Микола Холодний у спогадах Юрія Винничука та Ірини Мадриги

 

"Є українців більш, ніж треба,

а України-то нема."

31 липня 1939 року на Ягідному хуторі біля села Краснопілля, що на Чернігівщині, народився Микола Холодний.

УКРАЇНА

Люблена-перелюблена,

синочками ґвалтована,

багнетом приголублена –

хто вона, що вона?

Пожежами закосичена,

в Сибірах замурована,

обдерта, як осичина, –

хто вона, що вона?

Вивчена до ниточки,

крізь догми профільтрована,

тихенька, наче літечко, –

хто вона, що вона?

Ворогом від ворога

звільнена-врятована

дорого, ой дорого –

хто вона, що вона?

Так що ж мовчите, герострати?

Можливо, ви скажете, хто вона,

ота, що в заклечаній хаті

руками своїх закатована?

Маскуйтеся в сяючий морок –

вона вас і відти дістане,

і вами підрубаний сволок

упоперек горла вам стане!

1960

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Ще Києва не існувало

і нашої тута ноги,

а ти вже кричиш, заснувало

ці пагорби й ці береги…

Росла собі мирно в Молдові

колись виноградна лоза,

а ти в її грона медові

впилося, немов дереза.

Думки тобі Кримом крутило,

Донбас у печінку засів.

І там, де тебе прокотило,

зелений чорніє посів.

Опівночі вітер голосить -

і спить неспокійно латиш.

Ніхто тебе в гості не просить,

а ти по землі торохтиш.

Та зникнеш у безвість одначе.

Не скаже людина: «Жило».

Вітчизна по тих-бо не плаче,

у кого її не було.

1991

ОБРИ
Відпливає від вас мій човен
без весла, проти течії.
Самоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та немов педерасти
Оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки,
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Хоч я від кобри
отієї, що й вас породила.
1970

Юрій Винничук

ПОЕТ, ЯКОГО ПЕРЕЇХАВ ТРАКТОР

У серпні 1971 року на Скнилові приземлився військовий літак. З літака вийшов середнього віку чоловік, приклав руку до очей і з задоволенням оглянув невеликий гурт молоді, який його зустрічав. Очолював делеґацію львівської богеми Грицько Чубай. А чоловік, який прилетів на військовому літаку, не був ані генералом, ані полковником. Це був поет Микола Холодний.

Справа в тім, що він щоліта сторожував колгоспний сад десь під Яготином. А неподалік було військове летовище. От він і домовився з летунами, що дасть їм назбирати скількимога яблук, а за те вони завезуть його до Львова і назад.

З летовища уся весела компанія поїхала на Погулянку, де жив Чубай, закупила вино на місцевому винзаводі й банячила до вечора в недалекому ліску. А ввечері провела поета на летовище.

Взагалі сторожування в колгоспних садах було популярним серед київських поетів-модерністів. Сторожували Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Іван Семененко, Микола Воробйов та інші.

Натомість львівські літератори і художники, яких не друкували і не виставляли, працювали художниками-оформлювачами на заводах, клали колію на залізниці, гарували кочегарами й вантажниками, приймали макулатуру на складі, а були й такі, що працювали навіть собачниками в собачому розпліднику.

Вперше про Миколу Холодного, якому 31 липня виповниться 80 років, я почув з американського радіо. Його вірші вразили мене своєю афористичністю, гостротою і сміливістю. А вдруге я почув про нього від Грицька Чубая. З'ясувалося, що Микола ще з 1968-го часто приїжджав до Львова, виступав зі своїми поезіями і навіть дав деякі для другого випуску часопису «Скриня». Для цього випуску я теж дав вірші й оповідання «Кіт Абель». Однак цей випуск пропав під час обшуків.

Від Грицька я почув вірші Холодного, які цнотливе українсько-американське радіо, звісно ж, не озвучувало:

***

На стрімкім териконі

віддалась ти мені

серед білого дня в суботу.

і дивився на нас

весь Донбас, весь Донбас,

припинивши роботу.

***

Бомба

О, якби стрястись такій біді,

щоб на нашу хату бомба впала,

ти без рук лишилася б тоді

і мене ногами обіймала!

***

Троє в наметі

Мали Ви щось від мечеті.

Ах, тая магія віч!..

Літо. Нас троє в наметі.

Я, Ваші губи. І ніч.

Дата смерти поета розмита й непевна. За Вікіпедією вказано тільки рік: 2006. За даними експертизи смерть настала 1 лютого того ж року в Острі, а тіло в стані розкладу виявили щойно 23 березня.

У 1991-му Микола побував у Львові і провідав могилу Грицька Чубая, який на ту пору лежав ще на Сихові, хоча жив біля Личаківського цвинтаря. Чубая якраз посмертно прийняли до Спілки письменників, а Микола присвятив йому вірша:

РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ

Прийняли до Спілки у столиці,

коли виріс на могилі клен.

Бо дідам нема уже різниці,

чи живий, чи мертвий їхній член.

У морській воді принишкли мідії,

над водою квилить пізній птах.

Мертвий Гриць сидітиме в президії

на літературних вечорах.

Напис: «Для почетных погребений», –

зліва від алеї зарябів.

Тільки привілеї край алеї

не Грицько в начальства заробив.

Багатьох їх знаю я у пику.

І почоту знаю того суть.

Над співцем похованим опіку,

навіть скорчившись, вони несуть.

І коли заграють інструменти –

їм здається й зараз, мов колись,

що Грицько повз їхні монументи

погляда з надією на ліс.

Попрямує лісом він у луки.

Наляка на дереві дрозда.

І поета візьмуть попід руки,

бо, дивись, дістане й до гнізда.

Заспіває у Сибірі пилка,

і замовкне ще одне перо.

Нас з тобою поховає Спілка

краще поховального бюро.

Сихів, 23. 04. 91 р.

Миколу Холодного з Грицьком єднало те, що обоє походили з села і були фактично самородками, але дивним чином ще з дитячих літ запізналися з високою поезією – як українською, так і зарубіжною. Вони відразу стали писати досконалі вірші. Не дивно, що коли Микола у 1950 році надіслав свої вірші Павлові Тичині, той не лише їх похвалив, але й передплатив йому газету «Літературна Україна».

Серед тих віршів був, наприклад, такий:

Мати в льолю білу

Хату одяга.

Сонце стало біля

і допомага

Комусь здасться, що це зрілий Микола Вінграновський. Але це одинадцятилітній Микола Холодний. Та з часом його вірші набирають рис антисовєтської публіцистики і гуляють по руках:

Сьогодні у церкві коні

Ночують і воду п’ють,

Сьогодні новим іконам

Прочани поклони б’ють.

Рідше він писав верлібри:

коли йому пересадили серце

якоїсь померлої жінки

її чоловік приїжджав до нього

прикладав до грудей вухо

і слухав як б'ється у них

серце його дружини

Згодом його життя покотилося криво й косо. Микола ніколи не стримувався, коли хотів висловити свою думку. У 1961 році він вступив на філологічний факультет Київського університету, але у 1965-му його виключили. У лютому 1972 року його заарештували за «антирадянську пропаганду», яку недремне око чекістів побачило у його віршах. У 1969-му вони були опубліковані на Заході в книжці «Крик з могили. Захалявні вірші з України». Хоч там і не вказано було авторів, але більшість з них чекісти все ж вирахували.

Великим ударом для тодішньої інтелігенції стало те, що 7 липня того ж року газета «Літературна Україна» опублікувала поетове каяття, в якому він назвав відомих дисидентів, які його, бідолашного, збили з пуття, заманили на ідеологічні манівці і підбили на написання антирадянських віршів.

Після такої публікації Миколу випустили на волю, але заборонили жити в Києві.

Каяттям він себе порятував лише від тюрми, але друкуватися йому так і не дозволили.

На Миколу в органах дивилися як на дивака й напівбожевільного. Та він і сам залюбки грав таку роль, як то робили Тодось Осьмачка і Володимир Сосюра в 1930-х роках, час від часу лікуючись у психлікарні. Бо чи могли чекісти вважати Миколу нормальним чоловіком, якщо він посилав листи Мао Цзедунові чи Рональдові Рейґанові з проханням політичного притулку?

Але це буде пізніше, а в середині 1960-х років чекісти за ним ще пильно стежили:

Привид

«Привид бродить по Європі»

(Карл Маркс)

В добу, коли ракетні свисти

На Марсі мешканців збудили,

Хто б міг повірить, щоб у місті

За кимось привиди ходили?

В радянськім місті? Певна річ,

Про це не може й мови бути.

Воно-то так, та третю ніч

Спокійно як мені заснути?

Де не поїдь, де не піди,

Де не ступи у місті вільному,

Він вирина, мов із води, –

Знайомий привид у цивільному.

