1 травня 1933 року вийшло перше число тижневика «Українське слово», заснованого українською громадською організацією Франції Українським Народним Союзом (УНС). З самого початку тижневик набрав форми неофіційного бюлетеня Проводу Українських Націоналістів у Франції.
Газета друкувалася на друкарській машинці і розмножувалася ротапринтом, (тираж першого числа склав 200 примірників) форматом А-4 на 16 сторінках. Обкладинка друкувалася високим друком, в яку вставляли готовий блок. До середини 1934 року тираж зріс у 3 рази, тобто досяг 600 примірників. Головним редактором від самого початку до липня 1934 року був недавній секретар Голови Проводу українських Націоналістів О. Бойків.
Серед тогочасних авторів відомі політичні, громадські та наукові діячі: М.Сціборський, М.Капустянський, О.Ольжич, Д.Андрієвський, Є.Онацький, Б.Кентржинський та інші.
Своєрідним продовженням паризького «Українського слова» стала щоденна газета, яку в час Другої Світової війни організували в Україні похідні групи ОУН та Культурна референтура ОУН на чолі з О. Ольжичем (Олегом Кандибою).
8 вересня 1941 року розпочалося видання «Українського слова» спочатку у Житомирі, а через кілька днів у Києві. Головний редактор - і. Рогач, члени редакції М. Олійник, О. Чемеринський та інші.
Газета виходила звичайним форматом, тираж коливався в межах кількох десятків тисяч примірників, інколи сягав 50 тисяч. Друкувалася газета спочатку у колишній друкарні «Пролетарської правди» на нинішній вулиці Б. Хмельницького, а згодом в друкарні по вулиці Бульварно-Кудрявській 24, там і розміщувалася редакція.
Поміж інших авторів в газеті друкувалися О. Штуль-Жданович, М. Ситник, У. Самчук, твори репресованих українських письменників тощо.
До газети виходили додатки - спочатку «Література і мистецтво» (редактор М. Ситник), а згодом «Літаври» (редактор О. Теліга), яких вдалося випустити лише по кілька чисел.
Німецькі окупанти припинили видання газети у грудні 1941 року, а членів редакції на чолі з І. Рогачем та О. Телігою - арештували й у січні-лютому 1942 року розстріляли в Бабиному Яру.
З матеріялів, вміщених у першому, виданому в Житомирі, числі "Українського слова" від 7 серпня 1941:
У ЛЬВІВСЬКИХ ТЮРМАХ НКВД
Ні людською мовою, ні письмом ніхто не всилі зобразити тих страхіть і тортур, що перетерпіли загинувші многочисленні жертви большевицького МВД. Це можна тільки пережити, це треба було бачити. Точного числа і прізвищ закатованих жертв ще не знаємо. Покищо подаємо тільки перші, на швидку руку зібрані відомости про тих, що загинули в казематах львівських тюрем НКВД.
В тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в келіях стоси кількохсот постріляних і змасакрованих трупів мужчин, жінок і дітей. Малу частину з них родини розрізнили і поховали, решту поховано у збірних могилах, тіла були вже так розложені, що годі їх було вже розпізнати. Ці жертви люди оглядали вже в суботу 29 і в неділю 30, тобто ще перед приходом німецької армії, коли через Львів проходили вже нечисленні останні частини советської армії, і коли львов’яни порозбивали тюрми. Крім цього на подвір’ї тюрми при вул. Лонцького і Сапіги були закопані на великому просторі трупи. Число їх невідоме.
В тюрмі при вул. Замарстинівській добули 36 трупів, а решта, біля 600, як ствердила комісія, лежать ще у пивницях, верствою високою до 2-х метрів. Тіла в такому стані розкладу, що їх не можна вже повитягати. Тому комісія наказала їх там замурувати. В тюрмі «Бриґідки» при вул. Казимирівській кількість трупів невідома.
Тільки на подвір’ї земля свіжо зрушена на великому просторі, де теж мабуть лежать маси трупів. Велику кількість людей розстріляно на Повиставовій площі. Шофер, який продовж цілої ночі возив туди з Бриґідок в’язнів, подав, що там вбито понад триста людей. Повідомляють теж про розстріли в Бірогорському лісі.
