Григорій Костюк,
вчений-філолог, літературознавець, критик, публіцист (псевдоніми Г. Залужний, Б. Подоляк), мемуарист; в'язень сталінських концтаборів (1935-1940); член Товариства українських письменників у Львові (1943–1944), Мистецького українського руху (1945–1951), Української вільної Академії наук (1946), міжнародного ПЕН-клюбу; дійсний член НТШ і УВАН, співзасновник і довголітній голова організації українських письменників «Слово»; член НСПУ; лавреат премії імені Володимира Винниченка; один із засновників і деякий час лідер Української революційно-демократичної партії.
Народився 25 жовтня 1902 року в селі Боришківцях Кам’янець-Подільської губернії.
До свого сторічного ювілею не дожив трьох тижнів. Помер 3 жовтня 2002 року в Сільвер-Спрінзі, штат Меріленд. Похований на українському православному цвинтарі святого Андрія у Бавнд-Бруці, штат Нью-Джерсі.
Григорій Костюк
ВСТУПНІ РОЗДУМИ
(з першої книги спогадів “Зустрічі і прощання”)
Я ніби жартую з життям. Мені минає 81-ий рік, а я сідаю писати спогади. Це зухвальство старої людини, скаже дехто. Можливо. Не перечу. Але зухвальство не навмисне. Воно зумовлене обставинами мого життя. Їх (цих обставин) було багато. Тільки не байдикування. За ним я тужу все своє життя. Але мати його не міг. Не міг або через насильство чорних сил моєї доби, або через добровільне “рабство” в копіткій, морочливій, суспільно-відповідальній, але дуже духовно мені неорганічній праці. Тепер мені це легко сказати й навіть картати себе. Але тоді, в інших обставинах, коли я втягався в ту, чи інші працю, вона видавалася мені найпотрібнішою, найактуальнішою. Така людська, а моя зокрема, вдача, і нема ради.
Проте в цілому, перейдено велике й довге життя. З власної і невласної волі я пізнав перехрестя і злами буреломної доби, пізнав людське і диявольське, добро і зло. Вередлива доля водила мене різними стежками, ставила в різні — часом щасливі, а часом трагічні — позиції. Спочатку вона поставила мене в щасливе становище учня, спостерігача, сучасника, ба, навіть однодумця ідейного покоління людей науки, літератури і політики двадцятих-тридцятих років нашого сторіччя. Згодом — у позиції свідка й співучасника трагедії саме того покоління, на ідеях, на пожертвенній праці й помилках якого творилася культура й державна свідомість пореволюційної України.
Пишу це і мене бере сумнів: чи зможу я, чи зумію бодай частково відтворити складні, суперечливі й одночасно яскраві образи моїх сучасників і події моєї неповторної доби? Чи зумію черствим словом людини похилого віку відтворити їх такими, як вони були — не прикрашеними, не спотвореними, а живими, з усіма їхніми добрими і недобрими рисами. Щоб злагіднити ці сумніви, я дозволю собі обпертися на мудру думку давніх латинян, яка каже: зроблю, як умію, хто може, хай зробить краще.
Ще одна пригадка, що п'ятдесят років тримається в моїй пам'яті. Хай вона буде, як поширене мотто до моїх спогадів.
Рік, правдоподібно, 1931. Харків. Будинок літератури ім. Блакитного, Каплунівська, 4. Їдальня-ресторан. Рядом — більярдна, де майже щовечора змагається з ким-небудь невтомний Майк Йогансен. За одним столом сидить мій давній друг, молодий новеліст і романіст Олексій Кундзіч. З ним сидить другий киянин, але уже уславлений арістарх української поезії Микола Вороний. Прямую до них. Вітаюся з Кундзічем. Ми не бачилися з ним мабуть цілий рік. Він, показуючи очима на Вороного, питає:
- Знайомий?
- Ні, - кажу, - не мав чести, хоч знаю добре Миколу Кіндратовича...
Вороний задоволено посміхається в свій ус і подає руку. Я поштиво кланяюсь і сідаю до компанії. Тоді я закінчував уже свій нарис про модерну українську поезію початку ХХ сторіччя. Літературні походеньки Миколи Вороного знав більш-менш достатньо. Особа його була в провідній трійці доби: Олесь- Вороний-Філянський. Я вивчив не тільки творчість, а й біографії всіх моїх піддослідних. Барвиста біографія Вороного особливо виділялася. Та в моїх дослідженнях особливо дошкульно бракувало побутових деталів, особистих стосунків, психологічних особливостей, звичок і характерів кожного учасника творчого процесу тієї доби. Тобто бракувало того, що надає кожному письменникові й цілому процесові особливого шарму, соковитости, життєвої правди. Після першої, другої чарки, від якої Микола Кідратович аж ніяк не відмовлявся, в зручний момент нашої веселої гутірки, я сказав:
-Я працюю зараз над добою української поезії, де вам, Миколо Кіндратовичу, належить королівське місце...
- О, ні, не ставте мене на королівський п'єдесталь. Я проти королів та всяких інших тиранів усе життя воював...
- Що ви! Є різниця між королем на троні й королем у поезії. Як була різниця між головним отаманам військ УНР і головним отаманом української поезії, як вас хтось авторитетний тоді назвав, про що пригадав нам молодшим Гнат Юра на вашому ювілеї 1928 року.
Я свідомо не згадав імені Петлюри, щоб не робити ситуації дуже скрутною, а пригадав лише Гната Юру. Вороний глянув на мене посоловілими очима й питає:
- Ви що, були на моєму ювілеї?
- Був.
Вороний мить помовчав, а тобі спроквола каже:
- Так, дійсно, ляпнув тоді необачний Юра про головного отамана... І для чого? Щоб я мав прикрощі? ... Почали випитувати: а як, чому, коли, які в мене були стосунки з головним отаманом... Мусів викручуватись... І все через дурноту Юри. А, давайте вип'ємо.
Випили. Але я настирливо не вгамовуюсь:
- Але знаєте, що мені дуже бракує? - Спогадів ваших і ваших сучасників. Але насамперед — ваших. Бо ніхто з ваших сучасників не має такого барвистого життя. Із багатющих зустрічей своїх ви подали недавно лиш один шкіц — про Івана Франка. Але навіть цей один шкіц дає багато цікавого, нового до пізнання і Франка і його оточення.
На пожмаканому в дитинстві, мабуть, чиряками, обличчі Кундзіча грає іронічна посмішка. Він непомітно для нас наповнив чарки й чекає на чергу. Чутливий до цього уславлений автор “Євшан-зілля” перебиває мене:
- Спорожнімо, а тоді й я щось скажу.
Випиваємо. Але я прошу дозволу закінчити думку. Йому, маю враження, приємно бути в товаристві двох молодиків, що належать до покоління його сина. Він статечніший і вищий від нас сидів і по-батьківському вибачливо слухав. Трохи полисілий, у старомодному, мабуть ще дореволюційному, бо доброї якости, піджаку та з розвійним бантом він виглядав велично і трохи смішно.
- Але ж, продовжував я, - спогад про Франка, хоч який він цінний, є все ж таки лише один фраґмент вашого багатющого і цікавого життя. Ми, наприклад, дуже мало знаємо про “Молоду музу” і молодомузівців. А історія альманаха “З-над хмар і долин”? А ваш заклик до українських письменників, яких ви за вуха тягли до “далекого блакитного неба, що від віків манить нас... своєю незглибною таємничістю”, чи як там було у вас? А український театр на переломі двох епох — від “Руської бесіди” до Саксаганського і Садовського? Хто краще вас міг би про їх закулісне життя розповісти? Ви перекладали і знали особисто польських поетів Каспровича, Нємоєвського. Як цікаво було б щось довідатись про них не з офіційної історії культури і мистецтва Европи. Ви ж, кажуть, дружили з Віктором Адлером, а в каварні, де сходились віденські імпресіоністи, ви часто бачились з Альтенберґом, Шніцлером та іншими. Що ми про це знаємо? Ваші мемуари були б новим, ще невідомим скарбом.
