Миколі Вінграновському 85...
"Микола Вінграновський свого часу відбив жінку в сина Ірини Вільде."
Тарас Прохасько
“Знайомі та друзі вважали її уособленням справжньої шляхетної українки: батько — Іван Білинкевич — відомий франкознавець та краєзнавець; з письменницею Іриною Вільде її поєднували родинні й людські стосунки. ...У ній відчувалася, що називається, порода. Тобто походження давалося взнаки. Вона була як відгомін іншої старої культури: без совкового масовізму, колективного ентузіазму... Натомість була виваженою, поміркованою, дещо прохолодною в стосунках. Одним словом, леді, чи краще сказати — пані. Але її прохолодність — не означала байдужість. Була відкрита і легка на допомогу.”
(З некрологу, вміщеного у виданні “День”)
Олександра Білинкевич-Вінграновська
† 21 березня 2011
ТРОХИ ПРО МИКОЛУ
Перед цією спробою написати про Миколу був якийсь час, коли я вагалася чи взагалі це треба робити. І перш за все з тієї причини, що за письменника говорить його творчість, і це - єдино важливе. А писати про письменника — це, певною мірою, задовольняти чиюсь цікавість, давати поштовх комусь із чимось не погодитися, засумніватися.
Ми стали сім'єю, коли Миколі було 39 років, а мені – 38. І далі - 29 років, день при дні й у різних тих днях. Бачила його зблизька, зсередини, то й маю про що написати. Але й знаю, що недостатньо бути свідком якихось подій чи обставин, любити їх, а головне — з усього баченого і пережитого зауважити суттєве і таке, що має відношення до залишеного ним у слові.
За ці п'ять років без Миколи мені стало ще видніше, які були однакові і взаємозалежні Микола-людина і Микола-поет. При його тілесній статурі, при його способі реагування на світ можливий був тільки такий, саме такий спосіб творення і результат цього творення. Дуже органічним і міцним був у нього той заміс фізичної сутности і творчої енергії. На цій єдиности сформувалася в мене мета, а з метою і потреба написати про Миколу.
* * *
Особлива радість у нашому домі була тоді, коли Миколі працювалося. Коли перед ним на столі лежав аркуш паперу, а в руці була ручка. Усе, що відбувалося до написання першого речення, а часто тільки перших слів першого речення, залишалося закритим, відомим тільки йому.
А, власне, працював він постійно: жартував, що працює і тоді, коли спить, і тоді, коли найменше можна запідозрити, що продумує, вибудовує те, що має з’явитися потім. Казав, що найважчий для нього є час пошуків «художнього рішення» (і це стосувалося речей прозових). Бо в поезії таких пошуків, видно, не потребував і, як збоку бачилося, його просто вело, слова в’язалися, в’язалися не на якусь конкретну тему, здавалося — поза межами логіки і звичайного людського бачення, щоб в результаті ставати несподіванкою і для нього самого теж. Від того першого речення, від того, наскільки воно буде точним, рушійним, залежало все, що з’являлося далі.
Тому найбільше вдома тих перших сторінок і перших речень, переінакшуваних, пересіюваних до стану Миколиного розуміння досконалости. Так було завжди: від «Ходімте в сад», «Первінки» до «Манюні», до так і не написаного «Волового очка». Дозвіл на написання слова приходив до нього після тривалих сумнівів, виважування, пошуків варіантів. Сідав до столу аж тоді, коли не сісти вже не міг. У роботі були паузи, перепочинки і не завжди короткі. А що визріває готовність сісти до столу, вгадувалося по тому, як ходив по хаті, як довго дивився у вікно, як голився-мився, як знову ходив по хаті й навколо столу, щоб нарешті сказати мені: «Ти що, не бачиш, що я підкрадаюся до столу».
Коли вже рука писала слово, то було видно, як любовно, тепло його виводить, як він голубить слово очима, ніби перекидає з долоні на долоню, аби зігріти. Могло здатися, пробував його ще й на смак. Слова і речення мали бути допасовані так, щоб «швів» між ними не було видно. Слова мали бути рідними і Миколі, й одне одному.
Окремо лежать ...надцять аркушів з нескінченними варіантами початку оповідання «Волове очко», яке Микола задумав раннього літа 2003 року і якого боявся, тому що не хотів повторити своє любе «Гусенятко». Задум «Волового очка» виник під час останньої мандрівки з наметом на Десну, коли він лежав на кожусі під деревом (більшість часу в таких мандрівках лежав: раніше — бо любив лежати, видивлятися когось і щось, а потім уже — і через хворобу ніг). Роздивлявся, знаходив, відразу починав усе те любити, творити мурашино-пташино-черепашині відносини. Із останньої мандрівки на Десну привіз знайомство з найменшою пташкою, що живе в Україні й називається волове очко. Вдома перечитав у книжках про птахів усе про це волове очко, що більше від джмеля, але втричі менше від горобця. І на цій його «маленькости» повинне було зав’язатися оповідання. До птахів у Миколи було особливо тепле ставлення; знав хто є хто між ними, хто як літає, хто які гнізда будує. Розпізнавав птахів за голосами.
Починав це оповідання ...надцять разів, казав, що не знаходить художнього рішення. Трепетно хотів мати це оповідання, пустити «Волове очко» у світи.
Видно було по ньому, що допускав — воно, те «Волове очко», могло бути й останнім.
Так сталося, що Миколине:
Понад лугом сіра сірячина
і намет мій — мокриво сумне.
Кропить дощик в лузі корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене.
І ніхто не йде, не проминає,
а пройде хто — гляне й не признає,
Пробухика й знову промине...
Тільки дощик, дощик без зупину
Кропить в лузі темну корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене (2002р.)
