суботу, 29 лютого 2020 р.

за було так дуже добре...



Красу оцю зазнимкував пан Богдан Марциняк Волошин.


Тарас Федюк

за було так дуже добре
я готовий до розплати
за хвороби невеликі
за що й досі ще живий
за усе що написалось
і за те що написати
не судилось і не треба
і за цей політ кривий
я готовий заплатити
платою хвороб великих
платою коли розбито
все на друзки і зірки
коли з дощок почорнілих
дивляться не букви – лики
ти писав їх? ти читав їх?
ти сповзав їх із руки?
я готовий
повітовий
храм хитне зеленим дзвоном
і – зелений –
з голубами
з дзвона вилетить язик
і дячок старий потвердить
дискантом чи баритоном
що готовий до розплати
той що був тут
чоловік

пʼятницю, 28 лютого 2020 р.

"Vida brevis." Десять років без Ярослава Дашкевича


Світлина з архіву Оксани Лукомської

"Vida brevis." - "Життя коротке."
Напис на надгробкові Ярослава та Людмили Дашкевичів


"Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.
Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі."
Ярослав Грицак
26.2.2010


Світлої пам'яти Ярослав Іван Ананія де Корибут Дашкевич
* 13 грудня 1926 - † 25 лютого 2010

Зліва праворуч: Ярослав Дашкевич, Валерій Гнатенко, Людмила Шереметєва, невідома, невідома, Ірина Калинець

Історик, громадський діяч, почесний громадянин м. Львова (1997). Син знаменитих батьків – Романа-Миколи де Корибут Дашкевича та Олени Степанів, він і сам став яскравою особистістю львівського культурного середовища. Пан Ярослав отримав освіту у Львові в нелегкі роки – 1944-1949, навчався у Львівському медичному інституті, на філологічному факультеті Львівського університету; працював у Львівській бібліотеці АН УССР. 1949 р. пана Ярослава заарештовано як сина буржуазної націоналістки Олени Степанів за звинуваченням у переховуванні та розповсюдженні контрреволюційної літератури. Його засудили на 10 років таборів, він вийшов на свободу після смерти Сталіна. З того часу до 1990 р. чергувалися періоди недовгого працевлаштування та повного безробіття, зазнавав утисків та був звинувачений у некомпетентності. А проте за цей час пан Ярослав захистив дисертацію, займався науковою роботою і став визначним спеціялістом у вірменознавстві, історії, археографії.
1972 р. Я. Дашкевич одружився з Людмилою Шереметєвою (1946-2005) https://lesinadumka.blogspot.com/2019/10/blog-post_4.html, правозахисницею, журналісткою, родом з Кіровограда. Навчаючись в Одеському та Київському університетах, Л. Шереметєва увійшла в дисидентське середовище, була активною розповсюджувачкою самвидаву, брала участь у дисидентському русі. Від 1967 року вона мешкала у Львові, у 1990-1997 рр. працювала літературним редактором газети «Ратуша». (с)

Надгробок Ярослава та Людмили Дашкевичів на Личаківському цвинтарі. Знимкував Ігор Мончук



