Мюнхен, трагічний день 15 жовтня 1959-го, останній день Провідника

 

15 жовтня 1959 року в Мюнхені Богдан Сташинський зі спеціяльного пістолета вистрілив струменем ціяністого калію в обличчя Степанові Бандері. Його, ще живого та залитого кров'ю, о 13:05 знайшли в брамі будинку число 7 при Кройтмайрштрассе.

Одна з останніх знимок із Провідником

Перечитаймо...

ОСТАННІМИ ЙОГО СЛОВАМИ БУЛИ: «УЖЕ В ПОРЯДКУ»...

20 жовтня 1959 року на проміжку від центральної брами кладовища «Вальдфрідгоф» до ділянки № 43 вирувало людське море, якого тутешні дуби на своєму віку ще не бачили. Провести в останню путь лідера ОУН Степана Бандеру прийшли тисячі людей. Багато хто чергував на цвинтарі від самого ранку, хоча похорон був призначений на 15.30.

За труною, оповитою синьо–жовтим знаменом, ішли священики, чолівка ОУН, у тому числі й представники «ворожої» ОУН Андрія Мельника, молодь із «Пласту», на який після розколу орієнтувалася організація «двійкарів», та бандерівського СУМу, міжнародні делеґації, представники політичних, наукових, суспільно–громадських організацій і установ, найближчі друзі й родина, товариші. Тисячі тих, хто, можливо, ніколи не бачив Провідника, але для кого «саме лише його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом незламного борця за найвищі ідеали нації», як написав після поховання тижневик «Українська думка». Чи не всі західнонімецькі газети в докладному звіті наголошували, що вшанувати пам’ять Бандери зібралися представники всіх українських політичних груп — «так, ніби між українцями на еміґрації зовсім не було чвар».

На подвір’ї цвинтарної каплиці чергував поліцейський загін — побоюючись можливих замахів, мюнхенські правоохоронці кинули на «Вальдфрідгоф» найкращі сили. І вже напевне серед жалобної процесії не бракувало «засланих козачків». Хтозна, чи вразила їх любов українців до Бандери. Але принаймні одна людина згодом зізналася, що не могла дивитися на ці кадри без тремтіння в колінах. Тільки випадково переглянувши на кіносеансі хроніку з похорону лідера ОУН, галичанин Богдан Сташинський усвідомив усю масштабність скоєного.

Коли 15 жовтня уродженець села Борщовичі на Львівщині спрямував дуло виданого в КҐБ пристрою в обличчя жертви, він не мав часу роздумувати про те, що вдома на цього чоловіка чекає любляча сім’я, а в Україні та чужині його обожнюють і шанують мільйони співвітчизників. Хоча раніше Сташинський міркував над цим не раз — попри тривалу співпрацю з КҐБ, йому була бридка сама думка про вбивство. Щоб морально підготуватися до найвідповідальнішого завдання, аҐент, якому на час убивства Бандери ще не виповнилося 28, мав два роки. Саме стільки минуло відтоді, як Богдан уперше в житті позбавив життя людину — керівника відколотої від бандерівців ОУН (з) Лева Ребета.

Ми стоїмо перед будинком № 7 на вулиці Кройтмайра. Тут уже немає поштової скриньки з прізвищем Попель, а двері до під’їзду розчинені. У 1959–му такого не траплялося — вхід до будинку, де під іменем Штефана Попеля мешкав провідник ОУН, завжди був замкнений. Але вбивцю це не зупинило — в арсеналі, яким Богдана Сташинського спорядив совєтський Комітет держбезпеки, окрім пістолета з ампулами ціяністого калію, був і запасний ключ. Залишки його попередника на той час уже лежали в замку, звідки їх аж через два роки витягли слідчі. Німецькі правоохоронці перевіряли свідчення арештованого Сташинського, який сам прийшов до поліційного відділку й зізнався у вбивстві двох лідерів українських націоналістів. А потім, розповідаючи про всі подробиці підготовки і здійснення цих атентатів, сам доводив поліції, що він справді вбивця, а не брехун чи божевільний.

Уперше Сташинський приїхав до Мюнхена з метою вбити Бандеру у травні 1959 року. Керівний офіцер КҐБ дав йому хибну адресу. Але, з’ясувавши, що Штефан Попель за нею не мешкає, аґент без проблем знайшов потрібний будинок при Кройтмайрштрассе, 7, зазирнувши в телефонну книгу.

Та з першого разу в молодого аґента не витримали нерви. Хоча нагода трапилася ідеальна: Степан Андрійович стояв у гаражі біля свого старенького «Опеля» сам, без охорони й зайвих свідків. Зробивши два кроки в напрямку жертви, Сташинський передумав, різко розвернувся і, відійшовши далеко від Кройтмайрштрассе, розрядив обидва заряди — ампули з синильною кислотою — в землю, а потім викинув зброю в рівчак. І вже згодом знову прийшов до під’їзду, намагаючись відчинити двері своїм ключем, — аби створити для начальства бодай видимість того, що прагнув виконати завдання.

15 жовтня молодик знову стояв перед єдиним під’їздом брудножовтої п’ятиповерхівки із тим самим наказом — ліквідувати Попеля–Бандеру. Управління КҐБ в УССР до цього наказу було не причетне — у Києві добре розуміли, що ліквідація Бандери тільки згуртує український визвольний рух, тоді як в інтересах СССР логічніше було б розколювати ОУН зсередини. Але в Москві вважали інакше.

Зранку Сташинський уже встиг «прогулятися» на Цеппелінштрассе, де в офісі ОУН працював його «підопічний». Пильнуючи припаркований поруч із будинком № 67 синій «Опель–Капітан», Богдан побачив, як власник сідає в авто не сам. Того дня Бандера запропонував підвезти секретарку. Це ледве знову не врятувало йому життя: убивати в присутності свідків Сташинський не хотів і не збирався. Хоча пістолет, який на час убивства Ребета мав тільки одну ампулу з отрутою, переробили у двоствольний навмисне — на випадок, якщо поруч із Бандерою виявиться охоронець або небажаний свідок.

Сподіваючись, що неприємна місія знову не вдасться, аґент усе–таки вирушив на Кройтмайрштрассе. Де вже звично для себе загадав: якщо до 13–ї жертва не приїде додому, цього дня постріл не прозвучить.

Бандера приїхав за якусь мить до призначеного часу. Сам.

Коли, поставивши авто в гараж поруч із під’їздом, власник паспорта Степана Попеля вставив у замкову шпарину ключ, за дверима на нього вже чекав кат.

Захищатися Бандері було складно. На шляху додому він на прохання дружини заїхав на базар (куди підвозив і секретарку), тому, лівою рукою намагаючись витягнути з відчинених дверей ключ, під правою пахвою тримав пакети з овочами та фруктами.

Перед тим, як загинути, Степан Бандера встиг подивитися у вічі своєму вбивці. А той, чекаючи, поки приречений зачинить двері, нахилився і зробив вигляд, ніби поправляє шнурок. Шнурок, якого на черевику насправді не було. До того ж Богдан «поправляв» взуття тією рукою, у якій тримав традиційно — як і під час убивства Ребета — загорнуту в газету зброю. «Воно виглядало з мого боку по–дурному, але я хотів виграти час», — констатував Сташинський на суді.

