З історії Бердичева: собор "Кармелітів Босих"

 

Зі старих газет

"Літаври"*, число 3 з 30 листопада 1941 року

МАНАСТИР-ФОРТЕЦЯ

На південно-західній околиці Бердичева височать будівлі й масивні спорудження колишнього манастиря-фортеці ордена «Босих кармелітів».

Багато слідів минувшини криють оці будови XVI-XVIII сторіч.

Стоять вони на правому березі річки з невеселою назвою: Гнилоп’ять!

У половині XVI от. на правому березі р. Гнилоп’яті, недалеко від тодішнього литовсько-українського кордону, виникло маленьке селище Бердичів. Воно належало українській шляхетській родині Тишкевичів.

Ця родина мала дуже багато землі й провадила велику торгівлю, вивозячи хліб та іншу сировину за кордон. Щоб переховувати торговельні вантажі, Тишкевичі будують міцний замок-маєток.

У процесі спольщення та окатоличення тієї частини українського панства, яка зрадила рідний нарід, родина Тишкевичів наприкінці XVI століття приймає польську державну зверхність та католицьку віру. Один з Тишкевичіів - Януш, воєвода київський, - заснував католицький кляштор ордена «Босих кармелітів», якому й передав 1630 року свій бердичівський замок-маєток разом з кількома найближчими селами.

Janusz Tyszkiewicz

Чотирма роками пізніше «босі кармеліти» закладають «дольний» (підземний) Маріїнський костьол**, який добре зберігся аж до наших днів. Вони будують склепи, крамниці, поширюють мури фортеці. А найголовніше - кармеліти полонізують, католичать та закріпачують далі місцеву українську людність, поширюючи одночасно свої маєтки та багатства.

«Босі кармеліти» з 1739 по 1754 рік будують новий великий костьол над старим «дольним». На будівництво не жалкують коштів. З Німеччини та Польщі запрошують відомих архітекторів Яна-де-Вітта та Гр. Тарновського. З далекої Італії викликають славетного художника Веніяміно Фредеріче.

Костьол побудовано в стилі барокко, з великою центральною банею та двома бічними вежами. Особливо прикрашено костьол з середини позолотою, ліпленням, різьбленням та малюнками. Своїм багатством костьол та кляштор уславлюються на всю Україну.

Kościół i klasztor karmelitów bosych w Berdyczowie.

Drzeworyt sztorcowy na papierze. Biesiada Literacka nr 166 (1879), s. 156.

До кляштора тягнуться тисячі прочан. Ремісники і майстри сподіваються знайти тут роботу. Ж...-купці густо селяться у Бердичеві. На цей час (середина XVIII в.) економічна й політична вага кляштора досягає найвищого ступеня. Особливо посилюється вона тим, що в Бердичеві від 1765 року починаються грандіозні ярмарки европейського значення. У цей час засновується й знаменита друкарня «босих кармелітів», яка за своє майже столітнє існування видала силу релігійної, політичної й наукової літератури латинською, польською, німецькою, французькою, російською і ж..івською мовами.

Ołtarz główny berdyczowskiego sanktuarium

Утримували кармеліти й картинну галерею, а також коштовну книгозбірню, в якій зберігались цінні стародруки й рукописи навіть XV століття…

Важко списати в короткому перегляді всі ті цінності, які надбали в своєму кляшторі польські ченці, що живились з українського ґрунту!

Почавши з 1792 року, вже після «розбору» Польщі та зруйнування Запорізької Січі, російський царат починає ліквідацію й фортеці (а згодом і манастиря) «босих кармелітів», яка й закінчується 1860 року.

Berdyczów. Widok na Sobór. Ruch na placu Soborowym. Przelot cepelina

З 1928 року й аж до 1941-го большевики організують тут «заповідник», який досить безуспішно намагався провадити антирелігйну пропаґанду.

Жахливих руйнувань під час своєї втечі ж...-большевики заподіяли цьому важливому історико-культурному пам'ятникові!

Пожежа знівечила центральну баню й бічні вежі, знищила багато цінних картин (в тому числі роботи Корреджіо, Ф. Гальса, Мурильо), килимів, меблів, тканин XVIII віку.