Нижче подаємо низку імен, розстріляних енкаведистами у Львові, яких родини відшукали між убитими і про їх смерть появилися клепсидри на мурах Львова.
1) Юрій Шухевич, відомий співак-тенор зі Львова, згинув 27-то червня 1941 р.;
2) Василь Бень, літ 55, підполковник Армії УНР, директор школи ім. Шашкевича, арештований 26. VI ц. р. і цього ж дня розстріляний;
3) Григорій Кухар, магістер прав, літ 29, б. ревізор РСУК, головний бухгалтер Медінституту;
4) Евстахій Отрук, 32 років життя, б. пластун, директор Медінституту;
5) Михайло Лизунець, 43 років життя, стрілець УСС, старшина УГА, бухгалтер Медінституту;
6) інж. Василь Геник-Березовський, науковий працівник Етнографічного Інституту;
7) м-р Данило Костецький, 35 років життя;
8) Орест Фільварків, член ОУН;
9) студ. мед. Іван Савка, 25 років життя;
10) Ольга Балицька, 26 років життя, урядничка;
11) Теодор Мацько, студ. мед.;
12) Степан Масний, студ. мед., 19 років життя.
СИН СТАЛІНА РОЗПОВІДАЄ
Багатий на вияснення допит. Вислови про безпляновість большевицького керівництва.
БЕРЛІН, 28 липня. Найстарший син совєтського диктатора Сталіна, Яків Джуґашвілі, всупереч виразним наказам батька здався в німецький полон біля Льосна, коли зрозумів безнадійність дальшого опору. При допитах він дав дуже цікаві й докладні вияснення про брак організації в командуванні совєтських військ. Точний перебіг цього допиту подало німецьке радіо в ориґіналі точно з усіма висловленнями сина Сталіна російській мові через що, усякі большевицькі спроби піддати сумніву автентичність зізнань його треба визнати невдалими.
Надзвичайно цікаві подробиці, що їх син Сталіна наводить, доказують цілковиту безпляновість, з якою совєтське командування виставляло в бій цілі дивізії, навіть тоді, коли не було жодних шансів продовжувати бій. Безглузді, або, як висловився Яків Джуґашвілі, «ідіотські» накази командирів та тривога перед мнимими звірствами німецьких вояків, що їх прищеплюють комісари совєтським воїнам, примушують цілі частини до самогубного опору, навіть тоді, коли вони, є безвихідно замкнені. Поодинокі вислови Якова Джуґашвілі є доказом глибокої депресії, в якій він раніш знаходився. Говорив він поволі, докладно обдумуючи висловлене, часто повторювався, щоб цим підтвердити свої докази.
Допит починається питаннями, що стосуються особистих справ, на якому Яків Джуґашвілі зараз-же пояснює, що він старший син Сталіна. При дальших допитах про ступінь його військового звання та його дивізію, він змалював характеристичну картину своєї військової частини аж до моменту, коли він вирішив разом зі своїми людьми здатись в полон. За його словами, рештки його дивізії уже розбито 7 липня й оточено біля міста Льосна, а 16 липня, цеб-то дев’ять день опісля, Яків Джуґашвілі відмовився від дальшого безнадійного опору. Про саме оточення син Сталіна говоріть таке: «На жаль, саме оточення нас німцями викликало таку паніку, що всі розбіглись. Я був у той час у штабі командира! дивізії. Я вибіг і шукав своїх людей, бо мене від моїх артилеристів відлучено, я не знаю, де вони ділись, жодного з них я не зустрів. Позавчора вніч на 16 липня - на 15 км від Льосна ми були оточені. Створилась паніка, артилеристи стріляли, поки вони могли. Де вони ділись потім, не знаю, я відійшов від них і чекав в машині командира дивізії, його самого не було. Раптом почався обстріл. Німці обстрілювали рештки нашої 14-ої танкової дивізії. Я вирішив йти до командира й взяти участь в обороні. Біля моєї машини зібралися розпорошені бійці та ті, що супроводили обоз. Вони наважилися просити мене; «Товариш командир, веди нас у бій». Я хотів вести їх о атаку; це однак прийняли вони з тривогою. Коли я обернувся, не було вже біля мене нікого. Я не міг вернутись до своїх людей, бо німецькі міномети .відкрили сильний вогонь. Я чекав хвилину, і залишився сам один через те, що уеї сили, які повинні були діти зі мною в атаку, щоб зруйнувати деякі німецькі кулеметні гнізда, розбіглися. Розвиднялось, Я очікував своїх артилеристів, але жодного з них не було... Я пішов далі і зустрів малі групи. З моторизованої дивізії та обозу лишились лише рештки. Не лишалось нічого іншого, як тільки здатись в полон. Й тоді я побачив, що оточений, що нікуди вже не можу йти - я підійшов й заявив: «Здаюся» Це й все».
