Ярослав Курдидик - письменник-вояк, що пив воду з Дніпра і з Дону

 

Ярослав Курдидик,

письменник, журналіст, дивізійник, учасник Битви під Бродами, член НТШ

***

Ідем. Нас хмара довгим батогом

Підхльостує. Яри, неначе ніші...

"Куди?" - питає серце, - "І чого?" -

У відповідь команда: "Ще рівніше!"

Курява гадом прилипла до ніг,

У сажу обернулись ніжні трави,

Спасибі вітру, що до нас надбіг

І кинув дощ на почорнілі лави!

Із чвірки першої хтось вигукнув здаля:

"Давайте пісню, найсильнішу пісню!.."

Яри скінчилися, прослалися поля,

І йде колона, немов у вічність...

1942

Практично незнаний в Україні автор-вояк Ярослав-Рафаїл Курдидик упокоївся у Торонто 35 років тому, 1 серпня 1990-го. "Український поет і військовий старшина під час Другої Світової Війни, який пив воду з Дніпра і з Дону" - оце й усе, що сказано про його бойовий шлях у передмові до його книжки "Серце і зброя", виданої у Канаді накладом Братства колишніх вояків І-ї Української дивізії Української Національної Армії. Про решту мовить він сам:

ВПЕРЕД, ПІХОТО!

Вперед,

Нехай не буде лячно,

Що командир впаде:

У сотні, в чоту відважній

Знайдеться інший,

Що поведе!

Поправ гвинтівку,

Хай ремінь не тисне.

Чотовий глянув на мапу,

Очі - як аметисти,

Наказ - мов блискавиця:

- Для нас

Єдиний напрям -

Вперед -

І вп'ялив у нас зіниці,

Як цівки, що все нищать!

Наче пекло перед нами,

Окопи в полум'ї з заліза,

Бухтять буромідними вогнями,

А ми -

Задихані,

Біжимо, падаємо, встаєм,

На колінах повзем,

Звиваємось смертельними вужами,

Ніби вдари велета-молота

(Перемоги чи смерти мотто?)

Паде команда:

- Вперед!

Міномети й піхото! -

А за нами

Кричить зранена земля,

Роздерта стрільнами,

Боєм, громами

(Дитя без мами!) -

І гукає голосом дзвону,

Бліда від люті й нестями:

"О, корогву треба вище підняти,

Кров'ю й честю її боронити,

Серцем-душею її захищати!"

Хтось упав ранений...

Заціпи зуби,

Старайся, мій друже,

На коліна піднятись,

Схопи кулемета у руки,

Слизькі від крови,

І міцні від любови -

І наведи саму смерть на ката!

І в мент,

Коли чорний жах

Гієнами жовеола завиє,

Як помітиш

В очах твого побратима,

Що в зіницях пітьма

Потойбічна

Темніє, -

Не забудь же, брате,

У нього забрати

Гвинтіву, набої

І ручні гранати!

О, ні, він не зміг їх жбурнути, -

То ти, брате,

Плюнь у долоню,

Міцно затисни

І жбурни далеко -

Просто в супостата!

1944

Народився 6 березня 1907 року в Підгайцях на Тернопільщині як другий син о. Петра Курдидика, греко-католицького священика парафії Успіння Пресвятої Богородиці, і Стефанії з роду де Остоя Стеблецької. Батько Ярослава, отець Петро - вихідець із села Бовшева, син рільника Симеона Курдидика й Марії Атаманюк. Старший брат Ярослава — Анатоль-Юліян, письменник і журналіст. Мав і молодшого брата - Романа-Мирона.

Прожив дитинство у селі Покропивній. У Першій українській державній гімназії в Тернополі здобув середню освіту; продовжив — у Технічно-мистецькій школі у Львові. Студіював журналістику у Польщі у Варшавському університеті; право — у Віденському. Служив у кінній артилерії польської армії в середині 1930-х років.

Під псевдонімами "Славко" та "Максим Бурулька" дописував до різних галицьких часописів, зокрема до львівських газет «Новий час» і «Час». Був членом львівської літературної групи "Дванадцятка" (1935-1939), організованої його старшим братом Анатолем-Юліяном. Тогочасні «Каварняні настрої» йому влучно вдалося передати в однойменному вірші:

В нашій каварні весело нині –

Розгомонівся п’яний джез-бенд.

У танку тануть, – серце при серці –

Гарна русявка, – бідний студент,

Грудь біля груди, напняті

Гострі кинджали блискають з віч,

Що їм, що завтра знову буде тужно,

Що за вікнами понура ніч…

Сиджу самотно, а проти мене

Крикливий напис «Коньяк Мартель».

Всюди ця проза… – Серце студене,

Неначе стіни полярних скель,

Акордом фокстрот ллється у душу…

«За п’ять четверта» – сіріє день…

Годі, дівчино! Іти вже мушу!

Кельнер, платити! Досить пісень!

Новий московсько-большевицький окупант без решти знищив увесь життєвий дорібок Ярослава, але - ходом незвичних подій - зодягнув його в мундир німецького старшини; служив офіцером вермахту на Східному фронті, з 1943 - старшина Дивізії військ СС Галичина, учасник битви під Бродами.

​Гайделяґер.
3-я сотня, «KAMERADSCHAFTSABEND» - товариський вечір дня 18-го жовтня 1943 року на збірковій площі 3-ої сотні.

На світлині: Голуб Юрій, Кушніренко Ілярій, Кіселик, Карпинець, Скоробогатий Анатоль, Шарко Мирон, Ружило Василь, Кінаш Ярослав, Вовк, Белей Віктор, Мриглод, Паньків Ярослав, Голембийовський Мирон, Висоцький Роман, Когутяк Роман, Крушельницький (Пусьо), Ясінський Богдан, КУРДИДИК Ярослав, Гавриляк Роман, Гаврилів Ігор, Боньчук Роман, Романович Євген, Захарчук, Микитин Богдан, Мельникович Юрій, Рудичів Богдан, Марцінковський, Стадник Стефан, Костів Юрій, Головка Роман, Збудовський Мирон, Сеник, Кандюк Богдан, Оглюк Микола, Лехіцький Роман, Марусин Василь, Ганкевич та інші (прізвища невідомі).*

Зі своїм відділом перейшов дослівно у фронтовій чи підфронтовій полосах вздовж і впоперек усю Україну й пізнав її людей та її красу, що такі відбиті в його поезії і прозі.

