"Наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією… Свідомі цього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця — встанемо. Зрікаючись його — ніколи."
"Провід нації мусить бути з людей вибраних, людей, як казав Шевченко, окремої нерабської крови. То значить – людей патосу, глибокої віри, певности своєї одної Правди, а не мішанини її із чужою якоюсь «правдою» чи «кривдою», і невгнутою волею, а не компромісом її перевести в життя."
Дмитро ДОНЦОВ
* 29 серпня 1883, Мелітополь — † 30 березня 1973, Монреаль
Інтерв’ю Д. Донцова було взяте в нього Борисом Вітошинським* 25 лютого 1972 року під час перебування Донцова в Португалії з метою лікування. На той час, хоч Антоніу де Салазар помер, до 1974 року в Португалії продовжував існувати консервативно-націоналістичний режим, якому симпатизував український мислитель. Донцов навіть планував залишитися в Португалії, та стан здоров’я змусив його повернутися до Канади. Доктор Б. Вітошинський – один зі світочів Українського Вільного університету в Мюнхені, палкий шанувальник Донцова і науковець-юрист, котрий гаряче захищав право поневолених народів на збройну боротьбу, – записав розмову з Донцовим насамперед для того, щоб зберегти голос великого мислителя. Зараз, на жаль, місцезнаходження авдіо-запису залишається невідомим, але самий текст був опублікований у 1977 році в одному з націоналістичних видань. Міркування, висловлені Донцовим за рік до смерти, говорять про те, що він жодною мірою не зрікся власних ідей, якими надихав українських націоналістів. Слова видатного ідеолога не втратили своєї актуальности й донині.
Д-р Вітошинський: Пане Докторе! Ви написали Вашу книжку «Націоналізм» у 1926 році. Чи коли б Ви сьогодні писали цю книгу, чи Ви впровадили б до неї зміни, такі, які дехто називає «модернізацією», або «демократизацією»?
Д-р Донцов: Очевидно ні!
Д-р Вітошинський: Пане Докторе! Чи впровадження евентульних змін до ідеології українського націоналізму, під смак нинішніх керівників західних держав, могли б дати більші шанси українській визвольній боротьбі?
Д-р Донцов: Ні! До того, такі теперішні керівники держав не зовсім розуміють про націоналізм.
Д-р Вітошинський: Чи уважаєте пане Докторе, що може бути багато родів українського революційного націоналізму?
Д-Р Донцов: Я думаю, що може бути тільки одна форма українського революційного націоналізму. Хто говорить про різні форми, той тільки хоче знищити націоналізм, під певною маскою, що нічого спільного з націоналізмом не має.
Д-р Вітошинський: Дякую! Чи Національну Революцію повинні очолювати однодумці, чи люди різних переконань і світоглядів, але такі, які шукають між собою компромісів?
Д-р Донцов: Думаю, що всякий рух і всяка ідея, яка хоче перемогти, має складатися з людей одної ідеї, одної волі, а не з комплексу людей різно думаючих, котрі тягнуть в різні боки і тим самим ослаблюють усю ідею і волю і наслідки.
Д-р Вітошинський: Чи для популяризації української визвольної боротьби на Заході, її протимосковський характер повинен бути більше компромісовий?
Д-р Донцов: Ні! Популяризувати ідею українського націоналізму – серед кого? Серед тих, серед демократів, серед соціялістів, і так далі, нема ніякого сенсу, бо вони були, є і будуть проти незалежної України. Але популяризувати українську націоналістичну безкомпромісову ідею серед кіл сприяючих націоналізмові, котрі горять тою самою ідеєю, очевидно треба.
Д-р Вітошинський: Ви багато писали про те, яким повинен бути провід нації. Як це Ви зовсім коротко здефініювали б?
Д-р Донцов : Провід нації мусить бути з людей вибраних, людей, як казав Шевченко, окремої нерабської крови. То значить – людей патосу, глибокої віри, певности своєї одної Правди, а не мішанини її із чужою якоюсь «правдою» чи «кривдою», і невгнутою волею, а не компромісом її перевести в життя.
Д-р Вітошинський: Часто говориться, зокрема тепер, що наші національні керівники повинні уникати всяких емоцій. І навіть тоді, коли вам ворог чи його союзники завдають образи, розцінювати їх тільки з розумової точки бачення. Отже придушувати почування національного гніву. Як Ви ставитеся до того питання?
