Захисник В'ячеслава Зінченка, схоже, мишей не ловить...

 

Ігор Швець,

колишній оперативник української кримінальної міліції, капітан у відставці:

АДВОКАТ СУЛИМА ЗЛИВАЄ В'ЯЧЕСЛАВА ЗІНЧЕНКА

Очікувано, в умовах тиску на львівських правоохоронців та жерців Феміди, Галицький суд продовжив В’ячеславові Зінченкові запобіжний захід, попри те, що головний доказ у справі Фаріон - знаряддя вбивства - відсутній. А при таких розкладах, коли знаряддя вбивства немає і немає зізнання підозрюваного у скоєнні злочину, його потрібно випускати. І будь-який цивілізований суд в будь-якій країні це би зробив.

У перебігу слідства чиниться дуже багато процесуальних порушень, слідство ведеться з порушеннями чинного законодавства, вчинено численні порушення з боку львівської поліції при здійсненні слідчих дій.*

Зокрема, слідчі затягували ознайомлення адвоката Ігоря Сулими зі справою, й він отримав матеріяли справи на руки лише за 3 чи 4 дні до судового засідання щодо запобіжного заходу його підзахисному. За такий час адвокат просто фізично не може повноцінно ознайомитись зі справою й побудувати лінію захисту.

Ще одне кричуще порушення: протягом двох місяців В'ячеславові Зінченку не дозволяли бачитися з батьками.

Кулі нема, пістолета нема, ексгумації тіла Фаріон нема. Які докази? Капелюх, темні окуляри, хтось там сидів? Це маячня. Начебто запах Зінченка на лавці, а може, то був стілець, а стілець пропав. Тобто, конкретно в поліції нічого нема.

Існують адвокати, які просто не дають спокою ні судові, ні прокуратурі, ні слідству. Пишуть подання, пишуть скарги. Скаргу на прокуратуру, на суд, на слідство можна писати хоч кожен день по 10 разів - це стимулює слідство і прокуратуру працювати на совість. Адвокат Сулима, на жаль, цього не робить.

Ти пишеш клопотання, що слідство ведуть з порушеннями чинного законодавства. Ти пишеш клопотання, ще одне, пишеш друге. За два місці адвокат Сулима міг написати не менше 10 клопотань. Він не написав жодного.

Адвокат може писати клопотання на ім'я Генерального прокурора України, тому що слідством керує прокуратура, котра має стежити за дотриманням законности під час проведення слідства поліцією. Адвокат Сулима повинен був писати про порушення з боку львівської поліції при здійсненні оперативних слідчих дій, на ім'я Генерального прокурора – це по-перше.

По-друге, Уповноваженому з прав людини Дмитрові Лубенцю.

По-третє, директорові Державного бюро розслідування України, щоб змінити підслідність і передати справу до ДБР. Адже кричать: справа важлива політично, там російські спецслужби, - а хто ж політичну справу, в якій можуть бути замішані російські спецслужби, доручає розслідувати поліцейській, яка приходить до суду напівгола, у бікіні?**

Четверту заяву – до Европейського суду з прав людини. Два місяці пройшло - чого ви тягнете, адвокате Сулимо? Я вам назвав чотири клопотання, які ви мали подати. А їх можна було написати значно більше. Можна було писати клопотання до керівників фракцій Верховної Ради. Можна було? Можна. А чому політичні партії мовчать? Чому ні одна політична партія не захищає В'ячеслава Зінченка? Адже він і його родина — громадяни України й виборці. Чому його не захищає мер Дніпра? Адвокатові ніщо не заважало написати клопотання на ім’я Філатова.

Багато людей питають, чи не можна перевезти В'ячеслава Зінченка зі Львова до Києва, бо там йому буде безпечніше. Важко, але можна. Питання, хто це вирішує. Вирішує слідчий, який веде справу, або львівський прокурор. Ви скажете, вони не дадуть дозволу на переведення В'ячеслава зі Львова до Києва. Звісно, не дадуть, але клопотання можна було написати. За два місяці адвокат Ігор Сулима міг написати таке клопотання, міг би дати йому огласку, поінформувати українську громадськість. Міг би дати інтерв'ю з цього приводу українському каналові. Будь-якому, навіть провінційному, навіть дніпровському. Міг, але не дав. Ви скажете, а чи воно би помогло? Могло б і не помогти, але привернуло б увагу до питання безпеки В'ячеслава.

