середа, 31 березня 2021 р.

Про Суецький інцидент і правдоподібну причетність до нього Російської Федерації

 

Буксири намагаються звільнити судно. Неділя, 28 березня


СУЕЦЬКИЙ ІНЦИДЕНТ — ЩО ТО БУЛО?
Або
Шукаємо російський слід

Буквально кілька годин тому [стаття вийшла ввечері 29 березня] закінчилася епопея з перекриттям Суецького каналу величезним ліхтером Ever Given, і прийшов час поговорити про те, що ж то було. За сукупністю інформації, яка прийшла на цю тему, коротко оцінити її можна словами доктора Ватсона: «Заплутана історія». І чим більше її коментують безпосередні учасники, тим заплутанішою вона здається.
Справді, про цей інцидент відомо наступне. Судно Ever Given, що належить японській компанії і йде під панамським прапором, 23 березня увійшло в Суецький канал з боку Червоного моря й рушило в напрямку Середземного моря і через якийсь час сіло на мілину прямо посередині каналу. Проте термін «сіло на мілину» неточний, бо він створює враження, ніби судно йшло своїм курсом і на цьому курсі виявилася мілководна ділянка. Насправді, все виглядає інакше. Судно врізалося в піщаний берег, і мілина ця виявилася саме прибережною ділянкою каналу. Тобто, йдеться про те, що судно ухилилося від курсу і, позаяк ширина каналу невелика, воно вперлося в берег.




І тут виникає питання про те, як таке взагалі могло статися. Справа в тім, що судно це — новітньої конструкції, його спущено на воду в 2018 році. Суден такого класу у світі - 11, це найдорожчі й найбільш оснащені цивільні судна. Маючи довжину 400 метрів, судно Ever Given майже на 70 метрів довше за авіаносець класу Nimitz, а своєю водотоннажністю - 200 тис. тонн - удвічі перевершує той же авіаносець. Очевидно, що при екіпажі з 25 осіб воно являє собою вкрай автоматизовану систему, разом з усім потрібним для забезпечення його руху.
А проте, найкраще споряджене цивільне судно витворяє незрозумілий маневр і натурально перекриває канал, бо, коли його ніс уперся у ґрунт на одному березі, його корма пішла вперед і, розвернувши корпус, вперлася у протилежний берег, адже ширина каналу в цім місці виявилася меншою за довжину судна. Коротше, якби хтось вирішив перекрити канал, він би не зміг зробити того краще, ніж зроблено. Хіба що можна було потопити судно задля більшого ефекту. Але саме контейнеровоз класу Ever Given потопити треба вміти, надто в таких умовах.
Весь цей інцидент дивує і є підозрілим сам собою, а після пояснень представника судновласника - ще більше. Отже, він сказав, що причиною аварії стала піщана буря, яка знялася в той час і в тім місці. З одного боку, вона знизила видимість, а з другого, сильний боковий вітер збив судно з курсу. Це - дивовижне пояснення, бо в такім разі вночі взагалі не можна рухатися, адже видимість може виявитися ще гіршою, ну, а якщо в морі трапляється вітер, то це й зовсім - катастрофа.
Насправді, навіть менш оснащені судна мають навіґаційні системи, які взагалі можуть працювати в режимі автопілота й відпрацьовувати всі зовнішні фактори, що впливають на його курс. Простіше кажучи, бортові обчислювальні системи здатні враховувати швидкість вітру й течій і будь-які інші чинники, відповідним чином кореґуючи роботу рулів і силової установки. А крім того, ті самі умови - обмежена видимість і сильний боковий вітер - не становили особливих проблем для інших, менш оснащених суден у той же час і в тому ж місці. А це означає, що саме з Ever Given сталося ще щось, що і стало причиною інциденту. Але щоб зрозуміти це, треба подивитися ширше в географічному і часовому аспектах.
Загалом, самий факт посадки судна на мілину - не новина. Таке було, є і буде, але найчастіше це трапляється у випадках, коли судноводій з якоїсь причини не здогадується, що попереду по курсу — мілководдя. Але в даному випадку ліворуч і праворуч — берег, де, цілком зрозуміло, води нема взагалі, а безпосередньо біля берега - мілко. Тобто, вибравши будь-який курс, крім паралельного до берегів, ти ґарантовано вискочиш на мілину, й не розуміти цього може тільки особливим чином підготовлений у спеціяльній клініці пацієнт.
У даному ж випадку, управління судном було великою мірою автоматизоване, а можливо, людина й зовсім не брала в ньому участи. В усякому разі, саме для цього судна проходження Суецького каналу було не в дивовижу й мало відбутися без найменших проблем. Як же могло статися, що дороге навіґаційне обладнання та системи управління рухом дали такий серйозний збій, і чи можливе це у принципі?
Насправді, такі речі є не просто можливими, але навіть траплялися фактично. Ба більше, сталося це з норвезьким фреґатом Helge Ingstad, який зіткнувся з танкером і затонув прямо біля входу до своєї гавані. Причім, норвезький ВМФ вважається одним з найсучасніших і найкраще оснащених у світі, й тому можна припустити, що затонулий фреґат мав не менш сучасне навіґаційне обладнання, ніж Ever Given. Розслідування показало, що в момент зіткнення фреґат перебував у режимі автопілота і саме автоматика дала збій, що призвів до зіткнення.