Ба, скрізь нові життєві форми,

Що й він, мабуть, ма’ службу нести.

В колгоспі привид цей три норми

За день давав би, слово честі.

Відсвітить сонце, чорним вороном

На землю вечір упаде,

Поснуть собаки злі наморено,

А він іде, а він іде.

А я радію, піт утерши

Пополотнілою рукою –

Це у житті моєму перший,

Кого повів я за собою.

Однак вони дали йому змогу вчителювати на селі, так що він провчителював цілих 20 років, хоч і постійно перебував під кадебістським ковпаком. Щоб чекісти не мали приводу для чергових викликів у КГБ, він порвав стосунки з більшістю літераторів, рідко з'являвся у Києві, а ще рідше у Львові. А проте не перестав бути однією з найепатажніших персон в літературі, про кого розповідали різні веселі історії. Одна з них була про чобітки, які Микола подарував коханці. Незабаром він з нею посварився, бо довго його витерпіти жодна жінка не могла, вона пішла від нього, а Микола став вимагати назад ті чобітки. При чому це робив неприховано, всім розповідав про невдячну стерву, ба навіть написав цілого вірша про ті чобітки й читав усім підряд.

Микола Холодний був людиною дуже важкою в спілкуванні. Ні з ким по-справжньому не товаришував, витерпіти його можна було не більше кількох годин. Він полюбляв писати різні скарги й наклепи на людей, з якими зближувався. Міг залюбки оббрехати когось, вигадавши несусвітні речі. Це був нестримний демонічний характер. Демонічності йому додавав і зовнішній вигляд: одна половина обличчя була вся в шрамах. На запитання, звідки ці шрами, лунала не менш демонічна відповідь: «В дитинстві мене переїхав трактор». Насправді він постраждав від вибуху викопаного з землі стрільна.

По смерті ніхто про нього доброго слова не сказав. Авторитет він мав лише в остерських п’яниць, яким не раз ставив випивку і складав компанію. Між іншим, згадав про нього Василь Стус у своєму вірші:

Коли Холодний свині пас

і пах від смороду і поту,

цей поетичний ловелас

вкраїнську оббрехав Голготу.

Сміявся з мук (прокрустів глузд?)

І глузував з святого німбу,

коли провадили на дибу,

на смертний німб позводив кпини.

Він в геніальності загруз,

топився в крові України,

а світ не той і ти не той,

блукає українська муза,

зубило взявши й долото,

політкатівнями Союзу.

Її покажуть з-під поли,

а заховають аж за ґрати.

Вона вже звична до хули,

прокльони в узголів'я брати.

Коли випивав, ставав брутальним, вигукував якісь дурниці в людних місцях. Я таких людей остерігався, бо вже раніше у Франківську потрапив на гачок КГБ саме через одного такого вар'ята, який любив голосно обурюватися совєтською дійсністю. Відсидівши, він, ясна річ, став народним депутатом.

Якось ми з Чубаєм, проводжаючи Миколу на потяг до Києва, зайшли втрьох до «Старого Львова» на Валовій. Микола вже був добре п’яненький. В кнайпі було людно. Нам вдалося притулитися за довгим столом, де вже сиділа компанія. Ми посадили Миколу, а самі пішли до бару, щоб взяти шкалики, бо пляшка була з собою. Раптом за нашими спинами залунало:

Пахне небо ліками Коротича.

Пахнуть перса пальцями Драча.

Пахне Сингаївському у родича

самогоном дідова сеча.

Пахнуть вірші маками та вербами,

а на вербах пахнуть асигнації.

У непосидющого трудящого

пахнуть димом з печі облігації.

Пахне Вінграновський сивим бардом.

Всі пісні пропахли буряками.

Пахне Д.Васильович* більярдом.

А в повітрі пахне Соловками….

________________

(*Д. Васильович – Дмитро Васильович Павличко)

Читав він голосно, на весь зал. Потім ми довідалися, що він відразу ж і заявив незнайомим чоловікам, серед яких могли бути й кагебісти, бо вони завше чергували по кнайпах, що він поет. А ті сказали, що не вірять. Ну, і пішло-поїхало. Вірші лунали щораз гостріші:

***

Відпливає від вас мій човен

без весла проти течії.

Хлібоїди ви, спини чиї

приросли назавжди до жорен.

Вас під шкло б у музей покласти,

де нам радісно смерть козиря.

Та натомість, немов педерасти,

оточили ви Кобзаря.

З Катерин приміряєте коси.

А живи він у ці роки —

ви б на нього писали доноси

і боялись подати б руки.

Ви загинете, аки обри.

І не буде до вас мені діла.

Я чужий вам. Бо я від кобри.

Від тієї, що й вас породила

***

Ми вам робили революцію,

в війну звільняли від ярма.

А ви розвели проституцію

біля державного керма.

Навкруг міста ростуть лісами —

до комунізму ідемо.

Тим часом податі ті самі,

в тюрмі тій самій сидимо.

Є мова піль, озер і неба —

та ходить мова та німа.

Є українців більш, ніж треба,

а України-то нема.

В кнайпі панував гамір, хтось слухав, хтось не слухав, та Микола уваги не звертав. Барменша цьоця Люба, почувши «антисовєтчину», заметушилася й стала гукати чоловікам, які сиділи біля поета, щоб втихомирили його. Але ті навпаки під’юджували. Ми з Грицьком стояли в черзі до бару і не знали, що нам робити. Підсідати до Миколи вже розхотілося. Та, зрештою, ми й так збиралися його чимдуж спекатися, бо під газом він був дуже прикрий.

Врешті ми вирішили тихенько ушитися. Тим більше, що Микола знайшов уже собі тонких цінителів свого таланту. Ми забрели в сад позаду церкви святого Михаїла на Лисенка, сіли на траву й тихо та мирно спожили пляшку вина, насолоджуючись тишею і щебетом птахів.

17.07.2019

https://zbruc.eu/node/90852

Ірина Мадрига (Андрійчук):

Мені хотілось би пригадати всі подробиці оказії, за якої уперше зустрілася з Миколою Холодним. Та час вивітрює з пам'яти деталі, залишаючи на видноті тільки пасмо туману, з розривів якого прозирають якісь не зовсім виразні кольори й штрихи. Це немов викладати картинку з пазлів, яких уже погубилося чимало, і доводиться уявою створювати цілісність того, що повинно постати перед глядачем.

Микола Холодний і Тереза з Голубиного

Знайомство з Холодним відбулося в кабінеті редакції районної газети "Вісті Свалявщини" ще в 1990 році, куди його до мене привів наш редактор Федір Тидір. Тоді Микола Костьович запропонував нам надрукувати замальовку про уродженця й мешканця села Голубиного Михайла Івановича Молнара – заслуженого вчителя УРСР. Вони заприятелювали ще далекого 1963 року, коли Холодний вперше побував на Закарпатті.

В першій половині квітня 1991 року, коли Холодний відпочивав у санаторії "Карпати", ми з ним вже спілкувалися як давні знайомі. На той час з ним заприязнилося чимало моїх колег по літературно-мистецьких зацікавленнях. Залюбки він спілкувався з адвокатом і краєзнавцем Станіславом Галушканичем, тодішнім завідувачем районного відділу культури Георгій Лявинцем, братами-вчителями Молнарами, адвокатом і поетом Михайлом Турком, акторкою самодіяльного театру, що діяв при районному палаці культури, талановитою майстринею-вишивальницею Ганною Медвідь. Тоді, навесні 1991-го, Костьович, як ми всі його називали, відвідував засідання районної літстудії, які ми зазвичай проводили в районній бібліотеці, оцінював творчі доробки пишучих, пропонував допомогу в розміщенні наших поетичних чи прозових проб в спеціалізованих літературних виданнях.

З-поміж усіх, з ким він спілкувався на Свалявщині на ґрунті інтересів літературних, історико-краєзнавчих, вирізнив для себе кількох людей, серед них і мене. Тож коли приїжджав у всі наступні роки, аж до 2005-го включно, обов'язково навідувався до мене і на роботу, відшукував удома, телефонував, призначаючи здибанки у спільних знайомих. Не бувала я з ним лишень у тієї, про котру він мене розпитував ще за нашої першої зустрічі. Не тому, що не пропонував, а тому, що мені гадалося: встигнеться, Голубине ж поряд зі Свалявою.

Вперше, на початку 90-х, приїхав він, маючи трохи вільного часу під час літніх шкільних вакацій, і, як розумію нині, навмисне, з єдиною метою – розшукати своє юнацьке кохання. Те кохання було взаємним, але нещасливим, зґвалтованим, заґратованим, режимним.

