Пам'яті Романа Ільницького

 

Роман Ільницький,

маґістр бібліотечної справи, редактор, публіцист, історик, член ОУН, заступник міністра народного господарства в Українському Державному Правлінні (УДП), голова Політради ОУНз, заступник голови УГВР

* 18 червня 1915 – † 2 лютого 2000

1920-ТІ РОКИ В ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ГІМНАЗІЇ

З Тернополем я запізнався в 1926 p., коли я вписався до другої кляси Української державної гімназії.

Пам'ятаю один момент, який глибоко вплинув на моє виховання. Це було в Чорткові, де я вчився в першій класі гімназії, і мав тоді десять років. — По головній вулиці проходили колони парадно зодягненого польського війська. Вони відзначували річницю відродження польської держави. Я йшов з мамою. Ми пристанули на розі вулиці і обсервували ентузіязм польських глядачів. Нараз мама міцно стиснула мою руку, відвернулась, і я побачив на її очах сльози. Вона сказала: ,,Сину, тут ще так недавно було українське військо".

В Тернополі першого року був я на станції в п. Гладякової. Зі мною жила і моя сестра Наталка. Були ще там учні осьмої кляси — Іван Смолій, Теодозій Гаєцький, Хмільовський, а зі Львова часто приїжджав Теодозіїв брат Андрій Гаєцький, студент прав. Один рік жив на Заруді, один рік у пані Любінецької, а два роки в бурсі ім. Качали. Це був гарний партеровий будинок, в якому приміщувалась жіноча гімназія Рідної Школи, а ліве крило займала хлоп'яча бурса. В правому крилі настоятель бурси, яким був проф. Клим Шан ковський, а пізніше проф. Михайло Соневицький.

Тернопіль у міжвоєнні часи

В 1928-І930 pp. атмосфера в гімназії була напружена. Серед молоді діяли тайні гуртки. Мене втягнули до одного такого гуртка в п'ятій клясі. Пам'ятаю, що давали мені виповнювати якісь таємні довгі формуляри з рубриками на різні інформації, а в тому і псевда. Я довго думав, яке прізвище видумати собі, що б воно звучало і революційно і серйозно. Я вибрав псевдо “Вир". Моїм зверхником став Іван Медвідь, мій товариш з кляси, на обличчі якого малювалась цинічна усмішка, яку я інтерпретував як вияв погорди до всього буденного і до самого життя, яке, як мені здавалось, він був готовнй віддати кожної хвилі для української справи. Час-до-часу наш гурток робив сходини на ,,цегельні". Там звичайно ми читали щось з літератури, яка була приписана дл націоналістичного юнацтва. „Сурму" я діставав через свого старшого брата Степана, який тоді вже був ,,сьомаком". Я ніколи не питав його, чи він належав до підпілля, бо в цьому я й так був переконаний з того часу, як одного вечора завважив, як він розбирав револьвер, смарував оливою, а потім ховав у cxовок під сходами веранди. Степан був добрим учнем, серйозним юнаком, з сильним тілом і волею і аж до своєї ненадійної смерти в 1933 р. був для мене авторитетом у всіх питаннях.

Крім читання „Сурми", укр. патріотичної літератури підбираної під кутом звеличування збройних сил і критики „нездарного проводу" Визвольних змагань 1917-1921 pp., нам ще давали читати видання польської партії соціялістичної з часів терористичної акції проти царської Росії. Але найширше використовували для виховних цілей польські національно-державні річниці, які вказували нам бойкотувати.

Перед 11 листопада (свято відновлення державности Польщі) і перед 3-ім травня (ухвалення польської конституції 1792) та перед іменинами голови держави Йосифа Пілсудського, — серед молоді нашої гімназії кипіло. В шкільних клясах з'являлися таємні папірчики із закликом не іти на „параду польського окупанта", молодь перешіптувалась між собою, коментувала хто „схрунить" і піде на параду; а хто „свій хлоп " і її збойкотує. Здогади, хто може бути „хрунем", стосувалися не тільки до наших товаришів, але й інструкторів в бурсі і наших професорів. Зі cтapших товаришів ми тоді найбільше шанували Романа Паладійчука, що своїм живим темпераментом і ущипливою сатирою та здібністю давати накази робив на всіх нас „боєве" враження. Пам'ятаю ще Пастуха, Фелікса і його брата. Ми здогадувалися, що це вони керують шкільним підпіллям і з тим більшою пошаною відносилися до них.

Серед нас кружляли noroлоски, що підпільна організація має свою систему керівництва в школі, при чому воно все є немов-то в руках ,,осьмаків", а безпосередньо перед матурою вони нібито збираються на таємні збори з своїми товаришами-підпільниками з сьомої кляси і передають їм „владу" над школою. Ми вважали наше керівництво розумним і спритним, і вірили, що воно легко може перехитрити польську поліцію.

Для характеристики настроїв серед молоді того часу нагадую такий епізод. Це було, здасться, напередодні свята 11 листопада в 1928 році. В бурсі ширилась вістка, що учні польської гімназії нападають на вулицях на наших товаришів, зривають їм мазепинки з голови і побивають. Я бачив, як мої старші товариші збились в групу і щось між собою обговорювали. Потім повитягали з ліжок залізні прути, поховали в рукави плащів і пішли до міста. Я зрозумів, в чому справа. Мої старші колеги пішли на бій з польськимн учнями.

На вид цісї босвої готовости мене цілого обкинуло жаром. Хотілось і собі піти. В голові з'явились образи з оповідань Андрія Чайковського. Наглий спалах почуттів не давав мені спокою. Я взяв плащ на себе і вийшов на вулицю. Нараз я побачив польського учня, що йшов в ,,рогативці" по протилежній стороні вулиці. Довго не вагаючись, я перейшов вулицю і вже був коло нього. Він був дещо вищого росту, але мого віку. Я витягнув руку і міцно схопив свого противника за мундур, а другою вдарив в лице . Заатакований став боронитися, і так зав'язався бій, що правда не пригадував козацьких двобоїв на шаблі, але був проведений за ті самі ідеї. Мій противник був твердий хлопець, не втікав, боронився і атакував. Розбив мені брову над оком, яке почало запухати. Не знаю, чи я йому також завдав ,,рани", чи ні, бо прохожі схопили нас за руки і розділили, як когутів. Я повернувся швидко до бурси і довго обкладав око зимними компресами, щоб ніхто не догадався, де я був того вечора, бо чого доброго могли виключити зі школи.

В 1929 році провід нашого шкільного підпілля дав наказ не бойкотувати свята Пілсудського, але ,,спаскудити полякам параду і зробити їм ґранду". Плян був такий, що наближаючись до святкової трибуни з воєводою і генералом місцевого корпусу на чолі ми мали підняти ковніри плащів, спустнти голови і пройти пропри еліту польської окупаційної влади недбалим, безладним кроком. Коли ж будуть грати польський національний гимн, ми мали відмовитись скинути шапки.

Отже ми пішли, а було нас 1.000 учнів, і виконали наказ. Після того почались бійки по цілому місті між нами і польськими гімназистами. В школі проведено слідство з а інспіраторами.

Десь в 1929 році польська шкільна влада наказала змінити всі написи в школі з українських на польські. Наше підпілля прийняло цей визов активно. Був виданнй наказ позамазувати всі написи чорною густою масою. Одного вечора на доручення підпіллля наш товариш Григорій Бакуменко, бібліотекар шкільної бібліотеки, залишився “урядувати" довше, як звичайно. В будинку не було нікого, тільки десь вештався по коридорах шкільний сторож. Але це тільки так здавалося. В будинкові котячою ходою просувалися з кляси до кляси „сьомаки" Панас і Бугай, (а може я помиляюсь?) і точно виконували ,,доручення революції". На другий день ранком в школі було, як у вулику. Гемназисти гордилися своїми бравурними товаришами, які так справно „дали дулю " полякам. їх ніколи ніхто не відкрив.

Відкрита акція проти польської влади спонукала шкільні власті застосувати проти гімназії засоби террору. До учительського складу нам додали трьох поляків — учителів. Два з них були польоністи, один історик. Один називався Яцишин і був комендантом повітового стшельца (казали, що він спольонізований українець), другий Алеськевіч, а третій Войцех Войтонь.

