Тарас Федюк
***
Вибирався в путь козак
Крізь полин перепелиний,
Щоб топтати землю синю
Сивим конем.
Просто так.
І йому кривавий мак
Щось пророкував у спину.
Зброю взяв. Лишив дружину.
І дитину.
Просто так.
…………………..
Скоро буде певний знак —
Стріне хана товариство,
Бризне в трави бій іскристий,
Кров — намистом —
Просто так.
Вечір. Без коня козак.
Без життя-буття
і друзів.
Кричить пугач в чорнім лузі:
«Пу-гу, пу-гу»...
Просто так.
Володимир Моренець
* 9 червня 1953 — † 28 червня 2021
ДИПТИХ ПРО ТАРАСА ФЕДЮКА
І. До єдиної теорії поля
Степ — незаймана даність: ковила, костриця, житняк, келерія, тонконіг, усяке різнотрав’я, що від Бога, Простір і Час, що ними блукають їхні ж тіні, бо більше тіням тут немає від чого пролягати. В степ увіходять.
Поле — займана даність: жито, пшениця, ячмінь і всілякі злаки, що Бог дав людині на поживу і що їх Ной узяв по зернині в ковчег. Поле засівають і з поля приносять.
Степ передбачає присутність; поле — участь, і з цим нічого не вдієш. Розораний, розкопаний степ може стати полем (хоч би й досліджень). Занедбане поле стає диким, але не степом, бо він — поза людиною та її розумінням. Тому й не кажуть «степові дослідження». Кажуть — степові мандри.
Останній клаптик европейського степу — Асканія Нова, 10 км2. Все, більше на материку немає. Еманація степу. Еволюція поля.
Останній клаптик европейського степу — Асканія Нова
Це — два плани поетичного світу Тараса Федюка, дальній і ближній, — ідеться тут про його книжку «Хрещаті південні сніги», видану в Києві 1995 р. Перший — план споконвічного, незайманого, такого, що існує: в самому собі і від себе. «Дальній» він тільки в художньому розумінні, в глибині прописування, у невловимості, що змушує казати про невисловиме натяком, символом, алюзією, відсиланням до етнічної пам’яті.
Це не опишеш словами...
Пензи затерпнуть рясні...
Тільки сухими нитками
Витканий на полотні
Можна цей степ уявити...
Цей предковічний світ — не застиглий (як, приміром, орнаментальні композиції В. Іллі, що про них хоч і сто разів тороч, нібито вони сповнені «внутрішнього життя», та однак це життя «тонкокрилих у бурштині»). Він міниться в потойбіччі, з якого сигналізує про себе «просторовими тінями», історичними маревами, символікою народного життя. Тут туман зависає над турецьким берегом «тоненькою чалмою», «могил козацьких мавзолеї мовчать між давньоруських трав», «природа, наче юна полонянка, що з Кафи пилюгавої втекла», тут ростуть вишні, і бджоли збирають мед, «над лиманським вереском — крик османських птиць» і т. п.
Цей легендарно-міфічний овид постає в поезії Федюка саме як позачасовий і позапросторовий, «вийнятий» із історії у вічність («Балада», «Сторожова могила» та ін.). Він не був, а є у постійно триваючому теперішньому часі («— Хто там ходить? — Ми, татари. — Хто там спить? — Ми, козаки»). Себто степ — не географічний чи навіть історичний, а моральний простір («У степу нічого, крім добра, і малого, як мізинець, лісу...»). А головне, що він не освоюється (це неминуче призвело б до дидактичності, відчутної і в окремих віршах Федюка, які до кращих явно не належать), він — розгортається тканиною вірша, стає перед очима в усій своїй первозданній безначальності й безпричинності. Ось, як у вірші «Вибирався в путь козак»:
Вибирався в путь козак
Крізь полин перепелиний,
Щоб топтати землю синю
Сивим конем.
Просто так.
І йому кривавий мак
Щось пророкував у спину.
Зброю взяв. Лишив дружину.
І дитину.
Просто так.
…………………..
Скоро буде певний знак —
Стріне хана товариство,
Бризне в трави бій іскристий,
Кров — намистом —
Просто так.
Вечір. Без коня козак.
Без життя-буття
і друзів.
Кричить пугач в чорнім лузі:
«Пу-гу, пу-гу»...
Просто так.
Емблематично змальована доля: молодече заповзяття, похід, бій з ворогами, смерть. Після онтологічно зрозумілого повтору «просто так» саме собою напрошується «пора», «треба», «склалося», «судилось». Чому? З чиєї волі? Невже і справді просто так?!
Чи не вперше зустрічаюся з таким вичерпним художнім втіленням філософської тези, за якою «моральні вчинки є причиною самих себе» (М. Мамардашвілі). Сказати б, не вірш, а етична формула, мораль, що подається без жодного моралізування, без будь-якої авторської участі, в «чистому вигляді». Безумовна незаймана даність. Всяке «навіщо?» і «чому?» проорює у ній борозну прагматизму, готову прийняти в себе тисячу житейських слів, слів-пояснень, слів-спростувань. Та це вже буде не «степ», а тільки поле. Не моральний імператив, а ставлення до імперативу.