Ось одна з розвідок Ярослава Дашкевича:
ДОВКОЛА «ХРОНІКИ МІСТА ЛЬВОВА» ДЕНИСА ЗУБРИЦЬКОГО
В українській історичній науці є дуже мало праць, які витримали б понад півторастолітню пробу часу, зберігаючи свою вартість та актуальність до сьогоднішнього дня. До таких, справді вже класичних праць належить «Хроніка міста Львова», що побачила світ у цьому ж місті 1844 р.* та вийшла з-під пера видатного українського історика Діойісія (одночасно вживалася українська форма: Денис) Зубрицького (1777-1862). Слово «Хроніка» цілком відповідає жанрові книжки. Це - справді літопис, складений рік за роком у хронологічній послідовності, докладний та до педантизму джерельний: кожна вістка документована покликанням на архівне джерело, рідко - на щось друковане. Автор, який залишив після себе ряд історичних праць, вважав «Хроніку» немов вступом до «нормальної» історії міста, написаної в розповідній манері, згідно з канонами тогочасної, нібито, романтизованої (перша половина XIX ст.) історіографії. Та таку «нормальну» історію Львова Д. Зубрицький ніколи не написав; романтичній течії він данину не віддав. Його «Хроніка» фактографічна, лише частково фактологічна (Д. Зубрицький рідко інтерпретував факти, події - він вважав, що вони самі промовляють за себе). До джерел, яких переглянув справжні гори, підходив критично, навіть гіперкритично, з оправданим або й неоправданим підозрінням, що вони можуть бути сфальшованими. Деколи дозволяв собі іронічні, а навіть саркастичні ремарки. І все.
Парадокс «Хроніки» полягає в тому, що, якби Д. Зубрицький написав просто звичайну історію міста, вона, треба думати, не на дуже багато років пережила б свого автора - а «Хроніка», фактографічний літопис, залишилася живою, цікавою, актуальною досі, незважаючи на те, що за понад півтора століття про Львів було написано десятки книжок і сотні статей. Серйозний історик Львова, та не лише Львова, але й дослідник феномена міста в Україні в пізньому середньовіччі та в ранніх новочасних сторіччях - завжди сягатиме до «Хроніки» Д. Зубрицького, яка сьогодні стоїть вже десь на межі між історичною літературою та історичним джерелом. Завдяки, часом, великим цитатам і посиланням на архівні документи, які зусиллями архівістки Валентини Сіверської (1918-1997; до речі, дружини відомого українського історика Богдана Кентржинського - він працював на еміґрації у Швеції), що склала своєрідну перевідну таблицю з двома графами «у Зубрицького» та «тепер», - сьогодні можна легко розшукати ці документи в Центральному державному історичному архіві України у Львові, так як 150 років тому. Правда, чимало з них пропало назавжди.
У чому ще секрет цінности «Хроніки»? У відсутності в ній надуманої, привнесеної ззовні, концепції - хіба що концепцією треба вважати погоню автора за справжньою, об’єктивною, правдивою історією міста. «Хроніка» Д. Зубрицького - переконливий приклад того, наскільки безпретензійна фактографічна і фактологічна дослідницька праця виявилася вищою і тривалішою від десятків концепційних (тому й необ’єктивних) історій Львова. Д. Зубрицький виявився таким собі передвісником українського позитивізму в історіографії, який насправді розквітнув лише півстоліття пізніше.
Є ще другий секрет «Хроніки». Її універсалізм. Місто в Д. Зубрицького, незважаючи на сухуватість викладу, це живий організм, постійно мінливий, багатосторонній, з періодами піднесення і занепаду. Бо «Хроніка» Д. Зубрицького - це справжня копальня відомостей: у ній переплітаються події дуже різнопланові, що, до речі, цілком відповідає вимогам сучасної урбаністичної історіографії. Тому тут відбита політична історія поряд з етнічною; адміністративно-правова, церковна, військова історія; демографія є близькою до соціотопографії; історична географія - до топоніміки, а всі ці ділянки пронизує історія «буденного дня» міста. Д. Зубрицький рідко досліджував окремі проблеми в їх тяглості (хоча не відмовлявся аналізувати причини і наслідки). Тому його «Хроніка» - немов калейдоскоп, у якому кольорові скельця творять цілісний образ міста.
Таку «Хроніку міста Львова», мабуть, вже ніхто ніколи не напише.

Портрет Дениса Зубрицький пензля Алоїзія Рехмана. До 1860 року


Наукові редактори Ярослав Дашкевич і Роман Шуст. Переклад з польської І. Сварника. коментарі М. Капраля. – Львів, 2002