Д-р Донцов: що значить емотивність? Емотивністю вороги націоналізму називають той героїчний патос і страшну віру в свою Правду та її конечну перемогу. І від цего ми ніколи не можемо відступити і не сміємо відступати!
Д-р Вітошинський: Сердечно дякую! Вибачте, ще одне питання: Чи Ви думаєте, Пане Докторе, на підставі тих всіх вісток і голосів, які доходять з України, чи там поширюється і росте ідея націоналізму, чи може навпаки?
Д-р Донцов: Так! Я думаю, що там прокидається з великою силою ідея націоналізму, яку я зачав пропаґувати давно і яку неґують теперішні здеґенеровані елементи на еміграції. А саме: Та так звана емотивність, то значить страшно глибока віра в свою справу. Емотивність дальша – абсолютне признання тільки своєї Правди і неґації всякої «правди», всякої «рації», якою вона не була б. І третє – так зване неґаторами націоналізму «донкіхотство». То значить невблаганна боротьба на життя і на смерть з тою Росією і тим дияволом, якого вона репрезентує.
Дмитро Донцов
Рік 1918, Київ
Ця книга — не спогади. Це — щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру — чисто припадково збережені до цього часу (замітки неполітичного характеру знищено). Це доривочні фраґменти, написані, подекуди телеграфним стилем, бо на детальний опис не позволяв скажений темп тодішнього життя. Тим не менше автор думає, що ці замітки не позбавлені де-якої вартости, бодай як спостереження свідка, а іноді й учасника подій вікопомного бурхливого 1918 року; з його цікавими постатями, з його блискавичними змінами; з боротьбою на життя і смерть ріжних національних і політичних сил, з напружено-трівожним, повним несподіванок повітрям тодішнього Києва, столиці зненацька збудженої в вогні революції і війни до самодержавного життя зі свого столітнього сну, України. [...]
29 травня
О 7-ій год. у Гетьмана, у палаці. Нарікав на партійців наших, які "все саботують". Знову поясняв мені цілі своєї політики. Питався, яке я маю вражіння: чи йде до українізації, чи до русифікації? Я відповів, що, здається, не йде до того, що є заміром гетьмана. Це, мабуть, так і є. Нарікав на німців. Дав йому ще одну свою статтю в "Новій Раді" про справу Криму. (Який німці збираються відкраяти від України).
При виході перейняв мене Палтов (віцеміністер закордонних справ). Дуже мною опікується, Тим разом говорив зі мною не по-російськи, а по-польськи. Типовий виплід "Юго-западного края". Палтов робить все: орґанізує пресові бюра, призначає архиєреїв, видумує новий однострій для армії. Крім того, безнастанно в розмовах з німцями. Коли в передпокою над сходами, де сидять Крига і Кочубей, гетьманські адютанти, — дзвонить телефон, дуже часто людина, з якою жадають розмови, є "ексцеленц фон Пальтов". Ніхто б не припускав, що цей веселий, метушливий чоловік з округлим обличчям і з "цвікером" на носі, має стільки енергії.
Був у Дорошенка. О. Шульгин (був. міністр Центральної Ради). Хоче їхати з дипльоматичною місією до невтральних країн. Не знає, як на це подивляться німці.
30-го травня.
Перейняв У. Т. А. (українська телєґр. аґенція) від Дивіна. Вчора радився мене Міхновський. Йому робить Гетьман пропозицію вступити до нього на якусь досить неокреслену посаду дорадника. Вагається. Боїться, що це сінекура. Порадив йому, щоб сам усталив обсяг і зміст тої посади і щоб на це згодився Гетьман.
Святий Боже! Як всі мої земляки хочуть міністерських портфелів! Нині приходив до мене (від соц.-самостійників) Луценко. Просив переслати до Львова і Берліна їх меморандум про курс теперішньої політики уряду.
"Рабочая Жизнь" закидує "Новій Раді" зміну курсу "ес-ефського" Орґану, (соц.-федералісти), бо в ній видруковано мою статтю. Від Федорцева лист зі Львова. Тон мінорний. Пише: "про Вас також багато говорять, а іменно, що Ви є при Гетьмані; що Ви враз зі Скорописом брали участь в перевороті, що були на всіх тайних засіданнях; що Ви були на листі міністрів, але німці Вас скреслили", і т. п. Нісенітниці!
Увечері в льожі в Опері. "Прекрасна Олена" Оффен-баха. На долі сиділи (німецький посол) Мумм зі своїми. Глядячи на заллятий електрикою партер, слухаючи ординарних дотепів безжурних блазнів на сцені, і порівнюючи все це з трагічною дійсністю, згадував "Останні роки Речі Посполитої" Костомарова, або Реймонта — "Рік 1793".