«Безначальність істини» й безпричинність моралі — світло степу, його духовна суть. Причому із власне християнською традицією зв’язок тут опосередкований народним буттям «від Купала до Івана». Зрештою, «безначальність істини» знімає саме питання про те, що є первинним — народ чи Божі заповіді, бо і те, і те мисляться одвічними і єдиними. Тут корені специфічного християнського демократизму, витоки української ментальності. (Принагідно зазначу, що ставлення до традиційних символів і догматів віри в поезії Федюка позбавлене «бороньбожого трепету»: «Ісус зазирає у хату, наче син городський у вікно» і т. п.). «Подих степу» дає про себе знати емоційною реакцією ліричних персонажів, їхньою не раз чуднуватою поведінкою на розораних житейських ґрунтах. Неможливістю вмістити у звичні побутові межі огром переживань, що відкрився, глибоко вражений хлопчина із «Першого кохання» й автор картини, яки й розуміє його невисловність. У необов’язкових діях і рухах ховають свої почуття мати і син, аби не травмувати одне одного. Хто їх навчив, де записано, що так треба? Ніхто і ніде, так заведено споконвік. Безначальна моральна норма. Вдумайтеся у завершення оцього тонкого психологічного етюду на традиційну тему відвідин старої неньки, в цю делікатність, природну, як шелест тирси:
...Коло третьої хати я міст,
мов камінну пір’їну
Перекину в майбутнє.
І вийде матуся стара.
І зупиниться. І
На собаку нагримає строго.
Зрозуміє. Заплаче на тлі почорнілих дверей.
І для чогось курей
прожене від старого порога,
Наче сам я не можу
Прогнати з дороги курей.
Традиційна за формальними ознаками лірика Тараса Федюка — яскраве свідчення відродження моральності художнього мислення як аксіоматичного базису, що не потребує доведення (як це вимагалося традиціями соціалістичного реалізму). Йдеться про етичність без костурів дидактики, на які спирається етичність при кожній спробі освоєння істини. Причому ця «польова» дидактика може бути як біла (ось саме так добре, і це є суще добро), так і чорна (ось саме так щонайгидкіше, і це є суще). Тоді як істина просто або приймається, або ні. Як Нагірна проповідь.
Другий план — це минущий житейський овид, часом гамірний, часом засніжений і мовчазний, виписуваний поетом талановито й любовно. Образне живописання Федюка дисципліноване й ощадне, явно тяжіє до класичної ясності зображення і достеменності поетичної уяви, в чому й помітна його приналежність до доброї художньої школи М. Рильського, М. Вінграновського, Л. Талалая та інших майстрів «прозорого стилю» («Прощай, поволеньки твій слід, маленький краб у море стягне», «Упала вовча ніч на сніг овечий, Навпомацки у темінь брешуть пси» та ін).
Тепла осіннього — не треба...
Ще мить — на золото калин
Дощу із хмари натереблять
Вітри з лиманів і долин.
Однією з індивідуальних особливостей цього стилю є його відчутна забарвленість гумором, дотепом, іронією, то доброю, то гіркуватою. «Атмосферний вплив» Одеси? Мабуть, і це, та не меншою мірою вияв народного глузду, ригористичність якого врівноважується жартом і який сам є органічною складовою «одеської атмосфери». Типовий приклад — буквалістичне (за практикою концептуалізму) потрактування розтиражованого афоризму щодо вичавлювання з себе раба («Експромт» — «...Нарешті — вичавив! До краплі! Живу, Як вичавлений раб»). Або ось така «кода» передзим’я:
...Вже скоро сніг
на цих столах щербатих
Свої наїдки срібні розкладе.
Як темна хмара,
вечір наповзає,
Пісні тягучі в небо пролягли.
Сумні чомусь...
Веселих не співають,
Хоча «Кагор» вже, мабуть,
завезли.
Картатий житейський лан, епізоди будня, що переживаються глибоко, відкрито. Тут кожному є місце при столі, пауза для репліки, своя мить на гріх і на каяття, мить, яку можна відчути, обійняти і відпустити. Не лубкова, не ретушована, атака, яку ти сам собою твориш тут і тепер. Як, приміром, оця:
День народження у мене. Я даремно кликав друзів.
Хто ж до друзів у райцентри
їздить з центрів обласних.
І свічки (їх двадцять вісім)
тануть у печальнім крузі
Й, догорівши, допікають
спечений давно пиріг...
...Тихо-тихо догоряють на блакитній скатертині
мої пальці, пальці мами, пляшка зелена-вина.
Мені добре. Майже добре.
Хоч запрошених немає...
Життя, яким воно є, зі своїми поетичністю й прозовістю, в якому ліричний персонаж Федюка бере пряму й природну участь (щось одбирає на пам ’ять, щось намагається забути, чимось милується, а чимось — ні). Цілком самодостатній художній відбиток дійсності, в яку вснований український поет з Одещини кінця XX ст. Здавалося б, короткий огляд збірки на цьому можна й завершувати.