і розпочате «Волове очко» (хоч не певна, що воно було б саме таким якби написалося):
«Волове очко і не знав, що він волове очко, а якби і знав, то все одно він тут би й жив посеред зимового лісу, на дикій груші, у своєму сіренькому з дашком кубельці, де припасені були з осені дві задушені мухи, ґедзик і павучок. Попеляста моторна пташечка, втричі менша від горобця і трохи більшенька від джмеля, мала стрімко догори задертий хвостик і несподівано сильний голос, що міг злякати навіть дикого кабана, який ховався від мисливців в очеретах. Коли волове очко летів, то здалеку нагадував насінину, коли наближався — то можна було подумати, що це буде джміль, а як уже сідав на свою дику грушу посеред лугу над озерцем — ставав воловим очком» (2003р.)
...залишилися для мене найдорожчими.
Коли писалося, йому не перешкоджав монотонний хатній шум чи голос, — аби тільки не «вистрілював» у тиші. Тоді на такий заголосний звук вигукував: «Що таке?», — і його обурення тривало рівно стільки, скільки треба було, щоб ці два слова сказати, а мені затерпнути. Потім ніколи не дорікав, що хтось йому заважав. Зразу ж забував такі прикрості. Бо перебував разом із тим, що писалося у тому вимірі й часі.
Писав тільки кульковою ручкою, а ним затесані до гостроти голки олівці (і не менше як 9-10), наче букетик-будячок, войовниче стояли в глечику на столі; в такому «робочому стані» вони певно дисциплінували і самого Миколу.
Останні роки вдома з’явився комп’ютер, а разом з ним — комп’ютерні вчителі. Скільки — вже не пам’ятаю, але кожен останній був найкращим, бо пояснював, на думку Миколи, найдоступніше. Зберігся аркушик — інструктаж, записаний рукою Миколи під диктування одного з комп’ютерних вчителів, на якому акуратно написано, коли і яку клавішу використовувати. Я найменше з усіх вірила, що він ту машинку переможе, проте засвоїв невелику частку потрібних йому комп’ютерних можливостей. Навіть діти, граючи в комп’ютерні ігри, менше радіють з того дива, на яке техніка здатна. Тішився своєю перемогою над комп’ютером.
І тут до речі буде зауважити, що він умів тішитися як мало хто. Тішився голосно, не ховав своєї радости. Весь і завжди був налаштований тільки на позитив, і звідси абсолютна відсутність цікавости до побутових дрібниць, ускладнених міжлюдських відносин. Не вмів бачити чиюсь нещирість, корисливість, підступність. Було враження, що й не допускає, ніби непорозуміння між людьми на побутовому рівні можуть існувати взагалі. Ця властивість була у нього вродженою, природною, і як риса чоловічого характеру могла тільки захоплювати. Хоча, думаю, у творчому процесі вона й не допомагала йому. Всякий неґатив відскакував від нього, заважав йому. Не було на таке у нього часу, в ньому не було на таке місця.
* * *
У шкільні роки і на початку студентських він вів щоденник і записував вірші. З тих зошитів 1954 — 1957 рр., видно, що писалося багато, майже кожного дня, частіше по декілька віршів на день. Зошити з віршами збереглися, Микола їх 2002 року перечитав і сказав покласти там, де були — у скриню. Більше щоденника не вів, хоч скільки було вдома розмов навколо літературних подій чи подій у країні, скільки було його несподіваних, точних і завжди оптимістичних слів: «Нічого, почекайте, не все зразу». Не один раз, запитуючи його, чому він нічого не записує, я завжди чула однакову відповідь: «Це не моє». Може, ще й тому сам не вів щоденника, що для нього існував тільки один — щоденник Довженка.
Коли взимку 2003 року готував до видання свій тритомник вибраного, дуже багато зі своїх друкованих раніше поезій «відсіяв». Не боявся просівати свою працю, довіряв собі, бо відчував, що ведений Богом. У Бога Микола вірив. До церкви не ходив. Звертався до Бога своїми словами і, як сказав одного разу, вночі. Таке зізнання виривалося у нього рідко. Я сподівалася, що колись скаже більше. Не сталося так. Уперше до церкви повела Миколу Бабуня, Миколиної Мами Мама — Євдокія Садівниченко. Бабуня завжди жила з Вінграновськими, хоча мала ще трьох дітей. Бабуня часто водила до церкви внуків Вінграновських: малого Миколу, молодшого на три роки Аліка, молодшу на п’ять років Гелю. Під час Другої світової війни в Первомайську стояли румуни, а з ними був їхній священик. Він звертався до Миколиної мами, щоб відпустила малого Миколу з ним, бо хоче вивчити його на священика. Сам же Микола розповідав мені, що десь в 4-5 класах любив уночі виходити в садок і молитися — тоді він мріяв бути священиком. Від бабуні Микола дістав іконку Святого Миколая, коли їхав до Києва на навчання. Разом з Миколою іконка переїхала і до Москви, коли Довженко взяв його на свій курс. І десь там вона загубилася. Повернулася ікона до Миколи, а точніше, до Миколиної хати, коли його вже не стало.
Через усе життя проніс Микола Боже благословення і беріг його в собі. І те, дане йому згори, я думаю, чесно робив. А якби хто хотів сказати, що мав чи міг зробити більше, то я тільки повторю те, що казав сам Микола: «Не вмію заставити себе писати... пишу, коли пишеться».
* * *
Дуже красиво, поволі, з пошаною до автора читав чужі речі. Читав багато, і не менш як дві книжки одночасно. Книжки і журнали із закладками лежали на столику, щоб мати їх під рукою. Ми передплачували майже всі літературні журнали, зокрема ті, де друкувалися «найсвіжіші» переклади з іноземних мов.
Збоку здавалося, що кожне речення він читає раз, потім кусками, і що окремо читає навіть розділові знаки. Під час читання не один раз звертався: «Послухай. Як вєліколєпно!» Не знаю, що йому було потрібніше: те, про що письменник пише, чи те, як він це робить. Для нього читання теж був процес творчий.
Начитаність, поінформованість, освіченість Миколі не були потрібні для «вжитку» в дискусіях, цитуваннях, посиланнях. Вони потрібні були йому для його власної творчости: щоб відчути градус, рівень літературного процесу в світі й вивірити себе і своє по ньому.
Коли ж звертався до когось із друзів зі словами: «А розкажи як...», «А розкажи чому...» (хоч знав про це «як» і «чому», давно і добре), то мені це нагадувало потребу справжнього меломана слухати-чути любий для нього музичний твір.