Та Бандера на «дурість» не звернув уваги — намагався прилаштувати під пахвою пакунки. Коли аґент підійшов до нього, в лівій руці, під якою була кобура з револьвером (лідер ОУН був шульгою), Бандера все ще тримав ключ.

Обмінявшись незначущими фразами (Сташинський запам’ятав, як сказав: «Щось не функціонує», і почув у відповідь: «Уже в порядку»), двоє чоловіків подивилися одне на одного. Молодший різко підняв руку й розрядив обидві ампули з отрутою в обличчя старшого. Відтак стрімко вийшов з будинку, але встиг зауважити одну деталь: коли Бандера відсахнувся і впав, із пакета висипалися й покотилися по підлозі помідори. Як розповідають старі ОУНівці, на той час у Мюнхені була мода робити салат із зелених томатів. Але Сташинському закарбувалося в пам’ять, що помідори були червоними...

ОУН заробляла гроші друком «матеріялів з’їздів КПСС»

Це був далеко не перший замах на Бандеру. Провідника намагалися ліквідувати щонайменше шість разів, і це тільки ті випадки, які викрила й упередила вельми фахова служба безпеки ОУН. «У Мюнхені наша служба безпеки налічувала близько 50 людей, які займалися цим постійно», — розповідає зять Степана Бандери Андрій Куцан. — Звісно, в кожній країні Організація мала свою службу безпеки. Але в Мюнхені був центр, оскільки тут перебував провід ОУН із головою. Звідси СБ ОУН (б) поширювала директиви на всю діяспору, тримала зв’язок з Україною через Польщу. До речі, тут, у Мюнхені, живе член ОУН на псевдо Зенко, якому зараз 84 роки. Він був при охороні Бандери і як зв’язковий проводив групи на Україну».

Андрій Куцан

Ми з паном Андрієм сидимо в офісі на Цеппелінштрассе, 67, звідки 50 років тому востаннє вийшов Степан Бандера. На столі — численні вирізки зі старих німецьких газет про вбивство Бандери.

Тепер ОУН тут належить лише три кімнати, хоча в 1954 році організація придбала цілий будинок. Однак залишати його повністю у власності ОУН означало б зробити подарунок ворогам — їм нічого не варто було повністю висадити будівлю в повітря. Тому частину верхніх поверхів одразу ж продали. На нижньому, підвальному, де зараз і міститься офіс, адміністратором якого є пан Куцан, до 1992 року розташовувалася друкарня. Попри заходи безпеки, свого часу сюди вкинули бомбу, й вона суттєво пошкодила друкарські верстати. «Ось сюди її кинули», — показує Куцан підлогу під вікном.

У трьох скромних кімнатах — шафи із книжками, відомий фотопортрет Бандери на стіні, бюст Шухевича грубої роботи, патріотичні плакати, але загалом складається враження про малу відвідуваність приміщення. Справді, старші люди відходять, український актив у Німеччині дедалі втрачає свою вагу.

Із друкарні на Цеппелінштрассе свого часу виходила, зокрема, газета «Шлях перемоги». Друкували тут і націоналістичну та пропагандистську літературу. Журналісти «УМ» отримали від пана Андрія оригінальний подарунок — маленьку червону брошурку «Матеріяли XXV з’їзду Комуністичної партії України», видану нібито в «ордена Трудового червоного прапора Видавництві політичної літератури України». На кількох перших сторінках — доповідь першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Решта — заховані всередину матеріяли V Великого збору ОУН.

Продаж літератури був одним із джерел фінансування Організації. Окрім того, кошторис ОУН становили обов’язкові внески членів із західної діяспори. Тому, запевняє Андрій Куцан, фінансової допомоги інших держав бандерівці не потребували — хіба що організаційної. Зокрема, в Англії проходив вишкіл зв’язкових, яких пізніше з англійських же літаків десантували в Україну.

Після проголошення Незалежности друкарню перенесли до Львова, у тому числі й із фінансових міркувань, адже в Україні провадити видавничу справу на той час було значно дешевше, ніж у Німеччині.

Чому, попри небезпеку, яка постійно нависала над ним, Степан Бандера фатального для себе дня був без охорони?

Та хоча б через те, що, попри постійну відповідальність Провідника, ікони, прапора визвольної боротьби, Степан Андрійович був звичайною людиною. Сильною, вольовою, амбітною, в чомусь мудрою (а в чомусь, очевидно, й ні, як кожна людина), але й звичайною теж. І 50–річному «батькові великої родини» так хотілося хоч інколи почуватися вільним, без пильного ока охоронців, які хоч і оберігали його життя, а все ж заважали відчути свободу.

Діти Провідника - Наталя і Андрій

Переважна частина життя Степана Бандери проходила в умовах конспірації. Навіть власні діти довгий час не знали, що їхній батько — «той самий Бандера». «Вони знали, що тато — Степан Попель, і були дуже вражені, коли на знимці в газеті побачили його обличчя з підписом «Степан Бандера», — переказує Андрій Куцан розповіді покійної дружини, Наталі Степанівни. — Наталка його запитала, як це так, і Бандера пояснив, що з міркувань безпеки вони повинні жити під чужим прізвищем».

Бандера, як згадують сучасники, часто скаржився, що не може приділяти своїй сім’ї, яку дуже любив, стільки уваги, скільки хотілося б. Але щойно випадала нагода, приїздив до дітей — Наталі, Андрія та Лесі — у «пластові» табори, разом із ними й дружиною Ярославою влаштовував пікніки, купання в озерах, веселі сімейні ігри — все те, без чого годі уявити щасливу безтурботну родину.

Зрештою, й на вигляд очільник ОУН був мало схожий на Провідника, образ якого в уяві асоціюється з велетнем зі сталевим голосом і палаючим поглядом. Невисокий на зріст, лисуватий чоловік із добрими очима й досить високим, судячи зі збережених записів, тембром голосу — такий образ мало в’яжеться з Лідером. Втім, як згадує Андрій Куцан, при особистій зустрічі з Бандерою одразу відчувалося, що розмовляєш з особливою постаттю.

Із майбутнім тестем пан Андрій зустрівся у 22–річному віці, коли жоден із них не підозрював, що після загибелі Степана Андрійовича їх поріднить Наталя Бандера. «Звісно, мене дуже зворушила можливість поспілкуватися з такою відомою особистістю. Але незалежно від цього я під час розмови відчував, що спілкуюся з великою людиною, — розповідає зять Бандери. — Він був зі мною дуже сердечний, розпитував про мої плани на майбутнє. Передусім його цікавило, в якому напрямі я планую продовжувати навчання. Чуйний і приязний чоловік, хоча крізь цю приязнь одразу відчувалося, що він має сталевий стрижень».

Син священика, Бандера був глибоко віруючою людиною й реґулярно ходив до церкви — до речі, саме там іще під час полювання на Ребета Богдан Сташинський уперше помітив і запам’ятав Попелів «Опель».