На дальші питання, у якому місці був перший раз в бою, він відповів, що не пам’ятає назви місцевості, але це було на віддалені 25-30 км від Вітебська. «У мене не було жодної карти - ми взагалі не мали карт. Все у нас було в безпорядку - наші походи, наша організація». На дальші запитання, як працювало обозне військо, він відповів': «Я скажу відверто, ціла дивізія це був обоз». «А що є причиною небоєздатносги армії?» «Німецькі пікіруючі бомбардувальники», відповів син Сталіна, - й безглузді накази нашого командування, дурні накази, можна сказати прямо - ідіотичні, що посилали дивізії просто в вогонь».
Дуже цікаво, що син Сталіна в цей мас не знав про нові уповноваження комісарів. Він був тієї думки, що комісари це лише помічники командирів. Або зв’язок з іншими штабами був винятково поганий, або свідомо офіцерів не повідомляли про важливі переміни. Він виразно висловлювався проти комісарів, бо за його словами, військова частина може мати лише одного командира; не комісар, а лише командир «повинен бути перша особа».
Про англійську допомогу син Сталіна висловився дуже скептично. (Він чув по радіо про спілку. Не знає він, чи Англія дасть допомогу: «Дотепер Англія не дала нікому допомоги».
Яків Джуґашвілі мусив ще додати, що усі твердження про погану поведінку з полоненими є брехнею, 3 ним самим добре поводились, й він є глибоко переконаний, що зі всіма полоненими добре поводяться.
Під кінець допиту його ще спитали про його сім’ю. Він сказав, що має жінку та трьохрічну дочку. На запитання, чи візьме його батько при втечі з урядом і його жінку, він відповів непевно: «Може так, а може й ні». Йому ще запропонували написати листа до своєї жінки. Він подякував за чемність і сказав; «Поки що це не конче потрібно."
Джерело знимки полоненого Якова Джуґашвілі https://rarehistoricalphotos.com/stalins-eldest-son-yakov-dzhugashvili-1941/
З першого числа тижневика літератури і мистецтва "Літаври" - редаґованого Оленою Телігою додатку до "Українського слова", котре побачило світ 16 листопада 1941 року:
Улас Самчук
НАШ КИЇВ
Київ хочеться окреслити не тим трафаретним, плакатовим словом, яке збуджує в першу чергу незрівноважену й дешеву емоцію патріотичного забарвлення. Київ хочеться і треба висловити, дати його окреслення, вимацати і віднайти те основне, що творить його суть, його справжнє духове обличчя.
Його історія, його місце на планеті, його барви й звуки і, нарешті, його те, що найтяжче упяти у форму окреслення, - його душу.
Несмертельну, вічно живу, вічно діючу, запліднюючу час і простір своєрідним, йому тільки властивим змістом, а одночасно пов’язуючи це місто і цей простір з великим духовим і географічним поняттям - з назвою Европа Заходу.
Чому і для чого брати ці речі у такому якраз аспекті і який глузд вникати та вдивлятися у ті глибинні тайни - тайни, які не можна бачити голим оком, ані намацати дотиком нашого фізичного єства? Відповідь тут майже зайва, але для ясності вона настирливо напрошується, і оминути її мовчанкою було б недоцільно.
Будемо казати і спробуймо дати її. По можливості точніше і конкретніше. І тут, у першу чергу, приходить на увагу звичайна свідомість... Свідомість нас усіх як нерозривної національної спільності. Свідомість нас кожного зокрема. Свідоме наше ставлення до минувшини, на якій ми виросли, у якій глибоко врите наше коріння і яка кормить нас, як земля, своїми соками. Ніщо інше, як свідомість, вимагає від нас глибокого і уважнішого вникнення також у той складний комплекс понять, яким є місто. Особливо місто важливої, древньої дати, місто, яке стає символом, місто-вузол, що в'яже і тримає ту величезну цілість, якої ім'я - життя. Величне, різноманітне життя. Життя народу, а в даному випадку народу українського.
