Світлої пам'яти Володимир Моренець,
філолог-славіст, доктор філологічних наук, визначний літературознавець і літературний критик, професор НаУКМА, один з найталановитіших випускників нашої, 92-ої, школи...
* 9 червня 1953 — † 28 червня 2021
Тарас Федюк:
"Згадую Володю. Часто. Велика могутня людина космічного масштабу. Для мене Він і його "Оксиморон," де проаналізовано 20-те сторіччя української поезії, - безцінний і недооцінений поспільством скарб. Було три великих друга і без перебільшення генії: Борис Нечерда, Ігор Римарук і Володимир Моренець. Тепер їх всіх нема((( Але нам жити і нам пам'ятати."
Він і сам писав вірші. У наведеному нижче інтерв'ю з ним 2013 року згадується, що колись «Літературна Україна» надала мало не цілий розворот для «поезії критиків» - Миколи Ільницького, Анатолія Макарова і Володимира Моренця. На жаль, не знаходжу тієї публікації. Натомість, пропоную увазі оцей його прекрасний, значною мірою автобіографічний есей:
Володимир Моренець
ЛУКАШ ЗДАЛЕКА І ЗБЛИЗЬКА
У Києві 50-60-х років, як тепер бачиться звіддалеки, існували свої духовно-інтелектуальні кола, що злютовувалися світоглядними, моральними й національними орієнтаціями. Нехтувати останніми, значить викривлювати соціяльно-етичний профіль доби й зводити хоч би й те ж таки шістдесятництво до десятка-другого молодих імен, тоді як ці згодом імениті літератори й правозахисники, — честь їм і хвала! — виразили настрої усього мислячого соціуму, особливо ж покоління, що вийшло з війни. Головною домінантою цих настроїв було жаждиве прагнення духовної свободи і правди. Ті, котрі пройшли війну, мали на це особливі підстави, хоча далеко не завжди прометеївську відвагу й готовність до самопожертви. Я не бачу тут опозиції чи вияву святенництва (як то вимальовується у викривленому «дзеркалі» В. Коротича, котрий марно силкується «застовбити» за собою клаптик поля на плацдармі прямої і відкритої боротьби із «Системою» — не було його там ніколи!), я бачу в цьому звичайне життя з притаманними йому суперечностями між побутово-родинною практикою щодення й моральними максимами, суперечностями, в яких і означується «максимальність максим».
Пилип Моренець (1919 - 1969)
Одним з таких кіл було літературно-академічно-вузівське товариство, до якого входили й мої батьки — Пилип Григорович та Вікторія Володимирівна (в дівоцтві — Масальська). Батько тривалий час викладав українську мову й літературу в 147-й київській школі, а потім до кінця свого недовгого віку (він помер через десять днів після свого невідсвяткованого п’ятдесятиліття у 1969 році) працював науковим співробітником УНДІПу; мати викладала на філфаці КДУ. Найтісніший товариський гурт моєї родини складали терапевт Микола Фененко, зоолог Андрій Путь, історик Тимофій Лазоренко, будівельник Микола Самійленко, філолог Ганна Ігнатенко, хімік Андрій Голуб, юрист Афанасій Підопригора, поет Борислав Степанюк, — це тільки ті, що їх я по-дитячому трактував членами коли не родини, то якогось особливого братства, точніше, світу. Тепер я точно знаю — українського світу, тому що українськість була його всепроймаючою природною суттю.
За межами цього світу (що його горизонти просторилися далеко за окреслене моїми дитячими враженнями коло осіб: тут у різних часах та контекстах виринали Леонід Спицький, Олексій Кудлай, Никифір Падалка, Михайло Ігнатенко та багато інших, — хай пробачать мені всі неспом’януті) хвилювалося російськомовне море, проте завдяки неспростовному і для мене самодостатньому фактові існування власне цього українського світу — якесь «вуличне» і байдуже. Все натуральне, недекоративне, саме собою вмотивоване, безумовне виявлялося для мене в цьому українському світі, всієї нормативно-поведінкової решти випадало навчатися за його межами (і я навчався! — добре, що й там траплялися такі феномени, як славнозвісна с/ш № 92 з її послідовною національною визначеністю і такими постатями, як Мотрона Федосіївна Паламарчук та директор Юрій Мальований). Словом, одна з форм внутрішньої еміґрації «на рідній, не своїй землі».
