Василь Портяк. Перед косовицею

Василь Портяк
ПЕРЕД КОСОВИЦЕЮ

Мама верталась від воза з військовим, який туди її, на дорогу, забирав з хати, але він маму назад не допровадив, а звернув під яблінку, де кружка сиділи солдати. Солдати полуднували, га­ласуючи, розмахували руками й кидали позад себе в траву бляшанки з-під консервів.
Нечемні, подумав Процик. Дідо буде косити траву й кричати. Відколи немає дєді*, траву приходить косити дідо й дуже сварить Процика, як на щось покинуте серед царинки натрапить. Дєдя ніколи Процика не сварив.
Настуня вирвалася з Процикових рук і хотіла бігти мамі назустріч, але зашпорталася, впала і заголосила. Голосила, лежачи на животі й дивлячись на маму знизу. «Зараз буде! Що я турок вісімнадцятий, не можу дитину забавити». Процик чекав нагінки, але мама взяла Настуню на руки й мовчки сіла коло нього на призьбу.
— Ей, хазяйка! — крикнув з-під яблінки військовий, котрий забирав маму, але мама, видно, не чула.
Тоді він сказав щось. З гурту звівся й подався до хати Федьо з Прислопа. Федьо також мав військове вбрання і зброю, ходив по лісах з солдатами і називався «стрибок»**.
— Оглухла? — сердито запитав ще здалеку Федьо. — Дай соли!
Доки мама ходила в хату по сіль, Процик бачив, як два солдати привели до воза старих Повшуків.
Федьо присів навпочіпки перед Проциком.
— О, який ти вже виріс! Видиш, уже більший від мене, — ска­ зав, дивлячись на малого знизу.
— Бо я на призьбі, — сказав поважно Процик.
— А скільки тобі рочків?
— Шість... Скоро буде.
— А дєдя давно до вас приходив?
— Нема дєді, — відповів Процик.
— А де він?
— На Донбасі, — сказала мама, виносячи сіль.
— Ага!.. Так, як отой, що на возі?
Мама побачила коло воза старих Повшуків:
— Господи, чо' ви людей мучите? Хто його без лиця впізнає!
— Не твойо дєло! — беручи сіль, гримнув Федьо.
Мама знову сіла на призьбу.
Солдати чогось зустріли Федя криками і сміхом.
— Ей! — встав один і махнув рукою. — Іді к нам!
Мама дивилась десь попри них. Кудись далеко.
— Що то — ідікнам? — спитав Процик.
Мама не відповіла. Настуня вилізла їй на коліна і, висунувши язичок, смикала силянку на маминій шиї.
— Урвеш! — застеріг Процик і глянув на маму, аби потвердила. Та мама й далі мовчала.
Повшуки рушили від воза. Старий ішов попереду, а Повшучка, низько зігнувшись, ніби щось видивляючись на дорозі, за ним. Однією рукою спиралася на ціпок, а другою все хрестилася.
— Мамко, хто там?.. На возі?
— Убитий, — відповіла мама.
— Наш хлопець?
— Не кажи так! Нікому не кажи!..
Процик задумався. Від дорослих чув, що солдати — «совіти», а в лісі «наші хлопці». То як тепер казати?!
Нитка нарешті не витримала. Бісеринки порснули на призьбу, а Настуня, затиснувши в кулачок решток силянки, злякано витріщилась на маму. Ой, буде зараз бита, подумав з острахом Процик, але мама не зважала, і вже другий солдат щось крикнув, підвівшись, потім ступив кілька кроків до хати. Мама підхопила Настуню й зникла за дверима, солдат вернувся, а всі решта знову зареготали.
Процик почав збирати розсипані по призьбі пацьорочки, але вони були такі дрібні, що випадали з пучок, а як назбирав трохи в жменю, половина тут же висипалась. Аби й решта не пропала даром, він розмахнувся і кинув їх у безовий кущ. По листю гарно залопотіло.
Мама не виходила з хати. Процик глянув на двері, потім на солдатів під яблінкою і поволеньки рушив з двору. На перелазі трохи посидів, а тоді, ще раз озирнувшись на хату, зістрибнув і прудко побіг до воза.

Коні дрібно переступали, стригли вухами й косували на малого блискучими очима. Один гнідий, другий — сорокатий. Процикові сподобався сорокатий. Торкнувся долонею до лискучого боку — шкіра сорокатого сіпнулась і затремтіла.
— Астарожно, малчік! — сказав солдат з чорними вусами, чорними гострими очима й дзьобатим носом.
— Астарожно, — сказав він, — конь баітса.
Він сидів коло воза на купині, підмостивши під себе жовту куфайку. Поруч лежала «пепешка»*** з чорним кружком. Процик її не боявся. Недавно в них були у хаті «наші хлопці» й Процик бачив, як один з них закладав у кружок маленькі кулі з круглими вершками. А потім приходили отакі, як тепер, «совіти», були п'яні і стріляли з пепешок у небо. Пепешки лускотіли, з них сипались маленькі гільзочки. Зовсім не страшно.
— Тібя как зовут? — спитав чорновусий солдат.
Чогось усім конче треба знати його ім'я, чий він і скільки має років. Солдат орудував маленьким ножичком. Крутив у руках якийсь патичок і обережно його поколупував, поглядаючи на Процика. Потім узяв двома пальцями, обдивився з усіх боків і простягнув малому:
— Са-абака. Дарю!
Уламок смерекового корінчика, ледь поправлений солдатовим ножиком, справді нагадував собаку. Дивлячись на гострий ніс, Процик вирішив, що то лисиця. Хотілося сказати про це солдатові, а також, що він, Процик, називається «Прокіп, син Петра», але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами.
Тут надійшов Федьо з Прислопа.
— Леван, — сказав до солдата, — а ти чого не з усіма?
— Не хачу, — відповів солдат.
Процик, затиснувши в кулачку «лисицю», рушив уздовж воза. Віз був без скрині, лише низькі дошки по боках, і Процик, зайшовши ззаду, побачив висунуті з-під верети ноги. Без чобіт, у вовняних шкарпетках-капчурах. Капчури з поясочками і зірочками.
— Хочеш подивитися? — спитав Федьо і взявся з другого кінця за верету.
— Ти что, дурак? — сердито озвався солдат.
— А чого... Пусть смотріт!
— Не нада!
Федьо послухався й почав щось шукати в передку воза. В одному капчурі була дірка, крізь неї визирала сіра п'ята. Процик недовірливо озирнувся довкола. Під яблінкою так само галасували солдати, чорновусий добув з кишені куфайки ще один сучок і почав його дзьобати й стругати ножиком, за чимось порпався Федьо у возі... А по голій п'яті в подертому капчурі прудко бігала муха.
— Чуєш, Леван? Він, падло, навєрно, нарочно ліг лицем на гранату, — сказав Федьо. — Тепер попробуй вищітай родствєнніків!
Чорновусий необережно відтяв щось не те від сучка, бо глянув на нього з жалем і кинув під ноги. Процик бачив, що той не любить Федя, а Федьо кричав на маму. Тепер йому ще й сучок зіпсувався... Процик забув про засторогу і ступив до солдата:
— Мама також плела такі капчурики, із звіздами, — показав на кінець воза.
Чорновусий зморщив чоло, намагаючись зрозуміти малого. Раптом, зиркнувши на Федеву спину, сердито нахмурився й сказав:
— Молчі, малчік!
Видно, не зрозумів, подумав Процик. Йому стало прикро від такої переміни солдатового настрою.
— Казала, що дєдеві на Донбас.
Федьо обернувся від воза:
— Оп'ять Донбас? Шо он тебе врьот? — спитав солдата.
Чорновусий встав на весь зріст і гаркнув, люто витріщившись на Процика:
— Ану, марш отсюда!
Це було так несподівано, що Процик нараз відчув, як спині стало холодно, а по ногах побігло гаряче і мокре. Наступної миті він уже летів до перелазу. Так, що навіть не чув, чи перебирає ногами.
А назустріч бігла від хати мама. З темними очима на білім лиці.
Солдати нарешті рушили з-під яблінки на дорогу. Без дороги, толочачи траву, підходили до загорожі й гуртом перелізали, так що тріщало під ними вориння, а декотрі спритно перескакували. Знову щось кричали мамі, та ні вона, ні малий не дослухалися. Мама присіла перед Проциком і все пестила долонями його обличчя, тремтячими пальцями торкалася брів, носика, уст. Проциків страх улігся, натомість пригадалося, як його скривдив добрий, здавалося, солдат, згадалися безпомічні ноги в капчурах з діркою на п'яті — і він заплакав.
Сльози лилися легко і рясно, а мама дивилася сухими пекучими очима на дорогу і з грудей її добувався схожий на тихе виття стогін.
Оточений солдатами, віз покотив униз, до села.