Через Чехію, де здав чеському підпіллю майно своєї військової частини, за ціну допомоги "його" воякам вернутись просто до своїх родин, Я. Курдилик дістається черговими крутими дорогами в табори втікачів у Німеччині, звідти у повоєнне "цивілля" і врешті виїздить "на німецьку квоту" до США, де працює спершу у пекарні, потім книговодом оселі і врешті службовцем Амбасади Південної Африки в Нью-Йорку. Зібравши все писане досі "на наплечнику", нашому авторові вдається і тут зустріти побратимів зброї і почати свої загально знані воєнно-політичні статті для української преси, згодом як постійний кореспондент престижевої "Свободи". З того "американського" часу маємо вже повновартні літературні збірки писань Ярослава, в 1954 - вояцькі нариси "Два кулемети", в 1955 - мініятюри "Етюди" й у 1976 - збірку вояцької поезії "Серце і зброя". Написаних і розкинених по різних українських періодиках творів пера Я. Курдилика (маємо на увазі виключно літературні!) вже стільки, що з них можна зробити ще ряд дальших збірок, але смерть автора в 1990 році не дозволила йому на здійснювання та друк їх, і ця, для якої ці наші рядки, виходить уже як посмертне видання його новел і оповідань. Плянуються й інші такі ж видання - гуморесок, мініятюр та поезій Я. Курдилика.

Химерність усього життя нашого автора, в тому й двократного невдалого подружжя, рівноважиться, таким чином, публікаціями його творчости, видання яких зможливив він своїм архискромним життям і рідкісною особистою ощадністю. Контраст - знову контраст! - до цієї ощадности знайде читач у неймовірному багатстві та пишноті творів його пера, що давно знайшли свого щирого прихильника, добру оцінку знавців літератури та достойне місце на полиці книжкових осягів України.

Ярослав Курдидик

Х Х Х

Я вибирався мандрувати у світ і старий батько, цілуючи мене в чоло сказав:—Затям, сину, що у світі є один великий гріх — підлість,

одна велика чеснота — посвята для батьківщини,

і одне велике щастя — спокійна совість.

Я був тоді юнаком. Відтоді минуло багато літ — і я переконався, яку велику правду сказав мій батько...

ВТІКАЧІ

У довгій понурій валці тягнемось на захід. Поскрипують вози, фуркають коні, схиливши голови. Люди, пройняті тугою й розпукою, прямують у незнане. Услід за нами, з докором в очах, дивиться Батьківщина.

Земля, що по ній дудонять наші кроки, питає нас: -

- Навіщо залишаєте мене на поталу? Хто ж тепер оратиме й сіятиме? Хто захищатиме мої плоди?..

Сонце цілує наші засмучені обличчя теплими поцілунками. (Бо є тільки два теплі поцілунки: матері і сонця.)

Зо степу женеться на нами шумливий вітер. Він чіпляється за наші шинелі і кричить:

- Я виколисав на цій землі сотні відважних поколінь. - Я маяв їхніми прапорами, коли вони несли їх до бою. Я прохолоджував їхні рани на бойовищі. Куди ж ви їдете, мої воїни?

На рубежі рідного краю зустріла нас з тупим і камінним обличчям Чужина. Вона подивилась на нас і байдуже промовила:

- Пропадайте! Для людей, які кидають свою Батьківщину, щоб врятуватись від смерти, ніде немає пощади! Чужина клонить чоло навіть перед ворогом, але перед сильним і гордим, у лицарському шоломі. А ви?!...

І я з соромом опустив у землю очі.

РІДНІ СЛОВА

Далеко від рідних піль оремо чужі ниви й засіваємо дрібними словами. Та не достигають чомусь тут вони. Восени стирчать безлисті, бо не змогли запустити корінців у тверду землю, і на сонці — погоріли.

Ходять слова по широких, великих містах. Оббивають чужі пороги. Ніхто не пускає їх до хати. Втома зморою налягла, пригнула їхні спини. Насупленими очима кожний дивиться на них:

— Чого ж то ви, обходисвіти, аж сюди забрели? Аджеж дорога ваша — он куди, дивіться!..

Повертають слова свої голови назад... Дивляться в далечінь і згадують, що і вони і пісні бойові, складені з них, народилися й виростали там, де ніколи не переставало мінитися сонце на перломутровому небі; де ніколи не згоряють золоті соняшники; де чорна блискуча земля сміється назустріч кожному чужинцеві, як дівчина-смаглявка...

Слова, що розгубилися по чужих стежках і дорогах, зустрічають нас — живих людей — і питають, розкривши із здивуванням очі:

— Чого ж то ви нас аж сюди приволікли?.. Хіба не бачите, що на цій яловій землі нам не прийнятися, хоч би й сторіччя проминули!..

(Ми, ніяковіючи, відвертаємо обличчя).

Лежать слова, потоптані й побиті, і нікому їх похоронити. Чужі вони тут усім. Ніхто не знає, яким звичаєм відправити їх на вічний спочинок. Що сказати і як помолитися над гробом, що малим горбком десь виросте на перехресті клекітних шляхів. На чужих кладовищах кричать з малих похилених хрестів рідні наші слова:

— Навіщо ви нас тут виписали? На глум?! Кожний чужинець, який проходить повз нас — відвертається, мов від прокажених... Ми стоїмо тут роками, але ніхто й не гляне на нас... А ми говоримо про душі і вчинки тих, які привезли нас сюди, щоб зберегти від ворога.

Тільки мала жменька слів рідних — недобитих і поранених, як чота вояків, можливо, повернеться додому... Стануть вони на порозі рідної землі, обтрусять пилюгу з одежі і промовлять сильно і гордо:

— Ех, коли б ти знала, Батьківщино, які то нам доводилося зводити нерівні й важкі бої! Коли не віриш — подивися!

І простелять їй під ноги покривавлений і пошматований прапор, на доказ, що залишилися їй вірні.

(З книжки "Етюди", 1955)

ПОБРАТИМИ

Дзижчить липнем широкий степ. У житах стрекочуть польові коники, а на межі сіло жарке літо і, ніби старий господар, дивиться втомленими очима на молодих вояків, що проходять широкою дорогою. Вони закурені темносірою пилюгою: одежа, зброя, а по обличчі течуть брудні струмки поту.

— Степане, чи довго ще будемо воювати?.. Дивись, земля знову передягає жупана... Ще недавно носила весняний, сочисто-зелений, а тепер уже золоту сорочку вбирає... Шелестить спілим колоссям і кониками поплигує...