Для мене, ясна річ, центром цього українського мікросвіту був батько, — учитель, науковець, поет (по батьковій смерті скромними зусиллями друзів його вірші були видані під спільною обкладинкою з іще одним померлим літератором, Григорієм Маловиком*). Удома він був достатньо суворим, і не так із власного розсуду, чи, тим паче, натури (дуже лагідної, хоча й експансивної, проте відхідливої і тонкосльозої, як у всіх Моренців), а просто тому, що всім своїм єством перебував у площині народної моралі (не слідував їй, а саме перебував): це віталося й схвалювалося, а цього робити не годилося, та й годі — без зайвих пояснень. За відступ від цих норм (менших, поки малі, і більших згодом) я та мій старший брат Олесь діставали водномить, чим прийдеться. Батько був чоловіком совісним, відвертим і вибуховим, що далеко не завжди сприяло благополуччю (якось він буквально відтаскав за вуха свого украй знахабнілого й розбещеного учня «великопанської» 147-ї школи. Вдома, як охолонув, приготувався був до звільнення з роботи, оскільки той старшокласник до всього був сином якогось дуже високопоставленого урядовця. На диво, обійшлося, більше того, урядовець подякував Пилипові Григоровичу за урок, на який у нього самого рішучости бракувало. Себто між людей влади траплялися й виховані люди!). Попри цю декотру хатню ортодоксальність у товаристві батько завжди був миротворцем, втіленням щиросердя й великодушности, а ще життєлюбства й веселого, світлого глузду. Певно, саме завдяки Богом дарованій людяності він за свідченнями всіх, хто його знав у ті часи, був душею цього товариства, його позбавленим усякого апломбу й амбіцій знаменником, кажу ж, миротворцем. Але не міфом.
Міфом і живою леґендою був Микола Лукаш. Завжди трохи віддалеки, той, що, як поталанить, прийде, бо саме тепер працює над... (Лоркою , Верленом, Бернсом, Аполлінером...). Леґендарність Миколи Олексійовича для мене започиналася в оцих святобливих конотаціях: всі інші чесно заробляли на хліб насущний, чи не всі писали вірші, літературно-критичні статті, збирали, як Андрій Самійлович Путь, народні пісні, загалом мислили себе саме в контексті національного буття і гостро відчували власну національну самототожність. «Своє» і «чуже» (головним чином поетичне, — цим, крім мого тата, «грішив» також М. Фененко, не кажучи про згаданих і не згаданих «спілчан») зачитувалося і жваво обговорювалося тут у найкращі години завжди святкових і тверезих застіль (нікого з них я, дитина і підліток, жодного разу не бачив п’яним), а Микола Лукаш ПРАЦЮВАВ. Себто кожний зокрема так чи так усвідомлював аксіологічну відмінність власних і його, Лукаша, життєтворчих зусиль: їхні належали теперішньому часові з його перемогами й поразками, Лукашеві — надчассю. Переважно друзі знали, над чим він працює, як також і його судження щодо літературних подій, публікацій, чи свіжооб’явленого рукописного (тепер це може видатися дивним , але тоді, в 60-ті роки, ця мала «українська громада» переймалася усім, що діялося в літературі й навколо неї, література її цікавила). Причому, — це моє підліткове враження вже ніщо не зможе захитати, — Лукашеві судження й оцінки, часто оприлюднювані заочно, за відсутности самого автора, слугували «останнім доказом» в обстоюванні тієї чи тієї думки. Чому?