__________________
* Дєдя — тато (діал.).
** Від «истребительные батальйони» — збройні формування з цивілів, створені чекістами для допомоги у боротьбі з УПА.
*** Автомат ППШ.

Зі збірки новель “У снігах”, 2006
Ілюстрації Лариси Синкевич
Післямова Василя Герасим'юка

Він приходить чистими росами...

"Серед незайманих снігів, трав, смерек, потоків ув одному із найвищих сіл України Кривополі народився й виріс Василь Портяк."*
Незабутньому панові Василеві мало би нині сповнитися 68. Всього-на-всього 68...

Письменник Василь Портяк узяв батькове прізвище 18 років тому.

Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го ­енкаведисти із засідки. Я носив прізвище ­першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв.

Бабусі мої – із корінних гуцулів. Бабуся по татові зі Шкріб­ляків, відомих на всі Карпати різьбарів. По мамі – з Хімчаків, по вуличному Чуфри. Дуже багатий рід, мали землі, сіножаті. Досі є полонина, що називається Чуфрова. Дід Кузьма Хімчак прийшов у гори з Підгір'я, із села Хімчин. Звідти родом патріарх Володимир Романюк. Дід був із кебетою, та ще й одружився на Чуфровій, став одним із найбагатших у Жаб'ї, за що й поплатився. 1939-го його арештували – й чи розстріляли в Станіславові, чи вислали на Північний Урал, де він загинув.

Бабусю Василину з двома меншими дітьми 19З9 року заперли в Казахстан. Найстарша донька Анна – моя мама – вже була одружена, жила окремо, і її не чіпали. Ще одного сина, дядька Василя Хімчака, не було вдома – і його теж не вислали. Ешелоном зі Львова везли гуцулів і міські польські родини. Коли приїхали в Семипалатинськ, почали підселяти до місцевих сімей. Ті воліли брати інтелігентних поляків. А люди в гуцульській ноші – то щось екзотичне й незрозуміле. Та згодом, коли селяни-гуцули, звичні до праці, кинулися допомагати обробляти городи, щось лагодити у дворі, то було багато пропозицій мінятися.

Мамин брат Іван Хімчак потрапив із Казахстану на фронт 1942-го. Втратив ногу. Як інвалід-орденоносець вернувся в Карпати і викликав родину із заслання. Уже підріс і воював у горах Василь – молодший брат, псевдо "Кучер". Іван у юності опанував стоматологічну справу в заїжджого сільського дантиста, почав хлопців-­упівців лікувати. На початку 1950-х загримів у табір, а разом з ним моя тета Параска. Як вона із сином повернулася із заслання в Іркут­ській області, тета з мамою плакали, розмовляли. А ми з братіком пішли гуляти. Мені було цікаво: по-перше, він називав себе Коля. Це в Карпатах на той час було дико. ­Друге: розмовляв українською, але коли закувала зозуля, каже: "О, кукушка!"

Івана на допитах дуже били. На спині поламали ­протез. До зони він добирався з якимось костуром. ­Умілі руки – ще 12-річним хлопчаком зробив собі рушницю й ­скрипку – ­рятували. 1952-го, коли почали з таборів відпускати полонених мадярів, робив їм чемодани. У репресованих "врачєй-врєдітєлєй" вдосконалив стоматологічні навички. Коли звільнився, протезував і лікував зуби. До нього ходили з усіх навколишніх сіл і з райцентру, хоч приватна практика була заборонена. Якось обехеесесівці все обладнання забрали. Купив друге – забрали і його. Але, зрештою, в нього лікували зуби і обехеесесівці, і кадебісти. Облишив практику, коли відчув, що тремтять руки від старості. Помер у 1990-х.

Татів рід Білінчуків у давнину прийшов у гори з Волині. Невідомо чому. Діда Дмитра посадили ще за "перших совітів" 1940-го, бо його найстарший син Дмитро вже був у горах із ватагою хлопців. Решту дідових синів – ­Михай­ла, Онуфрія й наймолодшого Василя, мого тата, – на межі 1940–1941-го відправили на Єнісей. На засланні тато з братом працювали в риболовецькій артілі. Тато побилися з бригадиром, який присікувався до політичних, – заступився за брата. Відсидів два роки в таборі. Отримав документи, що сидів за побутовою статтею.

Це дало змогу 1946-го із Сибіру пробратися в Карпати.

Дядько Дмитро, псевдо "Хмара", закінчив старшинську школу. Був чотовим у сотні "Недобитого" – Юліана Матвіїва. Після кількох операцій очолив сотню, потім надрайоновий провід ОУН Косівщини. 1949-го група УПА, в якій був він, перейшла румунський кордон – по селах роздавали пропагандивну літературу. За два тижні пройшли українськими й румунськими селами. Мали перекладача, юриста на псевдо "Перебийніс", який володів французькою й румунською мовами. Недавно я узнав, що в той час у Румунії планували антикомуністичне повстання, поштовхом до якого стала заборона опозиційних партій. Цей рейд був допомогою повстанцям у Марамороші. Але антикомуністичне підпілля викрили, й повстання не відбулося.

У червні 1942-го дядько захотів переночувати в родинній хаті в Ільцях, що лишилася пусткою. Хату вночі оточила поліція, бо хтось стукнув. Він з-під подушки вихопив пістолет і на звук вистрелив. Застрелив командира – ­коменданта поліції поляка Пірожека. У темряві втік.

Коні – то була його слабість. Дядько Михайло розповідав про сільське довоєнне змагання: хто перший донесе свячену паску на куток, додому. Дід, член церковної десятки, разом зі священиком святили. У цей час Онуфрій сидів на церковній брамі, Михайло йшов коло дєді, а Дмитро за брамою чекав напоготові в сідлі. Як тільки паску посвятили – Михайло біг, подавав Онуфрію, той – Дмитру, а Дмитро щодуху летів на Білінчукову кичеру. Вистріл у повітря – це знак, що він уже там, перший.

На коні дядько заїздив і в Косів. Там у нього ще любаска була. На Косівщині німці його арештували, везли на слідство у Жаб'є. Коли їхали через перевал Буковець, хлопці обстріляли машину. Дядько ударом плеча збив одного із конвоїрів, зв'язаний стрибнув і покотився вниз. І знов почав воювати.

Батько в його сотні мав псевдо "Сибіряк". Обидва були здорові й міцні, це від матері Явдохи. Вона косила з мужиками нарівні й часто виходила на першу ручку. ­Боролася й клала на лопатки не одного визнаного силача. Батько мав під 2 метри зріст, а дядько – зо 2 з лишком. Мені розповідав один чоловік: "Коли упівці прийшли в полонину за продуктами, він приготував бербенички (діжечки. – "Країна") бринзи, масла, ще ­чогось, перев'язав. Питає: "Хлопці, а коня ви де лишили?" – "А ми без коня. Ось, він понесе". Каже: "Я очі витріщив. "Сибіряк" перекидає рівномірно через плече це все, бере ручний кулемет-"дігтяр", диски до нього – й уперед". ­Кажуть, з того "дігтяра" він, при потребі, стріляв, як із пістолета. Однією рукою. В оперативних документах НКВД значився як "Атлет".

Сотенний Мирослав Симчич у спогадах описує, як батько знайшов ведмежа-підранка. Підлікував, вигодував з пляшечки молоком. Ведмідь потім бігав за ним, як собака. Є фото у верхів'ях Чорного Черемоша: батько тримає на плечах здоровенного ведмедя, що впав у зимову сплячку. Кудись його ніс, доки зміг заховати.