Він сидить не в піонер-лаґері чи на базі відпочинку - він перебуває в колонії, а був спершу в СІЗО. Чому В'ячеслава Зінченка перевели зі львівського СІЗО в колонію? Напевне, там йому загрожувала якась небезпека, щось було там не так. То чому не написати клопотання генеральному прокуророві? Чому не написати клопотання львівському слідчому прокуророві про те, що Зінченкові загрожує небезпека? А він казав: “Якщо зі мною щось трапиться в камері, знай, мамо, я не винен.” Чому Сулима не написав клопотання, щоб його перевели зі львівської області до Києва, до слідчого ізолятора СБУ, де він би був в цілковитій безпеці?

Адвокат згадав про антропологічну експертизу, яку потрібно зробити, і він, мовляв, буде робити подання. А чому він не зробив такого подання ще місяць тому, коли я про це говорив? Він раніше говорив з моїх слів, що Фаріон вбила дівчина. Більше він про це не згадує, але подивіться на руки людини в панамці, подивіться на її риси обличчя, і в неї немає кадика.

Адвокат Сулима не говорить і ще про одну важливу річ - про автомобіль у дворі, що його бачили свідки, і про чоловіка, який сидів в автомобілі. А треба про це говорити! Не говорить він і про камеру відеоспостереження, яку чимось прикрили. Усі камери у дворі були відключені, але працювала одна камера, яка має автономне живлення. Її прикрили. Хто прикрив?

Адвокатові треба доводити, що слідство не працює. Треба писати скарги. Треба мотивувати те, що слідство не працює, не розслідує належним чином, не відпрацьовує инших версій. Він може каменя на камені не залишити від поліцейського обвинувачення, він може його просто розгромити, але він цього не зробив. Потрібно було писати скарги, потрібно було писати подання, потрібно просто-напросто штурмувати лінію обвинувачення поліції. Адвокат Сулима цього не робить.

Цитую своїх глядачів: Сулима – дуже слабенький адвокат, він зливає В’ячеслава Зінченка.

Дуже шкода його мами, пані Олени Зінченко - від неї самі очі залишилися...

Джерела

https://www.youtube.com/watch?v=w3YsgV7quMg

https://www.youtube.com/watch?v=4qHlIySotEQ

https://www.youtube.com/watch?v=38bUJfW8X5U

UPDATE

ВБИВСТВО ФАРІОН. В ЛІСІ РОЗКОПАЛИ ТРУП

Як розповіли інсайдери, за кілька днів після вбивства Фаріон, в лісовій місцевості неподалік вул. Масарика знайдено труп чоловіка, про що не повідомлялося. Замовники прибрали справжнього кілера?

https://www.youtube.com/watch?v=QXRDZZRKFoM&ab_channel=%D0%95%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%86%D0%BE%D0%B2

ВБИВСТВО ФАРІОН. У ЛЬВОВІ ЗІНЧЕНКА ЗАКАТУЮТЬ

Ступінь корумпованости влади у Львові, зокрема правоохоронних структур та судів, такий, що апеляція проти вигідних владі судових ухвал там практично неможлива.

https://www.youtube.com/watch?v=AqYuOa-eA5E&ab_channel=%D0%95%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%86%D0%BE%D0%B2

________________

* Слідство у справі Фаріон неповне і проводилося з процесуальними помилками та порушеннями

https://lesinadumka.blogspot.com/2024/09/blog-post_16.html

** Вбивство Фаріон. Поліцейська оголилася в суді

https://www.youtube.com/watch?v=BmqrkT0AYMk

Ймовірного вбивцю Фаріон поліція відпустила

https://lesinadumka.blogspot.com/2024/09/blog-post_13.html

Вбивство Фаріон. У Львові хочуть все одразу закрити - і Зінченка, і справу?

https://lesinadumka.blogspot.com/2024/09/blog-post_82.html

Справа Фаріон. Підозрюваний Зінченко за ґратами без будь-яких доказів

https://lesinadumka.blogspot.com/2024/09/blog-post_10.html

Про деякі деталі біографії Ірини Фаріон

https://lesinadumka.blogspot.com/2024/09/blog-post_8.html

"...мій готелю мій "львове" облуплений як і я". Тарас Федюк

 

Львів Ігоря Кухарського

Тарас Федюк

* * *

...мій готелю мій "львове" облуплений як і я

всі твої проститутки твої коридорні твоя гаряча вода

що немає мій "львове" до нашого скону...

стоять

твої двері таксі моя пам'ять мій "львове" свята

і щоразу то важче цим потягом дев'ять годин

приїздити сюди пити каву - болить голова

що лишилось мій "львове" від наших з тобою судин?

так, нічого - засохла і синя трава

я ці двері совкові - з бетону і скла - зачиню

я цю пісеньку що

із бетону і скла насвищу

я - цигарочку в губи

подай мені "львове" вогню

я кивну головою -

подай мені "львове" дощу

А все решта - нічого не варте

укупі із тим

задля чого приїхав

і жив все життя взагалі

я - цигарочку в губи. закінчується дим -

і нікого не буде зі мною тепер на землі

2013

Костєві Москальцеві сниться Львів...