Як дійшов Д. Зубрицький до такого способу писання? Д. Зубрицький походив з давньої, але бідної української аристократії герба Сас або, за іншими джерелами, Вінява (народився в селі Батятичах). Не мав вищої, а тим більше фахової освіти. Закінчив гімназію у Львові 1795 р. Після закінчення гімназії став службовцем маґістрату в містечку Березові на окраїнах української національної території (тому його боліли справи розмежування Галичини на українську і польську частини), пізніше, там же - міським синдиком. Деякий час господарював на селі - і вже на підставі власного досвіду пропагував передові методи рільництва. Наполеонівські війни втягнули його у вир політичного життя - у 1809 р. у Перемишлі був секретарем тимчасового військового уряду; у 1809-1812 pp. - перекладачем у Краєвому суді у Львові. Дані його біографії не завжди ясні й перевірені. Почав робити кар’єру як юрист, хоча і в цій ділянці був - зрештою, також талановитим, - самоуком. Юстиціярій - тобто суддя патримоніяльного суду - на селі. Мабуть, тоді почав збирати українські народні пісні. 1820 р. переїхав остаточно до Львова. 1830 р. став директором Ставропігійської друкарні. Це була його українська лінія в такому староруському варіянті. Її він підтвердив як член-засновник Головної руської ради, що виникла у Львові в революційному 1848 р. Як працівник суду (судовий слідчий 1836-1844 pp.), він міг розраховувати на підтримку директора поліції Леопольда фон Сахер-Масоха лицаря де Кроненталь (згодом прізвище перекрутили на Захер-Мазох; директор у 1832-1848 pp.), батька відомого австрійського письменника, також Леопольда фон Захер-Мазоха, дитинство якого пройшло в українському оточенні. Леопольд-старший зненавиджений поляками за те, що він боровся з польською антиавстрійською конспіративною діяльністю, а також за те, що був українофілом. Це була друга лінія австрійської лояльности Д. Зубрицького, що не суперечила українській-староруській, а також у цих часах (30-60-ті pp. XIX ст.) не суперечила російським науковим зв’язкам історика.
У мене склалося враження, що на характер творчости Д. Зубрицького дуже вплинула його юридична практика (цілком не вивчена його пізнішими біографами). Відтіля стислість і джерельність викладу, логічна послідовність, критичний погляд. Юристом мусив бути Д. Зубрицький непоганим, а істориком, зокрема археографом (склав «Codex diplomaticus Galiciensis» з грамотами до 1606 p., надрукований у Петербурзі в одному-єдиному примірнику; крім цього, публікував багато документів у різних наукових виданнях), очевидно, набагато кращим.
Як історик Д. Зубрицький сформувався - знову шляхом самоосвіти - у 30-х рр. XIX ст. Історик широких горизонтів (бо писав навіть історію Великої французької революції) і високо ерудований. Працьовитий і плідний. Дуже скромний і послужливий. Використовували його польські й російські історики.
«Хроніка міста Львова» побачила світло денне 1844 р. Він прийшов до неї вже з певними науковими здобутками. У 20-х рр. захоплювався агротехнікою, якій присвятив кілька брошур, а потім були: історія українського друкарства в Галичині (1836 р.) та популярний нарис християнізації Русі (1837 p.), обидва по-польськи. Ще було активне газетярство у львівській і віденській пресі.
Лише праця над впорядкуванням стародавнього львівського міського архіву, який був у хаотичному стані, розбудила в ньому в кінці 30-х рр. пристрасть до джерельних історичних досліджень. За львівським міським архівом пішли інші архівні збірки: Ставропігійського інституту (яку він також впорядковував), капітулів - українського греко-католицького та польського римо-католицького (з яких користав), ще інші. Можна думати, що протекція директора поліції розкривала перед ним навіть міцно зачинені двері. Ось як писав Д. Зубрицький про підготовку «Хроніки» до відомого російського історика Михайла Погодіна, з яким інтенсивно листувався, 26 лютого (10 березня) 1841 p.: «Сей недели окончил я “Хронику города Львова” з 80 листов моего почерку мелкого и подал в цензуру. Стоила она мне много, много труду. Через три года собирал материальї, а цельїй год занимался почти ежедневно обработьіванием, основьівая всякое положенное factum на архивньїх документах. Содержит она не только городские произшествия, но и многие приключения народов рускаго (Д. Зубрицький пише це слово через одне «с», щоб відрізнити русинів від росіян. - Я. Д ), армянского, ж..довского, здесь обитающих, касающихся. До обработки зтого творення ободрял меня шеф нашей полиции Захер-Мазох, и я согласился, но с условием, чтоб цензура не измарала ничего, в противном случае я не дам печатать».