Батько загинув 26 травня 1952 року. "Есбіст", з яким була зустріч, уже був на службі в НКВД. Його захопили, ­підсипавши снодійне, й він на допиті вказав місця та умовні сигнали. Дали автомат і групу перевдягнених енкаведистів. Зробили засідку, посадили кулеметника в чагарнику. Там такий шматок поля є. "Сибіряк" узяв напоготові "­дігтяр" – і пішов. На півдорозі його кулеметник скосив.

Того самого року взяли дядька Дмитра. Була така гора Карматура. Туди, буцімто для інструктажу, його викликав референт обласної СБ "Кіров" – Роман ­Тучак. ­Перевдягнені енкаведисти перестріляли дядькову ­охорону. Привезли його до Києва, де сидів у внутрішній тюрмі КДБ на Володимирській. Набрали їх таких 60, неофіційно так і називалося – "процес 60". Їх 1953-го судив військовий трибунал із Москви. Майже всім присудили розстріл. Розстріляли дядька в Лук'янівській тюрмі. Одружений не був. Дітей не лишилося.

Татового брата Михайла під кінець 1940-х відпустили із Красноярського краю – можливо, свідомо. Пішов на роботу в Надвірнянському районі – торгував у буфеті, але активно допомагав УПА. Навіть узяв участь у одному рейді, десь 1950-го: зібрали сотню й пройшли по селах Білого Черемошу. Дядька арештували, дали 25-ку. ­Закинули спочатку в Казахстан, у табір Актас, потім – у Норильськ, де взяв участь у повстанні. Тоді перевели до Воркути. ­Амністували 1956-го, закінчив торговельний технікум у Чернівцях. Працював директором меблевого магазину в Бурштині на Франківщині. Помер у 2000-х.

Федора Портяка, першого маминого чоловіка, арештували разом із нею 1946-го "за связі с УПА". Маму, збиту так, що не могла навіть ходити, відпустили разом із молодшою сестрою. Про чоловіка їй сказали: "ушол в лєс". А пізніше пустили чутку – це називалося "шептана", – що він не витримав тортур і повісився. Мої друзі-косівчани з "Меморіалу" знайшли чоловіка, який признався, що знає, де труп. Коли розкопали багну – а багна є добрим консервантом – то череп Федора був розломлений і мозок ще білий. На очах почав темніти. Мабуть, вчинив спротив на допиті, тому й проломили голову.

Вітчим Лук'ян Стефурак теж був у підпіллі. З мамою побралися у Ворохті й згодом вернулися в рідне село. Що він допомагав УПА, ніхто не заявив, і Лук'яна не арештували. Мама дуже довго хворіла, вітчим працював у колгоспі каторжно: косовиця, ліс рубати. Але найкаторжніша справа – розпилювати колоди вздовж, робити дошки-тертиці. З братом Михайлом вони вручну, за 12 рублів на місяць, та й то не завжди, нарізали цих тертиць на чотири вівчарники й два корівники, і ще будинки для пастухів. Плюс сільський двоповерховий великий будинок культури.

Інтерв'ю в 2012 році записав павло вольвач.

"Дякуємо Майстрові за Свято, в якому черпаємо сили та розуміння, що переходить до нас від тих, хто творив історію на цій землі. І в сьогоднішній день, в сороковий день його відходу, коли душа відлітає від рідних та знайомих, нам треба просити його, щоби він повертався до нас своїми книжками, фільмами, розумом. І в цей день треба запитати, як питали сотні років в наших голосіннях: Коли ви прийдете, коли ви преїдете, \ Чи к Різдву, чи к Великодню, \ Чи к Святій неділі? Та ми знаємо, що він приходитиме. Для цього лиш треба відкрити його книжку чи переглянути його фільм. І він приходитиме чистими росами…"

Так написав у сороковини за паном Василем, 11 квітня минулого року, поет Богдан Пастух.
Тож відкриємо книжку новель "У снігах":

