я люблю тепер Францію, бо Франція зуміла полюбити свободу!..
— Я був у Франції! — відповів Екегартові Карло Ґоцці. — Філософи там атеїсти й безвірники, нижчі верстви — вбивці й демагоги. До речі, чи ви чули? У Парижі від голоду гинуть тисячі. Діти шукають по смітниках покидьків од їжі. Ваша воля — це воля загибелі!
— Хай загинуть мільйони, але ті, що лишаться в живих, зуміють створити щасливе для всіх і доброчинне життя. Хай з мільйонів людей лишаться самі тільки Поль і Вірґінія, але Поль і Вірґінія, які перейдуть крізь революцію, заснують нове людство, щасливіше за породжене Адамом.
— І, певно, — уїдливо кинув старий Карло, — ваша Вірґінія, ваша virgo pura, буде однією з засланих до Америки Манон Леско. Ви не дбаєте за голодних дітей, чистої діви ви шукаєте поміж сволотними дівками брудних таверн. Жах, голод, бруд і кров — ось джерела вашої доброчинности.
— Хай буде! — кричав Екегарт. — Хай ми сволота! Хай ми вийшли з грязюки! З принципами звичайної моралі нам немає чого робити. З правилами звичайної гуманности ми знов поринемо в болото й пітьму. Ми прагнемо вищої моралі й іншої гуманности. Хай нині ми можемо керувати лише за допомогою жаху, але так треба… Треба, щоб між нами, між огидним минулим і блакитним царством майбутнього протекла річка крови. Тільки порочні й жорстокі люди, такі порочні й нездібні до філософії, як король та його двір, можуть не співчувати нижчим людям у їх прагненні до доброчинности.
Ґоцці обурився. Він схопився з місця. Розмахуючи руками, розкидуючи поли плаща, він бігав по набережній.
— Ви обвинувачуєте мене в порочності, жорстокості, байдужості до нещасних?..
Він спинився. Витягнувшись навшпиньках, наблизивши своє лице до Екегартового, він говорив, скандуючи, пальцем одраховуючи склади своїх слів.
— Я співчуваю людині, що не має свого житла й мешкає на вулиці. Я співчуваю людині, яка не має чого їсти й годується об'їдками од обідів, викинених до помийниці. Я поділяю гіркоту почуттів того злидаря, який, повернувшись пізно ввечері до своєї нужденної хижі після дня важкої праці, мріє про цибулину до шматка свого черствого хліба. Але визнаю й покутую: я не менше співчуваю також і вродливій Барберіні в її мармуровому палаці, — Ґоцці відкинувся назад і з трагічним жестом старого актора ударив себе в груди, — яка, володіючи всіма благами цілого світу, не може втішитися, бо їй не вистарчає золотого яблука з Гесперидиних садів і води, що співає. Її горе не менш зворушливе й журба не менш глибока, ніж того злидаря, який не має цибулі.
Ґоцці знов сів на лаву й, поклавши руки на плече Екегартові, дружньо сказав:
— Погано, синьйоре Екегарте, те, що ви скептик, надто скептик! У своєму скепсисі ви не хочете повірити, що тільки Зелений Птах може зробити людство щасливим. Труфальдіно свої ковбаси й сир загортає в сторінки творів Гольбаха й Гельвеція, а ви, разом з цими безвірниками, твердите, що Зелений Птах — звичайна папуга, а нова філософія — єдиний шлях, що може привести людей до бажаного щастя й доброчинність звести на олтар. Ви нехтуєте ілюзіями і захоплюєтесь розумом, — і в цьому полягає ваша помилка. Коли б вам трапилася статуя, яка розмовляє, ви почали б сперечатися з нею й доводити їй, що, згідно з законами природи, вона не може говорити. Ви не схочете її слухати й підете геть од неї такий же голодний і філософічний, як і прийшли, хоч статуя говорила вам про те, як ви можете нагодуватись. Я не вірю ні в філософію, ані в природу. Я вірю в Зелену папугу й кам'яні статуї, що розмовляють.
