Василь Портяк
ПЕРЕД КОСОВИЦЕЮ
ПЕРЕД КОСОВИЦЕЮ
Мама верталась від воза з військовим, який туди її, на дорогу, забирав з хати, але він маму назад не допровадив, а звернув під яблінку, де кружка сиділи солдати. Солдати полуднували, галасуючи, розмахували руками й кидали позад себе в траву бляшанки з-під консервів.
Нечемні, подумав Процик. Дідо буде косити траву й кричати. Відколи немає дєді*, траву приходить косити дідо й дуже сварить Процика, як на щось покинуте серед царинки натрапить. Дєдя ніколи Процика не сварив.
Настуня вирвалася з Процикових рук і хотіла бігти мамі назустріч, але зашпорталася, впала і заголосила. Голосила, лежачи на животі й дивлячись на маму знизу. «Зараз буде! Що я турок вісімнадцятий, не можу дитину забавити». Процик чекав нагінки, але мама взяла Настуню на руки й мовчки сіла коло нього на призьбу.
— Ей, хазяйка! — крикнув з-під яблінки військовий, котрий забирав маму, але мама, видно, не чула.
Тоді він сказав щось. З гурту звівся й подався до хати Федьо з Прислопа. Федьо також мав військове вбрання і зброю, ходив по лісах з солдатами і називався «стрибок»**.
— Оглухла? — сердито запитав ще здалеку Федьо. — Дай соли!
Доки мама ходила в хату по сіль, Процик бачив, як два солдати привели до воза старих Повшуків.
Федьо присів навпочіпки перед Проциком.
— О, який ти вже виріс! Видиш, уже більший від мене, — ска зав, дивлячись на малого знизу.
— Бо я на призьбі, — сказав поважно Процик.
— А скільки тобі рочків?
— Шість... Скоро буде.
— А дєдя давно до вас приходив?
— Нема дєді, — відповів Процик.
— А де він?
— На Донбасі, — сказала мама, виносячи сіль.
— Ага!.. Так, як отой, що на возі?
Мама побачила коло воза старих Повшуків:
— Господи, чо' ви людей мучите? Хто його без лиця впізнає!
— Не твойо дєло! — беручи сіль, гримнув Федьо.
Мама знову сіла на призьбу.
Солдати чогось зустріли Федя криками і сміхом.
— Ей! — встав один і махнув рукою. — Іді к нам!
Мама дивилась десь попри них. Кудись далеко.
— Що то — ідікнам? — спитав Процик.
Мама не відповіла. Настуня вилізла їй на коліна і, висунувши язичок, смикала силянку на маминій шиї.
— Урвеш! — застеріг Процик і глянув на маму, аби потвердила. Та мама й далі мовчала.
Повшуки рушили від воза. Старий ішов попереду, а Повшучка, низько зігнувшись, ніби щось видивляючись на дорозі, за ним. Однією рукою спиралася на ціпок, а другою все хрестилася.
— Мамко, хто там?.. На возі?
— Убитий, — відповіла мама.
— Наш хлопець?
— Не кажи так! Нікому не кажи!..
Процик задумався. Від дорослих чув, що солдати — «совіти», а в лісі «наші хлопці». То як тепер казати?!
Нитка нарешті не витримала. Бісеринки порснули на призьбу, а Настуня, затиснувши в кулачок решток силянки, злякано витріщилась на маму. Ой, буде зараз бита, подумав з острахом Процик, але мама не зважала, і вже другий солдат щось крикнув, підвівшись, потім ступив кілька кроків до хати. Мама підхопила Настуню й зникла за дверима, солдат вернувся, а всі решта знову зареготали.
Процик почав збирати розсипані по призьбі пацьорочки, але вони були такі дрібні, що випадали з пучок, а як назбирав трохи в жменю, половина тут же висипалась. Аби й решта не пропала даром, він розмахнувся і кинув їх у безовий кущ. По листю гарно залопотіло.
Мама не виходила з хати. Процик глянув на двері, потім на солдатів під яблінкою і поволеньки рушив з двору. На перелазі трохи посидів, а тоді, ще раз озирнувшись на хату, зістрибнув і прудко побіг до воза.
Нечемні, подумав Процик. Дідо буде косити траву й кричати. Відколи немає дєді*, траву приходить косити дідо й дуже сварить Процика, як на щось покинуте серед царинки натрапить. Дєдя ніколи Процика не сварив.
