"У нашому словнику немає слова «капітуляція»" - офіцер "Азову" Ілля Самойленко

 

"Він киває. Дозволяє мені розповісти історію Ясіра Арафата, який піднявся на борт торгового корабля «Атлантис» під захистом 2 500 французьких, американських та італійських солдатів. Погоджується, щоб я розповів тим, хто готовий слухати, про цю ідею корабля для Маріуполя в супроводі національних чи міжнародних воєнних сил. Невже те, що ми зробили для палестинців, не можна зробити для цих справжніх героїв, які зараз гинуть за нас, приречені на муки в підвалах «Азовсталі»? Знову проблеми зі зв’язком. Розмова стає уривчастою. Я знаю, що мені треба зробити. Командир Ілля Самойленко завершує виклик."

Бернар-Анрі Леві,

французький філософ, письменник, публіцист, громадський діяч

І все ж віддано наказ про припинення оборони Маріуполя...

КОРАБЕЛЬ ДЛЯ МАРІУПОЛЯ

Відверта розмова з офіцером Азову — Іллею Самойленком

18 травня

Давно я не проводив інтерв'ю, яке так вразило би мене. Ілля на глибині тридцяти метрів під землею. Ми в «зумі». Він вважає, що помре найближчими днями. Можливо, за кілька годин

Цього чоловіка звати Ілля Самойленко. 27 років, гарне дуже бліде обличчя. Одне око здається сліпим. Рамка чорної бороди, на диво рівно підстриженої. Це заступник командира останньої групи оборони. Бійці тримають металургійний комплекс «Азовсталь» у Маріуполі.

Ілля на глибині тридцяти метрів під землею. У нього там тьмяне й холодне світло. Ми в «зумі». Він вважає, що помре найближчими днями. Можливо, за кілька годин.

Виклик записується на відео. Ось найголовніше.

— Я дуже зворушений цією розмовою.

— Я радий. Минулого року в Маріуполі ви познайомилися з нашим командиром Денисом Прокопенком. Він переказує вам вітання.

— Яка ситуація сьогодні на «Азовсталі»?

— Така сама, що вчора. І позавчора. І за день до того. Уже сім чи вісім днів — ми точно не знаємо, не стежимо за часом і вже не розрізняємо день та ніч — отже, приблизно вісім днів натиск ворога дедалі посилюється. Він кидає сюди все: танки, морську артилерію, літаки.

— На Заході кажуть, що росіяни атакують в основному з неба.

— Так було, але ситуація змінилася. От уже декілька днів вони дедалі активніше наступають на землі, кидають сюди сили спеціального призначення.

— То це рукопашні бої?

— Так. Вони накочуються, як хвилі. Це виснажує. Ми славимося як найкращий полк Донбасу. Але зараз ми виснажені. Ритм боїв пекельний. Ми вже не можемо його витримувати, не можемо перевести подих між штурмами.

— Скільки військових спеціального призначення, за вашими оцінками, росіяни кинули проти вас?

— Багато сотень. І вони мають сучасне озброєння, а ми своє втратили. Натомість ми мобільні. Ми на цьому заводі знаємо найменший закуток, кожен поворот, кожне укріплене приміщення. Це наша територія. Ми не дозволимо їм посилити позиції.

Досі він говорив пригнічено, але зараз у голосі лунають рішучі, майже веселі нотки.

— Яка ситуація з боєприпасами?

«Вони накочуються, як хвилі. Це виснажує. Ритм боїв пекельний»

— Це найнагальніша проблема. У нас припасів на тиждень. Може на два. Не більше. Те саме з продуктами і водою. У нас нуль танків, важкого озброєння, мінометів, броньованої техніки. Нуль. Правда в тому, що ніхто не очікував таких довгих боїв. Навіть ми.

Я на зв’язку з Вашингтоном, де група ветеранів пропонує доправити запаси на завод дронами. Ілля одразу відповідає, але йому доводиться повторити, бо саме в цей момент лунає приглушений вибух.

— Не вийде.

— Чому?

— По-перше, найближча відстань, з якої тут можна запустити дрон у нашому напрямку — 150 кілометрів. По-друге, будь-який дрон, що наблизився б до димарів нашого заводу, негайно збили б. Ні. Це неможливо. Нас може врятувати хіба що диво. Ми приречені. Рахунок іде на дні.