31 травня.
Увечері, в Українському Клюбі на Пушкинській. Вітання Кубанської делєґації, що прибула до гетьмана. Промови і пр. С. Шелухін оповідав про свої мирні переговори з большевиками. Яких прекрасних дипломатів мали ми за старої гетьманщини! І яка мізерія тепер. Демократи! Шелухіна люблю за його темперамент та інтеліґентне обличчя. Як правник — він хаотичний.
1 червня.
Біганина і авдієнції. Досі не зовсім розумію, чим міг збудити довіря Скоропадського. Посту, який мені дав (пресова служба), не шукав.
Хочу дати до друку відозву про автокефалію православної церкви української. В Клюбі "Родина" стрінув Когута, Біляча, Біського, Лоського, Суровцеву. Остання повідомила, що курієр до Львова їде щойно завтра. Загальний песимізм. Страйк в міністерствахЗ). Хоч особисто всі, здається, почувають себе добре. Не слідно почуття свідомости великої трагедії, яка розіграється на Україні.
М. ин. був свідком одної комічної сцени в був. царськім палаці, де тепер були міністерства. До мого шефа, віцеміністра внутрішніх справ, Вишневського, прийшов Світозар Драгоманов, щоби зголосити свою димісію (був урядовцем в однім міністерстві Центральної Ради), бо не хотів лишатися при "антиукраїнськім уряді гетьмана". При цій сцені Вишневськии говорив по-українськи, а Драгоманов по-російськи. Аж я звернув йому увагу, що пан міністр говорить по-українськи.
2 червня.
Ввечері—в "Літературно-Артистичнім Клюбі". Трохи росіян, велика більшість жидів. І це має бути російська інтеліґенція у Києві! Моя душа втішилася. Коли так, то з нами ще не так зле. Росіяни замало мають власних сил, щоб тримати нас.
3 червня.
Австріяки, здається, добре провадять свою справу. Архикнязь Вільгельм єднає масу сторонників, має коло себе десять тисяч Болбочана і Натієва. Не думаю, щоб Австро-Угорщина зважилася чинно виступити з українськими плянами проти Німеччини, може єднає собі симпатії на всякий випадок... Архикнязя пізнав я так: вже після вибуху революції, коли я був у Льовві, я звернувся до січових стрільців, щоб уможливили мені передістатися на Україну до Києва. В наслідок цих заходів, дістав я власноручну картку від архикнязя з запросинами його відвідати. Він стояв тоді, з своєю, зложеною з галичан-українців, частиною в Кадлубинцях коло Тишків. З моєї подорожі до Києва тоді, вправді, нічого не вийшло. Але при тій нагоді я запізнався з Вільгемом — ерцгерцогом. Приняття було ласкаве, був у нього з нашим "фельдку-ратом", українцем Зофійовським. Довге тримбання степом вночі, під місяцем з нашим уланчиком, замість кучера. Потім — "унтерштанд зайнер Кайзерліхен Гогайт". Молодий чоловік, літ 24-ох. Типовий Габсбурґ. Уперта форма черепа. Елеґантні рухи. Страшна упертість, але, здається, слаба воля; яка дає впливати на себе. Щось з укрїнської вдачі. Не дурно його зацікавила наша нація. Це було в 1917 р. Тоді я йому привіз тайну постанову Берестейського миру про поділ Галичини — на українську і польську частину. Тішився, показував свої листи до і від ґр. Черніна (австр.-угор. міністра закордонних справ). Архикнязь провадив уже здавна свою проукраїнську політику. Застерігався, що про ніяку корону на Україні йому не сниться. Очевидно! Про такі речі говориться пост фактум, а перед тим —лиш думається. При вечері нам пригравала уланська орхестра — українські пісні — з кількох музик. Коли Архикнязь дав їм рукою знак відійти, відіграли ще на останок цісарський гимн "Ґотт ергальте". Цілі моєї подорожі мені тоді осягнути не удалося.
Про Вільгельма-архикнязя оповідали мені цікавий анекдот. Він дуже хотів познайомитися з Махном, але його — занадто льояльне — стрілецьке окруження відмовило його від того. Мовляв, чи ж випадає Габсбурґові бачитися і розмовляти з таким бандитом? Вільгельм відповів: "Шкода! остаточно, чи ж не були перші Габсбурґи такі самі, як ваш Махно"?