Справа не тільки в безумовному літературному й інтелектуальному авторитеті Миколи Олексійовича, його потрясаючій ерудованості. Справа також (чи передовсім? — навіть не знаю) у тому, що він був у повному розумінні цього слова нетутешнім, він перебував у засягу Істини, настільки близькому, наскільки це взагалі може статися з людиною життя. Саме такий Лукаш, оповитий легендарним серпанком особливих чеснот і особливих ставлень, — увійшов у мою свідомість задовго до того, як я побачив на власні очі Миколу Олексійовича — кругловидого усміхненого чоловіка — в окулярах, котрий говорить трохи сповільнено, ясно, але неголосно, аndantе, з аристократичною релятивністю тону й авторефлексійністю. Себто спершу я був полонений ейдосом** митця, а вже значно пізніше зблизька познайомився з людиною, перекладачем і поетом Лукашем.
Кажу це тому, що ейдос ретранслюється людською свідомістю, у даному разі для мене — товариством Миколи Олексійовича. А воно визнало його тим, котрий перебуває у засягу Істини. Там і тоді, в рясно засіяному стукачами й кураторами творчому Києві 60-х, що лише на мить «відлиги» переводив подих, мовби набираючи «про всяк випадок» повні легені кисню, Істина являлася передовсім у Свободі. Лукаш і був для всіх зримим втіленням духовної свободи, суверенности, самовладдя. Думаю, що саме цим і визначається особливий смисл його присутности в названому колі людей, обтяжених різними життєвими залежностями — людей добрих, талановитих, совісних і, на відміну від сковородинської закваски Лукаша, «впійманих життям». Присутности в широкому розумінні, бо як критерій духовної свободи Лукаш , хотілося того кому, чи ні, був із ними (нами!) завжди, навіть тоді, коли фізично його серед цих старших друзів і гостей нашого дому й не було.
Себто Лукаш прийшов із далечі як потвердження далечі. Так, у світі, що ростив мене і відкривався мені на рівні батькового ліктя, бувальщина про річні мандри Миколи Олексійовича з циганським табором належала до однієї з найромантичніших, казкою, що її хтось-таки втілив у життя. Потім, у середині 80-х, я не втримався й перепитав самого Миколу Олексійовича, наскільки то все правда. З легкою усмішкою, адресованою як людській вигадці, так і власній молодості, він потвердив, що справді «ходив із табором по Молдові, мову вчив. Щоправда не рік, а три місяці». Життя, — що рідко буває, — пощадило одну з дорогих мені казкових історій. Ще одну з розряду неймовірних Микола Олексійович сам розповів мені у розвиток запитання, скільки він мов знає. Виявилося що це не так просто з’ясувати. «Якось мені знайома подарувала художню книжку, — так чи приблизно так згадував Лукаш ту свою давнішу історію, — вельми рекомендую чи її як варту уваги і не уточнюючи, до якої літератури світу належить ця проза. „Щоправда це ориґінальне видання, але ж Вам, — сказала вона, — яка різниця?“, — сказала, вручила книжку й пішла. Я ту книжку за пару вечорів з цікавости прочитав, завважуючи мимохідь її мовну дивизну, а коли перегорнув останню сторінку, то десь між реквізитів надибав, що вона видана в Ліссабоні. Так я відкрив для себе, що знаю (себто уповні розумію) португальську мову. Подібним чином я потім дізнався, що, виявляється, знаю й датську». В цих розповідях Лукаша не було жодної похвальби, а тільки унаочнена власним прикладом переконаність у тому, що заглиблення в іншомовний простір з примноженням кількости освоєних мов стає дедалі легшим.
Не скажу точно, але взимку 1987—1988 мені випало в один час із Лукаш ем жити й працювати в Ірпінському будинку творчости. Він уже нездужав, погано їв, що вельми і щиро засмучувало наших ірпінських годувальниць, більше призвичаєних до здорового апетитного натиску обчаркованих перед вечерею (а часом й обідом) «ковалів слова». Вони буквально вмовляли Миколу Олексійовича з’їсти «бодай рисочку», пропонували «домашненьке» не з сьогоденного меню («а ми вам яєшеньки із салом, а хочете — сирочку зі сметаною...» — турботливо так, як тільки в тодішньому нашому Ірпені й бувало). Він ніяковів і відмовлявся, а мені, якби з пелюшок знаному, тлумачився: «То все через невластивий, чужий мені розпорядок. Ось повернуся до Києва, піду собі до «Інтуриста» та й почну собі обідати, як звик». Не мені казав, себе переконував, кріпився.
