Лист-чолобітня до Едварда Козака

Лист до ЕКА

“Свобода”, 20 лютого 1992

Вельмишановному Панові Едвардові Козакові сиріч ґречному дєдьові Грицеві Зозулі, а в тій же самій особі Лисові Микиті, панові на дітройтських Лисовичах, Гантерських колибах і полонинах, найбільшому в цілому світі цехмайстрові цеху весельчаків, дорогому ЕКОві в його славне 90-ліття!

Вельмишановний Пане Едварде! Дорогий ЕКО! Чесний і ґречний дєдю Пане Зозуля! Достойний маестро!

Уклінно подаю і прохаю прийняти потрійні привітання у Ваше 90-ліття!

Поперше: Поклін Вам, Достойний Ювіляте (Ювіляре! Юбіляте!) від торонтонського відділу Організації українських письменників „Слово", Ваших найближчих сусідів. Довгий ряд наших членів стоїть у доземному поклоні з висловами признання за Вашу громадську чутливість, за Вашу незмінну віру й надію на доброту української людини, за Ваше мистецтво кисті і слова, за Ваші неповторні дотепи й рисунки!

Подруге: Чолобитня Вам від недобитків Веселого Цеху, який ще так недавно рахував своїх майстрів, підмайстрів, челядників та підчелядників малощо не сотню! У Веселому Цехові були такі майстри, що вже їх тепер ніде не можна найти, навіть у далекій Україні — а це Понеділок, Ікер*, Бабай, Ломачка, Яць. Було їм весело бувати з Лисом Микитою та з Грицем Зозулею. І нам усім було радісно й почесно бачити наші, часто мало дотепні закарлючки, друковані поруч Вереса, Лясі, Зої, Микавки, Евентуального та ще інших поважних і поважаних майстрів українського гумору. Тепер, коли нам всім на превеликий жаль перестав показуватися із свого замку в Лисовичах Лис Микита, щойно пізнаємо, що це був за Лис! Цей Лис був чарівником, мольфаром, знахаром, ворожбитом — а рівночасно добрим духом цілої нашої діяспори на цій землі сущої. Бистре лисяче око підгледіло усяку замітну і незамітну подію, бистре вухо вчуло найтихіший шепіт серед найбільш голосного гармидеру, чутливий ніс занюхав кожний запах громадської кухні! Махнув Лис своїм пухнастим хвостом і вже настовбурчилися пишні пера громадських пав, павичів і павиченят, стояла дубом шерсть цуциків-муциків, пробігала дрож по більших чи менших президентах, головах, секретарях і їм подібним діячам видоячам. Часом мусів Лис Микита голосно крикнути і показати биту стежку до правди. Про те звичайно викладав своїм здоровим розумом Гриць Зозуля, господар і ґазда не лише свого власного поля, але й широкої української неполитої ниви. Ми, звичайні собі більш чи менш дотепні весельчаки, мабуть навіть не розуміли якслід, що ЕКО — Лис Микита — Гриць Зозуля в одній людині сподобив і нас бути співучасниками неповторного Лисячого Часу.

У Лисячому Часі все було можливе, все було сказано, все намальовано, все занотовано. Все, що діялося у нас! А у нас різне діялося — у нас — у нас — діяспорників, діпістів або новоприбулих, у баняків чи старих, у нас — львівських батярів, станиславівських театральників, бойківських міняйлів, яворівських лижників, сокальських завзятців, самбірських солярів, дрогобицьких цибульників, золочівських гончарів, тернопільських кавунів, коломийських фудульників, бориславських вибушників, стрийських маслосоюзників, рогатинських січкарів. снятинських дєдів, теребовельських каменярів, бережанських розбийголов, чортківських медунів, волинських хитрунів, посянських гадаїв, холмських православних християн, перемиських каштанів, підгаєцьких мудрагелів, подільських дуків, полтавських галушок, київських вельмож, переяславських угодників, буковинських спритярів, наддністрянських кулешників, одеських жуліків, кримських папуг, миколаївських заячих пастухів, донецьких гатил, уманських гайдамаків, запорізьких запорожців, наддунайських щук і менших рибок, закарпатських перепійників, чернігівських підсусідів, воронізьких нетудихатників, поліських тутешників, підляських потайників! Все, що у нас діялось, отут і от там на протязі півстоліття! Цих п'ятдесят років пропоную назвати „Епохою Лисячої Думки, Золотим Часом Українського Гумору, Ерою Великого Цехмайстра Веселого Цеху ЕКА - Едварда Козака".

