…Він помер на світанні 31 серпня 1990 року. Був дощ і небо плакало разом з тими, хто проводжав Станіслава Тельнюка в останню путь. І плакала в Космосі маленька Планета, що за кілька років названа буде на честь українського письменника і літературознавця Станіслава Тельнюка — Станіславом. (с)
Планету Stanislav відкрила у 1982 році Кримська астрофізична обсерваторія, і її занесено у Всесвітній реєстр Ґарвардського університету за номером 7632.
Йому йшов лише 56-й рік... Станіслав Тельнюк - обдарований, талановитий, натхненний письменник, перекладач з 15 мов, автор 8 поетичних збірок, багатьох повістей та оповідань, історичних романів, роману-есе, літературно-критичних нарисів, документальних повістей-репортажів, біографічних повістей, сотень статей... Громадянин. Шістдесятник. Делеґат Установчого З'їзду Народного Руху.
Світла пам'ять...
Станіслав Тельнюк
* * *
Тремтлива струнна течія
І роздум тихокленний...
Зелена радосте моя
І смутку мій зелений!
А ви мовчіть... А ви мовчіть!
А я пройду незримий.
Мені ви очі затуліть
Долоньками своїми.
Зеленоптиць майне перо,
Опалить душу щемну.
Зелене сонячне ядро
Летітиме на землю.
Хай буде тінь... Хай буде крок...
І в струнності потоне
Зелено-юна ваша кров
І кров моя червона.
* * *
Запам'ятовуй, запам'ятовуй,
запам'ятовуй
Цей вечір тихий, прозоро-синій
і пурпуровий,
І рідне слово, і рідні очі
туманно-млисті,
Й на чистім небі таке прозоре
зеленолистя...
Запам'ятовуй, бо неповторне усе
на світі:
І біла хмара, і синє небо на тихім
вітті,
І дні майбутні,
і сьогодення,
і дні минулі,
І перше слово,
і перші сльози,
і крик зозулі...
* * *
Лиш трамвайний вагон. Та дівча край вікна.
Та букетик гвоздик. Та двадцята весна.
Та за вікнами ніч. Дальнозір’я дзвенить.
Дивна мить проліта, диво-мить, біла мить...
Тільки струни трамвайні співають у ніч.
Та сльозинка блискуча з утомлених віч.
Та Дніпра набухання. Та зоряний крик.
Та дівоча щока на букеті гвоздик...
Так трапилося, що на Установчому З'їзді Руху ми зі св. п. паном Станіславом сиділи поруч. Звісно, ділилися враженнями про те, що чули й бачили. Було дуже цікаво з ним говорити. Мала приємність познайомитися з ним у Спілці ще до З'їзду, коли він найдієвішим чином пропаґував ідею Руху і працював на її втілення. "Літературна Україна", яка друкувала з'їздівські матеріяли, вмістила, здається, у числі з 10 вересня 1989, знимку зали, і на ній ми з паном Станіславом - на передньому плані. Берегла була з'їздівські випуски "Літературки", але, на превеликий жаль, вони пропали. Шкодую...
* * *
І тонула галера із днищем порубаним.
І сміялися хлопці сльозами солодкими,
Бо пірвали кайдани і в хвилі покидали.
І тонула галера із днищем порубаним.
І сміялися хлопці… А сонце на заході
Все тонуло, тонуло у морі червоному…
Тільки чайка тривожна кричала і плакала.
Та сміялися хлопці сльозами солодкими…
Та ще сивіли десь небеса над Вкраїною…
Це - епіґраф до першої частини першої книги історичної повісти Станіслава Тельнюка «Яром-долиною...»; її видано посмертно, 1991 року, і вона завершує дилогію про славне запорозьке козацтво. Першу книжку дилогії - історичну повість «Грає синє море» видано в 1971 році.
А ось якими прекрасними епіґрафами відкриваються наступні частини повісти «Яром-долиною...»:
* * *
І зорі ячали, і плакав поріг…
Кричали печалі на триста доріг…
І крапля по краплі — мов зойки руді…
Й поламані шаблі блищали в воді…
І в тиші недобрій ховалася тінь,
І місяць за обрій незрушно летів…
І в дикому полі, на волі, вночі
Дзвеніли тополі, у небо б’ючи…
* * *
Сьогодні смертно місяць пах,
Туман криваво чах…
Щасливий той, хто в битві впав
Од першого меча.
Щасливий той, кого забув
Неправий божий гнів,
Кого на горе та ганьбу
Він жити не лишив.
Щаслив — хто в зелень пирію
Коневі впав до ніг
І вражу радість в цім бою
Побачити не встиг!..
* * *
Чи то птиця летіла і дорогу згубила?
(В небесах — білий сніг, білий сніг.)
І така ж вона сива, і така ж вона біла —
Упала коневі до ніг…
Чом ти, коню, спіткнувся — чи дорогу забувся?
(В небесах — тишина, тишина!)
Біла птиця ридає, щоб ти повернувся
До неньчиного вікна…
Ой же, пізно вертати, бо немає вже хати!
(В небесах сивий грім, сивий грім…)
Завтра ввечері, коню мій, будеш іржати,
Ридати над трупом моїм…
Станіслав Тельнюк - якщо я не помиляюся, на Володимирській Гірці у Києві.
* * *
А зима завзялася тайгою гасати
Ще й вітри галасують - шалені і вперті...
Ти пришли мені гілочку з білого саду,
Зовсім крихітну й ніжну, пришли у конверті.
Я її відігрію і в склянку поставлю,
Щоб вона ожила золотою добою,
І весну нагадала - далеку й недавню,
І озвалася вітром, степами, Тобою.
Ти подумаєш певне: не треба ілюзій,
Бо закони життя невблаганні й суворі...
А я хочу згадати смеркання у лузі,
І налякані роси, й напружені зорі.
Тут блукає й блукає пурга безпритульна,
Б’є копитами в криг крем’янисту породу,
І дрімає на сопці замерзлий багульник,
Визираючи сонце Далекого Сходу...
О, як хочу тебе я крізь хуги почути,
Тихе слово твоє, де - і трепет, і ласка!
Ох, як хочу я в травень далекий вернути,
У минулі веселки, що сяють, мов казка.
Я дивлюсь у вікно й задихаюся: де ти?!
А довкола - таке незбагненне безмір’я,
Що неначе кружляють між нами планети,
Що неначе між нами найдальші сузір’я...
А тут ще й пурга завзялася гасати,
А отут ще й вітри галасують уперті...
...Десь далеко летить мені гілочка з білого саду -
Зовсім крихітна й ніжна... Летить у конверті...
Могила св. п. Станіслава Тельнюка на Байковому цвинтарі, ділянка 52.
* * *
Летять мої години та хвилини –
І облетить життя рожевий цвіт,
А я хотів би жити без упину
І через сто, і через двісті літ…
Таке хай зробить мозок мій і руки
Щоб не стидитись перед майбуттям,
Щоб не умерти в пам’яті онуків
А жити добрим та ясним життям, –
Таким життям, яке не знає втоми,
Що йде і йде у висі золоті,
Де смерть – лиш епізод маловідомий,
А не кінець натхненної путі…
Станіслав Тельнюк - Фраґменти творчости http://www.telnyuk.info/stanislav_telnyuk_tvorchist.php З цього сайту можна завантажити дилогію «Грає синє море» і «Яром-долиною...» у форматі fb2.