Іван Малкович
ВШАНУВАННЯ ПЕРШОДЖЕРЕЛ
Жаль ся, Боже України...
Іван Мазепа.
Наш бідний Боже України,
чи ти збайдужів, а чи спиш,
чи між богами ти, як миш,
тремтиш залякано й мовчиш,
що весь твій люд нечистим стіни
мурує, здурений... Дивись,
та сам собі тепер молись.
Нас — лисий Фауст взяв до спілки:
й по нині у ясну майбуть
з його скаженої пробірки
гомункули червоні пруть,
а ліра — тужить гопака
і глухне від чужої лайки
із уст онука (балалайки
бадьоро порскнуть "Чумака")...
І ніч, і жах, димить волосся,
і раптом голос — божий спів:
— Душе моя, не змалоросся...
Душе моя, не змалоросся! —
так плакав Бог вкраїнських днів,
так плакав я, так плакав хтось —
і все пітьмою пойнялося...
І полювання почалось.
Нижній Березів, що на Косівщині, рідне село поета
Іван Малкович: - Я народився в Карпатах. На моє культурне виховання істотно вплинув мій дядько Петро Арсенич — історик і совєтський дисидент. У «Віршах на зиму» я частково згадую, що до нас приїжджала інтеліґенція, люди, які зазнавали гонінь. Валентин Мороз після першого тюремного терміну деякий час у нас жив. Я знав, де переховувалася «заборонена література», хоча то трималося під великим секретом. Там були Лепкий, Чайковський, Грушевський… У тому відчувався великий екстрим. Ті книжки можна було читати лише в одному місці, погано освітленому. Мені не говорили про нього, бо то загрозливо для дитини. … А ще Карпати — то особливі традиції, незнищенні… На Різдво треба було, щоб начальство не побачило, як ти колядуєш; на Великдень ішли до церкви крутими обхідними стежками, хоча церква знаходилась навпроти школи. Себто це були романтика і небезпека. А що для дитини може бути краще? Мені пощастило з дитинством.
У 1976-му, після закінчення середньої школи в Нижньому Березові, Іван вступив на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. Та й уже там його вважали більше поетом, аніж скрипалем. Його вірші друкували в стінгазеті, а згодом і в обласній пресі.
— А якби ви стали музикантом?
— Ні-ні, скрипалем не став би. Чому я покинув заняття музикою? Я зрозумів, що, граючи в мільйонний раз улюбленого Моцарта чи Баха, я не вносив своїм потрактуванням нічого особливо нового. Найбільший музичний комплімент зробили мені моя старенька викладачка позаминулого року у Франківську. Вона сказала: «Іване, я коли чую «Вокаліз» Рахманінова, завжди згадую вас». Я й справді любив виконувати кантиленні речі, зокрема й тому, що не дуже любив займатися, а технічні речі потребують щоденного п’ятигодинного вправляння, я до цього був не готовий.
Так що я не міг би стати музикантом видатним, а в оркестрі мені важко сидіти. У мене й дружина скрипалька — талановита, гарно виглядає на сцені, і теж ніколи не уявляла, що може сидіти в оркестрі. Ми двоє солістів, які фактично не мали на це аж надто віртуозних підстав.
Після закінчення музучилища, у 1980-му, Малкович вступає на філологічний факультет Київського, тоді ще державного, а тепер – національного, університету імені Тараса Шевченка. «Мій диплом «Чоловіча доля в рекрутських піснях народних» — то була така антитеза до праці Івана Франка «Жіноча недоля в руських піснях народних», і більшість пісень я записав від діда. До того ж, підозрюю, що дідо деякі «колінця» сам додумував».
Завдяки Світлані Короненко він потрапив до Республіканської літературної школи-студії «Кобза» у Києві, яку очолював поет та перекладач Володимир Забаштанський, і, як наймолодший, одразу ж став її улюбленцем.
Того ж року, у свої 19, Малкович був обраний «Найкращим молодим поетом» на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням двох-трьох сотень літераторів. «Увесь літературний Ірпінь кілька днів величав мене «королевичем молодої поезії», тож моєму юнацькому щастю не було меж... Ми захлиналися своїми й чужими віршами, а я до півночі, до крові на пальцях, грав на гітарі і співав призабуті гуцульські, лемківські й закарпатські пісні...»
- Колись в Ірпені я вперше почув, як виконує свої піснi Кость Москалець — «А ще мені цього літа куля не відлита», його дивовижний тембр... Ми співали всю ніч — то він, то я. Я в молодості був дуже «забавовий» — міг співати, танцювати так, що ноги мало не на шафу закидав.
6 січня 1981 — перша велика поетична публікація Малковича у газеті «Літературна Україна»...
[...]
Уривок з інтерв'ю 2013 року http://ul.iolya.com.ua/page186.html
Іван Малкович
НАПУЧУВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ
Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви "I“,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви "є",
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша — солов’їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.