Затонулий норвезький фреґат Helge Ingstad

Трохи згодом, на підставі аналізу даних з бортових систем фреґата, виявлено, що причиною збою стало втручання в роботу системи геопозиціонування, і бортовий комп'ютер виходив з помилкових даних про своє місцеположення. Розслідування показало, що причиною збою став вплив систем радіоелектронної боротьби (РЕБ) РФ, які працювали в цьому напрямку в цей самий час. І тут треба відзначити цікавий момент. Преса нічого не писала про те, що такі ж проблеми виникли в навіґаційній системі танкера, з яким зіткнувся фреґат. А це означає, що противник міг впливати вибірково й направлено.
У такому разі варто взяти до уваги саме цей фактор як можливу причину аварії. А тепер згадаймо, що схожий інцидент стався за кілька днів до того в районі бази королівських ВПС Великої Британії Акротирі, що на острові Крит. Військові не заходили в подробиці, але повідомили, що навіґаційні системи військово-транспортного літака А400 зазнали зовнішнього впливу з боку сил РЕБ противника, що могло призвести до аварії.
Окремо британські військові відзначили, що такий вплив міг чинитися тільки з кораблів російського ВМФ, безліч яких перебуває у східній частині Середземного моря, де розташований острів Крит. Це флотське угруповання діє в інтересах російського континґенту, що оперує в Сирії та Лівії. Відзначено, що застосування таких засобів може призвести до аварій повітряних і морських суден у цім районі. Але саме тут розташований і Суецький канал, де і стався інцидент.
Щоб пов'язати ці події в один вузол, треба зазначити, що РФ мала технічну можливість збити з курсу контейнеровоз. Причім, як показав інцидент із норвезьким фреґатом, ця можливість має вибірковий характер і може «покласти» навіґаційний обчислювальний комплекс не в усього, що рухається в окрузі, але в окремих учасників морського або повітряного руху.
Коротше, щодо можливости - приблизно зрозуміло, але виникає питання про мотиви, а саме - навіщо це могло знадобитися Москві? Й тут треба враховувати той факт, що РФ давно перебуває поза межами нормального, цивілізованого світу, чи, радше, вона ніколи в цих межах і не була. Тому деякі мотиви, що є цілком прийнятними для РФ, для нормальних країн будуть неочевидні й незрозумілі. Наприклад, якщо РФ має змогу вчинити якусь підлість чи гидоту, вона її вчинить - просто аби не втратити шансу.
Про причини такого стереотипу поведінки можна міркувати довго, але, загалом, РФ є носієм хаосу назовні. Робить вона це тому, що давно усвідомила свою нездатність вийти на світовий рівень по багатьох і в першу чергу - соціяльних позиціях, а якщо ти не можеш наздогнати, то можеш спробувати вповільнити противника або відкинути його назад будь-якими доступними способами. Тому хаос - примітивний і елементарний засіб гальмування решти світу. Тож інцидент на Суеці міг бути влаштований просто, щоби внести елемент хаосу в систему світових поставок.
Але це - загальний мотив, пояснюючи який треба занурюватися в теорію, а можна зануритися у пресу і особливо - російську, щоб легко знайти одразу кілька таких мотивів. Приміром, три останні місяці поступово зростала ціна нафти, а днів 10 тому почався її спад. Причому, ціна падала в такому ж темпі, як і зростала перед тим. Тобто, не було зрозуміло, як низько вона може впасти.
І от спостерігачі почали видавати жарти у стилі «пристебніться, щось має статися», - і справді, сталася чергова атака на об'єкти нафтової інфраструктури Саудівської Аравії. Падіння ціни призупинилося, але оскільки наліт не призвів до серйозних наслідків, падіння продовжилося. І от - поперек Суецького каналу встав контейнеровоз.
А між іншим, через канал проходить понад 12% світового потоку товарів і левова частка поставок нафти з Перської затоки до Европи. І це в той час, коли російська нафта взагалі не йде цим маршрутом. На цьому тлі російська преса пише наступне:
«Объем загрузки Северного морского пути имеет большой потенциал расширения после блокировки Суэцкого канала, через который проходит до 12% мирового грузопотока. Северный морской путь, сроки навигации на котором продолжают расширяться и в 2020 году достигли 9-10 месяцев, имеет высокий потенциал расширения объемов транспортировки грузов, позволяя значительно сократить время транспортировки товаров из Азии в Европу».
Читаючи такі повідомлення російських ЗМІ, хочеться спитати, як Москва втрималася і ще не бомбила суден, що йдуть по каналу, або не влаштувала великої диверсії, щоб не просто розвернути контейнеровоз, а втопити щось велике прямо посеред каналу. Чи це планувалося, та наразі не вдалося? І тоді виникає питання про те, як довго триватиме це «наразі»? Адже підірвали вони свій літак над Сінаєм, то чому б їм не підірвати й велике судно, що його витягали б зі дна місяцями?