Екегарт скинув руку Ґоцці з свого плеча.
— Ваші папужні месіяди можуть роздратувати якнайлагіднішу людину. Од ваших арлекінад тхне жорстокістю вашого венеціянського Шайлока. Мені подобаються дзеркала Венеції, але не подобається подвійність ваших уявлень і слів.
З таверни почувся крик.
Екегарт і Ґоцці перервали свою розмову й повернулися, щоб побачити, що сталося.
Блідий молодий чоловік учепився в волосся дівки й, поваливши її на землю, бив її кулаками й ногами. Почала збиратись юрба. Один з обідраних веслярів кинувся захистити дівчину від п'яного гультяя. Той залишив її й з вигуком: "А, я знаю. Ти один з багатьох коханців цієї паскудниці!" — схопив зі столу пляшку з вином й вдарив нею по голові нещасливого оборонця. Заллятий кров'ю, зі стогоном, той упав на брук.
У повітрі блиснули ножі. Починалася запальна бійка.
Треба було відходити!..
Оцифровані твори Віктора Петрова (В. Домонтовича, Віктора Бера):
І знову слово
Marko
ві Р. Стехові:Модерністом (навіть постмодерністом) Віктор Петров був перш за все в історіософічних есеях, скомпонованих у кількарічному періоді відносної творчої свободи серед руїн повоєнної Німеччини. У цих проникливих текстах (підписаних власним прізвищем або псевдонімом Віктор Бер) він у багато чому випередив ідеї французьких структуралістів та постструктуралістів, і закономірно американський літературознавець Іван Фізер, вважаючи Петрова предтечею Мішеля Фуко, називає есей про нього «Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів».
Утім, існувати в просторі свободи думки й вислову Петрову було дозволено лише вельми короткий час. 18 квітня 1949 р. до його квартири в мюнхенському Швабінґу прийшло двоє чоловіків, з якими Петров згодом вийшов, аби зникнути без сліду на кільканадцять років. Це його зникнення, а тоді остаточне замовкнення як філософа, письменника (майстра інтелектуальної прози) і літературознавця було найбільшою, напевне таки, серед тисячів інших, людською втратою для української літератури й культури 1940-50х рр. Сьогодні не залишилося багатьох сумнівів, що під час війни Петров займався якогось роду шпигунською діяльністю (наданий йому у Києві в 1960х орден «Вітчизняної війни першого ступеня» не був, напевне, пустопорожнім символом), а втім, як твердив Юрій Шерех, «переляк Петрова супроти репатріяції й пізніші роки перебування ніде» свідчать, що його зникнення не було добровільним виїздом, а насильним вивезенням. Бо хіба не відібрав йому цей вирок долі нагоди займатися тим, що в оцінці знайомих було його найбільшою пристрастю: творчою інтелектуальною працею та свобідним оприлюдненям її плодів? У цій сфері Петров ніколи не пішов на компроміси, не ставши соцреалістом ані у страшних 1930х, ані в 1950-60х.
Попри модерністичні смаки, у прозі (виступаючи в інкарнації В. Домонтовича) він залишився поблизу естетичних джерел неоклясицизму. Адже популярне уявлення про «ґроно п’ятірне» українських неоклясиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургартд (Юрій Клен), Павло Филипович) неточне. Петров був органічною часткою неоклясичного гурту, лиш несприятливі обставини і цькування з боку марксистської критики спричинили те, що більшість його творів пробилася до читачів щойно у 1940х. А водночас у його клясично сконструйованих текстах завжди відчутна тінь експресіоністичного неспокою, моторошний підтекст, наче оповідач, аналогічно до героя новелі «Професор висловлює свої міркування» (уперше надрукованої 3 грудня 1944 в газеті для остарбайтерів Земля у німецькому місті Пляуен), — наче «ще мить, ще якась десятитисячна міліметра, і він зірветься, закричить, завиє, як затравлений, загнаний людиною лісовий звір», а все ж таки він говорить, говорить «докторальним тоном самовпевненоі людини...»
