Степан Пушик
* 26 січня 1944, село Вікторів, Станіславівщина - † 14 серпня 2018, Івано-Франківськ
***
Сонце й зелений вітер
Тихо трави колишуть.
Прагнуть заснути віти –
Вітер не хоче тиші.
Птаства далекий гомін.
Хмари, як білі пави.
«Хто ми? А хто ми? Хто ми?» –
В неба питають трави.
А під крутою горою
Вбиті лежать герої.
Небо питає: «Хто я?»
В Бога питає: «Хто я?» –
…Плаче карпатська Троя…
21.05.1981
СОН
То був далекий сон,
Такого більш не буде…
То був далекий сон
І ти вві сні була…
А знаєш? Щось таке
Тече тепер у грудях,
Мов чистий той кришталь
З гірського джерела.
.
***
Де ж ти нині, справжня синя пташко?
Дія – лік. Не так при ній болить.
Став би я опришківським ватажком,
Бо цей світ міщанством аж смердить!
І козак тепер чомусь не в моді,
Злодій править. Час як баламут.
Не цвітуть троянди на болоті
І сади на твані не цвітуть.
14.09. 1976.
***
А вечір знов у білім місті в фраці,
У чорнім фраці посеред юрби.
Не хочеться розваг, ані вина, ні танців.
Та друг на вечір тягне до «бабів».
Пішов би він!.. Їдальня світить більмами.
Пияк ковтнув чи думку, чи слова
І на буфетницю дихнув: «Налийте білої…
Налийте білої, бо трісне голова».
Куди подітись від держави-ватянки?
Зрівнялівки, страхів і бутафорних крил.
Найвище щастя – сорок градусів у затінку
Від Світязя і Тиси – до Курил.
Потрібен владі не народ, а вівці,
Не велети відважні – карасі.
А мислячих потоплять у горілці:
Усі як всі. Усі як всі. Як всі.
Сидять Ікари. Прометеї вимерли.
Пішов Антей на службу в КДБ.
В кривих дзеркалах, у потворнім вимірі
Ти є – й нема тебе. Нема тебе!
6.06.1969
***
Про нас мовчать – і хай собі мовчать.
Ми слід залишили. Ми головаті.
Хай краще критики похвалять онучат
У дев’яностих і вісімдесятих.
А ми раніш за них на світ прийшли.
Щоб культ зробити з вірності та книги
Ми, як підсніжники весняні, зацвіли
На острівцях хрущовської відлиги.
У сімдесяті ми були такі ж –
Романтики наївні світанкові!
Та з люттю брали словотвір під ніж
Байстрята Мільмана чи ба, – Маланчукові.
Не вдалося! Бо оновилась кров,
Бо час новий пропахся іншим духом,
Бо тюрми взяв і відчинив Хрущов,
А ключ від них сховав під капелюхом.
Нехай ростуть онуки, як орли,
І вірять, що минуть часи куревські.
І знають, що завжди у нас були
Великі Нестори, Шевченки й Котляревські.
29.05.1986
Луква, річка на Івано-Франківщині, права притока Дністра. В неї впадає річечка Луквиця, на обох берегах якої розкинулося село Вікторів, рідне село Степана Пушика
***
Читає дощ літописи в гаю,
Листки йому перегортає вітер,
І слухають в сльозах веселі квіти
Історію Вкраїни і мою.
Ні, я в житті нікого не убив,
Бо я людей і білий світ любив,
Міста і села, гори і степи.
Я серцем серцю говорив: «Не спи!
Ще поки в домовині не зогнив,
Дерзай того, чого у мріях снив!
Не трать ні дня, бо вороття нема!
Не любить степ, ні море, ні Карпати
Отих, що вміють нити і зітхати
І намагаються прожити задарма».
2011
Могила поета в його рідному селі