Лише діставшися знову до Києва, під час світової війни і революції, починаю розуміти ліпше історію давньої гетьманщини. Боротьба ґруп, партій, котерій, аґентур, держав, окремих особистостей і цілих концепцій історичних на цім маленькім куснику Божої землі, що зветься Україна. Те саме, що й тоді. Титанічні подриги, і...
О 8 год. на обіді у гетьмана. Наліво від нього сиділи майор Гаазе, один його лейтенант, Полтавець та инші. Направо — я, Палтов, ґен. Дашкевич-Горбацький та ін. Оповідав м. і. гетьман про те, що треба скорше провести закон про підданство. Незадоволений був з Ради Міністрів, яка заповолі йому працює: "Я б усе робив без неї, звичайними приказами". — "Або просто телефонічно" — вставив я. Палтов глянув на мене зляканими очима, мабуть перецінюючи загальне зрозуміння для мого дотепу. Зрештою, це не була іронія з моєї сторони: я відчував, що тепер, — нерішена ще війна, змора большевизму над нами, — треба ділати страшно скоро і рішуче, власне декретами. Гетьман оповів про сенсацію, яка мала наступити за кілька днів. З приводу свого визнання Центральними Державами, має видати універсал, в якім, за прикладом давніх гетьманів, уживатиме виразу — "Ми".
"Як Ви думаєте, — звернувся до мене, як це буде принято"?— "Цензори, пане гетьмане, матимуть багато роботи", — відповів я. Мав я на увазі обурення демократичної преси на таку нову формулу.
Майор Гаазе безцеремонно інтерпелював мене з приводу "тенденційности" УТА, яка інформувала (— навіть не про всі!) розрухи на провінції. Пан майор був незадоволений з того. Офіційно ці розрухи не існували. Говорив теж про намір німців видавати часопис для людности України в цілях німецько-українського зближення. Лише один клопіт мав — в якій мові цей часопис видавати? Відповів я, що коли Німеччині залежить на зєднанні українців, хай видає по-українськи; коли ж росіян — по-російськи... Відповідь, маю враження, його не задовольнила. Я умисне удавав наївного і не поміг пану майорові, коли він, даремно шукаючи на моїм обличчі хоч тінь зрозуміння для своїх плянів, старався виложити ціль і конечність такого орґану преси.
По цім обіді і розмовах при столі, приємно відітхнув на вулиці. Щойно перейшов дощ і повітря було чудове.
4 червня.
"Кієвськая Мисль" і "Рабочая Жизнь" починають нагінку на новозасноване пресове Бюро, і на мене. Не знати, чого вони виходять з себе — чи тому, що я промовляв на з'їзді преси по-українськи, чи тому, що промовляв проти федерації. Злі язики називали цей з'їзд преси — "всеєврейський сєзд русской печаті на Украйне". Сказати цьому зїздові кілька слів післали й мене.
Бачив Липинського. Вчора казав мені гетьман, що він призначений вже нашим послом до Відня. Проти цього плететься інтриґа, як кажуть, з російської сторони. Його противники висувають на пост віденського посла якогось ґен. Семенова, який був в царській контррозвідці і військовим аташе у Відні. Пости послів обсаджуються незавше як треба. В Берліні — барон Штайнгель, кадетський українець, в Софії українофіл Слівінський.
Архикнязь Вільгельм робить в Александровську Запорізьку Січ. Гетьман його не боїться. Був щирий, отверто мені сказав якось:
"Що тут довго говорити! Ясно, що як німці схочуть, щоб я був гетьманом, то буду. Як ні, — то ні".
І, подумавши, додав:
"Але мені здається, що вони хочуть".
Вчора при обіді гетьман знов позволив собі натяк в сторону Гаазе про Крим:
"Ось вони лиш з Кримом там хочуть щось зробити"! — кинув до мене, моргаючи на майора.
О 6 год. ввечері дістав запрошення на засідання політичної комісії при міністерстві заграничних справ. Доручили мені виробити реферат про політичні границі України.
О 8 год. ввечері на концерті Кошиця. Стрів полк. Коссака, був. командира Січових Стрільців. Оповідав про враження в Галичині від перевороту. Леґенди, про які писав Федорів в листі до мене, здається, досить там були поширені. Оповідав, що з уст митрополита Шептицького впало і моє назвисько, як арґумент проти ворогів гетьманства в Галичині.
Бачився з Петлюрою. Виглядав, ніби за щось ображений.