Яцишин був молодик, без педагогічного досвіду, і ми дуже скоро зробили з нього посміховище. Він не міг провести ані одної лекції без конфлікту з клясою. Зате Войтонь вмів опанувати ситуацію. Високий, стрункий в цвікерах — мав в собі щось аристократичне. Молодь перед такими якостями поступається. Він вчив у вищих клясах і там його шанували за глибоке знання і здібність викладу. Ми молодші учні говорили між собою, що Войтоня єдиний о. д-р Микола Конрад, наш катехит перевищує знанням і дорівнює культурою.

Польська шкільна кураторія у Львові вислала його, щоб він перевідав з “першої руки", чи нашу гімназію треба розв'язати, чи можна її „направити". - Все ж із ним прийшло до конфлікту. Одного разу нас всіх звели до гімнастичної залі, щоб вислухати доповіді Войтоня про Йосифа Пілсудського. Слухати спокійно про шефа польської окупаційної влади? Віддавати йому пошану? Підпілля рішило, що це було б негідно. Отже, як Войтонь був в середині свого реферату, на залі зибухла „смердючка". Синій дим в'їдався в очі. Не можна було стояти і слухати. Не міг читати також доповідач. На добавок лихові, учні покидали на підлогу приготовані олівці і перекочуючи їх ногами з місця на місце створили несамовитий скрип і шум. На доручення днректора учнів відведено до кляс.

Надійшов 1930 рік. ОУН рішила перевести широко закроєну акцію проти польських поміщиків і колоністів в Галичині. Був даний наказ спалити їх мастки. Земля покрилась вогнями. Як тільки надходила ніч, вона багровіла пожарами. Сотні польських маєтків пішли з вогнем, а разом з тим сотні і тисячі української молоді замкнено до тюрем. Польський уряд рішив застосувати збірну відповідальність супроти цілого населення. В українські села відряджено відділи спеціяльного війська, уланів, які зненацька нападаючи ніччю на села, cxoплювали сплячих свідомих селян, священиків, учителів, кооператорів і ін. та били. Частину відправляли до тюрем, а частину відпускали з ранами від побоїв. Читальні Просвіти і Кооперативи нищили.

Відбулись підпали польських мастків і пацифікація також в Тернопільщині. Польська влада звернула увагу на гімназію, як на можливе джерело тих, які брали участь у підпалах.

В жовтні 19S0 року гімназію розв'язано, а учнів розпущено додому. Було сказано, що кожний з них має право робити подання про прийняття до інших гімназій.. На ділі велика частина учнів лишилася на селах, не завершивши своєї освіти, а тільки малий відсоток прийнято до польських шкіл.

Щоб бодай якоюсь мірою зарадити лихові, Митрополит Андрей Шептнцький відкрив за власні кошти так зв. Малі Семінарії у Львові, і в Рогатині, що мали nporpaми клясичних гімназій. Ці школи не були визнані польською владою, і тому після закінчення можна було студіювати, або теологію, або виїздити за кордон, і там вписуватися на університети. Доцільність і потреба Малої Семінарії стала ще очевиднішою тоді, коли польська влада вслід за тернопільською гімназісю розв'язала ще одну клясу державної гімназії у Львові і всі кляси гімназії Рідної Школи в Рогатині і Дрогобичі. На бруку опинились нараз яких 2.000 юнаків, перед якими відкрився тільки один шлях — до підпільної ОУН.

Кількасот з них вступили до Малих Семінарій, і, закінчивши їх, вписались до Богословської Академії у Львові, або до Духовних Семінарій у Станиславові і Перемишлі. Тільки дехто виїхав за кврдон, і там знайшов шлях також до ОУН. Рогатинська і Дрогобицька гімназії після чистки серед учнів і учителів знову відкриті, але старання про відкриття гімназії в Тернополі не дали успіхів.

Моя доля після розв'язання гімназії склалась так, як і багатьох інших моїх товаришів. Я поїхав додолу, на село над Дністром в Борщівщнну, де моя мати вчителювала. Разом з братом Степаном, який перед вакаціями критичного року здав матуру, ми поринули в громадську роботу. Коли ж за місяць, або два до школи в білий день заходять два озбросні поліцаї і переводять ревізію в нашому приватному помешканні. — Після того беруть мене під ,,караул" і на очах цілого села відпроваджують на поліційну станицю в сусідньому селі. Здасться, ніщо так не стуснуло національного сумління села, як факт арештуваинл 15 літнього хлопчини. Брутальність була занадто очевидною, щоб про неї не заговорило село.

Після півночі, знов під хохроню озброєного поліціянта мене відпровадили пішком до найближчої станції (віддаленої сім км. від мого села) і в товаристві умундурованого жандарма відвезли поїздом до Тернополя.

В Тернополі після 24 годинного переслухання на поліції, мене відставлено до тюрми. Це була моя перша знайомість з життям арештанта. Пізніше не раз доводилось ще використовувати досвід набутий в 15 році життя. Коли мене впустили до келії, я мало що своїх очей не забув. Переді мною стояли мої гімназійні товариші: Василь Солонинка і М. Сосновський. Першого я знав тільки з виду, а другий був моїм однокласником. Крім того в келії було ще кілька укр. в'язнів, з яких пригадую собі тільки інж. Самокішина, який мав гарний голос і звичайно співав тужливі мелодії.

Дуже швидко ми заприязннлись і розговорились. Я довідався, що В. Солонинка, М. Соснівський і Мельник (учень нашої гімназії, якого я не знав і який тепер сидів на іншій келії), були арештовані зараз же після розв'язання гімназії і були оскаржені за підпал поміщицьких маєтків. Це ніби то й мало бути формальною причнною до того, що польська влада розв'язала гімназію, хоч суду над ув'язненими, ще не було, і вини їм не доведено.

Мене кілька разів кликали на переслухання до слідчого судді і там мені показали ті формуляри, які я виповняв про зголошення до шкільного підпілля. З того я робив висновок, що мій товариш Іван Медвідь також заарештований. Чи так було, чи ні, і яким способом ті папери попали в руки поліції, я й досі не знаю. Івана вже нема в живих.

Я не признався до вини, і мене після кількамісячного слідства випущено на волю. Я мав бути суджений з „вільної стопи". І справді десь може після 6-ти місяців від мого виходу з тюрми, я дістав зазив зголоситися на розправу в тернопільському суді. В означений день я приїхав до Тернополя і застав в судовій залі 40 до 50 осіб. Між ними сів і я. Внявилось, що всі ми були обвинувачені. Прокуратор щось читав, чого я це міг якслід почути, бо сидів у задній лавці, а після того суддя проголосив, що нас всіх звільняється від вини і кари.

Ці масові процеси відбувалися тому в такій формі, що арештованих українців у тому часі було стільки, що кожному із них не можна було присвятити окремої уваги. Я думаю, що мене звільнили внаслідок моєї неповнолітности.

Все ж цей вирок мав той добрий наслідок, що я знов міг вписатися до гімназії. Ще перед судовою розправою я закінчив 6-ту клясу в Малій Семінарії у Львові, а після того половину 7-ої в Рогатині і нарешті другу половину 7-ої і 8-у в Чорткові.

На кінець ще згадаю, що після мого звільнення з тернопільської тюрми, один з місцевих адвокатів запровадив мене до посла Зиновія Пеленського (УНДО), в канцелярії якого якраз сидів посол бритійського парляменту і збирав відомості про терор польських пацифікаторів проти українців. До свого звіту він вписав і мою історію.

Український щоденник "Свобода", 1967, числа 98 і 99

Роман Ільницький

* 18 червня 1915, село Кривче, нині Борщівського р-ну Тернопільської обл. – † 2 лютого 2000, Нью-Йорк

Похований у Бавнд Бруку, шт. Нью-Джерсі.