З цього фрагмента листа виходить, що Д. Зубрицький почав працювати над «Хронікою» десь у 1837 р. Дрібні уривки з «Хроніки» він публікував у львівському журналі «Rozmaitosci» у 1841 та 1844 рр. Цензурна історія «Хроніки» почалася 1841 р. і тривала до 1843 р. Львівська цензура не пропускала книжки. Цензором був І. Канкоффер, який раніше від імені Kaiserlicher und Koniglicher Biicher-Revisions Amt (Цісарсько-королівський уряд для перегляду книжок - так тоді називалася цензура) у Львові 1 травня 1840 р. відкинув другий випуск книжки «Нарис історії руського народу в Галичині та церковної єрархії в цьому ж королівстві» (польською мовою; випуск перший вийшов 1837 р. та був присвячений запровадженню християнства на Русі - його я згадував вище) під приводом образи польських королів3. Як писав Антін Петрушевич, «Хроніку» «долгоє время удержованою современною (тобто тогочасною. - Я. Д.) цензурою прежняго австрійського правительства, котороє, кажется, опасалось єще тогда печатанієм [...] “Kroniki” пробудить Галицькую Русь к народной жизні»4. Відомо, що інтригу проти Д. Зубрицького вела польська магнатська верхівка, звинувачуючи автора в «антипольських тенденціях». Автор не погодився з вимогами львівської цензури і послав свій рукопис до Відня, де цензор був ліберальнішим, а, в кожному випадку, не дуже потурав польському шовінізмові. «Г[осподи]на Зубрицкого “Летопись города Львова” по півтретьї года вийшла из цензури, - писав 22 жовтня (4 листопада) 1843 р. Яків Головацький до українського славіста, також (як і панславіст М. Погодін) професора Московського університету, Осипа Бодянського - й, що дивно, же все, що львівськая цензура помазала, то у віденськой зовсім пропущено на злость панам ляхам»5.
Ім’я віденського цензора (може, лише поки що) невідоме, але, якщо виходити з тих викинених цензурою місць, які Д. Зубрицький вклеїв до примірника «Хроніки», подарованого ним же перемишльському, сяніцькому й самбірському єпископові Іванові Снігурському, цензор був слов’янином, що знав польську мову, можливо, був духовною особою, а викреслив він п’ять місць, які стосувалися, перш за все, релігійних переслідувань польською владою та єзуїтами у 1595-1664 pp. українських мешканців Львова6. Не дуже певно, що це якраз всі місця, викреслені віденською цензурою. Повну ясність міг би, можливо, внести примірник «Хроніки», надісланий після смерти автора його донькою Станіславою до М. Погодіна, також з вклеєними сторінками. М. Погодін мав видати по-російськи переклад «Хроніки», але цей намір не був здійснений. Йому Станіслава переслала книжку в 1870 р. або пізніше. Після смерти М. Погодіна 1875 р. даний примірник купила Імператорська публічна бібліотека в Санкт-Петербурзі7 (згодом Державна публічна бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді). Там він повинен зберігатися й сьогодні. Не підлягає сумніву, що пробити цензуру вдалося лише завдяки Л. фон Сахер-Масохові8.
Існує ще інший, текстологічний, шлях відновлення повного первісного тексту, що, очевидно, важливо для історії української історичної науки, бо Д. Зубрицький був - поруч з Антоном Петрушевичем - найвидатнішим її представником у Галичині середини XIX ст. У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника досі зберігся чорновий автограф «Хроніки» та матеріали до неї. Вони ще чекають аналізу, який може дати справді цікаві результати, бо Д. Зубрицький писав до М. Погодіна 1841 р. (як подано вище) про 80 аркушів «Хроніки» дрібним почерком, а рукопис «Хроніки» та матеріалів до неї - понад 420 аркушів9.