Насправді він був далеким від мене, як місяць, і я від нього, як помах батькової руки. Між мною і ним, сивим Майстром, лежали епохи, смерті, зради, Великий Труд, що його брем’я сторонньому годі збагнути. Я і був сторонній, що в числі багатьох інших народився і виріс на овидах безсімейного і бездітного Лукашевого життя, просто Пилипів син. Насправді тільки там, в останні відпущені йому долею місяці, я почав виймати його образ із глибини власного світоглядного овиду, силкуючись умістити ейдос у виболену, змучену людську постать. Це зближення погано давалося нам обом та й не було доконечним. Що мало відбутися— відбулося.
У цей вищий план ще умістилося кілька вечірніх розмов, де мені, допіру дипломованому кандидатові філології, Микола Олексійович дав кілька уроків на «ірпінському пленері» про світову поезію, зосібна европейський аванґард, — з широкою цитацією з пам ’яті Ґійома Аполлінера в ориґіналі й власному перекладі (шкода, що того не чули й ніколи не почують уже ідеологи нашого літературно-культурного життя). Все експромтом, легко, з доглибним знанням предмета і дивовижним відчуттям самодостатности художньої матерії. Умістився в ті дні й короткий, як власноручний підпис, урок труда — праці над словом, як її розумів і як її виконував Микола Олексійович. З якимось черговим уточненням я вступив на хвильку до його кімнатки в десятому корпусі. По бажаній консультації я ввічливо поцікавився, як йому нині працювалося. «Чудово, сьогодні — чудово: переклав за день цілий абзац» — відповів він з очевидною, не приховуваною насолодою і показав рукою на стіл, де лежав на третину списаний аркуш паперу. «А буває, що і з фрази виборсатися за день не можу». Це був «Дон Кіхот», його твір, його герой. Лукаш взагалі перекладав тільки «своє».
У моїй свідомості той перший, леґендарно-лицарський Лукаш, недосяжний хлопчакові і присутній у світі цього хлопчика як імператив свободи, завжди потісняє собою закарбований у дорослому віці образ конкретної людини, — мудрої і делікатної навіть у своїй недузі. Я й не пробую з тим боротися і тепер уже знаю чому: бо той перший, властиво, не з моєї власної, а родової свідомости, де всі дужі, веселі, говіркі і чесні. Ближчим виявляється далеке.
З книжки В. Моренця "Оксиморон. Літературознавчі статті, дослідження, есеї". Київ, 2010.
____________________________
* Моренець Пилип, Маловик Григорій. А пісня лунає. — К.: Радянський письменник, 1973. — 91 с.
** Ейдос - видиме, те, що видно.
«Я ПРОЖИВ ЖИТТЯ МІЖ БОГОМ ДАНИХ ПОЕТІВ...»
Розмова напередодні ювілею [2013 р.]
� Володимире Пилиповичу, для початку розмови пропонуємо невеличку ретроспективу. Ви навчалися у київській школі № 92 - колишній знаменитій колеґії ім. Павла Ґалаґана. Що то був за заклад у Ваші часи? Чи було в його атмосфері щось таке, що підштовхнуло Вас до філології?
Володимир Моренець: - Завдяки історичній аурі (колеґія Павла Ґалаґана), зручному місцезнаходженню і, передовсім, послідовній позиції педагогічного колективу й директора моїх часів Юрія Івановича Мальованого (математика за фахом) ця школа була центром тяжіння для київської літературно-мистецької і наукової української інтеліґенції. Це була мала за обсягом (загалом - до 400 учнів, по 18-22 особи в класі) і вже тому нетипова, у певному сенсі «родинна» школа: всі всіх тут знали. Тут у різні роки навчалися Майбороди, Мариничі, Микитенки, Зарудні, Антоненко-Давидовичі, Тихі, Павличкові дочки... Моїми однокласниками були Сергій Пригодій, Марина Загребельна, Надія Яценко (донька світлої пам'яті Михайла Трохимовича), Ігор Парасюк, Ольга Кондратюк (донька відомого вченого-онколога Галини Іванівни Кулик)...
