Орест-Іван Корчак-Городиський. Останній політичний процес польської держави

Орест-Іван Корчак-Городиський, 

пластун, курінь “Лісові чорти”; перекладач при 17-й армії Вермахту, десятник Волинського леґіону самооборони (Українського шуцманшафт батальйону число 204), в його складі 1945 року перейшов до 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії - як писав про себе згодом, “колишній бунчужний 1 УД УНА”; історик, публіцист, дійсний член НТШ, співзасновник і перший голова Братства колишніх вояків диві­­зії "Галичина", лицар Воєнного Хреста.

* 15 липня 1918 - † 30 березня 2014

Орест Корчак-Городиський
ОСТАННІЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Бережани, 14-го вересня 1939 року
(Присвячую пам'яті мого найкращого друга - Всеволода Лемехи)

“Свобода”, 24 - 30 серпня 1979

Політичні процеси над українцями в поверсальській Польщі були щоденним явищем. В останніх двох-трьох роках дійшли вони до небувалих розмірів. Та вони викликували тільки ще більш вороже наставлення до окупанта, загартовували молодь як до праці над собою, так і до продовжування боротьби. Можна сміло сказати, що ціла українська Західня Україна була у безпосередній війні з окупантом не тільки нелеґальними-революційними методами ОУН, але й леґальними, політичними й економічними.

Пригадую собі, що всі більші політичні процеси ми — шкільна молодь - живо передискутували, а коли розпочався варшавський процес, то ми створили були гурток із 7-ох чи 10-ох колег і по черзі купували „Українські Вісті", в яких були досить докладні звідомлення про хід процесу. Мабуть неможливим буде відтворити історію всіх тих політичних процесів, записати прізвища всіх тих українців, що над ними знущався польський режим у своєму короткотривалому „моцарствовому" очманінні.

У 1938 році, коли здавалося, що матимемо змогу створити бодай мініятурну, незалежну українську державу за Карпатами, польська адміністрація посилила свій терор у відношення до українців. У Станиславові ми відчули той натиск тим більше, що наше місто було перехідним пунктом для добровольців в Карпатську Україну. Пригадую собі мої розмови на тему евентуального переходу на Закарпаття як з покійним, найкращим моїм другом Всеволодом Лемехою, так і з рівнож покійним моїм сусідом, Ґенком Будзиновським. Цей останній особливо намовляв мене податися через Карпати, а там... старшинська школа, українська армія... Такі тоді снували ми пляни.

Як син залізничника я мав спеціяльну знижку на залізницях. Квиток до Львова коштував мене на „рижі" (знижка) всього 1 золотий і 80 грошів в один бік, тож нераз, використовуючи мою знижку, робив я спеціяльні поїздки до Львова.

Одного разу, мабуть, весною 1938 року, під час однієї з моїх чергових поїздок у Львів, договорився Лемеха, чи як ми його популярно звали „Льоко", з нашим шкільним товаришем Славком Сеньковським, сином пароха із села Колоколин біля Букачевець, щоби він вийшов на станцію до мого поїзду, а я передам йому реферат про Ольгу Басараб. Славко, який по матурі того року сидів удома, бо хотів присвятити дещо уваги суспільно-громадській праці в своєму селі, вийшов, згідно з домовленням на станцію, і я передав йому матеріяли. У той час я не сподівався, що Ольга Басараб, процес якої був одним з перших, більших судових справ на початку існування поверсальськоі Польші, буде й останнім її політичним процесом.

Хоча відносно багато абсольвентів із нашої кляси виїхало на вищі студії, все ж таки залишилося декілька з нас в Станиславові та включилося в ряди місцевої Студентської Громади. Головою Громади був студент Василь Пасічняк (покинувши теологію, студіював політичні науки у Варшаві), а його заступником була Ростислава Лемеха, яка враз із членом Управи Лідою Соколовською зуміли укладати дуже цікаві програми на кожнотижневі сходини Студентської Громади. Всеволод Лемеха записався на право у Львівському університеті, сидів дома, заробляв лекціями, і тільки декілька разів в році виїжджав складати іспити.

Зі мною постійно приходив на сходини студентської громади Іван Шевчук, абсольвент польської реальної гімназії зі села Микитинці, дуже талановита людина, який лекціями хотів заробити собі на студії у Львівській політехниці (мобілізований до совєтської армії в 1941 році пропав на війні). Всі ми, члени Студентської Громади брали також активну участь у працях місцевого „Сокола" 1-го, куди то включилися майже всі члени розв'язаного польською владою УСК-у.

На чергових тижневих сходинах Студентської Громади в перших днях лютого 1939 року повідомила нас урядуюча голова Ростислава Лемеха, що цього дня польська поліція, після доволі побіжної ревізії арештувала її брата Всеволода. Ревізії та арештування в домі Лемехів не були першиною. Причини арешту вона не знала, але, коли я за кілька днів довідався, що Льока перевезли до тюрми в Бережанах, стало ясним, що справа не є станиславівською. Хоча Лемеха був в Бережанщині в 1931 році (ми ходили тоді вдвійку пішком на Білу Гору, до Підлісся), то він не зробив тоді ніякого „політичного" проступку. Щойно лист о. Сеньковського вияснив цілу справу: арештовано Славка за реферат про Ольгу Басараб - я догадувався, що внедовзі й мене стріне така сама доля. Саме арештування Славка Сеньковського було зовсім припадкове. Поліція прийшла з ревізією на приходство в Колоколин і не шукати за нелеґальщиною, а в зв'язку з якимись штрайками чи непорозуміннями між польськими колоністами-зайдами, а парохією.

Передсмаком мого майбутнього арештування була домашня ревізія десь при кінці лютого або в перших днях березня 1939 року. Двох мундурових поліціянтів із майзлівської станиці в товаристві поліційного аґента Тутака*, теж майзлівського громадянина, перевели цілоденну ревізію, переглянувши мою та моїх батьків досить велику бібліотеку, користуючись при тому спеціяльною книжечкою, виданою Т-вом „Просвіта" про сконфісковані чи заборонені книжки. Хоча ті всі книжки можна було держати в приватних бібліотеках, аґент Тутак забрав їх зі собою. Найбільше жалко мені було за книжкою Д. Дорошенка - „Слав'янський світ", яку я саме тоді студіював. Після ревізії взяв він мене на переслухання до центрального комісаріяту, де додатково переслухав мене до 9-ої год. вечора. З „ласки" відпустив мене до дому, наказуючи знову зголоситися до нього наступного дня. Найбільше переживали всі ці події моя добра мати, а покійний вітчим, Іван Гаврилюк, який виховав мене майже від немовляти, хоч назовні задержував спокій, в дійності переживав все це не менше моєї рідної мами. Я любив його мов рідного батька та поважав за його зрівноваженість й доброту, - так само відносились до нього і всі громадяни нашого передмістя. Яка ж була їх радість, коли побачили мене знову вдома, - хоч батько висловив правильну думку, що відтепер вже не минатимуть мене при різних нагодах.

У березні ставив драматичний гурток при читальні „Просвіта" на Майзлях релігійну драму з часів переслідувань перших християн, авторства о. Йосафата Камінського, ЧСВВ (в тому часі при манастирі оо. Василіян на Майзлях) п. н. „Юлія". Вистава йшла в новозбудованій залі при манастирі оо. Василіян на Майзлях, і я мав в ній одну з головних роль. У квітну неділю, 27-го березня 1939 року мали ми повторити цю виставу в селі Микитинці, віддаленому не цілі 2 кілометри від Майзлів. Коли я по Богослужбі йшов до домівки читальні, стрінув мене по дорозі аґент Тутак, приязно привітався та попросив піти з ним на головний комісаріат поліції при вул. Камінського, щоби скласти там ще якісь додаткові, малозначні, зізнання. Не передчуваючи нічого злого; пішов я з ним до комісаріяту. Там не довго прийшлось мені ждати: вийшов шеф політичного відділу комісар Ябчиньский і сказав, що я арештований і теж передадуть до диспозиції слідчого судді в Бережанах.

Через поліційне подвір'я, під голосне гарчання собак-вівчурів запровадили мене до поліційних арештів. Була напевно, приблизно 11-та год. перед полуднем. За мною замкнулися двері порожньої келії. Типове устаткування: прича, голі дошки, „параша" - плюс невідступні блощиці. Був чудовий весняний день... Я станув близько високого віконця і споглядав на синє небо та на безжурних, веселих мешканців сусідніх кам'яниць, які повиходили на балькон.