Але річ у тім, що в «Хрещаті південні сніги» (які складаються з вибраних віршів шести попередніх книж ок 1975—1993 рр. — розділ «Чорним по білому», й нових творів — розділ «Згоріла корчма») вшито наскрізну внутрішню колізію , що розгортається у головний мотив усієї лірики Т. Ф едюка. Як читач уже здогадався, це — параметрування двох означених вище планів, спроба їх суміщення, зведення до спільного знаменника. Чому б ні? Чому б «степ» і «поле» не обійняти одним творчим помислом?
По-перше, цьому опирається стиль. Адже одвічне й незаймане, етнічне й християнське (і до певної міри сакральне) відтворюються у площині символіки й моральної емблематики, а ситуативно-житейське (і до певної міри профанне) пишеться з «натури моменту» в оповідно-колоквіальному ключі. Це два різні способи означення, дві різні мови, що погано гармонізуються. Оскільки ж єднає їх поетична ідея, інтелектуальний «поворот» теми, то поетика навзагал потіснюється риторикою , враження «знімається» судженням. Звідси — небезпека естетичного дисонансу, взаємовідштовхування естетичних пластів («І на шляху з варяг у греки дрімає капітан ДАІ», «Червоні крони вздовж дерев, Немов на палях козаки»).
Проте це, сказати б, питання техніки. А як звести в одне те, що судженню не підлягає, і те, що вимагає авторського судження? Хіба що позаоцінковою поляризацією всього сущого на «моє» і «не моє». Як це і робить Т. Федюк:
...За цю мокру
осінню синицю
Я віддав би десяток Одес.
За холодне зернятко ліщини,
За весло
невеселе й старе,
За розп’яту на вікнах калину —
Все б віддав.
Та ніхто не бере.
Профанний світ не безвартісний, він має свою ціну, яка до того ж зростає з побільшенням самого «поля». Але тому, хто тільки й міг би дати за нього бажане, він непотрібний. Тому що не Божий. Не поганий чи неправильний, а просто не Божий. Звідки ж він узявся, як «його наросло» з часів уселенського потопу? «Ви хто такі?! — Ви — звідки?!! Я ж не брав На пліт хиткий ні суду, ні конвою», — з розпачем запитує Ной («Вирок»).
Та це б іще півбіди ,бо ж « є хмара, є у сивій хмарі дещо, є навіть блискавка така собі сяка», ще можна глянути «крізь шибку у травневий сад. У сад вишневий, де хрущі літають», і вже зовсім Шевченкове: «Село і ніч, шепну спасибі, що все ж буваєте в житті...». Біда в тому, що із розширенням поля (а відтак і польових досліджень та експериментів) дедалі менше лишається «степу» — морально безумовного, аксіоматичного. Вже майже «немає куди повертатись, зате і немає кому». Відчуття того, як меншає клаптик незайманості, як угризаються у нього польові культури, в «Хрещатих південних снігах» множиться і наростає, виповнюється скрухою. І не так через сам факт поглинання безумовного умовним, як через незворотність цього процесу:
Порожньо і не по-божому.
Вітер руйнує сліди.
Звідси — дорога кожному,
Але нікому — сюди...
...Хто ж в цій обителі лишиться,
Якщо й мені вже пора?..
Наростають драматичні інтонації, усвідомлення алієнованості. «Невдалий небожитель на не своїй землі» тихенько запитує: «Де я?»:
...В одвіт — тільки учні печальні
Та цвяхів чотири чи п’ять.
В одвіт — лиш німа Іудея
І шлях,
наче терену віть,
Який між питаннячком «Де я?»
І місцем
розп’яття
лежить.
Це відчуття загрози позачасовому «своєму» в поетичному світі Федюка майже містифікується: «...Коли відьомський грюк ввірветься в сіни за стіною , ти на підлозі білий круг ведеш тремтячою рукою поближче до іконних стін, подалі стін глухих і голих...» «Священним колом» відсторонення захищається місцинка буття, байдуже, чи велика, байдуже, чи родюча, головне, — що своя, Богом дана. Під цим кутом зору Тарас Федюк, — за стилістикою письма явний традиціоналіст і дотепник із помітною (часом аж надто) схильністю до просторозмовної риторики, — розкривається як поет справжньої народної і християнської свідомості, глибокої за силою і особистісністю. Вона не демонструється — прилюдне страстотерпництво у нас ніколи не підносилося в культ, та й ярмаркові страстотерпці — не нашого поля... Вже скорше — з гумором, самоіронією, та й взагалі ближче до мовчання, ніж речитативу.
[…]
Шкода уривати цей текст, ставлячи три крапки. Файнезний аналіз файнезної поезії. І дуже шкода, що автора вже немає з нами... R.I.P.
Володимир Моренець
* 9 червня 1953 — † 28 червня 2021
Читати далі:
Св. п. Володимир Моренець
“Оксиморон. Літературознавчі статті, дослідження, есеї” http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/7467/Morenets_Oksymoron.pdf
Це, мабуть, уперше у своїм житті літературознавчі твори читала на однім диханні.