Настуня вирвалася з Процикових рук і хотіла бігти мамі назустріч, але зашпорталася, впала і заголосила. Голосила, лежачи на животі й дивлячись на маму знизу. «Зараз буде! Що я турок вісімнадцятий, не можу дитину забавити». Процик чекав нагінки, але мама взяла Настуню на руки й мовчки сіла коло нього на призьбу.
— Ей, хазяйка! — крикнув з-під яблінки військовий, котрий забирав маму, але мама, видно, не чула.
Тоді він сказав щось. З гурту звівся й подався до хати Федьо з Прислопа. Федьо також мав військове вбрання і зброю, ходив по лісах з солдатами і називався «стрибок»**.
— Оглухла? — сердито запитав ще здалеку Федьо. — Дай соли!
Доки мама ходила в хату по сіль, Процик бачив, як два солдати привели до воза старих Повшуків.
Федьо присів навпочіпки перед Проциком.
— О, який ти вже виріс! Видиш, уже більший від мене, — ска зав, дивлячись на малого знизу.
— Бо я на призьбі, — сказав поважно Процик.
— А скільки тобі рочків?
— Шість... Скоро буде.
— А дєдя давно до вас приходив?
— Нема дєді, — відповів Процик.
— А де він?
— На Донбасі, — сказала мама, виносячи сіль.
— Ага!.. Так, як отой, що на возі?
Мама побачила коло воза старих Повшуків:
— Господи, чо' ви людей мучите? Хто його без лиця впізнає!
— Не твойо дєло! — беручи сіль, гримнув Федьо.
Мама знову сіла на призьбу.
Солдати чогось зустріли Федя криками і сміхом.
— Ей! — встав один і махнув рукою. — Іді к нам!
Мама дивилась десь попри них. Кудись далеко.
— Що то — ідікнам? — спитав Процик.
Мама не відповіла. Настуня вилізла їй на коліна і, висунувши язичок, смикала силянку на маминій шиї.
— Урвеш! — застеріг Процик і глянув на маму, аби потвердила. Та мама й далі мовчала.
Повшуки рушили від воза. Старий ішов попереду, а Повшучка, низько зігнувшись, ніби щось видивляючись на дорозі, за ним. Однією рукою спиралася на ціпок, а другою все хрестилася.
— Мамко, хто там?.. На возі?
— Убитий, — відповіла мама.
— Наш хлопець?
— Не кажи так! Нікому не кажи!..
Процик задумався. Від дорослих чув, що солдати — «совіти», а в лісі «наші хлопці». То як тепер казати?!
Нитка нарешті не витримала. Бісеринки порснули на призьбу, а Настуня, затиснувши в кулачок решток силянки, злякано витріщилась на маму. Ой, буде зараз бита, подумав з острахом Процик, але мама не зважала, і вже другий солдат щось крикнув, підвівшись, потім ступив кілька кроків до хати. Мама підхопила Настуню й зникла за дверима, солдат вернувся, а всі решта знову зареготали.
Процик почав збирати розсипані по призьбі пацьорочки, але вони були такі дрібні, що випадали з пучок, а як назбирав трохи в жменю, половина тут же висипалась. Аби й решта не пропала даром, він розмахнувся і кинув їх у безовий кущ. По листю гарно залопотіло.
Мама не виходила з хати. Процик глянув на двері, потім на солдатів під яблінкою і поволеньки рушив з двору. На перелазі трохи посидів, а тоді, ще раз озирнувшись на хату, зістрибнув і прудко побіг до воза.
Коні дрібно переступали, стригли вухами й косували на малого блискучими очима. Один гнідий, другий — сорокатий. Процикові сподобався сорокатий. Торкнувся долонею до лискучого боку — шкіра сорокатого сіпнулась і затремтіла.
— Астарожно, малчік! — сказав солдат з чорними вусами, чорними гострими очима й дзьобатим носом.
— Астарожно, — сказав він, — конь баітса.
Він сидів коло воза на купині, підмостивши під себе жовту куфайку. Поруч лежала «пепешка»*** з чорним кружком. Процик її не боявся. Недавно в них були у хаті «наші хлопці» й Процик бачив, як один з них закладав у кружок маленькі кулі з круглими вершками. А потім приходили отакі, як тепер, «совіти», були п'яні і стріляли з пепешок у небо. Пепешки лускотіли, з них сипались маленькі гільзочки. Зовсім не страшно.
— Тібя как зовут? — спитав чорновусий солдат.