Чи це зумовлювало атмосферу? Звісно, ну хоч би горизонтом інтересів і розваг, максимально далеким від «підворітні». Й присутність чималої кількости власне письменницьких дітей, звісно ж, обарвлювала цей горизонт. У старших класах ми не з примусу читали Е. Гемінґвея і Селінджера, В. Симоненка і Г. Косинку, виконували Біттлзів і співали заборонених українських пісень, - не найгірша гуманітарна аура. А ще - прекрасні вчителі української (Мотрона Феодосіївна Паламарчук) та російської (Володимир-Всеволод Леонідович Шутько) філології, - незабутні мої вчителі, котрі мовчки опиралися фальші часу, як Дніпрові пороги - намулові.
Школа укріпила мене в цьому стоянні «у своєму» і «за своє», що тоді для мене зовсім не конче означало філологію. По правді, я до зими останнього, десятого класу готувався вступати на біофізику (займався додатково математикою, хімією, фізикою тощо). Поворот до філології стався по смерті мого тата, Пилипа Григоровича, у грудні 1969 р. Філологія - родинна традиція. І дід мій по матері, Володимир Іванович Масальський, був професором філології, завідувачем кафедри славістики в Київському тоді державному університеті імені Т, Г. Шевченка, кафедри, яку він у 1970 р. і відновив після тривалої (з кінця 50-х) перерви. І мама - Вікторія Володимирівна Моренець - понад 30 років викладала в КДУ старослов'янську та стилістику української мови. І батько - леґендарна постать мого світу - був поетом, педагогом і вченим-філологом. На ньому ця родинна «логодіцейна нить» і мала урватися (бо мій старший брат Олесь на той час уже обрав для себе радіофізику)? Справді, не ми вирішуємо, скільки нам відведено часу, але ми вирішуємо, на що віддати відведений нам час. Я й вирішив (хоча тоді ще Толкієна й не знав).
� Колись «Літературна Україна» надала мало не цілий розворот для «поезії критиків» - Миколи Ільницького, Анатолія Макарова, Вас... У Вас ніколи не було бажання видати свою поетичну збірку, за прикладом, скажімо, Ільницького?
Володимир Моренець: - Колись - на початку, замолоду, в студентські роки і трохи далі - безумовно, і думав, і мріяв. Як інакше? Добре, що цього не сталося, бо я не мав тоді достатньої кількости текстів, вартих друку і людського ока. А згодом, коли упродовж десятиліть їх таких трохи назбиралося, це бажання зникло. Микола Воробйов сказав: «Нікому не потрібний корабель, який я майструю. Але мені потрібний час для майстрування корабля». Нині публічна презентація не є для мене необхідною умовою отієї внутрішньої зосереджености і роботи, що інколи, зрідка прибирає форму художнього творива, А в наші дні скоропостижного самопредставлення (тут я зовсім не маю на увазі глибоко шанованого мною Миколу Миколайовича, якого Ви згадали) - й поготів. Оно скільки осіб угинаються під тягарем самопроголошеної в кав'ярні «світової слави», - що я забув у цьому колі?
Я прожив життя між Богом даних поетів: Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Тарас Федюк***, Віктор Кордун, Михайло Москаленко, Віктор Шакула, Володимир Затуливітер, Леонід Талалай... - всі живі для мене. Вже не кажу про радість епізодичного спілкування з Вінграновським, Драчем, Павличком та ін. - про кого писав і з ким просто говорив. А ще ж були хвилини і години очі в очі з Миколою Лукашем, Борисом Чичибабіним, Ліною Костенко, — куди мені квапитися? Це ж і є «моє». Ігор Римарук в одному з віршів сказав: «Ми не поети. Поети - в землі». І це - автор «Нічних голосів»! Треба ж мати міру. Та й баланси, - як Ігор і сказав, - підводити не нам. Потрібне, може статися, збережеться, непотрібне - розвіється. Що мені до того? А на сьогоднішній дешевий ярмарок марнославства я таки точно не хочу. За бажання можете мою позицію оцінити й так: боїться. І я не заперечуватиму.