 

Павло Федів. Панорама Львова

Кость Москалець

СОН ЛЬВОВА

Залишитися б отут — і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами, кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, — коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редаґувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку. А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпружености, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейґель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця [вервиці], старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією…

З есею «Мій сон Львів»

Павло Федів. Панорама Львова з даху Будинку телебачення

Кость Москалець

МІЙ СОН ЛЬВІВ

Є Львів русифікований і постсовєтський, а є український і націоналістичний. Є Львів, заселений учорашніми мешканцями довколишніх сіл, але є також Львів старих інтеліґентських родин...

Повертався меандрами снів - і закортіло перейтися крихітною вуличкою Сковороди. Стояла довгождана вечірня, майже безлюдна прохолода, і вузеньке бруковане русло ласкаво впустило мене до себе. Та сама брама, ті самі вікна помешкання, де я жив двадцять років тому, навіть та сама чорна керамічна прикраса з Гавареччини на підвіконні.

Так дивно, так добре стало на серці; пішов далі, повз корпуси медінституту, спускаючись до Пекарської, і далі - до Зеленої, де в снах завжди зупиняється чотирнадцятий автобус. Голоси телевізорів долинали з розчинених на вулицю вікон; пахощі домашніх страв і старих речей, роками усталеного побуту й затишку, пахощі осілости і безпеки. В одному з таких розчинених вікон сидів капловухий пес, печально дивлячись на сутінки, на безлюдну вулицю, на перехожого мене і на рудого кота, що примостився під парканом. Незвично бути сновидінням львівського пса! Ще ніколи так гостро не відчував я себе гессівським Степовим Вовком, як оце тут, у безгомінні візії, коли, принюхуючись до покручених вуличок, повертався до чергової самотницької келії, до чергового тимчасового притулку реальности, невагомими ногами збуваючи чергову стацію на шляху старого піліґрима. Залишитися б отут - і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, - коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редаґувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку.

Павло Федів. Будинок біля Стрийського парку

А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпружености, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейґель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією. Почала би дратувати хронічна відсутність води, сморід спітнілих тіл у натоптом напханих маршрутках, стихійні базарчики вздовж вулиць, де м'ясо, сир і городина лежать просто на землі, де блукають обкурені гопники, де тхне вся оця незужита совковість, якої подостатком маю хоч у Києві, хоч у Чернігові...

Так, направду, посеред того, що ми вважаємо дійсністю, є кілька різних Львовів, змушених співіснувати в одному часопросторі. Є Львів русифікований і постсовєтський, а є український і націоналістичний. Є Львів, заселений учорашніми мешканцями довколишніх сіл, але є також Львів старих інтеліґентських родин, коріння яких сягає ще в австрійські часи. Львів - це літера, яку в кожній зі згаданих і незгаданих культур та субкультур відчитують по-своєму, вкладаючи суперечливі, часто протилежні значення. Знаючи про існування всіх цих паралельних Львовів, які, поміж тим, час від часу перетинаються у проблематичних, подеколи вибухонебезпечних пунктах, я водночас знаю ще одне: у мене є свій Львів, недотичний для загребущих лап політика, ділка і профана, що, врешті, одне й те ж. Це Львів, у якому наприкінці 80-х років минулого століття я робив революцію разом зі своїми друзями - поетами, музикантами, художниками, гіпі, кришнаїтами і греко-католиками. Львів, у нелеґальному самвидаві якого друкувалися мої перші вірші і повісті. Місто, в якому на нас спускали вівчарок і били гумовими кийками совєтські міліціянти, представники найлюдянішої в світі держави, казали вони. Місто, де ми вперше виконували заборонений гімн України зі сцени, піднімаючи такі ж заборонені синьо-жовті прапори, де відроджували різдвяні вертепи, упорядковували занедбані стрілецькі могили і з трепетом записували на диктофон пісні УПА від старих, немічних вояків, що пройшли пекло совєтських концтаборів. Львівська бруківка добре пам'ятає кроки десятків тисяч людей, які 17 вересня 1989 року вийшли на вулиці, вимагаючи леґалізації греко-католицької церкви - чи не тоді я вперше зрозумів, що то є, коли тебе кличе Львів, коли Матриця послуху і страху, закладена в суспільство окупаційною владою, дає нарешті довгожданий збій.