Гарно і практично відчувати це все, і цілком, без найменшого застереження свідомо це сприймати. Бути свідомим, бути окресленим, бути виразно сформованим, відмежувати від себе все, що невиразне, а головним чином, що чуже, є річчю неймовірної потужності. Кожний дорогоцінний камінь має лише тоді справжню вартість, коли він вигранений. Найстрашніша річ чутися протоплазмою, безхребетним твором, устрицею, яка лише викликає у кожного смак. І щоб цього уникнути, треба бути свідомим. Бути - я.
988 року... Це був, можливо, день, як і зараз. Сонце, гори, Дніпро. Князь Великої Русі святий Володимир офіційно й урочисто в присутності представників Візантії символом хрещення Дніпрової води нищить владу Перуна над нами і вводить силу Христа. І були це ті самі київські гори, що те бачили, і був це той самий Дніпро, що і тепер котить води свої до Чорного моря. І коли цілі століття після минули, осяяні сяйвом нової віри, то це значить, що символ того хрещення мав у собі щось значно більше, глибше, вартніше, ніж акт звичайного релігійного культу. Ті століття були фактом, їх не вимазати зі сторінок історії, і ніякий марксизм не може їх заперечити. Протягом тих християнських століть ріс і потужнів Київ, вростаючи у груди землі, оздоблюючись храмами, стягаючи до себе канатами шляхів цілу розлогу землю наших предків, які також день-денно мандрували до Києва і тут падали ниць перед святощами і тут молились.
Іґнорант, чи людина з душею протоплазми, не зможе цього належно оцінити. Але промовляємо не до іґнорантів. Промовляємо до нащадків тих, які жили у Києві без перерви тисячу і більше років. Промовляємо з великим, страшним бажанням вселити цей глагол у душу кожного, не тільки людини-українця, але кожного каменя, який лежить віками на святій цій землі.
Бо кожний той камінь є освячений силою нашого духу. Всі ті величні будови, всі ті храми і пам’ятники, що ваблять і чарують наш зір, були одного разу звичайною, майже без назви матерією. Вони перейшли через творчу душу нашої людини і сьогодні вони вже мають чудову форму, і сьогодні звуться вони Київ.
Так. Це є так. Це позитивне ствердження годі заперечити. Свята Київська Софія, у мурах якої горів незгасимий вогонь віри в бутя наших предків, це виразно стверджує.
Сама її зовнішність прадавня, мудра і потужна, говорить нам так. А також Лавра і цілий ряд святинь і храмів, і Могилянська академія, і будівлі, оздоблені оздобами барокко, і рештки Золотої Брами, і гори, що свавільно лягли на березі Дніпра, і їх пишні сади, де кожної весни так препишно і радісно цвіте все, що тільки може цвісти — рослини, дерева, люди.
І, нарешті, пам’ятники та могили. Кості предків під склепінням храмів. Кості князів, кості тих, що духом величної своєї душі запліднювали цю землю... Могили Аскольда і Діра. Могили Володимира, Ярослава, Мономаха. Могили Нестора і безлічі йому подібних. Могили хоробрих борців доби козацької. І, нарешті, могили Кониських, Грінченків, Лисенок, Заньковецьких, Лесь Українок, Грушевських і т. д. і т. д., аж до тих невідомих героїв спід Крут, яких кості, затоптані варварською ногою большевизму, десь біля могили Аскольда і Діра спочивають.
Все то є Київ. Все то є безмєжно святе і безмежно велике для кожного, у чиїх жилах тече кров наших предків і хто носить величне ім’я українець. І коли ще відхилимо одну сторінку історії, таку свіжу і недавню, то на ній чорним по білому прочитаємо те, що діялось на площі св. Софії 22 січня 1918 року. Там впали слова, яких не витерти з душі народу - ніде й ніколи. Слова дуже знані і дуже зобов’язуючі. “Віднині, Український Народе, ти стаєш самостійним, незалежним, суверенним”. Четвертий Універсал Української Центральної Ради це був, і є і буде також Київ.