Я думаю про облогу Масади. Про варшавське гетто. Про битву в ущелині Ронсеваль з «Пісні про Роланда». Про героїчну гвардію, яка, як у битві при Ватерлоо, вмирає, але не складає зброю. Я кажу йому про це. Він киває. Здається, йому знайомі ці аналогії.

— Ілле, я одного не розумію. Якщо ви зусібіч оточені, чому росіяни просто не зачекають, поки ви помрете від голоду й спраги?

— Бо вони хочуть нас убити. Всіх. Кожного. Були випадки, коли побратимів брали в полон. Вони їх стратили, знехтувавши законами ведення війни. Їх фотографували на їхні ж телефони і надсилали фото матерям. Одного з бійців душать посеред житнього поля. На голові в нього поліетиленовий пакет.

Я запитую, чи можна мені отримати ці фотографії.

— Ми вам надішлемо. Але ви повинні зрозуміти одну річ. Вони шаленіють від нашого опору. Якби не ми, вони б 9 травня проголосили перемогу над Маріуполем. Ми — камінець у черевику путіна. Кістка в горлі. Символ, який потрібно зруйнувати.

— Для світу ви герої.

— А, герої… Здається, люди справді це кажуть. Але ні. Ми солдати. Ми отримали накази. Ми їх виконуємо.

— Які саме накази?

— Триматися. Триматися далі. Ще тиждень. І ще. Вище керівництво знає, що кожен виграний день — це поразка для нападника. А ще на нас дивиться український народ. Поки ми тримаємося, він теж тримається. Якщо ми капітулюємо, це стане важким ударом для всіх.

Ілля говорить це як щось очевидне, без особливої гордости. Він повторює:

— Усі ми тут дивимося в очі смерти. Але наші життя не мають жодного значення. Важлива лише Україна. Треба, щоб Україна перемогла. Заради цього ми повинні триматися. А потім загинути. Заборонено лише одне: поступитися, скласти зброю. В Україні багато ліній фронту, де наш приклад вселяє мужність. Ми не маємо права забувати про це. Наша роль історична.

Я заперечую: герої постають не для того, щоб померти. Вони можуть принести своєму народу більше користи живі, аніж мертві. Він погоджується, але, здається, неохоче.

— Ми справді могли б чимось поділитися. Бойовим досвідом. Історіями. В Україні багато героїв, але молодим патріотам досі є чого повчитися.

Дзвінок зривається. Я набираю знову.

— Щоб ви могли поділитися своїм досвідом, Ілле, треба жити. Треба, щоб інші військові і генеральний штаб знайшли спосіб витягнути вас звідти.

— А, генеральний штаб… Він поставить нам гарний пам’ятник!

— Ні. Ваш порятунок став у Києві стратегічним пріоритетом, я це знаю.

Схоже, він здивований. Але в його живому оці зблискує вогник юнацької радости.

— Можливо. Дякую. Наш командир справді говорив із президентом Зеленським. Багато разів за минулі два тижні. Але ми не можемо покинути будівлю. Забагато людей загинуло. Сотні. Не можна допустити, щоб їхня смерть була марною.

— Я розумію. Але як щодо рятувальної операції, екстракції? Чому ні?

— Це неможливо. Краще нам померти, ніж капітулювати. В нашому словнику немає слова «капітуляція».

Цікаво, що так само говорив молодий Массуд після 16 серпня, даючи мені своє перше інтерв'ю. Він тоді заперечив, що веде таємні переговори з талібами. Ілля мляво посміхається і змінює тон.

— Є й гарна новина…

Він уриває і дивиться вгору — схоже, йому раптом забракло повітря.

— Гарна новина?

— На об'єкті вже немає цивільних… — Він повторює, немовби читаючи лекцію. — Ми евакуювали цивільних. Тепер стало легше. Тут уже немає невинних людей, яких бої піддавали небезпеці. Наші руки вільні для боротьби.

— Який настрій у ваших людей?

— Гарний. Вони тримають на плечах тягар усієї країни і вже не мають вибору. Вони повинні зберігати бойовий дух і триматися. Поранені - це проблема…

— У вас їх багато?

— Так. Їх потрібно евакуювати, але росіяни не дають зробити цього, тож поранені лишаються тут. Вони страждають, втрачають сили і згасають. Я сам отримав багато поранень.

— У вас там є лікарі?