Любив талант іншого й інший: чи визнаний, чи той, що тільки пробивається. Завжди мусив поділитися своїм відкриттям чогось талановитого з кимось, хто на той час був біля нього, а потім те своє захоплення повторювати комусь ще і ще.
Свідомо не перелічую тих любих Миколі імен — боюся завдати прикрости комусь не згаданому. І можна було б принагідно сказати людям, які мало знали Миколу, а то й лише один раз бачилися з ним, не писати у своїх спогадах про якусь особливо високу Миколину оцінку їхньої творчости.
* * *
Микола особливо і по-своєму сприймав Красу. Дивився на красиве не по-споживацькому, не захланно, а ніби боявся сполохати, ніби співіснував із ним. Так само особливо слухав красивий голос, народний спів, класичну музику, спів птахів, дощ і вітер. Любив слухати твори Баха, Бетховена, Гайдна. У всіх своїх документальних фільмах використав твори цих композиторів. Миколин тембр голосу, його дикторський текст дуже органічно лягали на їхню музику. Так само, як Микола, дивилася на все красиве і моя дочка Ярина Полотнюк, художниця з освітою філолога. Мені здається, що не знаю нікого, хто б так сприймав Красу: дивилися, тішилися, не аналізували, не розчленовували, були дуже делікатними і обережними в сприйманні її.
Делікатно дивився Микола на красивих людей. Внучку свою красуню Наталю коло себе довго не затримував, вони могли сидіти мовчки в одній кімнаті, й при цьому кожен займався своєю справою, не заважаючи одне одному. А їхні зустрічі завжди закінчувалася словами: «Дай поцілую тебе в чолко».
* * *
Як не поспішав у праці, казав майже винувато: «Я пишу так» — так не поспішав і в усьому. Втім, по ньому було видно, що не вмів поспішати, метушитися. Не поспішав на поїзд чи літак, на зустріч із кимось. Усе в дорогу збиралося поволі (інша річ, що готувалося заздалегідь і не ним самим). А коли все було готове і машина мала ось-ось заїхати, Микола час від часу діставав позолоченого кишенькового годинника (для всіх — «золотого» і купленого за перший гонорар, при цьому ставав у позицію «ноги на ширину пліч») і контролював час.
Не квапився, навіть голодний, до накритого столу. Не поспішав їсти, їв поволі й красиво. Наче їв не для того, щоб втамувати голод. Любив просту селянську їжу (так називав літні салати з вареною картоплею, а взимку — печену картоплю із квашеною капустою). Нарізані на салат помідори, огірки, цибуля з домашньою олією мусили якийсь час постояти «пожити разом», пустити свій сік (як казав: «юшечку»). Коли вже юшечка з’являлася, ломив туди кусочками хліб, щоб намокав. Дивився, як той хліб намокає — і аж потім починав їсти. їв і ніби дякував тій їжі, що може її їсти. Вдома молоду зелену цибульку змотував у кільце і їв, як у дитинстві. Це про нього англійське: «Голод і метушня принижують джентльмена». У всьому не поспішав. Поспішав тільки зиркнути на когось, на щось, аби запам’ятати.
* * *
Щодо автобіографічности у творчости Вінграновського. У шкільних і студентських зошитах багато присвят конкретним жінкам і це, як сам казав, було «правильно». Потім, уже ближче до сорока, від таких присвят відмовився, і, як завжди, не пояснював чому. Віддавав належне конкретному поштовху, але й дивувався, як можна не розуміти, що Поезія — стан його власної душі, яку може «понести» так, що невідомо, за кого чи за що вона зачепиться через рядок.
Перебираючи архів Миколи, я знайшла його рукою записаний вірш «Вас так ніхто не любить...». Заголовок цього вірша був «Україні».
А про те, що вірш «Я сів не в той літак» не був навіяний конкретною жінкою (як переконаний дехто навіть з ближчого його оточення) казав мені Микола сам: «І взагалі не про жінку там мова».
Відносно прозових творів, то навіть причетні до літературного процесу люди розпитували, чи він насправді ходив у дитинстві на базар купувати корівку («Первінка»), чи був у нього човник («Літо на Десні»), як і де купував свою кобилку («Манюня»). На такі запитання Микола притишено, по-змовницькому, широко усміхаючись, відповідав: «Це все я придумав». Хоч було воєнне дитинство («Первінка»), поїздки на Десну («Літо на Десні»), знімався фільм «Дума про Британку» (повість «У глибині дощів»). Найбільше було варіантів походження кобилки Манюні («Манюня»): виграв конячку в карти, отримав подарунок від директора кінного заводу, купив у циганів (цей варіант і залишився в повісті). Насправді така конячка була у Миколиної двоюрідної сестри, яка жила в селі Кримці; сестра була дояркою, їздила на ферму возиком, запряженим кобилкою, і та кобилка зовсім не називалася Манюнею. Микола чи не один тільки раз вибрався тим возиком у лісосмугу, і, як виявилося, цього було достатньо для «Манюні».
* * *
За нагоди, але все ж таки нерідко, казав: «Але ж я маю професію», бо закінчив Московський інститут кінематографії. Знявся в чотирьох художніх фільмах, сам зняв чотири художні й вісім документальних фільмів. Про свої ролі в художніх фільмах не згадував, хіба що про Івана Орлюка, бо це був Довженків герой, і Микола був дуже щасливий у пору своєї молодости. Хоч і тоді, знімаючись у «Повісті полум’яних літ», мало думав про своє кінематографічне майбутнє.
Дуже хотів мати вдома свій фільм «Дума про Британку», але стрічки не виявилося на студії у Києві. Недавно ми дізналися, що фільм є в архіві в Бєлих Столбах, під Москвою, куди потрапляло все, що робилося тоді в кіно. Але той варіант «Думи про Британку» широкоформатний, і апаратури, щоб перевести в формат, придатний для демонстрації фільму, зараз немає.