Живучи в Баварії, неможливо не любити пиво — і Бандера залюбки споживав пінний напій та відвідував славнозвісний мюнхенський «Октоберфест». А який чоловік у Німеччині не захоплюється футболом? І Бандера — не виняток: як і більшість мешканців Мюнхена, він уболівав не за «пихату» «Баварію», а за «народний» клуб «Мюнхен–1860», або «шістдесятників». Як розповідає Роман Шупер — син близького соратника Бандери Григорія Васьковича, всупереч усім конспіраціям Провідник охоче дивився футбол на стадіоні. Зрештою, серед маси людей поцілити в конкретну жертву значно складніше, ніж у під’їзді її власного будинку.

Спілкуємося з 59–річним Романом Шупером у розташованому неподалік Кройтмайрштрассе «бірґартені» («пивному саду») ресторану «Льовенброй келлер». Тут свого часу пропустив не один кухоль пива і Степан Бандера. Смакуємо напій, мало схожий на те пійло, яке продається в наших магазинах, і розмовляємо про колишнє й нинішнє життя українців у Німеччині.

Пан Роман розповідає, як незручно в нинішній об’єднаній Европі жити без громадянства. А тим часом більшість українців, що опинилися у Німеччині після війни, громадянства не мали. Серед тих, кого у Західній Европі прийняли під статусом DP (displaced person), був і Степан Бандера. Згодом багато хто отримав статус біженців. Але переходити в німецьке громадянство українці не хотіли — насамперед, щоб не бути військовозобов’язаними. Окрім того, це досить дорого коштувало.

Дехто з народжених у післявоєнні часи й досі залишається «особою без громадянства» — як Роман Шупер, котрий лише на 60–му році життя таки подав документи на громадянство. Бо дуже складно, коли їдеш кудись за кордон (а в пана Романа дружина — українка з Англії, тому принаймні на береги Туманного Альбіону вони мандрують нерідко), пояснювати, чому в тебе «безгромадянське» посвідчення особистості, а не повносправний паспорт. А головний нонсенс — українцю з таким «синім паспортом» дуже складно отримати візу в Україну. Тоді як громадянам Евросоюзу віза для в’їзду в нашу державу, як відомо, не потрібна.

Прагнення жити «нормальним життям» зіграло з Бандерою прикрий жарт. Коли його закривавленого — з носа й рота юшила кров — знайшли сусіди, чоловік, відомий як Степан Попель, був іще живий. Помер він на шляху до лікарні, і перший діяґноз лікарів був «смерть від перелому основи черепа внаслідок падіння».

Проте причини падіння були незрозумілі. Зацікавившись ранкою над верхньою губою (а Сташинський вистрілив надто близько, та ще й двома ампулами), медики виявили в організмі ціаністий калій. Версію про самогубство одразу відкинули соратники, не сумніваючись, що до смерти Провідника причетні совєтські спецслужби. Припущення про вбивство не змогли підтвердити правоохоронці. І якби не зізнання Богдана Сташинського, навряд чи таємниця цієї загибелі колись була б розкрита.

А Сташинський навряд чи колись наважився б на такий крок, якби не жінка. Колишній студент, завербований совєтськими спецслужбами після безквиткового проїзду на залізниці, палко кохав німкеню Інґе Поль і навіть випросив у начальства дозвіл одружитися з нею, хоча й не без труднощів. Подружжя оселилося в Москві, де вражена умовами життя Інґе почала схиляти чоловіка до втечі на цивілізований Захід. Попри те, що після вбивства Бандери на Луб’янці Сташинського зустріли з почестями й навіть відзначили орденом Червоного прапора, героєм він не почувався. Той факт, що часто не було можливости навіть купити картоплі, теж не надихав на любов до совєтської «батьківщини».

Поживши на Заході й читаючи тамтешню періодику та книжки, аґент Сташинський поступово переконувався в тому, що методи КҐБ нічим не відрізняються від методів ґестапо. А коли, ганяючи клопів, спецаґент виявив у своїй квартирі пристрій для прослуховування («Дружина лише співчутливо подивилася на мене», — розповідав про цей випадок Сташинський), то остаточно укріпився в думці про виїзд до Берліна. Та чи не найбільше до цього спонукав страх, що його знову пошлють на вбивство. А після випадку з Бандерою Богдан твердо вирішив більше нікого не мордувати.

Звісно, чутливе вухо КҐБ вловило в обережних розмовах Сташинських невдоволення совєтською системою, і голову сім’ї поставили перед фактом, що нового відрядження на Захід може не бути. Втекти подружжю допомогло нещастя. Інґе завагітніла. Всупереч суворим рекомендаціям каґебістського керівництва відмовилася робити аборт. І, з дозволу Комітету, виїхала в Німеччину до батьків. Чоловіка з нею не випустили. Новонароджений син за кілька днів помер. У супроводі численної охорони Сташинському дозволили поїхати на похорон. Залишивши непоховане тіло маляти в будинку батьків Інґе в селі Дальґов, Богдан із дружиною городами втекли від охорони, приїхали до Східного Берліна, а звідти перебралися до Західного.

Це було 12 серпня 1961 року. Наступного дня у столиці колись єдиної Німеччини почали зводити Берлінський мур.

Після гучного судового процесу вбивця Ребета і Бандери, з огляду на добровільне зізнання й допомогу слідству, отримав вісім років ув’язнення, з яких відсидів лише чотири. І зник. За чутками, Сташинському допомогли зробити пластичну операцію для зміни зовнішності й виїхати до США (ще одна версія — ПАР).

Не виключено, що цей чоловік, якому зараз має бути близько 80 років, живий і досі. Невпізнаним ходить до тих же крамниць, що й соратники вбитого ним Провідника, з кимось із них товаришує...

Хтозна, чи вдалося Богдану Сташинському примиритися із власним сумлінням. А бандерівці «відпустили» його давно. Ті, хто все життя присвятив боротьбі з совєтською тоталітарною системою, розуміли, що цей чоловік був лише слухняним коліщам потужної каральної машини. Яке, на жаль, надто пізно зламалося.

Сташинський про вбивство Бандери:

— Не можна весь час думати про таку справу й не спробувати якось виправдатися. Я говорив собі: одна партія бореться проти другої тими самими методами. Я хотів мати якусь підставу для виправдання цього вчинку; я говорив собі, що цей вчинок служить для добра народу, що еміґрантів стримують від повернення (додому), що звідти приходять аґенти. Все це я пробував собі сказати на своє виправдання.

Згодом ця система арґументів раптом завалилася, і залишився лише той факт, що я маю вбити людину, і виправдання здавалися мені знову невірними. Ви бачите перед собою якесь подружжя, може з дитиною, і в ту хвилину ви собі уявляєте, що ви маєте вбити чоловіка, який, може, теж одружений, має дружину і дітей. Усі виправдання, які я для себе збудував, раптом зникли, і залишився лише голий факт, що я маю вбити людину.

Моя дружина мені якось сказала: «Як це можливо, що ти сам собою ніби розумна людина, і все ж таки такий дурний?» Цими словами вона влучно схарактеризувала мій тодішній стан.

На запитання, чи не було думки зробити з трикімнатної квартири, де перед смертю жив Бандера, музей, його зять Андрій Куцан відповідає: «Це неможливо, тому що тоді довелося б купувати увесь будинок. Адже він повністю належить одній людині (квартири здаються в оренду), і власник навряд чи погодився б продати лише одне помешкання. Хоча якби справді було таке зацікавлення, то можна було б про це говорити. Але насправді досі такої ідеї не виникало — це ви перші її висунули».