Ніяких переслухань не було, бо доходження мав провадити слідчий суддя в Бережанах. Турбувала мене думка, як видержать мої батьки вістку про моє арештування. Я надіявся, що повезуть мене до Бережан пополудневим поїздом, та з якихось причин, мабуть, щоби не приїжджати під ніч, поїхав я щойно вночі, о год. 3-ій ранком.

Мої добрячі батьки принесли мені якусь малу передачу та вбрання. Дижурний поліцай не дозволив навіть на коротку розмову. Ввечері одержав я співтовариша, якогось жидка-комуніста. Він був вже не раз арештований, коли ж довідався, що я попав вперше, дав кілька дружніх порад і не хотів прийняти від мене частини передачі від батьків, кажучи, що вранці його перевезуть до тюрми при вул. Білінського, а я, хто знає, коли одержу щонебудь їсти. Як старий бувалець простерся на дошках і скоро захропів.

Десь коло 2-ої вночі визвали мене на дижурку, де мені видано всі мої речі. Конвоєнт, молодий не-галицький поліціянт. скував мені ланцюгом руки, зарядив при мені кріса з упімненням, що при найменшій спробі втікати, мене застрелить. Кінець ланцюга взяв в руки і так провадив мене на залізничний двірець. Ніччю великого руху не було, тож і не зустрічав я нікого зі знайомих, не було теж нікого на станції. Їзда зі Станиславова до Бережан, хоч і коротка це була віддаль, була може одна з найбільш скомплікованих: треба було три рази пересідати — раз у Галичі, другий в Підвисокім і втретє в Потуторах. Ланцюжки здорово в'їлися мені в руки. В дорозі з Підвисокого до Потутор ми займали окремий переділ, де до нас присівся ще якийсь поліціянт-познаняк з т. зв. кінної поліції, чи як її також називали ,,карної” поліції (КП), яка приміщувалася в селі Раю під Бережанами . Обидва мої поліціянти почали жалуватися на важкі економічні часи, на важку службу, а головно нарікав той з КП також і на небезпеку служби. „Бувають випадки, що шапка на обгороді, а поліціянт головою вниз в криниці, а деколи, коли підуть в двійку в обхід по селах, то вже більше не вертаються". Зрозуміло, що мій конвоєнт, наслухавшися таких оповідань про настрої в Бережанщині, не хотів звільнити бодай одну мою руку.

У Потуторах був вже живіший рух: селяни з баньками з молоком їхали до Бережан, - співчутливими поглядами супроводжали мене очі наших жінок, для яких такі картини мусіли бути щоденним явищем. Польська адміністрація жахливо шиканувала наше населення як в Бережанщині. так в Підгаєччині і були там тоді масові арештування, на які однак українське населення, а головно ОУН, відповідало своєю акцією. Безоглядно була нищена польська адміністрація під час воєнних дій у вересні 1939 року, впрочім за свої злочини на українському населенні й не могли вони очікувати чого іншого.

Я мусів виглядати доволі нужденно зі скованими руками, до того ще й проваджений на ланцюгу як пес. Не виключаю, що й мій конвоєнт почував себе не дуже то певним після всіх тих розмов зі своїм „колеґою по фаху" і напевно відідхнув, віддавши мене в руки в'язничної сторожі. У в'язничній канцелярії пройшла нормальна адміністративна процедура виповнювання запитника.

Якраз, як я знайшовся на в'язничному подвір'ї, розпочався ранній прохід в'язнів. Зі здивуванням побачив я між ними „старих знайомих" з нашої прогулянки до Підлисся в 1937 році - Прокопова і Дмитра Лушпака з Ходорівшини та Онуфрика з Рогатина, з яким я був познайомився на крайових сокільських змаганнях у Львові в 1938 році. Кожен із в'язнів, переходячи, кидав мені по слову. Кожен в'язень, а головно політичний, був цікавий на новинки „зі світу", а найбільше на події по другому боці Карпат. У тюрмі була вже відома угорська інвазія на Карпатську Україну та всі ми надіялися, що Німеччина та Італія не дозволять на знищення незалежности Карпатської України. Під час кожного проходу в'язні докладно вичитували реєстр тюрми, який „висів" на брамі.

Чи я мав в тому часі якісь спеціяльні переживання, важко мені сьогодні сказати: я сприймав події більше з цікавістю чим зі свідомістю, що ось замкнулася за мною брама до волі, можливо й на декілька років. Навіть, якщо б уважати передання мною реферату Славкові Сеньковському державним злочином, то був він невеликий і кара за нього не повинна бути надто велика. Та слухаючи описів, а опісля оповідань співв'язнів, був я майже певний, що за такий „злочин" як наш, треба було відсидіти кілька років, а передусім тоді, коли одним зі суддів був москофіл Свистун, який безжалісно пропонував вищі присуди чим судді-поляки. Про все це я довідався від співв'язнів. а після одержання акту обвинувачення від наших оборонців - головно д-ра Ф. Коковського та д-ра В. Бемка.

Із в'язничної канцелярії пішов я до „дезинфекції”. Холодний душ і кусок мила. Від мене забрали моє убрання та білизну, а видали на переходовий час в'язничне. Одержав я коц, їдунку та ложку і з цим „вирядом" запровадив мене „відділовий" Лупіньскі до переходової келії ч. 25. В келії було понад 20 в'язнів-посполитих, „добівників" та політичних. Якраз, коли я вступив в келію, в'язні чистили долівку шматяними „макогонами”. Я станув при дверях не знаючи, що робити дальше, а передо мною яких вісім в'язнів на колінах, на команду старшого келії „посполитого" голосно рахуючи: „раз-два, раз два, притисни сильніше”,шурували тими шматяними валками долівку. Ще й не встиг я сказати „добрий день", як комендант чистильників впихаючи мені в руки „макогона" сказав також чистити. Не зробив я ще руху вперед, як мгр Ощипко з Рогатина (прізвище усіх довідався я пізніше) рішуче сказав: „Він чистити не буде". Тоді я зорієнтувався, що келію мали чистити головно „посполиті".

Посипалися перші запитання: Звідкіля? - Політичний? - за що? Що нового в світі? - Я відповідав, що знав, а на питання: „за що?" відповів, як всі передо мною а також і після мене: „не знаю".

Уже в перших днях мого перебування на 25-ці поінформувано мене про справи поодиноких в'язнів чи груп. Накоротко перед моїм арештуванням польська поліція перевевела рівночасно арештування у бережанському, підгаєцькому та рогатинському повітах, арештуючи, на їхню думку, провід повіту. Не забагато попало тоді в арешт членів проводу: вбільшості були це активні одиниці cіл, не без того, щоб були пов'язані з ОУН.

У підгаєцьклй групі були: Кобринський. мґр Ізидор Комаринський, Майчук. Дідора (еміґраційне псевдо Гудима, помер в 1950 році в Ню Йорку), Данило Бідяк і „дзядзьо" Лопушанський зі Зарваниці; в рогатинській мґр Ощипко, Онуфрик, Грицишин, Лялька (сидів разом із Лепехою, а коли народилася йому, під час його перебування у тюрмі дочка, і дружина запитувала його, яке дати їй ім'я, то він на згадку про справу Лемехи (реферат про Ольгу Басараб!) просив дати їй ім'я Ольга, Івахів (псевдо Сонap), з бережанської групи Лапунька (розстріляний німцями в 1941 році), інж. Баран та ще дехто, що їх імен я не затямив. З Перемишлян сидів Заплатинський, який увесь час був чомусь дуже засмучений своєю справою та старався розговоритися з іншими відносно слідчих зізнань. Найбільшу групу в тому часі творила група ходорівська (інж. Самокіш, Василь Вишиваний, Дмитро Лушпак. Прокопів. Щербанюк і ін), судова розправа яких відбулася мабуть у квітні чи травні. Пригадую собі, що Лушпак (помер в 1950-их роках у Філядельфії) і Прокопів одержали про 12 років тюрми, - одним зі суддів в їхньому процесі був згаданий передше москвофіл Свистун. По розправі вивезено їх до одної з більших тюрем у глибині Польщі. Майже рік з половиною пізніше стрінув я був Дмитра Лушпака - популярно прозваного „вуйком" - в Ярославі. - Велику групу творили також арештовані зі села Божиків, яких доставлено до бережанської тюрми дуже побитих. З прізвищ із тієї групи затямив я Виваля, Кудля й Ґураля. Цього останнього стрінув я в 1945 році в таборі полонених в Ріміні, в Італії. Цікавою була група з Козівки: Марків з простріленою рукою, Кобель зі шротами в грудях, Бучинський, ранений в ногу, та Горохівський. Бойова група переводила там нічні військові вправи. Польські колоністи зауважили ті „маневри", заалярмували поліцію і колоністів, а це у висліді спричинило збройну сутичку. Один з українців був вбитий, 3-ох чи 4-ох ранених, - а по другій стороні були також ранені. Поліційні переслухання заарештованих були жахливі. З великим подивом оповідали собі в'язні про Левицького, який повертаючись зі Львова з переслухання втік під час їзди поїзду. Було багато і поодиноких в'язнів із сіл бережанської судової округи,справи яких яскраво віддзеркалювали відношення українського села до окупанта.