Василь Портяк
ІСХОД

Ми йдемо до витоків Теплої Води. Йдемо незайманим снігом повз потічок із чорною водицею, над нею клубочиться пара й витає легенький сморід, пара осідає на кущах та хирлявих деревцях пухким інеєм, і від того здається, що вони покриті рясним яблуневим цвітом. На проталинах біля води яскраво зеленіє плюгавенька травичка, а ми йдемо рипливим од морозу снігом, ступаючи слід у слід, аби зберегти сили, бо ніхто з нас, окрім Старого, не знає, доки ще нам іти. Коли на горище, де було так тепло, шкрябалися лапками птахи по шиферному даху низько над головою і пахло голубиним послідом, коли на це горище вдерлися з холоду люди з різкими голосами і ящиками, повними залізяччя, Старий смиренно сказав: «Пора, діти мої, цей куточок уже не наш». Два дні ми перекантувалися на вокзалі, але міліція змусила нас роззосередитися, а поодинці ми були безсилі проти нахабних вокзальних алкашів, які добре пильнували своїх насиджених місць. Старий був десь у розшуках, на третій день вернувся, зібрав нас у туалеті, роздавши всім по сигареті, довго мовчав, сумно приглядався до розбитого скельця Поетових окулярів — того напередодні потовкли два ханиги, — а коли ми вже досить насолодилися пристойним куривом після слинявих, їдких бичків, тихо промовив:
— Я був скрізь...
Усі позавмирали. Як один тримали куці недопалки — обережно вказівним та великим пальцями — і тривожно стригли очима на Старого. Лише Бова переметнув свого оштипка губами з одного кутика в другий, схилив по-курячому, прискулившись, голову набік і коротко звідався:
— Ноль по фазі?
Старий кивнув. Знову дружно засмалили, обпікаючи губи і пучки.
— Будемо йти за місто.
— А там? — скинувся Академік. — Це тобі не вліті.
І Старий, оддихавшись по нападі сухого кашлю, тремтячим голосом повів про теплий закуток при витоку Теплої Води, що струмує довгим виярком крізь дубовий гайок до очисних споруд, де він сторожував колись, ще «в миру» будучи, і куди тепер навідувався по безплідних пошуках у місті.
Мені зробилося незатишно, я радо пішов би звідси до такого притулку, як наше горище, але слова Старого віщували зовсім інше — безлюдну околицю, задвірки, холодний покинутий балок... Стало навіть шкода покидати це мураховисько, у якому я на третю добу вже досить опанувався, вжився в його ритм прибирання залів і туалетів, вивчив маршрути й періодичність проходів міліцейських нарядів, припливи й відпливи людського потоку. У мене вже були свої секрети. Я знайшов запасні якісь «чорні» сходи, на які можна прослизнути в непомітні двері просто з вулиці й передрімати безборонно чи перечекати лиху годину, приглянувся до одного п'янички, який крадьки перехапував роботу носіїв, годину тому мені самому це вдалося, і тепер п'ятдесят копійок у кишені ледь відчутно послабили якусь із ниточок, що ними я приторочений до товариства. Стало шкода всього цього гармидеру, бубоніння динаміків, навіть солодкавого клозетного запаху, а найбільше — можливостей вийти на привокзальну площу і споглядати до найменшої дрібнички знайомий тепер виднокіл, що від першого знайомства з ним майже не змінився (виросли зліва дві-три високі будівлі), вслухатися в деренчливі дзвінки трамваїв на кільцевій і притишеноглибокий, мов рівне дихання, шум великого міста.
— Так чи інакше, — сказав Старий, — звідси нам треба йти!
Ми йшли містом, йшли крізь зиму й літо, і знову зиму, йшли крізь тужливі звуки сумних мелодій, що лунали з гучномовців, — бозна-звідки з'явилися вони на вулицях, — і великий портрет над кінотеатром жалібно тріпотів на вітрі, ба й недарма, адже тільки-но стихли звуки сумної музики, приїхали вночі люди в ланцях і касках, подерлися по металевих лаштунках знімати його, але нам було не до того, ми мали інший клопіт — стало нелегко йти через місто, бо моторні люди з твердими очима почали лавустити по місцях людних і безлюдних, і ми ледве випорснули з пастки, якою став підземний перехід на головній вулиці міста; тільки лисячий нюх Старого нас вирятував, тож облава замкнулася за нашими спинами. Старий у ті часи був особливо похнюплений, його не тішив процес якихось відчутних змін довкола нас, не тішило, що люди ранками чуріли
вусібіч до праці набагато бадьоріше, ніж це було доти, а пополудні поменшало народу в крамницях; ми йшли в глибокому підпіллі, і за нами, наче тінь Геракла за кентаврами, маячіло грізне магічне число 101. Одного вечора майнуло мені в блідому світлі неону жалібно-скандальне обличчя Вовчиці, вона йшла в супроводі міліцейських сержантів, а позаду плентався, наче сам по собі, її старенький чоловічок, покірно світячи своїми окулярами з-під лантуха, якого ніс, мов гріх, на собі. А вранці ми залишили в підворітні тихенького Колю, голосу якого ніхто, здається, так і не чув ніколи. Колі поталанило знайти банку від консервованої ставриди, половину риби звідти, правда, виїли. Коля заповнив порожнину газетою, жужмом її туди впхнувши, і приніс до нашої криївки (ніколи такого не траплялося, щоб він бодай порожню пляшчину чи недопалок зажилив). Старий нюхнув ті рештки і рішуче вергнув банкою під стіну. Академік підняв пальця й значуще вирік, — «Ботулінус, поняв?» — і Коля згідливо закивав похиленою головою, а під ранок ми проснулися від його зойків і стогонів, порожня і чиста зсередини банка валялася поруч... Щож... Старий потелефонував з автомата на «швидку», ми здалечку спостерігали, як бідного Колю два санітари, лайнувшись, затрутили в машину. Старий сягнув до своєї плетеної шапки-шкарпетки, оголивши лисину.
— Може, відкачають? — хтось промовив несміло.
— Глина! — мотнув заперечливо патлами Академік і ще раз проказав якось урочисто, з торжеством утвердження безсилля науки перед науково визначеними обставинами. — Ботулінус!
А вранці знову тугі хвилі реквієму накрили нас і ми разом з народом схилились у скорботі, і наша скорбота була подвійною, але зітхнулося нам тепер трохи вільніше, бо йти містом безпечніше, ніхто нікого не чіпав, аж доки втретє звилися над містом жалобні стяги.
Весняного погожого ранку ми назбирали у своїх кишенях чотири копійки, і Старий пішов до газетного кіоска. Можна було й трьома обійтися, але Старий сказав, що про ці речі краще довідуватися все-таки з центральної преси, отож довелося розщедритись іще на копійку. — Четвертинка «бородінського», — мрійливо і скрушно зітхнув Малиш, наймолодший серед нас, таки правдешній малюк, інфантильний і вічно голодний, а тепер ще й простуджений.
— Не пісяй, Малиш, — буркнув Бова, — скоро дієтичку відчинять.
Бова — добрий знавець найпаскудніших за кухнею харчевень, де кидають на столах майже неторкані порції парових котлет і повні склянки бурого чаю, за час походу через місто це нас не раз рятувало. Малиш вдячно глипнув на Бову і задзьобився в посмальцьоване кашне, позичене йому Поетом. Дрож сіпонув малюка раз-двічі за худі плечі, і потім іще торкнув легенько, і врешті той тихо засопів у кашне.
— Нас це мало стосується, — сказав Старий, коли ми прореферували густий текст під грізним заголовком, — хоча...
— Винарні, пивнички відпадають, — хмуро підрахував Бова.
— Зате алкаші з вокзалів щезнуть, — мстиво блиснув уцілілим скельцем окулярів Поет.
— Алкаші, як і нетрудові доходи, вічні, — сказав Академік, одмітаючи будь-які перспективи довколишнього світу на впорядкування.
Скоро Бовине пророкування збулося, Академікове ж почасти видалось сумнівним, бо п'яних почали брати без провокуючих із їхнього боку поведенцій, на що одні позирали з неприхованим злорадством, а інші — з глибоко затлумленим почуттям солідарності не надто згуртованого, але численного підпілля.
На другу зиму ми втратили Малиша, якого довелося залишити з простудженими нирками в одній покинутій під капітальний ремонт квартирі, куди на необачно запалений стопок свічки налетіли, мов метелики, кудлаті хлопці з пофарбованим волоссям, утикані залізними пряжками та кнопками, а за металевими хлопцями навідався міліцейський патруль, але нюх Старого таки нас не підводив, патруль ми вже пропустили повз себе поверхом нижче, притінившись у такій же порожній квартирі; цієї ж зими, останньої, з товариства мусив піти Бова, гонористий характер якого законфліктував з проповідуваною Старим смиренністю, і та морально-етична полеміка закінчилась жахливим вандалізмом — Бова набурив у консервну банку, що в ній Старий полюбляв заварювати собі чай осібно від нашої каструльки.
Так ми перетнули місто, воно було нашим великим шляхом, великим домом і великим маревом водночас, а Велика біда, що сколихнула місто, коли при верхній течії ріки спалахнула Гірка зоря, нас не стосувалася — Академікове просторікування було оптимістичнішим, ніж заспокійливі коментарі засобів масової інформації. Старий же сказав просто:
— Гріх потопельникові боятися намокнути.
Біда відбуяла, опала каштановим цвітом і травневими дощами, а ми простували далі, знайомі й колись обжиті мною місця я проходив безтілесно й тихо, майже не відгукуючись на віддалені лункі удари пам'яті, мене перепиняли інколи люди, колись, мабуть, знайомі, мене вхопив коло поштамту за рукав червонощокий чоловічок і гаряче говорив про нові часи і великі перспективи, а з вулички навпроти йшло через майдан моє товариство, ступаючи за Старим, їм на шляху трапилася знана колись нам з переказів дивовижа — молоді люди малювали перехожих просто неба — і товариство пройшло крізь них, не залишивши й сліду на паперах і полотнах, і я тихо вивільнив руку й рушив з ними до безлюдного осінньої пори берега ріки, де ми зустріли й прийняли до себе аж п'ятьох тихих і втомлених людей, а під мостом іще чотирьох, тож тепер ми йдемо крисою снігу повз талини біля Теплої Води чималим уже гуртом. Все ж ми з Поетом і Академіком утрьох тримаємося купи, ступаючи в сліди Старого, а позадні, наче беручи з нас приклад, також тупцяють по троє, ці чотири ланки зі Старим на чолі здивовано озирає стрункий спортовець у червоній шапочці на лижах — він прудко біжить по дузі, взістріч нашому рухові, біжить довго, тож коли розчервонілі молодики, йдучи від праці додому, з полотняними торбинками на харч, причепились до Старого, постусуючи і дихаючи йому в обличчя горілчаним духом, якусь мить отетеріло глипають на мене, а потім звалюють з ніг, я ще довго бачу його червону шапочку, а потім червоним стає його білий з поясками светр, червоніє сніг...
— Харош, — каже один з них, востаннє копнувши під ребра.
— Я й не помітив, як він, стерво, скочив, — бубонить уже на відході другий, наче виправдовуючись перед друзями, що дався якомусь бомжеві звалити себе з ніг.
— Треба було й остальним дати, — вже чую здалеку. Я обтираюся, і кумачевий світ набирає звичних барв, я бачу своє товариство, яке припустило вздовж потічка — тепер у строгій впорядкованості його є хиба, в передній трійці одного бракує, і це мені видається несправедливим. Хоч я не почуваю жалю за вчиненим, але мені здається, що радше б Старого попереду не стало, ніж когось із нас, та Старий бадьоро чвалає до своїх витоків, а далекий лижник усе ще біжить краєм поля, краєм землі, все далі... далі... Все...

_____________
* З післямови Василя Герасим'юка до книжки "У снігах".

29 березня 1998 року не стало Квітки Цісик...

Квітка не замовкла...

"Лікарі сказали, що проживе кілька місяців": Квітка Цісик згасала від раку 7 років...

Квітка Цісик записала два альбоми українських пісень. Співачці цього року виповнилося би 67. Про неї згадують ті, хто її знав.