Звичайно, я знаю і те, що потім нас зрадили. Що політики, вчорашні політичні в'язні, яких Львів небезпідставно вважав героями, вдалися до ганебної колаборації з комуністичними владцями, дозволивши одному з них стати першим президентом України, а відтак, започаткувати хибну й безперспективну лінію подальшого руху. Що велетенський соціяльний капітал довіри і солідарности, нагромаджений львів'янами, розтринькали за лічені роки язикаті нувориші-популісти - і сьогодні у Львові ніхто нікому не вірить, так само, зрештою, як і в цілій Україні. Як і за совєтських часів, до речі.

Павло Федів. Будинок охорони пам'яток

Все це я знаю. Тому моєму Львову ліпше поки що залишатися там, де він є тепер - у символічній реальності. Тільки там його вузькі вулички є священними на дотик. Тільки там з'являються перехожі, яких я, на жаль, більше ніколи не зустріну в яскравому світлі яви. Бідно вбрані, не підозрюючи про існування мобільних телефонів, КПК й Інтернету, вони п'ють дешеве вино, розповідаючи мені вірші, яким судилося стати безсмертними - але вони не знають про це. Розповіді про реальну Україну викликають у них саркастичну посмішку. А проте, коли я кажу, що нікому не вірю, бо в цьому світі продалися всі, вони заперечно хитають головами. Вони кажуть: виросло нове покоління. Виросли ті, хто не потерпить зради і приниження. Згадай, яким неподоланним здавався зненавиджений усіма монстр СССР - а ми ж його повалили, бо були юними і вірили, попри відсутність будь-яких підстав. Ці юні, що прийшли, повалять химерну споруду на глиняних ногах, поквапливо змайстровану продажними. Є речі, які не продаються. Тому що саме без них життя втрачає сенс. Душа не продається, Львів не продається, розумієш?

І розплющуючи очі, повертаючись до сумнівних, у кожному разі завжди надто твердих ласощів матеріяльного побутування, я мушу зважати на слова, сказані померлими побратимами з потойбіччя, мушу продовжувати спроби поєднати гадано непоєднуване - сни з реальністю, спогади - з мріями, анархізм - з консерватизмом... Одне слово, спроби створити вічний Львів, засадничо українське місто, не провінційний галицький міф, якого жваво і хтиво братимуться деконструювати чужинці, а столицю, з якою вони змушені будуть рахуватися.

Квітень 2008

Д-р Олександер Надраґа. Львівський св. Миколай і св. Вечір

 

Schoolchildren posting letters in the playground of the Red Lion Street School, London, 1926

"Чудо – наймиліше дитя віри."

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете

ЛЬВІВСЬКИЙ СВ. МИКОЛАЙ І СВ. ВЕЧІР

Д-р Олександер Надраґа

Видним знаком недалеких зимових свят обох обрядів у Львові були від давніх-давніх літ ярмарочні будки з дешевими медівничками, "николайками" і прикрасами на ялинку, що їх уже з кінцем листопада ставляють на Ринку напроти Народньої Торговлі. Поява тих перших будок була для нас малих, "шкрабів" із вселюдної школи великою втіхою, бо вони саме вводили нас в більш, ніж шеститижневий період найкращих казок і мрій дитячих років. Ми всі бігли на Ринок дивитися на ті будки, а обійшовши їx ряд, ставали перед популярним тоді базаром, що містився коло нинішньої Народньої Торговлі і був побіч Кавчинського та Оберського на Галицькій головним доставцем для св. Миколая. Чого там не було на виставових вікнах?! І залізничка на шинах з льокомотивою, що її накручувалося ключем і ріхтерівські будівельні камінчики і маґічні ліхтарні, такі, що кидали ріжні образці на екран з малого обруса. І скриньки з усякими чародійними штуками, гри та забави. Справді, годі було між тими чудами вибирати і признатися родичам, що саме св. Миколай мав би нам принести. Найкраще було б, щоби він приніс нам цілу виставу...

Тимчасом час його приходу наближався і я вдивлювався надійно в образ його святоюрського престола та просив його, щоб він цього року був таксамо щедрий як минулого і у великій своїй ласці додав ще пачку ріжнобарвних олівців, яку я бачив у Дуткевича на Краківській чи у Купфершміда на Руській. Трудно було нам, дітям, заснути напередодні гостини нашoгo добродія. Mи переверталися боку на бік, а наша уява працювала так сильно, як тільки може працювати у малих дітей. Коли ми і заснули, то в другій-третій у ночі було вже по сні. Наші головки давили якісь пакунки і ми в сорочинках бігли з тими пакунками до вікна та при світлі наріжної аверівської ліхтарні попросту розривали їx. Є залізничка, направду є і крейдки! Боже, що за радість! Навіть вилетіла з пакунка пара нікльованих "шляйфів" з гарними ремінчиками! Сестра витягала і ляльку, таку, що закриває очі і бляшану кухню з горнятами, риночками, сковороднями! Зуби звеніли нам від холоду, а мама гонила до ліжок. Але сну вже скоро не було та ледви над ранком ми заснули, я з залізничкою, ceстpa в обіймах ляльки. Одначе прийшла раз ніч, коли сам св. Миколай до нас не зайшов. І щирі сльози лилися нам з жалю, що ми вже "старі" і розвіялася ще одна з чудових казок нашого дитинства!