Двічі в тиждень можна було сподіватися звільнення із слідчої тюрми (у вівторок та п'ятницю) і в тих днях в'язні з 25-ки, 24-ки та 23-ки пильно вдивлялися, чи дозорець повертає зі зеленої барви карткою, кожний бо тоді надіявся, що це саме його звільнення. При тій нагоді кожний з нас (головно в п'ятницю!) снував пляни, як то мамуня на його привітання зварить у неділю вареники зі сметаною, та як то він оповідатиме про свої в'язничні переживання друзям та знайомим, які його відвідають. А вже ж усякого роду ворожби та пояснювання снів — це хіба нормальне явище у кожній тюрмі.

Найбільше число мешканців бережанської тюрми творили українці-політичні в'язні. Тільки в п'ятьох келіях (ЧЧ: 18, 19, 20, 21 і 22) перебували „посполиті”-поляки з малими карами, які працювали на різних тюремних заняттях. До тієї групи належав обов'язок щоденної ранньої та вечірньої молитви. Вранці вони співали ,.Деди ранне встайон зоже"..., а вечером: „Вшистке твоє..." Під час співу й молитви всі ми заховували спокій, а молитву проказували по своєму; крім „Отче наш..." чи „Богородице Діво"..., кожний відмовляв ще молитву Українського Націоналіста. На келіях з політичними в'язнями обов'язковою була також рання руханка і після раннього проходу й перед вечерею щонайменше півторагодинний прохід по келії. Часом в'язнична адміністрація старалася докучати в'язням за ранню руханку. Ніхто з політичних в'язнів у слідстві не мав права відвідувати недільні Богослужби, — це право мали тільки засуджені або з актом оскарження.

У кожній тюрмі, де перебували політичні в'язні, а українські зокрема існував також свій власний, внутрішній провід, який звертав увагу на неправильну поведінку адміністрації і про це повідомляв провід „на світі", звертав увагу на поведінку в'язнів, дбав про опіку над тими, що не мали жадної опіки зізовні, проголошував внутрішньотюремні акції в'язнів, - і без його дозволу ніхто з в'язнів не смів провадити ніяких розмов ні переговорів з адміністрацією. За моїх часів нашим провідником у тюрмі був Івахів (пізніше псевдо ,.Сонар", який згинув в загадковий спосіб на Волині, мабуть в 1943 році) і він то видав був для нашої келії Ч. 23 наказ не виходити по обіді до чищення бараболі. Цю працю виконували звичайно „посполиті", але весною забрали їх на якісь роботи в Любельщину, і тому начальник наказав нашій келії (Ч. 23), - а мали ми тоді вже всі акт оскарження, виходити на працю. Засадничо я досьогодні не добачую в тому нічого злого, бо в цей спосіб ми мали змогу побувати по обіді яких дві години на свіжому повітрю, на в'язничному подвір'ї. Коли після видання внутрішнім проводом заборони виходити „до картопель" всі політичні в'язні, крім одного, не вийшли, в тюремній адміністрації постав рух... Прийшов сам начальник тюрми (дуже несимпатична постать, казали, що згинув десь під Перемишлянами у вересні 1939 року) і в доволі грубий і некультурний спосіб, уживаючи найгірших, вуличних слів, старався примусити нас до праці. - За опір „владі" покарав нашу келію дуже гocтpo: піст, тверде ліжко, заборона передач і відвідин. Вістка про таке гостре й незаконне покарання мусіла дійти „на світ", бо після трьох днів, життя на нашій келії повернуло до „нормального" стану і до праці вже нас більше не змушували. Кожна келія мала теж свій внутрішній реґулямін. Вправді не було ніякого примусу, але всіма передачами завідував „харчовий референт", який кожного ранку видавав кожному рівну порцію товщу чи цукру, а після обіду „на підвечірок", коли ми одержали кип'яток, який треба було замовляти, по кромці хліба з передачі. Якщо на політичній келії проживало кількох „посполитих" українців, які виконували мінімальні прислуги, як ось перенести „ґрипс” - записку, чи переказати щонебудь на іншу келію, ми включали їх у нашу спільноту й не було випадку, щоби вони, одержавши посилку, не віддали її нашому харчовому.

Кожного ранку й вечора відбувався „апель” - перегляд келій. Комендант сторожі справджував число в'язнів, а виділовий дерев'яним молотком перевірював чи припадково хтось не перепилував ґратів. На привітання коменданта сторожі ціла келія хором відповідала по-українському.

Трапилося було нам на 23-ці, що в'язнична адміністрація назначила комендантом келії „посполитого” - поляка, оскарженого у вбивстві, який сам один старався перекричати нас, майже 30 осіб, відповідаючи на наше привітання польською мовою. Це використав комендант сторожі і вимагав, щоби привітання було одномовне. Ми не погодилися на польську мову, бо в контакті так з в'язничною адміністрацією, як зі судом і прокуратурою ми послуговувалися виключно українською мовою. У висліді ми мовчали, а вітав нас сам один комендант келії. Та й це не подобалося комендантові, та врешті цей впертий полячина мусів скапітулювати і погодився з нашим, українським поздоровленням. Під час раннього апелю можна було зголошуватися до рапорту навіть до прокуратора, або голоситися до лікаря чи санітара.

Затерлися у моїй пам'яті прізвища в'язничної адміністрації: призабув я, як називався начальник та його заступник-аспірант. З т.зв. виділових (був це найнижчий ступінь у в'язничній адміністрації) пригадую собі Лупіньского, Гжибуся (Мазур), Пфайфера і Каню; був ще завідуючий кухнею, якого ми називали „шайкі-менашкі". Було також 4-ох „пшодовніків", які у в'язничній ієрархії були з підстаршинськнми ступнями (всі чотири були молодшими старшинами у війську): прізвищ їх я не затямив.

Два з них повнили “полеву” службу, а два були заняті в канцелярії. Тіз “полевої” служби були неприязні у відношенні до в'язнів і на кожному кроці старалися нам докучити. Один з них, верескливий брюнет з вузеньким вусиком, працював в 1940-41 роках у ґештапо в Ярославі.

Для розваги робили в'язні з хліба, шахи а також користувались у в'язничній бібліотеці польськими книжками. Я особисто в тому часі перечитав майже всі письма Йосифа Пілсудського. Згідно з обов'язуючим законом в'язень мав право на „бачення”-відвідини своїх найближчих. Хоча під час кожного бачення, яке відбувалося на брамі, через решітку, стояв стражник і підслухував, кожний в'язень старався передати „на світ" те, що уважав за важливе, та рівночасно одержував все цікаві відомості зі „світу". Назагал такі бачення відбувалися без зайвих виявів сантименту, щоби ворог не радів з нашої недолі. Мій вітчим, Іван Гаврилюк ні разу не виявив якогось зворушення, - навпаки говорив завсіди бадьорим тоном. Мали ми теж право писати раз в місяць листи. Кожний лист від - і до нас проходив цензуру, і часто було, що те чи інше речення було вимазане. Можна теж було передплачувати польську пресу, з чого не один з нас користав, щоби знати, що діялося у світі. Польська преса також nepexoдила в'язничну цензуру.

Кухня варила після своєрідного стандарту: вранці - кава і чвертка хліба, на обід — капусняк, фасолівка. горохівка чи інша зупа, для якої тяжко найти назву, в неділю — „гуляш", а в п'ятницю довший час давали бараболю з не все свіжим оселедцем. Маю враження, що не одному, який бачив приготування такого недільного „гуляшу" відпадала від нього охота на довгі роки, а то й на все. Так бодай було зі мною. У неділю вранці, під час проходу, побачили ми, як помічники кухаря рубали на куски на подвір'ї на кропив'яних мішках коров'ячі голови, з яких саме поставало те гуляшеве „м'ясо". Те, що звичайно попадало до їдунки, було великою кістю з голови, що у нашому жаргоні означувано словами: „гряде великий вирок..." Я звичайно віддав свою пайку „м'яса" іншому і вдоволявся картоплею і „сосом".