Христина ЛЕВ, двоюрідна сестра Квітки Цісик, Нью-Йорк: – Вона любила пройтися безлюдним пляжем, тримаючи за руку маленького сина. Любила, щоб океан торкався її ­босих ніг. Любила довго плисти в морі, так, щоб з берега перетворитися в ледь помітну крапку на небосхилі. Любила ­довгі кінні прогулянки за містом. Любила бавитися зі ­своїм великим, схожим на ведмежа псом чау­-чау Медьо. Любила запаморочливу швидкість свого спортивного Jaguar'а. Це був її автомобіль, якому не зраджувала, хоч мала можливість ­їздити на всіх останніх моделях Ford'а (10 років озвучувала рекламу автомобіля Ford, компанія дарувала їй кожну нову модель машини. – "Країна"). Батьки записали кожну з нас свого часу до школи україно­знавства, яку мали відвідувати щосуботи. Ми тоді жили у Вашинґтоні, Квітка до такої самої ходила у себе в Нью­-Йорку. Звичайно, на вікенд хотілося бавитися вдома, дивитися мультфільми, але багато наших друзів також ходили до суботньої школи, і за тиждень ми встигали за ними скучити. Які б заробітки не мала українська родина, справою чести було відкласти кошти на літній табір для своєї дитини. З 7 до 16 років юна пластунка Квітка відвідувала ці тритижневі табори в горах. Жили ми в шатрах, щовечора збиралися довкола великої ватри, вчили українських пісень. ­Квітка з 4 років займалася скрипкою, але юначкою зрозуміла, що головна її любов – це спів. Такий голос, як у неї, таку манеру виконання можна почути в карпатських селах. Білий голос іде з глибини, десь із живота. У Квітки є кілька пісень в першому альбомі, заспіваних у такій манері.

Kyrylo Stetsenko, композитор, Київ: – Улітку 1990-­го приїхав до тітки в Нью­-Йорк. Серед багатьох мрій і планів було познайомитися зі Стінґом і ­Квіткою Цісик. Дістав її телефон, але протягом місяця спрацьовував автовідповідач. На нього я наговорював, хто я такий і чому хочу зустрітися. Пояснював, що я онук Кирила Стеценка – його музику в Америці краще знають, ніж тут, її там виконували в кожній українській церкві. Й от на початку 1991­-го отримав дзвінок від Квітки. Сказала, що готова зі мною зустрітися. Виявилось, що в неї якраз народився син, і вона доти не могла приділити мені увагу. Ми розмовляли в студії її чоловіка Еда Раковича. Триповерхова будівля, розташована в центрі міста, вражала і технічним оснащенням, і іменами, з якими працював Ракович як звукорежисер. Спілкувалися з ним англійською – хоч він і походив із родини польських євреїв, ані польської, ані української не розумів. Він записував Мадонну, Duran Duran. Розповідав, що витратив на запис українських альбомів Квітки 200 тисяч доларів і досі не розрахувався з боргами, бо ніяких прибутків із цього вони не мали. Коли я попросив приватно переписати собі альбом Цісик, в повітрі запала неприємна мовчанка. Це був наче натяк, що так робити не можна. В Америці вартість однієї касети становить півпроцента середньої місячної зарплати, і виглядає дивно, що ти не можеш її купити. Квітка мала на руках місячне немовля, а вже приїхала на студію, готова працювати. Розмовляли в окремій ­кімнаті й малий періодично влаштовував нам музичні паузи своїм плачем. Про Україну Квітка говорила ухильно, лише що хоче приїхати. Зрозуміло, що тоді як молода мама вона не могла все полишити й летіти за океан. 1994 року Борис Шарварко (гендиректор і художній керівник Все­українського державного центру фестивалів і концертних програм. – "Країна") дуже просив привезти її на концерт у палаці "Україна" до Дня Незалежности. Та тоді вона вже лікувалася.

Олексій КЕРЕКЕША, вокаліст і клавішник гурту "Фата Моргана", Нью-Джерсі: – Квітка запросила нас до себе додому на паті. Це був 1992 рік, ми тільки­-но переїхали до Америки. З Тарасом Петриненком більше не грали, залишили йому стару назву гурту "Гроно". Цісик зателефонувала і сказала, що їй дуже сподобався наш перший альбом на вірші Шевченка. Її знайома поетеса написала декілька англомовних текстів, я створив музику. Планували стати її постійними акомпаніяторами на концертах. Особливо в нашій музиці Квітку зачепила флейта. Просила, щоб вона й далі домінувала. Тоді приїзд музикантів з України був подією для діяспори. Ми прийшли до Квітки додому. Це були величезні апартаменти біля Централ­-парку – найдорожчого району Нью­-Йорка. Посеред вітальні стояв рояль. Кімната з вікнами на всю стіну залита світлом. Чотири десятки гостей – в основному, американці – продюсери, музиканти. Всі страшенно курили. Нам було ніяково – англійської ж до пуття не знали. Весь прийом провели на кухні з мамою Квітки, пані Іванкою. Дуже привітна жінка. Розпитувала, хто ми, звідки, як там Україна. А що ми могли розповісти? Виїхали ж, коли були купони й порожні полиці. Пізніше з Квіткою провели декілька пробних репетицій і на цьому співпраця заглохла. Вона все менше проявляла до неї інтерес. Про хворобу ніхто прямо не говорив, але всі здогадувалися. Квітка могла зникнути на якийсь час, потім з'явитися з короткою зачіскою, і знову щезнути на місяць.

Олександр ГОРНОСТАЙ, генеральний директор Національного оркестру України, Київ – Я впродовж 20 років стикався з діяспорою, трохи знаю її менталітет, ставлення до України, одне до одного. Нічого дивного немає в тому, що для них Квітка Цісик – просто дів­чина, яка непогано співала. Вони всі зростали більш­-менш нарівні, і коли хтось вибивається нагору, це завжди викликає заздрість. У повітрі витало: "Що такого особливого в Цісик? Ми всі намагалися зробити максимально для України, вона зробила багато і нічого дивного нема, кожен на її місці робив би те саме". Квітка знайшла можливість записати два українські диски. Потрапивши в совєтську Україну, вони зруйнували вакуум, який утворився після смерті Івасюка. Їх слухали і думали: якщо за океаном зберегли свою українськість і за 100 років, то ми теж маємо це зробити. Цісик була швидка й рухлива, як білочка. Невисокого зросту, ніс гостренький, з горбинкою. Зізнавалася, що хоче записати альбом українських колискових і приїхати з концертами в Україну. Наприкінці 1980­х її музика почала звучати звідусюди, ми захотіли запросити її на перший фестиваль "Червона рута" в Чернівці – я був його директором.

Джерело: сайт "Gazeta.ua". Знимки з інтернету.

З Детройту від Ігора Цісика, троюрідного брата Квітки, вдалося роздобути унікальну світлину з весілля самої співачки. Тож на фото бачимо Квітку з чоловіком Едвардом Раковічем. Ймовірно 11 червня 1983 року.
Квітка Цісик - публічна сторінка

Квітка Голос в єдиному екземплярі

https://www.youtube.com/watch?time_continue=5&v=SxU-yfL5-GA&feature=emb_logo

"Дар сприймати життя таким, яке воно є." Анатоль Перепадя

"Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля, — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є."

Анатоль Перепадя — один з найкращих перекладачів з романських мов, учень Миколи Лукаша. Автор повного перекладу українською епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», творів Монтеня, Рабле, Бальзака, Моріяка, Сент-Екзюпері, Камю, Клоделя, Фава, Шаша, Моравія, Макіявеллі, Кальвіно, Адаму, сервантесівського «Дон Кіхота» (у співавторстві), Карпентьєра, Сеабра, Петрарки та ін. Лавреат кількох французьких премій. Кавалер французьких Ордена мистецтва й літератури та Ордена Академічних пальм. Учасник Помаранчевого Майдану.

                                                       
* 23 серпня 1935, Олександрія — † 9 червня 2008, Київ

...Він їхав з Русанівки на своєму леґендарному велосипеді до Спілки письменників. Та по дорозі його збили. Після двох днів, проведених у комі, його серце зупинилося... Наїзд на своєму "Шевроле" скоїв такий собі Володимир Хорамський; не зупиняючись, він залишив місце ДТП, не надавши допомоги потерпілому. Кримінальне провадження проти нього не відкривалося. (с) Вікі.