Потретє: Дорогий і Вельмишановний ЕКО, дорогий приятелю цілої моєї родини! На протязі майже сорок років мала я особливу честь і щастя перебувати в незвичайно для мене милому й привітному домі подружжя Козаків, покійної пані Марії і самого ЕКА в Дітройті. З тих незабутніх днів осталися лише спомини-згадки про веселі зустрічі Товариства Чорної Хмари, де співалося про рекрутів, бідну голоту, дуків, про Едварда й Кунеґунду. Там величали ми Ікера „паном письменником", пили з Дуфтою сивуху чи інший коньяк, розглядали нові делікатні рисунки Яця, розважалися дещо заплаканими дотепами Понеділка, сміялися з нових віців Лясі — а передусім насолоджувалися присутністю ЕКА. Була для мене теж особлива нагода в часі вакацій у Гантері зазнавати приязні від цілої родини Козаків. За всі ті чудові зустрічі дуже вдячна ЕКОві, як теж за прикрасу моїх віршів. Дорогий ЕКО! У дні Вашого ювілею кланяюся Вам три рази по три та дякую Вам за добро й прихильність та за ласку Вашої приязні!

Ваша підчелядниця Марго, Ник Колька і проче 

ЕКО І XX СТОЛІТТЯ
Кожна декада віку оцього
належить Едвардові Козакові:
Дитинства час — перша декада,
друга декада — стрілецька громада.
Третя декада — то Комарева,
а що четверта — то втікачева.
П'ята декада — Дітройт і Лис,
шоста і сьома — малярський час.
Восьма й дев'ята — час слави й змін,
а на десяту від всіх нас поклін.

_____________
* Ікер — Іван Керницький.

Едвард Козак, "творець, який не мав і не матиме собі рівних" https://lesinadumka.blogspot.com/2019/09/blog-post_50.html

Пам'яті Любослава Гуцалюка

Любослав Гуцалюк,
файнезний художник, дивізійник*

* 2 квітня 1923, Львів — † 16 грудня 2003, Нью-Йорк

Любослав Гуцалюк очима Едварда Козака

ПРО ГУЦАЛЮКА
Едвард Козак

Коли закінчилася війна і для нас, скитальців, почалося нове, таборове життя, тоді у Карльсфельді стрілило Сергієві Литвиненкові до голови зорганізувати малярську школу на вищому рівні. В головнім будинку ляґру були велика і відповідна для цього заля, у столярні поробили нам відповідні шталюги чи мольберти — залежно від яких частин України ви походите — і “Академія” — готова! Литвиненко був ніби ректором, а я одним з ніби професорів.
І тут я стрінув Любка Гуцалюка.
Почалося від авантури.
Це було так: одного дня я прийшов до канцелярії Студії, яка була теж різьбарською робітнею Литвиненка, а на вечір товариським клюбом для прихильників образотворчого мистецтва, у всіх його можливих відмінах.
Литвиненко був сильно схвильований. Жартую:
- Ти лівою ногою з ліжка встав?
- Залиши жарти, а йди подивися, що вони там поробили!
“Вони” - це були студенти, молоді таланти, які позголошувалися в перших днях до Студії.
Занепокоєний іду до Студії, - і що бачу...
НА височезних стінах, від землі по саму стелю, помальовані якоюсь фарбою фігури, які нагадували декого з відомих тоді таборових “достойників”. Дотепно і талановито намальовані — робили дещо несвоє враження, так самим помислом, як і величиною.
Студенти стояли при своїх шталюгах, дещо збентежені, чи не погрозами Литвиненка, що розжене Студію на всі чотири вітри...
- Хто з вас це намалював?
- Я — відозвався один з учнів, твердим, зовсім не збентеженим, а навіть дещо задерлистим голосом.
- Як називаєтеся?
- Гуцалюк!
Передо мною стояв молодий, як по військовій блюзі можна було пізнати, дивізійник. Дивився мені в очі певним себе поглядом, та іронічною усмішкою, тою дуже характеристичною для Гуцалюка, яку він не затратив по нинішній день.
Але усмішка усмішкою, а “скандал” треба було якось полагодити.
По задиркуватій поставі Гуцалюка я додумався, що молодий чоловік вже дещо “обтерся” об нові у той час твлрчі ферменти, які з кінцем війни щораз ширше опановували тодішній мистецький рух. Щось варилося тоді у великих казанах мистецької кухні Парижа, щось булькотіло в них і підігрівало до бунту молодих, проти всіх і вся. Були такі, що заперечували всяку критику і перестарілі гасла естетики, та голосили світові, що правдиве мистецтво починається від них самих.
Я нас ці гарячі справи теж мали свій відгомін і якої б творчої справи не доторкнутися, то без гарячої дискусії не обходилося.
По Гуцалюковім вигляді можна було догадуватися, що він буде до загину боронити право малювати, не тільки що захоче, але теж де захоче.
Але, придивившись до малюнків на стіні, я знайшов в низ багато елементів карикатури і, хто зна, подумав я, може оце родиться карикатурист! Вони родяться звичайно в якихсь інших, нелюдських обставинах, то можливо що й цей молодий чоловік призначений бути українським карикатуристом. Слава Богу, подумав я, бо до тепер у нашому мистецтві так мало, на добрих карикатуристів “покликань”.
Тоді, якось само собою, зложилася мені тема до довшої лекції, дещо про карикатуру, а дещо про ґрафіку взагалі. На нагляднім прикладі самих малюнків на стіні можна було висвітлити деякі принципи ґрафіки. І як важним для ґрафіки є формат... Коли олія любується в тому, що ми називаємо “широким полотном”, то ґрафіка навпаки, найкраще любується у маленькому екслібрісі, чи поштовій марці.
І так вийшло, що по одногодинній лекції малюнки на стіні затратили свою демонстративну силу і Гуцалюк з цілою клясою признали, що стіни треба відмалювати на-чисто. І так ми в нашій “академії” вернулися назад до порожньої стіни...
Пізніше з Гуцалюка великий карикатурист не виріс. Свій талант карикатуриста він вицофав і використав у чистій ґрафіці, яку розвинув до досконалости.
Коли я дивлюся на Гуцалюкове олійне малярство, то відчуваю, що це одна велика ґрафіка.
І навпаки! Скільки чистого малярства в його ґрафіках. Звернім увагу на його чорнобілі ілюстрації з Верони, чи портрет Блаженнішого, то хиба не чуєте в кожній лінії — кольор?
Характеристичне для ґрафіки те, що що вона любить терпеливість. Ковжун поволі і терпеливо накрапковував свої ґрафіки. Нарбут прецизно випрацьовував листки на дереві. Цимбал перетинав чорну площу цілим мереживом білих ліній. І коли виявилося, що його чекає недуга, від якої трясуться руки, він — помер...
Гуцалюк якраз навпаки, не має нічого з клясичної терпеливости. Кидає лінії на папір з недбалим поспіхом. Вони, ці лінії, швидкі, вони в русі і роблять враження недокінчених, недоговорених.
І тому вони такі живі.
В ґрафіці, як і в малярстві Гуцалюк завжди непосидющий, нервовий, завжди невдоволений, завжди в пошуках за чимось новим.
Про Гуцалюка можна б ще сказати:
Коли інші малярі малюють, то Гуцалюк не малює, - він горить...