Першою неділею після мого прибуття до тюрми був наш Великдень. Протягом Великоднього тижня в'язні згадували минулі, радісні, родинні святкування, воскресні дзвони, гагілки та інші розваги. Для нас не було свята, не було навіть Богослужби. Та, як тільки роздано каву, котрась із келій затягнула „Христос Воскрес". Миттю підхопила пісню вся тюрма і сильний гомін тієї пісні розносився не тільки на вулиці Бережан, але й линув в ті довколишні села, до тих хат, в яких при „свяченому" бракувало сина чи батька. Такого величного й бадьорого співу я перед тим ніколи не чув. Зразу начальство розгубилось, бо це не співала одна келія, співала тюрма... На прохання адміністрації ми перестали співати голосно, хоч протягом цілого дня в поодиноких келіях в'язні підспівували собі воскресні пісні.

Існувала також одна жіноча келія. У цей час, коли я прийшов до тюрми, сиділи в ній жінки з малими присудами, ходили до праці, головно до пральні, та як прибиральниці у мешканні начальника тюрми. Десь в травні або на початку червня привезено до тюрми молоду, пристійну дівчину, як виявилося німку з походження, заарештовану в мастку якогось рогатинського пана, де вона була ґувернанткою для його дітей, - під закидом шпигунства. Отож і на волі розпочиналася серед поляків шпигунська гістерія, яка в перших днях війни дійшла до прямо хворобливого стану. Як я довідався вже під час т.зв. першої еміґрації, тією німкою заопікувався був після виходу з тюрми Онуфрик з Пукова і вони разом перейшли нелеґально німецький кордон.

Була теж в бережанській тюрмі лікарська амбуляторія з декількома ліжками для хворих в'язнів. Лікарем був малосимпатичний з рижою борідкою поляк-санітар.

Тюрма в тому часі була вже „перелюднена", наприклад: на поєдинках на 2-3 особи сиділо 6-7 осіб, а в кінцевих місяцях існування „моцарствовової” навіть більше. На дещо більших келіях, як, на приклад, ч. 17, в якій я сидів, перенесений з 25-ки, на передбачений для 6-8 осіб сиділо 18-20. Спали ми покотом на долівці на „сінниках" (порох зі соломи, воші-блощиці). Як я попав в тюрму, було тоді 290 в'язнів, а у вересні 100 більше.

Слідство в бережанському суді провадилось дуже повільно. Наші оборонці: колишній суддя, письменник та визначний громадсько-культурний діяч, д-р Франц Коковський (помер у большевицькій тюрмі в Тернополі 1940 року), до якого навіть прокурор не відважився говорити піднесеним голосом, який до кожної справи підготовлявся дуже солідно, виголошував, блискучі промови і під оглядом правничої арґументації, був загально шанований суддями; другим з черги нашим оборонцем був д-р Володимир Бемко, кол. старшина УГА, сам неоднократно в'язень бережанськоі тюрми, людина метка й підприємчива, якому часто вдавалося вглянути в судові акти ще перед закінченням слідства, не раз гостро картав своїх ,клієнтів'' за те, що наговорили під час слідства всяких дурниць, або обтяжували інших (помер недавно в Нюо Йорку). Ці два оборонці зачислялися до сеньйорів бережанськоі палестри, коли йшлося про оборонців в політичних процесах; з молодших дуже добрими оборонцями були мґр Володимир Степаняк (в пресі була згадка, що він недавно помер в Станиславівщині після відбуття довголітнього сибірського заслання) та мґр Логуш, що його зліквідували большевики в 1940 році.

Мабуть при кінці липня одержали ми акт оскарження. Читаючи його, я сам дивувався, який то з мене, в опінії польської адміністрації, жахливий політичний злочинець і ворог польської держави. Зізнання поліційських свідків були під присягою, і я не міг ніяк повірити, щоб ревні польські католики могли складати присягу на те тільки, щоб запроторити людину до тюрми.

Пригадую собі, що Тутак під присягою зробив з мене дуже важливу особу в ієрархії ОУН як кур'єра крайового Проводу, назвав людей з якими я мав контактуватися у Львові, про яких я в житті й не чув, а вже гумористичним видалося мені свідчення якогось поліціянта (також під присягою!) зі Стрийщини. що він від довшого часу слідив за моєю діяльністю у тих околицях. Смішним це було тому, що я в своєму житті не був в Стрийщині. В який способ попали свідчення цього поліціянта до моєї справи, я досьогодні не вмію собі пояснити. Та вже цей випадок доказує, якими то нечесними методами послуговувалися поляки. Очевидно, що при спрепаруванні зізнання давали прокураторові змогy домагатися якнайвищого виміру, що судді з правила робили.

І ми втрійку знайшлися на 23-ій келії. Її низькі вікна виходили якраз на браму, так що ми мали змогу докладно обсервувати приріст тюремного “населення".

Первісно розправа була призначена на кінець серпня, але чомусь перенесено її на вересень. Першу зустріч з оборонцем д-ром Бемком мали всі три збірно. Д-р Бемко не говорив нічого про розправу, зате дав дуже докладний огляд напруженої, міжнародної ситуації. До келії повернулись ми заосмотрені найновішими часописами (“Діло", „Новий Час", „Комар"), які в скорому часі перемандрували через всі майже келії.

Як сьогодні пригадую собі ранній прохід 1-го вересня 1939 року. Ми запримітили, що наші стражники щось живо зі собою дискутують, а коменданти сторожі стали більш службовими, чим були раніше. Кобель, ідучи на проході, показав у нашу сторону рух руками, який імітував вибух, вибух війни... Зараз того ж пам'ятного дня ми мали вже докладні відомості від наших оборонців про політичну ситуацію, про бомбардування більших міст. Частіше, чим передше відвідували оборонці своїх клієнтів, щоби докладно інформувати про воєнні дії і водночас піддержувати нас на дусі. Німці мали поважні успіхи, цілий західній фронт заламався, хоч польська урядова пропаганда впевняла своїх громадян про успіхи своїх сухопутніх і повітряних сил.

В'язнична адміністрація поуставляла на подвір'ї радіові голосники почерез які від самого ранку до пізнього вечора подавано веселу, польську музику. Відвідуючи нас наші оборонці нічого не згадували про небезпеки, які загрожують нам в цей переломовий час. Щойно двадцять років пізніше оповідав д-р В. Бемко про їх - оборонців старання, о. дек. Бачинського та-ще декого з визначних бережанських громадян, щоби не допустити до масакри в'язнів, що було можливим у тій напруженій ситуації, чи до транспорту до Тернополя. Конвоєнтамн в такому випадкові мали бути місцеві колоністи, члени Оборони Народової. В останній хвилині, завдяки згаданій інтервенції, цьому перешкоджено. Поважним аргументом в переговорах з польською стороною був факт революційного кипіння в околиці.

Не знаю, чи інші в'язні мали якісь песимістичні думки в перших днях війни, я бодай не здавав собі справи з можливих небезпек. Застановився поважніше щойно тоді, коли почув кінцеву промову начальника тюрми до тих „посполитих", які, на підставі проголошеної в дні 1-го вересня 1939 року амнестії, відходили на волю з обов'язком якнайскоріше зголоситися у своїх мобілізаційних частинах. Згідно з амнестією усі в'язні не позбавлені громадянських прав до року ув'язнення, виходили на волю, усім іншим зменшувано кару на 50 відсотків. Із тієї амнестії скористали виключно поляки, яких тільки у виїмкових випадках позбавлювано громадянських прав. Вони зібрані на тюремному подвір'ї, готові до виходу на волю, вислухали високопарну промову начальника тюрми, який закінчив її значучими словами, що „всі ті, які тепер залишаються у тюрмі, є зрадниками польської держави!"