ІЗМІР, 1994

Юрій Андрухович

Для кожного з нас — тих, які одного з листопадів цього життя пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилося 59 років, і він, як і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитися. Надалі він буде згадуваний тут як АП.
Ізмір — це перлина Малої Азії, з цим сперечатися нічого, та ніхто й не сперечається. В Ізмірі Азія і справді видається настільки малою, що виглядає радше Європою. Туреччина вельми старанно дбає про свій західний фасад, а Ізмір є одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викрадення з сералю» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт як такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статую в одному з приємних місць. Я не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ятаю, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було — хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадується, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуя, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його.
За бажання АП можна вважати Моцартом. Він Моцарт літературного перекладу.
Тож коли другого дня з'ясувалося, що АП зник, що він, як останній загулялий матрос, не повернувся на корабель і його просто немає, це захопило всіх нас дуже зненацька. Як — у цьому милому безпечному місті, де так шанують Моцарта і толерують чужинців? Де всі зустрічні лише посміхалися нам? Де ми сто разів легковажно заходили на турецький чай, а нас пригощали солодощами? Де ми облазили тисячу екзотичних крамниць, а нам усе віддавали за півціни? Що могло трапитися? Куди він подівся? Хто його викрав? Перед нашими очима попливли кадри кримінальної хроніки: наколене морфіном безвладне тіло на дні портового притону; таємна каменеломня і наглядачі з гумовими киями; обгороджений колючими дротами табір для полонених курдів; розчленовані людські рештки на сміттєзвалищі серед пустелі і просто — здутий мертв'як на водах Ізмірської затоки, зграя чайок над ним.
Раптово ми опинилися в іншому світі. Щойно він манив нас гостинністю, приязню та певністю — і от виявився тривожним, хистким та ворожим. Хтось розповів, що продавець маслин недобре позиркував з-під лоба. Хтось інший — що різник ішов слідом за ним через півбазару, не випускаючи з руки закривавленого кров'ю християнських ягнят ножа.
На кораблі нас було більше чотирьох сотень, тож невдовзі знайшлися охочі заявити, що саме вони бачили АП востаннє — на зворотному шляху з Ефесу, в автобусі. Зранку він у складі групи вибрався на руїни Ефесу. Поруч з Ефесом є турецьке місто Сельчук, але не це важливо. Назад в автобусі він начебто ще їхав з усіма. Потім його не бачив ніхто. З автобуса він мусив зійти там же, де й інші — на набережній Ататюрк Джадесі, за лічені хвилини ходьби від порту, де чекав корабель. «У вас особисто є конкретні підозри щодо конкретних осіб?» — допитували останніх, хто його бачив, ізмірські поліцейські наступного дня. Однина від слова «поліцейські» у цьому випадку повинна бути жіночого роду — «поліцейська». То були виключно жінки — з причепленими до стегон наручниками й пістолетами, в густому макіяжі і з великими грудьми, що колихалися під форменими сорочками.
Німецькі журналісти конфіденційно запитували в українців, чи не підозрюємо ми росіян. Зникнення АП починало наповнюватися політичним змістом. Його пригоду згодом описали десятки авторів з різних країн, він став героєм сучасної світової літератури. Він виявився Уліссом, Ґуллівером і Доріаном Ґреєм минулого десятиліття. Viktor Neborak теж написав про це, і ті з вас, які мали змогу тримати в руках перший та останній альманах «Пси Святого Юра», мусять знати, як усе трапилося і чому так вийшло. Мені залишається пройти цей шлях скоромовкою.
АП дійсно зійшов з автобуса на Ататюрк Джадесі, але до порту, де стояв наш корабель, він не потрапив. Адже тої миті ніхто навколо нього не володів ані мовою Сервантеса, ані мовою Пруста, не кажучи вже про португальську чи каталанську мови. Хоч усіма ними блискуче володів АП. І ніхто не пояснив йому, як близько насправді він від порту, хоч його, порт, і не видно звідтіля — вигляд на акваторію перекритий комплексом будівель, що турецькою зовуться Gümrük Deposu (митні і торговельні склади). Якби АП просто рушив набережною вперед і обігнув їх, то відразу ж і побачив би звіддалік наш велетенський «World Renaissance» з усіма його шістьма палубами. Але він схопив перше-ліпше таксі і сказав «sea port please». Наслідком цього водій повіз його геть від порту вглиб тримільйонного міста — спершу по Васіф Чінар Бульварі, згодом по Саїр Есреф Бульварі і, лишаючи ліворуч припортовий Альсанджак, урешті привіз його до підніжжя стадіонної чаші. Стадіон «Ататюрк» в Ізмірі нерідко стає ареною важливих міжнародних матчів. Так було й того недільного пополудня, турецька збірна когось приймала, гра починалася за лічені хвилини, «Ататюрк» шаленів очікуванням — нічого дивного, що таксист почув із вуст розгубленого чужинця не «sea port», a «sport».
Помилка з'ясувалася надто пізно. Корабель мусив піти з ізмірської гавані добрі півгодини тому. Так принаймні думав АП. (Насправді ми залишалися в ній ще кілька діб — у сподіванні, що він таки знайдеться. Насправді нас там ще кілька діб допитували грудасті поліцейські).
Подальший маршрут АП свідчить про те, що в ньому прокинувся дух авантюризму і він вирішив усіх нас заткнути за пояс. Тобто рушити з Ізміру до Афін, куди ми мали прибути насамкінець тієї подорожі, самотужки. Але не морем, а суходолом. На щастя, залізничний вокзал був поруч зі стадіоном. АП так і не дізнався, з яким рахунком закінчився той матч турецької збірної. Я також не знаю про це нічого. Пам'ятаю лише, що восени 1969-го збірна СРСР саме в Ізмірі виграла у турків 3:1 і вийшла у фінал мундіалю в Мексиці. Але тут це все ні до чого.
Гаразд, від цього місця вже таки справді якомога стисліше. Шлях АП з Ізміра до Афін пролягав через Стамбул, але спочатку його спинило Мармурове море. З Бандірми до Стамбула він, можливо, їхав поромом. А можливо й автобусом — тоді це тривало ще довше. Нині я вже не можу його розпитати. Цей відтинок тривав близько двох діб і цілковито спустошив його портмоне, що із самого початку мандрів, ще з Києва, містило в собі нерозмінну купюру вартістю сто американських доларів. Після розрахунку АП з ізмірським таксистом у ньому залишилася сума, по-перше, суттєво менша, а по-друге, в турецьких лірах. Один тогочасний долар коштував 45 тисяч лір. Хоч як там було, але АП виявився власником трьох з гаком мільйонів.
Однак після того, як у Стамбулі він придбав квиток на автобус до Афін, майже нічого з них уже не лишалося, якась тільки сотня тисяч. Слід було протриматися ще майже добу без їжі й води. Слід було б — якби на турецько-грецькому кордоні його впустили до Греції. Але його не впустили, бо він не мав паспорта. (Паспорт залишався на борту «World Renaissance»). Тому греки завернули його до Туреччини. Він якось доліз назад до Стамбула — щоб умерти там від усього разом: голоду, втоми, розпачу і неможливості порозумітися ні з ким на цьому світі жодною з романських мов.
Його порятунок виявився поцілунком Бога: випадкове албанське консульство передало його випадковому українському. Його посадовили в автобус — але не до Афін, а до Києва, разом з усіма човниками та їхніми дублянками, шкіряними куртками, светрами і низькопробним золотом, разом з водкою, шансоном і всім щастям.
Я розповідав цю історію тисячі разів. Давнім друзям і ледь знайомим людям, я розповідав її чоловікам, жінкам, дітям, найбільше — дівчатам, які мені подобалися. Я розповідав її різними мовами, англійською я завжди казав щось на зразок «The language of Marcel Proust doesn't help you too much if you are somewhere in the heart of darkness». Я любив цю історію за її гепі-енд, за те, що в кінці можна сміятися ще голосніше, ніж посередині.
Але от рік тому трапилася така біда, що АП серед білого дня в Києві вбив якийсь дебіл на своєму йобаному джипі. Кажуть, ніби збитий АП довго лежав коло узбіччя поруч зі своїм зіжмаканим велосипедом і ніхто з дебілів навіть не подумав зупинитися. АП був лауреатом кількох французьких премій, а також кавалером французького ордена, він перекладав з п'яти мов і вмів годинами дискутувати про найтонші відмінності смислу в лексемах. А його вбивця, я впевнений, не знає жодної мови, крім матірної, і ще в нього є джип, а також купа грошви.
Ізмір тут уже зовсім ні при чому. А гепі-ендів узагалі не буває.