Затор. Велике Гірке озеро (Єгипет) у четвер 25 березня.

Адже тільки нецілий тиждень простою каналу викликав затор, в якому опинилися 369 суден, у тому числі 25 нафтоналивних танкерів. Зауважмо, частина суден не встали в чергу, а пішли навколо Африки, що неминуче відіб'ється на вартості вантажів, котрі доставляються таким чином в Европу. Якби навколо Африки пішли й танкери, то вартість нафти неминуче зросла б тільки через зростання вартости її доставки..
Коротше, якщо абстраґуватися від усього й зосередитися лише на пошуку того, кому може бути вигідний цей інцидент, то нікого, крім РФ не залишається. Треба також розуміти, що то була лише спробна куля, і варто очікувати чогось подібного, щойно в Москви почнуться серйозні проблеми. Відтак стає зрозуміло, чому Туреччина планує будівництво каналу, що дублюватиме Чорноморські протоки. До слова, якщо він буде побудований, то він не підпадатиме під конвенцію Монтре і ним зможуть проходити військові кораблі вже без обмежень. Ізраїль, між іншим, теж планує будівництво каналу від Ейлата до Середземного моря. Тож на кожну хитру морду завжди знайдеться хитромудра дубина.


Звільнений ліхтер Ever Given в оточенні буксирів йде по каналу. Понеділок, 29 березня


Більше знимок з Суецького інциденту - тут: "In pictures: Container ship freed in Suez Canal" https://edition.cnn.com/2021/03/26/world/gallery/suez-canal-stuck-ship/index.html



неділя, 28 березня 2021 р.

"Моя баба по мамі була отаманшою в сотника Ворона..." Світлана Сівак

 



Світлана Сівак

* * *
Моя баба по мамі була отаманшою в сотника Ворона,
Вона в кінчики кіс заплітала шипи зі сталі,
І коли її коси чорними зміями били ворога,
В місці дотику розквітали червоним квітки мальви.
Моя баба по батькові зовсім свої коси зрізала -
Так зручніше було непомітно лежати в засідці.
Вона вся була ніби зоткана із м'якого заліза,
А її побратими звертались до неї лагідно - Ластівка.
Руки цих двох жінок не тримали зроду коштовностей,
Ніжну шкіру долоней вони прикрашали шрамами.
Поливаючи кров'ю замшілий, старий жертовник,
Все плекали любов до своєї землі, войовничу, незламану.
Скільки виграно ними боїв, а війна все точиться,
Десь беруться нові і нові охочі у неї погратися.
А вони, часом, ближче до ранку мені шепочуть –
Слухай, дитино, ти тільки не здумай здаватися.
Я не маю ні чорних кіс із шипами, ні їх хоробрості.
Мої руки, нажаль, далеко не зброєю бавляться,
Та одне закарбовано у моїй свідомості добре -
Якщо спробують мене проковтнути – вдавляться!
Я не знаю про тактику бою у межах міста,
Але завжди впізнаю по звуку, коли місто обстрілюють.
Є один момент – всі, хто сюди воювати лізтиме –
Виздихають!!!


"Умирають майстри..." Ліна Костенко

 


Ліна Костенко

* * *
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота.




"Увійдеш в білу воду..." Тарас Федюк

 






Тарас Федюк

* * *
Увійдеш
в білу воду
що місяць гойднув
і над берегом вистелив,
Скрикне риба
і в лісі
любов’ю поранений звір.
І в розіпнутім
серці моєму
кохання
воскресло воістину,
Але ти
ні словам, ні рядкам,
ані навіть мовчанню моєму
не вір.
Бо душа
відходила своє,
відпросила, відмала
й відплакала,
І тепер
вона вся, як вода поміж пальці,
а, може, пісок, або ні.
Вдалині
у зруйнованій церкві
п’янички склянками
калатають
По душі моїй, мабуть,
та й, зрештою, впевнений,
і по мені.
Відпливи
на той берег
шепнувши у хвилю
терпке й нерозтрачене,
До побачення, мила, прощай,
нам не варто
лишатися вдвох.
Я себе
у твоєму обличчі,
як в люстрі,
ніколи не зможу побачити,
А тобі
у моєму обличчі, як в люстрі,
побачить себе
не дай Бог.
2017



четвер, 25 березня 2021 р.