Джерело:
Терем: наші мистці на чужині. Любослав Гуцалюк. 1981, число 7. Детройт, 1981. Усе число присвячене творчости Л. Гуцалюка. http://diasporiana.org.ua/periodika/7720-terem-nashi-misttsi-na-chuzhini-lyuboslav-gutsalyuk-1981-ch-7/

Головним редактором журналу "Терем" був сл. п. Юрій Тис-Крохмалюк.

Автопортрет

У 1946—1949 роках навчався в мистецькій студії Едварда Козака у Карльсфельді (Німеччина). 1949 року еміґрував до США, де навчався у 1949—1954 роках у Вищій Художній Школі Купер Юніон у Нью-Йорку. Жив у Нью-Йорку і майже щороку виїздив до Франції, де, в Парижі, мав свою майстерню. Був близький до кола поетів Нью-Йоркської Групи. Обраний почесним членом Академії «Кампанелла» в Римі, яка нагородила його в 1970 році срібною медаллю за визначні досягнення в малярстві.
1990 року переніс інсульт, знайшов в собі сили сили видужати та продовжити малювати, виставляти свої роботи. В 1999 році в Українському Інституті Америки відбулася остання велика індивідуальна виставка Любослава Гуцалюка, видано кольоровий каталоґ з численними репродукціями його робіт. В останні роки життя через недугу і пережиту родинну драму (несподівана втрата дружини Ренати та одинокого сина Яреми) вже не створює робіт. Мистець помер у Нью-Йорку в будинку для літніх людей. Похований 23 грудня 2003 на українському цвинтарі св. Андрія Первозваного в Саут-Баунд-Бруці.

____________________
* Інформації про те, в якім підрозділі Дивізії служив Л. Гуцалюк, в якім ранзі й коли саме, на жаль, не знаходжу.

Молоді (або принаймні ще не старі :-) ), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та Едвард "Еко" Козак на Союзівці — в українському культурному центрі у Керґонксоні, шт. Нью-Йорк. Якого року знимковано, на жаль, не знаходжу.