Міністерство Внутрішніх Справ бажає від мене кооперації з Союзом Земельних Власників. Тим самим, який в недавніх своїх постановах висловився за повну реставрацію земельних відносин без жадних уступок селянству. Кооперувати з Союзом не буду.
Був у мене болгарський посол, проф. Шішманов (оженений з донькою Драгоманова). Просив приїхати до себе.
В Міністерстві Закордонних Справ попризначувано людей, які не орієнтуються в справах. Многі не розуміють правничої мови.
Увечері — відчит одного бувшого міністра Центральної Ради. Говорив як ґімназист, його промова нагадувала статтю в глухім провінціяльнім часописі.
6 червня.
Нині працювати в бюрі не удалося. Якийсь склад з амуніцією вилетів в повітря (кажуть на Звіринці). Було з 15 сильних детонацій. Шиби в бюрі з вікон, що, виходили на Хрещатик, всі вилетіли. Мене і секретарів мало не збило з ніг, коли ми, підбігши до вікон, глянули вділ на вулицю, усіяну товченим шклом. Тут і там лежали, мабуть збиті з ніг повітрям, люди. Всі з бюра кинулися на діл, до сутеренів, де й просиділи коло півгодини. В ухах лящало від лоскоту, з деякими панями була гістерика.
Приїхав редактор Голубець зі Львова. Оповідав ті самі сплетні про Скоропадського, про вето німців на мене. Оповідав про чутку, що я перефорсував кандидатуру Д. Дорошенка на міністра. Це вигадка. Хоч Д. Дорошенко в цій справі й звертався до мене.
7 червня.
Мав реферат на Політичній Комісії нашої мирової делєґації — про політичні границі України. Головні напрямні: старатися відділити від Росії і визнати як самостійні держави — всі її "окраїни". Крим — інтегральна частина України, без політичного самовизначення. З Білою Руссю — добра стратегічна лінія, бо не знати, яку державність матимемо там. Проти Дону — забезпечитися. Жадної федерації. С. Шелухін погодився з цими точками. Обидва ми виступили проти О. Шульгина, який говорив про федерацію і хотів навязати нашу політику до "традицій Центральної Ради і Секретаріяту". Гарні традиції!
8 червня.
Галіп, тепер вже старший радник Міністерства Закордонних Справ, оповідав, що гетьман мав сказати Муммові, що Дорошенко є австрійської орієнтації. Мумм мав відповісти, що не може цього навіть приняти до відома, бо він знає лише орієнтацію Центральних Держав. Здається, бляґа зі сторони Мумма. Бо сам гетьман, ще перед номінацією Дорошенка, говорив мені, що німці робили тому перешкоди, власне підозріваючи його в австрофільстві. Не виключене, що те, що Галіп приписує гетьманові в розмові з Муммом, сказав останньому сам же Галіп.
Кампанія в пресі проти мене іде дальше. До т. зв. "русских" з "Києвської Мислі" прилучилася "Робітнича Ґазета", орґан українських соціялдемократів. Теж нападає на мій виступ на з'їзді в характері — страшно сказати! — "урядника Міністерства Внутрішніх Справ". Здається, як мене інформують, це, робота пана Скнара, ображеного, що я не виробив йому посади... урядника в Міністерстві Внутрішніх Справ.
Для характеристики соціялістичної преси: в тім самім числі "Роб. Ґазети", з випадом проти мене, друкується великий рекляма-анонс моєї брошури — "Міжнародне положення України і Росія", виданої — тою ж "Робітничою Ґазетою".
Одна колежанка, ще з петербурзьких часів, цебто 14 літ тому, казала — з приводу моїх відчитів в Києві: "Ви й тоді мали до Росії ту саму ненависть, що й тепер".
9 червня.
О 12-ій — концерт Стеценкових творів у Міськім Театрі. Мав квиток у другому ряді. Бачив Шелухіна, Василенка, в льожі — гетьмана з почетом, Лизогуба.
Концерт мізерабільний. Квінтесенція нудоти і плаксивости української. Пісня на слова Лесі Українки — "То була тиха ніч чарівниця", була дійсно "кунстштюком", Бо так не зрозуміти суті цього душевного переживання поетки, та й її самої, як їх не зрозумів Стеценко в своїй музичній інтерпретації— то була дійсно штука! Замість болючого, розпачливого, непогамованого, ледви стриманого, пориву, вийшов звичайний, розливний солодкий малоросійський сентимент. Довкола — рев: браво, біс, ще раз!, розпромінені обличчя... Ні, я не є їх.