Загинув у вогні й срібний орган, другий у Европі якістю свого виконання.

Але зараз у приміщенні колишнього кляштора-фортеці розгорнулась велика робота. Тут створюється український історико-краєзнавчий музей. Він по змозі відтворить усе те культурне багатство минулого, яке було створене на українській землі, силами й коштами українського народу. Вже впорядковується відділ - археологічний, де будуть зібрані старовинні пам’ятки матеріяльної культури, в тому числі й трипільської доби, знайдені на терені Бердичівщини. У інших відділах впорядковуються колекції рідкісних видань (між ними і книги О. Бальзака, який бував у Бердичеві), а також збірки картин і старовинних тканин.

Побажаємо колективу наукових працівників, який провадить цю дуже корисну для української історичної науки працю, найбільшого успіху в його дальшій роботі.

П. ПОДОРОЖНІЙ.

_________________

* У вересні 1941-го похідні групи ОУН та Культурна референтура ОУН на чолі з Олегом Ольжичем організували випуск щоденної газети «Українське слово» з додатками: спочатку «Література і мистецтво» (редактор М. Ситник), а згодом «Літаври» (редактор О. Теліга), яких вдалося випустити лише по кілька чисел.

** https://www.secretland.info/uk/berdichev-monastery/

BERDYCZÓW

1. KRÓTKA HISTORIA KLASZTORU

2. OBSZERNA HISTORIA KLASZTORU

https://archivecarmel.pl/berdyczow/

Знимки з польських джерел, зокрема з багатющого фотоархіву "Berdyczów"

https://genealogia.okiem.pl/foto2/thumbnails.php?album=103

"...Нехай життя хитнеться й відпливе, / Мов корабель у заграві пожежі". Олена Теліга

 

Олена Теліга

* 8 (21) липня 1906 - † 21 лютого 1942 (?)

ЛИСТ*

Л. Мосендзові

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,

А в мене світло і вікно наростіж.

І знов думки, і серце у вогні,

І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став

Без темних вирів і дзвінких прибоїв,

І як мені писать тобі листа

І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим законам

І тиснуть в серце вогнену печать,

І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки

Вбігають швидко, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,

Стягнути звідкісь у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —

Ясне вино на золотавім лезі

І плине в серце найхмільніший плин:

Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,

Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

Немов хтось кинув залека листа

І кличе десь — без підпису й адреси…

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук…

Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів —

Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері

Я йду на клич задимлених вогнів —

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

РОЗПОВІДЬ ПРО ЛЕНУ

Евген Маланюк

Хтось переказав недавно спробу зробити нову леґенду, зв’язану з Леною, ніби вона росіянка, але тому, що народилася на Україні, мала велике почуття обов’язку до батьківщини, служила їй і т. д. Отже, тут — неточність і, я сказав би, може, наївність. Лена зовсім не народилася на Україні. Вона народилася в Санкт-Петербурзі, в старому Петербурзі, де батько був досить високим урядовцем у міністерстві рільництва (директором водного департаменту), і життя її укладалось, очевидно, так, що, може, вона пішла б дорогою Ганни Горенко-Ахматової, може, якоюсь іншою... Але все таки походження і кров відограють значно більшу ролю, ніж прийнято думати.