Чогось усім конче треба знати його ім'я, чий він і скільки має років. Солдат орудував маленьким ножичком. Крутив у руках якийсь патичок і обережно його поколупував, поглядаючи на Процика. Потім узяв двома пальцями, обдивився з усіх боків і простягнув малому:
— Са-абака. Дарю!
Уламок смерекового корінчика, ледь поправлений солдатовим ножиком, справді нагадував собаку. Дивлячись на гострий ніс, Процик вирішив, що то лисиця. Хотілося сказати про це солдатові, а також, що він, Процик, називається «Прокіп, син Петра», але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами.
Тут надійшов Федьо з Прислопа.
— Леван, — сказав до солдата, — а ти чого не з усіма?
— Не хачу, — відповів солдат.
Процик, затиснувши в кулачку «лисицю», рушив уздовж воза. Віз був без скрині, лише низькі дошки по боках, і Процик, зайшовши ззаду, побачив висунуті з-під верети ноги. Без чобіт, у вовняних шкарпетках-капчурах. Капчури з поясочками і зірочками.
— Хочеш подивитися? — спитав Федьо і взявся з другого кінця за верету.
— Ти что, дурак? — сердито озвався солдат.
— А чого... Пусть смотріт!
— Не нада!
Федьо послухався й почав щось шукати в передку воза. В одному капчурі була дірка, крізь неї визирала сіра п'ята. Процик недовірливо озирнувся довкола. Під яблінкою так само галасували солдати, чорновусий добув з кишені куфайки ще один сучок і почав його дзьобати й стругати ножиком, за чимось порпався Федьо у возі... А по голій п'яті в подертому капчурі прудко бігала муха.
— Чуєш, Леван? Він, падло, навєрно, нарочно ліг лицем на гранату, — сказав Федьо. — Тепер попробуй вищітай родствєнніків!
Чорновусий необережно відтяв щось не те від сучка, бо глянув на нього з жалем і кинув під ноги. Процик бачив, що той не любить Федя, а Федьо кричав на маму. Тепер йому ще й сучок зіпсувався... Процик забув про засторогу і ступив до солдата:
— Мама також плела такі капчурики, із звіздами, — показав на кінець воза.
Чорновусий зморщив чоло, намагаючись зрозуміти малого. Раптом, зиркнувши на Федеву спину, сердито нахмурився й сказав:
— Молчі, малчік!
Видно, не зрозумів, подумав Процик. Йому стало прикро від такої переміни солдатового настрою.
— Казала, що дєдеві на Донбас.
Федьо обернувся від воза:
— Оп'ять Донбас? Шо он тебе врьот? — спитав солдата.
Чорновусий встав на весь зріст і гаркнув, люто витріщившись на Процика:
— Ану, марш отсюда!
Це було так несподівано, що Процик нараз відчув, як спині стало холодно, а по ногах побігло гаряче і мокре. Наступної миті він уже летів до перелазу. Так, що навіть не чув, чи перебирає ногами.
А назустріч бігла від хати мама. З темними очима на білім лиці.
Солдати нарешті рушили з-під яблінки на дорогу. Без дороги, толочачи траву, підходили до загорожі й гуртом перелізали, так що тріщало під ними вориння, а декотрі спритно перескакували. Знову щось кричали мамі, та ні вона, ні малий не дослухалися. Мама присіла перед Проциком і все пестила долонями його обличчя, тремтячими пальцями торкалася брів, носика, уст. Проциків страх улігся, натомість пригадалося, як його скривдив добрий, здавалося, солдат, згадалися безпомічні ноги в капчурах з діркою на п'яті — і він заплакав.
Сльози лилися легко і рясно, а мама дивилася сухими пекучими очима на дорогу і з грудей її добувався схожий на тихе виття стогін.
Оточений солдатами, віз покотив униз, до села.
— Астарожно, малчік! — сказав солдат з чорними вусами, чорними гострими очима й дзьобатим носом.
— Астарожно, — сказав він, — конь баітса.
Він сидів коло воза на купині, підмостивши під себе жовту куфайку. Поруч лежала «пепешка»*** з чорним кружком. Процик її не боявся. Недавно в них були у хаті «наші хлопці» й Процик бачив, як один з них закладав у кружок маленькі кулі з круглими вершками. А потім приходили отакі, як тепер, «совіти», були п'яні і стріляли з пепешок у небо. Пепешки лускотіли, з них сипались маленькі гільзочки. Зовсім не страшно.