Шишманов просив прислати мої брошури. Обіцяв прийти на відчит. Наші соціялдемократи заявили моїй давній знайомій, пані В. Р., своє незадоволення за знайомство зі мною. Нема найбільших деспотів, як партійні соціялісти. Не можуть дарувати, що відійшов від них.
10 червня.
Безцеремонність німців іде задалеко. Сьогодні закликав мене до себе на нараду гетьман. В його кабінеті, в палаці, вже застав державного секретаря Ігоря Кістя-ківського, Палтова, начальника штабу ґен. Дашкевича-Горбацького, віцеміністра військових справ ґен. Лінґнау і віцеміністра Внутрішніх Справ Вишневського.
Ґенерал Ґренер прислав листа, в якім скаржився на УТА за те, що вона —- не робить належної реклями гетьманові і забагато пише про розрухи на провінції. Я відповів, що я є між молотом і ковалом в пресових справах. З одної сторони кампанія російсько-жидівської преси, а з другої — оцей лист Тренера. Щодо того, що є замало реклями для гетьмана, то ця справа обходить не ґен. Тренера, лише гетьмана і мене. Щодо інформацій про розрухи, — то я міг формально заслонитися тим, що ці вістки діставали ми від Воєнного Міністерства. Зачалась суперечка між Дашкевичем і Лінґнау.
На цій нараді, коли я почав говорити по-українськи, зараз же перейшли на цю мову і гетьман, і Вишневський, і Лінґнау.
В Бюрі довідався про правдиву причину німецького гніву. З властивою їм "плюмпгайт" присилають вони масу телеграм до УТА з широкою реклямою для німців. Багато з того матеріялу йшло до коша. Звідси їх гнів. Звідси їх кампанія проти УТА і мене, підтримувана Дівиним з його "чорною сотнею", і "русскими" журналістами з "Києвської Мислі".
[...]
Щоденник Д. Донцова цілком - тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Dontsov/Rik_1918_Kyiv/
Про родину Дмитра Донцова
Олена Теліга
1933 - 1939
Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну віру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.
На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалібний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум’яний ранок.
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Боже в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
Так кроки — нами зв’язані навік
У Божих меж — назавжди розминулись.
Без теплих слів, без дрогнення повік
Ми попрощались десь на розі вулиць.
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога
Вірша "1933-1939" вперше опубліковано в журналі "Вістник" (1939. - Т.2, кн.6. - С.402). 1933 - рік, коли Д. Донцов почав видавати "Вісник", після того як під ударами ворогів та через фінансові труднощі припинив існування "Літературно-Науковий Вістник", головним редактором якого він був з 1922 р. 1939 - останній рік існування "Вістника".
Марія Бачинська-Донцова стверджувала, що Олена Теліга не опублікувала жодного твору з присвятою Дмитрові Донцову.
____________
* Вітошинський Борис Миронович (18.08.1914, м. Перемишль - 4(13). 12.1991, м. Олява, Польща). Псевдо: "Беріц". Закінчив Перемиську гімназію (1932), член Пласту - 6 курінь ім. І. Богуна, студіював право у Варшаві. Член ОУН, один із керівників ОУН в Перемишлі, суджений 08.1935 в Делягині за нелегальний перехід кордону в Чехословаччину, звільнений, відправлений до концтабору в Березі Картузькій (08.1935—05.1936). Заарештований польською поліцією 1.07.1937 в Перемишлі за протидержавну діяльність, знову заарештований восени 1938, ув'язнений в таборі в Березі Картузькій, вийшов на волю 09.1939. Учасник II ВЗ ОУН в Кракові (31.03-3.04.1941). Політв'язень німецьких концтаборів Аушвіц, Маутхаузен, Мельк та Ебензеє (1941-1945). У Аушвіці поляки обер-капо Юзеф Краль і капо Болек і Сташек Подкульські, що вбили Василя і Олексу Бандер, серед инших побили і Вітошинського. Після звільнення 6.05.1945 проживав у Німеччині, закінчив правничі студії та працював професором Українського Вільного Університету. Згодом мешкав у Франції, був тереновим провідником ОУН, головним редактором газет "Український Час" у Парижі, "Шлях Перемоги" у Мюнхені. Автор праці "Визвольна боротьба у світлі міжнародного права". Похований у Перемишлі. Мав брата Олега, теж члена ОУН і в'язня німецьких концтаборів.