Найзначнішим досягненням В. Домонтовича, можливо, вважатимуть написані в Німеччині у 1940-х історіософічні есеї, у яких він багато в чому випередив ідеї французьких структуралістів та постструктуралістів.
Факт приналежности Петрова до кола київських неокласиків не викликає сьогодні сумнівів, – дарма, що дехто заперечує твердження Юрія Шевельова, нібито Петров був не менше й не більше, а повноправним шостим учасником „грона п’ятірного“. Для читачів прози Домонтовича (літературної персони Петрова) така полеміка має другорядне значення, а приналежність автора до неокласицизму яскраво засвідчена характером його текстів і манерою письма.
У спогадах Шевельова збереглася картина Петрова у процесі писання. Він міг писати навіть у найменш відповідних для того обставинах. Приміром, у товаристві, коли виникала перерва в розмові, Петров витягав з кишені малі картки паперу, й на одній з них записував речення, довго думаючи й пильно добираючи слова (іноді міг годинами думати над відповідним словом). Коли речення на картці було готове, він відкладав його і брався за наступну картку. Як мало хто в українській прозі, Петров писав „зі скрупульозністю годинникаря, що працює над мініятюрним годинником“. Його письмом (за неокласичним ідеалом) ніколи не володіла пристрасть натхнення, а зосереджена критична напруженість думки.
І теж аналогічно до неокласиків, Домонтович часто будував сюжети літературних творів на основі наукових досліджень тем з історії світової культури. Як дослідник у монографії, він міг цитувати в белетристичних текстах речення з „джерел“, а то й додати примітки, проте в таких випадках він принципово відмовлявся від „наукової об’єктивности“; навпаки, намагався перетворити матеріял на засіб для вираження власних поглядів на деякі універсальні дилеми, причому часто у формі парадоксів, малопомітних для „невтаємничених“, які не зрозуміють підтекстів або прихованих цитат; як ось в тексті про св. Франциска, людини зламу історичних епох, чиї ідеали й психологія такі малозрозумілі-чужі для людини сьогодення, а у філігранній прозі Домонтовича обидві ці психічні настанови (Франциска й сучасного читача) бачені з перспективи інтелекту, що ніколи не забуває про проминальність історичних епох і суєтну мінливість людських уявлень-філософій.
"Український журнал"
Дякую панові Маркові за надані тексти про В. Домонтовича.
В. Домонтович
СВЯТИЙ ФРАНЦИСК ІЗ АССІЗІ (1182 – 1226)**
Ідеальною постаттю людини Середньовіччя був святий чернець. Аскет. Людина, що зреклася земного задля небесного й тимчасового задля вічного.
Коли Бернарда Клервоського питали, що треба зробити, щоб вступити до заснованого ним манастиря в Клерво, він відповідав: „Якщо ви хочете ввійти сюди й жити тут, ви повинні залишити своє тіло назовні! Сюди входять лише безтілесні істоти. Душі!“.
Прийняти чернечий сан це й значило уподібнитись янголові. Янголи – це безтілесні істоти. Це – душі. Ідеальна людина Середньовіччя прагнула зректися свого тіла, щоб – у самозреченні – вже тут, на землі, почати жити небесним життям душі. Досконалим життям янголів.
Такий був святий Франциск Ассізький. Звертаючись до Бога, він казав:
– О Господи, дай, щоб не про мене дбали, але щоб я дбав про людей. Дай, щоб не мене розуміли, але щоб я розумів. Дай, щоб не мене любили, але щоб я любив.
І додавав:
– Бо хто віддається й віддає, лише той приймає. Хто сам себе втратив, той знаходить. Хто прощає, тому прощають. І хто вмирає, той воскресне для вічного життя. Амінь.