У планах ОУН було встановити на Кройтмайрштрассе, 7 меморіяльну дошку, але й до цього поки руки не дійшли.

Леся Шовкун та Дмитро Лиховій - для УМ

15.10.2009

Цей самий текст Л. Шовкун і Д. Лиховія з багатьма світлинами - тут:   https://ledilid.livejournal.com/439859.html

Прекрасний нарис:

Іван Парнікоза. МЮНХЕН ДЛЯ УКРАЇНЦІВ: СЛІДАМИ СТЕПАНА БАНДЕРИ

https://h.ua/story/423010/

На запитання, коли він прийде, Лев Ребет раптом сказав: «А я не знаю, чи дійду...»

Лев-Роман Ребет з дружиною Дарією і дітьми Андрієм та Оксаною

Славної пам'яти Лев-Роман Ребет

* 3 березня 1912, Стрий - † 12 жовтня 1957, Мюнхен

ЛЕВ РЕБЕТ. У двадцяту річницю большевицького злочину 

Роман Ільницький
“Свобода”, 27, 28 і 29 жовтня 1977

12 жовтня 1957 року на сходах триповерхового будинку при площі Карльспляц 8, в Мюнхені, де тоді приміщувалась редакція газети „Сучасна Україна", большевицький аґент Богдан Сташинський вбив газовим пocтpiлом з пістолі Лева Ребета. В час своєї смерти Ребет був головою Ради Референтів Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), головою Політичної Ради Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз), головним редактором її офіціозу „Сучасна Україна" і професором державного права на Українськім Вільнім Університеті в Мюнхені.

В Україні

Лев Ребет народився 3 березня 1912 року у галицькому повітовому місті Стрий на підніжжі Карпат. Там він закінчив початкову і середню школи та вже тоді визначив головний шлях свого життя, вступаючи в ряди Української Військової Організації (УВО), а в 1930 році до ОУН. В тому ж році Лев записується на правничий факультет львівського університету та завершує свої студії в 1938 році дипломом маґістра права, пробувши вміжчасі 2 роки у польській тюрмі. Маючи всього 18 років, Ребет входив у склад Окружного Проводу ОУН в Стрию, що охоплював кілька повітів.
В 1934 році згинув у Варшаві з руки бойовика ОУН польський міністер внутрішніх справ Болєслав Пєрацкі. Польський уряд відповів на цей виклик українських революціонерів масовим терором, заарештовуючи сотні осіб, а в тому головно студентську молодь. Звичайно, найбільше тоді потерпіла ОУН. Весь склад її найвищого проводу в Західній Україні, що мав назву Крайова Екзекутива (КЕ). а також обласні і повітові проводи опинилися в тюрмі (частина КЕ була заарештована ще перед атентатом). Організаційний референт КЕ не витримав тортур слідства і видав багато важливих таємниць організації. Польська поліція тріюмфувала: здавалося їй, що вона завдала ОУН смертельний удар, і то тим більше, що ще перед смертю Пєрацкого, чеські органи безпеки захопили в Празі, в помешканні О. Сеника, члена Проводу Українських Націоналістів (ПУН), архів ОУН з важливими інформаціями щодо організаційної побудови і персонального складу українського підпілля. Всі ті матеріяли чехи переслали до Варшави.
Серед таких обставин, у найважчий час в історії ОУН, Євген Коновалець, голова ПУН-у, на переломі 1935-36 років затверджує на пості провідника ОУН Лева Ребета. Йому було тоді всього 24 роки. Був студентом. У більшому перебував у Стрию. Поліція не здогадувалася, що він може займати таке становище і це допомагало йому конспіруватись. Завданням Ребета було відбудувати організацію. Поставити на місце заарештованих, нових людей. Замаскувати їх сліди, не дозволити на дальші арешти. Треба було закріпити авторитет нового складу КЕ. А все це треба було робити серед хаосу, морального заломання серед частини членства та взаємного недовір'я. Про ці важкі роки Лев Ребет написав свої спогади п. н. „Світла і тіні ОУН" http://diasporiana.org.ua/ideologiya/288-rebet-l-svitla-i-tini-oun/, що залишаться для історії чи не єдиним джерелом, з якого можна довідатися про події того часу.
Ребет, хоч і молодий, мав за собою 6-літній стаж праці в ОУН на провідних становищах, а тому й заходи, які він поробив, ставши на чолі КЕ, вражають вийнятковою розважністю. Він домігся того, що Організація припинила на кілька років масові революційні акти, а обмежилася до індивідуальних виступів: поставлено більший наголос на систематичну внутрішню працю над кадрами, над їх вихованням і вишколом; скомплектовано склад проводів майже всіх Округ; звернено більшу увагу на розбудову організації на Волині; припинено масовий, неконтрольоваиий набір членства до ОУН. Особливою заслугою Ребета було те, що він упорядкував відносини в „Юнацтві" (підбудова ОУН): заборонив приймати до нього малолітніх, а виховну роботу серед шкільної молоді доручив вести так, щоб вона не здогадувалася, що є під контролею підпільної організації. Єдина масова акція ОУН, на яку Ребет дав згоду, виявляється у висипуванні могил по селах і місточках Галичини і Волині у пам'ять героїв, що полягли за волю України. Ця акція втішалася широкою популярністю серед населення і мала поважний виховний вплив на нього.
Звичайно, такий стиль праці революційної організації не міг сподобатися всім її членам. Гарячіші голови вимагали збройних виступів, терористичних актів. На цьому тлі навіть почала творитися конкуренційна КЕ, але Ребет справився і з цим завданням, опанував ситуацію. На жаль, ці справи ще й нині залишаються закритими і, здається, нема вже кому їх вияснити.
Нині важко дати повну оцінку Левові Ребетові, як керівникові Крайової Екзекутиви ОУН протягом трьох років (1936 - початок 1939), бо для того немає достатніх даних. Та всеж можна на підставі й тих фактів, які маємо, сказати, що йому вдалося відбудувати ОУН після розгрому 1934/35 років і приготовити до тих завдань, які вона виконала за часів першої окупації Західньої України большевиками (1939 - 1941), а потім за часів німецького наїзду і в післявоєнну добу в pp. 1944—1955..
Лев Ребет був заарештований в березні 1939 року, а вийшов на волю у висліді воєнних подій, у вересні того ж року.

На еміґрації в Кракові

Після виходу з тюрми і виїзду до Кракова, Лев Ребет не займав провідних становищ в ОУН. Правда, він був учасником ІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в Кракові, став у час розколу по стороні С. Бандери, але до проводу не увійшов. Нині варто відзначити, що він належав до того невеликого гурта осіб, які перестерігали ІІ Збір проти ухвал, які передбачували державний устрій України, спертий на силі тільки однієї політичної організації. В 1941 році ОУН готувалась до німецько-совєтської війни. її численні молодечі кадри на Холмщині, Лемківщині, в Австрії і в Німеччині об'єднувались у т. зв. Похідні Групи. Ребет був приділений до тієї групи (зложеної із семи провідних діячів ОУН), яка дістала завдання чимскорше пробитись до Львова і створити там Крайове Правління (у висліді ситуації, яка створилась в перших днях війни, там створено не Крайове, а Державне Правління). З Кракова Ребет виїхав 23 червня 1941 року, а до Львова увійшов 30 червня, тобто першого дня після його зайняття німцями і вмаршу у місто українського леґіону „Нахтіґаль". Він брав участь у творенні Державного Правління і зайняв в нім становище другого голови.