При кінці першого тижня війни знайшлося у Бережанах дуже багато втікачів зі Заходу, а одного вечора примандрував до нашої тюрми транспорт „посполитих" із Дрогобича. Кілька разів проголошувано летунську тривогу, та бомбардування ми не пережили. Відношення в'язничної сторожі до нас змінилося враз на краще, зокрема після того, як всі чотири „пшодовніки" в рангах підпоручників, в армійських польових мундурах, відійшли до своїх частин. Приблизно 10-го вересня наші „смітюхи", які виходили за браму, та в тому часі були найкращим джерелом настроїв „на світі", принесли вістку, що наш начальник тюрми підготовляється в дорогу, бож два навантажені вози вже стоять перед адміністраційним будинком.

Нашу розправу, за домаганням оборонців, назначено на ранню годину 14-го вересня. Внутрішнім коридором, який лучив тюрму зі судом, дістались ми на залю розправ. На залі пустка: немає нікого з наших найближчих, немає ні одного поліціянта - свідків прокуратури, тільки наші оборонці. Єдиний д-р Коковський в тозі. Між суддями “ославлений" Свистун. Нашу розправу переривано два рази з причини летунських алярмів. Як тільки пролунав док сирени, Свистун, ще перед офіційною перервою в ході розправи, зривався з місця, хапав з вішака капелюх і парасолю і втікав. За кожним разом предсідник суду звертав йому увагу, щоби підождав на офіційне відложення розправи. Ми виходили за кожним разом до тюрми, а після відкликання алярму, поверталися знову на залю. Д-р Бемко впевняв нас, що наша розправа — це тільки формальність, щоби нас звільнити. Прокуратор у своїй промові згадав про наші „злочини", приналежність до ОУН та про нелегальну літературу, а зокрема Лемесі та мені закинув, що наша прогулянка на Білу Гору в 1937 році мала на меті „вивротові контакти".

Єдиний д-р Коковський із присутніх усіх чотирьох, виголосив дуже гарну, чуттьову промову, а нав'язуючи до першої прогулянки, до місця, зв'язаного з пам'яттю нашого визначного, народного пробудителя, о. Маркіяна Шашкевича, заявив, що цього ніяк не можна уважати за протидержавну акцію, так само, що і реферат про Ольгу Басараб не є ніякою нелеґальною літературою, яка закликала б українське населення до активного опору владі. Промова була виголошена в притаманній д-рові Коковському спокійній, гідній формі. Закінчив він її внеском звільнити нас від вини й кари, бо ми не вчинили жадного злочину, за який, згідно зі законом, можна би було нас карати. Дуже сумніваюся, чи судді прислухувалися уважно до аргументів д-ра Коковського. радше припускаю, що всі їхні думки оберталися довкола воєнних подій - що робити, куди втікати... Не дивниця, що нарада суду тривала дуже коротко. Хоч ми сподівалися тяжчого засуду, то не переставали вірити в наше звільнення. Однак під час нарад суддів ми доволі хвилювалися.

Остаточно предсідник суду проголосив вирок: „В імені Річ-Посполитої Польської - Ярослав Сеньковський та Всеволод Лемеха засуджені на один рік тюрми без позбавлення громадянських прав і на підставі амнестії звільнені, а Орест Городиський звільнений від вини і кари".

Отак, 14-го вересня 1939 року, коли то німецькі війська стояли під Львовом, судді поверсальської Польщі востаннє видали вирок над українцями.

Опісля ми подякували нашим оборонцям, поінформували інших в'язнів у келіях про найновіші воєнні події, віддали „казьонні" речі, одержавши наші „цивільні" - останнім помахом рук прощаємо в'язницю - і ми на волі.

На вулицях маси втікачів, головно із західніх частин Польщі. Утекли в тім, в чім були, бо згідно з польською урядовою пропаґандою польські війська... уже біля воріт Берліну. Заходимо до ресторану на „добрий обід", хоча завеликого вибору в ньому немає. По обіді заходимо до д-ра Коковського подякувати ще раз за оборону. Пані Коковська частує нас чаєм і ми, врадувані найновішими вістками, щасливі, що Польща валиться, снуємо надії на краще завтра України...

Уже після нашого звільнення, того самого дня 14-го вересня, начальник тюрми, на приказ вищої влади,” випустив поважну частину слідчих в'язнів на волю, решта вийшла наступного дня. Отож заходи наших визначних громадян увінчалися успіхом.

Переночували ми в моєї тети в Бережанах, а наступного дня зайшли до нашого шкільного товариша Романа Смика, батько якого був священиком в селі Жовчів, віддаленому від Бережан понад 20 кілометрів. Дорогу перебули без перешкод, хоча кількакратно провірювано наші документи. Після нічлігу, Сеньковський подався додому, до Колоколина, а ми вирішили заждати аж будуть йти поїзди. Ввечері, після відходу Сеньковського прийшов зі сусіднього села Уїзду студент теології Теодор Олійник (розстріляний німцями в 1941 році в Кременчузі), та повідомив нас, що ми маємо взяти участь у здобутті силами ОУН Рогатина. Очевидно ми не відмовилися, хоча згадали, що ніколи ще не мали в руці кріса. Ждали ми в „бойовій готовості" далеко поза північ, однак, акцію було відкликано.

Отець Володимир Тарнавський, зять о. Петра Смика, увесь час вислуховував з кристалевого радіо всі відомості. Дуже виразно пригадую собі ту жахливу тишу й мовчанку, яка запанувала, коли о. Тарнавський переказав нам 17-го березня жахливу вістку, що „большевицькі війська перейшли на цілій довжині польський кордон і маршують на Захід". 19-го вересня перейшла через Жовчів сотня польського війська. Боївка ОУН слабими силами намагалася її розброіти, - однак у висліді поляки схопили двох наших бойовиків і на місці їх розстріляли. В нецілу годину після того переїхали через подвір'я приходства большевицькі панцирні авта. Вони захопили в полон польську частину і розстріляли кількох поляків причасних до розстрілу наших хлопців.

Ми виїхали майже першим поїздом, який їхав до Станиславова. мабуть 27-го або 28-го вересня, подякувавши щиро цілій родині о. Смика за їхнє гостинне прийняття.

У листопаді я подався на т. зв. першу еміґрацію, де в 1940 році зустрінувся з Ромком Смиком. Всеволод Лемеха, вписавшись у нових обставинах на ветеринарійський відділ Львівського університету, пірнув у революційну організацію, перебувши так окупацію Галичини большевиками. Під час німецької окупації він продовжував ветеринарійні студії, але перед арештуванням німецькою владою, він знову пішов у підпілля. Однак, під час повторної большевицької окупації згинув в містечку Долині в 1946 році.

________________
* Тутак застрілений большевицьким вояком при намаганні втекти з транспорту на двірці в Станиславові у жовтні-листопаді 1939 року (примітка О. Корчака-Городиського).

Спомин

Зореслав*
СПОМИН

Немов ввижається: столиця Хуст -
Замаєний, розспіваний і гордий,
А з півдня, з висохлих угорських пуст
Знімаються, мов хмари, дикі орди.

Ой, буде буря, ой, ударить грім,
Зачервоніє кров'ю Срібна Тиса!..
Заклекотів, урвався хмаролім,
І спів і сум в один акорд злилися.

Ревли гармати, гори заревли,
Мов львиця зранена - земля зривалась.
Кров потекла, могили поросли,
Коли орда столицю здобувала.

І від тоді, як вітер загуде
І панахиду править у Карпатах,
Хтось схлипує й питає: де ж ви, де,
Ой, лицарі абсурду, соколята?

Минулося, та не забулось! Хуст
Остався спомином живим понині:
Розстріляний стрілець, а з його уст
Останній покрик: ,,Слава Україні!"

"Свобода", дня 3 травня 1979 року

____________

* Отець Севастіян Сабол, ЧСВВ.

Срібна Земля після березня 1939-го

Маніфестація в Хусті на честь відкриття першого Сойму Карпатської України.

"Ціла машина військової розвідки Кошицької округи була заанґажована на ліквідацію ОУН на Закарпатті: до допомоги притягнено й спеціялістів у справах ОУН з польського другого відділу, що тоді перебували як втікачі в Угорщині. Тоді майже повністю угорцям вдалося зліквідувати ОУН і її Юнацтво на Закарпатті. З того часу стали відомі такі поняття в українсько-угорських взаєминах, як „Кастель Ковнера" - слідча тюрма у Мукачеві, Вац та Шаторальяуйгель. В липні-серпні 1942 три сесії військового трибуналу в Мукачеві засудили 220 членів підпілля ОУН, в тому числі коло 90 юнаків."