Вороний якусь мить дивиться на мене мовчки. Потім стиха мовив:
- Ви збудили в моєму серці багато притьмарених і призабутих вже образів людей і подій... Так... Можливо, що треба буде про це розповісти... Але, молодий чоловіче, - раптом з притиском мовив він, - невже ви думаєте, що я, як поет, викінчений? Що я поетичний труп і мені залишилося писати тільки мемуари?
На його чолі виступив піт. Він явно хвилювався. Я зніяковів. Почав щось мимрити, що писання мемуарів не означає поетичної вичерпаности, це часто навіть одне одного доповнює, стимулює і т. п. Але настрій було зіпсуто.
Коли ми прощались, Микола Кіндратович недбало кинув: - А може колись і напишу. - І не написав ніколи. За кілька років над Україною пройшов гураґан смерти. Він підхопив і Вороного з сином. Син мав своє літературне псевдо Марко Антіох. Його засудили разом з групою М. Зерова до концтабору. Там він і загинув. Миколу Вороного вислали поза межі України. За останніми непевними відомостями, він доживав віку самітний і обездолений у якійсь дірі Воронізької области в Росії і помер горезвісного 1942 року.
Цю значущу розмову з Вороним я запам'ятав на все життя. Про неї думав у концентраку на Воркуті. Відпочиваючи інколи в шахті, думав: якби сталося чудо і вижив, то мемуари напишу відразу. Не зроблю так, як Микола Вороний. І “чудо” сталося. Я пережив багато. Залишився живий. Опинився поза межами Совєтського Союзу. Прожив багато років — і спогадів не написав. Тобто я зробив ще гірше, ніж Микола Вороний. Бо я був свідомий, що спогади написати повинен. З цим почуттям “повинен” дотягнув до критичних років життя. Так сталося. Я залишися в боргу перед своїм сумлінням. Що ж робити? Відповідь одна: наперекір усьому, спробувати борг сплатити. Вільну чи невільну свою помилку виправити. Сісти і написати спогади. Мудрий Декарт колись сказав: “Я думаю — значить існую”. Так, я ще думаю — значить я живу. А коли живу, то зобов'язаний і свій борг сплатити.
З чого ж починати? З прадідів, дідів, батьків, з дитинства? Про дідів і прадідів нічого не скажу, я їх не знав. Знаю тільки, що вони були темні й захаращені життям — тяжким, як подільські дикі ліси. Про батьків і дитинство варто дещо сказати, бо без них у пізнішій розповіді були б темні плями. Як я мислю свою ролю і свої спогади? Роля автора спогадів - - це роля скромного чесного свідка і коментатора подій. Головне в спогадах — це люди і події пережитої доби.
І ще один додаток. Петро Григорович Григоренко, кришталево чесна і правдолюбна людина нашого часу, у своїх спогадах підкреслив: що це його СПОВІДЬ. Приймаю беззастережно це визначення. Пишу свої спогади як сповідь перед своїм народом і перед історією. Вважаю це за свою честь і моральний обов'язок.
Григорій Костюк
ПРОЩАВАЙ, КИЄВЕ!
(з другої книги спогадів “Зустрічі і прощання”)
На світовому горизонті хмари все густішали й густішали. Німецький фронт котився назад. У червні-липні вже було ясно, що Третій Райх іде до катастрофи. А нерозумні фантасти плянували його на тисячоріччя!
Зі Сходу переможно насувалися дивізії Червоної армії. За ними впевнено простувала страхітлива тінь Сталіна з каральними відділами, “Смершем”, військовими трибуналами, МВД-МҐБ, новими вінницями і смертоносними концентраційними таборами. Всі, які вже раз пережили цю сталінську тиранію, не бажали знову потрапляти на її триби. Кожен хто міг, вирушав світ за очі на Захід. У Києві з'явилося багато втікачів з Харкова, Дніпропетровського, Донбасу. Були то професори, інженери, учителі, лікарі, різного ранґу службовці, але чи не найбільше було там селян та робітників. Значна частина з них — це колишні в'язні совєтських тюрем і таборів, постійно переслідувані і гнані. А багато було й таких, які просто не могли погодитися на дальше колгоспне життя чи нелюдську “стахановську” експлуатацію робітництва. Всі вони рушили на Захід. То був початок “великого ісходу”. Серед цього “посполитого рушення” були родини репресованих і знищених відомих українських письменників: донька й дружина Костя Буревія, дружина Миколи Куліша з дочкою і сином, дружина й дочка Михайла Драй-Хмари, моя добра знайома з Харкова Любов Дражевська з сестрою і мамою та цілий ряд уцілілих і не вивезених у свій час літераторів. Всі вони виїжджали на Захід, бо знали, що хоч вони не вчинили жадного злочину проти свого народу, але лише тому, що жили в зоні окупації, їхні імена цим уже тавровані й життя їм у большевицькій системі не буде. Серед таких “ісходців” з Харкова з'явився в мій давній друг Іван Багряний (про якого я дав цілий великий портрет у першій книзі спогадів).
На початку вересня стало ясно, що невдовзі німці здадуть Київ. Залишатись, як це дуже радив Кавалерідзе, я не збирався. Іван Петрович наївно розраховував на своє широковідоме ім'я. Я ж такого імені не мав. Більше того, в моїй біографії числилась тюрма, Воркута і взагалі неблагонадійність. Тому рішення я прийняв давно — скористатися з воєнного хаосу й податись якнайдалі на Захід, ближче до тих країн, де людина має хоч маленьке право бути собою. Як це здійснити і куди їхати, я ще не знав, але волю до здійснення свого заміру мав. Хотіння ж — перший крок до здійснення, - каже ходяча мудрість.
Перша зупинка в дорозі на Захід — це вимріяний ще з юнацьких років Львів. Місто Франка, моя заповітна мрія. Тепер ось трапляється нагода. Мушу туди дістатись. У цій справі — активна нарада з Миколою Приходьком. Йому, як у прозаїчних питаннях кмітливішому, більш пов'язаному з господарчо-технічним світом, доручається розв'язати проблему транспорту.
Але навколо нас відразу ж стихійно складається цілий гурт для спільного виїзду. Крім мене з дружиною та Приходька з дружиною і двома донечками, це були: Докія Гуменна, Нестор Городовенко з дружиною, Олекса Повстенко з дружиною й сином та ще два старші від нас професори — Микола Величківський і Б. Шершевицький. Гуменна, Городовенко й Приходько були мені знані досить добре. Про Повстенка я вже знав, що він мій ровесник і земляк (з Поділля), архітект і мистецтвознавець, людина активна й творча, від 1941 року оберігав цінності музею Софіївського собору, бував у мене в мистецькій секції і інформував про стан музею. З тих зустрічей я виніс про нього враження як про людину фахову, з великим знанням і чесного, відданого українського патріота. Про Величківського я тільки довідався, що він був професором Сільсько-господарського інституту. В перші місяці окупації Києва, при створенні Української Національної Ради, що мала б (у перспективі) стати українським урядом, його було обрано головою цієї Ради. Невдовзі німці заарештували більшість УНРади і в тому числі й Величківського, але через деякий час його випустили. Він, трохи оклигавши після ґестапівських допитів, вирішив, як і всі ми, шукати шляхів на Захід.
Проф. Шершевицький належав до ліберальних українських інтеліґентів-народників кінця ХІХ і початку ХХ сторіччя, які в дореволюційні часи (1905-16 роки) сумлінно розбудовували українську культуру, економіку й пресу через земства, кооперацію та просвітні товариства. За совєтської влади він працював у якійсь економічній чи господарській установі й був причетний до Академії наук. Тепер теж вирішив ділити з нами труднощі й ризик непевної дороги на Захід.
А тим часом земля під німецькими загарбниками починає горіти. ... Галичину, Волинь, Житомирщину і частково Поділля майже цілковито опанували загони УПА. Казали, що тоді існувало кілька таких районів, куди нога німецького вояка не сміла ступити. Совєтських партизанів не було чути. Якщо десь і діяли якісь групки, то старанно прикривалися ім'ям і формою української національної партизанки — інакше вони не знайшли б жадної підтримки в населення. Організоване перед тим партизанське з'єднання Ковпака зуміло проявити себе відомим своїм рейдом у Карпати лише завдяки тому, що мало матеріяльну і технічну підтримку з повітря від центрального штабу партизанського руху в Москві.