"Натхнення — це бармен — до ваших послуг". Львівські кав'ярні-"крапки", яких уже нема.




Будинок на вул. Саксаганського, де колись була "крапка" "Нектар".



Юрій Винничук: "У Львові вважалося, що найкращу каву готували на Вірменській та у "Нектарі" на Саксаганського. Тому уся кавова еліта ходила серед дня саме у ці заклади. На Вірменській збиралися хіпі, в "Нектарі" – актори, розмаїта інтеліґенція. Збиралися вони у певні години – кожна компанія в інші, а кава була лише приводом для таких здибанок…".




Кость Москалець
КАВА ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ
Був період життя у Львові, коли я жодного дня не міг прожити без кави. День починався й закінчувався горнятком гарячого та міцного напою, маршрути прогулянок і зустрічей пролягали між ароматними маяками, від однієї кавової «крапки», скажімо, «Нектару», до іншої — на Костомарова, «крапки», оспіваної Віктором Небораком.
Сьогодні в це важко повірити, але тоді не було ні інтернету, ані мобільного зв’язку. Їхні функції, насамперед соціяльних мереж, виконували кав’ярні. І так, як сьогодні хтось віддає перевагу фейсбуку, а хтось інстаграму, тоді диференціяція також відбувалася за приналежністю до певної кав’ярні. Відвіду­вачі «крапки» на Костомарова рідко зазирали до «Нектару» — і навпаки. Зате кого тільки не зустрінеш під тим «Нектаром»! Ходили туди і Юрій Винничук, і Віктор Морозов, і майже вся львівська консерваторія, і на той час іще маловідомі, а згодом визнані художники Юрко Кох, Володимир Кауфман, Валерій Дем’янишин…
Усі основні, справді важливі новини передавали тоді не масмедія. Телебачення було нудним і брехливим, воно переважно транслювало двадцять якийсь там з’їзд комуністичної партії або ж просякнуті комуністичною таки пропаґандою фільми вірних слуг режиму. Чимось немислимим було подивитися по телевізору, припустімо, фільм Андрія Тарковського або Сергія Параджанова.
Натомість радіо тільки те й робило, що співало, до того ж найпотворніші совєтські пісні. Пам’ятаю одну, у виконанні хору Верьовки, яка в наших кав’ярнях викликала пароксизми гомеричного реготу, та й тепер викликає також: «Не вставай, тумане, не пливи в iмлi, / Лєнінове сонце світить на землі. / Чорна хмара злая, шлях не заступай, / Лєнінове сонце світить на наш край».
Більшим успіхом користувалася тільки колекція північнокорейських журналів, зібрана Юрком Кохом, у якій цілком поважно розповідалося про сонцесяйне вчення чучхе. День на радіо, як і в тюрмі, розпочинався й закінчувався гімном Совєтського Союзу. Тож ретрансляторами променів альтернативної правди й добра в обрамленні чудового львівського гумору ставали саме кав’ярні. Виступ екзотичної рокгрупи на зразок косівських «Гуцулів» або маловідомих «Братів Гадюкіних», нова вистава в Молодіжному театрі, перша збірка поезій Петра Мідянки, виставка модерного маляра — про це можна було довідатися за філіжанкою кави, отримавши необхідну супутню інформацію від самого ж таки режисера, музиканта, поета про ціни на квитки, місце концерту, адресу книгарні, у якій іще залишалися нерозпродані примірники. Цей факт сьогодні здається неправдоподібним, але тоді поетичні збірки розмітали з прилавків миттєво, незгірш за детективи й фантастику!
Львів — це суцільний потік кави й розмов, веселих жартів і пліток. Львів кавовий затягує надовго, відпускає неохоче. Траплялося, що я по два тижні не міг виїхати зі Львова, попри сесію в інституті, куплені квитки й урочисті обіцянки самому собі та деканові. Легкий змах чарівної палички у джезві, ще одна кава, іще одна зустріч, і всі добрі постанови зникали безвісти, квитки обмінювалися на пізнішу дату або взагалі пропадали й ніхто за ними не жалкував, адже Львів умів із надлишком винагороджувати за вірність і приязнь. І винагороджував він якраз тим, що важко було знайти в інших містах: насамперед вільним від страху, змістовним спілкуванням, геніальними планами державних переворотів, можливостями почути наживо вірші заборонених поетів і побачити в підвалах або на горищах мистецькі шедеври, за які через кілька десятиліть, коли Україна стане вільною, божевільні й не дуже мільярдери гатитимуть скажені гроші. Саме у львівському самвидаві було опубліковано мої перші вірші та прозу, саме там було написано найкращі пісні.
Тепер я рідко буваю в кавовому місті. Новини читаю в інтернеті, спілкуюся у вайбері, вірші слухаю на ютубі або у фейсбуку, замість кави п’ю переважно міцний зелений чай. Чай сприяє зосередженості і творчій роботі, чай — це напій зрілости.
Проте коли озираюся на кілька десятків літ назад, то ловлю ніздрями ейфорійні пахощі свіжозмеленої кави, бачу усміхнені очі тих, чиї ноги вже ніколи не ступлять на приязну львівську бруківку, пригадую рядки юних тоді, сивих тепер поетів. Думаю собі: так жаль, що вже немає «Нектару» і «крапки» на Костомарова. Я охоче проміняв би всі ці сьогоднішні чудеса техніки на добру розмову з приятелями за філіжанкою кави там і тоді, куди вже ніколи не буде вороття.