Василь Маркусь*
СЛІДАМИ КАРПАТСЬКОГО БЕРЕЗНЯ
Нотатки до спогадів
"Свобода" 22-28 березня 1961

Чогось завжди маю враження. що спогади слід писати тільки з давно минулого, і що те, що відбувалось двадцять чи п'ятнадцять років тому, до спогадів ще не належить. В моїй уяві спогадами є те, що пережили інші, звичайно, старші. Часовою межею, поза яку важко перейти в писанні спогадів, є для мене період української національної революції або ще й підсовєтські відносини 1920-их і 30-их років. Якось важко погодитися з тим, щоб не такі ще давні 1940-ві роки, роки мого юнацького формування, роки нашого “Штурм унд Дранґу" належали до cфери спогадів. Вони в моїй уяві, як і, мабуть, в уяві моїх ровесників, - жива дійсність, частка нашого сучасного, але аж ніяк історія. І, наперекір таким суб'єктивним почуванням, воно так не є. Події на Закарпатській Україні, про які хочу тут кинути жмут ocoбистих думок і ремінісценцій, належать вже до історії, хоч залишаються такими близькими, немов вчорашні. Для об'єктивного спостерігача це вже закінчений період, бо - п'ятнадцять років тому на Закарпатті почалася нова дійсність, інші, сильно відмінні умови життя нашого народу.

Це далеко не значить, що ідейно перестали бути дійсними й живими для закарпатців події з березня 1939-го та наступних років; якраз навпаки, вони є джерелом і творчим побудником проти нового окупанта. Тільки що вони вже для нового покоління в Україні є історією.

На жаль. тієї історії - об'єктивної у формі спогадів, не пишуть, бо не можуть писати на Рідних Землях. Саме тому варто ...згадати оце недавнє минуле, зактуалізувати його в очах учасників та спопуляризувати.

Не про героїчні дні, вкриті славою і сумом, Карпатського Березня хочу розповісти. Про них вже і написано багато і про них говорится частіше і в першу чергу. Це цілком природньо і так воно повинно бути; це ж бо були дні бойового хрещення закарпатської вітки української нації. Я хочу присвятити цих кілька згадок тим подіям, які набулися після березня 1939 року. І знову ж, це не є історія періоду угорської окупації, про що писав я деінде, а радше — кілька особистих ремінісценцій та думок про кілька років угорського панування на Закарпатті.

* * *
Чим були для нас, гімназистів між 14 і 17 роками життя, місяці автономного життя Карпатської України, боротьба карпатських січовиків проти угорських наїзників? Мені здається, що це було одне довге свято, дні і тижні великого духового піднесення, сподівань, глибоких переживань, свідомістю могутнього дозрівання одиниць і всього народу. Була це немов якась чарівна пісня, музика, в якій звучали нові, досі недіткнені струни. Велика весна народу, коли не думаєш про тверду дійсність, буденні труднощі, і небезпеки життя, а живеш мрією про ще краще завтра.

Угорські танкетки на вулицях Хусту – столиці окупованої Карпатської України, березень 1939 р.

Угорська окупація, терористи і жандарми - “пір'яники", екзекуції борців за Срібну Землю, арешти і концтабори, взагалі терор проти всього українського, — все це було для нас величезним ударом, психологічним шоком. Якщо дехто з нас фізично і не потерпів у висліді окупації, зважаючи на вік і незаанґажованість у відкриту боротьбу проти наїзника, то все таки кожен переживав глибоку трагедію як частку збірної народної трагедії.

Здається мені, що чим більше піднесений патос переживання щасливих радісних почуттів, тим глибший шок, що приходить у висліді радикално змінених подій, які вдаряють по причині цих переживань. Ми почувались. розгубленими. Підкрадалася до нашої юнацької уяви думка, що все пропало, кінець нашої (в розумінні „закарпатської") України... Якщо хтось із нас і снував раніше великі пляни щодо особистого і збірного .самовиявлення. щодо студій, праці з народом і для народу, можливостей вийти поза межі малого Закарпаття на широкий загальноукраїнський горизонт, то тепер все це було розбите.

Після перших днів переживань втрати близьких чи незнайомих, але рівнож близьких по справі людей, що загинули в ці трагічні дні і тижні, прийшла депресія. І я певний, що більшість з нас, тодішніх юнаків думала не про особисте, свої пляни. студії, але про долю народу, так немов би тоді вона одинока для нас існувала; свою долю і життя ми бачили тільки через суспільну призму. Нас турбувало, що буде з народом не як з фізичною субстанцією, але його українською суттю, що станеться з українським шкільництвом, культурним відродженням краю, його національним характером?

Наша юнацька, може й обмежена, але доволі обґрунтована орієнтація в політичних питаннях не дозволяла нам бачити якихось можливостей для української справи в нових умовах. Угорський уряд був не лише проти української політичної влади, проти самостійности чи автономії Карпатської України, але й проти всякого, навіть культурницького українського руху. Будапешт намагався знищити всіляко українську „іриденту" і тепер, за благословенням Берліну, поставити під нову угорську тисячолітню еру за Карпатами.

З другого боку, усвідомлення того, що ця українська земля у висліді збройної боротьби й окупації втратила найкращий людський елемент - сотні ідейної молоді вбитими та кілька тисяч політичних втікачів і примусово вигнаних з країни із-поміж культурних і громадських діячів — наставляло ще більш песимістично. Гадаю, що так думали не лише ми, юнаки, але й велика частина закарпатського активу з різних прошарків, незалежно, чи вони виїхали закордон, чи залишилися в краю. Скрізь існував стан загального пригнічення, нас важко давило почуття поразки, а ще більше прибивала свідомість безперспектнвности. В такій атмосфері люди часто заломлюються. Але цього не сталося з подавляючою більшістю закарпатців, зокрема з молоддю. Сталось щось протилежне. Після тимчасової депресії витворилось почуття потреби свідомого і активного опору; знайшлися нові фактори в закарпатській і загальноукраїнській дійсності, які змушували нас не піддаватися, а перейти на позиції боротьби з окупантом, зокрема у формі пасивного опору, вже з самого початку.

Вже самий факт окупантської політики невизнання українського характеру наставляв нас неґативно; не було місця і нагоди для якогось компромісу з режимом. На це не пішла до кінця ні старша, ані середня генерація культурних діячів із свідомого національного табору. На угорськи експеримент творення якогось автохтонного руху, рутенської ідеології та рутенської культури, свідомі українці не пішли. Не маючи можливости виявитися леґально в товариствах, школі, прeci, літературі, український рух був загнаний в підпілля.

Підпільною була кожна українська діяльність в умовах угорської окупації. Переписування і читання українських книжок, вивчання історії України, вживання літературної мови, співання укранських пісень — такі невинні речі переслідувалися владою. Вияв патріотичности серед гімназійної молоді саме і відбувався на відтинку цих заборонених справ: свідомі українські юнаки намагалися розмовляти поправною українською мовою. Ті, які її ще не опанували, вчилися приватно, багато читали, інші їх виправляли. Пригадую, в нашому гімназійному інтернаті, де мешкали також учні yгopської гімназії, українці прийняли внутрішню постанову вистерігатися варваризмів у мові (в нашому випадку, це були мадяризми), і за кожну помилку, яку хтось зробив, мав вносити до спільної каси 1 сотик. Це змагання тривало щось три місяці серед більше як двадцяти гімназистів.

З українськими книгами було досить важко. Угорська жандармерія і поліція закрила всі публічні бібліотеки з українськими книжками; згодом здебільша їх знищено. В Хусті, наприклад. їх палили над Рікою, а недогарки кидали у воду. Про це гімназисти довідалися і по дорозі викрадали їх з підвод. А ті, що не могли зорганізувати щось зацілілого, ходили над Ріку збирати погорілі книги. Приватні бібліотеки також були перевірені, а більшість українських книжок була сконфіскована. Треба було заздалегідь, ще до сподіваної ревізії, десь поховати цінніші книги. Таким чином, учителі, урядовці. свідоміші селяни ховали книги на горищах, в сіні, навіть у криївках під землею.

Українське друковане слово вважалося великою цінністю. Але незабаром всі книголюби знали, в кого і як можна позичити добру, українську книжку. Ми, гімназисти, приносили їх до школи і позичали один одному. Були літературні твори, що за два-три місяці проциркулювали між учнями цілої кляси. Українські книжки читалися в гімназії потаємно, в інтернаті по кутках або ввечері при свічці після згашення світла. В нашому інтернаті була „Історія України", видання Ів. Тиктора, до якої мали доступ всі по черзі кожного дня. Вона переховувалася на горищі.