У Львові в 1941 році

Про події 30 червня 1941 року вже багато написано і тут не місце розповідати про них. Вистачить згадати, що коли 11 липня був арештований Ярослав Стецько і автор цих рядків та коли гітлерівська Служба Безпеки (СД) вивезла їх до Кракова, а згодом до Берліна, то Лев Ребет ще два місяці працював у Львові, як виконуючий обов'язки голови Правління, а потім як зв'язковий до Української Національної Ради, що створилася за ініціятивою Правління і яку очолював Кость Левицький, а почесним головою був митр. Андрей Шептицький. Ребет був в той час найвищим щодо свого стажу репрезентантом ОУН перед леґальними чинниками українського життя в Галичині. В такому характері він був арештований Ґештапом 14 вересня 1941.
Під час свого перебування у Львові Ребет виявив велику енерґію й ініціятиву. Це, між ін., він разом з Ярославом Старухом зайняли львівську радіостанцію 30 червня і втримали її кілька днів.

В концентраційному таборі

Після арештування, Ребет був вивизений до краківської тюрми, а звідти до концентраційного табору в Авшвіці. Там йому довелось простраждати повних З роки. Вийшов на волю у висліді безнадійного становища Німеччини, яка при кінці 1944 року, залишаючи Україну, даремно старалася нав'язати співпрацю з УПА. Якийсь час він жив у Відні (його дружина Дарія була поранена під час бомбардування міста), а в половині 1945 року переїхав до Мюнхену. 

[На час арешту чоловіка Дарія була вагітна первістком Андрієм, якого народила 30 березня 1942 року. Сина Лев Ребет вперше побачив після звільнення з концтабору, наприкінці 1944-го. Маленький Андрій був дещо спантеличений тим, що «чужий» для нього дядько насправді виявився його батьком, саме тому, ще довго називав його «вуйко-тато».

Родина Ребетів була дружною та міцною. У ній завжди панувала злагода та спокій. Майже завжди. Бо, як згадували друзі родини, Дарія дещо пригнічувала Лева вдома своїм авторитетом. Якщо в сімейних справах подружжя рідко виходили за межі «миру», то в політичних дискусіях інколи доходило ледь не до бійок. Життя двох політиків під одним дахом – справа нелегка, навіть якщо вони – подружжя. «Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтеліґентні люди… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами», – згадував згодом син Андрій.
Тим часом фронт невпинно наближався до Відня, і згодом місто захопили совєтські війська. Аби не наражати себе на небезпеку, родина Ребетів вирішила переміститися на територію, контрольовану західними союзниками. Але під час переїзду в зону майбутньої американської окупації потрапили під бомбардування і лише дивом врятували свої життя. При цьому Дарія отримала осколкове поранення голови, а маленькому Андрійкові осколок пошкодив колінну чашку. Вилазка не вдалася, хоча втікачі мали квитки на потяг до Інсбруку.
Невдовзі совєтські війська окупували Відень, і родині Ребетів, зважаючи на їхнє недавнє минуле, довелося ховатися по підвалах, аби не потрапити до рук СМЕРШу. Несподівано малий Андрій захворів на запалення легенів, батьки думали, що він уже не виживе.
Становище Ребетів у Відні було вкрай важким. Як пише Микола Посівнич, «Лев часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для родини. А коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини. Незабаром Відень перейшов під юрисдикцію західних країн, життя Ребетів дещо покращилося. Розпочалася організаційна робота з налагодження контактів із представниками ОУН. З’явилася можливість переїхати до інших міст, і купивши за хабар документи, вони зуміли виїхати до Інзбруку, де існувала сильна група ОУН (р)». https://zbruc.eu/node/71788]

Перші роки „Великої еміґрації"

Як колись у Кракові, так і тепер у Відні і в Мюнхені Лев Ребет не входить до проводу ОУН. Правда, він брав участь у нарадах т. зв. Закордонного Центру ОУН (С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, М. Прокоп, С. Ленкавський, Дарія Ребет, Василь Охримович), що був створений весною 1945 р. у Відні, а на початку 1946 р. переформований у Мюнхені в Закордонні Частини ОУН на чолі із С. Бандерою. Його вибирають на пост головного судді ЗЧ, але той неполітичний пост не давав йому нагоди формувати політику організації.
Ребет, вийшовши на волю, довідався, як і інші кол. в'язні німецьких таборів і тюрем, про події в Україні під час війни; про ІІІ Надзвичайний Збір ОУН в 1943 році, про демократизацію її програми, про очолення ОУН Бюром Проводу на чолі із Романом Шухевичем-Чупринкою, про широкі дії УПА і про постання УГВР. Він зразу стає гарячим приклонником переведених реформ і кидається із запалом проповідувати їх серед членства ЗЧ. Ребет нав'язує тісну співпрацю із діячами УГВР, що були вислані за кордон і створили в Мюнхені її Закордонне Представництво. В 1952 році його кооптують до нього і він перебирає там становище голови Ради Референтів та співпрацює з його органом „Сучасна Україна". Це була, здається, перша більша нагода для Лева виявити свої понадпересічні журналістичні здібності. Майже в кожному числі появляються його статті на всі теми українського життя за кордоном і на Україні, з особливим наголосом на програмових змінах в житті і програмі ОУН.
Водночас Ребет (також вперше) поважно зайнявся наукою. Він робить докторат з права на УВУ, вивершуючи таким чином свої правничі студії на Львівському університеті. Незадовго після того пише габілітаційну працю і стає доцентом, а швидко потім професором державного права. Виклад на УВУ почав з 1948 року і продовжував їх до своєї смерти.
А тим часом в Україні відбувались великі події. ОУН, УПА, УГВР розгорнули боротьбу на широку скалю; до неї були залучені найширші маси населення Галичини і Волині. Нині із більше як 30-літньої перспективи можна з повним виправданням твердити, що це була найбільша і найкраще організована боротьба ЗУЗемель за українську державність протягом кількох останніх сторіч.
На чолі тієї боротьби стояв ген. Тарас Чупринка. Він і його співробітники утримували зв'язки з ЗЧ і ЗП. До Мюнхену продіставались періодичні і книжкові видання з України, які свідчили, шо Україна іде до своєї мети демократичним шляхом. Нема що й казати, що це мало великий вплив на членство ЗЧ і зокрема на його освічені кадри. З тих кіл щораз настирливіше висували вимогу провести такі самі реформи і в ЗЧ ОУН. Так то серед оуністів почались великі дебати. Роки 1945—1953 були часом великого духового зрушення в ЗЧ: дискусії, полеміки, зудари поглядів, боротьба за правильне вирішення політичної долі ОУН і еміґрації. Найбільшого насилення набрали дискусії в Мюнхені, в осідку проводу ЗЧ і ЗП, найчисленнішого скупчення української еміґрації і її інтеліґенції. Дискусії з часом переростали в конфлікти, а конфлікти грозили роздорами. В ЗЧ щораз виразніше почали формуватись два фронти: з одного боку прихильники негайних реформ, а з другої сторони оборонці старої програми, створеної ще в Кракові в 1941 році.
Про загрози, перед якими стояли Закордонні Частини, знав ген. Т. Чупринка із повідомлень, які приносили йому кур'єри з Мюнхену. В 1950 роді він переслав за кордон багато друкованих і писаних матеріялів: листи, газети, брошури. Все те важливіше, що створила на політичному полі підпільна, революційна Україна. Між ними було й „Звернення воюючої України до еміґрації". Ті матеріяли ще більше впевнили „реформаторів", що вони на правильнім шляху. А тим часом події в Україні розвивались далі серед жорстоких боїв з ворогом і забирали з собою великі жертви. В березні 1950 року згинув сам головнокомандуючий ген. Т. Чупринка. Його місце зайняв полк. В. Коваль. В 1953 p., із Проводу ОУН прийшло доручення до ЗЧ і до ЗП, щоб припинити спори та реформувати Закордонні Частини ОУН „згідно з духом і буквою крайової ОУН". Реорганізацію мали провести три особи: Лев Ребет, Степан Бандера і Зенон Матла. Це була т. зв. Колеґія Уповноважених. Але до згоди між ними не дійшло. Ребет і Матла пішли одним шляхом, а Бандера другим. Розколу в ЗЧ ОУН не вдалося обминути. В 1954 році постала ОУНз, а її першим головою вибрано Лева Ребета.