— Військові лікарі. Вони не мають медикаментів і можуть надати лише мінімальну невідкладну допомогу. Але вони творять дива. Латають діри. Зв’язують поламане. І люди знову йдуть у бій, трусячись у пропасниці, з вибитим оком, ампутованою кінцівкою, на милицях, у бинтах.

— І у вас, звісно, є загиблі?

— Безумовно.

— Ви віддаєте їм останню шану? Ховаєте їх?

— Ми виконуємо воєнний обряд, але не можемо поховати їх. Колись ми це зробимо, адже це теж наш обов’язок. Але поки що ми складали тіла у великий холодильник в підвалі комплексу. От тільки…

Він знову позирає вгору, немовби цю інформацію не можна розголошувати.

— От тільки ворог обстріляв і зруйнував це приміщення. Відтоді ми живемо серед трупів. Вони складають нам компанію. Сподіваємося, що колись, після нас, хтось подбає про них.

Голос уривається, погляд затуманюється, обличчя бліде, як віск.

— А ще, — продовжує Ілля, — тіла деяких побратимів ми не змогли забрати. Вони між лініями зіткнення. Росіяни не дають нам підійти і забрати їх.

— Для людей, які вважають себе найстаршими дітьми православної церкви, — це гріх.

Він сміється.

— Одним гріхом більше, одним менше — хіба для них це має значення?

— Звісно, ні. Але всі ці попи, які підтримують війну… Хіба їх не бентежить це блюзнірство?

— Минулого тижня на східному виході з міста українські священики організували транспортну колону. Вони хотіли зібрати тіла, щоб їх не розірвали собаки. Спершу ворог удавав, ніби пропускає колону, а потім пограбував їх, відібрав автомобілі і лишив тіла гнити.

— У вас серед убитих є євреї?

— Звісно. В «Азові» люди всіх віросповідань, зокрема і євреї. Це люди з великим почуттям власної гідности і гарні бійці.

Я знаю скандальну репутацію полку. Знаю, як він, на самому початку існування, як і всі рухи опору, збирав до своїх лав усіх, хто міг тримати зброю — зокрема і прибічників крайніх правих поглядів. Ілля немовби читає мої думки.

— Не вірте російській пропаґанді. Полк уже не такий, як колись. Він очистився від темного минулого. Зараз єдине, що ми маємо радикального, це бажання захищати Україну до кінця.

— Я знаю.

— Дякую. І ми розуміємо, що означає для євреїв неможливість нормального поховання. Потрібен рабин.

— Ви дозволите мені це сказати?

— Звісно.

— Дозволи передати це повідомлення в Ізраїль?

— Звісно. Це наші брати. В Ізраїлі вміють боротися і вмирати.

Мені не подобається, що розмова набуває приреченого тону. Я повторюю:

— Не треба вмирати. Люди підписують петиції в США та Європі. Активізується рух ваших дружин за спасіння «Азовсталі».

Знову зблиск сумовитої радости в його змученому погляді.

— Дякую. Але надто пізно. Ніхто вже нічим не може допомогти нам.

Я не відступаюся:

— Уявіть якусь велику країну. Наприклад, Францію. Вона може зголоситися як гарант вашої гідної евакуації.

— З нашою зброєю?

— Так, звісно, з вашою зброєю. Ви покинете «Азовсталь» зі зброєю, з гідністю. Сорок років тому міжнародна спільнота організувала це для палестинців у Бейруті.

— Їм дозволили вийти зі зброєю в руках?

Здається, він не вірить.

— Гадаю, що так. А серед них, між іншим, були терористи.

Він хитає головою.

— путін каже, що ми теж терористи.

— Можливо. Але Макрон так не вважає. Для будь-якого француза чи американця ваша мужність — це нагадування про тих, хто боровся з Гітлером.

Він киває. Дозволяє мені розповісти історію Ясіра Арафата, який піднявся на борт торгового корабля «Атлантис» під захистом 2 500 французьких, американських та італійських солдатів. Погоджується, щоб я розповів тим, хто готовий слухати, про цю ідею корабля для Маріуполя в супроводі національних чи міжнародних воєнних сил. Невже те, що ми зробили для палестинців, не можна зробити для цих справжніх героїв, які зараз гинуть за нас, приречені на муки в підвалах «Азовсталі»? Знову проблеми зі зв’язком. Розмова стає уривчастою. Я знаю, що мені треба зробити. Командир Ілля Самойленко завершує виклик.

