Павло Вольвач
* * *
Таке, немов всечассю свідок
(відлунило - чи хто й казав?)...
Мости побігли, й місто слідом,
Потроху гублячись між трав.
І дарма думать, що забувся,
Позбувсь тієї печії -
Аж тьохкали східняцькі буйства
В степах, униз по течії.
Під самий хрест, що зветься дідом,
Де вчуть в полинній тиші встиг,
Як сходивсь світ із позасвітом,
Так лагідно, так щільно - встик.
І ворухка світобудова
За сенсом змінювала сенс.
...На стежці жіночка бідова
Махнула в сторону шосе.
І день навспак крутився глеком,
Зближався міста небосхил,
Де з того берега, здалека,
Батькам мовчалося з могил.