� В університеті Ви вибрали полоністику. Чому? У 1973-1974 рр. навчалися у Варшавському університеті; згодом писали і захищали кандидатську дисертіацію про К.-1. Гальчинського... Чим для Вас як філолога важливий цей польський «вектор»?
Володимир Моренець: - Обрав славістику, бо жадалося «вікна у світ». Своє було під рукою - бери, читай (батьки зібрали добру бібліотеку, передовсім україністики), була ілюзія доступности. Але праглося вихопитися «за межі», на несходжені терени. Аби обирав тепер, - обрав би романо-германську філологію, щоб у цьому оснащенні потім повернутися до свого, рідного (як це і зробили, приміром, Соломія Павличко, Сергій Пригодій, або ще раніше - Віталій Дончик). А славістика (полоністика) - це дуже близько, це - свое плюс сусіднє, споріднене.
Мені поталанило провести навчальний рік (1973-1974) у Варшаві, в основному - в бібліотеці Варшавського університету. Перед від'їздом Валерія Павлівна Ведіна, до якої я звернувся по консультацію, порадила мені зосередитися на постаті автора «Балу у Соломона»: «Як не боїтеся, - візьміть К.-І. Галчинського, цікавий був митець...». Ось я всю його творчу спадщину і все тоді написане про неї і вивчив, відкривши для себе щось цілком полярне до соцреалістичного типу мислення й письма. Галчинський для мене - це творча свобода, це сміх і сльоза людського буття, гранично людське і майстерне письмо. А ще - письмо, народжене з письма за логікою, що я її у 1982 р. описав як художній діялогізм. Згодом суголосні ідеї збагатили наше літературознавство у вигляді теорії інтертекстуальносги.
А ще вся моя «польська епопея» (яка у підсумку «приятельських доносів» коштувала мені потім семи років буття за межами фаху) - це прилучення до західного світу з його поважанням людської гідности і людських прав. Хай поляки тоді й розшифровували свою PRL як «Приватне Ранчо Леоніда» (Брежнєва), але Польська Народна Республіка таки була геть відмінна від здичавілої азійської радянщини. В чому я і мав нагоду переконатися, дечому навчившись.
� Ви тривалий час ...* літературною критикою. Видали кілька книжок з актуальних питань українського літературного процесу - «На вістрі серця» (1986), «Борис Олійник» (1987), «Володимир Сосюра» (1990)... У чому бачився сенс роботи критика: у можливості рефлексувати над художніми текстами; у потягові до узагальнень щодо закономірностей розвитку української поезії; у максималістській готовності якось вплинути своїми судженнями й оцінками на стан справ у літературі?
Володимир Моренець: - Це - дуже широке і складне питання, відповідь на яке я для себе знайшов, прочитавши дві монографії Романа Інгардена: «Про твір літератури» та «Про пізнання твору літератури». Ми якось зрослися із думкою, що критика - це щось газетно-журнальне, принагідне, а ось літературознавство - це висока академічна думка. Насправді все навпаки. Літературознавство - це «доестетичне й інтерсуб'єктивне» пізнання літературного твору, яке саме тому, що є відносно неглибоким, може претендувати на об'єктивність і мати хоч і вимірний (порівняно з художньою невимірністю самого твору), але в сенсі об'єктивности - науковий сенс. Тоді як критична думка є власне «естетичним і моносуб'єктивним» пізнанням художнього твору, незрівнянно глибшим, але в силу неминучої суб'єктивности таким, яке не претендує і за визначенням не може претендувати на статус «наукового знання».
Ну і нехай: гуманітарна наука має давно усвідомлені світлими головами межі своєї «об'єктивності», себто в дискурсі сучасности - «науковости». Не самими постульованими закономірностями живе художнє слово, а як по честі - то й зовсім не ними. Схеми утверджуються, допомагають нам бодай якось упорядковувати цей химерний плин, і - відходять, скориґовані новими живими уявленнями. Бо насправді вся суть у цих останніх, а не в «чистій теорії», яка від першої миті свого постулювання є мертвою.