Віктор Неборак
КАВА
Натхнення — це бармен — до ваших послуг —
що заклинає каву, як змію,
і варить бідну голову мою
в цій рідині, відтяту за непослух
турецьким ятаганом. Визнаю —
я став у чергу фацетів зарослих,
струнких цукерок і ножів дорослих...
Та я ще не прописаний в раю!
Чоколядовий дух, температура
червоних уст і божевільних бджіл.
У незнайомки погляд, як в лемура, —
аж цукор переламує навпіл.
Я ж — думкою в районі Сінгапура —
своє обличчя виляпав на стіл.



Було колись кафе "Нектар" у Львові...
Кав’ярня "Нектар" діяла з 1974 року і славилась доброю кавою. Художник Георгій (“Жора”) Косован розповідає:
"Саксаганського вулиця — це як йти по Академічній, така вулиця далі йде. Там таке було наріжне кафе. Зараз там якийсь ресторанчик. Там була дуже відома кав’ярня, де збиралися, тусували, власне, митці."
Авдиторія "Нектару" була різною. Сюди вчащали представники як привілейованих груп, так і марґіналів. Зі спогадів дізнаємось про соціяльний зріз відвідувачів: "від професора до алкоголіків. Там всі збиралися. І там якось знайомилися так якось при каві, при випивці знайомилися". Звичними гостями були художники Олександр Аксінін, Валерій Дем’янишин, викладач Львівської Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів, який не пропускав жодного дня без "Нектару" (адже жив навпроти) і навіть узяв собі псевдо на честь улюбленого закладу — пан Нектарський. Тут він заснував свою "Академічну Академію" і часом навіть приймав іспити у студентів.
На каві зустрічались ледь не кожного дня. В одному з інтерв’ю художник розповідав про групу митців, які щодня о десятій годині ранку збиралися "на клуб", після чого розходились по хатах чи по майстернях. Ґалерист пригадує звичні практики, які мали місце у "Нектарі":
"Там були поручні, от народ сидів, як... як голубки на тих поручнях з тою кавою, при чому там в "Нектарі", в верхньому "Нектарі", там, де спиртного не було, тільки кава була. І от, рано ти заходив — стоїть черга, і так дивишся, в черзі когось бачиш і показуєш — там 2 чашки. І людина... підходить черга, замовляє 20 філіжанок кави (сміх)".
"Нектар" було важливою крапкою на мапі творчих спільнот Львова. Як локація фіґурує не лише у спогадах, а й у творчості митців. Зокрема, згадується у пісні Андрія Панчишина "Новина у місті Львова" про приїзд Михайла Горбачова до Львова у 1989 році, яка була виконана на фестивалі "Червона Рута" https://www.youtube.com/watch?v=m-gK_CC16s4.
У спогадах художник наголошує на важливості розміщення "Нектару":
"це ж було на перетині... там йшлося ввечері на променаду, сто метрів тих ось проходилося — і там когось зустрічалось, або там застрягалося, або знов гулялося — таке. От як часто? Як правило, щодень (сміх). Бо не було до чого вчепитись... Там завжди хтось був, бо там, напевне, пів міста... то вже старше покоління: от, Медвідь, Флінта, ото вже так само, ну то вони були такі “признанные классики”... йдеш в “Нектар”, там завжди поки каву вип’єш, завжди або хтось вже сидів, або прийде".
Але минув час, і це місце зникло із мапи творчих спільнот — зачинилось у 2007 році.