Батько Лени, покійний професор Шовгенів, якого я мав щастя слухати більшу частину з моєї технічної освіти, був живий, культурний, надзвичайно многогранний чоловік, який дуже інтересувався літературою і знався на ній. Завше, коли згадую про нього, мимоволі доводиться зупинитися на цьому. Це був дуже рідкий виняток ученого і практикуючого інженера. Як інженер-творець, він був автором і реалізатором зрошення Туркестану, (потім була регуляція на Волзі, була регуляція Москва-ріки. Але, крім того, це була людина ще і науковець у повному розуміні цього слова. Коли бувало зупинялися ми ще студентами, а мені доводилося з покійним говорити, то поставало питання, чому таке прізвище дивне — Шовгенів, Шовґенов, — і я пам’ятаю, що покійний говорив про якісь осетинські, кавказькі коріння. І от уже під час окупації, либонь у Львові, прийшлося побачити витяги з архівів, опубліковані, здається, професором Ковалевим. І там знайшлася дуже проста розгадка цієї неясности. Десь в актах Лівобережжя часів Гетьманщини, на переломі 17-18 століття, була судова справа при сотенному суді, де виступала — здається, як сторона оскаржуюча — певно дуже темпераментна молодиця з прізвищем Шовгениха. Отже, видно, що це був дуже давній рід на Лівобережжі, і, може, там колись були якісь осетинсько-кавказькі сполучення, але вони, як звичайно на нашій батьківщині, поглинулися українським морем, і залишилося дуже мало від старого коріння.

Що стосується матері Лени, то вона була донькою священика з Поділля, так що з того, що людина народилася в Санкт-Петербурзі, робити якісь висновки не доводиться. Думаю, що леґенда згасне, щойно почавшися.

Правда, що Петербург, як ви знаєте з історії нашої культури і літератури, відогравав певну ролю. Все таки і Тарас ходив по тих вулицях, і ще раніше Гоголь ... Петербург віддавна був певного роду азилем в імперіїґ. і тепер, коли він уже називається Ленінградом, досить часто люди, з огляду на неможливість існування на батьківщині, втікають туди. З другого боку, Петербург — це була чужина, дуже гостра кліматично і з кожного іншого погляду, і вона давала певну дистанцію для того, щоб бачити батьківщину в іншій панорамі. Хоч Лена тоді була ще дівчинка, але і це могло відограти певну ролю.

Думаю, що все ж таки якісь властивості її характеру були вже тоді, перед війною. Елемент, який називається особистістю, вже тоді посідав домінуючу ролю в її духовній постаті. Я думаю, що до неї можна пристосувати в такій же самій мірі, а,, може, й більшій, слова з вірша Олекси Стефановича, які я колись цитував стосовно Ольжича, що «був він більш, ніж сірий і камінний його вірш». Вірші Лени не були ні «сірі», ні «камінні», так як вони, скажемо, були в Ольжича, але дійсно її постать була — більша, і з цього боку треба до неї підходити, бо це дає ключ до розуміння її в цілості.

Між іншим, ще така цікава петербурзька дрібничка: може, мало хто знає, що її хрищеною матір’ю була — Зінаїда Ґіппіус. Це була дружина і приятелька-подруга відомого філософа і белетриста Дмитра Мережковського (теж прізвище «страшно» російське). Очевидно, про жодні впливи! не може бути мови, але коли ви познайомитеся з творчістю Зінаїди Ґіппіус (а вона була не тільки дуже цікава поетка, але дуже цікавий критик, я сказав би, взагалі мислитель), то там якийсь паралелізм є — дуже дивний, майже містичний... Його пояснити раціонально не можна, але він безперечно є.

Лена, як особистість, також мала в собі елементи, які були, скажемо, в Башкірцевої. Тільки з тією різницею, що в Башкірцевої поглиналося все жадобою слави як такої. Отже, її внутрішній потенціял духовний розвивався тільки в цьому напрямку. У Лени зовсім інакше. Для неї слава не являла нічого дуже приваблюючого: вона не шукала її і просто не відчувала її чару. Але вся її величезна наснага динамікою духовною і психічною пішла власне в Батьківщину, тим більш сильно, тим більш динамічно, що вона дивилася на неї очима людини вже дорослої і вирослої поза батьківщиною. Це також має величезне значення, бо часом еміґрація, чужина дає зовсім іншу перспективу. Крім того, вона е ж є дивилася крізь призму історії нашої і нашої долі земної, як народу, і тому всю свою величезну духовну енерґію вона вклала у велике почуття до Батьківщини.

Думаю, що з цим в’яжеться і та трагедія, яка довела її до болючо передчасної смерти, бо могло статися також і так, що ми сьогодні зустріли б її тут. Але сталося інакше.

