Володимир Затуливітер
* * *
Зайшли зообіч. Але хто з них — в спину?
Хто третій — з двох! — вганяє ножака?
Я не про те, що кров не має впину.
Що зіпсують нового піджака.
Я навіть не про те, що страшно смерті:
у кожного в брові вгинається жакан.
Я лиш про те: з них, двох, хто третій
мого ненаносився піджака?
Крам, звісно, побазарний. Копійчаний.
Шитво швидке. Куцяві рукава.
А все ж таки: хто був отой одчайний,
хто третій був, коли було нас два?
У січні 2003 року в селі Бучаку на Черкащині за невідомих обставин загинув траґедійно прекрасний поет, філософ, характерник Володимир Затуливітер. Слобожанський козак, як його називали. Йому йшов 59-й рік...
"...У Каневі звідомились до місцевої міліції. Хоча це й була його буденна безпосередня робота, – капітан пройнявся: поет-бо ж загинув. Бучака дісталися брезентовим 469-м «УАЗом». До хати. Вийняли, з уже вийнятим склом, віконну раму. «Зайшли». Побачене зсудомило: на земній долівці лежав чоловік. В очах у нього стояв жах. Скоцюрблене вивернуте тіло. Обвуглена нога. Поруч – окуляри. Покуйовджена подушка. Зсунута зібгана радюжка. Полотно…
«Зоряна речовина», «Трахтемирів», «Пам’ять глини»…, побігли мені рядком поетичні Затуливітрові коралі, нарешті – «Полотно», збірка вибраного (1986), що за неї Володимир Іванович наступного, 1987-го року, здобувся на премію імени Павла Тичини.
***
Вже не вберуся я в такі барвінки,
а в чорнобривці – й мріяти дарма.
Останні, мабуть, чорно-білі знімки
Витискує мені з очей зима.
Видушує останні краплі срібла,
що фотоплівку сріблить – не вмира.
Давним-давно нікому не потрібний,
а ступиш в кадр – триває мить, трива!
Це Затуливітрове слово, як з’ясувалося, вийшло на пророче.
Печально-філософська штука поезія, як і реальна, водночас... "
…Брунатно-жовтава патина покрила Євангеліє, образи в рушниках, Шевченків портрет, рукописні зшитки, розкидано-класичним почерком виведені «Ненаписані пейзажі», що їх уклав сам автор листопадом-груднем 2002 року (книжка вийшла по смерті літератора 2004 року у видавництві «Факт».
…Коло столу, з добру пічну цеглину, лежав каменем рудий пес. Іще зовсім недавно Володимир Іванович при вечоровій свічці беріг-грів його на руках. Кішка встигла порятуватись через димар, пес – ні. Біла ошата, чесні давні традиції, в дереві-лавах-столах, лежанці, ще в живій печі – все це накрила чорна і досі незнана пелена… На реалії – погар. Отруйність. Невідь. Небуття. І на довершення – мертвий ПОЕТ Володимир Затуливітер. І так само, вже мертва, без нього, хата…"
З есею Олександра Сопронюка "Трагічна даль. Володимир Затуливітер"
Записки із зошита «Стікс ХХІ»
Євхаристія Володимирові Затуливітру давно звучить серед пісень і молитов Водохрещі. 19 січня – день пам’яті видатного поета. Ми вдячні цьому слобожанському козакові за щиру любов до рідної землі й української людини, яка і нам, грішним, передається із його лірики. Думи його, зроджені гарячим серцем, вчать нас цінувати й берегти нашу природу й культуру, захищати й розвивати рідну мову, яку він значно збагатив своєю творчістю. Глибина його розуму світиться навіть у окремих необроблених записах. Пропонуємо вам ознайомитися із деякими з них.
Любов Снісар
Володимир Затуливітер
КОЛЕСО ШУМЕРА
Хто такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.
Убившись, як мовиться, в колодочки, такий лукавий школяр стає мільйонноликим Ігорем Кіо. Ім’я їм – легіон! Їхній першотекст – Біблія!то такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.
Але, якщо копати глибше й глибше, то й Біблія – не першотекст, переказ. Яких лише першовитоків її на нинішній день познаходжувано! Месопотамія, Ассірія, Єгипет, антика… Аж Боже мій, ще раніше був, виявляється, Шумер!
Це – як балабоки про те, де й коли (і ким!) було винайдено колесо, рало і стріла.
Отож, перш, ніж кричати ура, згадуйте шумерський Ур.
Тризуб – це, власне, наша ще дохристиянська свята трійця. Яка безодня, не осягнута і не осмислена істориками. Чому, власне, Володимир першим із князів возводить Тризуб у – посутньо – державний і державницький символ і раптом ані сіло, ані впало охрещує Русь? Історики, може, не докопалися до першокореня Тризуба? Не там копали? Не туди дивилися? Харизматична ж бо символіка християнства цілком інакша.
Шкода мови! Які там у нас історики? Дячок від науки Костомаров? Великий (sіс!) Грушевський – і той лише іоан предтеча ймовірного, на жаль, історика України.
Дрібніє наше – рardon – краснописіє, так невмолимо дрібніє, неспинимо. Незупинно! Прийнявши як аксіому, що мистецтво – дурман (то вже інша річ: світлий він чи чорний), примітивненько заметафоризуємо. Колись мак цвів на весь город. Не суціль. А звісно, поміж картоплею.
Більше записок В. Затуливітра тут: https://litgazeta.com.ua/prose/zapysky-iz-zoshyta-stiks-hhi/
Володимир Затуливітер
* * *
Дірявий, перестуджений на кулях
і захарчований у триголодді,
народе мій страшний, яка зозуля
і що вона кує тобі сьогодні?...
. . . . . . . . . . .
...Немає нас, народе, в тебе інших.
Немає з нас інакшого народу.
Душа погодиться і перемуля,
на Геродотів сміх пересміється,
Що нас, мовляв, підкинула зозуля
Нагуляним од вічності яєчком.
Портрет Володимира Затуливітра роботи Генрі Ягодкіна