Любослав Гуцалюк, Едвард Козак і Яків Гніздовський поруч скульптури авторства Слави Ґеруляк на Союзівці

Св. Юр. 1969

Різдвяний ранок

Перша, передостання і остання сторінки статті "Хвилюючі картини Гуцалюка" (переклад)

“Жодна професія не дає людині такої амплітуди можливостей, таких піднесень і таких занепадів.” Пам'яті Якова Гніздовського

Молоді (або принаймні ще не старі)), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та Едвард Козак на Союзівці — в українському культурному центрі, що в Керґонксоні, шт. Нью-Йорк. 

“Життя людини – тільки недосконалий відблиск її власної мрії.”

“Людина обертається у повсякденні, немов у великому циліндрі, і тільки випадково і тільки на дуже короткий час може виглянути через щілинку своєї рутини.”

“…кілька разів у моєму житті обставини пересаджували мене на новий ґрунт якраз тоді, коли я вже був вріс у якесь середовище.”.

“… я не почував себе еміґрантом. Я вважав себе туристом, що не завжди з власної волі переїжджає з країни в країну”.

“Хотілося, щоб там, де я житиму, були дерева, трави, птахи, тварини і неодмінно – люди, але не так багато як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках…”

“Як і кожен молодий ідеаліст, я вважав, що мистецтво – це справа досконалости та ідеалу. Але згодом я побачив, що досконалість та ідеал – це недосяжна мрія.”

“Мистецтво будить речі зі сну, надає їм життя, і вони починають для нас існувати. І це найбільша містерія мистецтва.”

Яків Гніздовський,
Графік, кераміст, мистецтвознавець

* 27 січня 1915, с. Пилипче, Тернопільщина — † 8 листопада 1985, Нью-Йорк

"Про себе. Філософ Діоген посеред дня ходив по агорі з ліхтарем і шукав Людей, а митець Гніздовський плив життям і вибирав людей: “Хотілося, щоб там, де я житиму, були дерева, трави, птахи, тварини і неодмінно – люди, але не так багато як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках…”. Фраза дуже сильна і вдало передає наше буття між двома крайностями – надміром і нестачею. Схожою до неї є і наступна: “…кілька разів у моєму житті обставини пересаджували мене на новий ґрунт якраз тоді, коли я вже був вріс у якесь середовище”. Аби зрозуміти всю правдивість, гіркоту та драматизм цих слів, порівняємо їх із наступними: “У той час я багато картин перемальовував. Щоб не робити нових видатків на полотно і підрамники, я малював на тих самих картинах інші”. Такий вигляд, загалом, мали перші кроки митця у США."

З нарису Євгена Гулюка "Світ очима Якова Гніздовського: від невдач до картин у Білому Домі" http://photo-lviv.in.ua/svit-ochyma-yakova-hnizdovskoho-vid-nevdach-do-kartyn-u-bilomu-domi/

"В Академії мистецтв у Загребі". 1945

"Молитва". 1944

"Скупий"

"Молодість і старість". 1944

"Ясен МакҐаффі". 1982

З 1933 року навчався у Львівській духовній семінарії, з 1938 - у Варшавській академії мистецтв, з 1939 - у Загребській академії мистецтв.

Студіював у художній школі О. Новаківського.
У Львові Гніздовський активно ввімкнувся в художнє життя міста, вступивши в молодіжне крило Асоціації незалежних українських митців (АНУМ). Карикатурист Едвард Козак залучає його до ілюстрування львівської газети «Новий час» і журналу «Комар».
Талант молодого графіка був оцінений меценатом і великим знавцем мистецтва митрополитом Андрієм Шептицьким, який надав Гніздовському стипендію для продовження художньої освіти у Варшавській Академії мистецтв, де він вивчав живопис та графіку.
1949 – еміґрував до Сполучених Штатів Америки, оселився в місті Сент-Полі (Міннесота), де отримав посаду дизайнера в рекламній фірмі Brown and Bigelow.
1950 – перше визнання: одержав в Інституті мистецтва Міннеаполісу нагороду за дереворіз.
1950 — переїхав до Нью-Йорка, улаштувався в Бронксі біля Ботанічного саду й зоопарку.
1956–1958 — удосконалював майстерність у Парижі. Там же 16 лютого 1957 одружився з Стефанією Кузан — донькою вихідців з України після Першої світової війни.
Був членом редколеґії журналу екслібристів Великої Британії й членом Американського товариства аматорів і творців книжкового знака, постійним кореспондентом журналу Філадельфійського відділу Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА) «Замітки з мистецтва».
Яків Гніздовський є автором ряду статей на художні теми. Його спостереження та думки вийшли в 1967 році в Нью-Йорку окремою книгою «Пробуджена царівна».
Був похований у Нью-Йорку, у колумбарії Собору Іоанна Богослова. 