— О, мабуть довго ще!.. Я вже й звик до цього мінливого життя... Перші два роки нуднувато було жити вовком у полі і лисом у лісі, а на третьому — звик... Тепер, коли в хаті іноді доведеться заночувати — аж душно робиться. Як тому птахові, що тільки в просторі його воля й насолода...

— А я, Петре, так звик до отих ременів, що через плечі, що як, буває, здійму їх з автоматом, так ніби частину тіла здійняв, ніби чогось бракує. Стаю якимсь легким, хапаюся за будь-що, наче боюся, щоб не підніс мене вітер і не крутнув, як соломину, та не поніс світами... Або ще, коли їм, а біля мене лежить моя „папашка", то _ Дається, що вона роззявляє свій глибокий чорний рот... теж хоче їсти... Я вломлю шматок хліба і тиць їй. „Їж! – кажу — і не шкірся!" А сам у душі сміюся. А вона ніби насуплюється і сердито відповідає: „Я хліба не їм, тільки м'ясо окупантів!"...

Піт тече воякам по обличчях, жолобить вузенькі, криві доріжки і всякає у виполовілий вояцький комір. Доріжки печуть так, мов по них хтось розпеченим дротом борознить.

Плесками достиглого жита пролітає вітер. Війне холодком, і ніби білою легкою рукою здіймає втому з людського тіла. На обличчях жили напружилися, розтягнулися і розпустили синє коріння. Цівки ґвинтівок та автоматів розпеклися так, що їх відсувають далі від обличчя, бо як доторкнеться — пече...

— Степане, до головної команди ще далеко?

— Під вечір будемо на місці, — відказує Степан, здіймає автомат з плечей і перевішує через шию. — А коли сьогодні вночі доведеться знову вступити в бій, то це буде мій дев'ятдесят восьмий...

— Курінний казав, що після сотого можна стати справжнім вояком...

— Ех, хоч би вже їх скоріше перебути!.. А тепер сідаймо, хлопці! — командує Степан і кладе наплечник і зброю на землю, його волосся вигоріло на сонці і зливається в одну барву з житом. Він лягає горілиць і, дивиться в небо.

— Оце й воюємо, — тягне він вголос, — за те, щоб небо, що над нами синіє, і земля, що по ній ходимо — були наші. Розумієте, хлопці?... Щоб цей хліб, що достигає на полях, був наш, і щоб його збирали ті самі руки, що й сіяли... Бо це наш хліб!..

І Степан простягає руку, бере кілька колосків жита, нагинає до свого обличчя і говорить до них:

— Ми з вами рідні побратими і допомагаємо одне одному: ви нас годуєте, а ми біля вас на сторожі, щоб росли й достигали на в о л і!..

(З книжки "Два кулемети")

* * *

Ген.-хор. Тарасові Чупринці

Доба велика і сувора,

І ми, заплетені у ній,

Нас міліонів понад сорок

Проходять смерчі вогняні.

Пригадую: ніч, Україна,

Ліс, друзі й кров, як у маю

Червоні квіти... Гинуть, гинуть,

Та не здаються у бою!

Пройшли роки, важкі, криваві,

А безименні в боротьбі -

Без почестей, легенд і слави -

Різьблять обличчя в цій добі...

Писати пощо епопеї?

Навіщо кидати слова?

Чи правда світ не здобува? -

(За правду не умруть пігмеї!) -

О, кров, просякла в чорнозем,

Не пропадає, бо щоднини,

Із неї, блиснувши вогнем,

Зростає велет України,

Стає до маршових колон,

Які нескореним багнетом

Карбують нації кордон!

Пекуча звістка, він упав...

Тверда, вояцька його смерть...

А ми стискаєм крицю лав,

Звикаючи до втрат і жертв, -

Ти вічний у ділах своїх,

І хто їх може спопелить?

Чупринки дзвони далі дзвонять

І смолоскипами горять

Поля, якими йшли колони,

Його колони, княжа рать -

Гранатні вирви і могили

Його дороги скрізь значать!

Волинь, Полтавщина, Карпати,

Де тільки рейдами сходив...

І раптом блискавка крилата -

"Упав наш вождь і командир!.."

В бою за днями дні проходять,

Нові лаштуються пости,

У далеч сіру, що тхне льодом,

І птах у вирій не летить...

Рокочуть громи у повітрі,

Що хто шуватиме раба -

Того розчавить і розітре

Чупринки кована доба!

МІЙ ДРУГ

Присвячую сл. п. другові Базилякові

Друже, друже, навіть іти легше,

Як тримати кроку у полях,

Коли ноги спільно камінь крешуть

І пилюку струшують на шлях...

Друже, друже, наче йду з тобою,

Відчуваю дотик твоїх пліч, -

Рідну землю беремо із боєм

І вогнями протинаєм ніч...

Проминуло... Лісова алея

Замість рідних піль і рідних хат...

Там назавжди залишив тебе я,

У підніжжі звихрених Карпат...

Викопали хоч міленьку яму,

Мазепинку клали в головах,

І листа передали для мами,

Що упав ти у важких боях...

Ще й могил не встигли підрівняти,

Ще й молитву мовили уста,

Як московська вдарила ґраната,

Надламавши і твого хреста...

Друже, друже, десь, як "Невідомий",

Ти лежиш, і вироста полин...

Гірко плаче матінка удома,

Як присниться їй повстанець-син...

Березень, 1944

НАПИШИ

Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого...

Напиши чимскоріш решткою олівця...

Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:

Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —

Безіменні вояки людського безголов’я...

Тут лежать вояки, що любили степи,

Що ганяли дітьми босоніж по городах,

На хрещатій леваді, звідки видко хати

І покруччя лози, і замислені води...

Простягнути б веселкою руку в мету,

Просто в ліс, що росте, як свідок,

Коли вийшла нота на дорогу круту,

Просто в налет — в п’янкий пообідень...

Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —

Як від болю заплакав могутній Славута,

Розкажи, як чота залягла у комиш,

Як у зелень хотіла вона обернутись,

Як підвівсь командир, як сурміли вітри,

І як смерти промчала скривавлена тінь...

Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,

Щоби жити навіки. Амінь.»