Наприкінці 80-их – початку 90-их режим конав. Холодний це бачив, розумів і сприймав цю невідворотність, сказала б, ейфорійно. Втім, як і більшість з нас. Йому здавалося, що ось, нарешті, настануть свобода думки, творчого пориву, які в нього було відібрано в попередні роки, відбудеться визнання його як непересічного поета в літературному середовищі України, яке забарилися для нього особисто на тридцять літ. Безперечно, він припускав, що жінка, яку він кохав на початку 60-х, живе в законному шлюбі, має дітей і чоловіка і не має вже нічого спільного з таким перекотиполем, яким себе вважав. Але... завжди залишається "але" – не як перешкода, а як сполучник.

Моя пам'ять чіпляється за щось, про що хотілося б згадати світло, а не виходить – потонуло в намулі часу. І хотілось би споминів легких, серпанкових, але усе, що пов'язано з Костьовичем, для мене асоціюється з надривом, жалями, якоюсь навіть безпросвітністю. Киянин Георгій Бурсов Холодного порівняв з побитим, скаліченим собакою, завваживши, що поету не до вподоби було таке порівняння. Та я пригадую, як востаннє, коли Костьович гостював у нас вдома і я за щось там на нього насварилася, він, сміючись, пообіцяв: "Ти мене не позбудешся ніколи. Я й по смерті своїй приходитиму до тебе чорним собакою по скоринку хліба". Містика – коли Миколи Костьовича не стало, мої сусіди придбали цуценя спанієля чорно-сивого окрасу. Згодом перебралися в новий дім, а пса покинули в нашому дворі. Той собака і справді завше просить собі скоринку - то його повсякденний харч, він охочіше гризе кірку, аніж рештки смаколиків з кістками та м'ясивом, які йому час від часу перепадають.

У квітні 2006-го, після повідомлення про смерть Костьовича, я написала невелику статтю-некролог, що була надрукована спочатку в районці, а трохи згодом в допрацьованому варіанті - в обласному "Паланку". Хотілося б їх зараз прочитати. Може, допомогли б зосередитися ті старі записи, намацати ниточку плавної розповіді про Холодного. Але вдома ті тексти не збереглися. Не набула за всі роки в журналістиці звички педантично вести архів власних публікацій. Не було тоді можливости і в Інтернеті їх розмістити. Можна було б навідатися в районну бібліотеку, пошукати в старих підшивках. І я це зробила б, якщо б потрібно було працювати над розлогими деталізованими спогадами про цього, винятково талановитого й нещасного в своєму войовничому романтизмі поета.

Але зараз у мене інше завдання: Георгій Бурсов попрохав написати невелику новелу про любов Холодного до моєї землячки. Доводиться згадувати все заново і користуватися тими джерелами, які є у мене вдома. Це десяток його листів, датованих 1963 - 2005 роками. Їх дала згоду оприлюднити саме та жінка, яку Микола Холодний кохав. Знайшлася пара-трійка згадок про нього в моєму особистому щоденнику. Є ще подаровані ним книги - віршів "101-й кілометр" і літературознавче дослідження про творчість Яр-Славутича.

З того, що нині гостро й раптом згадалося мені про Костьовича, - це його вірш КАРАМБОЛЬ*. Та поезія увійшла й до останньої збірки поезій, яку подарував мені з посвятою на Великдень 2005 року. Тоголітня Пасха виявилася для Холодного останньою в цьому житті. А вірш феєрично дотепний і самоіронічний - аж до серцевих спазм. В ньому його еротика, його кохання - грубувато-шорстке, як тюремні нари.

Його кохану вінчатися з майбутнім в'язнем не відпустили в 1965-му її люблячі прагматичні батьки, довідавшись від оперативника місцевого відділу КҐБ про те, що за їхньою донькою упадає "ідейний ворог". Та про це – нижче. А зараз бодай штрихами – про збірку "101-ий кілометр", надруковану в дрогобицькому видавництві "Коло" у 2004 році. До неї увійшли вірші, датовані 1957 – 2002 роками. В кількох Микола Холодний торкається теми Карпат, Закарпаття. Йому близький образ легендарного опришка Олекси Довбуша. З сучасних закарпатських постатей він називає ім'я Петра Скунця – як однодумця, близької по духовним устремлінням й творчому самовираженню людини, з якою йому хочеться спілкуватися. Є ще один вірш, написаний безпосередньо в Голубиному – селі, де й живе та, яку він кохав. Однак у тій поезії про неї – ані слова. Вірші Холодного суціль алегоричні, метафори в нього фіксують не так образи, як події. У поезії "Метання ікри", скоріше, вгадується відгук Миколи Холодного на русинську проблематику, аніж на нюанси особистого життя. Але загальна настроєність твору така, що не виникає сумнівів: у Голубиному Холодний почував себе затишно, перебування там було йому за свято:

З неба теплом повіяло у світі,

І радість зміни викликали ці.

Плечистий вуйко у русинській свиті

Блука по річці з дошкою в руці.

Великдень віддзеркалює росина,

Мажорний півень пробує лади.

Горять святково очі у русина,

Прикуті геть до бистрої води.

А може, Костьович приміряв до себе оту русинську свиту? Клопотався, чи не буде вона затісною для нього?

Знаючи вдачу Миколи Костьовича, переконана, що на обійсті гостинної Терезії Банік (у дівоцтві – Цімболинець, відкриваю, нарешті, ім'я героїні цього нарису) він просто радів життю, тішився теплу й затишку, який створювали для нього ґаздиня та її діти.

Та в комфорті й ситому достатку він не вмів писати. Десятиліття, які провів на своєму життєвому розп'ятті в Острі, призвичаїли його до занять творчістю в умовах, коли горілку, привезену кадебістами, що не полишали його без "нагляду", треба було вимінювати на відро бульб, коли їсти не моглося, бо не було чого, коли на самоті можна було викричати, виплакати душу в щемкі поетичні рядки. Так, у тих рядках прірва сарказму, іронії, сатири. Та в них і Голгофа болючої любові. Поєднання полярного – це те упізнаване письмо Холодного, яке він здатен був творити лише поза радощами сімейного переситу та обивательського буття. Якщо знову повернутися до "Карамболю", то його вже ніяк не сприймеш як звичайнісіньке поетичне хуліганство, яким вірш мені видавався в 1993-му, коли був написаний. Мимоволі замислишся над тим, що "кара" в східних мовах – каміння, а що таке "кара" та "біль" в українській, - і без тлумачень зрозуміло.

Але мати родину Холодному хотілося. Микола Костьович якось розповідав нам з чоловіком про своїх двоюрідного брата та троюрідного племінника, про те, що його спроби підтримувати з ними родинні стосунки наштовхувалися щоразу на їхнє відсторонення, відчуження, ба, навіть, на неприкриту знущальницьку зневагу, якою ті двоє наділяли поета.

Мабуть, тому Холодний і шукав тепла родини в сімейному колі Терези, до якої зміг повернутися через три десятиліття, вбачаючи в ній не так кохану, як матір. Мені здається, він її в останнє десятиліття свого життя і сприймав як заміну втраченій власній матері, яку любив і за якою по її відходу в інші світи тужив. Матір завжди здатна чекати довше, аніж любка. А Миколу всякчас треба було чекати з мандрів, у яких він "вигулював" свою самоту.

Вчителюючи, Костьович навчився поважати дітей і їхні потреби. Не маючи власних, уміло віднаходив ту тональність, у якій слід було спілкуватися, наприклад, з нашими. Терезиним дітям Микола Костьович почасти замінив померлого батька. Він переймався їх навчанням, допомагав Терезії виводити дітей у світ шляхом якихось протекцій, траплялося, писав для них контрольні чи курсові для вишів, де вони навчалися, або ж шукав їм необхідну літературу. І мав задоволення, що бодай таким чином підсобляє Терезії у виконанні нею материнських обов'язків щодо сина та доньки.

Утім, мої спогади й припущення про стосунки Холодного з голубинською жінкою менш цікаві, аніж безпристрасні свідчення Терезії, які вона дала вже по його смерті:

"З Миколою ми познайомилися в 1963 році, коли він приїздив на Закарпаття в творче відрядження. На творчій ниві він співпрацював з моїм славним земляком Михайлом Молнаром, їхнє знайомство в наступні роки продовжилося листуванням, а наше з Миколою переросло у взаємне бажання поєднати долі в шлюбі. В 1965 році Микола приїхав у Голубине разом з Богданом Горинем. Горинь був за сватача. Мої батьки погодилися віддати мене за Миколу, і в липні того ж року ми подали з ним заяву до виконкому Голубинської сільради про реєстрацію шлюбу. Готувалися до весілля.