Більше репродукцій - тут:  http://art.lviv-online.com/yakiv-hnizdovskyj/

"Переміщені особи", 1948

"Свобода”, 13 листопада 1985

Ню Йорк. - У п'ятницю, 8-го листопада 1985 року, в одному із шпиталів в Ню Йорку помер, після короткої недуги на 71-му році життя св. п. Яків Гніздовський, один з найвидатніших сучасних українських мистців. Мистецтво студіював у Варшаві і Загребі.
Я. Гніздовський народився в 1915 році в селі Пилипчому на Тернопільщині, а проживав в різних країнах: Югославії, Німеччині, Франції, З'єднаних Стейтах Америки.
Свою першу індивідуальну виставку влаштував в Ню Йорку в 1954 році, зрештою брав участь у 10 збірних виставках в ЗСА та в інших країнах світу. Здобув собі розголос і славу не тільки серед українських поселенців у країнах вільного світу, але також серед американського і західньоевропейського суспільства, як графік, дармашо він першенство давав малярству олійною технікою. Спершу реаліст, згодом експериментував, але всі його образи, особливо його графіка (дереворізи), завжди були високо естетичні. Його спеціяльністю була так звана деталізація у графіці: його „Баран" мав тисячу волосків, так само його „Верба" мала тисячі листочків. Любив символіку в образах („Молодість і старість" та ін.) В останніх роках завернув назад до строгого peaлізму (овочі, ярина тощо). Був стовідсотковим мистцем, людиною високої особистої культури.
В останніх роках хворів на очі і тому почував себе психічно погано, але назверх цього не виявляв. Не зважаючи на хворобу мистець працював до останніх днів, поки вже був цілком знеможений. Аллексіс Ранніт у статті „Яків Гніздовський — український гpaвер", надрукованій в журналі „Сучасність" за вересень 1985 року, пише на закінчення: „Гніздовський – це творець спокою і щастя, людина з лагідною усмішкою, що представляє великий, але забутий світ". Таким він і відійшов у засвіти по заслужену нагороду.
У неділю, 10-го листопада ц.р. Владика Михайло Гринчишин, ЧНІ відправив поминальну Службу Божу в українській катедрі в Парижі, як також о. Василь Прийма в Люрді, Франція. Згідно з волею Покійного тіло було спалене, а поминальна відправа відбудеться в суботу, 16-го листопада, о год. 11-ій вранці в катедрі Ст. Джан Дівайн, 1047 Амстердам авеню, при 112 вулиці в Менгеттені. Тлінні останки будуть поховані у згаданій церкві.
З відходом Я. Гніздовського образотворче мистецтво втратило одного з найкращих своїх представників.
Замість квітів родина, а в першу чергу дружина Стефанія, просить складати пожертви на Український Музей в Ню Йорку, Український Інститут Модерного Мистецтва в Чикаґо та на Український Науковий Інститут Гарвардського університету.

5 листопада 2005 року урна з прахом Якова Гніздовського була перепохована на Личаківському цвинтарі у Львові.

„Буду те говорить, що у серці записано мною." Пам'яті Миколи Понеділка

„Ой, не будіть мене!"

МИКОЛІ ПОНЕДІЛКОВІ

Писала Ліна Костенко:
„По небу розсипані зорі,
По світу розкидані друзі..."

Який жаль, яка шкода, коли розсипані по небу зорі зараня згоряють, а ще більший жаль, коли розкидані по світу друзі так чacто і так зараня нас покидають, — ніби в заклятому фатумом хороводі, відходять один по одному...

Так несподівано й передчасно покинув нас і Ти, Друже Миколо, в самому розквіті молодого, творчого життя, не закінчивши останнього розділу нової книги... Смерть вистукала за Тебе на машинці кістлявим пальцем фатальне слово — “кінець", — як вистукала перед Тобою Гайдарівському, Кравцеву, СофроновуЛевицькому, Волкову та іншим друзям - „слов'янам". Так безмилосердно рідшають наші ряди ,так cтpaхітливо розростається “слов'янська" колонія на npaвославному цвинтарі в Бавнд Бруці!

В цю суботу і Ти, Друже Миколо, приєднаєшся до когорти колег, що їх дім уже за зорею, — як передавав свою передсмертну адресову картонку наш львівський колеґа, Богдан Ігор Антонич... Ти так часто писав і мріяв, і снив про зорі, в Тебе і книга зоряна єсть, зветься — “Зорепад". Широкорозплющеними оченятами малого Грицька, Ти вдивлявся колись в зоряне небо рідної Херсонщини, вслухувався душею в симфонію літньої української ночі і питав, бувало, діда-баштанника:

„Діду, а хіба зірки наших пісень знають?..