Микола планував зробити серію документальних фільмів про історію України на основі своєї маленької книжечки «14 столиць України». Ця тоненька книжечка виходила друком тричі (раз румунською мовою) в Києві та в Одесі за сприяння Миколиних товаришів. Перші три фільми «Чигирин — столиця Богдана Хмельницького», «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи», «Галич — столиця князя Данила Галицького» були створені на Укркінохроніці, 1994 — 1995 р.р. Для створення фільму «Гетьман Сагайдачний» було засновано «Фонд 14 столиць України», зареєстрований, зі своєю печаткою і бухгалтером. На фільм «Гетьман Сагайдачний» кошти виділив фонд «Відродження». А потім Микола задумав розіслати по всьому світі в українські осередки листи-звернення про подальше фінансування його плану. Адреси таких осередків надав Миколин приятель, нині покійний, письменник Володимир Біляїв, що жив у США. Ми розіслали близько 300 таких листів-звернень. Друкувалося те звернення і в одній українській газеті у США. Відгуків було не більше п’яти (ті листи збереглися), а між ними лист, найдорожчий Миколі, від старенької українки з Нової Зеландії із побажанням успіхів у праці та із загорнутими в копіювальний папір (щоб не просвічувались дорогою) десятьма новозеландськими доларами.
Із задуманих чотирнадцяти документальних фільмів про історію України він встиг зробити ці чотири.
Микола любив свій документальний фільм «О. Довженко 1941-1944 рр.», яким вшанував пам’ять свого вчителя до його 100-річчя від дня народження. В цій картині він на зоровий ряд Довженкових кадрів з фільму «Україна в вогні» поклав текст із щоденника Олександра Петровича 1941-1945рр.
* * *
Він любив невелике товариство, любив бути в центрі уваги. Тоді розповідав, вигадував, випробовував свої фантазії на слухачах, «гуляв зі словом». Волів мати таке товариство у себе вдома. Можу сказати, що в гості не дуже й любив ходити. А вдома під рукою завжди було щось свіжонаписане і була нагода прочитати це вголос і побачити очі слухачів.
Допускаю, що певних людей Микола міг дратувати. Навіть можу здогадуватися чим. І якщо таке роздратування виникало на побутовому рівні чи рефлекторно, то можна було таких людей зрозуміти. Але коли чиєсь несприйняття виникало через нестримне буяння Миколиної уяви, розкошування словом, чи тому, що тему розмов завжди задавав він — тоді що? Не виключав Микола можливих закидів щодо історичної документальности у «Наливайкові». Перед тим, як сісти за «Наливайка», вивчив історичні джерела, що були доступні йому. Знав зброю тих часів, одяг селян, української шляхти, польських вельмож, козацького і польського війська, ландскнехтів і пікінерів. Зберігся аркушик, який прислав йому хтось мені невідомий, де чітко розписано не тільки склад пороху для гармат козацьких часів, але і як козаки ним користувалися. Він «намацував» події, сам казав, що переходив разом зі своїми героями всі їхні дороги, поля, ліси, брав участь у всіх битвах. А коли написав останню битву, щасливо сказав: «Усе. Маю». До свого роману ставився як до живого організму, в якому все було для нього однаково важливе. В тому числі й малинова брошка під підборіддям Жолкевського, і внутрішні монологи Куріпочки — коника Петра Жбура.
Він виписував «Наливайка» так, як художник картину, а не як ілюстрацію до історичних текстів, не як підручник з історії. Постать Наливайка, його оточення — людей, коней, верблюдів, різну живу дрібноту — писав із великою любов’ю, весело і гордо.
* * *
З Павлом Вольвачем у "мандрах". З ФБ-сторінки пана Павла.
Десь зі середини травня і до жовтня, і так з року в рік, у домі починалися розмови про мандри. Називати це мандрами було б неправильно, бо виїжджаючи з наметом на берег Росі чи Десни, він там і залишався. Місце для його «бази» вибиралося дуже вимогливо, з урахуванням усяких деталей, і не тільки пейзажних. Наймилішими були йому місця на Росі, поблизу сіл Яблунівки, Шкарівки, Трушків, а на Десні — біля Лутави, Біликів, Новобільського. В котрійсь остаточно облюбованій місцині ставився намет, перш за все як знак чиєїсь присутности, бо сам Микола у ньому рідко перебував, а в чорному спальному мішку спав хтось із товаришів-гостей. Сам Микола спав чи лежав під деревом на вивернутому кожусі, босий, з кросівками біля кожуха. Дощик (хіба що дощ) не заважав йому. Лежав і командував: кому нести воду на юшку, кому збирати хмиз, а кому закидати вудки. Лежав, командував і все, що було далеко від нього, і те, що ближче, коло кожуха, розглядав. Вихоплював оком найдрібніше населення у траві, крилате у повітрі.
Залишався на березі при наметі переважно сам, хоча місцеві люди любили приходити до нього в гості; приносили питну воду, свіже чи кисле молоко, домашні харчі. І говорили, говорили. Микола вмів не тільки розповідати. Умів слухати, іноді «провокував» гостя на розповідь, щоб потім, уже вдома тим почутим перейматися і думати, як допомогти. Іноді хтось із гостей залишався в наметі ночувати, бо сам Микола потім зізнавався, що ночами над річкою самому йому бувало незатишно.
З більш віддалених поїздок то були Буковина, Карпати. І ці поїздки описали у своїх спогадах Роман Дідула і Мирослав Лазарук. Гори Микола любив, але степи йому були миліші.
Кожного року їздив до своїх рідних, у Кумари, Кримку, Первомайськ. Там зупинявся у Мами, потім у молодшого брата Аліка, а як не стало Мами і брата — у сестри Гелі.
У мандрах я участі не брала, бо, як казав Микола: «Ходила на службу в лікарню». Про мандри знаю з його розповідей, розповідей його товаришів і доуявляю з тих фотознімків, які там робилися. А от збори в поїздки відбувалися на моїх очах, були не менш мальовничі, й варто про них теж згадати.