Періодичних українських публікацій ми не мали. На Закарпатті було заборонено їх друкувати, а довіз з-за кордону строго контролювала цензура. Але врядигоди дещо попадало до нас. В травні і червні 1939 року займався один галицький жид контрабандою галицьких часописів за які брав дуже високу ціну. Ми складалися в школі, щоб купувати ці часописи. Але це не тривало довго; мабуть, дальша контрабанда для Менелевіча виявилася небезпечною.

Хочу навести епізод із спроб леґального публікування книжок українського мовою під угорською окупацією. Знаю, що в один час кілька українських діячів, між ними такі, що сиділи в концентраційному таборі у Варю-Лапош, і такі, що якось туди не попали, думали видавати українську газету. Вони на це не дістали дозволу, а приватно деякі їхні знайомі з адміністрації відраджували їм повторювати демарші, бо це могло скінчитися для ініціяторів неприємно. Формальна ситуація була така, що ніяким законом не було заборонено друкувати по-українському. В той час ще появлялася в Будапешті, наприклад, опозиційна соціял-демократична газета. Але тодішні угорські відносини дечим нагадували совєтські: одно пишеться в конституції, а друге здійснюється. На Закарпатті жандармерія і поліція мали надзвичайні повноваження. Арешти й переслідування могли бути зв'язані з релятивно невинними речами.

Цікаво зазначити, м. і., що в Будапешті я міг спокійно говорити угорцям, що я почуваю себе українцем, що закарпатці — частина українського народу. За такі висловлювання на Закарпатті можна було б мати діло з жандармерією.

Але повертаючись до українських публікацій на Закарпатті в роки угорської окупації, занотовую мало відомий факт. Незалежно від цензури і антиукраїнського курсу уряду, появилися літературною мовою три малі речі: кишеньковий календарик на 1941 рік у малій провінційній друкарні, де вдалося видавцеві оминути якось цензури, збірка гуцульських народних пісень та збірка оповідань Піпаша “Дві зірки”. Видавцем двох останніх речей був саме названий автор оповідань, молодий письменник з Гуцульщини, що не мав навіть закінченої середньої освіти, Він так само оминув цензуру, підплативши жида-власника друкарні; на обкладинці цих видань надруковано: “видається гуцульським говором”. Цікаво зазначити, що попит на ці книжечки, які кольпортувалися майже підпільно, був великий: в одній хустській гімназії розійшлося понад 250 примірників збірки оповідань “Дві зірки”.

Згодом більшість закарпатських українських письменників знайшли вихід, як публікувати свої речі. Уряд дозволив народницькій течії виявлятися культурно в противагу до русофільської, але з тим, що перехід офіційних публікацій для Закарпаття на народну мову із досить штучним правописом був подуманий урядом, як спроба створення чогось окремого, відмінного від української і російської мови. Насправді вишло те, чого офіційні чинники не очікували. Вживаючн цього штучного правопису, закарпатські українські письменники трактували його як своєрідну „ярижку". За його ширмою вони властиво творили українську літературу. Про цей культурний рух на Закарпатті в роки окупації варто окремо й докладніше написати, як про дуже цікаву сторінку в історії культурного життя Закарпаття.

Хачу окремо згадати про культ героїв, що згинули в збройній боротьбі у пам'ятні березневі дні. Ця ж бо сторінка нашого патріотичного самовиховання в'язала нас найтісніше з духом політичної і збройної боротьби проти окупанта, і з духом Kapпатського Березня.

Не знаю, як на інших, але на мене особисто смерть карпатських січовиків, трупи поляглих на вулицях Хусту (спочатку в боях з чехами), розстріли мадярами. розкидані могили героїв, себто жертва життя за національну справу, справляли величезне враження. Глибоке переживання всього цього межувало з релігійним пієтизмом. Це було перше глибоке cпpиймання жертвенного патріотизму, реальне відчуття і переживання цих речей, бо самому приходилося бачити ці трупи, знати декого із забитих, що їм так передчасно обірвано життя, приходилося згодом бути на їх могилах. Це вже не було якесь абстрактне, романтичне переживання патріотичної жертви героїв Крут, Базару чи про повстанців з Холодного Яру. про яких ми тільки читали. Ні, це було безпосереднє сприймання дійсности - жорстокої, близької, вчорашньої і нинішньої дійсности.

Тим сильніше враження справила на нас боротьба січовиків і її наслідки, що це був перший вияв патріотизму в формі жертви людського життя і збройної боротьби на Закарпатті. Якщо не рахувати епізоду боротьби з румунами за Гуцульську республіку, в якій взяли участь передусім галичани, то це було пepше бойове хрещення закарпатців за свою справу. Наша національна боротьба до цього часу була культурницька і політично-леґалістична. Закарпатські українці під чеським пануванням домагалися автономних прав. критикували чеську централістичну політику, полемізували з русофільською течією. маніфестували свою українськість назовні, займалися поточною і дрібною культурно-громадською працею, прагнули засвідчити свій ідейний зв'язок з усім українством. Але не йшли на барикади, не проводили революційних акцій, з їх рядів не падали жертви, хіба за малими вийнятками і радше на тлі демонстрацій спеціяльного характеру. Aрешт когось із діячів чеськими чинниками вже був великою подією, а невдалий вистріл в 1933 р. молодого націоналіста в лідера москвофільського Общества Духновича був радше шоком. Закарпатські українці скорше були призвичаєні, що бойовий патріотизм можна виявити, розігнавши москвофільську маніфестацію. а якщо вони чулися сильнішими, то пробували потурбувати противників, подібно, як це роблять парубки між собою з горішнього і долішнього кінця села.

Але в цьому випадку було не те: конкретні молоді люди, яких ми знали, взяли в руки зброю, боролися з нею і згинули. Тут текла кров, срібна Тиса несла трупи замучених, начинялися тюрми найкращим елементом, а в них шаліли угорська солдатеска і терор. Ми бачили кров на бруку, ми оглядали накриті брезентом трупи дорогих нам осіб, мн відкривали свіжі могили на окраїнах Kpacного Поля, на узбіччі Замкової Гори в Хусті чи під сільськими кладовищами, бо січовиків не дозволяли ховати на кладовищах.

Це все зродило в нас вийнятковий культ героїв, який мусів виявлятися підпільно і був своєрідною героїчною маніфестацією опору і боротьби з окупантом.

На Закарпатті був звичай відвідувати й прикрашувати квітами могили померлих 1-го листопада. Угорська влада намагалась затерти сліди за місцем поховання січовиків. Їх ховали вночі в збірних могилах без всякого релігійного обряду, а землю зарівнювали. Все таки українці відкрили багато могил, між ними братську могилу на Замковій Горі, де було поховано понад тридцять січовиків, та багато окремих могил на інших місцях. Вже на перше листопада 1939 року якісь невідомі руки прибрали напередодні в зелень велику братську могилу (тоді ще без хреста), а на протязі цілого дня приходили різні люди – жінки, чоловіки, молодь, складали квіти і молились на цих могилах.

Ми, гімназисти, віддали тоді наш перший організований поклін поляглим: зібрали між собою гроші для закупу вінця і свічок і ввечері умовились відвідати могилу. Це була вийняткова хвиля для всіх нас: пізнім вечером ми зійшлися на Замкову Гору до могили. Біля неї стояло кілька людей; одні мовчки молились. а інші може тільки з цікавости зайшли подивитись. Група учнів гімназії з 25 хлопців і дівчат - склали вінець і глибокою мовчанкою віддали шану героям; тоді дівчата запалили на могилі свічки, і спонтанно понеслася голосна молитва. Ця коротка церемонія нас зелектризувала. Вона була зворушливіша за найпатріотичніші промови.

Такий похід на могили відбували щороку, принаймні, я собі пригадую, що так було до арешту гімназійної молоді у зв'язку із відкриттям сітки ОУН, про що я згодом розповім.

В 1940 році вночі на 1-ше листопада всі відомі і відкриті могили січовиків були прибрані квітами і на них поставлено хрест із терновим вінцем і з дуже патріотичним написом. Мені важко тепер його пригадати, але пам’ятаю, що він був складений віршем і що в ньому згадувалося соборну і вільну Україну від Попраду до Кубані-ріки. Це нам дуже імпоиувало. Я щойно пізніше довідався, що цим займалися члени ОУН, яка вже тоді існувала на Закарпатті і організаторами якої були головно абсольвенти Mукачiвcькoї торговельної академії та ті з-поміж них, що прибули з Братіслави, ніби як поворотці, насправді ж для організаційної роботи на Закарпатті.

