Спогад про молоді роки Романа Шухевича

 

Фото зі студентської справи. 1926 рік

„Ти побачиш, який я буду колись славний...”

Ольга Кузьмович*

КОЛИ ГЕРОЙ ЩЕ НЕ БУВ ГЕРОЄМ

І.

Саме тепер, коли ціла українська спільнота згадує 40-річчя геройської смерти Романа Шухевича - Тараса Чупринки, генерала Української Повстанської Армії і його леґендарну постать, що її ставиться на зразок все новим поколінням, відчуваємо брак вичерпних споминів про його молодечі роки, як і взагалі вичерпної його біографії, яка описувала б не лише останніх десять років його життя у постійній боротьбі з ворогами України, але також його молодість у обставинах передвоєнної Польщі, студентські роки, сповнені поривів і переживань, таких як його друзів зі шкільної лавки, з пластування, спортовоі площі чи пізніше з підпільної ОУН.

Як дивно, коли в західньому світі постають біографії усіх славних людей, які, без застережень, описують їхні слабі та сильні сторінки, а навіть часто дуже інтимні, і всі ці книжки находять численних читачів, у нас їх зовсім немає, і наші молодші покоління виростають в переконанні, що кожний український славний муж був лицарем без скази вже від колиски.

Мені, однак, завжди хочеться у всіх тих славних постаттях шукати таки щось людського, впізнавати їх як людей таких, як інші, та шукати співучасників їхніх звичайних людських переживань, у яких також часом можна вже добачати пізнішу силу характеру.

Це і спонукало мене розпитати поміж давніми, а ще живучими товаришами командира УПА, лицаря без скази - Романа Шухевича - Тараса Чупринки, про його молоді роки у так близькому нам усім Львові.

Мої особисті спогади про „Шуха", як ми всі його називали, зв'язані із його молодшим братом Юрком, з яким ми товаришували. Ромко був тоді, на наші молодечі розрахунки, куди старший, і ми мали лише відвагу його обсервувати здалеку, або слухати про нього завваги чи оповідання Юрка. Юрко вже тоді мав комплекс “молодшого брата", але що був з природи незвичайно доброю людиною з почуттям гумору, то якось давав собі із цим раду. Саме за цю його доброту (яка була причиною, що його вбили большевики в 1941 році, коли він замість утікати залишився з батьками), за його життєрадість, за дружбу у тайному Пласті та ще за особливу ролю. яку він відоѓрав у моєму особистому житті, я мала до нього особливий сантімент, який і досі залишився.

Юрко, Юрій Шухевич

Йосип-Зенон та Євгенія-Емілія Шухевичі, батьки Ромка та Юрка

Юрко мав багато тих самих зацікавлень, як Ромко: обидва вони незвичайно були музикальні, тільки Ромко грав на фортепіяні, а Юрко співав, оба були знамениті спортовці, були пластунами, членами куреня „Чорноморці" - лише коли Роман покинув Пласт і перейшов до УВО, Юрко залишився у тайному Пласті, до трагічного кінця свого життя. Обидва вони також довго студіювали техніку, з якої один семестер Шyx перебув на політехніці у Данціґу.

Про цей відтинок, розповідає мені його товариш студій М.Р.: “У вересні 1925 року приїхали на студії до Данціґу, між іншими, Роман Шухевич та Богдан Підгайний (оба мої товариші з гімназії у Львові), Тарас Грушкевич і я. Ми легко найшли двокімнатне мешкання та записалися на студії: Шухевич і Підгайний на механічний відділ, Грушкевич на будівельний, а я на електротехнічний. Не маючи злишніх грошей, ми брали студії дуже поважно. Час швидко проходив на викладах добрих професорів та на вправах при інженерських проєктах, які нам завдавали.