Дуже поважно збирався Микола у свої виправи і, як казав його товариш по мандрах, він же водій машини, Іван Павлович Дуля, «конкретно». Готувалося усе заздалегідь. Починалося з вивчення географічних карт (вдома є карти всіх областей України). Микола вивчав карту, разом з Іваном Павловичем визначав маршрут, складав карту-меню (на кожну конкретну поїздку іншу), де враховувалося усе: від спецій на юшку, олії і борошна на смажену рибу, цератової скатертини (що не завжди й застелялася, бо складена вдома, такою ж поверталася назад) до різноманітних засобів від комарів.
Любив свої виправи, клунки, кошики, що ставилися спершу в хатньому коридорі, потім виносилися в коридор до ліфта, потім «акуратно» (це слово любив, воно в нього виходило за межі вузького значення) заносилися до ліфта й нарешті — до машини. По дорозі до вибраного «місця» машина обов’язково зупинялася біля магазину (завжди біля одного і того самого) чи базару, щоб докупити свіжої підчеревини і, очевидно, ще дечого. В одній такій поїздці Іван Павлович залишив Миколу в машині, сам пішов на закупи а, повернувшись, побачив, що нема передніх знаків. Виявилося, в тому місці паркування було заборонене, тому міліціонер спокійно і не за дві хвилини зняв номери. Микола на дії міліціонера не реагував, не цікавився, як казав Іван Павлович, «в чьом дєло». А той міліціонер теж був «здоровий нервово», бо хоч бачив, що в машині хтось сидить, чинив своє покарання безсловесно і спокійно. В цій ситуації вони обидва повелися незворушно. На луки машина вже доїжджала без номерів.
Рідко з якої поїздки він не привозив сито або віник. Одного разу такий віник з’явився навіть з поїздки до Азербайджану. А була ще й мітла з березових гілочок, якою працюють двірники. Бо на узбіччі доріг багато ж всякого товару продавалося...
Так само, як любив вирушати «з наметом», так же любив Микола повертатися додому, до свого, як він казав, «домашнього намету». Наш балкон-лоджія після ремонту перетворився на маленьку кімнатку, став утепленим, заскленим, з побіленими стінами. І Микола назвав цю кімнатку «домашнім наметом». Тому всі, хто приходив, знали, що це і є «домашній намет». Там було широке вікно, а навпроти вікна ліжко. І якщо лежати на лівому боці з лівою рукою під лівою щокою, то можна було у вікні бачити небо. За тим вікном для нього щось постійно відбувалося.
* * *
Як можна написати про Миколу в побуті, коли, мабуть, усі митці у побуті однакові (за винятком жінки-творця, яка мусить, чи «мусила» в минулому, бо часи міняються, дбати про побут). Сказати, що Микола в побуті був безпорадний, означає сказати неточно й замало. Я собі таку ситуацію полегшила, пояснивши (собі ж), що таке невтручання чоловіка в домашній клопіт пов’язане з відсутністю у нього тих рецепторів, які побут бачать — і то у нього від народження (найбільшою мірою), а потім — уже й через атрофію їх як незапотребуваних. Таким чином, у нас усе стало на свої місця. Видно було, що багатьох звичайних речей Микола просто не бачить, вони для нього не існують. А в тих випадках, коли щось «брав» на себе, то обов’язково це вимальовувалося у нього в цілі сюжети.
Так було, коли спекотного червня задумав везти великий ящик полуниць із Коломиї знайомим у гори, у Верховину, бо розумів, що в червні полуниць у горах іще не буде. Добирався автобусом разом із ящиком ягід мало не на колінах, то й приїхав у Карпати з мокрою червоною кашею.
Так сталося зі збиранням груздів у зливу в лісі під Коломиєю. Ми вийшли на білу від груздів галявину, кошиків не вистачало, тому «на тару» пішли й болонієві плащі. Мокрі до нитки ми сідали в автобус із такою силою-силенною груздів, що Миколі «довелося» ще дорогою в автобусі планувати, кому з сусідів у Коломиї, у Львові, у Києві вони дістануться. Але до Львова і Києва ми їх не довезли, бо затрималися в Коломиї, тому близькі й дальші коломийські сусіди мали їх на подарунок.
Або таке. Коли наш чималенький балкон був іще балконом, а не «наметом», як після ремонту, то можна було спертися на високе поруччя й дивитися-бачити наше заасфальтоване подвір’я. На тому подвір’ї Микола побачив веселого і, як нам здалося, не дуже розумного песика. Одного разу господар того собачки повівся з ним досить суворо, бо нерозумна тваринка своїми кігтями дряпнула господареве авто. Цю картинку разом з Миколою бачила наша племінниця, і вона заступилася за «потерпілого» перед її господарем. Той дуже, як на його думку, арґументовано відповів: «Моя собачка, что хочу, то і дєлаю». Така відповідь породила в нас удома версію: куплений був той собачка не за малі гроші, як дуже породистий, а потім підростаючи ставав дворовим песиком, тому господар виливав на ньому свою кривду чи жаль за тим, що його мрія не здійснилася. Не знаю, як називав того собачку господар, але у нас вдома Микола назвав його Султанчиком. Султанчик, то й Султанчик, бігає по асфальту — хай бігає. Аж одного разу пролунала Миколина вимога: «Постели тут, на балконі, ось у тому куточку, кожуха (це для мого виконання) і принеси Султанчика, бо він буде жити тут у нас, на балконі (це наказ для племінниці). На моє зауваження, що взагалі-то псів треба вигулювати і не один раз на добу, Микола відповів: «А що, хіба тобі буде важко?». Тобто, відразу мало бути всім зрозуміло, що дбатиме про собачку не він. Такі Миколині накази у нас вдома неодмінно виконувалися. Таким чином Султанчик з’явився на балконі, біля кожуха. Біля кожуха, а не на ньому, бо весь час благально скавчав при балконних дверях, володіти балконом і кожухом не хотів. Того ж вечора Султанчика було віднесено знову на подвір’я до його першого господаря. А потім виявилося, що Султанчика господар дуже любив, не обмежував його місце у великій квартирі, й згодом із нього виріс розумний пес.