Влітку 1943 р. зростав український національний опір на селі. Дійшла вістка, що одного дня вся рівненська українська поліція з повною своєю амуніцією і збройним спорядженням покинула Рівне й подалася в УПА. Це дуже перелякало й розлютило райхкомісара Еріха Коха. Для населення це було дуже прикро, але в політичному аспекті — показово. На деякі менш захищені села німецьке командування кинуло запеклі частини есесовців, вони спалили кілька сіл на Волині, а в одному селі, де наткнулися на протидію частини УПА, зігнали всіх селян, що не встигли втекти, до церкви, замкнули їх і підпалили. Тих, хто рятуючись, вискакував з вогню і пробував утікати, розстрілювали. Такий дикий нелюдський вчинок викликав обурення на всій Волині. Це збільшило опір УПА і ненависть населення до завойовників. Зрештою, німці панували тільки на головних транспортних маґістралях.
Десь у 20-х числах вересня німці оголосили наказ: протягом двох тижнів усе цивільне населення Києва мусить покинути місто. Що цим німці собі плянували, я не знаю. Але для нас це був ніби сиґнал і перепустка. Ми діставали леґальну підставу їхати. Їдемо з Києва, бо такий, мовляв, наказ німецького командування. Вирізку з наказом Приходько тримав у кишені, як “охоронну грамоту”.
Микола Приходько повідомив усіх зацікавлених, що він домовився зі знайомим досвідченим шофером, який має вантажне авто й відвезе нас до Рівного. У призначений день 26 чи 27 вересня о 7 годині ранку ми повинні бути з речами на колишньому — такому близькому й знайомому мені! - Думському майдані. У нас із дружиною не поставало питання: їхати чи не їхати? Було тільки питання, що з собою брати. І, як звичайно в таких випадках, непотрібні речі хапаєш і пакуєш, а щось найпотрібніше - забуваєш. Та хоч би там як, але на шосту годину ранку ми були вже готові покинути наше симпатичне, тихе й спокійне помешкання. У сусідньому будинку також була готова з валізами й наплечником Докія Гуменна. Найціннішою була одна її тяжка, мов камінь, валіза із безліччю нотаток та матеріялів до майбутнього “Хрещатого Яру”. Були там і перший том (може, й не опрацьований ще до кінця) “Дітей Чумацького Шляху” та перша редакція ориґінальної драми-феєрії “Життя Европи Критської”. Крім того, сила-силенна різних записників, спостережень, роздумів з різних років. Це було її багатство, якому нема ціни. Вона їде в невідомий світ “озброєна до зубів”. Зайву сукню вона покине, подушки не візьме з собою, але це занотоване слово — нізащо не залишить.
Забігає Микола Білінський. Знервований, навіть розгублений.
- Їдеш? Куди? Маєш хоч якесь запевнене місце? - питає
- Їду, Миколо. А куди — не знаю. Жадного натяку на запевнене десь місце не мав і не маю. Їду в невідомість. Але їду і їхатиму свідомо й рішуче все далі й далі від того місця, де проходитиме чорна тінь тирана Сталіна. Їдемо, можливо, на смерть. Бо кого обходить наша доля і трагедія? Де знайдеш країну, що мала б зрозуміння до таких, як ми? Наше бажання — дістатись покищо до Львова. Чи вдасться, не знаю. А як і вдасться, то чи надовго?
Микола стоїть, слухає, думає. У нього на очах сльози.
- Слухай, а може, і нам з Женею?.. - І він запитливо дивиться на мене.
- Миколо, - кажу щиро, - ти мені як рідний брат. Але радити не можу. Радьтеся самі з собою.
- Та вони ж мені, - продовжує Микола, ніби не чуючи, що я сказав, - не простять ні полону, ні життя під німецькою окупацією... Я йду до Жені.
І пішов. Час біжить. Приїжджає замовлений візник. Складаємо наші речі. Приходять Микола з Женею. Вони вирішують залишитись. Прощаємося.
У ту мить я й не міг подумати, що через десять років мій друг Микола, постійно допитуваний і гнаний, не витримає кінець кінцем цих психологічних тортур, виїде з Києва у своє село Княжпіль і там помре на 53-му чи 54-му році життя. Як, чому, за яких обставин — не знаю
Ясний, ще теплий вересневий ранок 1943 року. Думський майдан. Вантажне авто і гамір уже згадуваних “мандрівників”. Кузов нашої вантажівки досить обладнаний. Є навіть добре припасоване накриття. На випадок дощу ми маємо чим прикритися. Влаштовуємось, хто як може. Нас ніби й небагато, але звідкись набралося стільки клунків, валіз, мішків, що нам стало тісно й ми насилу сяк-так втислися. Ця тіснота викликала декілька анекдотичних непорозумінь.
Наша вантажівка рушила. Я подумки прощався з Думським майданом. Всі мої чотири студентські роки пройшли на цьому майдані. Тут на розі містився наш гуртожиток — БПС (Будинок пролетарського студентства) № 2. Прощаючись із Думським майданом, я прощався з усім тим моїм минулим — барвистим, молодим, неповторним.
У неволі.
З дружиною Раїсою з дому Бутко. Вони одружилися 1941 року.
Могила Григорія та Раїси Костюків на цвинтарі святого Андрія у Бавнд-Бруці, шт. Нью-Джерсі. Знимкував Павло Подобед.
Пропам'ятна таблиця, встановлена на фасаді школи
в ріднім селі Г. Костюка Боришківцях з ініціятиви Української вільної академії наук у США з нагоди 115-річчя від дня його народження.
З книги Григорія Костюка "Сталінізм в Україні":
„У ході жорсткої дискусії М. Скрипник збагнув, що ці налякані люди хочуть від нього дві речі: повної та безумовної капітуляції та його життя... швидко дійшов трагічного, але єдино можливого висновку: померти. Померти за власним бажанням, але не віддати себе на поталу. На засіданні Політбюро він встав і спокійним голосом сказав, що забирає свої тези назад, вважає їх невдалими, погоджується подати коротку самокритичну капітулянтську заяву і цим полегшити ситуацію...
М. Скрипник швидко поїхав додому. Напевно йому хотілось востаннє глянути на кохану дружину й семирічного сина... Поклавши слухавку, він дістав з кишені револьвер, з яким не розлучався ще з часів громадянської війни, і вистрілив”.
(7 липня 1933 року)
„В. Затонський у своїй промові нагадав присутнім (на похороні М. Скрипника), що М. Скрипник впав жертвою класових ворогів – буржуазних націоналістів, які обплутали його своїми тенетами. Але хай вони памятають, - закінчував свою промову В. Затонський, - що за його смерть вони заплатять дорогою ціною.
У світлі наступних подій та долі самого В. Затонського ці слова звучать тепер моторошно і трагікомічно.
... у розпалі ліквідації національної течії в КП(б)У, розгорнутої масової чистки партії й поступового арешту „вичищених” – зібрався листопадовий... Об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У.
... Виступ П. Любченка називався: „Вогонь по націоналістичній контрреволюції й по націонал-ухильникам”.
„П. Любченко, повернувшись до свого задрапованого особняка на Фундукліївській вулиці, чітко усвідомив, що це останні його хвилини... Але далі ні жити, ні боротися він уже не міг. Яка іронія: ні армії, ні поліції, жодних вирішальних засобів захисту він - голова української „суверенної” держави, не має. Залишається єдина можливість: піти з життя. Він відразу ж пояснює це дружині і говорить їй про своє рішення. Вона – мати двох дітей... згодна з чоловіком, вона теж готова... Залишившись удвох, вони виконують своє рішення. Пострілом з браунінга П. Любченко вбиває дружину і себе”.