Оцифровані книжки Ярослава Курдидика (сайт diasporiana.org.ua):

https://diasporiana.org.ua/?s=%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D0%BA

______________________

* Джерело світлини https://commentsbot.xyz/thread/HBKixnfoF

Світлій пам'яті Романа Іваничука

 

"… Аякже! Ваш трикольор украв Петро І, двоголового орла подарувала московитам дочка останнього візантійського імператора, жона Івана III Софія Палеолог, і етнонім "Русь" відібраний Петром у нас! Усе в них чуже, запозичене, загарбане — мова, земля, геральдика, віра. Їхні культурні діячі та вчені — якщо не ефіопи, шотландці, грузини, німці, та українці — і їх найбільше. Одна лише ординська жорстокість, яка зародилася ще тоді, коли вони жили племенами білоглазої чуді, — їхня ! …" *

Роман Іваничук

† 17 вересня 2016

Для найближчих друзів у Львові він був Папа. Для читача - прекрасний прозаїк.

Добра і вічна пам'ять!

Портрет пензля Любомира Медвідя

* Роман Іваничук. Вогненні стовпи

http://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Vohnenni_stovpy/

Роман Іваничук. Бо війна — війною... Через перевал (2008) https://chtyvo.org.ua/.../Bo_viina__viinoiu_Cherez_pereval/

Роман Іваничук. Мальви https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1004

Роман Іваничук. Орда https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=7150

Роман Іваничук. Черлене вино http://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Cherlene_vyno/

Роман Іваничук. Манускрипт з вулиці Руської https://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Manuskrypt_z_vulytsi_Ruskoi/

Роман Іваничук. Четвертий вимір. Шрами на скалі  https://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Chetvertyi_vymir_Shramy_na_skali/

Роман Іваничук. Благослови, душе моя, Господа...

https://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Blahoslovy_dushe_moia_Hospoda/

Роман Іваничук. Журавлиний крик http://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Zhuravlynyi_kryk/

Роман Іваничук. Хресна проща http://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Khresna_proscha/

Роман Іваничук. Торговиця http://chtyvo.org.ua/authors/Ivanychuk/Torhovytsia/

Портрет пензля Романа Безпалківа

Зі "Щоденника" Тараса Прохаська

 

«Щоденник» Тараса Прохаська "FM Галичина" — вдумливі й по-дослідницьки скурпульозні рефлексії з приводу найнепомітніших, прихованих для непосвяченого погляду проявів буття.

Юрій Іздрик

…І найголовніше. Ця книжка не є літературою. Навіть більше — вона є НЕЛІТЕРАТУРОЮ. Адже логіка літератури передбачає само¬достатність літери. У цьому ж випадку літери не було. Був голос, інтонація, тембр, вимова, артикуляція. Не буква, а звук. Не око, а вухо. Тож навіть ноти можна вважати краснішим письменством, ніж ця книжка. В ідеалі автор мав би сам розказувати все це кожному “ читачеві”.

Врешті спочатку так і було. Півосені, зиму і піввесни — тобто цілу зиму — на Івано-Франківському радіо “Вежа” існувала програма “Щоденник”. Щоденником її можна було назвати лише тому, що програма виходила кожного дня, крім суботи і неділі. І придумувати трихвилинну оповідь доводилося щодня.

Найважче було відкидати — зупинитися на чомусь одному, про що думав того дня. Але штука, видається, власне і є вибиранням окремих фраґментів з безконечності світу.

Коли укладалася книжка, я мав можливість цілковито переінакшити її, дописавши щось таке, про що не говорив, але хотів би сказати. Про те, як… Але про це буде вже інша книжка. Ця залишиться відкритою — випадковою, недовершеною, готовою прийняти щось інше. Бо зроблена вона лиш для того, щоб на кожну прочитану історію кожному хотілобися відповісти якоюсь своєю, нічим не гіршою…

Тарас Прохасько

* * *

19.11 Хто побачив зиму, весну, літо й осінь, той не побачить вже нічого радикально нового.

Пори року існують для того, щоб ніколи не набриднути, тому їх так скоро забуваємо. Вже через певний час стираються риси попереднього сезону, і осінь наступного року буде такою ж вражаючою, як і минулого.

Але сезони вимагають уваги. Не можна перетворювати найтонші зміни пори року в мінливість погоди — стало зимно, стало мокро чи ще якось неприємно.

Ми ж поводимося легковажно. Навіть наша мова виявляє цю байдужість. Араби мають кілька десятків слів, які означають відтінки кольору піску. Тільки піску. А ескімоси знають сотню слів, що описують найрізноманітніші стани снігу — кольори, твердість, податливість. У них узагалі відсутнє слово «сніг». їхня мова має відповідники з одного слова, скажімо, «ранковому блискучому снігові, по якому важко йти, бо зверху твердо, а під тим глибоко» — це все лише одне слово. І це — увага до власного середовища. А ми, вважаючи, що говоримо поетично, кажемо — листя пожовтіло, жовте листя. Та хіба воно таке однакове? Хіба воно просто жовте?

І хіба так само жовте на дереві, в часі падіння і на землі? А на землі воно що — не міняє кольору залежно від того, чи лежить поодиноко, чи зібране у купу, чи полежало кілька хвилин, чи пару днів і ночей. А якщо ще був мороз або дощ?

Та осінь визначається не самим лише відтінком листя. Таких характеристик у неї безліч. Те, що вони забуваються, зовсім не виправдовує того, щоб їх не бачити і не намагатися запам'ятати. Немає вірнішої методики організації щоденного життя, ніж мудрого підпорядкування фенології — плинові змін у порах року. Якщо застосувати цю методику, то можете бути спокійними за власну голову — ніяких непорозумінь у ній не станеться. А до всього, що робиш — додасться особливий колорит непозбавленості сенсу. Їжа буде ліпшою, сон цікавішим, вино цілющішим. Треба лиш відчути, як через тебе проходить зима, весна, літо і осінь.

Світанок у горах, Яремче

26.11 Я давно зрозумів, що кожній людині потрібно до найменших деталей знати два—три якісь ландшафти. Цих конкретних ландшафтів досить, щоб могти думати. Бо людина не може мислити, не розставляючи певні образи на відбитому назавжди в мозку ландшафті. Крім того, цих ділянок рельєфу достатньо і для комбінування снів. Сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого у первісному дитинстві разом з мовою, краєвиду. Алхімія снів полягає в тому, що безліч Інших фраґментів, бачених у різні часи у різних місцях, наноситься на тло твоєї корінної території.

Мені дуже часто сниться мій горб у горах, хата, все довкола неї, поруч ліси, верхи і прірви. Щоправда, моє місце розширюється, насичується якимись дивовижними деталями, добудовами, виростають нові дерева, збільшуються кімнати і кількість входів, виходів і переходів — уможливлюються нові шляхи до переміщення.