У докладанні до нашої сфери це для мене з усією ясністю означає, що критик, котрий не є літературознавцем, може бути цікавим і здатний творити неповторні й незглибимі тексти (приклад - Юрій Шерех або Михайло Москаленко). Але літературознавець, котрий ніколи не був критиком, не наважувався видобути із себе «живе уявлення», той нічого цікавого і глибокого про художні феномени сказати не може, бо насправді він до них сліпий і глухий. Він є лише схематизатором і переповідачем деінде і кимось висловлених живих уявлень, він не має свого «пробного каменя», з якого летять випадкові іскри, тим і цікаві, що непередбачувані.
В англомовній науковій традиції ці нюанси сховані єдиним поняттям «literary criticism». У нас дві грані цього труда розведені: критика і літературознавство, причому з безпідставним вивищенням останнього. Буцімто не ясно, шо бездарної наукоподібної базгранини під прихистком термінологічної оснащености нічим не менше, як справді поверхових газетно-журнальних одноденок, які безсоромно претендують на статус «критики».
Впливати критичним словом? Ну, так само, як і будь-яким іншим. Навіть інформаційні повідомлення, хай що кажуть аполоґети «безособистісного подання інформації», впливають на людей: послідовністю сюжетів, тривалістю подання, освітленням, ракурсом кадру тощо. Слово мовлене має свій неминучий вплив. Але не більше. Досвід особистого переживання художнього твору найдужче впливає на того, хто переживає. А це - і є досвід «критики». Мені він був і є потрібний, а що з нього може бути потрібне іншим - не мені судити.
� Пам'ятається, як на одному з письменницьких пленумів десь на початку 1990-х Ви досить різко полемізували з Юрієм Мушкетиком. Ішлося тоді, за великим рахунком, про різні розуміння місії літератури, пригадуєте? Коли і як відбувалася Ваша «персональна» переоцінка цінностей? І чи не був частиною цього процесу Ваш перехід з академічної установи - до науково-педагогічної роботи в Києво-Могилянській академії?
Володимир Моренець: - У моєму мізерному особистому архіві (я його не збирав, тепер - шкодую!) є надзвичайно гострий, критичний і водночассповнений болю лист до мене Юрія Мушкетика саме з того - 1996 року, коли певне коло осіб (Ігор Римарук,
Тарас Федюк, Василь Герасим'юк, Соломія Павличко, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Євген Пашковський, В
олодимир Цибулько, Володимир Затуливітер та ін., у тім числі і я) виступило за створення нового письменницького об'єднання, вільного від бюрократично-змагальних недоліків СПУ. Юрієві Мушкетикові болів цей розкол письменницького середовища, та ще й по лінії «старші - молодші». Я поділяю цей біль.
Сьогодні, коли віддалилися усі оті дебати навколо світоглядно-патріотичних і майнових спекуляцій, коли канули в Лету «радісні дні первісного дерибану» спілчанського майна (до чого сам Ю. М. Мушкетик, - я вірю, - особисто непричетний), мені шкода, як натхненно ми поборювали одне одного на підсумкову радість різним нікчемам-українофобам.
Головне естетично-філософське різночитання стосувалося спекуляцій на патріотизмі, прохацької тактики частини СПУ та її нездатности відповісти на виклики часу. А ми - АУП - виявилися здатні? Десь - так, десь - ні. Просто в Асоціяції** зійшлося незрівнянно менше люду (починалося з трьох десятків осіб!), до того ж молодшого люду, - менше й проблем. Але всі, фактично, - ті самі, Мушкетик відповідав за всіх своїх: і здалих, і нездалих... Комусь може не боліти доля викинутих з життя багатьох старших літераторів, може й обділених талантом, мені - болить...
Я б не назвав це тепер світоглядним «зламом», та й тоді йшлося про різні акценти (відгомін того містить моя студія «Про різне», опублікована в «Сучасності» 1997 р.). Не було переоцінки: цінності нас з Мушкетиком не роз'єднували. Роз'єднувала практика спілчанського життя, розуміння природи функціонування літератури в суспільстві і відповідальності того, хто пише. Мені жаль, що я завдав Юрію Мушкетику прикрости: її і так на нас усіх у цьому житті завжди було доста!