Франциск походив з Ассізі в Італії. Оливкові дерева з матовим сріблястим листям вкривають там блакитні й фіялкові горби; густий їх аромат робить солодким і запашним тепле м’яке повітря. Світло долини Умбрії таке ж ясне й прозоро-чисте, як і скрізь у місцях, де жили святі. Барви стають тут насиченіші й лінії витончуються. В цьому світлі навіть дрібні й незначні речі переміщуються в потойбічне. Святе повітря Ассізі цілить зло, грішника навертає на „стезю“ чеснотливости, невіруючому дарує змогу пізнати визволення, що його приносить щастя віри.
Францисків батько був багатий крамар сукном; людина важкої вдачі, суворий, скупий і пожадливий, що дбав про свій маєток, про ріст торгівлі, придбання грошей і в синові хотів знайти для себе помічника, що так само, як і він, умів би легко й швидко, немов граючись, скидати з полиць важкі сувої краму, вмить розгорнути й згорнути сукно, сліпити очі барвами, бавити веселими жартами реготливих міських молодичок, задурити голову неотесаному селюкові, не дати помітити зогниле місце, видати гірший ґатунок за кращий, з одного розмаху розкраяти широку смугу міцного блаватасу або пухнастого важкого оксамиту. Змалку він призвичаював сина до праці, навчав його справи, примушував цілі дні провадити в крамниці і ввечорі при світлі каганця або свічки лічити гроші: фльорини, дукати, гульдени.
Хлопця не приваблювали крамарські справи. Разу-раз він тікав із хати. Довгими годинами простоював десь насамоті в полі, в гаї або коло ріки, нерухомий, одірваний од усього, сповнений подиву, заглиблений у споглядання світла, фарб, звуків. У променях соняшного сяйва він бачив янголів, що сходили з неба на землю, у зоряній тиші нічного неба чув мелодію небесних сфер. Йому вчувалися голоси.
Його розшукували й приводили додому. Коли його питали, де він був, що робив, він відповідав нерішуче й непевно: „Не знаю!“. Абож, замислившись, після деяких вагань додавав: „Я молився Богові!“.
Люди з презирством ставилися до цього малого на зріст худорлявого юнака. Важко було зрозуміти його нев’язку мову, його безглузді слова, його белькотіння й недоречні запевнення, коли він твердив, що вміє розмовляти з птахами й розуміє, що кажуть тварини, трава, дерева й квіти. Сонце він називав братом і вітрові, простягаючи назустріч його подуву розкриті долоні випростаних рук, казав: „Брате вітре“.
Батько заприсягався, що виб’є з нього всі його дурощі. Він його бив, заводячи биття в систему виховання; бив нещадно, без жалю. Бив кулаками, лозою, палицею, всім, що траплялося під руку. Бив по голові, збивав з ніг, поваливши, бив носком черевика в живіт. Лютуючи, шалів до сказу, і його силоміць доводилося одривати від хлопця, щоб не дати забити до смерти.
Хлопець ріс знищений і заляканий. Власне, не ріс, лишаючись малим, худосилим, кволим. Юнаком він здавався ніби все ще був дитиною з дивними великими очима. Очі світились, як кришталево чиста вода в горяному джерельному потоці. Жадні людські очі, але випромінюваний струм синього небесного світла.
Житійна леґенда виразно фіксує зародок конфлікту, колізію між батьком-крамарем, що дбає про гроші, і юнаком, сповненим самозречення, між ідеалом власности і суцільною відданістю Богові.
Оповідь про чудо леґенда починає згадкою про полудень. Був полудень, спека й безмежна тиша. Ясне повітря тремтіло розтопленим сріблом. Сліпучобіла стежка простяглася крізь оливковий гай. Курява палала, опікаючи ноги юнакові. І коли він, знеможений спекою, поглинений владою тиші, проходив повз церкву св. Дам’яна, він почув голос святого, що наказував йому поновити церкву. В мудрій простоті своїй він не подумав, що св. Дам’ян міг говорити йому про майбутнє його покликання, про величну будову вселенської церкви, що як основа духовного ладу охоплює світ і що її він мав оновити. Він певен був, що мова йде про цю малу убогу капличку в оливковому гаї.