— Тібя как зовут? — спитав чорновусий солдат.
Чогось усім конче треба знати його ім'я, чий він і скільки має років. Солдат орудував маленьким ножичком. Крутив у руках якийсь патичок і обережно його поколупував, поглядаючи на Процика. Потім узяв двома пальцями, обдивився з усіх боків і простягнув малому:
— Са-абака. Дарю!
Уламок смерекового корінчика, ледь поправлений солдатовим ножиком, справді нагадував собаку. Дивлячись на гострий ніс, Процик вирішив, що то лисиця. Хотілося сказати про це солдатові, а також, що він, Процик, називається «Прокіп, син Петра», але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами.
Тут надійшов Федьо з Прислопа.
— Леван, — сказав до солдата, — а ти чого не з усіма?
— Не хачу, — відповів солдат.
Процик, затиснувши в кулачку «лисицю», рушив уздовж воза. Віз був без скрині, лише низькі дошки по боках, і Процик, зайшовши ззаду, побачив висунуті з-під верети ноги. Без чобіт, у вовняних шкарпетках-капчурах. Капчури з поясочками і зірочками.
— Хочеш подивитися? — спитав Федьо і взявся з другого кінця за верету.
— Ти что, дурак? — сердито озвався солдат.
— А чого... Пусть смотріт!
— Не нада!
Федьо послухався й почав щось шукати в передку воза. В одному капчурі була дірка, крізь неї визирала сіра п'ята. Процик недовірливо озирнувся довкола. Під яблінкою так само галасували солдати, чорновусий добув з кишені куфайки ще один сучок і почав його дзьобати й стругати ножиком, за чимось порпався Федьо у возі... А по голій п'яті в подертому капчурі прудко бігала муха.
— Чуєш, Леван? Він, падло, навєрно, нарочно ліг лицем на гранату, — сказав Федьо. — Тепер попробуй вищітай родствєнніків!
Чорновусий необережно відтяв щось не те від сучка, бо глянув на нього з жалем і кинув під ноги. Процик бачив, що той не любить Федя, а Федьо кричав на маму. Тепер йому ще й сучок зіпсувався... Процик забув про засторогу і ступив до солдата:
— Мама також плела такі капчурики, із звіздами, — показав на кінець воза.
Чорновусий зморщив чоло, намагаючись зрозуміти малого. Раптом, зиркнувши на Федеву спину, сердито нахмурився й сказав:
— Молчі, малчік!
Видно, не зрозумів, подумав Процик. Йому стало прикро від такої переміни солдатового настрою.
— Казала, що дєдеві на Донбас.
Федьо обернувся від воза:
— Оп'ять Донбас? Шо он тебе врьот? — спитав солдата.
Чорновусий встав на весь зріст і гаркнув, люто витріщившись на Процика:
— Ану, марш отсюда!
Це було так несподівано, що Процик нараз відчув, як спині стало холодно, а по ногах побігло гаряче і мокре. Наступної миті він уже летів до перелазу. Так, що навіть не чув, чи перебирає ногами.
А назустріч бігла від хати мама. З темними очима на білім лиці.
Солдати нарешті рушили з-під яблінки на дорогу. Без дороги, толочачи траву, підходили до загорожі й гуртом перелізали, так що тріщало під ними вориння, а декотрі спритно перескакували. Знову щось кричали мамі, та ні вона, ні малий не дослухалися. Мама присіла перед Проциком і все пестила долонями його обличчя, тремтячими пальцями торкалася брів, носика, уст. Проциків страх улігся, натомість пригадалося, як його скривдив добрий, здавалося, солдат, згадалися безпомічні ноги в капчурах з діркою на п'яті — і він заплакав.
Сльози лилися легко і рясно, а мама дивилася сухими пекучими очима на дорогу і з грудей її добувався схожий на тихе виття стогін.
Оточений солдатами, віз покотив униз, до села.
__________________
* Дєдя — тато (діал.).
** Від «истребительные батальйони» — збройні формування з цивілів, створені чекістами для допомоги у боротьбі з УПА.
*** Автомат ППШ.
* Дєдя — тато (діал.).
** Від «истребительные батальйони» — збройні формування з цивілів, створені чекістами для допомоги у боротьбі з УПА.
*** Автомат ППШ.
Зі збірки новель “У снігах”, 2006
Ілюстрації Лариси Синкевич
Післямова Василя Герасим'юка
Ілюстрації Лариси Синкевич
Післямова Василя Герасим'юка