ЖИТТЄВІ ПЕРЕПАДИ ТЛУМАЧА ПЕРЕПАДІ

Інтерв'ю 2006 року

Анатоль Перепадя народився 1935 року в Олександрії на Кiровоградщині. Отже, Анатолеві тільки 71 рік, а не 76, як про те повідомляє інтернет. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Два роки працював за фахом на Сумщині, потім дванадцять років — по київських видавництвах. Останнє місце роботи — видавництво «Веселка», звідки був звільнений у 1971 році. Відтоді — на так званій творчій роботі, яка на певних етапах історії нашої країни інтерпретувалася як неробство. Перекладає українською з більшости романських мов — французької, італійської, іспанської, португальської, каталонської. Лавреат багатьох перекладацьких премій. Зокрема, Перепадя наразі єдиний двічі лавреат премії «Сковорода», яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад, здійснений у рамках однойменної програми. 

Для нашої зустрічі Анатоль вибрав каварню «Купiдон», де полюбляють збиратись люди, які вважають себе літературним бомондом, і де неодмінно зустрінеш знайомих.

— Хай бачать, що я у свої роки ще п'ю вино з дамами.

— Ніби хтось сумнівається. В усіх своїх інтерв'ю ти говориш, що найбільше за все любиш займатись коханням і що українська нація — найсексуальніша у світі.

— А хіба це погано? Скільки вже можна плекати ту українську совєтську сором'язливість, коли всі все знали і ніхто ні про що не говорив уголос? Я завжди говорив відверто абсолютно про все.

— Абсолютно про все?

— Так! Я починав у літературі як автор віршів про Сталіна, і можу зараз про це говорити. Коли нещодавно для пенсії з'ясовувався мій письменницький стаж, який рахується від першої публікації, то я саме й зазначив ті свої давні стихози. А які вірші міг у ті роки писати молодий поет-початківець, який, свідомо чи несвідомо, копіює літературний мейнстрім? Адже всі тодішні класики, починаючи від Андрія Малишка, продукували щось подібне. Тож на кого було рівнятись?

— Але ж автор поезій про вождя народів згодом став політично неблагонадійним. Як це сталось?

— Поступово. В процесі спілкування з друзями, після читання справжньої літератури. На якомусь етапі стало прикро: чому українська література не така, як французька чи італійська? Багато чого зі світової літератури я ще в молоді роки прочитав польською або чеською мовами. Я не вивчав тих мов, але почав читати, і все пішло. Я взагалі ніколи не вивчав іноземних мов фахово, більше того, коли навчався на факультеті журналістики, мені не хотіли ставити залік із французької мови. А згодом почав добре давати раду романським мовам, які мені дуже подобались.

— Про непоставлений залік ти також розповідаєш в усіх інтерв'ю. Це як історія Верді, якого не прийняли до консерваторії.

— Це не той випадок. Я тоді, й правда, погано знав. Почав цікавитись іноземними мовами, коли вже працював у газеті в Сумах, де мені не дуже подобалось, бо там не друкувалось жодного живого слова. А живі слова саме були в іноземних книжках, написаних авторами, які творили, не думаючи про цензуру. Дуже хотілось, щоб вони прозвучали й українською.

— Після Сум тобі вдалося перебратися до Києва.

— Так, влаштувався до іноземної редакції видавництва «Веселка». Там і познайомився зі своєю дружиною. До речі, те помешкання на Русанівці, де живу й досі, отримала вона від «Веселки».

— А я саме хотіла тебе спитати, чому ти, як більшість українських письменників, не оселився в будинку по вулиці Чкалова, нині Олеся Гончара?

— За помешкання в письменницьких будинках велися страшенні бійки. Я не був такою мірою наближений до роздачі совєтських благ, щоб претендувати на житлоплощу в совписівському будинку, де санвузол, крім ванни й туалету, був оснащений ще й біде, чим деякі його мешканці й досі дуже пишаються...

— І що надавалось лише дуже благонадійним совєтським громадянам... А як ти став остаточно неблагонадійним?

— Мене звільнили з роботи у видавництві «Дніпро» після того, як ми з Іваном Світличним передали Іванові Кошелівцеві посмертний архів Василя Симоненка.

— То це був саме ти? Ще в совєтські часи доводилося чути, що буржуазні націоналісти викрали антисовєтські вірші Василя Симоненка, яких він ніколи не друкував в Україні, й передали їх за кордон.

— То я й був одним із тих буржуазних націоналістів.

— А ти знав Василя Симоненка особисто?

— Так, звісно, він був моїм однокурсником. Ми з ним були добре знайомі. Тому я й поїхав до його матері після його смерти.

— А як ти вважаєш, його побиття в міліції, після якого зовсім молодий поет невдовзі помер, було підлаштованим чи випадковим?

— Я думаю, що все-таки то була випадковість. Про ті вірші, які ми витягли з архіву, певне, нічого нікому не було відомо. Те, що публікувалось у книжках Василя, цілком узгоджувалось і з тим, що дозволялось, і з тим, що вимагалось.

— Хоча й були присутні і талант, і щирість...

— Так, і сам Василь був дуже щирим, часто закохувався. А щодо його ранньої загибелі, то я знаю, що він потерпав від хвороби нирок ще задовго до того інциденту, який, можливо, прискорив його загибель, але ніяк не був єдиною причиною.

— Ти знав особисто багатьох, хто відігравав і неґативну, Й позитивну роль в українському літературному процесі, знав тих, хто сьогодні став леґендою, міфом, героєм нашого культурного простору. Чи не виникає в тебе бажання писати спогади про ті часи?

— Я вже не раз казав, що спогади — це погляд назад, а я у своїм віці найбільше люблю дивитися вперед.

— Але ж ти не боїшся відверто говорити про ті часи й називати імена, а я не завжди наважуюсь відтворювати їх у цій розмові.

— Я не боюся, а ти дивись, як тобі зручніше. Менi не страшно, бо я ні від кого не залежу й ні в кого на мене немає ніякого компромату. Кожен, хто був у літературі в ті часи, коли письменникам платили щедрі гонорари й давали квартири в центральних районах, той може багато чого порозповідати про те, які темні пристрасті буяли в письменницьких душах. Але були й порядні люди, які й допомагали, й виручали. Все це, мабуть, дуже цікаво, але спогади забиратимуть час від перекладів, а стільки ще всього не перекладено. Нарешті я можу перекладати те, що хочу, і саме так, як хочу.

— Але ж ти перекладав і в совєтські часи, й не раз казав, що життя й тоді було надзвичайно цікавим і що робота цікава завжди.

— Я не люблю, коли люди розповідають, що в совєтські часи все глушили й придушували, хоча це абсолютно справедливо. Так, і душили, і глушили, але все одно, краще працювати, аніж скаржитися й повторювати заяложені слова. Адже саме ті темні для української культури часи були часами моєї дружби з такими незрівнянними людьми, як Микола Лукаш, Григорій Кочур. І коли ми збирались, то здебільшого обговорювали творчі проблеми, а не ідеологічні. Будинок Кочура в Ірпені був своєрідним острівцем свободи, тим ціннішим, що навкруги був суцільний морок. Або суцільна сірість.

— А знаменитий «Всесвіт», коли його очолював Дмитро Павличко, про який так багато кажуть сьогодні, також був такою оазою свободи?

— А от, до речі, той «волелюбний» Павличко мене ніколи не друкував. Я не можу його назвати серед тих, хто допомагав опальному перекладачеві виживати.

— А хто ж допомагав? І в якій формі відбувалась та допомога? Розкажи, ще не всі знають.

— Перекладачі, яких друкували, «позичали» мені свої імена. А потім чесно повертали гонорари. Тут я дуже вдячний Дмитрові Паламарчуку, який не раз ішов на таке. Одним із найпомітніших моїх перекладів, який вийшов тоді під його прізвищем, був «Гадючник» Франсуа Моріяка.

— Жахлива книга! Чесна і правдива родинна хроніка.