(30 серпня 1937)
„З 11 членів і 5 кандидатів Політбюро КП(б)У на волі не лишилось жодного. З 8 членів і 2 кандидатів оргбюро ЦК на волі не залишилось жодного. З 9 членів ревізійної комісії ЦК на волі – жодного. З трьох секретарів ЦК – С. Косіора, М. Хатаєвича, М. Попова живим не зостався ніхто. З 62 членів і 40 кандидатів ЦК КП(б)У на свободі лишилось двоє (П. Кирпоніс, М. Дюканов). Усі 17 членів уряду було позбавлено волі. Були знищені майже всі секретарі обкомів партії; майже всі члени бюро обкомів, голови й численні члени президій облвиконкомів та міськрад, райпарткомів і райвиконкомів, керівники й директори більшості державних підприємвств, фабрик, заводів. Нового розгрому зазнала Спілка письменників України, всі наукові, педагогічні, культурні організації країни. Моторошний час, як під час страшної чуми, знову охопив Україну, щоправда, цього разу її вищі адміністративно-господарські, партійні та урядові сфери”.
(Про розгром у 1937 році в Україні большевицьких кадрів, які здійснювали попередні сталінські „чистки”, голодомор...)
„Однією з найзагадковіших подій в історії в історії терору 1930-1938 рр. На Україні було раптове падіння й незабаром повне зникнення з політичної арени „вірного соратника товариша Сталіна”, натхненника й керівника цього терору, постраху й диктатора України – Павла Петровича Постишева.
... затиснувши економічне і господарське життя України в лещата колективізації й хлібозаготівлі, знищивши цілі покоління її діячів, паралізувавши рештки органічно національних сил у КП(б)У, Постишев був неспроможний ліквідувати ідею української державности, її історичні, економічні й культурні особливості... Не відповідали його (Сталіна) вимогам також підсумки терору в Україні. У 1936 р. терор П. Постишева, при тому, що масово винищувався народ, не заторкнув ні ВУЦВК, ні уряду, ні ЦК КП(б)У, тобто всього того, що за планом Кремля, також мало бути знищеним, як показали події наступного року”.
Цитовано у книжці Сергія Жижка "Перетворення", "Просвіта", Київ, 2011.
Найкраще з написаного про Григорія Костюка - есей письменника-еміґранта Володимира Біляїва, опублікований незадовго до відходу Григорія Олександровича:
НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…
На сторожі слова
Григорій Костюк
І
Григорій Олександрович Костюк! Людина – леґенда! Коли я пишу цю статтю, мене пронизує жаль, що він не зможе її прочитати – він , утратив зір, слух, дар мови і часто втрачає свідомість. 25-го жовтня ц. р. йому виповниться 100 років. Останні 15 років він невтомно працював над своїми спогадами "Зустрічі і прощання", 2 тома яких побачили світ 1998 р. у в-ві КІУС, Едмонтон–Торонто. Це неоціненний вклад в українську мемуаристику ХХ сторіччя.
Останніми роками Григорію Олександровичу було важко розмовляти водночас з кількома співбесідниками. Усвідомлюючи послаблення сили концентрації та необхідність закінчити спогади, він принагідно казав мені, що це змушує його ухилятися від спілкування з людьми, обмежуючись до короткого листування з друзями.
Винятки він робив тільки для відвідувачів з України. В своїй хаті в передмісті Вашингтона, Сільвер Спрінґ, він радо приймав багатьох літераторів. Згадаю лише кількох осіб: Миколу Жулинського, Івана Дзюбу, Івана Драча, Дмитра Павличка, Юрія Покальчука, Абрама Кацнельсона, Сергія Козака (не співака, а журналіста-рухівця, редактора детройтських "Українських вістей"). Я спілкувався з ним телефоном і листами. Кілька разів я відвідував його ще за життя його дружини Раїси Олександрівни – моєї землячки з Донеччини.
Вік і стан здоров'я унеможливили йому – дійсному членові НАНУ та лауреатові премії ім. В. Винниченка — відвідати в рідному Кам'янці-Подільському громадське вшанування славного земляка. Відсутнього батька там і в Боришківцях – селі, де народився майбутній літературознавець, достойно представляв його син — Теодор Григорович Костюк — відомий американський вчений-астрофізик. Йому, до речі, присвячений перший том спогадів батька. Другий том спогадів Григорій Олександрович присвятив своїй покійній дружині.
Роздумуючи над заголовком цієї статті, я вирішив назвати її "На сторожі слова" з двох причин. По-перше, це з постулату нашого великого Кобзаря: "А на сторожі коло них поставлю Слово", а по-друге, "Слово" – назва Об"єднання Українських Письменників. Діяльність Григорія Олександровича нерозривно пов'язана з одним і другим.
Після першого розколу УРДП, генеральним секретарем ЦК якої був Костюк (псевдонім – Залужний), він ще до часу еміґрації до США на початку 1952 року брав активну участь в політичному житті діяспори. Відтоді, особливо ж після оселення в Нью-Йорку, він повністю присвятив себе науково-дослідницькій праці та справі рятування архіву В.Винниченка. Як літературний критик він виступав під псевдонімом Борис Подоляк. І в цьому амплуа він мене найбільше цікавив. Хоч після розколу ми й опинилися в різних фракціях УРДП, внутрішньопартійні розходження не змінили мого шанобливого ставлення до Григорія Олександровича. Я переважно погоджувався з його статтями і рецензіями. Згодом вони були опубліковані в книзі "У світі ідей і образів. Вибране, критичні та історико-літературні роздуми 1930-1980" (в-во "Сучасність", 1983). Через рік, коли я переїхав з Філадельфії до Вашингтона, Григорій Олександрович подарував мені її примірник з автографом: "Володимирові Біляїву на спогад про нашу першу зустріч у Вашинґтоні 24.ХІ.1984. Дружньо і сердечно Гр.Костюк".
Григорій Олександрович був духовним та організаційним батьком Об'єднання Українських Письменників "Слово", за його словами, "творчого співдружжя авторів різних віком, різних світоглядом, різних творчими стилями, напрямками і розумінням мистецтва, але рівних у взаємопошані, толеранції, співпраці і правах". Це Об'єднання було створене в Нью-Йорку 26 червня 1954 року.
ІІ
З Григорієм Олександровичем я особисто познайомився 6-го грудня 1958 р. на 1-му з'їзді цієї єдиної в діяспорі письменницької організації, до якої я вже належав. Тоді я також познайомився з поетами Вадимом Лесичем, Борисом Олександровим, Леонідом Полтавою, Леонідом Лиманом, Богданом Бойчуком, прозаїками Людмилою Коваленко, Докією Гуменною, Фотієм Мелешком та іншими з-поза Філадельфії. З Філадельфії на з'їзді були члени Об'єднання Галина Журба, Василь Гайдарівський, Зосим Дончук, Богдан Кравців, Остап Тарнавський, Олег Зуєвський, Віталій Волков та інші, кого я вже не пригадую.
Відкриваючи з'їзд, Григорій Олександрович докладніше зупинився на підсумках і перспективах діяльности нашої організації. Він заімпонував мені своїм тактом та діловитістю. "Це людина не з категорії "неуважних професорів", які в справах організаційних часто виявляються безпомічними і наївними балакунами, – подумав я. – Нам справді пощастило, що "Слово" очолює саме Костюк". Від 1954 року він був неофіційним головою, а від 1-го з'їзду — незмінним головою та згодом почесним головою "Слова" аж до дня саморозв'язання організації в 90-х роках.
На 1-му з'їзді він був ініціятором і автором проекту звернення українських письменників-еміґрантів до українських письменників на Батьківщині. З'їзд схвалив те звернення, в якому, серед іншого, зазначалося:
"Так довго, як довго триватиме нищівна політика у відношенні до української літератури, мистецтва й науки, як довго український народ не матиме повної незалежности, так довго наша нація та її культура буде змушена тупцювати на задвірках чужої культури, так довго ми (і Ви, Шановні Колеґи!) будемо приречені на важку, жалюгідну долю. Причім, Ваша доля в стократ гірша – Ви поставлені в позицію тих, хто має поділити історичну відповідальність за політику відсунення українського народу на третій плян – у колоніяльну відсталість і провінційність.