Так сталося, що наприкінці липня він як працівник ЦК ЛКСМУ та поет був відряджений в село Шишори Івано-Франківської области на відкриття пам'ятника Тараса Шевченка. З Києва він приїхав до нас додому і взяв з собою до Шишорів мене. Вже там я помітила, що Микола чимось знервовани, збуджений, щохвилини оглядається на гурт людей, що стояли осторонь. Маючи квитки до Сваляви і повертаючись з Франківщини, ми чомусь зійшли в Берегові. Там він раптом мені повідомив, що мусить терміново їхати до Виноградова, а мене пересадив на інший рейсовий автобус до Сваляви. За два-три дні мене викликали у районний відділ КДБ, розпитували про Миколу, подробиці наших з ним розмов, його вподобаннями. Ще трохи згодом в КДБ викликали й мою сестру Маргарету. Про ці виклики стало відомо моїм батькам. А мені на той час ледь виповнилося 19 років. Батько ж знав ціну таким викликам і знав, чим мої з Миколою стосунки загрожують сім'ї. Щоб вберегти моє майбутнє, так само як і моїх братів та сестер (у родині Цімболинців було одинадцятеро дітей – І.М.), негайно і категорично заборонив мені зустрічатися з Миколою, писати йому листи. Весілля відмінили. (Насправді листувалися молоді люди й потому, про що свідчать штемпелі на конвертах листів від Холодного, датованих 1968 роком. І, мабуть, не всі листи Терезії вдалося зберегти – І.М.).

14 травня 1970 року я вийшла заміж за Пітера Баніка. В нашому шлюбі народилося двоє дітей.

21 березня 1994 року чоловік помер. І чи то збіг обставин, чи так було до вподоби долі, але в цьому ж році до санаторію "Карпати" приїхав відпочивати Микола Холодний. Він з допомогою вже згадуваного мною Михайла Молнара запросив мене до сільради, і ми знову через 20 років зустрілися (ці цифри й свідчать на користь мого припущення, що Холодний та Терезія підтримували стосунки й після батьківської заборони – І.М.). між нами знову поновилися листування, телефонні розмови. Двічі Микола пропонував мені взяти з ним шлюб. Я відмовляла, мотивуючи тим, що на Закарпатті вважається непорядністю з боку вдови виходити заміж до року по смерті чоловіка. Не хотілося відчути й спротив дітей.

Однак, попри все, в 1997 році, наприкінці весни, Микола приїхав і вже оселився у мене. З цього часу ми жили сім'єю без реєстрації шлюбу.

Звісно, Микола часто виїжджав, у нього була квартира в Острі, були творчі інтереси, якими він не міг нехтувати. Він шукав натхнення там, де звик за багато років життя.

У жовтні 2005 року він знову поїхав до себе в Остер, де, за його словами, йому треба було за три-чотири місяці виконати поетичний переклад чи завершити якусь іншу літературну роботу. Щотижня ми спілкувалися по телефону. На Різдв'яні свята привітали одне одного. А з 20-х чисел січня його телефон перестав відповідати. Я подумала, що він виїхав у чергове творче відрядження і з якихось причин не має можливости мені повідомити. Не надавала цьому значення, адже Микола в 90-х роках виїжджав на Кавказ і від нього також довго не було звісток.

На початку квітня 2006 року я зустріла місцеву журналістку Ірину Мадригу, яка й повідомила мені, що Миколи вже немає".

Додам, що в травні 2006 року ми з Терезією відвідали Остер. Пішли на могилу Костьовича, розшукали людей, які його добре знали, жили з ним поруч багато років. Надто близьких друзів у містечку в нього не було. Та деякі з них усе ж знали, хто й що приваблювало Миколу Холодного на Закарпаття. Нині Терезія за рішенням суду є спадкоємцем та охоронницею пограбованого родичами житла Миколи Холодного.

Однак, тим часом, за словами Терезії, справа повернута на новий розгляд і знаходиться в Козелецькому суді. Вона туди не їздить, тому й не знає, що там і як. Каже, що втомилася. Чекає нового офіційного рішення суду. А справа продовжується через нововиявлені обставини (одна зі сторін, здається, племінник Костьовича, стверджує, що не могла відвідувати судові засідання через хворобу). Тому усе повернуто на самий початок - зараз знову встановлюється факт проживання сім"єю Миколи та Терези.

Пригадую, що в середині 90-х Микола Костьович якось по телефону просив Терезію виплести для нього шарфа - смугастого, чорно-білого. Усе його життя й навіть посмертне буття – чорно-біла смуга.

...

29 березня 2011р.

https://zakarpattya.net.ua/Blogs/81018-Mykola-KHolodnyi-i-Tereza-z-Holubynoho

______________

* КАРАМБОЛЬ

І мертвим, і живим, і ненародженим...

Щось багато балакаю я.

Ну, кінчаю. Ти чуєш, кінчаю.

І на тебе в кущі солов'я

Доручаю.

Бив по кулях більярдних без промаху я,

По дірках у куточках скучаю.

Покажу тобі, мила, кия -

І кінчаю, кінчаю, кінчаю...

Скільки в космосі Сонць і Земель -

Поступово цікавість втрачаю.

Посмокчи, посмокчи карамель,

І - кінчаю.

У затоці мій човен, але ж

Глибину в ній раз-по-раз вивчаю.

Ще секунду на ґумі полеж -

І, їй Богу, кінчаю.

КПУ, КПК, КПЧ,

Ревматизм і листок молочаю.

Та не там мене зовсім пече.

Я, нарешті, кінчаю.

Не дави, це тобі не мопед.

Не кривися, що руку вмочаю,

Наче лапу ведмежу у мед.

Вже кінчаю.

Не бере мене кава, ні чай.

Твої перса солодші за чаю.

.............

Хлюпнув кип'ятком? Ох, вибачай.

Це вже, мабуть, кінчаю.

1993

⚡️

2010 року "Українська літературна газета" надрукувала статтю Івана Малюти "Контужений страхом", де згадується розшукана в архівах КҐБ справа Холодного, з якою автор ознайомився, наведено номер справи і цитати з документів.

Іван Малюта. Контужений страхом // Українська літературна газета, ч. 8 (14), 9 (15). – 2010. – 16 квітня; 23 квітня.

"Та ще я, ще не народився - / я народжусь, коли помру." Микола Холодний

https://lesinadumka.blogspot.com/2023/08/blog-post_3.html

Роман Шухевич у спогадах

 

Світлина 1926 року

(з книжки Василя Кука "Генерал-хорунжий Роман Шухевич, Головний Командир Української Повстанської Армії")

Роман Шухевич
* 30 червня 1907, Львів — † 5 березня 1950, с. Білогорща

СПОГАД ПРО ЮНІ ЛІТА РОМАНА ШУХЕВИЧА
Богдан Підгайний*

Як минулих років, так і в 1923 році, відбувалася весела забава, "баль смотриків", в малій залі Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Пані Гординська, Говикович, Струмінська, Федак і інші матері доростаючих дочок уладжували, майже кожної суботи, танцювальні вечорі, де наша доростаюча молодь могла б стрічатися, вчитися товариських форм, танців тощо. При фортеп'яні завжди сиділа якась тітка і музика майже не замовкала.

Роман Шухевич танцював віденського вальса з своєю чорнявкою. Це йому вправно йшло і дівчата любили з ним танцювати. Він потрапив був обійти цілу залю довкола "щупаком". Роман скінчив курс народних танців в Авраменка і потрапив танцювати ранішну коломийку до не-втоми. Такі наші забави тривали до самого ранку. Тої ночі, коли піяно замовкло на хвилину і Роман відпровадив свою дівчину на її місце, приступив до нього його приятель Богдан і пригадав, що вже пора йти на зустріч з Петром. Роман поглянув на свою чорнявку, махнув головою і оба непомітно зникли з залі.

Стріча мала відбутися коло св. Юра. Оба хлопці йшли мовчки. Пригадувалися хвилини першої зустрічі з Петром Сайкевичом в домі гімназійного вчителя Гординського та їх свояків Бірчаків, де він часто оповідав про свою участь у першій світовій війні, спочатку в австрійській армії, де дослужився ступня старшини, а пізніше з львівського фронту. Ми знали багато його геройських вчинків, а особливо той, який друкувався в календарях, — зірвання ворожого панцирного поїзда. Це нам імпонувало і ми його радо слухали. Він нам часто повторяв, що наша війна не закінчена; вона скінчиться щойно тоді, коли виборемо свою незалежну державу. Часто давав нам відповідну літературу, особливо про підпільну боротьбу ірляндців і поляків, про Пілсудського тощо. Нам не треба було говорити, що ми в зовсім подібній ситуації й мусимо боротися за свою державу. Тоді ми довідалися, що маємо підпільну організацію УВО (Українська Військова Організація) і, щоб туди дістатися, треба було заслужити собі довір'я, треба було практично доказати, що людина до тої роботи надається. Від Ґенка Бірчака ми знали, що Петро Сайкевич є в тій організації великою "шишкою". Тепер ми йшли, щоб перед ним зложити присягу члена УВО. Це буде переломова подія в нашому житті, від тепер команда УВО буде нашим зверхником, а ми всеціло віддаємося на службу вітчизни. Роман мав тоді 16 років, Богдан був рік старший. Вони разом росли, разом ходили до одної кляси, сиділи в одній лавці, разом мешкали. До їхньої групи належали Ґенко Бірчак, Гриць Терлецький, Омелян Матла і інші, які може ще живуть в Україні.