"Знають, Микольцю, знають! Ти спитай їх тепер caм у своїм далекім домі — за зорею, та й попроси їх, хай заспівають тобі улюблену, херсонську:

„Ой, попливи, утко,
Проти води прудко,
Та й розкажи моїй неньці,
Що я умру хутко..."

І хай буде Тобі ця пісня любистком на рани душі, розболілої гарною тугою по втраченій Соняшній Батьківщині!

А якщо вона, ця пісня, принесе спасенне упокоєння і ласкавий спокій утомленому Твоєму серцю, Ти передай нам, живим ще Твоїм друзям, з позазоряних світів:

— Мені так xopoшe-xopoше! О, не будіть мене!

Ікер [Іван Керницький]
"Свобода", 31 січня 1976

З книжки Микола Понеділка "Смішні сльозинки", Нью-Йорк, 1966

Дружній шарж Едварда Козака

Микола Понеділок
ПОСИВІЛА ЖІНКА

Я її інакше не можу собі пригадати. Вона врізьбилася у моїй пам'яті лише такою - худенькою, в скромній сірій кохтинці, а чорна спідниця ось ледь-ледь землі черкнеться. Лице її було блідим-блідим, а невмолимий час вже встиг на її чолі провести-скласти безліч ліній. В її очах вже горіли, не палахкотіли вогники, а тільки ледь-ледь жевріли маленькі згасаючі вуглинки - вуглинки якогось жалю, якоїсь невисловленої туги за тим, що пішло і вже ніколи до неї не повернеться. Коси в неї були світліші від стиглої пшениці — здавалось, хтось її коси обсипав щедро сивим інеєм - і той іней вже ніколи з її голівки не розтопиться. Вона виглядала змученою, втомленою - але і крізь втому, і крізь зморшки на чолі, і крізь інеєм усіяні коси можна відразу було здогадатися, що колись вона була напричуд вродливою.

І вона цілий день працювала в полі, а вечером, як на вулиці гомонілося від співу, гулянок, вона накидала на себе убогу хустинку і йшла...

- Пішла знову...

- Вона майже щодня на могилу ходить.

- Сива, зістарена, а його не забуває.

- Один у неї був (у війні куля його у землю навічно положила). Ото вона могилу барвінком обсадила, дві берізки коло неї своїми руками викохала - і вечорами не до сусідів йде, а до берізок, щоб їм, берізкам про свого єдиного все чисто порозповідати.

Мені тоді перебігло лише шіснадцять років. І мені жалко-жалко тітки було, як вона до могили прямувала. У вечірні присмерки вона у сірій кохтинці і з сивими косами видавалася згустком жальливого туману, що вулицями на край села безшумно рухався.

- Добрий вечір, тіточко!

- Добрий!

- Вже пізно.

- Я довго не буду. Незабаром повернуся.

Але одного вечора вона пішла і довго-довго не верталася.
Пішли люди до хати - в хаті не світиться. Гукають - ніхто не відзивається. І тоді мені серце з грудей не вискочить - так мені прикро, тяжко, жалко стало. Що робити? Я боюсь один на край села іти. Ех! беру двох товаришів.

Приходимо. Місяць світить. Вона біля берізки сидить.

- Тьотю.

- О, це ви прийшли...

- Еге, - утрьох прийшли. Вже пізно, ходімо додому.

- Ходімо. Сьогодні минає тридцять років, як його не стало. Я тут засиділась...

- Він, ваш... мабуть хоробрим був вояком.

- А хіба я знаю. Він воював...

- А він у вас один лише був?

- Один був. Один лишиться.

- Гарний, мабуть, був ваш син?

- Гарний. Але тут лежить не мій син, а мій любий, мій наречений...

Я поглянув на постарілу жінку - і ми мовчки пішли додому…

“Свобода”, 11 липня 1979

Микола Понеділок,

письменник

* 24 вересня 1922, Новомиргород, Херсонщина — † 25 січня 1976, Нью-Йорк

Микола Понеділок народився на Херсонщині в родині заможного господаря. Маючи всьоrо 11 років, він вже пережив із своїми рідними часи страшного голоду. Після закінчення середньої школи Микола Понеділок учився в Одеському університеті, а від 1944 р. був на еміґраціі в Німеччині. Від 1949 р. - у США. Заробляв спочатку фізичною працею — мив посуд у ресторані, морозиво продавав, працював у м'ясара, фармера. Біля трьох років працював на радіостанції «Голос Америки», коли вона була в Нью-Йорку. У 1955 році, почав працювати в Стечерт-Гафнер, при адресі 31 Іст 10 вул. (Stechert-Hafner, 31 East 10th Street), одній із найбільших американських книгарень у Нью-Йорку, в слов'янському і німецькому відділі. Жив у Нью-Йорку при адресі 210 Іст 10 вул. (210 East 10th Street), де й помер. Поховали його на цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку, Нью-Джерсі.