1844 р. Д. Зубрицький видав «Хроніку» у Львові власним коштом. До тиражу - 300 примірників - додав присвяту Л. фон Сахер-Масохові. Книжку, незважаючи на деколи просто вбивчі рецензії з польської сторони, - а, може, саме й тому - розкупили швидко. Вона незабаром (як на тамті часи) стала рідкістю, а в 70-х pp. XIX ст. її важко було здобути навіть у букіністів. Про необхідність перевидати «Хроніку» невеликим тиражем українською або російською писав у 1870 р. А. Петрушевич10. З очікуваного повного видання російською мовою, як знаємо, нічого не вийшло. Раритетність видання зростала. Воно - як дуже цінне - поступово почало зникати з львівських публічних бібліотек. Не врятувало ситуації й фототипічне видання, реалізоване в Польщі кілька років тому. Український переклад разом з великим додатковим науковим апаратом недавно читач тримав у руках. Він вийшов у серії «Львівські історичні пам’ятки», як її том З (переклад Івана Сварника). Це видання було цілком на часі не лише через унікальність «Хроніки», але й з методологічного погляду; український предвісник позитивізму може довести прихильникам найновіших концептуальних (тобто апріорно сконструйованих), а, тим більше, постмодерністських течій все багатство фактологічної історичної науки. Є ще одне свідчення, що видання було на часі - книжка розійшлася швидко. Виникла необхідність перевидання, яке ось тепер доходить до читача.
Польська історіографія незлюбила «Хроніку» та її автора зразу ж після виходу книжки в світ. Немає рації наводити десятки т. зв. критичних закидів Д. Зубрицькому, але в усіх них є один-єдиний рефрен: його уявна антипольськість. Характерно, що цей закид робили (і роблять досі) без наведення, без спростування фактів, поданих у «Хроніці». Вони залишалися і залишаються, по суті, непорушними. На антипольськість скаржилися перші рецензенти: М. Балінський (1846 p.), Т. Кульчицький (1848 p.), М. Дзєдушицький (1858 p.), особливо С. Кунасєвич (1874 р.)11. Як на курйоз можна вказати, що більшість цих та інших критиків відзначала одночасно велику наукову вартість та достовірність «Хроніки»... Польський історик Лукія Харевич (до речі, внучка українського греко-католицького священика) підвела (1938 р.) своєрідну риску під ксенофобною критикою Д. Зубрицького: «Помітною є нехіть, навіть ненависть до польськости, Зубрицький сумнівається в історичних істинах, навіть доведених ґрунтовно»12.
Чим, все ж таки, пояснюється таке вороже ставлення до «Хроніки», яку, з іншого боку, всі польські історики докладно використовували, правда, цілком по-споживацькому, замовчуючи те, що не підходило під концепцію «польського Львова». Основний гріх Д. Зубрицького полягав саме в тому, що він намагався змалювати правдиву, об’єктивну історію міста, розподіляючи його населення - згідно з документальними даними - на панівну польську і взагалі католицьку верхівку та на дискриміновану українську, вірменську, єврейську неверхівку. Такий був справжній розклад сил у середньовічному (від другої половини XIV ст.) та новочасному (до 80-х pp. XVIII ст.) місті, в якому різні утиски падали на голову, в першу чергу, корінного українського населення. Та, як відомо, згідно з приказкою, «правда в очі коле».
Дотримуючись критичного, а навіть деколи гіперкритичного ставлення до історичних джерел (що, мабуть, не завжди є великою вадою історика), Д. Зубрицький поставив під сумнів зміст ряду королівських грамот, оригінали яких не збереглися або оригінали яких він в архіві розшукати не міг. Фальсифікація привілеїв була досить поширеним явищем у середньовіччі. Д. Зубрицький вважав фальшивими: привілей короля Казимира для мешканців Львова з 17 червня 1356 p., серію привілеїв для львівських вірменів або зі згадкою про них - королеви Єлизавети з 23 серпня 1379 p., короля Людовика з 31 березня 1380 p., короля Володислава з 17 лютого 1434 p.; вважав підозрілим привілей Володислава Варненчика з 2 березня 1440 р. та ін. В усіх випадках свої підозріння він викладав у книжці. Необхідно тут підкреслити, що дипломатика, як спеціальна історична дисципліна, вважає фальсифікатом у юридичному розумінні (а Д. Зубрицький був юристом) не лише повністю придуманий текст грамоти, але також такі тексти, до яких у копіях внесено вставки, зміни, кон’єктури, що підривають автентичність документів так само, як і викреслення, підчищення в оригіналах. Очевидно, що такі сумніви не могли подобатися історикам з польського табору, які для полеміки з вже померлим Д. Зубрицьким обрали також українця Івана Вагилевича, непоганого історика, але й непоправного романтика, здатного захищати справжні та несправжні старожитності або міфи на їхню тему, саме тому, що вони старовинні або виглядають як старовинні. І. Вагилевич в «Aktach Grodzkich і Ziemskich» обороняв автентичність грамот, деяких справді слушно. Незважаючи на це, грамоти, до яких Д. Зубрицький ставився з недовір’ям, вимагають сьогодні нової експертизи із застосуванням повного арсеналу засобів сучасної дипломатики і для викриття раціонального ядра з відомостями, що витримують історичну критику (це також трапляється в грамотах, які з юридичного погляду справді є фальсифікатами).