Догадуюся, що також десь на початок 1940 р. припадають перші контакти членів ОУН із хустськими гімназистами. Вже тоді в нашій гімназії вони організували перше ядро юнацтва ОУН. Рівночасно засновано такі перші нечисельні групи в інших середніх школах краю — в Ужгороді і Мукачеві.

Юнацтво ОУН на Закарпатті булo частиною підпільноі організації, яка виникла вже після угорської окупації без всякого зв'язку із попередньою мережею ОУН, що існувала за чехів чи автономної Карпатської України. Більшість членів попереднього ОУН або згинула в боях у березні 1939 року, або ж еміґрувала: ті нечисельні відірвані члени, які залишилися, не діяли організовано. Нові кадри ОУН, як згадано, були зорганізовані групою абсольвентів з Братіслави щойно в 1940 році.

Закарпатська мережа ОУН була під впливом тих закордонних націоналістів, що згодом утворили революційну ОУН на чолі з Ст. Бандерою. У зв'язку із розламом ОУН тут не було ніякого роздвоєння; з приєднанням крайового керівництва ОУН на Закарпатті до революційного проводу, те сами зробили і члени. Між іншим, на краківському зборі був присутнім і представник крайової екзекутиви Закарпаття. Ми, юнаки, до яких тільки частково дійшов відгомін еміґрантської боротьби між двома відламами ОУН, прийняли дуже просто й щиро вияснення керівників: досі був вождем полк. Мельник, а тепер став провідником Бандера. Не дуже то і ми застановлялися на змінах, і до того дуже мало або й нічого не знали про баталії в Кракові та зливу полемічної літератури. Признаюся, що наші старші друзі дуже рідко показували нам цю літературу, хоч і мали її.

Чому ми, середньошкільники у віці між 15 і 19 роками, були у Юнацтві ОУН, чому віддано вели підпільну самовиховну працю, були нею захоплені і готові були прийняти увесь риск з приводу такої діяльности? ОУН і Юнацтво абсорбували нашу молоду енерґію, яка прагнула виявитися в патріотичній роботі. Виховна і самовиховна праця в таємних гуртках була атрактивною для нас, намічувані цілі і програма промовляли до нас. Ми, принаймні дехто з нас, розважали над тим, що можна виховуватися в українському русі й індивідуально та спонтанно. Але ми переконувалися, що осягнути те, щоб чимбільше молоді стало справжніми патріотами, щоб пляново вести освідомну працю, формувати національну думку товаришів, вміло давати відсіч офіційній угорській пропаґанді чи русофільським впливам — для цього мусимо діяти зорганізовано, мати свій диспозиційний центр, засоби і зв'язки.

Не знаючи про існування ОУН на Закарпатті чи про її юнацтво в нашій школі, пригадую собі, що я з подібним ідеями і плянами виступав в дуже вузькому колі своїх товаришів; навіть виробив був цілу схему таємної учнівської організації, без сумніву, користуючися тим, що читав десь про підпілля. На щастя, з цими думками я ділився з старшими товаришами, що вже були в Юнацтві. Вони все вислухували мене, але не подавали жадного натяку на те, що вони вже зорганізовані. Кілька місяців після цього мене також приєднано до юнацької сітки. Не потребую підкреслювати, що для мене це був визначний поріг в моєму житті. Я почував себе тепер повноцінним українцем і щойно тепер набував переконання, що я щось роблю для української справи. Гадаю, що такими були також переживання інших моїх друзів, прийнятих до юнацької сітки ОУН.

Що ми робили в наших підпільних клітинах - звенах і провідних групах Юнацтва, всього разом понад 30 юнаків в хустській гімназії і близько ста членів і симпатиків Юнацтва у всіх середніх школах Закарпаття в 1941-42 pp.? Звичайно, ОУН вже мала розроблену систему виховання і вишколу молоді. Її застосовано повністю в наших закарпатських умовах. На тижневих сходинах ми вивчали українознавство, якого взагалі не можна було навчитися в школі, знайомилися з методикою і практикою конспірації, підпільної боротьби, вивчали ідеологію націоналізму (слово „ідеологія" мало електризуючий вплив), знайомилися з підставами військового вишколу. Крім цього, приватно ми багато читали, і цю лектуру також координувала організація. Читали ми різну політичну літературу, видавану на циклостилі закордоном, спогади з визвольної боротьби, з 1941 р. видавану пропаґандивну літературу Oун в Галичині та публікований місцевою крайовою екзекутивою журнал “Чин". Важливим виховним засобом для нас були національні свята, яких ми відзначали щось із десять в році. Кілька разів переводили голодівку. Крім відзначень Kpyтів, спеціяльно глибоко відчували ми велич поминків березневих днів на Закарпатті. Тоді звичайно робили ми наші таємні сходини вечорами, зустрічалися на могилах січовиків на Замку чи на Червоній Скалі за Рікою або ішли на Kpacнe Поле. Були це для нас усіх тривкі переживання. Часто було так, що гімназисти, будучи зобов'язаними брати участь в офіційних святкуваннях угорського 15-го березня (день національної угорської революції), безпосередньо після того розходилися трійками чи п'ятками відзначати українську річницю.

До практичної революційної діяльности, поза деякими вийнятками, гімназійне юнацтво не було заанґажоване. Пригадую собі, що про одну з акцій, яку ОУН провела в Хусті. ніхто з гімназистів навіть не знав, що це була робота ОУН. Маю на увазі вивішення великого українського прапора на Замковій Горі 15 березня 1941 р. в день угорського національного свята: того дня вночі на місце мадярського прапора таємно вивішено український і він повівав там майже пів дня, бо його довго не могла поліція скинути. Це попсувало увесь настрій свята місцевої угорської влади. Після пильних розшуків таємної поліції і жандармерії заарештовано групу української інтеліґентської і селянської молоді. Заарештовані без суду просиділи майже рік у концтаборі Кіш Тарча. Здається мені, що тоді угорські чинники не викрили існування ОУН на Закарпатті. Це сталося щойно весною 1942 року незалежно від згаданих арештів.

Пізніші арешти членів ОУН на Закарпатті, що привело до викриття частини apxiву організації, мали за наслідок і арешти юнацької сітки. Ціла машина військової розвідки Кошицької округи була заанґажована на ліквідацію ОУН на Закарпатті: до допомоги притягнено й спеціялістів у справах ОУН з польського другого відділу, що тоді перебували як втікачі в Угорщині. Тоді майже повністю угорцям вдалося зліквідувати ОУН і її Юнацтво на Закарпатті. З того часу стали відомі такі поняття в українсько-угорських взаєминах, як „Кастель Ковнера" - слідча тюрма у Мукачеві, Вац та Шаторальяуйгель. В липні-серпні 1942 три сесії військового трибуналу в Мукачеві засудили 220 членів підпілля ОУН, в тому числі коло 90 юнаків. [У травні 1942 року автор був теж заарештований, а в липні засуджений військовим судом до п'яти років ув'язнення за участь в українському молодіжному підпіллі на Закарпатті; звільнений 1943-го.]

Ця сторінка новітньої історії ОУН і Закарпаття ще не висвітлена і чекає на свої причинки, само собою, в межах і рямцях, поскільки про ці речі вже писати можна.

* * *
Цих кілька спогадів є лише відірваними нотатками про те, як національно дозрівало нове закарпатське покоління на цьому клаптику української землі, плекане великим патріотизмом і жертвою життя карпатських січовиків у березні 1939 року. Представники цього покоління, хоч уже їхні ряди пpopiджені особливо большевицьким терором, де б вони не були — на батьківщині чи поза її межами — залишаться вірними своїй юнацькій присязі і духові незабутнього березня, з якого черпали силу й наснагу на все своє життя, щоб прислужитися народові і своїй задушевній мрії — вільній Україні.

__________________

* Василь Маркусь (1922, с. Бедевля, Закарпаття — 2012, Чикаґо) — науковець, публіцист, журналіст, пластовий і громадський діяч української діяспори в США. За фахом — правник і політолог. Викладав політичні науки в університеті ім. Лойоли (Чикаґо), дійсний член Національної академії наук України. Член редколегії 11-томної «Енциклопедії українознавства», головний редактор 7-томної «Енциклопедії української діяспори».