Глеб Ходорковский
"Було колись кафе Нектар у Львові..."
Було так весело і цікаво,
Коли ми збирались в "Нектарі" на каву.
Завше сходилися на тій кавці
Актори,
мАляри,
містецтвознавці,
Працівники музєів,
поети,
Дами, так мовити б
"полусвєта"
Шахматісти і музиканти,
Талановиті і безталанні —
Інтелігенція і богема
Тут вирішували проблеми,
І сперечалися гучно і жваво
! про виставки
і про вистави...
Словом думки мерехтіли у гУлі...
Але, на жаль,
все це минуле —
Зустрічи,
суперечки,
розмови...
..........................
..........................
Бутик
на місці "Нектара" у Львові…



"Псяча буда". Колаж Олени Геречко

Однією з культових кав’ярень Львова на початку 1990-х років була так звана "Псяча буда". Це було місце художників-концептуалістів, хто об’єднувався довкола товариства "Шлях" — першого позасистемного ("неформального") мистецького згуртування у Львові після 1944 року. Офіційно зареєстроване 5 жовтня 1989 року, воно активно діяло до 1992, після чого де-факто припинило своє існування. Його натхненником, ініціятором і організатором був львівський мистецтвознавець, громадський діяч Юрко Бойко. Ґалерист і куратор, учасник товариства "Шлях" пригадує "Псячу буду":
"Там були такі три стійки чи чотири, і там збиралися кілька ґенерацій, які були одночасно один для другого наставниками. Старші — це були, наприклад, Ярослав Гнатів, Ярко Гнатів або Ярко Нектарський, скажімо, Калинці туда приходили. Туди міг прийти Богдан Горинь, всяка-всяка така публіка. Потім була наша ґенерація — це були художники. Сюди приходив Лобода, художник, його жінка, навіть Неборак цьому [місцю] вірші присвячував, "Собачій буді". Це було дуже-дуже цікаво… Тьотя Свєта була власницею і одночасно викидайлом. Їй було приємно, що там збиралась така публіка всяка, і коли туда забрєдав якийсь алкаш, то вона сама його могла прийти, за шкірку — і звідтам викинути. Це тривало кілька років. Це, наприклад, хто там? Гуменюки, Славко Шимін, Крицький, Кох, Кауфман — всі туда приходили. І ще була ще молодша ґенерація… Тарас Чубай, Сашко Неборак… Ця кав’ярня, вона так проіснувала, напевно, років два чи три. І вона була настільки популярна, власне, серед таких от людей, що коли хтось приїжджав, скажімо, з Канади і з Америки, це було як обов’язкове місце, яке треба було відвідати… Там можна було зустріти і Наталку Гузар — знамениту художницю із Канади, якихось дисидентів, і так далі, і так далі. Це була дуже важлива точка для міста. А потім ця точка якось занепала, і занепала назавжди. Пробували якісь інші кав’ярні, якісь там "Червоні калини" — щось таке було там, на Дудаєва, якщо не помиляюсь. Ну, це все — це померло назавжди, словом, з "Псячою будою".
Подібно про це місце розповідає інший ґалерист:
"А "Псяча буда" ще була така кава на Костомарова. Тепер це "Родинна ковбаска" [станом на 2013 рік; у 2019 році тут "Львівська м’ясарня"], навпроти прийому макулатури... Чотири метри квадратних був зал. От, тьотя Свєта робила там, всі її так називали — тьотя Свєта, робила каву в джезві, ну і виходили на вулицю. І обізвали цю крапку "Псяча буда". І там постійно, постійно курили, пили каву, то ж тоді ж можна було кави випити, молоді всі були. От і гомоніли, і так от вже ніби вже відходиш — тут хтось знайомий йде, значить, і знову продовжуються якісь теми там".
Чому це місце зникло з мапи творчих тусовок? У інтерв’ю звучить пояснення, пов’язане зі зміною "профілю" закладу, коли в асортименті з’являється горілка. У львівських кав’ярнях були власні норми прийнятного і неприйнятного, які визначали ставлення середовища творчих тусовок до того чи іншого місця. Йшлося не тільки і не стільки про якість кави, скільки про неформальні норми, які були прийняті в закладі. До того ж, поява горілки одразу змінила середовище відвідувачів і відвідувачок "Псячої буди". Потенційні конфлікти могли стати однією із причин того, що це місце перестало існувати на мапі творчих тусовок.