Під обстрілом КҐБ

ОУНз ніби з першого дня свого постання попала під обстріл КҐБ. Вже в 1955 році з України приходить до Мюнхену большевицький агент Бесага (Надійчин) з дорученням продістатися до „Українського Самостійника", де була інтелектуальна кузня нової організації. Бесага подав себе за члена ОУН і свідчився переконливими доказами. Його довго перевіряли, але врешті-решт прийняли на працю до адміністрації газети. Він пробув там півтора року, а відчувши, що на нім „пізналися", осінню 1956 року втікає до Східнього Берліну і звідти якийсь час напастує через радіо провідних діячів ОУНз. П'ять років пізніше, в 1962 році, вбивник Л. Ребета, Богдан Сташинськнй признається, що в 1956 р. висланий Москвою до Мюнхену, щоб вивчити життя і поведінку Ребета, був у зв'язках з Бесагою.
Рішення вбити Ребета прийняли в Москві в 1956 p., – виконали його в 1957. Прокурор суду над Сташинським у Карльсруге в 1962 році так описав смерть Лева Ребета: „Ребет коло 10 години підходить до будинку (на Карльспляці). В стані якоїсь тупої автоматичности підсудний йде йому назустріч у сходовій клітці і вистрілює в лице нічого не підозріваючого, велику порцію смертельної отрути. Свою коротку зброю - трубку товщиною одного пальця, він держить завинутою у газеті. Стріляти з такої зброї дуже просто: не треба точного прицілу, непотрібно жадної боротьби, крови, а є тільки легкий шум при потиску пальцем. Ребет відразу заточується, хилиться до переду і за короткий час його знаходять високо на сходах мертвим. Сташинский залишає будинок, іде до Гофґартену, кидає зброю у в… [нерозбірливо] і їде до Східнього Берліну, а там його вітають з успіхом.
Дружина Ребета, ОУНз і ціла суспільність не знали, що Ребет впав жертвою скритовбивства большевицького аґента. Про це розказав сам вбивник, що добровільно зголосився до американської влади в Західньому Берліні під впливом своєї дружини-німкені, під впливом совісти.
Німецький сул засудив Сташинського на 8 років тюрми, а випустили його скорше. Він десь живе, здається в ЗСА. Принаймні такі були пресові повідомлення перед кільканадцяти роками. Низький вирок пояснюється тим, що суд визнав вбивника шефа КҐБ Шелепіна, а Сташинського тільки знаряддям його апарату.

Ребет як людина

Ребет став видатною постаттю в житті ОУН і в житті народу, дякуючи своєму інтелектові, великій енерґії і силі волі. Ці прикмети виносили його понад пересічність. Він, безперечно, був однією із більше талановитих постатей, яких мала у своїх рядах ОУН між двома війнами і на еміґрації. Його знання було імпонуюче. Треба дивуватися, де він набув його, коли зважити надзвичайні обставини, серед яких він жив. Тільки згадати: в грудні 1944 року він вийшої виснажений з концентраційного табору, а вже в 1948 році став професором університету, не послаблюючи при тому своєї політичної діяльности. Ребет багато писав. Залишив по собі принаймні 100 публіцистичних статтей тривалої вартости та 4 наукові праці: „Формування української нації" "http://diasporiana.org.ua/ideologiya/9773-rebet-l-formuvannya-ukrayinskoyi-natsiyi/ , „Теорія нації", „Держава і нація", „Походження українців, росіян і білорусів" та „Порівняльна метода в науці права”.
Як сказано, Лев був обдарований невичерпною енерґією. Був волевим типом людини. Мав велику самодисципліну. Вмів „взяти себе в руки".
Як в кожної людини, так і в Ребета, були дні пригноблення, сумнівів і навіть зневіри. Але це не був типічний стан його душі. Типічними для Ребета були акція, творчість, боротьба. Рішень великих і рискованих він не боявся, а здавалось, йшов їм назустріч з почуттям газарду. Ребет був пристрасний. Коли любив, або не любив, то дуже. Хто впав під тиск його таких, чи таких емоцій, мусів відчути їх непересічну силу, що походила з вогню його душі.
Ребет ніколи не йшов у хвості подій і ніколи не наслідував людей. Він мав свою думку, найчастіше відмінну від більшости, та мав силу волі заступити її перед всіми (своїми і чужими) і всюди (на волі і в тюрмі) та в таких ситуаціях, які стояли на грані життя і смерти. Таким він був на становищі провідника КЕ, таким був в Кракові на Великому Зборі ОУН, таким був у Львові в 1941 році і в такім стилі він проводив в Політичній Раді ОУНз.
Лев Ребет був третім з черги політичним діячем, після Петлюри і Коновальця, який згинув з большевицької руки. Четвертим і, надіймось, останнім був Степан Бандера, що згинув смертю героя з руки того ж Богдана Сташинського.

Могила Лева та Дарії Ребетів на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені

Лев Ребет був похований на цвинтарі Waldfriedhof у Мюнхені. 30 жовтня 2010 року у Храмі Святої Трійці УГКЦ відбулася Свята літургія і чин похорону, після чого тлінні останки подружжя Ребетів перепоховано у Львові на Личаківськім цвинтарі.