Нас усіх чотирьох прийняли ще в 1925 році як кандидатів до корпорації “Галич”,** і ми почали вправляти в поєдинку на шаблях. Не маючи вдома відповідного виряду (шабель та охоронних сіток на голови) для популярного тоді серед німецького студентства поєдинкування, ми, за суґестією Шуха, вбирали на голови випхані рушниками шапки, прив'язуючи їх шаликами попід бороди, брали в руки палиці і вправляли класичні удари, вживані в студентських двобоях. Фактичних цього роду поєдинків між нами студентами я собі не пригадую. За короткий час ми четверо зжилися її собою та стали приятелями. Тож прикро було, коли з кінцем зимового семестру 25-го червня Шухевич покинув нас і Данціґ та вернувся до Львова. Ми, три, таки покінчили студії у Данціґу та як дипломовані інженери повернулися до Львова".

„Шух у Львові із студіями не спішився, — розповідае Б.Ч., його молодший товариш, що жив “на станції” у батьків Шуха. — Це була його перша порада для мене, новоспеченого студента. “Пам'ятай, — казав він, - найкращі твої роки студій в університеті, отже не спішися, ось я вже маю за собою 11 семестрів, а Юрко сім і... маємо час”.

Не зважаючи на це, Роман, що мав здібності до математики, вчився легко, а що саме математика була одним із його “габбі”, то не міг стерпіти, як хтось її не розумів".

Роман Шухевич. Портрет роботи мистця Петра Андрусева

ІІ.

„Чи розповісти тобі, як Ромко розбив на Юркові крісло з люті, що той не розумів математичного завдання?” - питається мене одна із його добрих товаришок О.Р. “Крім математики, — розповідає вона мені, — Ромка інше габбі - то була музика. Мав вроджений великий талант до гри на фортепіяні, вчився у свого вуйка проф. Богдана Шухевича, але ніколи не вправляв. Я старалася його переконати, щоб трохи взявся поважно до музики, бо може з неї мати користь, а він з погордою відповів: “Я з музики? Ти побачиш, який я буду ще славний і без музики!” Пригадую знаменито, як він раз грав на Шевченківському святі, грав чудово, а зі своєю ясною чуприною та сповненим виразу обличчям виглядав так, що всі дівчата дивилися лише на нього".

“Ромко мав величезне “поводження” у дівчат, — підтверджує Б.Ч, - але і сам їх любив та постійно “фліртував”. Мене молодшого використовував, шоб я заступав його на “рандках”, коли з якихось підпільних причин не міг сам зустрітися з дівчиною. Пригадую трагедію, коли раз дівчина приїхала аж з Перемишля на зустріч, а Шух вислав мене, бо сам був зайнятий. Сказав, на якій вулиці буде вона чекати, о котрій годині та що буде мати бронзовий костюм. Я пішов і... ніколи її не найшов, бо вона була у зеленому. Але, здається, дівчата йому завжди прощали. Шух викликував у всіх величезне довір'я, а при тому був оптимістом і вважав, що у кожній ситуації можна найти щось доброго. А своєю безпосередністю здобував серця усіх".

„Так, він вірив, що вміє усіх приєднати, переконати. Пригадую, як заїхав до нас у Новому Санчі, — розповідас О.P., — коли їхав в 1938 році на Карпатську Україну. Був сповнений надій, захоплення і доручив мені скликати на означену годину кількох мені знайомих, свідомих, місцевих хлопців.

Просидів з ними над Дунайцем ціле пополуднє, говорив, переконував і був дуже розчарований, що вони не хотіли негайно ще того дня іти з ним через гори на Карпатську Україну. А він був все скорий, завжди хотів, щоб негайно все зробити, все було скоро, скоро...".