До таких звинувачень Д. Зубрицького і його «Хроніки» (антипольськість, гіперкритичне ставлення до джерел) ворожі йому та його спадщині сили викотили ще справжню важку артилерію: звинувачення в крадежі документів з львівського міського архіву та передачі їх російським вченим, зокрема своєму приятелеві М. Погодіну. Про те, в якому стані опинилися львівський міський архів та архів Ставропігійського інституту після Д. Зубрицького, сучасники (А. Петрушевич) писали так: «...тепер же, за недостатком соответственного надзирательства розстроєнниє так, что делая зноски в тих же архівах по цитатам Д. Зубрицького в єго “Кгопісе” Львова, не только до ізследуємого предмета не доберется, но єще, к общему сожаленію, увідаєт, что много драгоценних писемних памятников, которими єще покойний труженик пользовался, нине совсем уже не находятся. Таким способом “Кгопіка” города Львова, созданная Д. Зубрицьким, в многих случаях останется единственним істочником, частью для утрати самих подлинников, частью для недоступносте упомянутих архивов»13. Ситуація, здається, ясна. Справді, Д. Зубрицький мав досить велику бібліотеку, яку пожертвував Ставропігійському інститутові та Університетській бібліотеці у Львові14. Справді мав також колекцію документів, яку у 1842-1851 рр. передав до Імператорської Археографічної комісії у Санкт-Петербурзі. Це було 270 документів, оригіналів та копій, більшість яких було опубліковано в «Актах Западной Руси», «Дополнениях к Актам Западной Руси», «Полном собрании русских летописей» та в інших збірниках. Невидана частина колекції, згаданий вже вище «Галицький дипломатичний кодекс» залишилися в архіві Імператорської Археографічної комісії - опис колекції опубліковано15. Треба дуже сумніватися, чи Д. Зубрицький наважився б відверто публікувати крадені документи. А підбирати документи в час винищення різних архівів було тоді досить просто... Польський історик Кароль Бадецький у 30-х pp. XX ст. неодноразово звинувачував Д. Зубрицького навіть у крадежі великих за обсягом львівських судових книг. К. Бадецький твердив, наприклад (не наводячи жодних конкретних доказів), що Д. Зубрицький викрав судову книгу і т. зв. продукти цього ж лавничого суду за 1667-1672 pp. Насправді їх викрав, як мені вдалося встановити, якийсь польський історик чи колекціонер, і вони опинилися у бібліотеці Оссолінських у Львові під номерами 3794 III та 3795 III (це «Львівські судові акти 1667-1676 рр.» у двох частинах та «Королівські декрети, що стосуються львівських справ 1661- 1676 pp.») і є тепер у рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Та міф, створений ксенофобією, кочує далі по працях польських істориків. Решту власної колекції документів Д. Зубрицький - разом зі своїми рукописами, листуванням тощо - продав під кінець життя, опинившись у важкому матеріальному становищі, Бібліотеці Баворовських у Львові - тепер вони у згаданій вище бібліотеці ім. В. Стефаника.
«Хроніка міста Львова» стала переломним пунктом у науковому житті Д. Зубрицького. За нею пішли дальші праці, публікації численних документів, які він, за переконанням сучасників, буквально врятував від знищення. Пішли титули і почесті: ще 1842 р. став членом-кореспондентом імператорської Археографічної комісії в СанктПетербурзі; від 1844 р. почесний член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, 1846 р. почесний член імператорського Товариства російської історії та старожитностей, врешті 1856 р. член-кореспондент імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі16 та, як не дивно (зважаючи на всі польські напади на нього), від 1861 р. член Наукового товариства в Кракові.
А його «Хроніка», незалежно від усіх цих звань, лише за високу наукову вартість, увійшла в золотий фонд української історичної науки.
_________________________
* Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. - Lwów, 1844. - 492 s., 1 ark.