Могила Лева та Дарії Ребетів на Полі почесних поховань на Личаківському цвинтарі

Андрій Ребет, багаторічний працівник «Радіо Свобода»:

Батьки

Моя мама Дарія Ребет – член Проводу ОУН, під час німецької окупації перебувала в підпіллі. Батька, Лева Ребета, разом із Ярославом Стецьком забрали до Освенціма. Я народився 1942 року у львівській в’язниці ґестапо. Коли маму випустили, вона знову пішла в підпілля. Мій перший рік пройшов у Львові. Мав одну нянь­­­ку, другу, третю. Інколи мама приїздила до мене. Потім мене перевезли до Стрия, де жила родина маминої мачухи. Я ріс і без мами, і без тата. Не знав, хто вони, й прізвища свого не знав, лише ім’я – Андрій. У 1944 році за наказом Романа Шухевича нас із мамою переправили на захід, до Братислави, а батька тоді випустили з Освенціма. Ось у Брати­славі він мене вперше й побачив. Мені було два роки.

Потім усією родиною ми перебралися до Відня, а згодом до Мюнхена. Наша сім’я була глибоко українська. Й хоча ми з сестрою ходили до німецьких шкіл, завжди почувались українцями. Тоді тут були українські суботні школи, церкви, діяли пластуни, різні молодіжні організації. Гімназію я закінчив у Мюнхені, а потім учився в німецькому університеті й працював лаборантом, аби заробити на навчання. Мені виповнилося 15, як загинув батько, а сестрі лише шість.

Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтеліґентні люди. Ніколи не мали охорони, але, бачте, й Степана Бандеру охорона не врятувала… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами. Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики, бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували. В хаті то був просто тато, чоловік. Паном він ніколи не був. І товаришем був добрим. У 1951 році народилася моя сестра Оксана, й батько радо займався нею: скакала йому на животі, а він писав статтю. Він завжди писав під часовим тиском. У трамваї їхав чи пішки йшов – обмірковував свої статті.

У 1954–1955 роках дуже багато політичних друзів батька поїхали до Америки – тікали від злиднів: тут не мали з чого жити, ніякого заробітку. А батько з малим гуртком однодумців залишився. Видавав часопис «Український Самостійник», працював там шеф-редактором і більшість мате­рі­­ялів дописував під різними псевдо, бо не було більше кому писати. Працював також у газеті «Сучасна Україна»: він туди рідко щось готував, був директором. Туди більше мама писала. А ще тато мав ступінь професора державного права й викладав в Українському вільному університеті.

Батько розробляв історичне, політичне й правове підґрунтя для становлення вільної незалежної України. Мій батько й усе його політичне оточення. Я зараз лишився останній, хто був тоді на процесі Богдана Сташинського. На запитання: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?» – той відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СССР, ніж Бандера».

Батько пропаґував еволюцію, а не революцію, тобто поступові зміни, а Бандера стверджував – без революції не буде України. А яка тоді могла бути революція? Батько вважав, що люди, які жили тоді в Україні, інколи ставали партійцями, бо не мали вибору. Інакше вони не могли б займатися своєю справою. Наприклад, письменники чи науковці. Вони не тільки рятувалися, але й рятували все, що могли – культуру, мову, науку, дітей своїх… А для Бандери всі, хто працювали з державою, з СССР, ставали ворогами. Батько був правник із державного права, це його гасло: «Україна поневолена, але суверенна держава, член ООН».

Останній день

Він відчував, що за ним стежать. Сташинський на процесі сказав, що двічі приїздив до Мюнхена й відслідковував, якою дорогою ходить батько. Тоді ж убивця зізнався, що батько його викрив – був старим підпільником. Сташинський на процесі здавався дуже відвертим і розповів, що Ребета мали викрасти, що в редакції «Українського Самостійника» працював один чоловік, нібито карпатець, а як потім з’ясувалося, каґебіст. До речі, я його добре пам’ятаю, пригадую, як він бавився з моєю сестрою. Сташинський розповів, що той чоловік мав з’ясувати, яким чином можна Ребета викрасти й чи можна примусити його співпрацювати з КҐБ. Чолов’яга зрозумів, що примусити не вдасться, і згодом зник.

12 жовтня 1957 року, то була субота, тато мав іти на роботу до редакції «Сучасної України», а я, окрім гімназії, ще брав того дня уроки на фортепіано. Була 10-та година, я сидів біля інструмента, щось тяжке повторював, а батько, вже вдягнений, раптом підійшов до мене й почав слухати, як я не дуже вправно граю. Кажу: «Тату, я це щойно розучую…» Це було дуже дивно, раніше він ніколи так не підходив. Здавалося, ніби він не хоче йти з хати, сидить біля мене й слухає… а я його все заспокоюю: «Та я вивчу!» Аж ось він піднявся, поклав мені руку на плече й каже: «Ну добре, колись послухаю» – і йде до дверей. Мама викладала в українській суботній школі українську мову, літературу, історію. І тато повинен був швидко повернутися, щоб Оксану пильнувати: мала ще була, а мама мусила йти до школи. От мама з кухні й кричить: «Левку, ти коли прийдеш?» А він раптом: «А я не знаю, чи дійду». Так сказав…

У нас тоді телефону не було. Я десь вийшов на закупи. Приходжу, а в хаті мама й сусід, який мав телефон. Мама каже: «Тато вмер». Я залишився з сестрою, а сусід – у нього була машина – повіз маму туди, де це сталося. Мама розповіла мені, що на татовому обличчі вона побачила маленькі криваві цяточки. При розтині тіла так нічого й не знайшли – сказали, розрив серця, але письмово німецька поліція це не засвідчила.

Процес

Через два роки, 15 жовтня, за­­гинув Степан Бандера. Вбив його той самий Сташинський. Ішлося про пістолет, схожий на автоматичну ручку (див. Тиждень число 42 від 16–22 жовтня 2009 року). Під час пострілу скло розбивалося, й газ виходив. Ті цятки на татовому обличчі, які помітила мама, залишилися від розбитої ампули. Сташинський розповів, що для вбивства Бандери йому дали пістолет із двома ампулами. Може тому, що Бандера мав охорону, й друга призначалася для охоронця. Але того разу Бандера був сам, і Сташинський зі страху випустив йому в обличчя обидві ампули. Тоді теж забрали тіло на розтин, говорили, що це природна смерть, та коли все закінчили й почали розходитися, молодий асистент-лікар зауважив, що відчуває начебто запах мигдалю, запах ціаністого калію. А залишився запах тому, що Сташинський використав дві ампули. Цей випадок потім увійшов до наукової літератури з криміналістики.

Про процес ми дізналися з газет. Нам про нього не повідомили, нас нікуди не викликали, ми самі подбали про участь у ньому. Процес відбувався в місті Карлсруе з 8 по 15 жовтня 1962 року в бункері без вікон. Мені тоді виповнилося 20 років. Обвинувачем виступав німецький уряд, а родини мали право сказати своє слово. Бандерівська сторона разом із американськими й українськими адвокатами з діяспори вимагали найсуворішого покарання, можливої страти, а ми з мамою вирішили інакше. Мама написала українською, а я переклав на німецьку заяву, що ми вважаємо, що вбивця не Сташинський, а Москва. Ми наполягали, що це політична справа, політичне вбивство. Сташинський був каґебіст, просто виконавець, солдат, який мав виконати наказ. А наказ на ці вбивства дала Москва.