Ніякі розумові аргументи не переконували її, щоб вона цієї подорожі до Києва не робила. Зокрема — признаюсь, я мав цей гріх — я її переконував; може, тому, що я вже не був дуже зелений політично, дещо бачив і дещо думав. Я не мав особисто ані крихти, ані грама якогобудь оптимізму, який все ж таки був би конечний для такого роду подорожі на батьківщину. Це тепер ми тільки бачимо, в яку добу живемо. Тоді ще, очевидно, можна було мати якісь ілюзії, але сьогодні — не така проста річ. (От недавно читали ми в газетах: райхскомісар України Еріх Кох, виявляється, чудово живе досі в «людовій» Польщі, і навіть більше того,', здається урядові, що він там знайде якийсь скарб бурштиновий... Отже, людина, яка була, може, одним, із найбільших злочинців серед тієї сили, що прийшла на Україну, і взагалі в світі цілому, — така людська гнида живе до сьогоднішнього дня і, правдоподібно, буде жити. Це я кажу тільки для ілюстрації того, яка це доба). Тоді, на початку сорокових років, очевидно, не можна було собі уявити її аж так рельєфно, але все таки деякі побоювання були. Зокрема мені видавалося, що це просто не раціонально. Я все переконував Лену: «Ну добре... Ви поїдете до Києва, місцеве заціліле громадянство буде на вас дивитися, як на когось, хто щось знає, у щось втаємничений, але ви і не втаємничені, і нічого не знаєте. Значить, ви будете поставлені в фальшиве становище». Нічого не помогло. Вона кинулася туди з якоюсь несамовитою енерґією, з несамовитою силою. Було, може, й бажання пригоди. Було, може, чисто жіноче — якась цікавість до тієї батьківщини. Було, може, все... І я пригадую собі, вона писала досить регулярно, скільки можна було в дорозі. Перші листи були дуже ентузіястичні, але пам’ятаю останній лист, який був кинутий у Житомирі: там були такі слова: «Боюсь, що Ви мали рацію». Думаю, що після Житомира вона вже, безперечно, знала, на що вона йде. Знала, що йде на жертву і що в жертву буде принесене її все ж таки молоде і ще повне творчости життя.

Отже, на цю сторону, на її особистість, хотілось би найбільше звернути вашу увагу. Бо вона більша і за ту спадщину літературну, яка залишилася, і за ті всі, скажу так, формальні речі, які вона в житті творила. Це, може, в меншій мірі позначилося на її поезії, в більшій — на деяких ї ї статтях, есеях. Зокрема дуже сильна і дуже важлива для її світогляду, для її наставлення була річ, яка називалася «Партачі життя». Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя, яку роблять партачі, не лише наші, але й світові. Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, і ще радости, і ще радости з усім королівським значенням цього слова. Радости, неприступної для плебея. І думаю, що ця жадоба радости і повноти її штовхнула поцілувати Батьківщину востаннє.

Олена Теліга

***

Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,

І жах ночей, що покривають плач,

Ти, зраджений життям, яке любив так палко,

Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято?

Заквітли квіти? Зараз чи давно?

О, як байдуже все, коли душа зім’ята,

Сліпа, безкрила, сунеться на дно…

А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!

Греби скоріше і пливи, пливи!

Повір: незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним: “Живи!”

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти

І підповзуть, як нитка провідна,

Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!

Його пізнавши глибоко, до дна!

_______________

* Надруковано 30 листопада 1941 р. в третьому числі "Літаврів", редаґованого Оленою Телігою недільного додатку до газети "Українське слово". Жити поетці залишалося неповні три місяці...

З третього і четвертого чисел редаґованого Оленою Телігою тижневика "Літаври"

30 листопада 1941 року в Києві вийшло 3 число редаґованого Іваном Рогачем та Оленою Телігою тижневика літератури і мистецтва "Літаври"*, в якому вміщено, зокрема, таке:

Олена Теліга
ЛИСТ (уривок) **

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкісь у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув залека листа
І кличе десь — без підпису й адреси…

Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів —
Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання. 