Та недовго тривають траґедії юних днів. Ось уже по польських Святах і вчора "батяруси" з поблизьких камяниць бажали з банею нашим сусідам, щоб Бог дав їм "у тім домі виграти на льотерії". Батько "вифасував" пенсію і треба було полягоджувати передсвяточні орудки. Я впрошувався на маминого секретаря і мама обчислювала та мені диктувала всякі позиції, які я каліґрафічно списував на картці з мого зшитка. Ішло головно про всякі ласощі, які мама купувала в Народній Торговлі, бо муку брали ми в млині Тома на Янівській. "Фунт жовтих родзинок і пів фунта чорних дрібних". Я писав і облизувався. "Два кіля волоських оріхів, фунт чоколяди, кільо міґдалів, пів фунта цитрини", "Мамо може того буде замало і торги готові нам зіпсуватися!" "Ей, ти ласуне! — відповіла мама — "знаю вже чому тобі замало, але як ми з Маланкою принесемо кіш, то замкнемо все на два спусти". Ті всі застереження не дуже помагали і в кожній торбинці, що зберігала щось смачне, мусіла бути дірочка.

Я скидав вину на погані торбинки (хай простять мені панове начальники складу Народньої Торговлі), але мама не вірила. "Помагав" мамі ще більше, як починали варити. Тоді не один з міґдалів, з яких ми зі сестрою здіймали лушпинки, опинився у шлунку та в кишені і довго ще по святах знаходила там мама якісь родзинки чи куснички чоколяди. Мама витягала на свята "спеціяльні" приписи на торти і тісточка. Кілько вони літ мали ті пожовклі "переписи" писані ледве читким чорнилом по нашому (очевидно з йорчиками), по німецьки і по польськи! "Бачиш Олесь той перепис ще від твоєї прабабки, а цей від бабки; цей від тети Брозі, той від тети Гені, що то вже в чотирнацятім poці життя вийшла заміж і на Буковині її називали "ді кляйне Попадя". Всі ці архитвори кулінарного мистецтва зачиналися від слів: "Возьми, везь, німм" Я з такою пошаною брав їx до рук, якби вони були найстаршими памятниками письменства! Мама робила звичайно все "на око" і навіть моїй жінці трудно нині вивідатися від мами, кілько вона дає цього і того до якогось торта чи пляцка. Вино і риби належали виключно до нас обох — "мужчин" — батька і мене. Служниця брала кіш і ми одного дня ходили з нею на Краківську, до Штадміллєра за вином, а вдень перед самим Свят-Вечором на площу Рибну по риби. Я дуже любив дивитися па малу вінду у Штадтміллєра, якою їхали з пивниці овинені в жовту бібулку ріжні сорти вин. Мама і служниця розбирали риби, ми малі вичікували на плавці, які висушували на печі, щоб ними стріляти.

Прийшов Святий Вечір. Чудовий це був для нас день. Ми ходили просто навшпиньки, щоб тільки не заколотити його святошної тишини. Я і моя рідня, передовсім служниця боялися, щоб не влізла перша "баба" до мешкання. Найтрудніше було з молочаркою. Але і вона в повнім зрозумінні наслідків, що їх можепринести перша її поява, висилала на той день свого чоловіка з молоком, хоч він мусів соромитися йти до міста з бабським "тлумаком". Часто приходив перший каменичний сторож з сіном, яке стягнув з якоїсь селянської фіри, певний, що за свою приналежність до "мужчин" дістане чарку доброї житнівки від Бачевського.