© Бернар-Анрі Леві, французький філософ, письменник, публіцист, громадський діяч

Джерело: https://nv.ua/ukr/opinion/mariupol-azovstal-interv-yu-z-oficerom-polku-azov-novini-ukrajini-50242830.html

Ще раз про Маріуполь та його оборонців. Назвімо нарешті речі своїми іменами

 

"Підлішої і брехливішої влади в Україні не було ніколи і, напевне, вже й не буде."

Не тільки мені не вдається втамувати лють...

Тарас Чорновіл

Ще раз про Маріуполь та його оборонців. Назвімо нарешті речі своїми іменами.

Ніякої "гуманітарної операції", як бреше Верещук, не було. Взагалі. Жодних активних переговорів та потужних закулісних дій та акцій, як заявляють у Міноборони та в ГУР і ще кількох спецслужбах, не проводили. Їх і не могли провести, бо рівень переговорних контактів зараз на найнижчій позиції. І це навіть не вина наших посадовців. Пуйло нині абсолютно закритий до якихось компромісів, тим більше, для гуманних рішень.

Захисникам Маріуполя офіційно дозволили (як варіант - запропонували) здатися в полон. Здатися без жодних ґарантій і певности щодо їхнього майбутнього обміну й навіть простого виживання. І це також один з варіантів. Можливо саме на їхню вимогу це було оформлено такими патетичними фразами влади: "Наказ зберегти життя". Про них і так ніхто й ніколи б не посмів через таке рішення сказати хоч одне криве слово. Але вони хотіли мати певність, що це точно не обернуть на закиди на їхню адресу.

Зеленський та його підопічні навряд чи усвідомлювали в ту мить, коли давали такі запевнення й виголошували свої заяви, що цим назавжди себе прив'язали до долі майбутніх полонених. Якщо їх, не дай Боже, закатують, точно не простимо. Але й коли почнеться жахливий принизливий процес і потім довічні терміни ув'язнення, це тепер завжди буде на імені Зеленського - навіть, якщо рішення було їхнє власне, він офіційно наказав їм здаватися. Отака помста від оборонців без жодного кривого слова.

Ті, що вийшли з Азовсталі, й ті, що ще вийдуть, вочевидь, жодних ілюзій не мають, але так буде ще хоч якась надія. А там - лише повільна й страшна смерть. А головне - неможливість і далі вести оборону, бо фізично нічим. Десь вони усвідомлювали, що після демаршу переможців Евробачення увага всього світу до них така велика, що швидкої й жорстокої розправи з дикими катуваннями не буде. А за пару тижнів вони відійдуть на задній план не лише у світу й нашої влади, але й у своїх тюремників і ніби набудуть статусу політв'язнів.

Тому таке рішення мало право на існування, а бійці мали безумовне право саме його обрати. Йдеться не про варіанти та важкий вибір. Питання єдине: якого біса ви, владна сволота, увесь час брешете! Ви здали південь України й свідомо запустили ворога в спину Маріуполю, ви не подбали ні перед війною, ні в перший тиждень ще до остаточної блокади ані про завезення зброї й забезпечення бійцям, ані про евакуацію цивільних. Ви їх прирекли на все це страхіття. І досі боїтеся назвати зрадників та навіть усунути їх із влади. Тепер ви погодили здачу бійців у полон без жодних ґарантій і далі брешете про якісь "гуманітрані операції". У цьому вся падлюча сутність цієї укрсучвлади. Вони вже не можуть не брехати. А переговори про можливість здачі в полон провели не якісь владні чиновники чи чиновниці, а самі хлопці. Про це сказали всі ті, хто не мусить дбати про збереження одного ліца. І ліцо цього разу зовсім не путінське.

Що буде далі? Не знаю. Очевидно, увага до події була така висока, що це, можливо, ґарантує азовцям життя. Більше того, якщо їх залишать на території так званого динири, то я навіть знаю, хто давав їм ґарантії виживання й людського поводження. Це відомий командир сепарського батальйону "Восток" Ходаковський. Наскільки розумію, переговори велися також і з ним персонально. Але його можливості доволі обмежені, надто, якщо інший наказ прийде з москви.