Юрій Окінчиць ***

ПОЄДИНОК
(Оповідання)
Напевне, падаючи з цього укосу, я не тільки зламав ногу, але й пошкодив собі нутро, бо найменший рух викликав нестерпний біль в усьому тілі, а перед очима з’являлись рожеві кола. Липучий теплий струмочок крові повільно повз по підборіддю… Дивно, що, впавши з такої височини, я ні на хвилину не втратив свідомості і, лежачи в яру, міг пригадати все.
Взагаліі дуже прикра вийшла історія, прикра і безглузда.
Я повертався з полону радісний, що уникнув смерті в бою, повертався брудний, голодний, знесилений, але сповнений оптимізму. Адже найстрашніше минуло, а я хотів жити, жити!.. Крізь зливу куль, снарядів і бомб, крізь сотні кілометрів проніс я цю жадобу до життя, і може саме це врятувало мене в той час, коли мої товариші залишилися лежати на полі, закидані чорною землею. Я йшов з полону по коліна в болоті, я гриз на чужих городах гнилу, смердючу капусту і ночував у темних безлюдних степах. І я витримав.
А тепер, коли лишилося вже небагато, коли я вже бачив опуклі башти мого рідного міста, трапилось незрозуміле.
Я скотився в яр і лежав горілиць, дивлячись у глибоке небо, ледве вкрите сумною вечірньою позолотою. Спочатку я пробував кричати, кликати на допомогу, навіть повзти, але незабаром відмовився від цих намагань.
Тиша дзвеніла навколо. Тонкі стебла ромашок ледве помітно вигиналися надо мною і здавались дуже довгими й пружними, як струни. На стінках яру біліли шапочки грибів. Сонце вже зайшло, і клаптик неба над моєю головою все темнів і темнів.
Я лежав нерухомо, дихав рідко, і тоді біль ніби дрімав усередині, і наставав спокій. Але невтомно працювала думка. Тіло було скуте, але вона не хотіла з цим миритися. Е, чорт! Адже, якщо мене не знайдуть, я зможу задубіти в цьому дикому місці... Задубіти? Дурниці! Завтра вранці їхатимуть до міста селяни і помітять мене... Але покищо нікого нема, лише коник у траві тихо пряде свою сіру пісеньку. Нікого нема.
Так метушилась моя одинока думка, позбавлена своїх звичайних прав - керувати тілом. Вона билась об стінки черепа, шукала виходу - і не знаходила, як муха в пляшці. Я чув, як стукала вона у скронях, вщухала на хвилину, знесилена, і знову почитала стукати. Налетів вітер. І в збентеженні загойдалась в усі боки тоненька золотиста павутинка, що зачепилась за листок кропиви.
А небо все темніло, і гранчастий кристалик першої зірки замигтів у далекій тлибині. І знову повіяв вітер. Чорні крила заслонили зірку. Я підвів голову. Крил вже не було. На дні яру сидів ворон. Дивився на мене круглим скляним оком - і чекав.
Холодати піт виступив у мене на лобі. Ворон сидів нерухомо, ледве ворушачи кам’яним своїм дзьобом - йому не було куди квапитись. Він вважав, що може не поспішати. І жах був у цьому філософському спокої, у цій нахабній упевненості, що однаково рано чи пізно, але він занурить у мої теплі очі свій твердий і холодний дзьоб.
Незвичайна лють охопила мене. Жадібна смерть сиділа поруч. Невже після всього, що я пережив, не вистачить сили позбутися її, перемогти її волею до життя - тією волею, яка, я знав, є в кожному з нас?!
Я стиснув зуби і з стогоном ворухнувся. Я хотів довести вороновi, що я ще живий і можу боронитися.