Навчався у Чортківській, Тернопільській і Рогатинській гімназіях, у Львівській академії зовнішньої торгівлі (1934–38), закінчив Колумбійський університет (Нью-Йорк, 1961). Член ОУН (1934, псевдо – Р. Керницький). У лютому 1940 підтримав Революційний провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. У липні 1941 у Львові обраний заступником міністра народного господарства УДП. Заарештований ґестапо 12 липня 1941; депортований до концтабору Заксенгаузен, де перебував до вересня 1944. Генеральний секретар Центрального представництва української еміґрації в Німеччині (1945–47); генеральний секретар Міжнародного комітету переміщених осіб і політичних еміґрантів у Німеччині та голова Союзу вільної преси Центральної і Східної Европи (1947–52). Від 1953 – науковий співробітник Східно-европейського інституту у Мюнхені. Видавець і редактор часописів «Час» (1945–49), «Український самостійник» (1955–56). Підтримав 1948 в ОУН(б) опозицію щодо С. Бандери; від 1954 активно працював у проводі ОУНз (за кордоном), 1957–58, після вбивства Лева Ребета – голова її політичної ради. Від 1957 – у США. Працював до 1980 у Публічній бібліотеці Нью-Йорка. Співзасновник і голова (1976–82) Українського демократичного руху. Від 1982 – заступник голови УГВР. Очолював Міжнародний союз екзильної преси (1947–52). Від кінця 1980-х рр. через хворобу не брав участи у громадсько-політичному житті. Автор низки статей у збірниках і періодиці, спомину «1920-ті роки в Тернопільській гімназії» в історично-мемуарній збірці «Шляхами золотого Поділля» (Філядельфія, 1983, т. 3).

Чоловік громадської діячки Ніни Ільницької http://esu.com.ua/search_articles.php?id=13178, батько літературознавця Олега-Степана Ільницького http://esu.com.ua/search_articles.php?id=13189.

Праці:

Association of the Free Press of Central and Eastern Europe, Baltic and Balkan States in Germany. Augsburg, 1950;

Deutschland und die Ukraine 1934–1945: Tatsachen gen europäischen Ostpolitik. München, 1955–56. Bd. 1–2;

ОУН в Україні, ОУН(з) і ЗЧ ОУН: Причинок до історії укр. націоналіст. руху. Нью-Йорк; Торонто, 1962; Л., 1991;

Призначення українців в Америці. Нью-Йорк, 1965 http://diasporiana.org.ua/ukrainica/361-ilnitskiy-r-priznachennya-ukrayintsiv-v-ameritsi/;

Думки про українську визвольну політику. Гадяч, 2007

Роман Ільницький

Лев Ребет. У двадцяту річницю большевицького злочину 

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/10/blog-post_11.html

„Українська земля покрила Бандеру..." 20 жовтня 1959 року в Мюнхені поховали Провідника

 

ЗЕМЛЯ З УКРАЇНИ ПРИСИПАЛА І ВОДА З ЧОРНОГО МОРЯ СКРОПИЛА ДОМОВИНУ ВБИТОГО ВОРОГОМ І ПОХОВАНОГО В ЧУЖІЙ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВІДНИКА СТЕПАНА БАНДЕРИ

“Свобода”, 27 жовтня 1959

Понад 2,000 осіб, між ними чолові представники всіх українських угрупувань, взяли участь у похороні, що відбувся під сильною поліційною охороною перед можливістю нового большевицького замаху. 250 вінків від українців і їх приятелів з усього світу вкрили могилу нової великої жертви української боротьби за волю.

Принесена з України урна української землі посипала та плящинка води з Чорного моря, разом з українськими сльозами, скропили домовину підступно вбитого большевицьким ворогом людства українського революційного провідника сл. п. Степана Бандери, спущену і поховану в чужій землі на цвинтарі Вальдфрідгоф в Мюнхені, Німеччина, минулого вівтірка 20-го жовтня 1959 року. Проф. і д-р Юрій Студинський у спеціяльній кореспонденції до „Свободи", так описує цю сумну подію.

Похорон сл. п. Степана Бандери.

Мюнхен, Німеччина. — У вівторок, дня 20-го ц. м., в годині 9-ій рано в місцевій українській католицькій церкві була відправлена за спокій душі сл. п. Степана Бандери Служба Божа в приявності екзарха для українців католиків в Німеччині Преосв. Кир Платона Корниляка в сослуженні багатьох священиків. Церква була вщерть заповнена українським громадянством, яке з'їхалось зі всіх сторін Німеччини, Франції, Бельгії, Голляндії, Англії. Були теж представники із Америки й Канади. Єпископ Платон відправив, по Службі Божій, жалобну Панахиду. Між присутніми були теж вдова Покійного та троє його дітей — дві доньки і маленький син. Серед загальної тиші бачили ми заплакані очі не тільки серед жінок, але теж і в очах багатьох мужчин.

На Вальдфрідгофі.

Точно о годині пів на четверту по полудні замкнено труну із тлінними останками провідника Українських Націоналістів та ввезено її до цвинтарної каплиці, де похоронний обряд відправив генеральний вікарій о. пралат Петро Голинський в сослуженні дванадцяти священиків та в приявності двох православних пан-отців. Під звуки пісні “Вічная пам'ять..." розпочався жалобний похід, в якому взяло участь поверх двох тисяч осіб. Понад двісті п'ятдесят вінків несли представники різних українських та чужинецьких організацій. На кладовищі була сильно сконцентрована німецька поліція в уніформах та безліч таємних аґентів. Побоювалися непередбачених випадків, але все відбулося в найбільшому і дуже спокійному порядку. Похорони затягнулися аж до шостої години вечора і останні промовці говорили вже при світлі ліхтарів над відкритою могилою.

Від Української Католицької Церкви промовляв о. Пралат Голинськнй. Дуже обдуману промову, як другий бесідник виголосив від Української Православної Автокефальної Церкви і від імени Митрополита Ніканора. митрофорний протоєрей о. Палладій Дубицький. Головну прощальну промову сказав п. Ярослав Стецько, голова Антнбольшевицького Бльоку Народів. Опісля промовляв інж. М. Кравців, від АБН князь Накашідзе, від болгарів д-р Вальчев, від туркестанців п. Велі Каюм Хан, від словаків д-р Покорни, від румунів д-р Емілян, представник мадярів п. Воркаш, говорив теж представник хорватів. Від Англо-українського Товариства промовляла секретарка Централі цього Товариства у Лондоні п. Вера Річ. З українського боку промовляли інж. Кудлнк (СУБ-Англія), п. Попович від ім. Укр. Християнського синдикату у Франції, д-р Кушпета від імени Українського Комітету в Голляндії, д-р Малащук — (Канада), проф. Ів. Вовчук з Америки, мґр. Рак від пластового куреня „Червоної Калинн", до якого належав Покійннк, представник УПА проф. Ю. Студинський від Центрального Представництва Української Еміґрації в Німеччині (ЦПУЕН).

Ці величаві похорони зробили велике враження на німецьку і чужинецьку публіку, і німецька преса подала дуже обширні звіти із похоронів Степана Бандери ще цього самого дня у своїх нічних виданнях. На труну Покійника посипали його приятелі грудки української землі та полили її водою із Чорного моря. В же зовсім пізно, з оповитого ніччю цвинтаря виходила жалобна громада, яка с потрясена вбивством Степана Бандери.

Як згинув Степан Вандера?

На цей запит сьогодні не легко відповісти. Є тільки одно певне, що слідча медична секція знайшла в його шлунку приявність отрути ціянкалі. Від українських лікарів був присутній при секції професор д-р Гинилевич, але він теж є зв'язаний тайною. Мертвого, а зглядно вже непритомного Степана Бандеру знайдено на сходах дому, в якому він мешкав. Це вже другий випадок, коли знаходять українського політичного діяча мертвого на сходах протягом останніх двох років.

Ми не хочемо подавати тут якихось газетярських сенсацій, бо можливо, що при першій смерті маємо до діла тільки з природним серцевим інфарктом. (Мова про сл. п. д-ра Ребета, що помер в подібних обставинах точно два роки тому. — Ред.). Щодо смерти бл. п. Степана Бандери поліційне слідство є ще незакінчене, але всі українці і всі приятелі України хочуть, щоб вбнвник був знайдений. Живемо в страшних часах, найвизначніші українські громадяни вмирають від револьверових стрілів, розшарпує їх бомба, або гинуть від отрути. Тут не треба писати, чия ворожа рука підсунула бл. п. Степанові Бандері отруту. Сам Покійник ввійшов своєю смертю до пантеону українських мучеників за самостійність України (Ю. С.)

Відгомін у німецькій пресі.

Як уже згадано в репортажі д-ра Ю. Студинського, німецька преса, зокрема мюнхенська, подала обширні звідомлення про похорон сл. п. Степана Бандери, віддаючи при цьому відповідну увагу також таємничим обставинам його трагічної смерти, як і справі визволення України. Нижче подаємо деякі інтересні інформації, взяті із пересланих ..Свободі" вирізків з німецьких газет: „Abendszеіtung", “Bild Zeitung", "Muenchener Merkur". "Sueddeutsche Zeitung" і "S-Uhr Blatt", усі з середи, 21-го жовтня 1959.