Якби ви побачили Сташинського, як він видихнув, коли мати зачитала нашу заяву… За подвійне вбивство він дістав 8 років. У вердикті було сказано: «за дії, що призвели до смерти». А один із партії Бандери – він уже помер, тому не хочу називати його прізвища, на запитання німецьких журналістів: «Чому Ребета вбили раніше від Бандери?» – відповів, що це як на собаці випробували отруту: чи подіє, чи ні. Отака то була українська політична еміґрація. Отакі міжусобиці. Хоча діти з різних таборів спілкувалися між собою й навіть дружили…

Солдат КҐБ

Сташинський відсидів чотири роки в Німеччині, потім, кажуть, його забрали американці, зробили пластичну операцію. Він на дев’ять років старший за мене і, якщо живий, то вже літня людина під 80. Ані я, ані моя мама не мали до Сташинського ніякої ненависти. Ніякої відрази як до людини в нас до нього не було. Він був абсолютною жертвою обставин, а на процесі сам себе звинувачував і щиро розкаювався.

Сташинський мав за дружину німкеню зі Східного Берліна, й коли вони жили в Москві, то знайшли підслуховувальну апаратуру в своєму помешканні. Вони чекали на дитину, й жінка хотіла народити її в Берліні. Але під час пологів дитина померла, тож Сташинському дозволили поїхати на похорон до Німеччини. Це було навесні 1962 року за два тижні перед спорудженням Берлінського муру. Вже тоді його дружина підготувала втечу до Західного Берліна. Вони пішли й здалися американцям. Ті їм не повірили й відправили до німців. Це було за канцлера Аденавера. Німці цілий рік скрупульозно вивчали показання Сташинського, а потім призначили процес.

Усі газети світу вибухнули тоді заголовками: «Українець убивав українців». А моя мама в згаданій заяві написала, що недарма КҐБ для вбивства вибрав саме українця. Це ще раз доводило, що то політична справа. До речі, родина Сташинського була в УПА. Його зловили й сказали, або будеш працювати на нас, або відправимо твоїх сестер і всю родину до Сибіру. Його сестри все одно опинилися в Сибіру, але він того не знав…

«Радіо Свобода»

Наприкінці Корейської війни, в 1951 році, американці вирішили розпочати масштабну антипропаґанду про­­ти комунізму як такого. Спочатку було створено «Радіо Вільна Европа» для так званих сателітів СССР: Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії й Болгарії. На Югославію та Албанію трансляцію не вели: ці країни вважали менш комуністичними. Підкреслюю, йшлося не лише про боротьбу проти СССР, а саме проти зміцнення комунізму.

Тоді ж відбулися переговори між американцями й представниками української еміґрації – Степаном Бандерою, Левом Ребетом та іншими. Американці перебували під сильним впливом російських еміґраційних кіл, насамперед НТС (Народно-тру­­довий союз). У тих колах боролися проти комунізму, проти большевизму, але питання «Що буде з Україною?» там не поставало. Якраз тому українські націоналістичні партії відмовилися від співпраці з американцями. На неї пішли лише окремі люди.

Через два роки було прийняте рішення про необхідність антикомуністичного мовлення на територію СССР. Для цього й створили «Радіо Свобода». Спочатку трансляції вели російською, потім додали ще 12 мов. Українська й білоруська редакції мали спільного американського шефа та окремо своїх шеф-редакторів. Разом із секретаркою це було семеро людей. Новини отримували від російської редакції російською мовою зазвичай на день пізніше подій, потім мусили робити з цього українську кальку й давати її в ефір. Така ж ситуація була і з оглядом преси та іншими матеріялами. Звісно, співробітників української редакції це не задовольняло й дратувало. І тоді вони зважилися робити щось своє. Був історик, доктор наук Горбань, ось він і почав потроху розповідати про козацькі часи, Гайдамаччину тощо. Робив він ці передачі за матеріялами українського історика Олександра Оглобліна – сам писати права не мав. І так було досить довго. Спочатку передачі тривали півгодини на день, потім 45 хвилин, а далі й повтори з’явилися.

Коли я потрапив на «Радіо Свобода», а це вже 1974 рік, зі мною разом прийшло молодше покоління. Серед нас були ті, хто добре знав по кілька мов, тож ми домагалися самі готувати нови­­ни, не калькуючи російські. Російська редакція хіба відсотків на десять складалася з росіян, усі інші – євреї. Це вже була хвиля дисидентів, яких тоді почали випускати з СССР. Дехто з них устиг відсидіти в таборах, інколи навіть разом із українцями, й тому часто вони знали українську мову. Дисиденти, як правило, сповідували інтернаціоналізм і дуже добре ставилися до нас, українців. Але наше бажання бачити Україну незалежною, наші доводи заганяли їх у глухий кут. Багато хто цього не розумів і не поділяв.

З-поміж співробітників російської редакції були й такі, котрі відверто займали антиукраїнську позицію й не маскували своєї зневаги. Наприклад, коли в Римі помер кардинал Йосип Сліпий, то в російських новинах сповістили, що помер адмірал Йосип Сліпий. Це було зроблено навмисне. Тоді ми почали збирати такі ляпи й доводили, що можемо самі робити новини. Ось так ми почали випускати новини, коментарі, огляди преси, потім зробили серію передач про Визвольні змагання 1917–1920 років, і крок за кроком домоглися мати свою повноцінну редакцію. До неї прийшли Анатоль Каминський, Богдан Нагайло, Роман Купчинський. Стало легше дихати, ми отримали можливість говорити нашу правду про українську історію й сучасність.

Дуже важливим нам видавалося розповідати про опір тоталітарному режимові: ми давали в ефір інформацію про українських дисидентів, давали відозви Гельсинської групи, їхні документи. Американці винюхували, де й коли не глушать, де слухали самі каґебісти, й передавали сигнал туди. А ми найважливіші матеріяли пхали саме в такий час. Думаю, що до 1989 року, коли «Радіо Свобода» вже перестали глушити, наша редакція відіграла значну роль в інформуванні українського суспільства. А коли Рух уперше організував акцію злуки, то ми в прямому ефірі говорили, де збираються люди.

Тоді я здобув право на щоденну трихвилинну передачу про нашу історію, – події вибирав за календарем. Потім запровадив курс історії України від Київської Русі до сьогодення – це 15 хвилин раз на тиждень плюс повтор. Ми всі тоді були дуже вражені, наскільки стало багато листів приходити з України. Раніше, за відомих умов, це й уявити було неможливо.

Згодом я готував також і окремі передачі на найактуальніші теми тривалістю 45 хвилин. Наприклад, Крим український чи російський? Це вже було за Кучми. Я взяв історію Криму від греків до козацької доби, розповідав про співпрацю козаків Хмельницького з кримськими татарами, відібрав деякі цитати з кримської російськомовної преси. Й документовано доводив, що Крим не російський, а татарський. І тому повинен мати татарську автономію. Коли Україна стала вільною, ми дуже раділи, та знали, що просто не буде. Намагалися в ефірі не висловлювати критичних думок, але ситуацію розуміли, мабуть, ліпше, ніж у самій Україні. Проте треба зауважити, що до проголошення незалежности України працювати на «Радіо Свобода», звісно, було набагато складніше…

Січень, 2010

Джерело: https://tyzhden.ua/Publication/3515