Віктор Неборак
ГОРІЛЧАНА ЗРАДА
Приблуди кочові прийшли, де не
чекали їх. Розбито мури. Варта
посічена. І вогняна вода
возведена на п'єдестал, все топить.
Рев, рик, бруд, брак духовності, біда
хай цей набрід весь якнайскорше вхопить!
Так деґрадує світ. Лікер, коньяк,
вино коштовне, але ж не горілка
в кав'ярні. Як це трапилося, як
так все перемішалося? Горілка
повинна бути в чарочній, або
вареничній, шашличній чи інакшій
якій харчевні. Це ж абетка, бо
до кави тичуться напої м'якші,
якщо розходиться про щось таке
шляхетне. Гроші, гроші... Що є гроші
у порівнянні з вічністю? Гірке
похмілля і зів'ялі рожі.
Троянди тобто. Писки, певно, теж,
розкидані у світовім безмежжі.
А ми замурувалися у Вежі
Пороховій. І все – таки. І все ж...
— Я так тебе люблю
ти вже в минулому
туди я не досягну.



Юрій Винничук
КНАЙПИ ЛЬВІВСЬКОЇ БОГЕМИ
До війни Львів мав свою богему, дуже чітко структуровану і неймовірно цікаву. Її захопливе життя і її кнайпи описали Петро Карманський, Остап Тарнавський, Роман Купчинський, Едвард Козак. Францішек Яворський, Мар’ян Тировіч, Анджей Хцюк, Станіслав Лям, Юзеф Майєн та багато інших. Усі їхні свідчення я зібрав був у «Кнайпах Львова».
У повоєнних роках каварень не було, їх замінювали «Чайні», в яких було все крім чаю. Станіслав Людкевич ходив за звичкою на каву до «Інтуриста». У 1960-тих роках відкрилася перша каварня на Дорошенка, а незабаром друга на площі Міцкевича. Цю останню прозвали в народі «Телевізором» через великі просторі вітрини. До «Телевізора» вчащали відомі митці – Анатоль Кос-Анатольський, Ростислав Братунь, Роман Іваничук, Любомир Медвідь, Роман Безпалків, Любомир Медвідь, Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Микола Петренко і багато інших.
Тарас Мигаль облюбував бар «Під вежею», там його уже знав весь персонал, і обслуговували без черги, хоч він зазвичай приходив з усім своїм. Тому до нього горнулися й інші бухарі.
Кнайпа на Валовій у народі називалася «Сільрада», там за ширмою, де було тільки два столики, засідали «свої» – письменники та журналісти. Іван Гущак розповідав, як вперше проник за ширму. Завів його до тієї забігайлівки вуйко, який був шевцем і добре заробляв, отже міг виставитися. За ширмою того разу сиділи Петро Козланюк, Тарас Мигаль, головний редактор «Жовтня» Юрій Мельничук, який шпарив памфлети проти націоналістів, і група графоманів – відповідальний секретар журналу Петро Інгульський, головний редактор газети «Львовская правда» Тиміш Одудько та поет Микола Романченко. Для юного Гущака це були стовпи літератури. Якщо за ширмою засідав Козланюк, то зайти туди можна було тільки з його дозволу. Але Козланюк якраз вуйка-шевця добре знав.
Тарас Мигаль у цій кнайпі мав свій рахунок. Міг не платити відразу, а щойно після отримання платні. Міг також приносити горілку з собою, а в незмінній течці завше лежав шмат ковбаси чи сала, редька, хліб і цибуля. Власне сам Мигаль і вигадав назву «Сільрада», щоб збити з пантелику кагебістів, домовляючись телефоном з кимось на зустріч. ....
Читати далі:

... Однією з найпопулярніших кнайп, де збиралися львівські митці й інтелігенти, був «Нектар» на Саксаганській. В «Нектарі» панни любили замовляти лікер «Старий Таллінн» (тоді ще Таллін), вмокати в нього фільтри цигарок і мрійливо затягуватися. А що в мене якраз була курна панна, то і я втягнувся і три роки смалив «Орбіту», «Львів», «Космос», «Партагас», аж поки наступна панна не відучила мене курити раз і назавжди.
«Нектар» став також прихистком різних оригіналів, як от Сюр (Володя Богун), поет і художник, який працював у морзі. На одній з його картин було зображено Амурчика верхи на кліторі. Папроцький на прізвисько Троцький теж умів добре малювати. Льоня Швець був поетом, працював у пункті приймання макулатури, влітку їздив на море і видавав на пляжі лежаки. Писав російською, але ми з Грицьком Чубаєм його на короткий час українізували, і він написав кілька віршів українською. Уся трійця давно вже спить мертвим сном, зморена пристрастю до алкоголю. Перші двоє померли, а Льоня викинувся з вікна, коли під час «білочки» приїхала за ним машина з божевільні. Смерть Папроцького оспівали Віктор Неборак і Кость Москалець. Про Льоню більше читайте в «Грушах у тісті».
Вчащали художники Аксінін, який загинув у авіакатастрофі, Пінігін і легендарний Дем – Валерій Дем’янишин. Коли мене Дем помічав десь на другому боці вулиці, то волав так голосно «Юрку!», що усі перехожі здригалися.
За тієї доби – то були справжні зірки «Нектару». Інколи і я з ними волочився, інколи вони падали мені до хати, як сніг на голову, і поки не вицмулили усе, що принесли, і все, що я мав, витурити їх було неможливо.
У «Нектарі» було тлумно уже за дня, особливо в обід. Люди брали каву і попивали її, стоячи на вулиці. Там була стала публіка, яка зустрічалася у своїх колах в певний час. Зокрема художники й музиканти. Викладач Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів, який не пропускав жодного дня без «Нектару», навіть узяв собі псевдо пан Нектарський. Понадто, що й жив навпроти. Він без перебільшення був душею «Нектару», а часто й меценатом. Саме у «Нектарі» він вирішив заснувати свою Академію, бо Саксаганського є продовженням проспекту Шевченка, який затяті львів’яни продовжують називати Академічною. Правда, назва ця походить не від того значення, яке є зараз, бо колись академіками називали студентів. Членом Яркової Академії міг стати будь-хто, хто не мав що робити і швендяє Академічною.
Ярко завжди гостро реагував, коли хтось вживав слово «кав’ярня». Він тоді виймав зі свого портфеля ксерокопію з довоєнного журналу «Рідна мова», який редагував Іван Огієнко, і зачитував, що кав’ярня означає місце, де їдять кав’яр, тобто ікру, і нічого спільного з кавою не має. А місця, де порядні люди ходять на каву, треба називати каварнею.
«Нектар» існував з 1974 року і славився доброю кавою. Власниця «Нектару» пані Люба бавилася у меценатство, беручи в художників за оплату картини. Потім вивішувала їх на стіни, а часом і продавала. Кава в древні часи коштувала 16 копійок, готували її в автоматі «Omnia», і тут завжди була черга. Я кавою не захоплювався, а брав собі склянку шампанського за карбованця.
Ярко зазирав до «Нектару» щодня і то двічі – перед роботою і після. Першого разу пив каву, не затримуючись, а другого займав другий столик від стіни, і вже нікуди не квапився, а довкола нього незабаром збиралася ціла компанія. За якийсь час цю компанію можна було побачити вже у «Червоній Калині» на Чайковського – там пригощалися коньяком чи горілкою. ...
Читати цілком:

Та частина львівської богеми, до якої належав я, рідко перепліталася з членами творчих спілок. Винятками були вечори у Клубі творчої молоді (КТМ), де різні початківці читали свою базгранину, а я, як автор кількох десятків критичних статей, у яких громив графоманів, виступав там критиком. І одного разу роздовбав рукописну збірку віршів Василя Куйбіди, чого він мені ніколи не забув.
В Клубі був бар, можна було випити, потанцювати і звабити яку-небудь юну поетесу. Тому сюди вчащали молоді львівські актори. Серед поетес траплялися екзальтовані панночки, які наївно вважали, що перші-ліпші любощі уже до чогось зобов’язують. Як наслідок – вибухали інтриги, скандали і любовні трагедії, після яких з’являлися вірші, перейняті вселенською тугою.
КТМ-ом керував поет Роман Качурівський. Але недовго. Бо одного разу там читав свої вірші якийсь початківець з Вінниці. Ото він вийшов у центр зали і сказав: «Ізвінітє, я буду па рускі, патаму шта я із Вінніци». А Ромцьо, маючи вже злегка підхмелений настрій, візьми та й бовкни: «А що – Вінниця не Україна?»
Ну, і то був його останній день керівника КТМу. ....
Читати далі:



Віктор Неборак про богемні кав'ярні й пивнички Львова
... — Чи знаєте Ви про кав’ярню Шнайдера на вулиці Академічній? Вона була оздоблена незвичними для тогочасного Львова сецесійними розписами Антона Туха і була популярною серед митців початку ХХ ст.
— На жаль, ні. Там на Академічній був «Шоколадний клуб» –найпопулярніша кав’ярня у 1970-80-х роках із дуже гарною акустичною музикою (це там, де є зараз цей ресторанчик «Пузата хата», там де магазин «Світоч», у підвалі).
У Львові ще на вулиці Саксаганського була дуже популярна кав’ярня «Нектар», де робили смачні коктейлі, лікери пилися. Тепер я щось лікерів узагалі не бачу, а, може, просто не замовляють.
Загалом у місті завжди було багато таких закладів (зараз, певне, вдесятеро більше), де гарно сиділося і спілкувалося, і ми, будучи студентами, могли собі дозволити там сидіти. Отримуючи 40 карбованців стипендії, студент міг, ну, принаймні, чотири рази на місяць піти до кав’ярні – на це вистачало від 5 до 10 карбованців. Тобто 10 – це вже треба було дуже напитися, а 5 – цілком вистачало. ...