„Українська земля покрила Бандеру".

„Українська земля покрила Бандеру"—це заголовок опису похорону в газеті ,,Мюнхенер Меркур". В описі дослівно сказано:

“Далеко від рідної української Батьківщини, за яку він все своє життя боровся, був похований вчора по полудні на цвинтарі Вальдфідгоф еміґраційний провідник Степан Бандера, що згинув в таємничий спосіб внаслідок отрути. Понад 2.000 жалобних гостей, між ними відпоручники українців з Канади, ЗДА, Бельгії, Англії, Голляндії. Франції та союзної (Німецької) Республіки, відвели його в останню дорогу. Давній синьо-жовтий український праnop покривав його домовину й близько 250 вінків — в цьому і вінок від Союзу (німецьких) вигнанців — несено до гробу. Тому, що очікувано провідних екзильних політиків з усього світу і треба було рахуватись з можливостями заворушень, похорон відбувся під сильного поліційною охороною. Залунали жалобні пісні українською мовою, як вісьмох співробітників Покійного несли його домовину до гробу на своїх плечах. На подушках несено урни із землею з України, як також із землею з могили Симона Петлюри, замордованого з 1926-му році в Парижі Головного Отамана Української Республіки, та з могили полковника Євгена Коновальця, що в 1938-му році впав жертвою атентату в Роттердамі. Десять священиків католицької та два духовні православної церкви супроводжали жалобний похід. Генеральний вікарій католицько-уніятської церкви в Мюнхені, о. Петро Голинський, відправляв похоронні церемонії. Похило йшли за домовиною дружина Бандери та її троє дітей, а побіч українських делеґацій ішли також представники турецьких, румунських і болгарських організацій. В похоронному поході несено прапор українського руху спротиву з червоним хрестом на чорному полі, що символізує кров і землю як і прапор попередньої Української Республіки. Президент Антибольшевицького Бльоку Народів, Ярослав Стецько, виголосив надгробну промову, пригадуючи україиських націоналістів, що були вбиті в попередніх роках. „Москва намагається зламати нас духово і, вирвавши насильно з наших рядів Степана Бандеру. їй здається, що в той спосіб можна духовo знищити українську націю та припинити її боротьбу за волю". Москва вбила Бандеру в переконанні, що цей злочин в часі мирного співіснування ие викличе жадних закордонно-політичних конфліктів". Як останнє прощання, Президент АБН посипав домовину у відкритій могилі українською землею та скропнв водою з Чорного моря. На закінчення похорону, що пройшов без будь-яких випадків, всі українці відспівали їхній давній національний гімн. Провід Закордонних частин Організації Українських Націоналістів, що його очолював Степан Бандера, проголосив вчора комунікат, в якому м. ін. дослівно сказано: “Всі здогади, що Степан Бандера міг закінчити своє життя самогубством, є безосновні та позбавлені будь-якої основи. Він поляг в боротьбі, що ведеться за визволення не тільки України та інших поневолених Москвою народів, але й за волю всього цивілізованого світу, загроженого московсько-большевицьким імперіялізмом" — кінчить своє звідомлення з похорону цитатом комунікату ЗЧ ОУН ,,Мюнхенд Меркур".

Об'єднані в смутку і жалобі.

,,Мовчазно, із зложеними руками, стояли вони на цвинтарі", починає ,,Зюддойче Цайтунґ” з 21-го жовтня свій опис похорону сл. п. Степана Бандери під заголовком „Українці кажуть: він помер смертю героя" та продовжує: .Протокол вимагав, щоб український націонал-демократ (Микола) Лівицький стояв на чолі. Лівицький є від років провідником українського екзильного уряду... Людина, що її тут на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф її послідовники поклали в могилy — сотні поліції держвися дискретно на задньому пляні — був упродовж десяток років політичним противником Лівицького. Але, коли засипано могилу Степана Бандери, ва неї покладено маси вінків, і хто читав написи на лентах, міг би припускати, що між українськими еміґрантами ніколи не було будь-яких розходжень... " Газета в дальшому подає цілий ряд більше і менше правдивих інформацій з життя і боротьби та політичної діяльности сл. п. Степана Бандери, як і з відносин серед українців. В репортажі подані також деякі нові інформації та здогади щодо обставин смерти Степана Бандери : „В четвер минулого тижня — пише цитована газета — о годині 1-шій по полудні 50-літній Степан Бандера впав, крикнувши, непритомний на сходах свого дому при Крайтмаєрштрассе в Мюнхені і помер ще в дорозі до шпиталю. Обдукція тіла виказала: Бандера помер від ціянкалі. Чи це був атентат? Перед чотирма роками на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф розігралась подібна сцена. Тоді, як і вчора, зібрались там тисячі еміґрантів над могилою словацького екзильного політика Матуса Черпака. Кілька днів раніше його розірвала бомба, експльодоваиа в одному мюнхенському поштовому уряді. Але над Бандерою майже щоденно звисала загроза атентату. Від багатьох місяців він діставав анонімові погрози, також схоплення його дитини. Після того була скріплена при ньому українська особиста охорона. Бандера не зробив одного кроку без охорони двох з його людей. Для безпеки він також придбав собі прізвище Попеля та подавався за редактора. Але в четвер минулого тижня Бандера залишив свою прибічну сторожу в друкарні. Він поїхав до міста, щоб дещо купити. Коли ж прнблнзно в першій годині увійшов до свого дому, він впав непритомний... " А на закінчення газета ще висуває здогад, пишучи: ,,З вікон бюр, що їх влаштував Бандера на мюнхенській Цеппелінштрассе — там він також видавав орган своєї ОУН “Шлях Перемоги", — звисають від четверга в жалобі синьо-жовті прапори України та чорний хрест на червоному тлі, знак ОУН. В цьому домі Бандера був влаштував для своїх співробітників спільну кухню, і поширюється поголоска, що, можливо, якийсь совєтський аґент підкинув в їжу Бандери капсульку ціянкалі, яка щойно пізніше, як він увійшов до свого дому, розпустилась. Керівник мюнхенської кримінальної поліції, Антманн Шмідт, не має багато надії вияснити причини цього випадку... "

Такі і подібні звідомлення появилися і в інших німецьких газетах, що рівночасно надрукували й цілий ряд фотографій з цієї події.

Мюнхен, трагічний день 15 жовтня 1959-го, останній день Провідника

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/10/15-1959.html

Шістдесяті роковини за Провідником Степаном Бандерою

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/10/blog-post_15.html

Джерела деяких знимок:

https://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2012/10/16/з-похорону-степана-бандери-в-мюнхені/#more-14512

https://peaceinukraine.livejournal.com/3800041.html

На запитання, коли він прийде, Лев Ребет раптом сказав: «А я не знаю, чи дійду...»

Лев-Роман Ребет з дружиною Дарією і дітьми Андрієм та Оксаною

Славної пам'яти Лев-Роман Ребет

* 3 березня 1912, Стрий - † 12 жовтня 1957, Мюнхен

ЛЕВ РЕБЕТ. У двадцяту річницю большевицького злочину 

Роман Ільницький
“Свобода”, 27, 28 і 29 жовтня 1977

12 жовтня 1957 року на сходах триповерхового будинку при площі Карльспляц 8, в Мюнхені, де тоді приміщувалась редакція газети „Сучасна Україна", большевицький аґент Богдан Сташинський вбив газовим пocтpiлом з пістолі Лева Ребета. В час своєї смерти Ребет був головою Ради Референтів Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), головою Політичної Ради Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз), головним редактором її офіціозу „Сучасна Україна" і професором державного права на Українськім Вільнім Університеті в Мюнхені.