***
Було темно. Жовтневе листя шелестіло під ногами. Роман і Богдан мовчки чекали на Петра. Пригадувалися минулі роки, коли під керівництвом Петра вони гартували свої характери, виробляли обов'язковість і відвагу, коли під проводом Гриця і Ґенека ходили вечорами на "бойові" вправи на вулицях Львова й зводили бійки з "батярами". Спочатку це не було легко, приходилося програвати й вертатися з підбитими очима, порозбиваними носами, а навіть головами. Але незабаром страх перед батярами зник, а від них навчилися діяти швидко й несподівано.

Роман був відважніший від усіх. Ще 15-річним юнаком він врятував життя одному молодому хлопцеві, мабуть, жидові. Це було на річці Буг у Камінці Бузькій (тоді Струмиловій). На замерзлій річці ковзалися діти й старші, але лід не був всюди безпечний. На одному такому місці заломився лід і хлопець пішов під воду. Роман, не вагаючись, скочив у воду й при допомозі інших врятував нещасливого лижваря. За це він заплатив важкою хворобою бронхіту. Д-р Панчишин приписав йому спеціяльне харчування. Коли він вернувся знову до школи, завжди їв на сніданок два яйця. Хоч ми ніколи не були ситі, проте ніхто з нас не жалував для Романа тих яєць.

Кожної неділі треба було йти на еґзорту, а з неї, під опікою вчителів, до церкви на Службу Божу. Багато старалося втекти під час маршу і нам це часто вдавалося. Ми йшли тоді на площу Сокола Батька грати копаний м'яч або вправляли легку атлетику. Але перед спанням і по пробудженні Роман завжди клякав на хвилину коло ліжка, христився і молився і це затримав до кінця свойого життя.

Побожним був також наш провідник Петро. Цей завжди старався нас затягнути до церкви. Перед кожною більшою роботою мусіли ми йти молитися, щоб Бог поміг нам виконати наші завдання. Зрештою, святили колись наші отці ножі гайдамакам, молилися цілі армії перед боєм, щоб побити свого противника, робили так й ми.

Патріотично виховувалися ми в Пласті. Там гартували ми наші хребти. Нашим курінним був тоді Ярко Весоловський, а опікуном гуртка був один з братів Монцібовичів. Ми мали свій гурток, де Роман часто був провідником. Наш гурток належав перший до тієї групи пластунів, які, мабуть в 1923 році, поїхали літом на Маківку, щоб упорядкувати побоєвище наших УСС-ів з московським наїздником. Ми збирали розкинені кости УСС-ів, зложили їх в спільну могилу, висипали курган і поставили великий хрест з найбільших смерек, які тоді могли там найти. Могилу обвели гарним парканом. Спорт вправляли ми в Соколі або з нашим вчителем від спорту, Гайдучком, на площі Сокола Батька. В той час, в середніх школах мали лише на показ один диск, одне ратище і пару боксерських рукавиць. Поляки на такі речі грошей не давали. Тоді, на сотки наших спортовців, лише Роман Шухевич і Юрко Старосольський мали черевики до бігання, а Богдан Підгайний мешти до метання. Коли ми грали копаний м'яч, то наш колєґа Михайло Жук завжди мав шило і дратву і направа м'яча часто тривала довше, ніж сама гра. Роман не любив такого спорту, в якому вирішувала сама фізична сила. Він волів такий спорт, в якому випробовувалася сила волі. Тому він вправляв біги на довші віддалі і плавання. Під час т. зв. Других Запорізьких Ігрищ Роман здобув перше місце в плаванні на 100 метрів. Бігав також в штафетах. Зимою любив потанцювати на леді з нашими дівчатами, а в неділі їздив на лещетах. В Соколі вчився він будувати т. зв. вежі, якими пописувалися ми під час фестинів на площі Сокола Батька.

***
Одного дня прийшов наказ. Треба було поїхати в Карпати, в Бойківщину, і підібрати пістолі та амуніцію, що були сховані в криївці на вершку гори Пікуй. Доставлено їх там з Праги. Комендантом назначений був Ґенко, мабуть тому, що Петро його найкраще знав. Ми без перешкод заїхали до Борині і пішли на Пікуй, який лежав на самій границі між Польщею і Чехо-Словаччиною. Коли ми знайшли криївку, то побачили, що цілий склад зброї затік водою, а пакуночки з набоями порозліталися. Ми запакували в наші наплечники по кільканадцять пістолів марки "Ортґіс" і понад тисячу набоїв. Набої злетіли на спід наплечників і виглядало, що ми несемо квасолю або біб. Це був вакаційний час і через можливість пачкування між Польщею і Чехо-Словаччиною в околиці було багато прикордонної охорони. На щастя, приїхала більша прогулянка довколишніх священиків з возами під сам Пікуй і нам трьом юнакам не було важко знайти притулище серед священичих родин. Під час зливної бурі ми вмістили свої наплечники на їхні вози, повечеряли і прийняли запрошення о. Мартиновича переночувати на його парохії в Борині.

У Львові свіжий клопіт. На головному двірці і на інших були спеціяльні контролі, які провіряли харчі, що їх везли з довколишніх сіл. Розпаковували пакунки і накладали особливі оплати. Роман запропонував, що він піде перший і скаже, що має трохи квасолі. Коли б його затримали, ми мали шукати іншого виходу. Ми бачили як контроля обмацувала його наплечник, але не казала його знімати. Тоді ми пішли бігом за ним, мовляв, ми також з квасолею. Нас не турбували, бо ми були з тої самої групи.

***
Під Юром стрінули ми Петра. Він був від нас на вісім років старший, колишній старшина австрійської і української армій. Він був трохи вищим від нас, але нам тоді він виглядав дуже великим. Привітався з нами і повів головним входом до церкви. Там вручив нам по два пістолетні набої до правої руки, яку ми піднесли догори. Тоді почав шепотом проводити присягу увіста, а ми повторяли. Ми присягали на вірність українському народові, на безоглядний послух команді УВО, і що будемо боротися за свою державу, і або здобудемо її, або згинемо в боротьбі за неї.

***
Петро гартував нас і духово і фізично. Ми читали відповідну літературу та слухали доповідей Петра. Всі нарікали на писання Дмитра Донцова, яке, чомусь нам не відповідало. Зате радо вчилися конспірації, криття в терені, маскування, не згадуючи про стріляння та вправи в рукопашній боротьбі.

Це, що ми читали в нашій пресі про наше шкільництво, покривалося з нашими щоденними переживаннями. В 1923/ 24 р. завели в нашій гімназії примусову польську мову. Вчив нас вчитель Лівочинський, вихрищений жид, який нас чіпався. Дійшло до того, що він назвав нас хамами і ми рішили збойкотувати його лекцію, якщо він цього офіційно в клясі не відкличе. На початку слідуючої лекції ціла кляса стояла, а наш представник, Роман Говикович, пішов до катедри і зажадав відкликання слів, сказаних Лівочинським. Якщо ні, кляса буде його бойкотувати. Лівочинський попав в злість, потвердив свої слова і викликав першого, теперішнього священика в Дітройті, Івана Прокоповича, який встав, але мовчав. Лівочинський побіг до директора Наливайка, якому ми все розказали. До директора говорили ми по-українському. Справа опинилася в кураторії і, мимо відсидженого 15-годинного карцету, кураторія наказала при кінці року виключити Романа Говиковича, Івана Прокоповича, Романа Шухевича і Богдана Підгайного. Директор Кокорудз з головної Академічної Гімназії прийняв їх до себе, де вони й здали матуру.

Була ще справа з польськими орлами, яких вішали на головній стіні в клясі. Вони часто зникали і ніхто не хотів вірити, що коли вікна відкриті, орли вилітають...

Університету поляки нам не дали, хоч обіцяли. Ми мали свій в катакомбах, якого поліція переслідувала. Нашим учителям не давали посад в Галичині і на Волині, примушували їх їхати в корінну Польщу. Наші школи замикали, а закладали польські. Дійшло до того, що начальна команда УВО постановила заманіфестувати перед світом кривди українського народу на своїй землі. Постановлено виконати атентат на львівського шкільного куратора, Собінського. Виконання цього доручення отримав Петро, який, нормально, був старшиною для спеціяльних доручень у полковника Коновальця.