Потайки взяв він з батькової крамниці сувій сукна й одніс на базар до Фопіньйо. Тут він продав сукно і з цими грошима пішов до манастиря. Він поклав гроші на ляду в віконці скарбничого й сказав йому, що ці гроші призначені на поновлення церковки св. Дам’яна в оливковому гаї. Але скарбник вагався прийняти гроші від юнака, бо не знав, звідки він їх узяв і що скаже на це батько. Він ще вагався, коли на манастирському дворі побачив Францискового батька, що, розлючений, з лозиною в руці, шукав сина, щоб жорстоко покарати його за вчинену шкоду. Скупий крамар не знати що готовий був зробити в цю мить: забити, розчавити власними руками, задушити сина.
Серце людини, що дбає за прибуток, твердіше, ніж камінь!.. Для нас це метафора, словесний образ. Та чи не треба кожну метафору сприймати буквально й кожен образ тлумачити як слово, втілене в безпосередню реальність дії? Це ми розчленовуємо матеріяльне й нематеріяльне, але не Середньовіччя.
Леґенда розповідає, що камінь був м’якший, податливіший до жалю; що мурована стіна була милосердніша, ніж суворе серце крамаря, прив’язаного до земних благ і засліпленого жадобою. В останню мить сталося чудо: стіна розступилась, утворивши нішу; охоронений Божою ласкою зник у ній святий Злодій.
Чудо потрясло крамаря. Воно зцілипо його від скупости. Він з миром одпустив сина й на власні кошти відновив злиденну церковку св. Дам’яна в оливковому гаї.
На стінах манастиря змальоване це чудо: малий юнак, розлючений батько з лозиною, стіна, що розступилась, приймаючи всередину хлопчика. В манастирі можна побачити реліквії, речі, що залишилися від св. Франциска: мотуз, що ним підперізував латану свою свитину Франциск, шматок хліба, що його благословила св. Кляра, а він збільшився в присутності папи, мідний ковчежець, пляшка з рештками тієї олії, що голодних років чудесно проливалася в порожній кухоль.
Франциск Ассізький був простий чернець, він не мав ніякої богословської освіти, навіть не був висвячений на священика; невеличкий чоловічок, на ріст не більший за півтора метра, виснажений і змарнілий, воїн-чернець, що мов почесні рубці на війні, після сорокденного посту, прагнучи наподібнитись Христові, через дотик янгола, сприйняв на тілі, на боці, руках і ногах стигми. Спасителеві рани.
Він втілив у собі не аристократичний світ високовченої теології й містики, а народну побожність, дитячу й наївну, позбавлену розумування любов до Христа.
В своїй душевній простоті він гадав, що слова Євангелії треба сприймати буквально. Саме так він зрозумів слова Спасителя про птахів небесних, що нічого не сіють, не збирають у житниці, і Господь їх годує, – життєвий ідеал, що проголошував заперечення господарства й власности. Саме його він поклав в основу своєї чернечої науки.
Не мати нічого! – така була ідеальна мета доби. Він жив жебрацтвом. У смиренній покорі, з ясною радістю серця він ішов од дверей до дверей. В ім’я Христове випрошував шматок щоденного хліба.
Жебрання не навчає людину гордости. В св. Письмі сказано молитися за тих, що проганяють вас. Коли його гнали, він молився за жорстокосердих. Коли йому казали „Бог дасть“, він одходив, просяявши, що його обдарували обіцянкою небесних благ. Яке безглуздя! Але чи не безглуздя – людський розум перед лицем Божої істини?
_________________
** 3 жовтня - роковини за Франциском Ассізьким, він помер 1226 року в Лімі, Перу.