* * *
Чи був Микола публічною людиною? Певно що ні. Уся громадянськість Вінграновського, увесь він — в його творчості. Він любив свої поетичні вечори, ніколи перед ними не хвилювався.
А з його більш значних виступів, про які я знаю, то був виступ у приміщенні Верховної ради України у квітні 1963 року на зустрічі творчої інтелігенції з ідеологічним активом Республіки. Головував на ній тодішній перший секретар ЦК компартії України М. Підгорний (про цей виступ Микола написав у статті «Хто і що для мене незалежність України»). Нарада стала дуже «голосною», коли після обговорення економічних питань перейшли до питань культури, зокрема до помилок, яких припустилися в своїй творчости молоді літератори. М. Підгорний надав слово Вінграновському, який почав з того, що попросив головуючого не перебивати його (на той час було закономірним головуючому переривати, давати коментарі по ходу виступів). Такий зухвалий початок Миколиного виступу викликав тільки ще більшу хвилю обурення серед присутніх. А Микола вийняв аркуш паперу з піджака і прочитав свого вірша.
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі
Тому життя його і ймення не пропащі….
... Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд.
Після того вірша М. Підгорний оголосив перерву.
Ще був виступ на пленумі ЦК КПУ в 1990 році, текст якого надруковано в газеті «Літературна Україна» від 11 жовтня 1990 року. Головував на пленумі тодішній перший секретар ЦК Компартії України С. Гуренко. В залі сиділи перші, другі секретарі обкомів партії, завідувачі відділами. Як готувався Микола до того виступу, я не пам’ятаю, а в якому стані він повернувся з пленуму додому — не забуду.
Реакція тієї аудиторії на виступ була з викриками: «Якби він міг, він нас усіх би тут перестріляв». А говорив Микола про те, що «Національна гідність кожного народу вирішує все. Без національної гідности, без національної свідомости, без відчуття особистого Я, кожен народ, хоч би яким великим чи малим він був, стає похмурою, роздратованою масою людей, на умі в яких аби день до вечора, аби щось кинути на зуб... Такий народ зневажають усі і, в першу чергу, в душі він зневажає себе сам. Та коли в такого народу відібрані ще його історія і мова, коли його національний розум винищений і потоптаний — то що тоді... Хочу сказати, що в жодній суверенній країні світу такої ненависти до своєї національної ідеї, як у нас в Україні, немає. Яка ще країна може дозволити собі так паплюжити свою власну історію, як Україна?... Чи має відношення до всього цього, про що я кажу, компартія України? Має. Пряме... Політичні експерименти над українським народом час закінчувати. Народ — не полігон. Іде битва за народ, за наш занедбаний і безправний народ. Сьогодні над головою українського народу знову закрутився політичний вихор, і вже не один, а кілька. Мало того — ці вихори ще й зчепилися між собою і утворили смерч. Тепер знову, народе, тримайся, рятуй свої останні моральні підвалини, що вже й так ледве дихають...»
Не можу не згадати тексту його програми як кандидата в депутати до Верховної Ради у березні 1990 року. Миколина програма не відповідала вимогам такого жанру і, власне, не була програмою. У надрукованому тексті він поділився тим, якою і чому саме такою бачить Україну 1991 року. В кінці тієї програми було написано так: «Втіха для мене одна і та, що художнє слово, яке я веду ось уже впродовж 30 років, певною мірою оживляє нашу до смерти порубану літературу і зігріває ту частину українського люду, яка ще вціліла своєю свідомістю і дає собі звіт у тім, до якого народу вона належить». Маленький плакат з Миколиним знімком і такою програмою, якої ніхто і ніколи не писав, надрукований накладом 250 примірників, трохи повисів у тих місцях, де звичайно такі речі розклеювали. На зустрічі з виборцями він не ходив, потрапити до Верховної Ради не прагнув. Залишилася тільки пам’ятка — той плакатик.
На закінчення щодо публічности Вінграновського згадаю його поїздки на три конференції міжнародного ПЕН-клубу. Восени 1989 року Микола їздив до Монреаля на 54-ту міжнародну конференцію, де планувався вступ України до тієї організації (Україну одну з перших від СССР приймали в міжнародний ПЕН). їхав до Монреаля Микола радісно, бо ж мали приймати Україну в престижну організацію. У своєму виступі сказав про духовний внесок української літератури в світову літературу, про те, що століттями, захищаючи свою землю, наш народ в одній руці тримав шаблю, а в другій — плуг, про багатовіковий духовний набуток — неповторні народні пісні. Про беззахисність і вразливість української мови, яку наприкінці ХХ-го століття треба рятувати. Повний текст, який він виголосив у Монреалі, був надрукований у «Літературній Україні» за 12 листопада 1989 року.
Він їздив ще двічі на конференції ПЕН-клубу: на Мадейру 1990-го (слово, яке він там виголосив, надруковане в червні 1990 р. в «Літературній Україні») і 1991 року до Відня.
Пані Ірина Дибко-Філіпчак, українська письменниця, що живе в США і була присутня на тих трьох конференціях, подала три Миколині виступи зі своєю передмовою в газеті «Народне віче» 8 липня 2004 року.
* * *
Так складається, що життям письменника, а надто його особистим життям, цікавляться дослідники творчости, шанувальники або й, просто сказати, загал. Не є винятком і життя Миколи Вінграновського.
Уже на сороковий день по відході Миколи, 6 липня 2004 року, повернувшись із цвинтаря, від могили додому, я отримала від одного поета і літературознавця ксерокопії листів Миколи. То були листи до його однокласниці, датовані 1955-1956 рр. Але ще до вручення ксерокопій мені зателефонувала інша людина і повідомила, що такі листи існують. Незрозуміла поквапливість — бо зразу після похорону. Як може сприйняти таку «новину» неблизьке оточення Миколи? Очевидно, з цікавістю. Для мене ж у тій поквапливості з «доставкою» листів додому було щось нездорове, дрібне і провінційне, а головне — «не на часі». Тепер я думаю, що адресатка листів могла б пожалкувати, що довірила дорогі для неї речі такому скорому на «відкриття» шанувальникові Вінграновського (підтвердження моєї оцінки тієї людини є і в публікації його спогадів про Миколу). Я ж побачила в тих листах, що кращого підтвердження чистоти поета, чистоти людини годі й шукати.