— Так, тоді її видали як книгу проґресивного письменника, який пише правду про ЇХНЮ моральність. Ніби в совєтському суспільстві не було таких самих «ніжних» стосунків у родинах. Мені дуже подобалось перекладати ту книгу... Іще кілька книжок я надрукував тоді під чужими іменами. Тільки одного разу один відомий чоловік натякнув, що я мав би поділитись гонораром, адже якби не його ім'я, я б грошей не отримав.

— Ти знаєш, Анатолю, іноді, розмовляючи з представниками твого покоління, я прошу їх назвати якісь імена, а вони не хочуть, мовляв, не треба. А тут ти говориш усе як було, а вже я думаю, а чи треба... Але давай краще поговоримо про тих, хто все-таки допомагав тобі. Адже люди перевіряються саме в екстремальних умовах.

— Так, для мене саме совєтський час був значно більшим екстрімом, ніж теперішній... тепер просто собі дикий капіталізм, хапай що можеш.

— А тоді був феодалізм.

— Так, а я в тому феодалізмі лишився майстром, вигнаним зі свого цеху. Треба було не тільки виконувати роботу, а й самому знайти замовників, а також знайти виправдання, чому не працюєш, чому є так званим дармоїдом. Мені загрожували висилкою з Києва, що тоді практикувалось. І тут мені допомагав Комітет київських літераторів. То була своєрідна профспілкова організація, яка захищала інтереси літераторів, які не перебували в офіційних творчих спілках. Серед них були дуже цікаві люди: перекладач Сергій Борщевський, він зараз дипломат, поетеса Валентина Давиденко, вона працює на радіо, всесвітньо відомий інтелектуал Валерій Курінський, багато інших цікавих людей. Так, те середовище було здебільшого російськомовним, але до української культури там ставилися з повагою. Також там було багато євреїв, які були надзвичайно симпатичними людьми, дуже розумними й опозиційно налаштованими. Я значно більше полюбляв проводити час у їхньому товаристві, ніж у товаристві нібито ближчих мені колег, українських літераторів, серед яких було багато примітивних антисемітів.

— Я пам'ятаю інтелектуальних євреїв совєтської доби! Це було дуже своєрідне культурне явище, в їхньому середовищі завжди жив особливий дух свободи. Шкода, що багато з них назавжди виїхали з України.

— Але дехто й залишився. Я надзвичайно шаную проукраїнськи налаштованих євреїв і плідно співпрацюю з ними. От уже відніс останній том «Проб» Монтеня до видавництва «Дух і Літера».

— Анатолю, зупинімось на етапах твого великого шляху в незалежній Україні в хронологічному порядку. Премію імені Миколи Зерова у 1993 році ти отримав за переклад творів Альбера Камю.

— Так, але то були твори, перекладені ще в совєтські часи й за перебудови, хіба що видані пізніше.

— Отже, перша велика праця, здійснена вже в так звані нові часи, — це «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста.

— Можна вважати, що так.

— Про твою роботу над цим епохальним семитомником і, зокрема, про твою хворобу між п'ятим і шостим томом не читав у пресі тільки неписьменний.

— Так, мене чимало журналістів запитували про це. Вже й набридло розповідати.

— Але самої праці геніяльного Пруста не читав майже ніхто. Хіба що ти сам, редактор і видавець.

— Гадаю, ти перебільшуєш малограмотність українських інтелектуалів. Як можна не читати Пруста?!

— Чимало колег зізнавались мені, що чекають сьомого тому, щоб мати весь комплект. А вже тоді почнуть читати спочатку, знаючи що вдома є закінчення.

— То значить, тепер вони все прочитали!

— Будемо сподіватись. Але Рабле, наступний твій великий етап, люди читають, і навіть перечитують. Особисто я найбільше люблю перечитувати розділ «Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому, чи не женитися». Особливо мені імпонує заувага про те, що «жінки порядні — це з'їдительки і гризюки».

— А мені імпонують такі жінки, як ти.

— Дякую, але про жінок у твоєму житті трохи згодом. А поки про творчість. По закінченні роботи над Рабле, про яку також багато говорили й писали і яку відзначили як українці, так і французи, ти взявся за переклад Монтеня.

— Перші два томи вже вийшли, третій готується до друку. За цю працю мене долучили до числа братчиків Києво-Могилянської академії.

— Тобто ти виголосив промову перед спудеями, яку видадуть масовою брошурою й продаватимуть по чотири гривні?

— Ні, до цього ще не дійшло. Просто була гулянка з пивом і кашею, яка мала б імітувати студентські свята сивої давнини. Але було приємно й невимушено. І великий Монтень приходив до нас зі свого постаменту в Латинському кварталі. До речі, кажу про Монтеня те саме, що казав і про Рабле: росіяни, які, загалом, мають дуже сильну перекладацьку школу, спотворили Монтеня так само, як і Рабле. В російському перекладі зовсім не той Монтень, якого знають ті, хто читає в ориґіналі. Ориґінальний Монтень дотепніший, розкутіший, розумніший за російського. Я робив усе, щоб український вийшов значно ближчим до ориґінального.

— Отже, Пруст, Рабле, Монтень. Три титани французької літератури. А що далі? Які творчі плани? Чи вже нарешті будуть спогади? Які ще великі французи потребують української інкарнації?

— А що, є на світі тільки французи? Є ще й італійці. Італійська амбасада також підтримує італійську культуру на українській землі. Зараз закінчую переклад сонетів Петрарки. Італійці спонсоруватимуть видання книги у видавництві «Фоліо». А зараз я їду до Італії на стипендію їхнього уряду.

— Щасливої дороги й багато нових вражень! Але в рамках нашої нетривіяльної розмови хочу поставити тобі тривіяльне запитання. Що живить твою феноменальну працездатність? Жінки, чи не так?

— Так, я відкритий до романів із жінками у своєму віці так само, як і до щоденної праці. Не буду згадувати всіх жінок мого життя, згадаю одну, з якою познайомився в Арлі, в таборі для перекладачів на півдні Франції. То була перекладачка з Голландії Аніке, яка працювала над перекладом листів Каміли Клодель. Зустріч із тією жінкою була величезним творчим натхненням для мене, за що я їй дуже вдячний. Щоправда, в Амстердам до неї я так і не поїхав...

— Анатолю, більшість людей твого віку у нашій країні — це ображені на життя й епоху діди, які вміють говорити тільки про проблеми зі здоров'ям і про відсутність грошей. Чи замислювався ти над тим, чому ти все-таки дуже відрізняєшся від більшости своїх ровесників?

— Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є. Ще у совєтські часи я вмів з гумором сприймати промивання мізків, як називалися бесіди з представниками совєтських таємних органів. А деякі мої колеґи сприймали ті розмови дуже трагічно і згодом на тому ґрунті отримали психіятричні проблеми. А я вже тоді бачив абсурдність нелегкої праці совєтських спецслужб. Бачив, що збиралось досьє не тільки на опальних діячів культури, а й на цілком поважних і благонадійних також. I до них приставляли інформаторів, щоб знати, чим дихають літературні генерали. А ще практикувалось перехресне стеження, а отже збиралась інформація й про самих інформаторів. Деякі діячі культури від цього втрачали розум, а я умів з того сміятись.

— Отже, раблезіянський сміх давно вже став важливою складовою твого існування.

— Так! Життя треба приймати таким, яке воно є, це значно плідніше, ніж лементувати, яке воно жахливе. Зрештою, це зберігає й примножує сили для роботи. А робота рятує за будь-якої епохи.

Із Анатолем Перепадею пила вино й розмовляла Євгенія Кононенко

https://www.umoloda.kiev.ua/number/790/164/28741/

Анатоль Перепадя
У ТОЙ БІК, ДЕ СВІТЛИЧНИЙ
Спогади про Василя Симоненка та Івана Світличного
http://www.ukrcenter.com/Література/Анатоль-Перепадя/49931-1/У-той-бік-де-Світличний

Мішель де Монтень
ПРОБИ

З французької переклав Анатоль Перепадя

http://ukrlife.org/main/minerva/monten.htm

Наш Пантаґрюель. Інтерв'ю 2008 року

http://litakcent.com/2008/06/25/anatolij-luchka-nash-pantagrjuel/