З кухні плили на ціле мешкання дивні пахощі. В великих горшках варився святочний борщ, голубці з грибками і суш куплений у синевідських бойків під парасолями. На столі родилися смачні креплики і капуснячки, на "ринці" смажився мід до горівки з цинамоном. Я з татом прибирав ялинку в замкненім перед цікавими очима молодшої рідні "сальоні". Скоро сходив нам день Уже кидають креплики до борщу, вже на сковородці досмажується риба, тато "коштує" медівку, чи не за міцна. Всі убираємося святочно. Мама застелює стіл білим як сніг oбрусом, під обрус по середині стола кладе сіно і на ньому святковий колач. Займаємо по старшині місця, побіч нас сідає наша служниця. Батько бере тарілку з проскуркою, приступає до мами, тато і мама бажають одне одному всього найкращого і потім ідуть до нас. В очах усіх сльози. Зачинаємо від борщу, потім іде риба; мама вибирає з кусників, призначених для молодшої рідні "ости". Сміло вже їмо налисники з грибами і голубці. Але я жду на кінець вечері і вже біжу до "сальону" засвітити свічки на ялинці. Отвираю наскрізь двері і очі молодшої рідні аж вискакують з радощів. Потім іде "Бог Предвічний", а за цією колядою інші. Полумя свічечок пестить сині, червоні, зелені кулі, золоті горіхи та інші прикраси ялинки. Десь свічечка огортає своїм полумям шпильки ялинки і кімнату наповнює живичний запах галузочки. Свічечки освічують чудові коронкові взори на замерзлих вікнах. Батьки і ми молоді дивимося на ялинку і стараємося вичитати у світляних її кільцях нашу долю в найближчому році.

А ті роки плили тоді так скоро, і приносили вони всяке так, як це воно в людському житті мусить бути. Місце мого батька заняв я, як представник дальшого покоління. І в моїй хаті стоїть така сама ялинка, як колись у нас на Городецькій з такими самими свічечками і прикрасами. Не висять на ньому самі елєктричні лямпочки, з визивним, самопевним світлом скоробагатька та позбавляють ялинку цілої тої краси і цілого того чару, який йому дають тремткі вогники свічечок. На ялинці пишаються різноманітні кулі і прикраси. Найстарші з них мають уже цілих 16 літ і до них рвався цілим своїм кількамісячним тілом старший мій син. Потім ми докуплювали щороку нові чічки аж до найновіших, куплених вже цього року. До кожного з них привязані якісь спомини, кожне з них, це нова сторінка мого родинного життя. Тішилася ними також моя маленька Оленка, але не так палко, як мій Данко. Тільки оченята в них робилися такі великі і такі чудові, як ті кулі у світлі кільканацяти свічечок. Та і ми дивимося не менше цікаво, бо раз у рік завдяки святій вечері і цій ялинці стаємо малими дітьми. Це єдина казка з дитячих літ, що щороку повторяємо собі.

А серед тих мрій очі наші звертаються до їдальні і дивляться на ще одну свічку на столі та на крісло, що його ставимо для когось неприсутнього і сподіваного. Може цей гість прийде за рік, за два, може на нього ждатимуть ще наші діти. І в тій надії черпаємо заохоту до життя, до праці, до боротьби з вітрами серед моря нашого теперішнього життя.

Гасне одна свічечка, за нею друга, третя, а з ними гаснуть теж спомини: один, другий, десятий. Діти рахують, кілько треба дати нових свічечок, щоб на другий день Христового Різдва могли засяти новим, повним світлом.

"Діло", 7 січня 1939

Зі "Збруча"

Осінній Львів Андрія Содомори, Віктора Жмака - і не тільки.

 

Віктор Жмак. Жовтень 2012

"...Львів озивається до мене не в яскраві, а в приглушені, ледь замрячені осінні дні, коли кам'яні будівлі, втрачаючи вагу, проступають із тієї замряченості своїми шпилями, вежами та банями, аттиками та орнаментальними решітками, — звучать химерною грою форм, завжди несподіваними акцентами (що ж бо то за музика, поезія чи навіть мова без акцентів?)... Та особливо промовистим для мене Львів є тоді, коли тихо дощить на місто. Саме тихо, навіть солодко, ніжно: doucement..."
Андрій Содомора

Віктор Жмак. "Площа, дощик". Жовтень 2013

"Мій Львів — то Львів осінній. Тієї пори я радше дослухаюсь, аніж приглядаюся до нього. Вловлюючи, навіть у звучанні вежового годинника, Верленові нотки, приміряю їх до українського слова: «Блідну, лишень / в блідний той день / б'є годину — / спогадів даль / будить печаль / безпричинну»..."

Андрій Содомора

"... ту тихість відтінює ледь помітна мжичка, яка лише припорошує шибки, а не спливає з них слізьми і більше торкається душі, аніж обличчя. Тоді-то, коли мешкання й вулиця ще не прокинулися до життя, той світ готовий відкритись одинокому перехожому, що вийшов з дому на його голос просто так — у тиху ранкову мжичку..."

Андрій Содомора

Цитовано книжку Андрія Содомори "Сльози речей".

Львів, кінець серпня 1914 року. Зі щоденника очевидця

 

Митрополит Андрей Шептицький у російськім полоні, в Курську.

Знимку зроблено не пізніше лютого 1917-го.

Вночі проти 3 вересня 1914 року австрійські війська залишили Львів. Протягом того ж і наступного дня місто окупували моcкалі. Про події тих днів і про зустрічі з Митрополитом Андреєм Шептицьким - записи у щоденнику очевидця.