середу, 26 лютого 2020 р.

До 75-ї річниці створення Української Національної Армії. Зі спогадів сл. п. генерал-хорунжого Павла Шандрука




1945 р.

Тому 75 років...

Славної пам'яти Павло Шандрук,
генерал-хорунжий армії УНР, головнокомандувач Української Національної Армії
* 28 лютого 1889, с. Борсуки, Волинь — † 15 лютого 1979, Трентон, шт. Нью-Джерсі


Зі спогадів (лютий 1945, Берлін)
...Мій готель "Ексельсіор" загорівся від запальної бомби, і я переїхав до готелю "Еспланад", але ненадовго, бо й він згорів. Я перебрався до готелю "Кант" в один номер з отаманом Т. Бульбою-Боровцем, а згодом отримав окрему кімнату. Ще в "Еспланаді" я розмовляв з українським митрополитом Полікарпом (Сікорським). Він розповів, що німці просили його висловити свою думку [щодо створення Українського національного комітету].
Декілька днів потому я дізнався, що доктор Арльт "виїхав у відрядження", гадаю, то був один з результатів нашої "піррової" перемоги [йдеться про двогодинну розмову ген. П. Шандрука з ген. Власовом, яка відбулася 30 січня 1945 і в якій ген. Шандрук здобув психологічну перемогу: "Коли ми вийшли, доктор Арльт посміхнувся та іронічно промовив, що ви перемогли, але ця перемога є "пірровою"."]. Стало скрутно з харчами, за моїми щоденними потребами стежили мої помічники капітан В.Сердюк та лейтенант Стрийський.
Одного лютневого дня до мене прийшов полковник Вольф та повідомив, що шеф СД (таємної поліції) полковник Вольф (збіг обставин) хоче зустрітися зі мною. Наш полковник Вольф запевнив, що я у безпеці. Ми пішли до полковника Вольфа разом. Він здався мені розумним та освіченим і зовсім безпечним. Він пошкодував, що не прийшов до мене сам, а також про брутальне обходження зі мною у гестапо в 1940 році. Нарешті ми наблизилися до питання, яке він хотів почути з моїх вуст: чому я відмовився співпрацювати з генералом Власовим. Після мого пояснення німецькою - для мене то було випробуванням - Вольф перейшов до справи організації українських військових формувань за умови створення Українського національного комітету. Мені було потрібно найкращим чином виплутатися з поганої ситуації і я сказав те, що думав.
Увесь день 3 лютого Берлін сильно бомбили. Коли в черговий раз по радіо заголосила сирена тривоги, я вирішив від'їхати від міста так далеко, як тягнеться лінія метро - до станції Ванзее. На станції я зустрів В.А. Доленка, який разом з професором В.В. Дубровським та професором М.О. Ветуховим також їхали до Ванзее, де знаходилася сім'я професора Дубровського. Ми провели цілий день на станції Ванзее і мали вдосталь часу, щоб обмінятися думками щодо нагальної ситуації та, зокрема, щодо Українського національного комітету. Я був вражений тим фактом, що пан Доленко детально розпитував мене про мої плани щодо формування армії. Те ж саме відбувалося у розмовах з українськими та німецькими цивільними керівниками.
12 та 14 лютого я ще мав бесіду з професором фон Менде. Він поставив мені низку запитань щодо планів організації, роботи та співробітників Українського національного комітету та занотував всі мої відповіді. Я зробив висновок, що хтось з високих чинів хоче знані подробиці. Фон Менде також цікавився моєю думкою відносно того, щоб взяти під командування УНК всіх українських військових та їхні угрупування в німецькій армії.
19 лютого я зустрівся з доктором Фьолем, який вразив мене як фахівець з психології або розвідки. Його завданням було вивчити мою особу.
Нарешті 21 лютого я знов побачився з доктором Арльтом та довідався від нього, що справа визнання УНК вступила у нову фазу. Він розповів, що заплановані офіційні зустрічі: з міністром Альфредом Розенберґом, з державним секретарем Штейенґрахтом, доктором Штрібером та іншими важливими особами, які не тільки допоможуть мені із визнанням УНК, але й в його подальшій діяльності. Найважливішим було те, що питання національностей передали від полковника Шпарманна генералу доктору Вайхтеру. Між іншим, полковник Шпарманн був приємною та вихованою людиною. Доктор Арльт обережно висловився, що все це добрі ознаки, хоча в його голосі не було впевнености. Наступного дня полковник Вольф запропонував мені приватне помешкання під Берліном у будинку відставного генерала. Я скористався нагодою дихати вільніше, ніж в Берліні під постійним бомбардуванням. Через день доктор Арльт та полковник Вольф відвідали мене на новій квартирі, і доктор Арльт сказав з посмішкою, що як "підготовчу роботу у створенні УНК" він пропонує мені дві великі кімнати в будинку на Фербеллінер Плац. Там уже працював генерал Вайхтер, вони з полковником Вольфом також мали там офіс. Так мені буде зручніше контактувати з ними. Коли я подивився кімнати, вони виглядали розкішно, особливо в умовах Берліна того часу. Здавалось, там була непогана вентиляція як для зими, хоча шибок бракувало і вікна були затягнуті папером.
Згодом мені стало відомо, що генерал Вайхтер та доктор Арльт вважали, що мені необхідно зустрітися з заступником Гіммлера генералом Берґером, щоб просунути справу УНК, й домовилися з ним про зустріч зі мною. Не знаю, що саме доктор Арльт розповідав про мене генералу Берґеру, бо той дуже люб'язно привітався та висловив співчуття з приводу неможливости відшукати мою дружину. Я був зворушений. Наша розмова була короткою - ніяких обіцянок з його боку - так би мовити, без завершення. Однак я мав змогу розповісти йому, що активно боровся за Україну і ніколи не припиню цієї боротьби незалежно від того, буде створено УНК чи ні. Незабаром доктор Арльт приніс мені цінний подарунок від генерала Берґера автоматичний пістолет "Вальтер" з написом на золотій рукоятці. Потім мені шкода було з ним розлучитися.