Справа не була легкою. Поляки сподівалися якоїсь реакції і особливо пильнували свойого куратора. Беручи до уваги різні можливості, Петро пропонував спрепарувати наладовану вибуховим матеріялом камізельку, атентатчик мав висадити у повітря себе і куратора. Петро припускав, що поліція робитиме обшук всіх молодих делегатів і може знайти пістолю. Треба було добровольців. Роман зголосився один з перших.

Пізніше атентат виконано біля хати куратора, коли він вертався з кіна. Нікого не арештовано з тих людей, які брали будь-яку участь в тій акції. Польська поліція арештувала невинних людей і засудила двох членів УВО, зовсім невинно, на кару смерти, Івана Вербицького і Василя Атаманчука.

Атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа, А щоб скомпромітувати польську поліцію і польське судівництво, Команда УВО плянувала зорганізувати в невтральній країні, Швайцарії, політичний процес, де справжні виконавці замаху мали б признатися публічно до своєї участи.

В літі 1927 р. відбувся спеціяльний вишкіл для членів УВО на поляні ім. полк. Є. Коновальця на Закарпатті, де, крім Романа було кільканадцять галичан. Курс провадив Петро. На інспекцію приїздив Ріко Ярий і інші члени Головної Команди УВО. Петро застосовував дуже тверду фізичну заправу, довгі марші, нічні вправи, науку про зброю, картографію, конспірацію. У вечірні години, часто при ватрі, відбувалися політичні дискусії, де говорилося про ідеологію УВО, про способи боротьби для відновлення власної державности. Члени того курсу переходили спеціяльні вишколи для підготовки і виголошування різного рода промов. По тім курсі, вони мали організувати УВО, яка в той час на практиці не існувала.

Сталося інакше. Новий провід УВО зламав ту постанову і вжив майже всіх учасників курсу до нападу на пошту при вулиці Глибокій. Скоро вилапали всіх учасників і пляни розбудови УВО залишилися не виконаними. Романа до нападу на пошту не брали, бо він мав за собою атентат.

Під час того курсу оба виконавці атентату власноручно написали докладні звіти про підготовку і проведення атентату так, щоб швайцарський суд і, взагалі, цілий світ повірив про цю справу. По застанові, УВО рішила не робити такого процесу, щоб видавати справжніх виконавців, а поляки й так завжди могли б арештувати невинних. Але власноручно писані звіти лишилися в архіві Сеника і воно не було надто приємно, коли прокуратор чи слідчий суддя показував ті письма арештованим в іншій справі.

УВО плянувала посилати своїх членів до польського війська, особливо студентів, які могли б йти на старшинські школи. Роман зголосився до війська і його покликано до Володимира Волинського до артилерії, але за кілька місяців його звільнено. Це був вже 1928 рік і тоді провокатор Роман Баранський доніс про Романа до польської поліції. Його не могли чіпатися за Собінського, бо "правдиві" виконавці замаху сиділи в тюрмі, але його усунули з старшинської школи.

Роман Шухевич народився 17 липня [sic. - L.P.] 1907 р. в Краківці. Мав 172 цм. висоти, був стрункий, з кучерявим ясним волоссям, рудавої відтіні. До того мав рідкі передні зуби. Був популярний серед дівчат, що приписували, згідно з старинним переказом, його рудим кучерям і рідким зубам. Одружився з дочкою о. Мартиновича. Був дуже здібним. Хоч школа для нього завжди була на другому місці, матуру здав з відзначенням в 1925 р. Коли опинився на політехніці в Данціґу, його математичні задачі відписували не тільки наші студенти, але й німецькі. Після закінчення бойкоту українськими студентами польських університетів, Роман повернувся до Львова, де мешкали його батьки.

На 16 році життя зложив присягу й посвятив ціле своє життя для України. Згодом перейшов до ОУН, де почався його ріст, від простого бойовика до начального Командира УПА, провідника цілої ОУН і Генерального Секретаря УГВР. Роман Шухевич виніс свою любов до України від своєї родини, від свого оточення та від політичного середовища, в якому він жив. Він завжди вірив в це, що він робив. Він посвятив свою родину, своїх батьків, свою дружину й дітей, а сам залишився на полі бою, серед ворога, часто висилаючи своїх приятелів на еміґрацію. Він витримав на фронті боротьби так довго, як тільки міг. Він боровся за свою державу й згинув у боротьбі за неї.

http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2016/04/blog-post.html

Богдан Підгайний*

АТЕНТАТ

Спомини про Романа Шухевича

Влітку 1926 року приїхав на село, де я перебував під час великих ферій у родичів, Роман (Шухевич) із наказом від нашого провідника Петра**. Наказ звучав: наша трійка має перевезти і замаґазинувати транспорт зброї і амуніції, який зберігається у Карпатах, у точно озна­ченому місці на польсько-чеському кордоні. Після виконання цього завдання зголоситися на відправу. Провідником трійки визначено Романа.

Ми виконали це завдання, з різними пригодами, і зголосилися на відправу у Львові, в помешканні ґімназіяльного учителя Г. Було нас там трьох: Роман, Ґенко і я — члени одної з численних трійок тодішньої УВО. Петро повідомив нас, що невдовзі маємо виконати дуже важливу і таємну »мокру« роботу. З цією метою дістаємо пістолі й набої, щоб навчитися цільно й певно стріляти.

Не зважаючи на те, що мені було вже 20 років, а моїм друзям по 19, що ми були вже по матурі і студентами вищих шкіл, — ми тішилися, мов діти, що саме нам припала честь бути вибраними до цієї важливої роботи, хоч і не уявляли собі, яке завдання нас чекає. Ми знали лиш одне, що відчули зі слів нашого провідника Петра: готується щось велике й будемо мати нагоду віддати себе Україні. У піднесеному настрої ми розійшлись на свої місця, щоб там вправлятися у стрілянні.

Я дуже швидко повистрілював усю призначену мені амуніцію і був незвичайно гордий з того, що у змаганнях з Романом здобув декілька пунктів більше від нього. .

Зближався час мого виїзду на студії, далеко від Львова. Роман і Ґенко залишилися у Львові. Я зголосився у Петра і дістав дозвіл їхати з умовою, що на виклик негайно приїду. Петро відбув тоді з нами довшу відправу, на якій повідомив нас, що внедовзі маємо виконати атентат на шкільного куратора Собінського, на знак протесту проти переслідування польським урядом українського шкільництва, проти звільнювання українських учителів із посад, проти ліквідації україн­ських шкіл, проти насаджування польських учителів в українських школах, одним словом — в обороні українських дітей і української молоді. Це була постанова найвищого Проводу УВО, а для нас наказ. Про час і спосіб виконання атентату будемо своєчасно повідомлені.

Перед моїм виїздом, я був коротко з Романом у Петра. Петро представив нам всі труднощі виконання пляну. Наша розвідка донесла, що польська, безпека чогось сподівається і що куратора бережуть. У такому випадку атентат треба виконати в бюрі куратора, звідкіля відвороту не буде. Треба сподіватись, що перед тим можуть шукати за зброєю у нас. На цей випадок Петро подав плян: покласти до кишень екразит і висадити себе, разом з куратором, в повітря. Чи ми почуваємо себе на силах виконати це завдання?

Мені пробігли мурашки по спині. Я кинув поглядом на Романа. Поба­чив його гострий енергійний профіль, його стиснені уста, і — мабуть — рівночасно Петро почув два рішучі: Так.

Тяжко було мені проводити час на чужині, серед чужих людей, при тяжкій праці, — сам-самісінький із моїми думками. Кожної неділі ходив за місто, шукав відповідного місця і, щоб не відвикала рука й око — стріляв. Різні думки приходили: хотілось кинути працю, бо й пощо? Але тоді ставав мені перед очима Роман і я чув, як ми проща­лись, його останні слова: Юрку, ми мусимо!

Я радо відітхнув, коли одержав умовлену телеграму про «смертельну хворобу моєї матері», на підставі якої міг звільнитися в університеті.

У Львові я вступив до Ґенка. По короткій розмові з ним, побачив, що він також: переживав »тяжкі часи« і що нерви його не видержали. Він почав мене переконувати, що немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора, бо й так це нічого не поможе, на його місце прийде інший. Ми ж молоді, повинні кінчати студії і тоді напевно принесемо Україні більшу користь. Він говорив щиро, з переконанням, і вніс у мою свідомість нові елементи, над якими я досі не застановлявся. Я чув, як проти моєї волі починаю вважати його думки правильними. Запитав його лише, чи він говорив про це з Петром і Романом. Відповів, що ні.