— Дурний, - сказав я йому, і він неохоче стрибнув убік. -Ти рано прилетів і мені наплювати на тебе! Ти вважаєнш, що я вже твій? Ні, голубе, я не збираюся вмирати. Ми ще поборемось. У мене працює ще права рука. Ось!..
І я підніс (праву, неушкоджену руку і помахав нею у повітрі. Це була помилка. Я не розрахував' своїх можливостей, і стінка яру раптом попливла. Щось із скреготом повернулося всередині. Здавалося, що серце підкотилось під горло, величезне й волохате. Я за дихнувся від болю, і тисячі голосів задзвеніли в вухах.
Навколо мене починався небачений таїнок. Безліч однакових постатей замиготіли перед очима. Я не міг підрахувати їх кількість, як не можна визначити кількість поворотів колеса, що обертається швидко й безупинно. Вони нахилялись і тягнули мене за собою, а я кричав і чинив опір...
Потім усе зникло, і я знову побачив ворона. Він сидів уже зовсім близько, майже торкаючись крилами до мого плеча. Я розрахував віддалення і переконався, що не зможу дістати птаха правою рукою: при першому моєму русі він встигне відстрибнути.
Тоді я вирішив удати, що я вже вмер. Я глибоко позіхнув, витягнувся і застигнув. Я лежав так дуже довго, стараючись по можливості стримувати подих. Я хотів пити. Язик обважнів і опух.
Але все залишалось як і раніш: очевидно, ворон не довіряв. Сторічний досвід підказував йому, що перед ним ще жива людина. Однак, він напевне був голодний, бо починав помітно хвилюватись… Крізь опущені вії я бачив, як розправив він крила і декілька разів обійшов навколо мене. Потім він клюнув полу мого піджака і обережно наблизився до мого обличчя. А, нарешті!
Він був великий, від нього тхнуло осінніми жовтими калюжами, на його крилах чорніли шкаралущі грязюки. На секунду він замислився, все ще не довіряючи.
І ось тоді я схопив його. Пальцями правої руки я з усіх сил стиснув його жорстку пружню шию. Гострий біль пронизав тіло, зупинилось серце, а він бився в моїй слабкій руці, величезний, важкий і сильний, закривши крилами весь світ. Він хрипів, роздираючи кігтями мою сорочку, він бив мене крилами по обличчі і широко розкривав дзьоб, показуючи синю горлянку.
Був момент, коли меті здавалося, що він ось-ось видереться з моїх пальців. Тоді я підвівся і навалився на нього. Мовчки, стиснувши зуби, я душив цього лиховісного птаха. Його тіло здригалося все рідше й рідше. Але рожеве коло вже миготнуло в далині. Я зрозумів, що це означає і поповз від нього, чіпляючись здоровою рукою за стінки яру і обсипаючи землю. Я не хотів умирати, о, ні! Зараз, підбадьорений перемогою, я відчув у собі нові сили. Ще трохи — і я виповзу на шлях. Ще трохи... Уперед!
Рожеве коло наздогнало мене біля самого шляху. Повільно і спокійно воно зімкнулося навколо моєї голови.
... Жовтий диск ромашки, облямований білими пелюстками, тихо хитався на вітрі. Починало розвиднятись, над долиною стояла імла, і дерева вдалині здавалися витканими з павутиння. Але зза пагорбків уже виглядало рідне молоде українське сонце. В яру, розкидавши крила, лежав чорний птах - моя переможена смерть і кругле, сквасніле його око дивилось на мене з докором.
Але я був живий! Я повз назустріч світанкові. Я сміявся. До мене докочувався людський гомін - найпрекрасніша мелодія, яку мені доводилось колинебудь чути.