Звичайно, все це заселяється великою кількістю людей, які, розділившись на якісь групи за інтересами, роблять щось своє. Я найчастіше просто переходжу від одних до інших.

Інший архетипічний мотив. Я в хаті сам або з кимось дуже близьким. Ніч, холодно і тихо. Але ми знаємо, що довкола — у ярах, за деревами, може, вже і під стінами — якісь озброєні вороги. Ми не вмикаємо світла, наслухаємо. Стискуємо в руках якусь підручну зброю — ножі, коси, шнурки, вила. Часом маємо на двох старомодну однозарядну рушницю. У цих снах нам завжди вдається вийти з оточеної хати через один з неіснуючих насправді виходів і майже попри німі постаті пробратися через сад кудись у бік лісу. Одного разу для цього навіть довелося з пневматичної рушниці вистрілити через шкло просто в око нападника, коли він наважився заглянути у темне вікно, притиснувшись лицем до шиби. Але от сьогодні приснився справжній жах. Я вийшов уночі покурити, стоячи під стіною. Раптом із темряви виїхало авто і промчало поміж мною і найближчим деревом. Потім ще і ще. І мені тоді все прояснилося — я побачив, що поки мене не було, через мій сад пройшла якась міжнародна автотраса. Просто через сад. З віддаленої підлісової хати моя оселя раптом опинилася при дорозі. Це було гірше, ніж сотні нападників з рушницями. Це був жах краху мого світу. Прокинувшись, я помолився за те, щоб не дожити до таких перемін. Щоб померти перед тим, як наш світ має так змінитися.

Знимка © Agencja Gazeta

30.11 Після дідового похорону я зауважив, як різні люди приходять до мене і поміж іншим починають обережно питатися про якусь траву до куріння. Все нагадувало сюжети фільмів про таємних наркоманів. Звичайно, я був переконаний, що дідо до трави, яку курять, не має ніякого стосунку, і переконував у цьому всіх розпитувачів. Старі сільські чоловіки ішли геть, не вірячи у мою щирість.

Я пам'ятав, як дідо курив. У нього була проста, але дуже якісна люлька і гарна торбинка для тютюну. Він любив спинитися під час якоїсь роботи, спертися на сапу, лопату або косу чи граблі і пофайчити у затінку сливки або на зарослому шипшиною горбику — залежно від погоди. Саме під сливкою з ним стався найважчий напад астми, викликаної довгими днями, проведеними свого часу на бетонній підлозі карцера, заллятого лізолом.

Після нападу дідо перестав курити. Ще кілька місяців завжди носив у кишені сушені сливки, щоб їсти їх, коли нестерпно захочеться курити, а купи дітей ходили за ним і просили сливочку. Після діда залишилося дуже багато майже отруйної махорки з кінця 50-х, неповна пачка цигарок “Герцеґовіна-Флор” і кілька пачок коротеньких сиґарет з фільтром з невишуканою назвою “Мятниє”. А про траву я нічого не знав. До речі, діди приходили потім ще і ще, іноді раз на рік, іноді частіше, І просили, якщо не дати їм тої трави, то хоча б показати. Я зрозумів, що це якась таємниця мого діда.

Через кілька років, звичайно ж, на стриху, серед саморобних ялинкових прикрас я знайшов металеве пуделко від львівської ще не розчинної кави. Відкривши, був уражений випущеним дивовижним запахом. Так може пахнути літо в саду, мед, розлятий по цілющих зелах, найсмачніші плоди і есенції найніжніших пелюстків. І я згадав цей запах, хоча вже думав, що далекий спогад про нього є ще одною казкою дитинства. Дрібки цього зілля дзядзьо додавав до своєї махорки, і дим ставав страшенно приємним. Це пуделко було з тою травою, яку шукали мудрі діди. Виявилося, що вона є скарбом, вартіснішим від усього дзядзевого спадку. Винайдена ним таємна суміш є шедевром. Вона робить поганий тютюн добрим, а добрий — надзвичайним. Дзядзьо, якби хотів, і якби жив у іншім місці землі, міг би стати маґнатом. лауреатом і героєм усіх курців. Натомість цей шанс він передав мені. Може, мені колись такого захочеться. А сьогодні я виймаю з пуделка дрібочку зілля, домішую до голландського тютюну і роблю собі свято. І медитую про дзядзя. І ще дотепер не знаю, яких трав намішано.

Я люблю час від часу почитати життя святих. Мало є на світі книжок, які б містили стільки дивовижних історій. Це справжній водоспад людських доль. Крім повчальності, є в них і велика частка неймовірних сюжетів. Напевно, аналогічної збірки сюжетів у літературі всіх часів і народів знайти важко. Однак і ці життя, ці сюжети можна усистематизувати, задавшись метою дослідити, як святі стали святими. Виявляється, що помимо найголовнішої умови — безсумнівної віри, потрібно було ще кількох вчинків. Найголовніший з них — гідна смерть. Саме мученицька, але гідна смерть — основна запорука того, щоб стати святим. Святі помирали жахливо. Всі описи насильства у сучасній белетристиці не можуть зрівнятися з тими страшними умовами вмирання, які були призначені для святих. Фантасмагоричні придумки авторів цих смертей заперечують будь-які твердження песимістів про те, що за останні часи люди стали гіршими. Бо тоді, на початку тисячоліття, фантазія і працьовитість катів не знала меж. Але різновиди смерті — це несуттєві деталі красного письменства. Головне те, як поводили себе приречені на смерть. Ніхто з них не похитнувся, не зігнувся і не засумнівався. Вони приймали години чи хвилинисмерті майже радісно. Причому є речі, які не вкладаються у наші мілкі голови — батьки дивилися на тортури дітей і навпаки. Але ніхто ніразу не дав сам собі подібної нагоди до відступу чи малодушності. Подальший шлях — праведне і чисте життя. Його вдалося дотриматися небагатьом. А ті, кому вдалося, діляться на дві категорії — аскети і ті, хто щохвилини допомагав людям. Інші шляхи — великі звершення для добра церкви, творення чуд і див. І все ж мені найсимпатичніші ті святі, які придумали щось таке, що не дає спокою донині.

Особливо важливим для людських роздумів і розважань є життя святого Симеона Стовпника. Людина, яка з тисячі життєвих можливостей вибрала найдивнішу — 20 років, проведених з молитвою на високому стовпі, де не можна було зробити жодного зайвого руху. Двадцять років день у день, кожної хвилини лише це місце. Повне ігнорування того, що називається життєвими можливостями. Двадцять років лише два капустяні листки на день. Ось і вся їжа. Решту часу — розмова з Богом.