Без настрою, частинно зламаний душевно, пізно ввечорі я прийшов до Академічного Дому, щоб якимсь способом зустріти Романа, бо до хати, де я рахувався як «третій син«, не міг іти з конспіративних причин.

Як звичайно, щиро й відкрито, Роман кинувся мені на шию, обняв і поцілував, і нараз — немов чимось вражений — відскочив від мене й коротко запитав, що зі мною. Я почав розказувати про мою розмову з Ґенком, про його думки і погляди на справу атентату, почав схиля­тися до його думок. Разом із тим я чув, що мені ніяково, соромно, огидно, а глянувши Романові в очі — замовк. Я побачив у його сталевих очах якийсь дивний блиск, його затиснені уста легко усміхалися... і я усміхнувся. Ми стиснули один одному руку і довго йшли мовчки... Я чув, що мене опановує цілковитий спокій, відчував, що разом з ним можу ставити чоло цілому світові. Цієї ночі я спав сном »праведника« ...

До сьогодні не знаю, що дійсно мав на меті плян з »екразитними кишенями«. Думаю, що Петро колись про це напише в своїх споминах. Одначе він плян змінив. Наша розвідка прослідила точний плян життя куратора і ми одержали наказ виконати атентат револьверами. Тому, що на пробних стріляннях я мав більше »пунктів«, мені доручено міряти в голову, а Романові в груди. Атентат мусів бути виконаний за всяку ціну. Залишалося ще питання, хто з нас буде комендантом чи відповідальним за проведення акції, бо ми обидва, як побратими, зда­вали цю почесть один одному. І Петро, як добрий психолог, може й проти засади, не визначив нікого з нас зверхником. Ми обидва мали рівнорядно бути відповідальними за виконання атентату.

Темного, зимного й мокрого осіннього вечора, 12 жовтня 1926 року, ми з Романом чекали в одній із бічних вуличок Львова на знак від нашої розвідки. Куратор мав вертатись з кіна. Зимний струмочок затікав за ковнір, костеніли пальці на холодній сталі пістоля в правій кишені дощовика, а другий пістоль, у грудній кишені, підносився і опадав, під приспішений ритм серця. Роман був веселим і оповідав анекдоти.

Він дуже любив солодощі. Ми сьогодні купували собі черевики і шапки, і з цієї купівлі залишилось нам кілька золотих, бо купили речі не нові, в крамниці, а трохи уживані, у жидів на базарі. Він несміло радився мене, чи можемо за ці гроші купити шоколяди. Ми домовились, що це не буде зловживання, коли купимо за гроші Організації (бо власних ніхто з нас не мав ні сотика) по шоколяді »Дануся«, що кошту­вала 50 сотиків одна. Ми ж »заробили« ці гроші чесно при купівлі наших речей...

Як тільки почали поволі смоктати »Данусю«, щоб на довше було, попри нас перейшов зв'язковий і дав знак, що надходить куратор. Серце почало жваво товктись ... Роман вклав до уст решту шоколяди. Ми стиснули один одному руку і поцілувались, — може востаннє? ..

На вулиці, куди мав проходити куратор і де був плянований атентат, патрулював саме один польський умундирований поліцай. Роман по­глянув на мене..., що робимо? — запитав. — Як лише один, дурниця, — відповідаю.

Роман зовсім спокійний. Смокче свою шоколяду. Чую, як його спокій переливається на мене...

Надходить куратор з дружиною. Часу мало. Мене огортає страх, щоб не поранити жінки, або щоб не виконати атентату на когось іншого, бо я куратора ніколи не бачив, а показували його лише Рома­нові. Кажу Романові, щоб добре придивився, чи це він...

Переходимо скісно вулицю і швидко зближаємося до них. Обсервую уважно кожний рух Романа і бачу, як він нагло хитає головою і ви­тягає пістолю. Витягаю свою ...

Вогонь ... сухий тріск — і страшний крик вдови... Оглядаюся позад себе. На вулиці рух. Поліцай втратив голову і стоїть, як зачарований. Люди також ...

Починаємо відступати. Перед нами ховзький мокрий горбок. За горбком ми повинні бути вже безпечні. Погоня зближається... Роман вибіг на горбок. Я в половині горбка чую, що мої ноги починають сховзатись і що з'їжджаю вдолину. Пробую задержатись рукою — не вдасться. Ховзаюсь далі і бачу, що не можу вийти...

Нагло бачу як Роман вертається, збігає з горбка і стає коло мене. Бере мене за руку і спокійним тихим голосом каже: Ну, старий, спо­кійно, з розгоном, — і ми обидва вибігаємо на горбок, а далі — вже відомий нам терен. Ми безпечні.

На хвилину пристали... обнялися, і побігли далі. Паприки на сліди не сипали, бо падав дощ.

Нагло перед нами появилась висока атлетична постать у польській рогатівці. Зриваються наші руки з пістолями, але ще скорше голос Петра: Це я — Петро.

Не видержав старий вояк — добрий провідник. Керувався у тім випадку не засадами конспірації, а мабуть серцем; він прийшов осо­бисто, щоб подивитись на роботу своїх хлопців і щоб в потребі дати їм особисто охорону.

І так само робив ввесь час сл. п. ген. Роман Шухевич.

"Визвольний шлях". 1970, число 3

_________________

* Богдан Підгайний (псевдо «Аскольд», «Бик», «Доктор», 1906 - 1980) — член УВО, бойовий референт КЕ ОУН, сотник Дивізії «Галичина».

** Петро Сайкевич (* 1898 — † після 1948), лікар, член УВО.

Петро Дужий

...Про Романа Шухевича — генерал-хорунжого “Тараса Чупринку”, леґендарного повстанського командира, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже чимало. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він — уособлення героїчної боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він — наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко, бо нічого не треба вигадувати, прикрашати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко, бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може його спростувати, ні з ним погоджуватися, ні заперечувати.

...У деяких виданнях поміщений портрет Романа Шухевича у військовім (генеральськім) мундирі, але він без погонів, немає на ньому ні орденів, ні медалей, ані зірок, ні орденських колодочок. Декого, можливо, і здивує це, але незвичайного нічого немає. Роман Шухевич майже ніколи не ходив у генеральській формі. На його портреті та форма домальована художником. То як, здивується дехто — Роман Шухевич ніколи не був у військовому однострої? Ні, був: у польському, німецькому і, ймовірно, Карпатської Січі 1938 — 1939 pp. Тоді він був одним із організаторів збройних відділів молодої Карпато-Української Держави.

Відомо, що найвищим зразком несусвітньої брехні є московсько-совєтська пропаґанда. І справді: тут же большевицький брехунець покористується цими фактами і вже „твердитиме", що Роман Шухевич „служив" не своїм національним силам, а чужим властям, які вороже ставилися до України та всього українського.

Треба знати, що ще в 20—30-х роках нашого століття, раніше УВО, а відтак ОУН спеціяльно наказувала своїм членам, щоб вони набували військові знання й уміння у будь-яких арміях світу. В лавах Української Повстанської Армії не лише рядові стрільці, а й підстаршини та старшини мали військові вишколи: польський, чеський, румунський, російський, німецький, югославський, французький і т, ін. Усі вони проходили ще й свої — українські військові курси й навчання у клітинах ОУН і УПА. Наприклад, полковник, посмертно генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький, начальник штабу УПА-Північ — офіцер царської армії у ранзі штабсротмістра кавалерії, в армії УНР — підполковник. Дмитро Карпенко-„Яструб" — старший ляйтенант-танкіст червоної армії, в УПА — командир сотні, а згодом куреня „Сіроманці". В 1940 — 1941 pp. військовими службовцями у червоній армії були майбутні члени Проводу ОУН: Іван Кашуба і Петро Федун-„Полтава". Сотні й курені Української Повстанської Армії користувалися зброєю, мундирами, військовими картами й різним знаряддям чужинецького виготовлення.

Роман Шухевич, як мовиться, військовик „з крови й кості". Але треба знати, що за освітою він інженер, у минулому відмінний учень гімназії, зразковий студент Львівського Політехнічного Інституту. Якщо б він не був військовиком — командиром УПА, то напевно був би прекрасним інженером, можливо, винахідником чи педагогом — викладачем гуманітарних і технічних наук, а ще, як не дивно, за певних умов міг би бути й викладачем музики, бо вчився на відмінно у Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові.

Який був зовнішньо Роман Шухевич? Середнього зросту (до 170 см; такого ж зросту був полковник Євген Коновалець, а Степан Бандера навіть дещо нижчий), русявий, кріпко збудований. Погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї — на шиї автомат, під курткою пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман. Шухевич, як і Бандера, був релігійною людиною, щодня молився. Зраджував Шухевича його хід, це був хід добре вишколеного військовика із спортивною виправкою.