Чи можливий обмін? Я не виключаю нічого, все можливо. Але дуже малоймовірно саме для азовців. Припускаю, що згодом відбудеться вихід з Азовсталі морських піхотинців, прикордонників, поліцейських, які там також тримали оборону. І їх, імовірно, поміняють. У раші з цього не робитимуть шуму, бо їм це не на користь. А в Україні влада постарається попіяритися й пробудить зайву надію: "Ось дивіться, ми ж обіцяли, що буде обмін, він же почався. Так, не одразу Азов, але й до них черга дійде..." А потім постараються тему забалакати й забути. Що, хіба вперше? А для бійців Азову, найімовірніше, буде офіційне звинувачення (його вже давно їм висунуто заочно), суд і пожиттєві терміни. Не дарма сьогодні в ґосдурє дали старт законодавчому актові, яким мають заборонити обмін осіб, які... Далі ви самі знаєте цю брудну рашистську лексику. Але це точно стосуватиметься Азову. Після такого перформенсу в думє, очікувати на якийсь акт гуманізму не доводиться.

А ще буде, ймовірно, якась частина бійців, які оберуть смерть у бою замість полону й не вийдуть з Азовсталі... Зрештою, все може статися. Я знаю лише одне, що ми неймовірно сильно прагнемо, щоб усі оборонці Маріуполя опинилися на волі в Україні. І будемо триматися за цю ниточку надії. А ще я знаю, що підлішої і брехливішої влади в Україні не було ніколи і, напевне, вже й не буде..

https://t.me/Chornovil_official/5734

17 травня 2022

Щодо сьогоднішньої ситуації на Азовсталі я просто напишу тут свою думку на багатобукв - до виступу офіційних осіб, що б вони не сказали. Судячи з усього, сьогодні відбулася евакуація тяжко поранених бійців з Азовсталі, кажуть, що у шпиталь Новоазовська, на території т.зв. "ДНР". Напевне, цієї домовлености досягнуто особисто Маріупольським гарнізоном, його командирами. Кажуть, що це був обмін на полонених росіян.

Ми багато чого не знаємо; ми не знаємо, чим закінчиться ця історія, де є не тільки фантастичний героїзм, але й низка найчорніших людських зрад. Розв'язка близько. Сподіваємось, що це не кінець, а продовження історії героїчного гарнізону.

Чому все так сталося на півдні України, чому здано міста, чому рос. армія пройшла без опору і чому вона взагалі пройшла, і чому Маріуполь дуже швидко опинився в тилу ворога і хто в усьому цьому винен – окрема тема. Відповіді на ці питання вже, за великим рахунком, відомі*, але тут нам ідеться про захисників Маріуполя.

Коли азовці тримали кругову оборону, вели вуличні бої й контролювали райони, вони мали прикриття з фланґів, в особі морпіхів. Я вже писала, що морпіхи розділилися, і командир вирішив із боями прориватися з міста. Це рішення командира бриґади розділило морпіхів і позбавило азовців підтримки з фланґів. Їм довелося піти в Азовсталь та змінити тактику боїв.

Спочатку, дуже короткий час, між «великою землею» та азовцями був повітряний міст: гелікоптери забирали поранених і достачали боєприпаси та медикаменти. Це було недовго – кілька днів, максимум тиждень. Росіяни виявили цей міст і збили 2 вертольоти. Після цього підкріплення достачати стало неможливо. Поки цей міст ще був, на допомогу бійцям до Маріуполя добровільно попросилися ветерани Азова з Києва та молоді десантники. Вже був «котел», але всі мали рішучість відстояти місто й деблокувати його. Вони вірили у допомогу й можливість деблокади.

Майже з самого початку боїв в Азовсталь прийшло багато цивільних, бо це було дуже надійне сховище, з деяким запасом води та продовольства. Усі вони йшли на кілька днів, ніхто не думав, що ситуація стане пекельною. Після першої хімічної атаки гарнізон оголосив цивільним, що ситуація погіршується і вони робитимуть все, щоби цивільних вивезли. Азовці почали знімати відео з мирними людьми, брати інтерв'ю, і ми вперше, завдяки їм, дізналися, що мирні там є, в яких жахливих умовах вони перебувають і що їх треба рятувати.