А до питання заанґажованости художнього слова треба дорости, - я й доростав, через бунти, протести, полемічні перехльости. Аби дійти органічного відчуття й розуміння складної, неочевидної, а таки нерозривности слова і дійсності/життя, всеосяжної ...* людського світу. Як, про що, в який спосіб говоримо/пишемо, так тим і живемо. Інакше не було і ніколи не буде: хіба не видно?
Стосовно ж переходу до Могилянки, то це непросте для мене рішення зумовлене не зміною ціннісних орієнтацій, а новими перспективами: чому не спробувати, тим паче, коли йдеться про такий захопливий проєкт, як «Києво-Могилянська академія», вільна від бюрократизму, інтриґанства, «чогозволите чинопошанування» тощо? Я пішов туди, де на мене більше чекають, де від мене більше сподіваються і де для виправдання цих сподівань я маю більше можливостей. Інститут літератури й сьогодні живе так, як 1996 року, а Могилянка - вона повсякчас у русі.
� В одній з останніх своїх розвідок Ви сказали, що людина постає в Часі і здійснюється тільки в своєму часі. Чим є Час для фахового літературознавця? І чи не передбачає згадане здійснення також і випадання з Часу?
Володимир Моренець: - Знаєте, є такі давні побрехеньки про «людину світу», гейби вільну від свого культурно-часопросторового ґрунту, від того контексту, з якого виринула її особистість. Це - ідеологічно зумовлене базікання, що вигулькує там і тоді, де і коли воно потрібне для морально-філософських спекуляцій. Адже кожне подібне «всесвітнє я» походить з і несе в собі дух своєї дерибасівської чи гончарної, брайтона чи тверської, і байдуже, признається воно до цього, чи ні.
Узагальнені абстракції поза конкретним культурно-історичним контекстом у просторі завжди унікального становлення особистости «з...» просто не працюють. А воно завжди відбувається «із чогось». Ех nihilo nihil, - казали древні. З нічого нічого. “А далі - інші постаті і вчинки. Що вдієш? Ми припнуті до сторінки". Це не означає, що уступ цієї сторінки не може бути цікавим людині іншого часу, навпаки: ми ж усе робимо, аби "не зникнути, не щезнути без сліду”. Але цю вкоріненість особистости у власному часі належить визнавати й враховувати попри те, наскільки сама особистість визнає свій час - не різні речі.
Літературознавцеві у цьому плані, приміром, доводиться повсякчас «перекодовувати» терміни і поняття, бо надто вже часто нові, здавалося б, думки є не чим іншим, як в інший спосіб сказане іншими в інших часах. Так, «живе уявлення» І. Канта = «дійсному чуттю» І. Франка = «чистій поезії» і «мистецтву для мистецтва» всього модернізму. А що йому відповідає у горизонті постмодерну - сказати не беруся, можливо, в цій культурі атрофоване те, що раніше відповідало за його здійснення. Тому й «мистецтво для цього мистецтва» тут інше, ніж у мистецтві модернізму. На всі часи відповідей нема.
Випадання з Часу? О, так, - це щасливі евристичні миті, коли стається думка або образ, адже у своїй сутності вони стаються раптово й назавжди, і в цьому - вічні. Коли ж врахувати, що у плині часу немає вічних речей, то такі проламування діахронічної тяглости і є «випаданням вгору» - у план всечасности. Часом, зрідка, але з кожним таке трапляється.
* Нерозбірливе слово.
** Володимир Моренець був віцепрезидентом Асоціяції українських письменників, а також членом редколеґій журналів «Слово і Час», «Сучасність», газети АУП «Література плюс».
Шукаючи знимок Володимира Моренця, натрапила на оцю - без підпису, без коментаря, з посиланням на старий календар-довідник НаУКМА. Тож не знаю, чи це Володя в юності... Чи хто-небудь з випускників 92-ої школи може підтвердити це або спростувати? В. Моренець - з випуску 1970 року.