Свою літературну творчість почав у 1947 році перекладами на українську мову творів німецьких і французьких драматургів. З 1945 р. працював як актор у двох українських театрах під керівництвом В. Блавацького і Йосипа Гірняка. Написав три п'єси з підсовєтського життя: "Знедолені", "Ляйтенант Фляєв" та "А ми тую червону калину". У 1957 р. вийшла перша збірка гумористичних оповідань М. Понеділка "Вітаміни", а в 1960 р. "Соборний Борщ". Чимало різних оповідань, нарисів тощо надруковано в різних еміґраційних журналах, альманахах і часописах. Твори перекладалися англійською мовою.

Ярослав Климовський

НАЧЕБТО ЖИВИМ УВИЖАЄТЬСЯ МЕНІ МИКОЛА ПОНЕДІЛОК
(Згадка про нього, як майстра слова, актора й людину)
“Свобода”, 3 січня 1979

Mотто: „Я не жив ці літа за глухою, важкою стіною. Буду те говорить, що у серці записано мною." А. Малишко. Це, очевидно, стосується Миколи Понеділка.

Почну з його сценічної діяльности, до речі з цього він і починав. Рік 1946, рання осінь. Шукаю імпрези для виступу в таборі „СС-Касерне" в Мюнхені; якраз Театр цього табору (під кер. О. Урбанського) був в об'їзді. Іду до поблизького табору Шлєсгайм, у якому є Хор Городовенка і місцевий Драматичний Театр (тобто Український Таборовий Театр у Шлєсгаймі. Вибираю театр, бо він може виступити декілька разів, ще й тому, що в репертуарі цього театру переважають народні п'єси, які запевняють „касу".

І саме в цьому театрі я вперше зустрівся із молоденьким тоді Миколою Понеділком. Був талановитим актором і, якщо може не дуже тоді досвідчений, мав дар відчуття, як себе повести в складній сценічній ситуації, бо режисер цього театру — ніде правди діти - не мав змоги кожну п'єсу докладно опрацювати на протязі менш-більш трьох тижнів. На долю Миколи припало грати перші ролі. Треба було подивляти, як він зразково співдіяв із партнерами. Не мав проблем ні з монологом, ні з діялогом, дикція й його артикуляція слова була на професійному рівні. У комічних ролях не вдавався до дешевих сценічних ефектів, тобто до т.зв. шаржування. Мав дуже тонкий смак, тому ніколи не був у конфлікті зі сценічною естетикою - не зловживав ні рухом, ні жестом. Був актором творчим, тобто мав багато своєї інвенції і сценічної вигадливости. Мав великий успіх у публіки.

На протязі декількох днів симпатяга-Микола вспів багато розповісти мені про себе, про своє життя-буття і своїх рідних, які силою обставин залишилися на рідній землі.

Між іншим, він висловив свою втіху, що живучи поблизу Мюнхену може досхочу відвідувати німецькі театри. Про такі часті, а то й зачасті Миколнні відвідини одного німецького драматичного театру в Мюнхені, хочу розповісти. У цьому театрі саме йшла „Антігона" Ануї. На цьому спектаклі, не переборщивши, був Микола принаймні з двадцять разів і далі ще ходив день-у-день аж звернув на себе увагу акторів, мистецького керівництва й адміністрації театру. Уявіть собі: приходить якийсь глядач „ікс" разів на один і цей сам спектакль, сідає на одне і це саме місце (у другому ряді посередині) дуже уважливо вп'яливши очі не лише на кожен персонаж, але на кожний сценічний нюанс. Чи не зверне на себе уваги? І коли ці кожноразові відвідини театру впровадили адміністрацію не те, що в подив, але й у підозріння, одного вечора, зараз же після вистави підходить до Миколи елеґантний мужчина, прохаючи його зайти в канцелярію адміністрації театру. Збентежений Микола наскільки вмів розговоритись, признався, що ходить на кожну виставу „Антігони" тільки тому, що хоче цю п'єсу зглибити до цієї міри, щоб міг її відтворити на українській сцені. Присутній на цьому допиті директор театру сказав: „Зайво ви трудились, пане! Я дуже радо подарую вам один примірник ,,Антігони" й бажаю вам успіху в перекладі на вашу матірну мову".