Вже були поранені та загиблі бійці. Хлопці кричали на весь світ про те, що треба вивезти цивільних, поранених і тіла загиблих, аби поховати з почестями. Вони кричали про це півтора місяця, вони закликали всіх, вони знімали й публікували відео, вони благали вивезти мирних. Після півторамісячних килимових бомбардувань відбулося кілька евакуацій, вивезли тих цивільних, хто не загинув під завалами та від поранень. До Запоріжжя доїхали не всі, багатьох орки затримали у фільтраційному концтаборі, і їхня доля нам невідома. Врятовано жінок та дітей. Ні цивільних чоловіків, ні поранених, ні тіл загиблих вивезти не вдалося – кого вивозити, визначали рашисти. Керівництво країни прозвітувало про успіх операції, забувши, щоправда, згадати бійців, завдяки яким цивільні й вижили, й були врятовані.

Щойно закінчилася евакуація жінок і дітей, Азовсталь почали бомбити прицільно: перший шпиталь, потім другий шпиталь. Це тому, що проросійськи налаштовані цивільні, працівники Азовсталі, які жили в бункерах 2 місяці, вийшли в місто під час режиму тиші і здали рашистам все, що могли: де розташовані шпиталі, евакуаційні виходи та запасні входи, бойові позиції бійців, навіть їхні позивні. Тобто люди, яким бійці віддавали свою їжу та воду, люди, що вижили завдяки бійцям, миттєво їх зрадили. Тоді ж рашисти прорвалися на територію заводу, бо завдяки зрадникам вже знали, де і як це можна зробити. Боєприпасів було вже мало, почалися рукопашні бої, захоплення російських танків практично голими руками під безперервними обстрілами і нічними, а потім і денними бомбардуваннями, скидали тритонні та п'ятитонні бомби. Шпиталі розбомбили, загинуло багато поранених.

На цей момент не залишилося навіть знеболювальних. Навіть за легких поранень доводилося ампутувати руки та ноги. Рани замотували скотчем, майже не було бинтів. Бійці й далі воювали, навіть поранені – ті, хто не був лежачим. Щодня вмирало все більше й більше людей, скінчилися вода та їжа, для пиття зливали технічну воду, з батарей. Вже пішли інфекції, люди буквально гнили заживо, в бункерах стояв запах ацетону, бо в багатьох почалися незворотні зміни внутрішніх органів, впав імунітет, поранені отримували вже повторні контузії від бомбардувань. Крики поранених не припинялися ні вдень, ні вночі. Але бійці й далі виходити на позиції та вбивали ворогів - замість просто чекати смерти під землею.

Гарнізон відтягнув на себе величезну кількість живої сили, техніки, артилерії та авіації рашистів. Гарнізон знищив щонайменше 6000 солдатів, одного генерала і багато техніки - техніку й нищили, і відбивали собі.

Вони не мовчали і не збиралися ставати мертвими мучениками. Вони хотіли воювати і звільняти Маріуполь – це їхнє місто. Весь світ у прямих ефірах дивився їхні відеозвернення, прес-конференції, дивився прес-конференції їхніх дружин, які дійшли й до Папи Римського, і до Ердоґана, й підняли півсвіту. Сім'ї бійців теж не хотіли бачити їх мертвими героями, вони стукали навіть у замуровані двері, закликаючи світових лідерів врятували гарнізон. Ердоґан телефонував путінові, хтось ще телефонував комусь іще, але за 82 дні ніхто не зробив нічого. Не вийшло.

А тепер уявімо себе на місці командирів (що майже неможливо, але спробуймо). Бійці не лише підкоряються командирові, вони йому вірять – інакше воювати неможливо. Командири відповідають за бійців. Що мали відчувати командири, дивлячись на побратимів, які вмирали у страшних муках? Якою мірою виміряти їхню відповідальність? Які рішення вони мали ухвалити щодо цих тяжко поранених бійців?

Розстріляти їх, аби не заважали й не мучилися, як це робиться в російській армії? Особисто розстрілювати чи групою? Розстрілювати по одному, а інші нехай бачать, чи знищити всіх одразу ґранатами?

Що б кожен із нас зробив, саме з пораненими? Яке б рішення ухвалив?

Будь-яке рішення, що дає є найменший шанс зберегти життя бійця, - правильне. Свій військовий обов'язок гарнізон виконав повністю, вони зробили неможливе. Їхній обов’язок виконано з останнім евакуйованим цивільним. З військового погляду, захищати більше нічого – місто треба звільняти з важким озброєнням, артилерією та ракетами, у перебігу наступу.

Чи ми дуже хочемо бачити їх усіх героїчно загиблими під завалами або померлими, заживо зогнилими? Чи це підніме наш бойовий дух? Чи вони точно мають заплатити життям за чиїсь помилки, промахи чи навіть чиюсь зраду?