_______________

* У вересні 1941-го похідні групи ОУН та Культурна референтура ОУН на чолі з Олегом Ольжичем організували випуск щоденної газети «Українське слово» https://lesinadumka.blogspot.com/2020/05/87.html з додатками: спочатку «Література і мистецтво», а згодом «Літаври».

** Надруковано без двох останніх строф:

Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

*** Біографічних даних Юрія Окінчиця не знаходжу, крім згадки, що він був репортер. Збруч опублікував його нариси "В ті дні" (1943) https://zbruc.eu/node/85117 і "Тіні" (1944) https://zbruc.eu/node/88951.

З 4-го, останнього, числа редаґованого Іваном Рогачем та Оленою Телігою тижневика літератури і мистецтва "Літаври"*:

Євген Плужник

* * *
А він молодий-молодий...
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив...
Ще, мабуть, кохати не вивчив...

Так очі ж навколо лихі...
Крізь зуби один - розстріляти!
...А там десь солома дахів.
...А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав;
Крізь пальці майбутньому в вічі...
Хвилина текла, не текла...
Наган дав осічку аж двічі...

А втрете... І сонячний сміх
На драні упав черевики...
І правда, і радість, і гріх,
І біль не навіки

Павло Филипович*
МОНОМАХ

Дивився з вежі
На темний бір.
Там слід ведмежий
І вовчий зір.

Там бродять тури
У далині,
А дуб похмурий
Ковтає дні.

Дививсь і зброю
Стиснув хутчій,
Соколів двоє
Враз на плечі.

Бичача шия,
Мов камінь, крик.
Не Візантія, —
До степу звик.

Залізна шкіра,
Серце тверде —
На роги звіра
Не попаде.

О Мономаше!
Ти не навчай,
Що щастя наше —
Покора й рай.

Зійдуть на попіл
Бліді ченці,
А спис і сокіл
В твоїй руці!

Гримить відвага
На всі віки —
Той крик варяга,
Той стиск руки!

Евген Яворівський**

* * *
Не час розвішувать фіранки
Над розмальованим вікном,—
Кривавлять слід в минуле ранки
І сонце світить двом чи трьом.
Немов у казці живемо ми —
Усяк по-своєму Іван,
Що прагне щастя без утоми
Поміж чудес, поміж оман,
І мчить на вовкові в незнане,
Й шука цілюще джерело,
І гоїть він смертельні рани,
І побива убийче зло!..
Іще пручаються препони,
Гадючі кільця плетучи,
І шаленіють перегони,
І не іржавіють мечі!
Іще біжать шляхи за обрій,
Де кучерявиться мета,
Іще несуть мужі хоробрі
Крилату пісню на устах!
Не час дрібнити серце й розум,
І волю м’якшити свою,—
Іще цвісти блакитним грозам
У переможному бою!

Олег Штуль КОЗАКИ І СВИНОПАСИ

«Вагони ридали — на захід... на захід...

А у слід — реготався схід...»

(Е. Маланюк)

Українська лицарська армія козаків мусіла почати відступ. Козаки схилялись востаннє, щоб вхопити грудку рідної землі, і ступали на хиткі дошки моста через Збруч. Каламутні хвилі осінньої річки, що на схід і захід поділила живе серце України, і глухе бухкання большевицької артилерії все насовували настирливу думку: адже там, ззаду — стріляють в плечі і свої...

Так, там у спину відступаючих козаків стріляли і свої. І мільйони своїх же свинопасів бездушно приглядались трагічним змаганням. І ця думка була ще тяжча від факту поразки.

Хто стріляв у плечі козакам? Не свинопаси. Ні, це стріляли ті, що здатні були стріляти в око. Стріляли, бо вірили, що це відступають «банди Петлюри», а вони своїми стрілами здобудуть, мовляв, майбутнє України. Плахта большевицького шахрайства, плахта нового підступу Москви закрила їм очі. Їм обіцялось щось шове і велике. Їм горіли очі, бо їм пропонували владу над світом. Вони не хотіли світу, а хотіли України. Але не бачили, що їм її відбирають. Не бачили, бо очі їх горіли захопленням большевицькими гаслами. І в тому захопленні В. Сосюра «навів на мушку знак тризуба». А з ним багато інших. В тому ж захопленні Хвильовий в боже вільну ніч розстрілював свою матір, а Фальківський кров’ю і мозком забризкував підвали Че-Ка.

І гасла перемоги виплили на верх річок крові. Але на заплату за вірну службу довелось довго чекати. Москва скоро показала свої справжні роги й загнала в кут гасло «самоопрєдєлєніє вплоть до отдєлєнія». Партія залишила думку про світову революцію. Почала «будівництво соціалізму в одній країні» і стала «собіратєльніцей земель русских».

Той же Сосюра безнадійно вигукнув: «Я не знаю, хто кого морочить». Тичина побачиш підставлену йому до поцілунку пантофлю кремлівського папи.