В Україні

Лев Ребет народився 3 березня 1912 року у галицькому повітовому місті Стрий на підніжжі Карпат. Там він закінчив початкову і середню школи та вже тоді визначив головний шлях свого життя, вступаючи в ряди Української Військової Організації (УВО), а в 1930 році до ОУН. В тому ж році Лев записується на правничий факультет львівського університету та завершує свої студії в 1938 році дипломом маґістра права, пробувши вміжчасі 2 роки у польській тюрмі. Маючи всього 18 років, Ребет входив у склад Окружного Проводу ОУН в Стрию, що охоплював кілька повітів.
В 1934 році згинув у Варшаві з руки бойовика ОУН польський міністер внутрішніх справ Болєслав Пєрацкі. Польський уряд відповів на цей виклик українських революціонерів масовим терором, заарештовуючи сотні осіб, а в тому головно студентську молодь. Звичайно, найбільше тоді потерпіла ОУН. Весь склад її найвищого проводу в Західній Україні, що мав назву Крайова Екзекутива (КЕ). а також обласні і повітові проводи опинилися в тюрмі (частина КЕ була заарештована ще перед атентатом). Організаційний референт КЕ не витримав тортур слідства і видав багато важливих таємниць організації. Польська поліція тріюмфувала: здавалося їй, що вона завдала ОУН смертельний удар, і то тим більше, що ще перед смертю Пєрацкого, чеські органи безпеки захопили в Празі, в помешканні О. Сеника, члена Проводу Українських Націоналістів (ПУН), архів ОУН з важливими інформаціями щодо організаційної побудови і персонального складу українського підпілля. Всі ті матеріяли чехи переслали до Варшави.
Серед таких обставин, у найважчий час в історії ОУН, Євген Коновалець, голова ПУН-у, на переломі 1935-36 років затверджує на пості провідника ОУН Лева Ребета. Йому було тоді всього 24 роки. Був студентом. У більшому перебував у Стрию. Поліція не здогадувалася, що він може займати таке становище і це допомагало йому конспіруватись. Завданням Ребета було відбудувати організацію. Поставити на місце заарештованих, нових людей. Замаскувати їх сліди, не дозволити на дальші арешти. Треба було закріпити авторитет нового складу КЕ. А все це треба було робити серед хаосу, морального заломання серед частини членства та взаємного недовір'я. Про ці важкі роки Лев Ребет написав свої спогади п. н. „Світла і тіні ОУН" http://diasporiana.org.ua/ideologiya/288-rebet-l-svitla-i-tini-oun/, що залишаться для історії чи не єдиним джерелом, з якого можна довідатися про події того часу.
Ребет, хоч і молодий, мав за собою 6-літній стаж праці в ОУН на провідних становищах, а тому й заходи, які він поробив, ставши на чолі КЕ, вражають вийнятковою розважністю. Він домігся того, що Організація припинила на кілька років масові революційні акти, а обмежилася до індивідуальних виступів: поставлено більший наголос на систематичну внутрішню працю над кадрами, над їх вихованням і вишколом; скомплектовано склад проводів майже всіх Округ; звернено більшу увагу на розбудову організації на Волині; припинено масовий, неконтрольоваиий набір членства до ОУН. Особливою заслугою Ребета було те, що він упорядкував відносини в „Юнацтві" (підбудова ОУН): заборонив приймати до нього малолітніх, а виховну роботу серед шкільної молоді доручив вести так, щоб вона не здогадувалася, що є під контролею підпільної організації. Єдина масова акція ОУН, на яку Ребет дав згоду, виявляється у висипуванні могил по селах і місточках Галичини і Волині у пам'ять героїв, що полягли за волю України. Ця акція втішалася широкою популярністю серед населення і мала поважний виховний вплив на нього.
Звичайно, такий стиль праці революційної організації не міг сподобатися всім її членам. Гарячіші голови вимагали збройних виступів, терористичних актів. На цьому тлі навіть почала творитися конкуренційна КЕ, але Ребет справився і з цим завданням, опанував ситуацію. На жаль, ці справи ще й нині залишаються закритими і, здається, нема вже кому їх вияснити.
Нині важко дати повну оцінку Левові Ребетові, як керівникові Крайової Екзекутиви ОУН протягом трьох років (1936 - початок 1939), бо для того немає достатніх даних. Та всеж можна на підставі й тих фактів, які маємо, сказати, що йому вдалося відбудувати ОУН після розгрому 1934/35 років і приготовити до тих завдань, які вона виконала за часів першої окупації Західньої України большевиками (1939 - 1941), а потім за часів німецького наїзду і в післявоєнну добу в pp. 1944—1955..
Лев Ребет був заарештований в березні 1939 року, а вийшов на волю у висліді воєнних подій, у вересні того ж року.

На еміґрації в Кракові

Після виходу з тюрми і виїзду до Кракова, Лев Ребет не займав провідних становищ в ОУН. Правда, він був учасником ІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в Кракові, став у час розколу по стороні С. Бандери, але до проводу не увійшов. Нині варто відзначити, що він належав до того невеликого гурта осіб, які перестерігали ІІ Збір проти ухвал, які передбачували державний устрій України, спертий на силі тільки однієї політичної організації. В 1941 році ОУН готувалась до німецько-совєтської війни. її численні молодечі кадри на Холмщині, Лемківщині, в Австрії і в Німеччині об'єднувались у т. зв. Похідні Групи. Ребет був приділений до тієї групи (зложеної із семи провідних діячів ОУН), яка дістала завдання чимскорше пробитись до Львова і створити там Крайове Правління (у висліді ситуації, яка створилась в перших днях війни, там створено не Крайове, а Державне Правління). З Кракова Ребет виїхав 23 червня 1941 року, а до Львова увійшов 30 червня, тобто першого дня після його зайняття німцями і вмаршу у місто українського леґіону „Нахтіґаль". Він брав участь у творенні Державного Правління і зайняв в нім становище другого голови.

У Львові в 1941 році

Про події 30 червня 1941 року вже багато написано і тут не місце розповідати про них. Вистачить згадати, що коли 11 липня був арештований Ярослав Стецько і автор цих рядків та коли гітлерівська Служба Безпеки (СД) вивезла їх до Кракова, а згодом до Берліна, то Лев Ребет ще два місяці працював у Львові, як виконуючий обов'язки голови Правління, а потім як зв'язковий до Української Національної Ради, що створилася за ініціятивою Правління і яку очолював Кость Левицький, а почесним головою був митр. Андрей Шептицький. Ребет був в той час найвищим щодо свого стажу репрезентантом ОУН перед леґальними чинниками українського життя в Галичині. В такому характері він був арештований Ґештапом 14 вересня 1941.
Під час свого перебування у Львові Ребет виявив велику енерґію й ініціятиву. Це, між ін., він разом з Ярославом Старухом зайняли львівську радіостанцію 30 червня і втримали її кілька днів.

В концентраційному таборі

Після арештування, Ребет був вивизений до краківської тюрми, а звідти до концентраційного табору в Авшвіці. Там йому довелось простраждати повних З роки. Вийшов на волю у висліді безнадійного становища Німеччини, яка при кінці 1944 року, залишаючи Україну, даремно старалася нав'язати співпрацю з УПА. Якийсь час він жив у Відні (його дружина Дарія була поранена під час бомбардування міста), а в половині 1945 року переїхав до Мюнхену. 

[На час арешту чоловіка Дарія була вагітна первістком Андрієм, якого народила 30 березня 1942 року. Сина Лев Ребет вперше побачив після звільнення з концтабору, наприкінці 1944-го. Маленький Андрій був дещо спантеличений тим, що «чужий» для нього дядько насправді виявився його батьком, саме тому, ще довго називав його «вуйко-тато».