Чи це бажання швидкости давало Шухові такі добрі висліди у бігах? Невідомо, але всі його товариші із тих років пригадують його знамениті осяги в легкоатлетиці. І мені, коли про це думаю, ввижається його експортована, худощава сильветка у білому, яку ми годинами обсервували на площі Сокола Батька — із напруженими м'язами і сильно затисненими вузькими устами. Про ці довгі години “тренінґу” Шуха на нашій площі згадує також Б.Ч. і при тому оповідає малий інцидент, який йому довелося саме там пережити: „У пізнє осіннє холодне і вітряне пополудне, Шух закінчив вправляти і‚ розібравшись до пояса, просив, щоб я ручною помпою пустив на нього струмінь зимної води. А як закінчив умиватись запропонував, щоб і я зробив це саме. Коли я сказав, що надто зимно і боюся простуди, Шух засміявся і відповів: “Не бійся, холера тебе з холодної води не візьме, а як має взяти, то нічого не поможе!” Шух був безумовно фаталіст і вірив у призначення, що при кожній нагоді підкреслював. Але спортовець він був завзятющий і хотів завжди побивати у кожній ділянці рекорди. “Одного разу, — розповідає Б.Ч., - довідався Шух, що поліція іде робити трус у його домі. Чимскоріше він побіг до мене, до сусідньої хати і при тому в поспіху перескочив дротяну огорожу поміж хатами, на якій ще був перетягнений кільчастий дріт. Уже безпечний у мене — перше, що сказав було: “Завтра досвіта, заки піду далі, мусимо вийти і зміряти, як висока ця огорожа, бо може я побив український рекорд у скоку увисочінь?"

Але таки найкращі осяги мав Шух у бігах, хоча він був визначний також у водних спортах та відбиванці. „Пригадую одні лещатарські змагання у Брюховичах біля Львова, — розповідає інший його товариш P.P. — Шух — хоча старший від нас і не дуже добрий у лещатарстві, зголосився до гінців дружини УСК-у, щоб допомогти своїм друзям. Я був у гінцях нового клюбу “Черник”. який заснували колишні пластуни, коли розв'язано Пласт. Серед замішання і напруги перед початком змагань, я не був свідомий, що нам двом припало змагатися один проти одного. Аж коли після старту я вибіг із лісу на довгий підхід, побачив перед собою так добре відому сильветку, яка завзято працювала кийками, спинаючись вгору. Заправлений в лещатарстві і в моєму молодечому запалі, я швидко зменшив віддаль між нами. Думки гнались враз із моїми лещатами: маю дві можливості — думав я — або вдарити його лещатами по лещатах (відомий у тому часі знак “уступися з дороги”), або перебігти поруч. Роздумувати не було коли, і я вже за хвилину стукнув по кінцях лещат Шуха. Він різко обернувся, і мені мигнуло його червоне від напруги обличчя із затисненими устами — він віддихав важко, але не уступа, в його звичаї не було піддаватися. Але моє молодече завзяття і бажання хвилевої перемоги саме над Шухом додало мені сили, і здобувши горбок першим, я потиснув кийками і з голосним „Ге-яя-я" пустився вниз, залишаючи за собою суперника"...

“Так. Шух програвати ніколи не любив, але був реалістом і дуже добре здавав собі справу з усіх можливостей, — стверджує Б.Ч. — Останній раз, коли я зустрівся з ним вже у 1944 році у Львові, ми проходили вулицями нашого Львова від 2:30 по полудні до 9:30 вечора, найдовше довкола станиці Ґестапо, “бо тут мене найменше сподіються”, — казав тодішній вже командир УПА. — Ми переговорили в тих сімох годинах усі політичні можливості, в більшості я слухав Шуха, бо він любив і вмів говорити. Тоді він і говорив про те. що совєтський противник найповажніший із трьох, з якими йому довелося боротися. Але коли я на прощання запитався, чи він не хотів би перейти на Захід, Шух відповів: “Знаєш, це може патетично, але хай бодай наші кістки погноять рідну землю"...

Його бажання сповнилося, але сповнилася також його інша мрія, що її він не один раз голосно висловлював своїй товаришці молодечих літ: „Ти побачиш, який я буду колись славний”...

“Свобода”, числа з 2 і 3 березня 1990.

__________________

* Ольга Кузьмович, «Олька», «О-КА»,

донька Олени з Федаків та Лева Шепаровича, наймолодша репрезентантка славного галицького роду Федаків; видатна пластунка, письменниця, журналістка, членкиня НТШ; співредакторка українського щоденника “Свобода”, де вона багато років вела тижневу колонку “Про це і те”.

** Про корпорацію "Галич" - у книжці "Пропам'ятна книга Данціґерів", Нью-Йорк, 1979, стор. 125 https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/8738/file.pdf