Тому нашим і Вашим завданням є – всіма силами добиватися такого становища для України, щоб не повторилося, щоб не продовжувалося страшне лихоліття української культури. Щоб не було знову довгих реєстрів невинно замучених і вбитих, щоб не треба було знову "реабілітувати"знищених літераторів, мистців і вчених".
1962 року появився перший збірник літератури, мистецтва, критики і документації "Слово". В ньому були вміщені і два мої вірші. Переглядаю пожовклі від часу (40 років!) листи Григорія Олександровича до мене в цій справі. В одному з них, датованому 9.3.1961, він писав:
"Вельмишановний Пане Біляїв!
Чи Ви вже приготували щось для нашого збірника? Прошу мати на увазі, що за Вами кілька поезій (2-3) Ваших власних і кілька (2-3) рецензій на когось з наших колеґ. Сердечно вітаю. Щиро Ваш Гр.Костюк".
Зайнятий важкою фізичною працею на будівництві та навчанням на вечірніх курсах Пенсильванського університету, я не спромігся на рецензії, але добірку раніше написаних віршів вислав. За якийсь час одержав від Григорія Олександровича листа з датою 7.8.1961:
"Шановний Пане Колеґо!
Вибачайте, що з таким запізненням відповідаю на Вашого листа з 8.6. Я так закрутився в різних справах, що не маю сили бути елементарно акуратним в кореспонденції.
Не маю сумніву, що надіслані Вами поезії будуть у плянованому збірнику видрукувані. Питання друку збірника розв'язується найближчим часом. Вітаю сердечно. Гр. Костюк".
З надісланих поезій редколегія вибрала дві. Але на полях хтось поробив хибні, на мою думку, поправки та понаписував запитання, подібні більше на кпини, ніж на професійну редакторську вимогу. Це мене обурило, і в листі з 28.9.61 я попросив повернути мені добірку моїх поезій, включно з ухваленими до друку. Не минуло і тижня, як надійшла відповідь від Григорія Олександровича, в якій він висловив здивування з приводу мого прохання:
"Шановний Пане Біляїв!
Я, при всій моїй нелюдській перевантаженості, завжди уважно стежив і стежу за творчістю молодшої фаланги наших поетів. Стежив і за Вашими поетичними виступами. Про Вашу творчість у мене склалась в цілому позитивна оцінка. Я щиро запросив Вас до співробітництва і щиро хотів умістити Ваші поезії до збірника. Чи будуть вони вміщені тепер, від Вас залежить. Уважно подумайте. Якщо вважаєте за потрібне, зробіть належні поправки в пропонованих місцях і пришліть поезії назад. Якщо вважаєте, що вимоги до поправок не слушні, то напишіть чому. І ми до Ваших вимог поставимось з повною увагою. З пошаною Гр.Костюк".
Прочитавши цього листа, я, правду кажучи, був присоромлений своїм поспіхом. Проте мене втішили розсудливість і вирозуміння Григорія Олександровича. Його лист засвідчив, що "Слово" очолює людина досвідчена у праці з авторами, які, як відомо, бувають інколи надто чутливими до критичних завваг щодо їхніх творів.
Я поробив відповідні, на мій погляд, поправки в схвалених до друку віршах і відіслав їх назад. Свідомий перевантажености Григорія Олександровича, я не сподівався відповіді від нього. Тому мене невимовно втішив його несподіваний лист з 27.10.61:
"Вельмишановний Пане Біляїв!
Вірші Ваші одержав, і все буде так, як Ви поправили.
Аж тепер, коли я одержав оригінал Ваших поезій, я зрозумів причину Вашої нервової реакції на адресу редакції. На (полях) Ваших поезій пороблено декілька запитів, зауважень, критичних окликів тощо. В більшості неслушних і безпідставних. Мушу Вам сказати, що ніхто з членів редколеґії цих критичних нотаток не робив.
Цим виясненням вважаю справу за вичерпану. Пишу це, щоб Вам було все ясно. З привітом Гр.Костюк".
ІІІ
Читач може слушно запитати: пощо я докладно зупиняюсь на цьому епізоді? Справді, це був лише незначний інцидент з двома віршами тоді ще маловідомого поета. Одначе ці листи віддзеркалювали притаманні Григорію Олександровичу риси: прямолінійність, відвертість, вирозуміння і діловитість.
Знаючи його таким упродовж 44-х років, я був, признаюсь, засмучений оцінкою Аркадія Любченка, яку він дав Костюкові. Цитую з Любченкового "Щоденника" за текстом, опублікованим в харківському журналі "Березіль", ч.ч. 7 – 9, 1999:
"Нема в ньому твердости, хитливий він якийсь, дрібненько-хитренький. Дивно – адже сам він був ув'язнений, мусів би загартуватись. Але натомість, очевидно, йому хребта зігнули, скрутили, якщо не зламали... 25.5.44".
Очевидно, що це не той Костюк, якого я знав (та й хіба тільки я?!) упродовж майже половини сторіччя. До речі, про Любченка він писав завжди з глибокою пошаною, ставлячи творчість свого друга чи не на найвищий щабель української прози. Про це виразно свідчать всі статті Костюка про Любченка, що друкувалися в періодиці діяспори. Те саме можна сказати і про думки та спогади Григорія Олександровича про Любченка. Безсумнівним є, що Григорій Олександрович читав щоденникові нотатки Любченка ще перед тим, як вони вийшли окремою книжкою. Підтвердження цьому є у 2-му томі "Зустрічей і прощань". Зацитую це місце, де автор розповідає про його зустріч в Нью-Йорку з Олександром Підсухою.
"Придивляючись до моєї небагатої бібліотеки, він нагледів комплекти "Вапліте", "Літературного ярмарку", "Пролітфронту".
— Я цих журналів ніколи в нас не бачив, — озвався трохи задумано Підсуха.
— Мабуть, вони заховані в закритих фондах, — кидаю я.
— А ви це все з собою привезли? — питає він.
— Ні, — кажу, — це заслуга Аркадія Любченка.
Якусь мить мовчанка, а тоді я чую:
— Не люблю я цього Любченка. Нелюдяні, не гідні письменника нотки звучать в його щоденнику.
— Можливо, то в безконтрольний момент розпачу, - кажу, щоб притлумити розмову, бо й сам я мав таке враження від деяких нотаток мого друга".
У спогаді про Любченка "Поет юности і сили" (Альманах МУР ч.1, 1946) Григорій Олександрович писав, що друзі називали першого жартома "аристократ". Життя ж довело, що не Любченко, а якраз Костюк виявився справжнім аристократом. Любченкові негативні оцінки людей (до того ж його друзів!) змушують мене погодитися з Олександром Підсухою.
Та й не тільки з ним. У Філадельфії я знав Анатоля Гака (Антипенка) — під кожним оглядом людину бездоганно чесну. У своїх спогадах "Від Гуляй-Поля до Нью-Йорка" (в-во "Українські вісті", Ной-Ульм, Філадельфія 1973) він писав, зокрема, про Любченків "Щоденник":
"Щоправда, місцями трапляються в ньому міркування, висловлювання і нарікання небіжчика часом на безневинних людей".
У мене ж створилося враження, що Любченко свідомо згущував фарби в оцінках навіть тих, що його шанували, щоб виставляти самого себе за Парагона всіх чеснот, яким він, як і жодна інша грішна людина, не був.
ІV
Ще перед еміґрацією Костюків до США у Франції 6 березня 1951 року помер Володимир Винниченко. Вістка про його смерть дуже вразила Григорія Олександровича, бо ж він мав намір написати на підставі джерельних документів та розмов з живим письменником ґрунтовну працю про його життя і творчість. Натомість треба було писати некролог. Проте некролог перетворився в ширшу статтю, опубліковану в "Українських вістях" 1-2.4.51. Як пізніше розповідав Григорій Олександрович, ця дата стала віховою – початком його багаторічної діяльности на полі винниченкознавства.