Родина Ребетів була дружною та міцною. У ній завжди панувала злагода та спокій. Майже завжди. Бо, як згадували друзі родини, Дарія дещо пригнічувала Лева вдома своїм авторитетом. Якщо в сімейних справах подружжя рідко виходили за межі «миру», то в політичних дискусіях інколи доходило ледь не до бійок. Життя двох політиків під одним дахом – справа нелегка, навіть якщо вони – подружжя. «Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтеліґентні люди… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами», – згадував згодом син Андрій.
Тим часом фронт невпинно наближався до Відня, і згодом місто захопили совєтські війська. Аби не наражати себе на небезпеку, родина Ребетів вирішила переміститися на територію, контрольовану західними союзниками. Але під час переїзду в зону майбутньої американської окупації потрапили під бомбардування і лише дивом врятували свої життя. При цьому Дарія отримала осколкове поранення голови, а маленькому Андрійкові осколок пошкодив колінну чашку. Вилазка не вдалася, хоча втікачі мали квитки на потяг до Інсбруку.
Невдовзі совєтські війська окупували Відень, і родині Ребетів, зважаючи на їхнє недавнє минуле, довелося ховатися по підвалах, аби не потрапити до рук СМЕРШу. Несподівано малий Андрій захворів на запалення легенів, батьки думали, що він уже не виживе.
Становище Ребетів у Відні було вкрай важким. Як пише Микола Посівнич, «Лев часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для родини. А коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини. Незабаром Відень перейшов під юрисдикцію західних країн, життя Ребетів дещо покращилося. Розпочалася організаційна робота з налагодження контактів із представниками ОУН. З’явилася можливість переїхати до інших міст, і купивши за хабар документи, вони зуміли виїхати до Інзбруку, де існувала сильна група ОУН (р)». https://zbruc.eu/node/71788]

Перші роки „Великої еміґрації"

Як колись у Кракові, так і тепер у Відні і в Мюнхені Лев Ребет не входить до проводу ОУН. Правда, він брав участь у нарадах т. зв. Закордонного Центру ОУН (С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, М. Прокоп, С. Ленкавський, Дарія Ребет, Василь Охримович), що був створений весною 1945 р. у Відні, а на початку 1946 р. переформований у Мюнхені в Закордонні Частини ОУН на чолі із С. Бандерою. Його вибирають на пост головного судді ЗЧ, але той неполітичний пост не давав йому нагоди формувати політику організації.
Ребет, вийшовши на волю, довідався, як і інші кол. в'язні німецьких таборів і тюрем, про події в Україні під час війни; про ІІІ Надзвичайний Збір ОУН в 1943 році, про демократизацію її програми, про очолення ОУН Бюром Проводу на чолі із Романом Шухевичем-Чупринкою, про широкі дії УПА і про постання УГВР. Він зразу стає гарячим приклонником переведених реформ і кидається із запалом проповідувати їх серед членства ЗЧ. Ребет нав'язує тісну співпрацю із діячами УГВР, що були вислані за кордон і створили в Мюнхені її Закордонне Представництво. В 1952 році його кооптують до нього і він перебирає там становище голови Ради Референтів та співпрацює з його органом „Сучасна Україна". Це була, здається, перша більша нагода для Лева виявити свої понадпересічні журналістичні здібності. Майже в кожному числі появляються його статті на всі теми українського життя за кордоном і на Україні, з особливим наголосом на програмових змінах в житті і програмі ОУН.
Водночас Ребет (також вперше) поважно зайнявся наукою. Він робить докторат з права на УВУ, вивершуючи таким чином свої правничі студії на Львівському університеті. Незадовго після того пише габілітаційну працю і стає доцентом, а швидко потім професором державного права. Виклад на УВУ почав з 1948 року і продовжував їх до своєї смерти.
А тим часом в Україні відбувались великі події. ОУН, УПА, УГВР розгорнули боротьбу на широку скалю; до неї були залучені найширші маси населення Галичини і Волині. Нині із більше як 30-літньої перспективи можна з повним виправданням твердити, що це була найбільша і найкраще організована боротьба ЗУЗемель за українську державність протягом кількох останніх сторіч.
На чолі тієї боротьби стояв ген. Тарас Чупринка. Він і його співробітники утримували зв'язки з ЗЧ і ЗП. До Мюнхену продіставались періодичні і книжкові видання з України, які свідчили, шо Україна іде до своєї мети демократичним шляхом. Нема що й казати, що це мало великий вплив на членство ЗЧ і зокрема на його освічені кадри. З тих кіл щораз настирливіше висували вимогу провести такі самі реформи і в ЗЧ ОУН. Так то серед оуністів почались великі дебати. Роки 1945—1953 були часом великого духового зрушення в ЗЧ: дискусії, полеміки, зудари поглядів, боротьба за правильне вирішення політичної долі ОУН і еміґрації. Найбільшого насилення набрали дискусії в Мюнхені, в осідку проводу ЗЧ і ЗП, найчисленнішого скупчення української еміґрації і її інтеліґенції. Дискусії з часом переростали в конфлікти, а конфлікти грозили роздорами. В ЗЧ щораз виразніше почали формуватись два фронти: з одного боку прихильники негайних реформ, а з другої сторони оборонці старої програми, створеної ще в Кракові в 1941 році.
Про загрози, перед якими стояли Закордонні Частини, знав ген. Т. Чупринка із повідомлень, які приносили йому кур'єри з Мюнхену. В 1950 роді він переслав за кордон багато друкованих і писаних матеріялів: листи, газети, брошури. Все те важливіше, що створила на політичному полі підпільна, революційна Україна. Між ними було й „Звернення воюючої України до еміґрації". Ті матеріяли ще більше впевнили „реформаторів", що вони на правильнім шляху. А тим часом події в Україні розвивались далі серед жорстоких боїв з ворогом і забирали з собою великі жертви. В березні 1950 року згинув сам головнокомандуючий ген. Т. Чупринка. Його місце зайняв полк. В. Коваль. В 1953 p., із Проводу ОУН прийшло доручення до ЗЧ і до ЗП, щоб припинити спори та реформувати Закордонні Частини ОУН „згідно з духом і буквою крайової ОУН". Реорганізацію мали провести три особи: Лев Ребет, Степан Бандера і Зенон Матла. Це була т. зв. Колеґія Уповноважених. Але до згоди між ними не дійшло. Ребет і Матла пішли одним шляхом, а Бандера другим. Розколу в ЗЧ ОУН не вдалося обминути. В 1954 році постала ОУНз, а її першим головою вибрано Лева Ребета.

Під обстрілом КҐБ

ОУНз ніби з першого дня свого постання попала під обстріл КҐБ. Вже в 1955 році з України приходить до Мюнхену большевицький агент Бесага (Надійчин) з дорученням продістатися до „Українського Самостійника", де була інтелектуальна кузня нової організації. Бесага подав себе за члена ОУН і свідчився переконливими доказами. Його довго перевіряли, але врешті-решт прийняли на працю до адміністрації газети. Він пробув там півтора року, а відчувши, що на нім „пізналися", осінню 1956 року втікає до Східнього Берліну і звідти якийсь час напастує через радіо провідних діячів ОУНз. П'ять років пізніше, в 1962 році, вбивник Л. Ребета, Богдан Сташинськнй признається, що в 1956 р. висланий Москвою до Мюнхену, щоб вивчити життя і поведінку Ребета, був у зв'язках з Бесагою.
Рішення вбити Ребета прийняли в Москві в 1956 p., – виконали його в 1957. Прокурор суду над Сташинським у Карльсруге в 1962 році так описав смерть Лева Ребета: „Ребет коло 10 години підходить до будинку (на Карльспляці). В стані якоїсь тупої автоматичности підсудний йде йому назустріч у сходовій клітці і вистрілює в лице нічого не підозріваючого, велику порцію смертельної отрути. Свою коротку зброю - трубку товщиною одного пальця, він держить завинутою у газеті. Стріляти з такої зброї дуже просто: не треба точного прицілу, непотрібно жадної боротьби, крови, а є тільки легкий шум при потиску пальцем. Ребет відразу заточується, хилиться до переду і за короткий час його знаходять високо на сходах мертвим. Сташинский залишає будинок, іде до Гофґартену, кидає зброю у в… [нерозбірливо] і їде до Східнього Берліну, а там його вітають з успіхом.
Дружина Ребета, ОУНз і ціла суспільність не знали, що Ребет впав жертвою скритовбивства большевицького аґента. Про це розказав сам вбивник, що добровільно зголосився до американської влади в Західньому Берліні під впливом своєї дружини-німкені, під впливом совісти.
Німецький сул засудив Сташинського на 8 років тюрми, а випустили його скорше. Він десь живе, здається в ЗСА. Принаймні такі були пресові повідомлення перед кільканадцяти роками. Низький вирок пояснюється тим, що суд визнав вбивника шефа КҐБ Шелепіна, а Сташинського тільки знаряддям його апарату.