Митрополит.
Григорій Микетей*

Памятним для многих остане вечір в 26. серпня на 27. у Львові. Коло год. 7. блискавкою понеслась вістка — "Моcкалї на Личакові!"...

Алярмовано залогу, а населенє? Товпи в безтямі гнались в сторону ринку, стогни і крики виривались з грудий жінок. Гнались всї по всїх вулицях — куди? — нїхто не міг би був сказати. Панїка робила своє; розум, розвага пропали, рознуздана уява, підкріплена страхом, доводила до божевіля. У розї вул. Хорущини я бачив старшу паню, що головою товкла об мур та видавала якісь божевільні крики.

Я їхав повозкою на вул. Вірменську; хотїв туди дістатись. Відрухово видер з рук візникови поводи і задержав конї; був саме при Марийській площі. Кинув оком на сцени, які розгравались, одначе нїчого не мож було розібрати. Якась дика, невідома менї сила кидала товпою — людьми; вони божеволїли, перестали умово істнувати; працювали лиш відрухово мяснї ніг і рук. Не продер ся через товпу, мусїв завертати у Боєву Управу. Був тут курінний Вітовський, він вже повідомив стрілецьку залогу про панїку і дав наказ бути в найстрогійшім поготівлю. Він чекав на приказ мійської військової команди, принести його мав курінний д-р Волошин, котрий туди саме пішов. На всяку можливість я пакував стрілецькі акти.

Оден Митрополит голови не стратив, не став товпою; з повним спокоєм повозкою прямує туди, звідки мавби надтягнути ворог. Їхав вулицею Сикстуською через Вали в сторону Личакова.

Рознуздана товпа з трудом розступалась перед повозкою. Вона не могла зрозуміти, що в сїй повозцї обрав "хтось" дорогу противну — туди, звідки всї втікають; — в сторону, звідки гнав страх, розпука, божевілє. Кидали очима на людину, що їхала в отвертій повозцї. І побачили Митрополита — всїм їм "він" був знаний у Львові.

Так, се був Митрополит. Його маєстатична, величава стать знана була всїм у Львові.

Поява Митрополита супокій його, напрям їзди — вразили наче елєктричностю безглузду товпу. Рефлєксия, отверезїнє. Праця відрухова мозку у відпір нервам почала робити своє.

Всї вірили, що Моcкалї таки вже у Львові; так воно мусить бути; сего нїхто не вибив-би їм з голови. Нараз якась надїя ратунку пробилась в душах товпи...

Алярм був здуманий, безосновний. Прийшло отверезїнє, хоч нерви товпи ще грали. Через Личаків вояки вели полонену росийську патрулю; значить, ворога побито у воротах міста — поясняла собі товпа; Львів безпечний.

Я обїхав стрілецькі касарнї; вернув знова до Боєвої Управи. Мабуть був ще хтось в комнатї зі мною та собі вже не пригадую, бо й у мене не були нерви в супокою.

Отворились двері; я глянув; велика стать в дверах показалась і через хвилю спочила тяжка "його" рука на моїх плечах. Так се був Митрополит; добра усьмішка перебігала по його лици. "Ви, пане, тут, на Моcкаля не пішли?" — шуткував гість. — Радїю, що стрілецька залога вже стала такою карною, військовою; на алярм в двайцять хвиль в марші вже була, поступи гарні, надїї народа великі" — говорив Митрополит. Вірю, що Бог поблагословив велике дїло...

І Митрополит довго ще розмовляв, розпитував про число зголошених, їх стан, подїл, формациї, оглянув льокаль, шпиталик. Година девята доходила, як він опускав льокаль Боєвої Управи, — прохав мене зайти до себе.

. . . . . . . . .

В суботу 29 серпня ми дістали приказ другого дня ранком опустити Львів. Я постановив перед відїздом зайти до Митрополита. Місто ставало з кождим днем більше "чудне". Селянські фіри з раненими, трамваї з лекше раненими, армати, військо, тяжкі вози трену без перерви перетягали містом. На жидівських передмістях селянські фіри з перепудженими і застрашеними утікачами — повно метушнї; крик, шум не до описаня; Львів жив якимсь новим, нервовим, незрозумілим житєм. Спішу ринком з "Просьвіти" в сторону єзуїтського городу до катедри Юра. Попри мене пересуваєть ся натовп людий: то було саме жидівське сьвято. Якісь дивні, напів уривані реченя, слова долітають моїх уший: говір польсько-жидівський. Не розумію, в чім річ. Аж підбігає до мене знакомий товариш не Українець. — "Чув-ти, що там на "горі" викрито засоби московського оружя та телєфонїчне полученє з Моcкалями, "того" відставлено під конвоєм до корпусної команди?" — півголосом менї говорить. Я стояв мов вкопаний. Не відповів нїчого, змірив лише, очима, пігнав в перед; якась невидима сила мною поганяла туди — в "гору".