Після еміґрації Костюків до США, де вони поселилися в центрі українського наукового та мистецького життя, не говорячи про американське, — Нью-Йорку, Григорій Олександрович майже повністю присвятив себе справі рятування та збереження архіву В.Винниченка. Про це читач може докладно довідатися в 2-му томі "Зустрічей і прощань". В результаті кількарічної праці Григорія Олександровича та його заходів перед американськими вищими учбовими закладами архів В.Винниченка був перевезений 16 травня 1958 року в надійне місце до Колумбійського університету.
У Нью-Йорку, крім заробіткової фізичної праці та зайнятости справою архіву Винниченка, Григорій Олександрович працював з Дослідною програмою вивчення СРСР при Колумбійському університеті, зосереджуючись на темі влади Сталіна на Україні в роки масового терору. На початку 60-х років першопрохідницька праця Костюка побачила світ англійською мовою аж у трьох видавництвах: Frederic A.Prager (Фредерік А. Преґер), Нью-Йорк, Stevenson and Son (Стівенсон & Сон), Лондон та Інститут вивчення СРСР, Мюнхен. Ця книжка відразу стала рекомендованою підручною лектурою у практично всіх університетах Заходу для студентів, які вивчали історію Східної Европи та Совєтського Союзу. Українською мовою вона була видана 35 років перегодя видавництвом "Смолоскип" у Києві. Від Григорія Олександровича я одержав її дарчий примірник з автографом:
"Володимиру Біляїву – доброму поетові, що в політології орієнтується так же, як і в поетиці, - дарую цей мій рейд у політологію. Дружньо і щиро, Гр. Костюк, 25.2. 96".
При цій нагоді варто згадати, що, як дослідник, він був одним з 9-ти осіб, які на початку листопада 1959 р. свідчили про злочини Микити Хрущова на слуханнях Комітету Палати представників у справах неамериканської діяльности. Посилаючись на совєтську пресу і виступи самого Хрущова, Костюк зазначив, що 1938 року з 62-х членів та 40-ка кандидатів ЦК КП(б)У лише 3 особи не стали жертвами сталінського терору, а із 17-ти членів Раднаркому УРСР на чолі з Панасом Любченком ні одного не залишилось в живих.
"Зараз Хрущов каже, що його не повинні звинувачувати за страту всіх членів ЦК КП(б)У, що він не був причетний до страти, що це був злочин лише Сталіна. Страта таких відомих відповідальних партійних працівників відбулася не без санкцій Хрущова" — підсумував своє свідчення Григорій Олександрович на 1-й сесії Конгресу США 86-го скликання.
Здавалося, що, примістивши архів В.Винниченка в надійному місці, Григорій Олександрович нарешті зможе присвятити себе науково-дослідницькій праці та діяльности "Слова" і ПЕН-Клубу. Але на початку березня 1969 року я одержав несподіваного листа від тоді 67-річного Костюка. Він інформував мене про заплановану комісією УВАН та Об'єднанням "Слово" на кінець березня зустріч в Нью-Йорку з метою розбудови на громадській основі "Фундації В.Винниченка".
"Події на Україні", ті листи і матеріяли, які я маю звідти, та "Відкритий лист" до мене наших невтомних патріотів з Пряшівщини в особі доктора Михайла Мольнара, змушують мене все відкласти на бік і зайнятися літературною спадщиною В.Винниченка...
Звичайно, було б ідеально, якби на цю зустріч Ви приїхали особисто і взяли в ній активну провідну ролю. Але якби Ви не змогли приїхати..., то може б Ви зуміли організувати таку зустріч з філадельфійськими бізнесменами та професіоналістами. Я про це писав до пана Шинкаря. Може, б Ви на спілку щось таки справді там зробили".
Не пригадую вже, що саме перешкодило мені поїхати до Нью-Йорка, але з П.М.Шинкарем ми влаштували у Філадельфії багатолюдний винниченківський вечір. Майже всі присутні на ньому склали пожертви на "Фундацію В.Винниченка". Зі словом про класика виступив Григорій Олександрович, а колишній актор курбасівського "Березоля" Йосиф Гірняк та я читали уривки із творів Винниченка.
Одне слово, завдяки Костюкові я став, бодай у мінімальному масштабі, співучасником акції видання спадщини В.Винниченка. Листом з 12.6.69 року Григорій Олександрович подякував мені:
"Ваше глибоко-вникливе і мистецьке читання Винниченкового оповідання справило сильне враження. Твір, що написаний 65 років тому, прозвучав, як сучасне слово живого письменника. І це заслуга Ваша...
Із УВАН повідомили мене, що від Вас надійшли гроші у фонд Винниченка, зібрані за списком зголошених на вечорі. Дуже дякую Вам від Винниченківської комісії за цю оперативну допомогу. Сподіваюся, що Ви й надалі, спільно з П.М.Шинкарем, розгортатимете цю акцію".
V
1970 року почалася моя активна діяльність в системі ДЦ УНР, що, самозрозуміло, відвернуло мою увагу від справ, пов'язаних з літературним життям. Скільки часу забирала ця діяльність (поза працею на хліб насущний) – можуть судити лише ті, хто був причетний до неї. Наступних 10 років не залишали вільного часу для творчости. Тому я радів, що мені вдалося 1970 року видати мою першу збірку поезії "Поліття" (в-во "Київ", Філадельфія).
У 1948 році Григорій Олександрович був одним з тих політиків, які в Німеччині вели підготовку відновлення ДЦ УНР. Проте в 70-х роках він мав принципові та особисті застереження щодо напрямку діяльности ДЦ УНР та його провідних діячів, зокрема віце-президента Миколи Степаненка, з яким я якнайтісніше співпрацював.
Політика і література для мене завжди були і є окремими сферами. Я ніколи не переносив своїх симпатій чи антипатій з однієї в другу. Самозрозуміло, що я вислав дарчий примірник збірки Григорію Олександровичу. Мене глибоко втішила його відповідь з датою 26.7.1971:
"Дорогий колеґо Біляїв!
Сердечно дякую за "Поліття". Воно безпосереднє, щире, людяне і сердечне. Цементує його добра мова й почуття міри. Тобто збірка має все те, що ставить її на рівень доброї поезії.
Ви нарешті зробили те, про що я не раз Вам нагадував. Ви підсумували (правда далеко не повно!) свій творчий доробок і поповнили наш поетичний цех новою доброю збіркою".
Вірний своїй вдачі та послідовний щодо пріоритетів, Григорій Олександрович не втримався, щоб не натякнути прозоро на моє нове поле діяльности:
"Вітаю Вас з творчим успіхом і сподіваюся, що всякі інші суєтні, часом мало потрібні справи не відтягнуть Вас від дальшої творчої праці (курсив мій – В.Б. ). Бо тільки це надовго позначить наше буття в світі...
Зичу найкращого здоров'я й дальшої творчої праці!
Щиро Ваш Гр.Костюк".
Особисто я стрінувся з Григорієм Олександровичем якраз на полі моєї політичної діяльности. Одним із моїх обов'язків, як голови Представництва ДЦ УНР у США, було проводити в останню путь видатних діячів УНР. Десь у середині вересня 1978 року на кладовищі в Бавнд Бруку ховали доктора Тимоша Олесіюка – колишнього члена Центральної Ради, згодом дипломата та міністра уряду УНР на вигнанні. Над його могилою я виголосив коротке прощальне слово від імені президента УНР та установ ДЦ УНР. На похороні був Григорій Олександрович з дружиною, син покійного – військовий лікар Армії США полковник Андрій Олесіюк, донька покійного — поетеса і перекладачка Марина Приходько та зять Євген Приходько — диктор Української Служби "Голосу Америки".
Прощаючись зі мною після похорону, Григорій Олександрович ніби жартома сказав мені: "Затоптала політика поезію, Володимире Івановичу... Шкода!". Я відповів: "Свого часу і у вашому житті політика теж затоптувала літературознавство. Та, як видно, все повернулося "на круги своя". Прийде час, і я також повернуся в лоно поезії". "Будемо надіятися", – сказав Григорій Олександрович, потискаючи мою руку.