Жодних зовнішніх вражень, жодних мандрівок,зустрічей і розваг. І що найголовніше: жодних нарікань, нелюдська витримка. Прагматик може назвати таке життя непотребом, утечею.

Але насправді Симеон серед тих, хто надає життю хоч якогось сенсу. Коли я починаю нудитися і не можу дочекатися чогось, що має от-от відбутися, то завжди занепокоююся думкою про Симеона Стовпника. Як було йому?

 

06.12 Мій прадід був дуже строгим до своїх дітей. Він їх не те щоб бив, але суворо виховував. У нас удома дотепер збереглася нагайка — шістка (з шістьма шкіряними пасками), яка називалася гарапником. Мене ж ніхто не бив. Я ціле дитинство не знав, що це таке. Може, кілька разів ударив по руці тато, і лише тричі я був битий дідом. Але ті три биття були такими дивними, що запам'яталися на ціле життя. Ба більше, ці три биття вартували трьох закінчених університетів.

Дідо був дуже лагідним і добрим до мене, але його натура була вибуховою. Його гнів був коротким, але нестримним, щоправда, не залишав жодних слідів у стосунках з людьми.

Перший раз він ударив мене кіссям — держаком коси — так, що я аж відлетів у фосу біля колії. І це було дуже вчасно. Бо на шаленій швидкості під'їжджав поїзд, а я, зовсім малий, пішов майже перед тим через колію, щоб зустріти діда з косовиці.

Іншого разу до діда прийшли такі самі старі приятелі і щось говорили собі при столі, попиваючи смереківку. Я був з ними, І коли мене запитали щось таке, на що я мав би сказати «так» або «ні», я заговорився надовше, не зауважуючи, що дідам уже набридло. Тоді дідо вхопив палицю ковбаси і вдарив мене вдруге.

Третій раз був для мене взагалі спочатку незрозумілим. Ми з дідом сиділи в хаті, падав дощ, і не було роботи. До нас зайшов родич і, балакаючи про різне, запитав — де мій тато. Дідо сказав, що не знає, а я знав, що він знає, що тато пішов з приятелями у гори, і знав навіть маршрут. І все це розказав родичеві. Але не до кінця, бо дістав страшенно болючий і невидимий удар у якусь больову точку. Цього дідо навчився у спеціальному вишколовому таборі в Голландії. Коли гість пішов, дідо перепросив мене і сказав, щоб я ніколи не говорив непотрібного.

Мене били мало. Але три удари зробили більше, ніж щоденне биття. Тепер я ніколи не перебігаю колію перед поїздом, ніколи не перебиваю старших і вмію їх вислухати, і ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю.

07.12 Сьогодні мені дорікнули — ти, мовляв, зробив так-то і так-то, як ніколи не зробив би такий-то і такий з людей, які мене виховували. Отже, куди поділося це виховання, ці настанови? Я був спочатку шокований — я справді не хотів, щоб було так. Я хотів би бути таким, як мене вчили. Але через кілька годин отямився — «Боже!» — подумав я — та ж мене виховувало стільки різних надзвичайних людей. Я всіх їх любив, усіма захоплювався і від кожного щось переймав, щось запам'ятовував. Але самі ці люди були настільки різні, що часто не могли порозумітися один з одним. У дитинстві я цього не бачив, бо не розумів. А тепер усвідомлюю, що певні мої вихователі, від яких я взяв однаково багато, просто були обопільними винятками. Тому робити висновок за якимось одним, як кажуть криміналісти, епізодом не коректно, не логічно і неможливо.

До того ж треба враховувати, що, крім живих родичів, на мене безпосередньо впливали ще два незаперечні чинники — голос крови, дивовижні перекручення спадковости і, звичайно ж, міфи — історії про тих, кого я не застав у житті, але без кого не уявляю свого світобачення. От хоч би така історія про прабабцю. Коли прадід, який тут, у Галичині, більше не міг залишатися через загрозу, то Шептицький зумів вивезти його до Америки. Через певний час туди приїхала прабабця. Вона зажила у маленькому містечку і, як жінка священика, мусіла брати участь у товариському житті. Але прабабця мала одну важливу потребу — вона дуже багато палила. А в Америці тоді куріння жінки вважалося чимось жахливим. Курити у товаристві було просто заборонено. Прабабця ж не могла витримати і півгодини без сиґарети. Вона дуже любила свого чоловіка, але терпіти такого знущання не змогла. Побувши трохи в Америці, вона забрала народжену там дитину і вернулася на батьківщину. Назавжди. Вона далі курила, потім померла від раку легенів. Це було передбачуваним, але врешті необов'язковим. Обов'язковим було не миритися з примусом і диктатом суспільних заборон. І що на це сказати? Як логічно оправдати її крок, як тим паче спроєктувати це все на потрактування моїх вчинків? І на те, що в якомусь епізоді я не був подібний на такого-то і такого, хто мене виховував.

19. 12 Кожен сніг - це передовсім об’єм. Але кожен снігопад - це рух, динаміка. Тому сніг вимірюється сантиметрами товщі і кубічними метрами, а снігопад - часом і інтенсивністю. Тобто в кожного снігопаду мусить бути свій хронометр - пісковий годинник, клепсидра, зміна товщі снігу на даху, іншій незайманій ділянці чи метеорологічній станції. Час, поки падає сніг, мусить вміщатися у чийсь інший час. І він це дуже вдало робить.

Була зима без снігу. Хоча місто, перенасичене найрізноманітнішими деталями, поводилося так, ніби точно знало - незабаром буде снігопад. І він почався за кілька годин перед тим, як стало темно. За п’ятнадцять хвилин усе стало білим. Спочатку в повітрі, а лиш потім - на площинах. Хоча коли біло в повітрі - вертикально, то здається, ніби дуже біло і на площинах - горизонтально або дещо похило. Через ще трохи часу сніг назбирався на складках - між гілками у ринвах, на балконах. Ще через певний проміжок відрахованого часу сніг уже налипав навіть на тих лініях, де неможливо лежати, а треба липнути і триматися. Наступний жест снігу - він уподібнився до павутини, тобто обволікав якісь невидимі основи розікладених у повітрі геометричних фігур зі слабко вираженими контурами. Скажімо, дерева і лінії комунікацій. Ще трохи, і рівень снігу почав долати стовбури. Передовсім почав із пнів - вони найскорше стали непомітними, прикритими.