Спід чепчика симпатичної бабусі-комуни, як перед Червоною шапочкою, визирнула вовча паща.

З напруженням і спертим віддихом дивились козаки зза кордону, що зроблять рідні землі. Невже в Україні вимерли відважні люди? Невже всі стали свинопасами, яким вистарчить ганебна «українізація України»? О, свинопасів було багато! Вони ходили на збори, голосували одноголосно й вітали портрети московських богів.

Але українська кров не могла стати водою. Микола Хвильовий відважно, на всі свої молодечі груди вигукнув: «Геть від Москви!» Почалась літературна дискусія, в якій відбилась вся політика.

Українська культура, а зокрема література, стала на певний шлях боротьби за національно відродження та державу. Вона виховувала новий, вольовий тип українця-націоналіста, українця, що вірить у велику місію України, тип козака, а не свинопаса на московському вигоні.

Хвильовий викликав гострий двоподіл таборів. Коли на нього почали сипатись удари «найдемократичнішої» в світі влади - глибока межа лягла між козаками і свинопасами.

Москалі ще дискутували. Москалі ще старались з’єднати собі Україну. Навіть такий кат, як Постишев (москаль), з’явившись у січні 1933 р. в Харкові, почав носити вишиту сорочку. Та вже 26 січня 1934 р. Сталін проскреготав: «В Україні ще зовсім недавно ухил до українського націоналізму не уявляв головної небезпеки, та коли перестали з ним боротись, цей ухил став головною небезпекою». Це вже було після 13 травня 1933 р., коли Хвильовий пустив собі кулю в чоло.

Український націоналізм на західніх землях посилив свою акцію. Пролунали одчайдушні стріли в Городку Ягайлонському, і Польща казилась від гордої смерті Біласа й Данилишина на львівській шибениці. Що зроблять козаки східніх земель? - запитували большевики націоналізму. Та вони вели широку роботу. Вони не спішили вмирати, коли можна було жити для України. Прикриваючись большевицькою платформою, вони виразно заявили: «Наш ідеал є соціалістична радянська Україна, що несе національне й соціальне визволення українській нації: її суверенну радянську державу у всіх її етнографічних межах... Для літератури цієї України ми працюємо». Їх мета була ясна: суверенна, а не поневолена Україна. За це Україну залила хвиля московського терору. Піднімалася хвиля українського протитерору. Убік козаків літератури з наказу Постишева В. Коряк, прослинив: «Од наших письменників вимагається, щоб вони мали генеральною метою продукцію творів, напоєних героїчною боротьбою міжнароднього пролетаріату, патосом перемоги соціалізму, що відображають велику мудрість і героїзм комуністичної партії». Карти кинуто. Далі вже література, слово мусіти стати чином. І ці козаки на марне слів своїх не кидали. За словами поставили чин. Перейшли до революційної боротьби. Очолили український протитерор. Як казав Постишев, - перейшли від образу до обріза. Революційним чином освятили революційне слово.

Прийшли арешти українських поетів та письменників. За смерть Кірова (1 грудня 1934) розстріляно за кілька днів Григорія Косинку, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського та Костя Буревія, Евген Плужник загинув на засланні. Доля десятків інших — невідома.

Сталось велике, якого ніколи не зрозуміти і не відчути свинопасам: відважна боротьба й геройська смерть знов засвідчили єдність змагань націоналістів однієї нації. Блахманну завісу роздерто: за нею геройська кров і змагання.

Для всіх козаків за кордоном це було велике чудо соборності, для всіх козаків тут це був заклик: до бою! Смерть одних, заслання інших -це було не утвердження всіх тез націоналізму, це було освячення слів ідеології. Література виправдала себе як вияв духовості. Слова без діла - полова. За словами української націоналістичної літератури став кривавий чин.

_____________

* Розіп'ята муза Павла Филиповича  https://lesinadumka.blogspot.com/2020/05/blog-post_14.html

** Евген Яворівський (літературний псевдонім О. Слободич (* 1893, Коломия —  † 1954, Детройт) — педагог, журналіст і письменник, перший головред "Львівських вістей" (серпень 1941)