Безмежно врадуваний Микола не знав, як дякувати за цю прислугу і наче на крилах полетів домів. Підшукавши скритку на дорогоцінний скарб, заховав його, а на другий день кинувся у пошуки за німецькими словниками. Роздобувши, ними обклався, зробивши знаменитий переклад, що його згодом запропонував режисерові Володимирові Блавацькому. Очевидно, керівник Ансамблю Українських Акторів у Реґенсбурзі, Володимир Блавацький радо прийняв перекладену Миколою „Антігону", виправивши декілька місць, у яких ідіоми замінив українськими еквівалентами.

Осінню 1947 року Ансамбль В. Блавацького ставить „Антігону" в Мюнхені. На спектакль запрошено акторів німецького театру, директор якого подарував Миколі примірник ,,Антігони" для перекладу. ,,Антігона" у виконанні українських акторів, згідно опініі німецького театру, була мистецьким тріюмфом, а радість перекладача з цього приводу неописана.

Перед виїздом до ЗСА ми зустрічались з Миколою ще декілька разів і тоді він читав мені свої перші нариси й оповідання, які заповідали йому певний шлях у літературу. У ЗСА ми зустрічалися вже частіше, а коли Микола почав виступати зі своїми монологами, наші зустрічі були дуже часті; нагодою до них була його участь в імпрезах, які я організував, або коли він виступав з Язичинською (моєю дружиною). Виступи - мушу сказати - дуже його втомлювали, можливо тому, що він переплітаючи свої гумористично-сатиричні монологи лірично-сантиментальними вставками, переходив із одного настрою в інший, тобто екстремні переходи, в які вкладав цілу свою душу, ціле своє єство не виходили йому на здоров'я. До речі всі т.зв. актори нутра (а Микола таким був) мали до діла з надвразливістю. За дружні „сам-на-сам поради" по відношенні до чисто-технічної сторінки виконання, був дуже вдячний.

Микола, як у цілісних сценічних текстах, як персонаж, мав цілковиту контролю над собою, так у своїх монологах, підбадьорений спонтанними оплесками, інколи її тратив, чого очевидно (за відсутністю професійного театру, в якому є нагоди для публіки виробити собі справжній естетичний смак) авдиторія не помічала. Роблю це для повного об'єктивного образу знаменитого моноло– гіста, бо виключно ентузіястичні, похвальні пеани справжній образ-характеристику притьмарюють. Також між ним, як виконавцем, учасником в імпрезі, а мною, як організатором концертово-театральних й естрадних імпрез щодо гонорару завжди було повне порозуміння; До речі його гонорар був звичайно найвищим. Не без цього, що не було такого випадку, щоб Микола не запитав: „Ну, а ти, голубе, як нині...?". Словом Микола був зразковим колеґою в праці, дружньо відносився до всіх колеґ, усіх любив і всі його любили.

Не раз бувало ми мали з ним багато радости і втіхи. Одного разу приїжджає наш Микола до Вайлдвуду, щоб гостинно виступити в Літньому Театрі, як гуморист– сатирик. Звичайно, заночував у нашому апартаменті, в якому з дружиною ми мешкали враз із Шашаровськнми. На другий день після сніданку зник Микола, як то кажуть, „мов камфора". Заметушились наші жінки, де дівся „Перелесник", як його назвала моя дружина. Шашаровський і я спершу шукаємо його — саме собою - в околиці нашого пансіону, а коли його не найшли, поспішили шукати його над морем. Безуспішно витративши годину часу, вкінці ми довідалися, що Микола прибіг над море і бігцем, ще й підскакуючи, шубовснув у воду, скупався, - попливав і там же зустрівши знайомих нюйоркчан, поїхав з ними до Ню Йорку. Нашим жінкам стало маркотно, що „Перелесник" від'їхав без „до побачення" (читай поцілунків, чей була якась причина, що його прозвано „Перелесником"), а найважливіше, що не взяв із собою „кер пакета", що вони приготовили для нього на дорогу.

Подібне могло і частіше трапитись; я певен, що йому всі вибачали і крізь пальці дивились на його невинну диваковатість. Не без цього, що брали це на карб його старопарубоцтва.

Не можна також забути, яким він був у товаристві; можу сказати, що його розповіді були більш навіяні щирим козацьким гумором, ніж його монологи. Не забуду однієї такої зустрічі з нагоди його 50-річчя в Асторії (до речі цей ювілей з „дарами любови" добрі люди влаштовували йому декілька разів). Після ювілейного спектаклю влаштовано прийняття, на якому ювілят розповідав різні свої пригоди. Присутні гості на прийнятті, на чолі з проф. І. Вовчуком, заходилися із сміху. У моєму житті я знав двох, що - я сказав би — так майстерно вміли розповідати. Перший - Микола Бенцаль, другий - Микола Понеділок.
[...]