І тут раптом усе припинилося і перемінилося на протилежність - полегшено розійшлися порожні хмарки, які викинули весь свій запас снігу, прояснилося. Почало гріти сонце. Весь шар снігу танув, незалежно від того, на якій поверхні він накопичився - горизонтальній, вертикальній, похилій чи мерехтливій. В один момент сніг почав робитися водою. Змінилися годинники - таймер снігу перетворився на клепсидру теплої води. І тоді я зустрів бабусю. Вона йшла дуже повільно. По хліб і молоко. Крок за кроком долала вона цих півкілометра. Вона вийшла з хати ще перед снігопадом, а тепер, коли вже все топилося, - верталася. Вона була найдосконалішим хронометром, суперметеоділянкою. На її старомодному, ще передвоєнному капелюшку зафіксувалося все, що відбулося за останню годину - двадцять сантиметрів снігу, котрі випали щільно, але не топилися на цій автономній ділянці. І бабця, і її капелюх, і рівень снігу на ньому були архаїзмом, як і кожен таймер, який завершив свій відлік.

27.12 Я вже давно вирішив сам для себе і можу це порадити кожному — що роздумувати про Божий задум і різні Божі вчинки цілковито безперспективно. Бо розмірковувати інструментові про майстра просто безглуздо. Це не той рівень, це не те, що може бути осмисленим. Бракує методики і обсягу мислення, бракує уяви. Але все ж нема нічого спокусливішого, як намагатися розмірковувати про Божий задум, про наступні повороти придуманих Ним сюжетів.

Я знаю, що в ті рідкісні моменти, коли людська логіка або бажання збігаються з Божою логікою і бажаннями Бога, — у ті рідкісні моменти стаються дива і чуда. Хоча орієнтуватися на них як на вказівки нема сенсу, бо, знову ж таки, це логічно лише для людської логіки.

Я не розумію, що означає все те, що відбувається. І не прошу розуміння. Але ясно, що Господь прихильний до мене і до багатьох тих, кого я знаю. Він нас пестить. Він обставив нас цілим почтом охоронців і ангелів. Тому нам усе вдається. Нам легко, а найбільший тягар викликаний переживанням цієї надприродної легкости. Бо справді, ми ж не даємо нічого взамін, крім віри, любові і надії, а отримуємо все. Нас чомусь голублять. Ми народжуємося, народжуємо і вмираємо досить легко. Наші руки і ноги пружні, дихання відкрите. Наші очі бачать дальше і більше, а вуха чують небесну музику. Наші пучки мандрують найкращими у світі маршрутами. Наші діти люблять нас, а ми любимо їх. А ще нас люблять найвитонченіші жінки і найгідніші чоловіки. Вони готові у кожний момент відновити нашу віру, любов і надію. На нас сипляться теплі дощі, наші тіла пам'ятають запах гірських річок. Ми плекані, немов найдивніші квіти у запущеному городі. Коли нас б'ють або кусають, то наші рани скоро гояться і не гниють. Ми, як птахи, щодня знаходимо їжу і від нас бджоли й інші комахи не забирають, а приносять нектар. Віруси живуть у нас і не шкодять нам. І все таке інше. Я не думаю, що це Боже випробування спокусою. Господь готує нас до чогось. Це Його персональна ідея. І я знаю, що ми зуміємо бути відповідальними. Не знати коли і як, але ми віддячимо. Навіть якщо треба буде взяти участь у якомусь показовому засіданні Страшного Суду.

31.12 Можливість вибору, яка вважається найвищим виявом людської свободи, насправді є найбільшою неволею кожної людини. Це приреченість. Ти вимушений вибирати, зазвичай не можеш не вибирати. Бо навіть не вибираючи, ти вже зробив вибір не вибирати. Вибір - це обов’язковий іспит, який витримують далеко не всі. І вибір - особлива відповідальність перед близькими і цілим людством. Фактично саме ходи твого вибору є властиво тим найвартіснішим, що ти можеш зробити дійсно для цілого людства. Адже кожен твій вибір, а особливо їх сукупність і послідовність, засвідчує людству таку можливість шляху. Роблячи власний вибір, ти цим самим указуєш можливу дорогу ще комусь.

Це речі очевидні й прості. Але у проблемі вибору є один аспект, про який майже ніхто не замислюється серйозно. Це - питання невибраного. Те, від чого ми відмовляємося, впливає на нас багато більше, ніж те, що вибрано. Бо вибране відразу стає реальністю і, значить, отримує часовий вимір. А те, що має час, обов’язково має закінчення. Тобто наші вибрані речі стають нашими лише на час їх актуальности, потім минають або еволюціонують у щось таке, що дуже мало нагадує ту первинність, яку ви власне вибрали.

Натомість низка невибраного, гігантський перелік відхилених можливостей, людей, стосунків, слів, місць і вчинків, відчуттів і переживань, мелодій, запахів і смаків, дотиків і доторків накопичується у твоїм ірреаллі. Все це не зреалізоване, а тому нескінченне. Це цвинтар, який завжди з тобою. Від цього баґажу властиво й приходять старість і втома, хоча саме з нього розпаковуються мистецтво, література, звідти грає найкраща музика і там мерехтять найпрекрасніші обличчя у світі. Щоправда, у слабих там починають корчитися і шкряботіти манії, страхи і бридоти. В цьому баґажі завжди є якийсь старий плащ, де в кишені лежить забутий квиток. Це пільговий білет у шизофренію, яка є найчастішим доказом існування вибраного і невибраного. А в сильних невибране розвиває те, що робить ссавців людиною, - якусь невиразну ностальґію, смуток, який не руйнує, а підкидає. Якусь відсутність страху і якусь нестерпну легкість буття.