Київ! У віках, у просторі, у душах і серцях безмежних поколінь Ти ніколи, ніколи не переставав існувати. Навіть тоді, коли татарсько-монгольські навали обертали Тебе в руїну. І так буде вічно. Інакше бо земля, на якій Ти стоїш, мусила б зупинити свій біг, а Дніпро мусив би потекти назад.
Під Тобою українська земля. Над Тобою українське небо, а над всім вічний, незмінний Бог. Бог України.
Евген Маланюк
КИЇВ
Се він підніс — відданий на загладу
Вітрам азійським — золоте чоло,
Щоб стерегти незбуджену Елладу
Над вируванням пристрастей і злоб.
І від віків повзуть під стіни орди,
Як ніч, як тьма, як чорна сарана…
Навколо ж нарід, мирний і негордий,
В масній землі нестямно порина.
І від віків столичний город — вдовий:
І князь, і каган одійшли навік,
Лишень живуть міцним життям будови,
І голосний — їх кам’яний язик.
О, жаден гетьман з цих козацьких прерій
Не переніс до тебе свій намет,
Бо тут — віки, тут — блиск гучних імперій,
Тут — летаргія несмертельних мет.
Ні, не тобі мандровані держави.
Ти спиш і сниш один варязький сон,
Що встане день, покличе голос ржавий
І Третій Рим розірве свій полон.
Бо не в гіперборейських трясовинах,
А тут, де вічне море й древній степ,
Де гуркотить майбутнім Україна,
Він із землі залізом нам зросте.
…Гудуть вітри крізь площі і дзвіниці,
Та нерушимих стін не захитать!
А вколо — хлібороби міднолиці,
Висока синь і золоті жита.
Іван Ірлявський (Рошко)
СТОЛИЦЯ ТАЄМНИЦЬ
Пливуть віки... несуть добро і зло,
микають у ненависті й любові...
О, місто! Наше ти, як і було
по кості і по крові.
Гриміли війни громами в степах,
вирізьблювали нам обличчя хмуре,
кривавився не раз до тебе шлях,
стікали кров’ю мури.
Тут розбивались лицарські полки
і гинули навали дикі степу,
щоб потім виросли сини палкі
Хмельницького й Мазепи.
Ті задивлялись гостро, в далечінь,
не вміли відступати, ні кориться,
бо ти була їм матір’ю усім,
нездолана столице.
Твій дух мільйонам у серцях горів
і поривав у далеч неозору,
щоб вічно над тобою прапорів
шуміло рідне море.
А ти стояла горда і ясна -
з усіх столиць найкраща і велична,
для ворогів закута і грізна,
а світу таємнича.
Є. Яворовський
ДИСОНАНСИ
(24 вересня)
І скніє день, похований учора,
вгорі ячать ключі, немов на похорон,
над містом ніч і тінь глибока, неозора
і сполохи криваві угорі...
І скніє день... Печерний звір на лови
у сутінках виходить простовіч,
і серце стука, ніби дзеньк підкови
видзвонює об камінь бруківниць...
Ридає тьма і сині ллються сльози,
голосять вулиці, і стогне ржавий брук,
і, зламуючи руки у погрозі,
стремлять будинків скорчені тіла...
Заграви в небі замість зір і сонця -
вогонь і сонце й зорі - все пожер...
І скніє день, що вчора ще помер,
і в серці лють і шал, і помста!
Леонід Мосендз
МИ БУЛИ...
У сні під киреєю віку
Вдивляюся в дійсність свою -
О, скільки - без краю, без ліку
Поляглим я був у бою.
В Суботові мав я могилу,
Дрімаю у фінській землі.
Мене Ярополче труїло,
Нас Коднянські вбили палі.
В Галаці лежу над Дунаєм,
Прийшла нам в Базарі черга,
Нам «вічную пам’ять» співає
Дбайлива сибірська пурга.
У сні під киреєю віку,
Вдивляюсь в прийдешність свою:
Ми встанемо, встанем без ліку,
Щоб в чесному вмерти бою!
Хрещатик, вересень 1941. Праворуч - будівля ЦУМу, попереду - Бессарабка. Знимка з американського журналу "Life" від 3 листопада 1941