Усвідомлення незрадливости, чи не найголовнішої вартости людини, було потрібне насамперед самому Миколі. А що знати це випало якраз мені, то вже не моя заслуга і не в мені причина. Бо настав був такий час, у тому часі опинилась я, і я зуміла це бачити.
Думаю, що більше і глибше, аніж він сам і його творчість, про Миколу Вінграновського не скажуть ніхто і ніщо. Та оскільки тема Муз і любови була виникла і може виникати, то я насмілюся, випереджаючи дослідників і «дослідників» у з’ясуванні подробиць його особистого життя, хоча б дати напрямок таким, буває, і невдячним, пошукам.
Я ніколи не мала і не маю на думці привласнювати приватне життя Миколи, і з розумінням та повагою ставлюся до його молодого життя. То ж нехай не бере гріха на душу той, хто готовий запідозрити мене в нещирості.
А принагідно зауважу: цікавости до приватного життя інших людей у Миколи не було зовсім. І тих, кому хотілося щось про когось йому розповісти, він уривав на півслові.
Що там казати, жінки любили Миколу. Микола любив жінок. Любив, певно, і саму Любов як стан, необхідний для Поета. Думаю, що натхнення і закоханість у його творчості були рівновеликі. Певно, що тих жіночих імен у його вулканічній молодості було немало, і хочу думати, що всі вони були непересічними і до того ж такими, що все розуміли. Я не зможу пояснити, звідки в мене є певність, що свої любові Микола пам’ятав, був вдячний долі за них, але тримав їх у собі й виключно для себе.
Може, і з його провини котрась із жінок не зазнала жіночого щастя в тому сенсі, що воно, щастя, уособлювало для них не саму любов та щастя любити, але й право на когось, право на постійність. Переконана, що для дослідників життєвого і творчого шляху Миколи Вінграновського, як і будь-якого іншого Поета, більше значення, ніж усі письмові чи усні свідчення сучасників, мають ТЕКСТИ самого Миколи. Проте для неупередженого і сумлінного науковця дуже важливі й детальні відомості про найближче оточення Поета.
Зі мною Микола Вінграновський ніколи не говорив про своє особисте минуле. Тільки одного разу сказав: «Як добре, що в мене була Ліда, бо інакше у мене не було б Андрія (Ліда Максимова — перша дружина Вінграновського, мати Андрія), і «як добре, що в мене була Тамара (Тамара Михайлівна Викова, монтажер-режисер кіностудії ім. Довженка), інакше я б пропав». Ішлося про кінець 60-х - початок 70-х років — один із найтяжчих періодів у його житті. Колись одна особа мене запитала: «То, властиво, хто є Тамара Миколі й тобі (себто мені)». Трапляються люди допитливі й відважні, які воліють дізнаватися про щось із перших уст, а вже вірити в почуте чи не вірити — для них справа другорядна. Я відповіла, може, й не дослівно, але за змістом так: «Це жінка, яка любила і любить Миколу, нікого в світі не має крім Миколи і має єдину потребу бачитися з ним і робити щось для нього». Тамара Михайлівна не зуміла, не змогла, чи не захотіла (кому яке з цих заперечувальних дієслів до вподоби, а може й усі три разом) не приходити у наш дім. Микола не відкинув її від нашого дому. А я поволі звикала її бачити у нас і згодом сприймала як члена великої Миколиної рідні. Вона померла влітку 2003 року, не мала нікого з родини, і нам з Миколою випало ховати її біля могили її матері на Святошинському цвинтарі. У цій рідкісній жінці відбулася дивовижна переміна: відверте неприйняття мене (не хотілось би казати — ворожість) обернулося на щиру приязнь і визнання мене як дружини Миколи. І так склалося, що останні двадцять років свого життя вона, можна сказати, була віддана нам обом.
* * *
Із Миколиною Мамою Зінаїдою Олексіївною (з роду Садівниченків) ми зустрічалися тричі. Першого разу в 1976 році, коли я їздила знайомитися з нею в Первомайськ. Потім — коли вона приїжджала до Львова на Миколин день народження, 1977 року. Приїжджала з домашньою гускою, щоб запекти її в тісті, а найголовніше, щоб побачити, в які руки йде її син (сама так, сміючись, і сказала). Третього разу ми їздили з Миколою аж до Первомайська порибалити. І все. То були всі наші зустрічі, бо 1981 року Мами не стало.
Тепер, коли я згадую її, то ловлю себе на думці, що вона була постійно усміхнена і дивилася на все поглядом дуже вільної і гордої жінки, а як не була в роботі, то обов’язково зі складеними під грудьми руками. Дивилася і наче казала, що вона нічого і нікого не боїться. Як не боялася і в 1963 році, коли перед їхньою хатою в Первомайську пройшли учителі й учні школи, де колись учився Микола, і учні викрикували: «Ганьба формалісту і відщепенцю».
Любов матері до сина була в тому, як вона дивилася на свого Миколу. Чи вона усвідомлювала, ким був її син? Безперечно, знала, відчувала, але про це не говорилося ніколи.
У Зінаїди Олексіївни було своє бачення подій, людей, яке визрівало в ній самій і навряд чи могло бути навіяне або змінене кимось іззовні. Певна річ, що вона залежала від обставин: у роки Голодомору виїжджала з чоловіком далеко на Північ, до Росії, потім війна, повоєнні роки, і все забезпечення родини було на її плечах. А в мене складалося враження, що не залежала ні від кого і ні від чого. Як і Микола — не метушилася і не поспішала. Пізно навчилася читати. Читала все, що трапляло до рук. На етажерці, яку зробив Миколин батько, між книжками був «Кобзар» і неповний багатотомник Гоголя. Під час нашого останнього приїзду до Первомайська ми застали маму, яка читала спогади Наталії Сац...
Найбільшою похвалою від Миколи вважаю його слова: «Ти така сильна, як моя Мама». Аж пізніше зрозуміла, що цими словами Микола хотів зробити мені радість, бо Мати посідала в його душі особливе місце.