Ребет як людина

Ребет став видатною постаттю в житті ОУН і в житті народу, дякуючи своєму інтелектові, великій енерґії і силі волі. Ці прикмети виносили його понад пересічність. Він, безперечно, був однією із більше талановитих постатей, яких мала у своїх рядах ОУН між двома війнами і на еміґрації. Його знання було імпонуюче. Треба дивуватися, де він набув його, коли зважити надзвичайні обставини, серед яких він жив. Тільки згадати: в грудні 1944 року він вийшої виснажений з концентраційного табору, а вже в 1948 році став професором університету, не послаблюючи при тому своєї політичної діяльности. Ребет багато писав. Залишив по собі принаймні 100 публіцистичних статтей тривалої вартости та 4 наукові праці: „Формування української нації" "http://diasporiana.org.ua/ideologiya/9773-rebet-l-formuvannya-ukrayinskoyi-natsiyi/ , „Теорія нації", „Держава і нація", „Походження українців, росіян і білорусів" та „Порівняльна метода в науці права”.
Як сказано, Лев був обдарований невичерпною енерґією. Був волевим типом людини. Мав велику самодисципліну. Вмів „взяти себе в руки".
Як в кожної людини, так і в Ребета, були дні пригноблення, сумнівів і навіть зневіри. Але це не був типічний стан його душі. Типічними для Ребета були акція, творчість, боротьба. Рішень великих і рискованих він не боявся, а здавалось, йшов їм назустріч з почуттям газарду. Ребет був пристрасний. Коли любив, або не любив, то дуже. Хто впав під тиск його таких, чи таких емоцій, мусів відчути їх непересічну силу, що походила з вогню його душі.
Ребет ніколи не йшов у хвості подій і ніколи не наслідував людей. Він мав свою думку, найчастіше відмінну від більшости, та мав силу волі заступити її перед всіми (своїми і чужими) і всюди (на волі і в тюрмі) та в таких ситуаціях, які стояли на грані життя і смерти. Таким він був на становищі провідника КЕ, таким був в Кракові на Великому Зборі ОУН, таким був у Львові в 1941 році і в такім стилі він проводив в Політичній Раді ОУНз.
Лев Ребет був третім з черги політичним діячем, після Петлюри і Коновальця, який згинув з большевицької руки. Четвертим і, надіймось, останнім був Степан Бандера, що згинув смертю героя з руки того ж Богдана Сташинського.

Могила Лева та Дарії Ребетів на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені

Лев Ребет був похований на цвинтарі Waldfriedhof у Мюнхені. 30 жовтня 2010 року у Храмі Святої Трійці УГКЦ відбулася Свята літургія і чин похорону, після чого тлінні останки подружжя Ребетів перепоховано у Львові на Личаківськім цвинтарі.

Могила Лева та Дарії Ребетів на Полі почесних поховань на Личаківському цвинтарі

Андрій Ребет, багаторічний працівник «Радіо Свобода»:

Батьки

Моя мама Дарія Ребет – член Проводу ОУН, під час німецької окупації перебувала в підпіллі. Батька, Лева Ребета, разом із Ярославом Стецьком забрали до Освенціма. Я народився 1942 року у львівській в’язниці ґестапо. Коли маму випустили, вона знову пішла в підпілля. Мій перший рік пройшов у Львові. Мав одну нянь­­­ку, другу, третю. Інколи мама приїздила до мене. Потім мене перевезли до Стрия, де жила родина маминої мачухи. Я ріс і без мами, і без тата. Не знав, хто вони, й прізвища свого не знав, лише ім’я – Андрій. У 1944 році за наказом Романа Шухевича нас із мамою переправили на захід, до Братислави, а батька тоді випустили з Освенціма. Ось у Брати­славі він мене вперше й побачив. Мені було два роки.

Потім усією родиною ми перебралися до Відня, а згодом до Мюнхена. Наша сім’я була глибоко українська. Й хоча ми з сестрою ходили до німецьких шкіл, завжди почувались українцями. Тоді тут були українські суботні школи, церкви, діяли пластуни, різні молодіжні організації. Гімназію я закінчив у Мюнхені, а потім учився в німецькому університеті й працював лаборантом, аби заробити на навчання. Мені виповнилося 15, як загинув батько, а сестрі лише шість.

Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтеліґентні люди. Ніколи не мали охорони, але, бачте, й Степана Бандеру охорона не врятувала… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами. Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики, бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували. В хаті то був просто тато, чоловік. Паном він ніколи не був. І товаришем був добрим. У 1951 році народилася моя сестра Оксана, й батько радо займався нею: скакала йому на животі, а він писав статтю. Він завжди писав під часовим тиском. У трамваї їхав чи пішки йшов – обмірковував свої статті.

У 1954–1955 роках дуже багато політичних друзів батька поїхали до Америки – тікали від злиднів: тут не мали з чого жити, ніякого заробітку. А батько з малим гуртком однодумців залишився. Видавав часопис «Український Самостійник», працював там шеф-редактором і більшість мате­рі­­ялів дописував під різними псевдо, бо не було більше кому писати. Працював також у газеті «Сучасна Україна»: він туди рідко щось готував, був директором. Туди більше мама писала. А ще тато мав ступінь професора державного права й викладав в Українському вільному університеті.

Батько розробляв історичне, політичне й правове підґрунтя для становлення вільної незалежної України. Мій батько й усе його політичне оточення. Я зараз лишився останній, хто був тоді на процесі Богдана Сташинського. На запитання: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?» – той відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СССР, ніж Бандера».

Батько пропаґував еволюцію, а не революцію, тобто поступові зміни, а Бандера стверджував – без революції не буде України. А яка тоді могла бути революція? Батько вважав, що люди, які жили тоді в Україні, інколи ставали партійцями, бо не мали вибору. Інакше вони не могли б займатися своєю справою. Наприклад, письменники чи науковці. Вони не тільки рятувалися, але й рятували все, що могли – культуру, мову, науку, дітей своїх… А для Бандери всі, хто працювали з державою, з СССР, ставали ворогами. Батько був правник із державного права, це його гасло: «Україна поневолена, але суверенна держава, член ООН».

Останній день

Він відчував, що за ним стежать. Сташинський на процесі сказав, що двічі приїздив до Мюнхена й відслідковував, якою дорогою ходить батько. Тоді ж убивця зізнався, що батько його викрив – був старим підпільником. Сташинський на процесі здавався дуже відвертим і розповів, що Ребета мали викрасти, що в редакції «Українського Самостійника» працював один чоловік, нібито карпатець, а як потім з’ясувалося, каґебіст. До речі, я його добре пам’ятаю, пригадую, як він бавився з моєю сестрою. Сташинський розповів, що той чоловік мав з’ясувати, яким чином можна Ребета викрасти й чи можна примусити його співпрацювати з КҐБ. Чолов’яга зрозумів, що примусити не вдасться, і згодом зник.

12 жовтня 1957 року, то була субота, тато мав іти на роботу до редакції «Сучасної України», а я, окрім гімназії, ще брав того дня уроки на фортепіано. Була 10-та година, я сидів біля інструмента, щось тяжке повторював, а батько, вже вдягнений, раптом підійшов до мене й почав слухати, як я не дуже вправно граю. Кажу: «Тату, я це щойно розучую…» Це було дуже дивно, раніше він ніколи так не підходив. Здавалося, ніби він не хоче йти з хати, сидить біля мене й слухає… а я його все заспокоюю: «Та я вивчу!» Аж ось він піднявся, поклав мені руку на плече й каже: «Ну добре, колись послухаю» – і йде до дверей. Мама викладала в українській суботній школі українську мову, літературу, історію. І тато повинен був швидко повернутися, щоб Оксану пильнувати: мала ще була, а мама мусила йти до школи. От мама з кухні й кричить: «Левку, ти коли прийдеш?» А він раптом: «А я не знаю, чи дійду». Так сказав…

У нас тоді телефону не було. Я десь вийшов на закупи. Приходжу, а в хаті мама й сусід, який мав телефон. Мама каже: «Тато вмер». Я залишився з сестрою, а сусід – у нього була машина – повіз маму туди, де це сталося. Мама розповіла мені, що на татовому обличчі вона побачила маленькі криваві цяточки. При розтині тіла так нічого й не знайшли – сказали, розрив серця, але письмово німецька поліція це не засвідчила.

Процес

Через два роки, 15 жовтня, за­­гинув Степан Бандера. Вбив його той самий Сташинський. Ішлося про пістолет, схожий на автоматичну ручку (див. Тиждень число 42 від 16–22 жовтня 2009 року). Під час пострілу скло розбивалося, й газ виходив. Ті цятки на татовому обличчі, які помітила мама, залишилися від розбитої ампули. Сташинський розповів, що для вбивства Бандери йому дали пістолет із двома ампулами. Може тому, що Бандера мав охорону, й друга призначалася для охоронця. Але того разу Бандера був сам, і Сташинський зі страху випустив йому в обличчя обидві ампули. Тоді теж забрали тіло на розтин, говорили, що це природна смерть, та коли все закінчили й почали розходитися, молодий асистент-лікар зауважив, що відчуває начебто запах мигдалю, запах ціаністого калію. А залишився запах тому, що Сташинський використав дві ампули. Цей випадок потім увійшов до наукової літератури з криміналістики.