Треба думати, що вже з дитячих років Роман Шухевич, знаючи, ким були його попередники — Шухевичі, відчував певний внутрішній обов'язок: бути одним із цього славетного роду.

Прадід Романа — священик Осип Шухевич пішов слідами Маркіяна Шашкевича, бо у церквах виголошував проповіді лише українською мовою, хоч инші священики користувалися тоді якоюсь церковнослов'янською, з домішками полонізмів, тарабарщиною. Мало того: пан-отець Осип переклав українською мовою твір німецького письменника й філософа історії Йогана Готфріда Гердера (1744—1803) „Хоробрий воїн", твір шотляндського поета й письменника (напевно з німецького перекладу, бо, можливо, отець Осип мови автора не знав) Вальтера Скотта (1771 — 1832) „Подорожній". Врешті, взявся за твори Вергілія (70—19 pp. до нашої ери) — відомого автора „Буколік" і „Енеїди", переклавши його поему „Про хліборобство". Не застановлятимемося, що саме було тією заохочуючою чи підштовхуючою силою, завдяки якій священик узяв на себе нелегку працю перекладача чужомовних творів. Романові, напевно, розповідали удома про прадіда, а також про дідуся Володимиpa, який помер, коли Романові виповнилося вісім років. А був це визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Прославився і дядько Романа доктор Степан Шухевич — блискучий правник, адвокат у політичних судових процесах, а крім того ~ військовик і літератор-публіцист...

Роман Шухевич як гідний представник свого роду став одним із найчільніших діячів нової доби в історії України, доби славетного націоналістичного руху.

... Авторові цих рядків у 1944—1945 pp. подовгу доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем — Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.

У пам'яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріялом для історичних досліджень, а загалом цікавою інформацією для читачів.

Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПА обіймав найвищі становища, у контактах з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами „Друже Командире", а в кадрах ОУН „Друже Провіднику". Але у різних випадках, і за бойових, і небойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громадянина з надзвичайно високим авторитетом.

Якось стало звичним, що на засіданнях і нарадах Головного Проводу ОУН до приміщення Шухевич заходив останнім, і тоді без команди всі присутні ставали „на струнко" і стояли доти, доки Провідник не підходив до свого крісла і не просив сідати. У 1934 році Зенон Коссак, який зустрічався з Першим Провідником ОУН Євгеном Коновальцем, оповідав авторові цього нарису, що й полковника учасники нарад вітали вставанням „на струнко" без команди.

Не вникаючи в суть справи, міг би хтось висловитися про це, як про звичайний ритуал, але воно не так: усі члени Проводу ОУН, дорадники й помічники шанобливим ставленням до Провідника, отим зовнішнім виявом підкреслювали свою льояльність, своє палке бажання працювати й боротися саме під командою Романа Шухевича. Хай би тут дослідники людської психіки висловили свою думку, але, гадаю, і непосвяченому зрозуміло, що пошана до Зверхника його ж самого певною мірою надихає, підносить на дусі та окрилює... Цього неписаного правила неухильно дотримувався навіть перший заступник Шухевича — політичний референт Проводу Маївський-"Тарас", який, звітуючи Провідникові, по-військовому ставав „на струнко".

Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному плані, в організації збройних сил. Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної — української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов'янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам'яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом „Чернець". Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус генетівус сінгуляріс — casus genetivus singularis) від слова чернець — ченця (діялектична форма того слова в Галичині ще й досі звучить „чернця", тобто літера „р" не випадає). Запитуючи. Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам усе доладу. Як скромно це було висловлено: є лінґвісти — вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовних знань.

Або ще такий епізод: Шухевич радо перечитував матеріяли, що їх готували до друку. Одного разу йому до рук потрапила чернетка статті, в якій було слово чужого (грецького) походження „периферія", написане „переферія". Шухевич здивовано подивився на молодого автора, що подав Провідникові машинописний текст. Каже: здається, ви помилилися, бо треба писати „периферія". Автор почав тут же виправляти. А Шухевич йому: ви спершу загляньте у словник, його уклали вчені люди — мовознавці, а нам до них треба завжди прислухатися.

Є ще багато різних епізодів, які свідчать про широкий, можна сказати енциклопедичний діяпазон знань того славетного політичного Провідника і прекрасного військовика.

... 21—22 листопада 1943 року в селі Будераж, що у південній частині Рівенщини, проходила Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії. Як „запрошені гості" у тій конференції брали участь „інкоґніто" Роман Шухевич і автор цього нарису. Крім Ростислава Волошина, який головував на конференції, і ще декількох осіб (Я. Бусла, О. Логуша, К. Мешко, Д. Клячківського), ніхто не знав, що присутній і Роман Шухевич.

Поет Михайло Осадчий і ще дехто, довідавшись згодом, що на конференції був Головний Командир УПА, дивувався, чому Шухевич не був Предсідником і не виступав. Насправді було так: входячи до залі, в якій проходила конференція, Шухевич і автор цих рядків зайняли останні місця, а Шухевич, усміхнувшись, сказав: „Тут ми будемо газетними кореспондентами, не треба, щоб будь-хто з учасників звертав на нас увагу". Очевидна річ, Шухевич як „кореспондент" не забирав слова, отож, „не висвітлював" себе, бо не було такої потреби. 22 листопада під вечір, коли вже були готові й схвалені резолюції конференції, Шухевич і я від'їхали підпільними шляхами до Галичини, конкретніше — до однієї місцевини на Золочівщині, де перебував тоді Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ Роман Кравчук-„Петро". Разом із нами їхав Альберт Ґазенбрукс — бельгієць, що певний час був у відділі УПА на Волині, але йому запропоновано податися до місцевости під Карпатами, де була розмішена підпільна радіовисильня „Вільна Україна" під кодовою назвою „Афродіта", керівником якої і головним редактором був Ярослав Старух. Шухевич, Ґазенбрукс і я їхали підводою, нас охороняло 25 кіннотників.

Розмовляли ми німецькою мовою, якою прекрасно володів Альберт Ґазенбрукс. Він знав ще й англійську, а його рідною мовою була французька. Вже в той час мені було важкувато розмовляти з Ґазенбруксом французькою, бо я ту мову призабув. Ґазенбрукс не знав і не міг знати, що їде разом із Романом Шухевичем, але зміст розмови і прекрасне знання німецької мови спонукали його до думки, що це не звичайний старшина УПА, а офіцер вищого військового ешельону. Хоч Ґазенбрукс не знав, з ким розмовляє, та вже засвоївши конспіративні правила УПА на Волині, розумів, що зайвого тут питати не треба.

Наша кавалькада зробила короткий перепочинок у якомусь селі. Шухевич і я зайшли до „нашої хати" (зв'язкового пункту) і там застали таку картину: на столі стояв радіоприймач і коло нього вештався якийсь, дуже пристойно, як на ті часи, зодягнений, „майстер-радист", і ніяк йому не вдавалося відремонтувати апарат. Кілька годин пролетіло намарно, радіоприймач „мовчав". До „майстра" тихесенько підійшов Шухевич і дуже ввічливо попросив, шоб той йому дозволив оглянути радіоприймач. Шухевич попросив викрутку, пильно приглядаючись до схеми провідників, щось там відкрутив, щось перемістив, і дослівно через якихось кілька хвилин радіоприймач „заговорив". Присутні дуже зраділи, бо з радіоприймачів наші підпільники мали змогу дізнатися про різні новини, які передавали світові радіовисильні. Ті відомості записували, і це було основне джерело інформації для маленького за форматом щодекадного видання „Інформатор", який розповсюджувано у відділах УПА та організаційних осередках ОУН.

Все це сталося дуже швидко. Чомусь і „майстер", і місцеві підпільники не здогадалися, що Шухевичеві треба би подякувати. Шухевич несподівано „зник". Звичайно, гонор „майстра" було зачеплено. Він тоді й висловився: „Знаєте, друзі, той, що відремонтував радіоприймач — це ніхто інший як довголітній радіомайстер, який спеціялізувався у якійсь фірмі „Філіпса" (радіоприймач був марки „Філіпс"). Ніхто майстрові не заперечував, адже ніхто й подумати не міг, що той „довголітній радіомайстер" це ніхто инший як Головний Командир УПА — Роман Шухевич.

З нарису "Роман Шухевич - політик, воїн, громадянин"

Спогад про молоді роки Романа Шухевича

Ольга Кузьмович

КОЛИ ГЕРОЙ ЩЕ НЕ БУВ ГЕРОЄМ

https://lesinadumka.blogspot.com/2023/03/blog-post_7.html