Прикладом моєї вірности поезії служить факт, що 1979 року, в час чи не найінтесивнішої політичної діяльности, вийшла моя друга збірка віршів "По той бік щастя" (в-во "Київ", Філадельфія), за яку я удостоївся звання поета-лауреата УММАН за 1980 р. Дарчий примірник я, самозрозуміло, надіслав Григорію Олександровичу. Проте тоді я не знав, коли саме відбудеться моє повернення до поетичної творчости. Як і в багатьох випадках, воно було продиктоване обставинами життя і моїм особистим рішенням.
VІ
У липні 1984 року мене прийняли на працю в Українському відділі "Голосу Америки". Як державний службовець США я не міг, згідно із законом, залишатися активним в американській, а тим більше в українській політиці, зокрема в ДЦ УНР, що розглядалося керівництвом ЮСІА як частини Держдепартаменту, конфліктом інтересів, бо США мали дипломатичні відносини з СРСР.
Коли ми з дружиною продали свій дім у Філадельфії і переїхали 1984 року до Вашингтона, я зовсім не знав, що Костюки мешкають поблизу столиці в мерилендському містечку Сільвер Спрінґ. Пригадую, як я зрадів листові від Григорія Олександровича з датою 7.2.87, з якого я вперше довідався, що він одержав і прочитав мою другу збірку віршів:
"Дорогий Володимире Івановичу!
Давно вже прочитав Вашу останню збірку "По той бік щастя", але за старечою повільністю, хворобою й писанням своїх безкінечних спогадів ніяк не міг вибрати часу, щоб написати Вам подяку та кілька речень про свої враження... Ваша перша збірка нічим не поступається перед другою. Хіба що в другій вже менше юнацького запалу й більше розважливого філософського споглядання.
І дивно, і прикро мені, що Ваш вступ і утвердження в нашому еміґраційному поетичному коші нашою критикою й досі належно не оцінено..."
Я знаю, кого мав на увазі Григорій Олександрович під "нашою критикою". Нехай вони – корифеї "нашої критики", відомі всій діяспорі, а зараз і Україні, спочивають з Богом. Мушу підкреслити, що у Григорія Олександровича діло ніколи не розходилося зі словом – він єдиний, хто з "нашої критики" написав про мою творчість простору статтю, яка побачила світ у журналі "Сучасність" (ч. 4, квітень 1991) під заголовком "Дещо про поезію як творення світу людини".
"Але Ви цим не переймайтесь. Не чиїсь оцінки залишаться в історії, а справжні поетичні факти. А Ваші належать до справжніх...
Добірна й багата лексика, свіжа, тільки Вами знайдена багатоманітна рима, звукова прозорість, природня алітерація (відсутність манірности) і при тому все це йде в пляні мужніх філософських роздумів. Так я сприймаю Вашу поезію тепер....
А тепер хочу побажати Вам усякого добра і дальшої творчої праці. Дзвоніть, як матимете час, а буде змога – загляньте.
Щиро Ваш Гр.Костюк".
Це не означає, що моя творчість не стрінула оцінки критики. Про неї писали літературні критики Лука Луців, Петро Одарченко, Наталія Пазуняк, Яр Славутич, Аріядна Стебельська, Микола Степаненко, колеги-поети і письменники Володимир Гаврилюк, Ігор Качуровський, Оксана Керч, Петро Кізко, Іван Кмета-Ічнянський, Андрій Легіт, Леонід Полтава, Микола Француженко, Микола Щербак.
Хоч, як я вже згадував, від 1984 р. ми мешкали неподалік один від одного в мерилендських околицях Вашинґтону, писання "безкінечних", за його словами, "спогадів" та моя праця на "Голосі Америки" не залишали часу на особисті зустрічі. Доводилось обмежуватися до принагідних оказій в церкві св. Андрія Первозванного, а після 1991 р. – у посольстві України.
Проте ми регулярно спілкувалися листовно та телефоном. Я постійно інформував Григорія Олександровича про зміни в СРСР та в Україні за часів горбачовської перебудови, пересилав йому ксероксні копії цікавих статей українських та російських совєтських авторів. Одне слово, тримав його в курсі подій. Відверто кажучи, ця інформація не викликала у Григорія Олександровича надмірного оптимізму. В одному листі до мене він писав:
"Щодо "більшої волі" для нашого народу, то не знаю. Похмурі краєвиди. Наші колеґи із СПУ вже поволі притискають хвости і висловлюються смирненько.
Чорносотенний мур проломив тільки трішки М.Жулинський за допомогою Хвильового ( твори видані в США за редакцією Г.Костюка. – В.Б.). Але це тільки трішки. До справжнього ще далеко.
Те саме з Винниченком. Кажуть, що дозволили видати том давніх новел. Можливо. Але це тільки для того, щоб сховати справжнього Винниченка.
А втім – час покаже.
Ще раз найкращі побажання!
Гр.Костюк".
Як і вся діяспора, Григорій Олександрович з великим ентузіязмом сприйняв відновлення незалежности України. Припускаю, що ця епохальна подія додала йому снаги і віку закінчити 2-й том "Зустрічей і прощань".
Втім, слід зазначити, що Григорій Олександрович заздалегідь заявив, що грамоту присудженої йому премії Володимира Винниченка він не прийме з рук голови культурного фонду "Україна", народного депутата – комуніста Бориса Олійника, який тоді, якщо мені не зраджує пам'ять, був у США, а тільки з рук академіка Миколи Жулинського. Останній не міг тоді прибути до США і премію на громадській урочистості у Вашингтоні вручив Григорію Олександровичу тодішній президент УВАН д-р Михайло Борецький.
VІІ
1987 р. у в-ві КІУС, Едмонтон, Канада, вийшов 1-й том спогадів Г.Костюка "Зустрічі і прощання". Григорій Олександрович подарував мені його примірник з таким коротким, (але ж яким значущим!) автографом:
"Володимиру Івановичу Біляїву на незабудь від автора цієї, може, й сумбурної (доба ж яка?!), але кров'ю серця написаної книги. Сердечно Гр.Костюк. 15 серпня 1988. Сільвер Спрінґ, Мериленд".
На початку 90-х років Григорій Олександрович зосередив усю свою увагу на писанні другого тому спогадів. У листі до мене з датою 5.4.94 він писав:
"Дорогий Володимире Івановичу!
Ви були ласкаві й виявили бажання допомогти мені в опрацюванні моїх спогадів... Я свідомий того, що тавро старечости виразно позначилося на цих писаннях. Коли читатимете, то забудьте про автора, а спробуйте виловити чи виправити бодай найосновніші недоладності... Потрібно звернути увагу на часті повторення фактів, тих самих подій і, щонайгірше, своїх "чеснот"..., уважно поставитися до фахових термінів, слів чи цитат чужими мовами і т. п.
Одне слово, читайте й поправляйте так, якби Ви виправляли своє писання. Якби в процесі читання виникли якісь складніші проблеми, то прошу телефонувати. Спільно полагодимо.
З дружнім привітом Ваш Гр. Костюк".
Через перевантаженість працею мені вдалося "творчо прочитати" тільки два спогади: про Тодося Осьмачку та Юрія Косача. Григорій Олександрович не забув моєї більш ніж скромної редакторської ролі. На закінчення спогадів він, серед іншого, написав:
"Щира подяка також моїм добрим друзям Володимирові Івановичу Біляїву та Леонідові Васильовичу Гусаку, що прочитали деякі частини цих нарисів і подали свої зауваження".
Останній лист Григорія Олександровича до мене з датою 22.12.95 особливо зворушливий:
"Дорогий Володимире Івановичу!
Сердечно вітаю Вас і Вашу дружину з Новим 1996 роком і традиційними Різдв'яними святами. Зичу сили і творчої снаги у Вашому особистому житті й міцної витривалости у Вашій трудній, але глибоко корисній праці для людей взагалі, а українських зокрема.
Ваш ювілейний рік доходить до кінця. Ви його провели, в основному, і це Ваше щастя, в Україні, тобто там, де вирішується доля нашої Держави. І це теж велике щастя. Думаю, що Ви, крім столичних сфер, побували в рідній Донеччині й зустрілися з рідними, близькими Вам людьми. Тож хай буде це для Вас доброю наснагою для дальшої праці. Хотів вислати Вам картку. Але сам написати вже не можу. А клявіятура машинки дозволяє ще дещо вистукати. Хоч і з великими помилками. А прочитати і виправити – вже не можу. Хіба когось попрошу. Тож не гнівайтесь. Бувайте щасливі і здорові!