Тільки вони самі заслужили і кров'ю здобули право вирішувати свою долю. Більше ніхто. Тому що у травні там вже була не війна - там було цілеспрямоване вбивство.

Будь-яке рішення, що його ухвалять ці героїчні військові, ми можемо (і повинні!!) підтримати. Легко назвати вулиці на їхню честь, можна весь час писати «тримайтеся, хлопці, ви справжні герої», але їм це не було потрібно. Вони хотіли справедливости. Вони виконали свій обов'язок і вважали, що у світі мають бути сили та воля, щоб їм допомогти. Не знайшлося ні сили, ні волі, ні лідерів. Вони залишилися віч-на-віч зі своїм життям, близькою смертю, своїми рішеннями та відповідальністю за них. Якщо командири змогли по своїх каналах домовитися з так званими "днр", "лнр" чи з лисим чортом, дати пораненим хоч найменший шанс, в обмін чи не в обмін, у той час коли ніхто інший у світі не зміг, значить, ми зобов'язані їх підтримати.

Ніхто з них не дожив би не тільки до контрнаступу на Півдні, але й до кінця цього місяця. А їм є що нам сказати й розповісти про цю війну, я певна.

Не даймо російським ботам вичавити з цієї ситуації максимуму пропаґанди і отримати максимуму задоволення. Згуртуймося й підтримаймо наших бійців. Сидячи на диванах у безпечних місцях, не дозвольмо собі стати людським гівном. Його й так багато довкола.

АЗОВ - СТАЛЬ

#героїмаріуполя #героїазова #Азовсталь #mariupol

Знимкував сьогодні в Азовсталі боєць Дмитро Козацький, позивний "Орест".

© Belova Anastasia

16 травня 2022

______________

* Цей, третій від початку, абзац я змінила, бо не згодна з позицією авторки, котра вважає, що "не на часі" шукати відповідей на запитання "чому" і "хто винен". Повторюся, відповіді на них вже, за великим разунком, відомі: https://www.facebook.com/lesya.porutska.sakovych/posts/1877407202457607/ (Прим. перекл. L. P.-S.)

Бійці "Азову" нищать окупантів. Відео зняв нагрудною камерою боєць полку "Азов".

Ракетні та авіаудари рашистів по "Азовсталі"

  

Ці знимки захисники Маріуполя опублікували в Телеграмі 14 травня 2022 р.

Герой України Денис Прокопенко, підполковник Національної ґвардії України,

командир полку «Азов»:

"Усе повинно піддаватися сумніву: кожне прийняте рішення, кожен план, кожна операція. Критичне мислення завжди породжувало сумніви в моїй голові, сумніви у правильності прийнятого рішення. Це ніколи не виходило за межі розумного і допомагало завжди наполягати на своїй точці зору. В управлінні підрозділами завжди є ризик. На війні немає повністю безпечних планів та операцій, ти завжди ризикуєш. Головне — усвідомити, чи прораховані всі ризики, чи пропрацьований план “Б”, чи віддався ти повністю цьому планові, який повинен поєднувати в собі виконання поставленої задачі та максимальне збереження життя та здоров’я особового складу. Можливо, саме тому війна — це мистецтво, а не наука, коли ти виконав поставлену задачу і зберіг максимальну кількість особового складу — це і є вища планка управління військами, тим більше, коли твоє рішення затверджено вищим військовим керівництвом. Слава Україні! "

16 травня 2022 р.

#extraction_the_military_of_Mariupol

Захисники Маріуполя виконали наказ, не зважаючи на всі труднощі, 82 дні відтягували переважаючі сили противника на себе та дали змогу українській армії перегрупуватися, підготувати більше особового складу та отримати велику кількість озброєння від країн-партнерів.

Жодне озброєння не буде працювати без професійно підготованих військовослужбовців, що робить їх найціннішим елементом армії.

Задля збереження життів увесь Маріупольський гарнізон виконує затверджене рішення вищого військового командування та сподівається на підтримку українського народу.

З телеграм-каналу "Азов - Маріуполь" https://t.me/polkazov/4486

30-літній Денис Прокопенко, філолог за освітою, випускник Київського лінгвістичного університету, на війні - від самого її початку, з 2014 року.

Слава й доземний уклін Героєві!