Наступного дня після зустрічі з генералом Берґером я зустрівся з генералом Вайхтером. Ми мали тривалу розмову в присутності доктора Арльта, полковника Вольфа та полковника Шпарманна. В ході розмови я сформулював концепції створення УНК та української армії. Я записав та виклав нижчевказане:
1. Український національний комітет має бути визнаним німецьким урядом, акт визнання має проголосити виключно міністерство закордонних справ, тому що я виступаю як офіційний представник українських політичних організацій.
2. УНК розповсюдить свою політичну деклярацію, його представники повинні мати право виступати публічно та робити політичні заяви, тобто до УНК треба ставитися як до визнаного партнера Німеччини.
3. УНК буде єдиним офіційним представником України в Німеччині (у мене на меті було усунення української секції КОНР).
4. УНК слід мати екстратериторіяльні права в Німеччині як представництву української нації.
5. Всі осередки громадянської та військової влади в Німеччині повинні визнавати акти та документи УНК, останні слід розглядати як офіційні документи.
6. УНК повинен мати авторизоване право вступати у зв'язок з політичними представництвами інших націй, пригноблених Москвою.
7. УНК вимагає право сформувати Українську національну армію на німецькій території, і всі солдати, українці за походженням, як окремі, так і в складі українських формувань, які охоче чи неохоче приєдналися до німецької армії, мусять бути переведеними до Української національної армії, а всі громадянські та військові установи Німеччини мають допомагати УНК в цьому.
8. Українська національна армія буде служити під українським національним прапором та під власним командуванням, нею буде ідейно керувати УНК. Армія присягне на вірність українському народу.
9. УНК матиме право поширити правовий захист на всіх осіб української національности, таких що живуть на території Німеччини як наймані робітники (наймити), та буде вимагати, щоб їм були надані рівні права із громадянами інших національностей.
Нарешті я додав як інформацію до роздумів той факт, що УНК буде шукати шляхів встановлення контакту із командуванням і спільників, щоб повідомити їм про УНК та про українську справу; УНК знайде відповідні засоби проголосити готовність Української армії кооперуватися з Німеччиною у боротьбі проти спільного ворога Москви.
Окремий наголос я зробив на вимозі, щоб усі солдати, які силою у гримуються на західному фронті і тому змушені боротися проти спільників, були негайно усунені з фронту та поступили під командування УНК.
Я закінчив словами: "Я візьму на себе керування УНК тільки за умови згоди із останньою та усіма іншими вимогами".
Можливо, у трохи зміненій формі, розвиненій більше ніж "поперше... по-друге... по-третє...", я вже викладав напередодні ці вимоги доктору Арльту, професору фон Менде, отож генерал Вайхтер був готовий їх почути та не виглядав здивованим, хоча німці дійсно розглядали нашу позицію як позицію еміґрантів.
З деклярації німецького уряду стане очевидним, що всі мої вимоги було прийнято, включаючи право на відрядження делеґації до командування силами спільників. Про це буде далі.
Після деякого міркування генерал Вайхтер відповів, що він розуміє мою позицію і в існуючих обставинах для мене це єдина можлива схема дії. Він особисто дуже радий, що я так переймаюся долею українських солдатів, тобто і долею української дивізії "Галичина", що він допомагав у її створенні та відчуває себе відповідальним за її майбуття. Далі він запропонував: мені слід знайти можливість заявити принаймні про військову кооперацію з генералом Власовим. Я відповів, що така кооперація буде ймовірною, якщо генерал Власов позитивно ставитиметься до УНК, формально я вже висловив це у б пункті моїх вимог, оскільки генерал Власов веде боротьбу за звільнення російського народу, то в нього нема причини вороже ставитися до України. (Як тоді, так і зараз особисто я думав та думаю протилежне.)
Моїми перекладачами були доктор Арльт та полковник Вольф, який добре володів польською. Вони нічого не упустили, я слідкував, оскільки мого знання німецької вистачило. Розмова затягнулася на гри години, я був абсолютно виснажений, але задоволений.
25 лютого я та доктор Кубийович (він приїхав з Любліна, місцезнаходження Українського центрального комітету) були запрошені на вечерю додому до державного секретаря доктора Штрібера. Доктор Арльт також був присутній. Під час розмови з доктором Штрібером я відчув, що ситуація прояснилася, тому що у привітанні він згадував Український національний комітет як такий, що вже існує.
Всупереч таким політичним успіхам я майже завжди був голодним, як і німці. Я погодився на план, запропонований деякими моїми офіцерами, і відрядив капітана Сердюка та лейтенанта Мартинюка в Люблін із завданням: привезти звідти продукти харчування. За попередніми даними продукти було евакуйовано з Кракова. Через декілька днів складної подорожі вони повернулися з пустими руками, їжа там була, але хтось з чиновників проґавив час, нарешті не було вагонів, і запаси потрапили в руки совєтських військ.
Я порадився з доктором Арльтом, а потім провів деякий час у бесідах з нашими політичними представниками відносно персонального складу ради УНК та планів подальшої роботи.
На перехідний період, доки не набрані люди на постійну роботу, мені треба було зібрати тимчасових робітників, які будуть одночасно працювати і в офісі Українського національного комітету, і в штабі армії.



Сумно, що збереглося дуже мало фото сл. п. ген. П. Шандрука.... Першою з двох знимок поділився пан Ігор Аркуша.