Зовні мало виражена, стримана любов мами до дітей передалася від Мами Миколі. Безсловесною також була Миколина любов до сина, до Андрія, до Синочка (тільки так він його називав). Промовляв ті слова «Синочку», «Андрійку» тремтливо-ніжним голосом і з таким тембром, який існував тільки для Андрія. Андрій звертався до батька коротко: «Та», — і вкладав у те своє «Та» все, що відчував до Тата. Тільки-но Андрій заходив у дім, його перші слова були: «А де тато?» Коли Андрій був іще підлітком, я намагалася намовити Миколу, щоб він із виховною метою поговорив із сином про те чи інше. Микола завжди зі мною погоджувався, але до виховних сеансів так і не вдавався. Теми розмов приходили самі: про сьогодення або про дуже давні часи, про мале і велике, про князів, гетьманів і про футбол.
Тривоги за майбутнє дитини, як це буває у батьків, у Миколи щодо свого сина не було. По тому, як він дивився на Андрія, як говорив з ним, відчувалася певність за Сина.
* * *
Хоч слова «терпеливий» і «терплячий» за словником синоніми і стосуються людини, яка вміє терпіти, я дозволю собі щодо Миколи їх розділити.
Микола був дуже терпеливий у житті. Коли роками спокійно чекав виходу своїх книжок, ніколи нікому не жалівся, не розглядав цей факт (ні колись, ні потім) як показник ставлення влади до нього. Терпеливо працював або не працював. Терпеливо чекав на транспорт, на когось. Терпеливо чекав і на не готовий ще обід.
Микола хворів віддавна, а з роками все важче. Терплячий був у своїх фізичних болях, поганому самопочутті. Ніколи не нарікав, тільки дивувався і запитував: «Коли воно пройде?». Легше і краще йому ставало, як знав, коли саме «пройде». Раніше, до 2004 року, визначене мною «коли» справджувалося і приходило покращення, тому він звик вірити в ті терміни і терпляче чекав.
Зовні здоровий він ніколи не починав сам, а при розпитуванні інших не підтримував розмов про своє здоров’я. Тільки в останні роки через болі в литках (прогресував атеросклероз судин ніг) та ще через періодичні напади подагри ходив усе повільніше, все частіше мусив зупинятися, аби перечекати болі в ногах. Не скаржився, навіть піджартовував, як ті ноги ганяли футбол у юності. Примусити його вийти прогулятися (треба було якнайбільше ходити) було нелегко, але коли все ж таки виходив, то повертався додому задоволений, що переміг себе, і звітував, скільки кругів у сквері зробив... Ще 1976 року почалися напади миготливої аритмії з дуже частим ритмом роботи серця, тоді ж за даними кардіограм виявлявся невеликий рубець у м’язі серця, хоча, аналізуючи перебіг серцевих симптомів, не вдавалося «прив’язати» цей інфаркт до якоїсь певної дати. Спочатку напади миготливої аритмії переривалися спонтанно, потім ставали частішими, на медикаментозну профілактику не реагували. Спроби відновити ритм серця електричною кардіоверсією завершувалися нічим. Проводилися планові крапельні введення препаратів. Все це терпів без слова невдоволення. А в поїздки близькі й далекі готувалася бляшана коробочка з маленькими пакетиками, на яких писалися літери: «Р» — ранок, «О» — обід, «В» — вечір (щоб не переривати прийом медикаментів). Думаю, тому і вдалося за 24 роки постійної миготливої аритмії не допустити серцевої недостатности, хоча за даними ехокардіографії вона мала всі підстави бути.
Десь з 1990-1991 рр. швидко прогресував атеросклероз судин ніг. Микола обстежувався судинним хірургом, не виключалося оперативне втручання, але з урахуванням стану серця і невід’ємної від Миколи сигарети, до цього не доходило. У тих же роках додалися напади подагри: звечора лягав спати наче здоровий, а на ранок показував різко болючий, сильно розпухлий великий палець стопи. Ця подагра якоюсь мірою «виручала» мене, коли з’явилися болі в кістках, як уже прояв найгіршого (2002-2004 рр.), бо тоді він вірив, що це знову подагра. В жовтні 2000 року я вже знала про ще один — найгірший діагноз. Збереглися численні висновки консультантів, дані лабораторних та інструментальних обстежень (бо кожен тримісячний курс лікування, як до, так і після, контролювався лабораторно). При цьому я старалась якомога рідше вивозити його в лікарню, щоб уберегти від зустрічі з хворими, до нього подібними. Хіба що радіоізотопна діагностика, а в грудні 2003 — січні 2004 року лікування променеве і радіоактивним фосфором, які не могли обійтись без лікарень. Він усе терпляче переносив і чекав на те моє визначене «коли воно стане легше». Не нарікав, чекав на полегшення, думав, що буде так і на цей раз. Ще й тоді планував поїхати на цвітіння вишень. Дуже хотів ще працювати. Бо, як сказав у тому травні 2004 року: «Тепер я знаю, як буду працювати».
* * *
Коли вже маю написані ці небагато сторінок, то побачила, що існує точніше слово, ніж слово «потреба», яким я спочатку пояснювала цю мою спробу написати трохи про Миколу. І це слово пишеться просто: «туга». Мені бракує його. І так скаже кожна жінка, яка втрачає чоловіка. Хай би нічого не говорив, хай би лежав на своєму ліжку в своєму «домашньому наметі» й дивився у своє широке вікно. Хай би й не працював. Аби тільки був.
Хоч не вмів розраджувати, заспокоювати в погані дні, проте неймовірна сила певности, спокою, обов’язково доброго, щасливого виходу з життєвих лих ішла від нього і передавалася мені.
Він непомітно і не повчаючи багато чого мене навчив.
1 січня 2003 року написав на великому аркуші паперу кілька речень, а останнє таке: «Поки я з тобою — нічого не бійся». Те, що стояло за цими словами, я зрозуміла вже після 26 травня 2004 року.
Травень, 2009 року
“Сучасність”, число 11, 2009
.