Щиро Ваш Гр.Костюк".
Григорій Олександрович став для мене живим прикладом людини, яка до глибокої старости не припиняє творчої праці, віддаючи їй останні крихітки фізичних сил. Таких на цьому світі дуже мало. І я вдячний долі, що мав нагоду пізнати таку людину.
Я назвав спогади Костюка унікальними. Чому? Відповідь ясна. Адже не залишилося в живих жодного з активних сучасників доби, про яку йде мова в спогадах. Як і нікого з активних учасників на літературному полі. Ні тут у діяспорі, ні там в Україні, хто міг би написати подібні до Костюкових спогади.
Відомо, що мемуари вводять нас у минулий світ. Проте, долаючи час, вони також зводять міст між минулим, сучасним і прийдешнім, а тим самим стають і нашими зустрічами, і прощаннями.
Post Scriptum
Два місяці після того, як я закінчив цю статтю, надійшла сумна звістка про смерть Григорія Олександровича Костюка. Він упокоївся 3-го жовтня 2002 року в лікарні вашингтонського передмістя Сільвер Спрінґ, недоживши 22 дні до свого сторіччя. 5-го жовтня його тлінні рештки були поховані на українському православному цвинтарі в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Але дух його, втілений в творах непроминальної вартості, житиме вічно.
Зінґер Айленд, Флорида, 2002
Примітки
Костюк, Григорій Олександрович (псевдоніми – Г.Залужний, Б.Подоляк ) нар. 1902 р. на Кам'янець-Подільщині, п. 2002 р. у Сільвер Спрінґ, шт. Мериленд, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український політичний діяч, учений-літературознавець, критик, мемуарист, лауреат премії ім. В.Винниченка, довголітній голова ОУП "Слово", дійсний член УВАН та НТШ, член НСПУ.
* Лесич, Вадим — псевдонім (інші псевдоніми: Ярослав Ярий, Ярослав Драгинич). Справжнє прізвище Кіршак, Володимир, нар. 1909 р. в Галичині, п.1982 р. в Нью-Йорку, пох.на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью -Джерсі. Український журналіст, поет, критик, перекладач, член ОУП "Слово".
* Олександрів, Борис — псевдонім. Справжнє прізвище Грибінський, Олександр, нар. 1921 р. на Житомирщині, п. 1979 р. в Торонто, Канада, пох. там же. Український поет, редактор, автор гумористичних оповідань, які він писав під псевдонімом Свирид Ломачка, член ОУП "Слово".
* Полтава, Леонід — псевдонім. Справжнє прізвище Єнсен, Леонід, нар. 1921 р. на Полтавщині, п. 1990 р. в Нью-Йорку, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український поет, прозаїк, радіожурналіст, редактор, автор збірок віршів для дітей, член ОУП "Слово" та АДУКу.
* Лиман, Леонід. Нар. 1922 р. на Полтавщині, живе в Нью-Йорку. Український поет, журналіст, член ОУП "Слово".
* Бойчук, Богдан. Нар. 1927 р. в Галичині, з 1949 р. живе в США. Український поет, перекладач, редактор, один із засновників "Нью-Йоркської групи" поетів-модерністів. Член ОУП "Слово" та НСПУ.
* Коваленко, Людмила. Докл. про неї в примітках до статті "Шукач гарного світу".
*Гуменна, Докія. Докл. про неї там же.
* Мелешко, Фотій Минович. Нар. 1889 р. на Херсонщині, п. 1970 р. в Нью-Йорку, пох. на укр. прав. цв. у Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. На еміґрації з 1920 р. Український письменник і громадський діяч.
* Журба, Галина. Докл. про неї в статті "Творчість у поході життя".
*Гайдарівський, Василь. Докл. про нього в статті "Шукач гарного світу".
* Дончук, Зосим. Докл. про нього в примітках до статті "Шукач гарного світу".
*Кравців, Богдан. Нар. 1904 р. в Галичині, п. 1975 р. в Нью-Йорку, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український поет, редактор, критик, перекладач, дійсний член УВАН та НТШ, член ОУП "Слово".
* Тарнавський, Остап. Докл. про нього в примітках до статті "Творчість у поході життя".
* Зуєвський, Олег Йосипович. Нар. 1920 р. на Полтавщині, п.1996 р. в Канаді, пох. у Харкові. Український поет, перекладач, професор університетів у США та Канаді, член ОУП "Слово" та СПУ.
* Волков, Віталій. Нар. (дата невідома) на Волині, п. (дата невідома) у Філадельфії, пох. на укр. прав. цв. у Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український письменник, автор фантастичних оповідань і повістей, лексикограф, член "Науково-дослідного товариства української термінологїі" та ОУП "Слово".
* Любченко, Аркадій. Докл. про нього в примітках до статті "Шукач гарного світу".
* Гак, Анатоль. Докл. про нього там же.
* Шинкар, Петро. Докл. про нього в примітках до статті "Республіки трибун".
* Гірняк, Йосип. Нар. 1895 р. в Галичині, п. 1970 р. в Нью-Йорку, пох. на укр. катол. цв. Фокс Чейз у Філадельфії. Відомий український актор, грав у театрі "Березіль" та в Київському театрі юного глядача, після 1941 р. продовжував сценічну діяльність у Галичині, а після 1945 р. на еміґрації – сперше в Німеччині, а згодом у США.
*Степаненко, Микола. Докл. про нього в статті "Політик, учений, священик".
* Олесіюк, Тиміш. Нар. 1895 р. на Підляшші, п. 1978 р. у Лос-Анджелесі, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Лікар за фахом, громадсько-політичний діяч, дипломат, демограф, член уряду УНР на вигнанні.
* Приходько, Марина. Дочка Т.Олесіюка, нар. 1927 р. в Празі, живе в США. Українська поетеса, перекладачка, член ОУП "Слово".
* Луців, Лука. Докл. про нього в примітках до статті "Шукач гарного світу".
* Одарченко, Петро. Докл. про нього в статті "Патріярх літературознавства."
* Пазуняк, Наталія. Докл. про неї в примітках до статті "І тут в Америці живу я Україною...".
* Славутич, Яр. Докл. про нього в статті "Поет сили".
* Стебельська, Аріядна (прізвище в заміжжі, дівоче прізвище Шумовська), нар. 1919 р. на Вінничині, живе в Торонто (Канада). Українська вчена-літературознавець, літературний критик, член АДУКу.
* Степаненко, Микола. Докл. про нього в статті "Політик, учений, священик".
*Гаврилюк, Володимир. Нар. 1904 р. на Поділлі, п. (дата невідома) в Канаді, пох. там же. Український мистець (учився у Львові і Кракові) та поет, член АДУКу. П. 2000 р. в Монтреалі (Канада), пох. там же на українському цвинтарі.
* Качуровський, Ігор. Докл. про нього в примітках до статті "Шукач гарного світу".
* Керч, Оксана. Докл. про неї там же.
* Кізко, Петро. Нар. р. (дата невідома) на Наддніпрянщині, п. (дата невідома) в Мюнхені, пох. там же. Український поет, журналіст, редактор, працював переважно в редакціях"Української трибуни" та "Визвольного шляху".
* Кмета, Іван (псевдонім Ічнянський), нар. 1901 р. на Чернігівщині, п. (дата невідома), пох. у Філадельфії. Український поет і протестантський пастор-проповідник, автор багатьох рецензій і критичних статей про творчість українських письменників.
*Легіт, Андрій. Докл. про нього в статті "Як тихий Легіт нам дарує вірші...".
* Француженко, Микола. Докл. про нього в статті "Вірний покликанню".
*Щербак, Микола. Докл. про нього в примітках до статті "Шукач гарного світу".
* Борецький, Михайло. Нар. 1921 р. на Львівщині, п. 1996 р. в МекЛін, шт. Вірджінія, пох. там же. Український учений-економіст, президент УВАН.