04.01 У той самий момент, коли відчай, зневіра і найпохмуріше сприйняття світу затискають нас у найглухішому коридорі — тісному, мокрому, пекучому або холодному, але цілком темному, — коли не видно наступного повороту, а стіни зближуються і звужуються, коли бредеш у смердючій воді, заглиблюючись з кожним кроком все ближче лицем до поверхні, де плавають найогидніші рештки чужого, ворожого болю. І коли здається, що наступний крок буде прощальним, але якщо ти не втратив віри у долю, впевнености у правильності свого напряму і любови до середовища, яке готове залити тебе чимось протилежним, то тоді, у ті короткі моменти твердий мур, у який ми впираємося, перетворюється на м'який, ніжний і світлий безконечний отвір. Крізь цей проріз нам з'являється найкраще, що є у нашому житті. Тоді літають ангели, подібні на добрих птахів, дитячі страхи виявляються мудрими пухнастими звірками. З твого тіла, з очей і вух, з кожного пальця розпускається найпрекрасніша квітка, якої запах на хвильку перебиває всі можливі смороди. Тоді нам з'являється дійсна краса життя. Якщо додати ці потрясіння красою, які, зрештою, оправдовують цілі роки, то набереться яких кілька днів або годин, а, може, і хвилин. Бо краса дається нам секундами. Вона дозована, як гомеопатичні препарати. Якщо не витримати дозування, то можна просто померти від тиску серця. Вона різна, ця краса. Вона має стільки ж виявів, як тіні, що перебігають внутрішньою поверхнею повіки у сонячний день, або той фраґмент найкращого у світі сну, який перетворився у момент пробудження і не піддається обробці розумом. Це щось невловиме, його неможливо зафіксувати ні фотоапаратом, ні відеокамерою, ні диктофоном. Лише течія на шкірі, слизовій і очному дні — йде попереду вулицею дивовижна жінка, і ти бачиш лише одну її щоку, падає яструб із синього осіннього неба, вітер здмухує пелюстки з квітучого дерева, пірнаєш у прозоре плесо гірської ріки, нічний метелик дивиться на тебе великими червоними очима, їдеш осінньою дорогою вночі у автомобілі, і фари висвітлюють дерева на узбіччі, стоїш вранці на горі посеред сонця, а все, що нижче — вкрите рівною поверхнею хмар, наївна і мила стара поштівка, яка вилітає з випадково вибраної книги, дванадцять білих коней у місячному сяйві мчать горбами, летить стріла. Після цього переліку вступає в силу так званий карт-бланш — біла картка, вільна картка, де кожен може вписати свої з'яви краси.

Віктор Жмак. "Свято"

07.01 Зі всіх свят, зі всіх днів року Різдво найбільше дає нам можливість відчути свою людськість, свою людяність. Ми раптом опиняємося в ілюзорній ролі опікуна, а не того, ким опікуються. Боже чудо Різдва полягає в тому, що ми, люди, маємо нагоду прийняти Бога до себе у такій формі, як ми самі. До того ж єдиний раз створюється ілюзія, що Бог опиняється залежним від наших законів, нашої натури, нашого розуміння і нашої ласки. Ми починаємо розуміти, що після цього Він стане інакшим — зрозумілішим, ближчим, милосерднішим і любішим. Така перша містерія Різдва.

А друга, напевно, закладається у дивовижній вагомості і довершеності простого різдвяного сюжету. У цьому сюжеті, як у генетичному коді, занесено все, що стосується людини. Може, тому лише з цього сюжету виросло таке явище, як вертеп. Поступово вертеп розрісся до макету світу, до схеми космосу, до космогонічної енциклопедії.

Щорічне повторення різдвяного ритуалу не послаблює, а посилює переживання. З кожним роком Різдво сприймається все глибше і ясніше. І це — третя містерія. Різдво може бути окремою порою року. Завжди очікуваною, завжди омріяною, завжди несподіваною. Історія твого Різдва укладається у окрему низку. Ти можеш оглянути В як самостійну лінію свого життя, що не залежить від історії інших пір року. У хронології Різдва нема ніяких особливих подій, лише світло, затишок, лагідність і мудрість. І навіть якщо стається щось лихого на якесь Різдво, то воно стаєтьгя не так, воно набирає іншого сенсу, іншого чуття, іншого освітлення.

На Різдво тягне до рідних. Це ще один вияв великого сюжету. Мій дідо свого часу не втримався і прийшов до своєї мами на Святий Вечір. Прийшов із дуже далекого й безпечного гірського сховку. На Різдво хата вся була оточена, і його взяли.

Багато років він провів у тюрмах і висланнях. Але не мав жодного жалю про те, що зробив того Різдва. І жоден з наступних різдвяних днів не був гіркуватим через те Різдво. Бо Різдво — це окрема пора року, окрема історія, окрема біографія і навіть окремий характер кожної людини, кожної родини.

18.01 Робота зі словами, а особливо зі словами промовленими, укладається у мірило, де з одного боку — зневіра, а з іншого — надія, яку не знищити. Зневіра, бо ти розумієш, як мало важить слово і говорення, ти усвідомлюєш, що до нічого доброго твоя балаканина загалом не приведе. Бо кожен з людей може зробити все, що є найгіршого у людей, і тоді його не спинить жодне слово. Але є надія. Віра в те, що всі слова знаходять адресата, жодне речення не марне, кожна деталь укладається у ту конструкцію, де її найбільше бракує. Тому і працюєш зі словами. Ти опиняєшся в ролі майстра, що робить предмети розкоші, або продавця дуже химерного і дорогого антикварного маґазину. Твій товар потрібний лиш декому, а ті, кому він потрібний, не завжди знають про існування твоєї крамнички. Тож доводиться чекати. Але не дочекатися неможливо. І коли бачиш захват, сльози й посмішку того, хто тебе знайшов, не можеш уже займатися нічим іншим. Я переконаний, що нема жодної людини — найгіршої і найдурнішої, яка б не дожила до такого моменту, коли їй трапиться слово чи речення, адресоване саме їй. Тоді вона, хай ненадовго, перетворюється у найдобрішу і наймудрішу людину на землі. Заради таких метаморфоз варто жити серед людей і любити їх більше, ніж самого себе. І варто плодити слова, речення і образи, розсилаючи їх навмання на всі боки, роздаючи їх тим, хто невідомо для самого себе страждає від браку потрібного слова… Вчинку… Жесту… Поцілунку… Удару… Пригортання… Погляду… Подарунка… Мелодії… Плода… Дороги… Вказівника чи взірця.

Знимкував Богдан Волошин - пан Марциняк.

28.01 В освіті й вихованні кожного з нас, кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада. Всі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Німеччині, Америці й Азії, навіть якщо ми там ні разу не бували, ми уявляємо собі міста й ландшафти, знаємо деякі звичаї і особливості менталітету.

Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу — що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей — Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре — кілька обласних центрів і дорогу від міста до села-батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта — терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна це край, де щось інше — на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси,вода і трави. Тут вміщається різність кількох країн. А часом — різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території — це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки,розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться, переплутуються, зав'язуються ґудзами, обриваються, але не щезають. На цій землі неможливо торкнутися до одної волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто — сісти у будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов'язково виявиться, що місце це невипадкове.