. . . . . . . . . . . . .

Був на подвірю між митрополичою палатою і катедрою. Ніколи не лучилось менї, як зайшов туди, щоби не глянути на чудові різьби катедри. Нинї спішив до дверий палати. Дзвоню у дверах, нїхто не відчиняє; якийсь страх найшов на мене; тепла струя перетягнула по тїлї, менї горяч до голови ударила. Аж почув кроки, скрип ключа, двері відчинились. "Ексцелєнция дома?" — я майже скрикнув. — "Дома, у них є якийсь полковник. Здаєть ся, відходить" — відповів дверник. На сходах я дїйсно розминув ся з полковником, що саме вийшов від Митрополита.

Нїкого більше не було, льокай звідомив Митрополита про мій прихід.

Митрополит був поважний — строгий; супокій, рівновага його мене придавляла. Подїї останних днїв, які тяжким тягарем з усїх сторін звалились на український нарід, витисли своє пятно і на ньому. Він бачив горе-лихо, що лягло на народну душу, розумів більше як другі, терпів за многих, та не подавав ся.

— Ексцелєнция опустять Львів? — спитав я. "Нї, сего не зроблю" — говорив рішучо. — "Там місце пастиря, де його стадо!"

Персвазиї не здались на нїщо....

— Їдьте в дорогу, коли такий приказ; я буду молити Бога, вірю, що в наших надїях не заведемось!

— "Їдьте, — та вертайте, я буду ждати, вижидати-ме весь наш нарід вашого повороту; — вірю в ясну зьвізду мого народа; вірю в поміч Бога! Прощайте, — Всевишний нехай береже вас, прощайте, а вертайте — ми на вас ждемо!"

Сильними руками стискав мене щиро. Я глянув в очи, слеза покотилась...

Бездушно накладав я дорогу через город у касарню, в ушах звенїли ті акцентовані слова — "вертайте, — ми на вас ждемо"...

(Зі щоденника).

[Дїло]
22.05.1915
https://zbruc.eu/node/36458

Окупація Львова російськими військами тривала до 20 червня 1915 року. 22 червня до міста повернулися частини цісарської армії.
Після лютневої 1917 року революції в Росії Митрополита Андрея звільнено з полону. Його мандрівка додому триватиме понад шість місяців і до Львова Митрополит повернеться аж 10-го вересня 1917-го.

Митрополит Андрей після повернення з заслання, 1917.

Знимка з особистого архіву Марії Олійовської.

Дня 10. вересня 1917. року виголосив митр. Андрей Шептицький в церкві св. Юра у Львові таку проповідь з нагоди свого повороту з цар­ської тюрми:

Народе вірний та коханий,

Твої гоїти хочу рани,

Що завдали Тобі війна

І голод, злидні та тюрма.

В моїх очах хати горіли,

В моїх очах жовняри мліли,

В моїх очах в кайданах йшли

Невинні люди до тюрми.

І бачив я сиріт чимало,

Як їх в могилу горе гнало,

Я видів пекло на землі,

А біль в моїй скомлів душі.

Народе вірний та коханий

Твої гоїти хочу рани.

Тюрму я знаю. Я в ній жив,

Про твою волю я в ній снив,

Бо бачив я, немов у сні,

Як в похід йшли Твої Стрільці,

Як Ти пращав їх зі слезами

І путь верстав їм молитвами.

Прости, народе мій коханий,

Як я не вмів гоїти рани,

Як сили в мене за слабі,

Щоб стануть гідно в хвилі ті.

Поділюсь серцем я з Тобою,

Поділюсь долею лихою.

А серед злиднів, серед труду

З розради словом з вами буду

І радо дам своє життя,

Щоб воля була в нас своя.

Не трать надії, роде мій,

Не даром йшов за волю бій!

­— ­— ­— ­— ­—

І тихо стало, як по громі

І ясно стало в божім домі.

[«Український голос» (Перемишль), 1922, ч.19, с.2 (подав к.Студинський)]

______________
* Григорій Микитей (Микетей) (1888, Городище Королівське, Львівщина — 1945, Бад-Ішль, Верхня Австрія) — дипломат, журналіст, педагог, професор, громадський та політичний діяч. Поручник УГА. Тимчасовий представник ЗУНР в Українській Державі (1918-1919), представник УНР в Юґославії (1919-1920), секретар президії Української Національної Ради у Львові. Вуйко Ігоря Калинця.

Львів, Гетьманські Вали, початок ХХ ст.