Про процес ми дізналися з газет. Нам про нього не повідомили, нас нікуди не викликали, ми самі подбали про участь у ньому. Процес відбувався в місті Карлсруе з 8 по 15 жовтня 1962 року в бункері без вікон. Мені тоді виповнилося 20 років. Обвинувачем виступав німецький уряд, а родини мали право сказати своє слово. Бандерівська сторона разом із американськими й українськими адвокатами з діяспори вимагали найсуворішого покарання, можливої страти, а ми з мамою вирішили інакше. Мама написала українською, а я переклав на німецьку заяву, що ми вважаємо, що вбивця не Сташинський, а Москва. Ми наполягали, що це політична справа, політичне вбивство. Сташинський був каґебіст, просто виконавець, солдат, який мав виконати наказ. А наказ на ці вбивства дала Москва.

Якби ви побачили Сташинського, як він видихнув, коли мати зачитала нашу заяву… За подвійне вбивство він дістав 8 років. У вердикті було сказано: «за дії, що призвели до смерти». А один із партії Бандери – він уже помер, тому не хочу називати його прізвища, на запитання німецьких журналістів: «Чому Ребета вбили раніше від Бандери?» – відповів, що це як на собаці випробували отруту: чи подіє, чи ні. Отака то була українська політична еміґрація. Отакі міжусобиці. Хоча діти з різних таборів спілкувалися між собою й навіть дружили…

Солдат КҐБ

Сташинський відсидів чотири роки в Німеччині, потім, кажуть, його забрали американці, зробили пластичну операцію. Він на дев’ять років старший за мене і, якщо живий, то вже літня людина під 80. Ані я, ані моя мама не мали до Сташинського ніякої ненависти. Ніякої відрази як до людини в нас до нього не було. Він був абсолютною жертвою обставин, а на процесі сам себе звинувачував і щиро розкаювався.

Сташинський мав за дружину німкеню зі Східного Берліна, й коли вони жили в Москві, то знайшли підслуховувальну апаратуру в своєму помешканні. Вони чекали на дитину, й жінка хотіла народити її в Берліні. Але під час пологів дитина померла, тож Сташинському дозволили поїхати на похорон до Німеччини. Це було навесні 1962 року за два тижні перед спорудженням Берлінського муру. Вже тоді його дружина підготувала втечу до Західного Берліна. Вони пішли й здалися американцям. Ті їм не повірили й відправили до німців. Це було за канцлера Аденавера. Німці цілий рік скрупульозно вивчали показання Сташинського, а потім призначили процес.

Усі газети світу вибухнули тоді заголовками: «Українець убивав українців». А моя мама в згаданій заяві написала, що недарма КҐБ для вбивства вибрав саме українця. Це ще раз доводило, що то політична справа. До речі, родина Сташинського була в УПА. Його зловили й сказали, або будеш працювати на нас, або відправимо твоїх сестер і всю родину до Сибіру. Його сестри все одно опинилися в Сибіру, але він того не знав…

«Радіо Свобода»

Наприкінці Корейської війни, в 1951 році, американці вирішили розпочати масштабну антипропаґанду про­­ти комунізму як такого. Спочатку було створено «Радіо Вільна Европа» для так званих сателітів СССР: Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії й Болгарії. На Югославію та Албанію трансляцію не вели: ці країни вважали менш комуністичними. Підкреслюю, йшлося не лише про боротьбу проти СССР, а саме проти зміцнення комунізму.

Тоді ж відбулися переговори між американцями й представниками української еміґрації – Степаном Бандерою, Левом Ребетом та іншими. Американці перебували під сильним впливом російських еміґраційних кіл, насамперед НТС (Народно-тру­­довий союз). У тих колах боролися проти комунізму, проти большевизму, але питання «Що буде з Україною?» там не поставало. Якраз тому українські націоналістичні партії відмовилися від співпраці з американцями. На неї пішли лише окремі люди.

Через два роки було прийняте рішення про необхідність антикомуністичного мовлення на територію СССР. Для цього й створили «Радіо Свобода». Спочатку трансляції вели російською, потім додали ще 12 мов. Українська й білоруська редакції мали спільного американського шефа та окремо своїх шеф-редакторів. Разом із секретаркою це було семеро людей. Новини отримували від російської редакції російською мовою зазвичай на день пізніше подій, потім мусили робити з цього українську кальку й давати її в ефір. Така ж ситуація була і з оглядом преси та іншими матеріялами. Звісно, співробітників української редакції це не задовольняло й дратувало. І тоді вони зважилися робити щось своє. Був історик, доктор наук Горбань, ось він і почав потроху розповідати про козацькі часи, Гайдамаччину тощо. Робив він ці передачі за матеріялами українського історика Олександра Оглобліна – сам писати права не мав. І так було досить довго. Спочатку передачі тривали півгодини на день, потім 45 хвилин, а далі й повтори з’явилися.

Коли я потрапив на «Радіо Свобода», а це вже 1974 рік, зі мною разом прийшло молодше покоління. Серед нас були ті, хто добре знав по кілька мов, тож ми домагалися самі готувати нови­­ни, не калькуючи російські. Російська редакція хіба відсотків на десять складалася з росіян, усі інші – євреї. Це вже була хвиля дисидентів, яких тоді почали випускати з СССР. Дехто з них устиг відсидіти в таборах, інколи навіть разом із українцями, й тому часто вони знали українську мову. Дисиденти, як правило, сповідували інтернаціоналізм і дуже добре ставилися до нас, українців. Але наше бажання бачити Україну незалежною, наші доводи заганяли їх у глухий кут. Багато хто цього не розумів і не поділяв.

З-поміж співробітників російської редакції були й такі, котрі відверто займали антиукраїнську позицію й не маскували своєї зневаги. Наприклад, коли в Римі помер кардинал Йосип Сліпий, то в російських новинах сповістили, що помер адмірал Йосип Сліпий. Це було зроблено навмисне. Тоді ми почали збирати такі ляпи й доводили, що можемо самі робити новини. Ось так ми почали випускати новини, коментарі, огляди преси, потім зробили серію передач про Визвольні змагання 1917–1920 років, і крок за кроком домоглися мати свою повноцінну редакцію. До неї прийшли Анатоль Каминський, Богдан Нагайло, Роман Купчинський. Стало легше дихати, ми отримали можливість говорити нашу правду про українську історію й сучасність.

Дуже важливим нам видавалося розповідати про опір тоталітарному режимові: ми давали в ефір інформацію про українських дисидентів, давали відозви Гельсинської групи, їхні документи. Американці винюхували, де й коли не глушать, де слухали самі каґебісти, й передавали сигнал туди. А ми найважливіші матеріяли пхали саме в такий час. Думаю, що до 1989 року, коли «Радіо Свобода» вже перестали глушити, наша редакція відіграла значну роль в інформуванні українського суспільства. А коли Рух уперше організував акцію злуки, то ми в прямому ефірі говорили, де збираються люди.

Тоді я здобув право на щоденну трихвилинну передачу про нашу історію, – події вибирав за календарем. Потім запровадив курс історії України від Київської Русі до сьогодення – це 15 хвилин раз на тиждень плюс повтор. Ми всі тоді були дуже вражені, наскільки стало багато листів приходити з України. Раніше, за відомих умов, це й уявити було неможливо.

Згодом я готував також і окремі передачі на найактуальніші теми тривалістю 45 хвилин. Наприклад, Крим український чи російський? Це вже було за Кучми. Я взяв історію Криму від греків до козацької доби, розповідав про співпрацю козаків Хмельницького з кримськими татарами, відібрав деякі цитати з кримської російськомовної преси. Й документовано доводив, що Крим не російський, а татарський. І тому повинен мати татарську автономію. Коли Україна стала вільною, ми дуже раділи, та знали, що просто не буде. Намагалися в ефірі не висловлювати критичних думок, але ситуацію розуміли, мабуть, ліпше, ніж у самій Україні. Проте треба зауважити, що до проголошення незалежности України працювати на «Радіо Свобода», звісно, було набагато складніше…

Січень, 2010

Джерело: https://tyzhden.ua/Publication/3515